Завантажити

одірвав її од згадок Миколка.
Оксана кинулась до печі, рогачем виставила горщик, а Стах у недовірі й вірі ще чекав її погляду.
Вона глянула з-під вій на нього так, як він ждав довгі роки. Відчувала, що йому потрібний такий погляд, то хай і має. А яке сум'яття було в її душі — це тільки вдови можуть знати.
Пізнього вечора, коли поснули діти і до хати почав доходити подих татарського броду, Стах невміло пригорнув її, підвів до вікна, що насочилося місячною дрімотою.
— Яка ти гарна, Оксаночко. І з якої ти зірниці зійшла: з вечірньої чи ранкової?
— Не сподівалася, що мені ще хтось скаже таке, — зажурилась вона.
— Я тобі таке говоритиму все життя.
— Чи ж багато його залишилося нам?
— Ти про що?
— Хіба сам но знаєш? — похнюпилась вона, потім підійшла до дітей, поправила па них рядпа, які сама випряла, виткала і вибілила па блакитній весняній воді. Чого тільки не вміють робити її руки, а цього року вони сталії непотрібними.
Стах знову пригорнув її, а вона не так з любові, як з жалю поклала йому голову на груди й тихо мовила:
— І сама не знаю, як воно вийшло...
— То мої усі роки вблагали тебе. Як я мучився, думаючи про тебе... Якось напровесні прилетів до моєї шпаківні самотній шпак та й почав і співом, і посвистом, і помахом крил кликати собі пару. А її нема та й нема. Так, повір, у співі птиці забриніли сльози.
— А далі що?
— Десь тижнів два тужив птах, як людина, і дочекався своєї пари скоріше людини і тоді на радощах заспівав солов'єм.
— Справді так було?
— Справді.
— Так ти думав... про моїх дітей?
— Увесь час думав і про тебе, і про твоїх дітей... Оксаночко, в тебе немає якоїсь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?
— Є тільки торішній вишняк. Уточити?
— Вточи.
Вона засвітила світло, пішла в комірчину, принесла пляшку з вишняком, поставила полив'яні чарки, на яких співали мальовані півні.
— От закусити нема чим.
— Сьогодні й так обійдеться. Стах налив чарки, погасив світло.
— Нащо це?
— При місяці краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за наших дітей і за нашого єдиного свідка — місяць. Ти любиш його?
— Дуже.
— А я тебе.
— Ой, криводушний.
— Не криводушний, а завидющий.
— Кому ж ти завидуєш?
— Тепер сам собі, — він доторкнувся до неї устами і почув, як її уста пахли вишняком і материнкою...
Напровесні до Оксаниної оселі невблаганно прийшов тяжкий переднівок. Оксапа ще якось трималася, та діти зовсім охляли і вже мали в очах не синій цвіт, а сірий туман. Висох і Стах, але, як міг, утішав усіх і просив протриматись до первоцвіту, до щавлю, до липового лі/сту, а там і рапіїн чоргшпн достигне — піп зпас п лісі таку черешню, на якій прямо віночками ростуть ягоди, та солодкісолодкі. От до паш Мні;олка буде розкошувати.
— А ви мопс підсадите на ту черешню? — жалісно кривився Миколка.
— Аякже! Хіба мені пе приємно з таким козаком гайнути в ліс?..
І на всохлому повосковілому виду «козака» прокидалося життя.
— То гайнемо?
— Авжеж! Л зараз я піду па річку: може, й вона щось подарує нам.
Якось витрусивши з ятерів кілька линів, Стах поклав їх у торбу і подався в ліси до Магазаника, який хитро, крадькома і тільки «надійним», що вміють тримати язик за зубами, продавав зерно і печений хліб. За пуд жита чи пшениці він брав по двісті п'ятдесят карбованців, за фунт хліба — шість.
Хата лісника була зачинена зсередини. Стах постукав раз і вдруге. Тоді з другої половини хтось обережненько вийшов у сіни, обс'рожненько запитав:
— Хто там?
— Це я, Стьопочко, — пізнав сина Магазаника.
— Чого вам?
— Прийшов хліб купити.
— Де в нас той хліб? — ніби здивувався Стьопочка. — Ви чули дзвін, та пе знаєте, де він.
— Так люди ж казали...
— Яких лишепь кошелів не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здорові.
— Пустії його, це Стах, — обізвався з глибини оселі сам Магазаник.
І тоді Стьопочка загуркотів дерев'яним засувом, задзвенів ланцюгом, брязнув защіпкою, просунув з дверей підкучерявлену, мов кущ перекотиполя, голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далі хитреньким, чижикуватим поглядом.
— Заходьте, коли прийшли, — і знову завовтузився біля засова і ланцюга.
— От і приймак прибився до нас! — насмішкою зустрів Стаха Магазаник. Він сидів за великим дубовим столом, на якому парував свіжоспечений хліб і стояли талькові ваги та миска з водою; недалеко від столу, мов очеретини, гнулися дві висохлі жінки. Магазаник вмочив ніж у воду, різонув по хлібині й з парою кинув половину на шальку. — П'ятнадцять карбованців, рівно, як в доь теці!
— Ох, — зітхнула жінка, вийняла з пазухи вузликом зав'язану хустинку й почала вив'язувати з неї гроші.
А Магазаник тим часом безсоромно заглядав їй у виріз пазухи. Жінка взяла свій хліб, понюхала, відщипнула скоринку.
— Смачний? — запитав Магазаник.
— Уже й не знаю який, бо відвикла... — І сльози заблищали на чорних підлинялих віях.
— От цього й не треба, — заспокійливо сказав

читати