Завантажити

тільки лихомовство позичала у відьмуги. Як не обкрутить когось із новеньких, то зсіче язиком на капусту. От хто колись буде в пеклі найгарячішу смолу хлебтати.
— Вона, мабуть, не тільки новеньких січе на капусту?
— І мене теж, — погодився Максим Петрович. — За одну церковицю з півсотні доносів написала. Так уже їй кортить богів замазати глиною.
— Той піп, якого маляр уверг у пекло, не був її родичем?
— А це ідея! — засміявся Максим Петрович. — І таке може бути. Ви зараз підете відпочивати чи, може, поглянете на наші шкільні поля?
— Та, звісно, па поля.
Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликів; недалеко від пих у куряві останнього проміння згасав старий, із кущиками сивини кінь; його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землі, а в чорнпльно-синіх очах загусли хмари, роки та біль. Максим Петрович перехопив німотне запитання Данила.
— Працює в нашій школі колишній червоний козак Терептій Шульга, а це його кінь, певне, із тих, про яких у щедрівках співалось: «А я скочив — Дунай перескочив». Не раз він рятував життя козаків, не раз і порапепий був, а тепер отут доживає віку.
Минувши огорожу саду, вопи зупинилися перед своєрідним пейзажем: попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що біля обрію підбивалися під сипій круг лісів.
— Отут мені вчувається первородне материнство землі, — сказав Максим Петрович. Очі його, вдивляючись у далечінь, поглибшали і взялися доброю імлою.
Над серпневим мовчазним степом з густого призахідного різнобарв'я ткалась і курилась ота рожева задумана година, яку добрі люди називають — ще не вечір, але вже й не день. Іще край неба не йшов по землі, однак готувався в свою путь, поближче до осель. Є в таку пору бентежна єдність між людиною й тишею природи;
природа думає про нічний перепочинок людини, а та — про завтрашній день.
Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподівався від нього поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
— На цих горбах земвідділ нарізав нашій школі шістдесят гектарів землі.
— Чого ж на горбах?
— Бо іншої не було. Тут, видно, бог мав ці горби не для хліборобства, а для спускання на санчатах.
Данило виразно побачив і зиму, і те, як ветхий бог, осідлавши санчата, самотньо спускається з гори, засміявся.
— Вода з цих горбів не зносить гумус?
— Зносила, так ми багаторічішми травами, особливо люцерною, яка нам дає за літо чотири укоси, зміцнюєм і культивуємо грунт. Ось тут, на диво людям, наші учні й вирощують по двадцять п'ять — тридцять центнерів «українки».
— А по Україні тепер середній урожай лише дванадцять і одна десята центнера пшениці.
— Це коло бідності, коло відсталості. З 1913 року врожайність пшениці зросла тільки на якихось два пуди. Розумієте — на два! Ви самі бачите, як треба допомагати землі, щоб і вона допомагала нам. Ось уже юнаки, які закінчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усі учні — діти землі, здебільшого учорашні наймити, так що не дивуйтеся, коли в п'ятому чи шостому класі побачите парубійків під вусом.
У нерівні підніжжя горбів хвилями затікала синява, небо опустилося на ліси та й, скрадаючись, пішло по землі; із самої синяви виїхав вершник, щось епічне, горде було в його поставі і в тому, як з вечорового присмерку, наче з ріки, вибирався кінь. Дивлячись на вершника, Максим Петрович озвався голосом давнини:
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота...
— А щось таки є в ньому від козака Голоти, — сказав Дапилг», і якесь тривожне почуття почало охоплювати його: де він бач її в цього вершника, що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
— У повстанцях, а потім у червоних козаках пролетіла його молодість. Чотири рази розстрілювали її. Чотири! Але вижив козак, тільки зміняв праву ногу на вербову та й прибився до напіої школи сіяти жито-пшеницю, доглядати пасіку та викохувати сад,
Вершник наблизився до вчителів, він мав довгообразе, перепечене сонцем обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.
— Добрий вечір добрим людям, — приємною міддю загучало вітання вершника.
«І голос ніби знайомий!»
— Доброго здоров'я, Терентію Івановичу, — сердечно вітається вершником Діденко. — З ісів їдете?
— З лісів.
— І що там?
— Серпень з шумом бавиться, а з лісових яблунь падають і падають плоди.
«Де ж, з якої давнини гучав йому цей голос? Колись він чув його. Але де і коли?..»
— Збирали їх на насіння?
— Та ні.
— Чому?
— Оце ж натрапив на стародавні записки одного ченця-садовода. Небезінтересно пише! І на кількох сторінках доводить,: що не можна культивувати сад на дичці: в неї погано розгалужена коренева система, вона не зможе прохарчувати крону культурного дерева.
— Он як! Знайомтесь — це до нас прибув учитель Данило Максимович Бондаренко.
— Данило Максимович Бондаренко? — перепитав, і чогось посмутніло обличчя вершника.
«Тільки чого?»

читати