Завантажити

— подумав Данило, придивляючись до тих очей, що чотири рази стрічали смерть.
— Ви не з Тарнорудів? — Ще якась надія прокинулась у погляді вершника.
— З Тарнорудів. Абощо? — здивувався Данило, однак Терентій Іванович, нічого не відповівши, злегка торкнув коня вербовою ногою.
— Що це з ним сьогодні? — знизав плечима Максим Петрович...
Після блакитних степів темна церковиця здалася темницею, що докупи зібрала задавнені тіні святих і грішників. Та коли Теронтій Іванович уніс лампу, святі одразу відділились од грішни'ів і суворою красою, і одягом, і зброєю. Але ?к це не святі, а чубаті запорозькі праведники, що при шаблях і пістолях зайшли до церковиці!
— Звідки таку розкіш узяв маляр?! — дивуючись, запитав Данило.
— З давнини, — відповів Терептій Іванович.
— З якої давнини? — Спогади знову заборсались у минувшині, де чув такий чи подібний голос.
Терентій Іванович висвітив образ, схожий на кошового, в його виразистих очах, які дивилися крізь час, ще дотлівали давні пожарища чи побоїща.
— Та з тієї, де світське переходило в церковне, переходило не так для молитви, як для роздуму, для згадок, щоб і ми не забували, чим жили наші діди та прадіди. Було ж у нас колись преславне Запорожжя, мало воно не тільки гарних воїнів, але й гарних малярів. От і в вашій тарнорудській церкві в іконостасі було кілька запорозьких праведників зі зброєю на поясі і з оселедцями на голові. То владика, побачивши їх, так затрусився од злості, що залихоманились на його ризі гаптовані апостоли, і звелів спалити крамолу.
— Спалити ікони?
— Еге ж, і козацькі ікони, і божниці, і грамоти, щоб, мовляв, і не пахло гайдамаччиною. Отакий був у нас преосвященний; коли він що й полюбляв, то найбільше монастирські пивниці. Але тодішній церковний титар не був у тім'я битий: забрав ці ікони, забрав різне добро й заховав у підземеллі дзвіниці. Там їх і надибав наш Марко та й дещо перемалював з них... Хай моя жінка принесе вам кисляку? Вона й пайок зможе випікати. Знову чогось тих, що на службі, перевели на пайок. Щось на дощ моя дерев'яна важчає, — вдарив рукою по вербовій нозі. — Хоч вона й вербова, а погоду чус.
— Де вас отак?
Терентій Іванович помовчав, роздумуючи, казати чи змовчати. Потім рішуче глянув у вічі вчителеві:
— На Золотій Липі, на отій, звідки й ваш батько по повернувся.
— А ви знали його?! — аж зойкнуло в душі Данила.
— Та знав, дитино, знав, — Теронтій Іванович похилив голову, що бралася першою памороззю, його очі, наче в кошового, теж подивилися крізь час. — В одному ескадроні служили, з одного котелка їли, однією голкою обшивалися, тільки не однією, а двома шаблями рубали, кого треба було рубати... Ти дуже з лиця на батька схожий: і очі, і вуста такі, і чуб такий.
— Чого ж ви ніколи до нас не прийшли, не розказали? — журно запитав Данило, в душі обзиваючи Терентія Івановича безсердечним.
Чоловік похнюпився:
— Боявся.
— Кого ж?
— Сліз жіночих і дитячих. Бо що я вам міг принести до хати?
Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мої відвідини твоя мати.
— Мусила б.
— Це вже ніхто, опріч серця, не відає.
— І ви ніколи не надумались заглянути до нас?
— Як тобі сказати? Я й заглядав, та не признавався. Разів зо три то перед різдвом, то перед новим роком яблук завозив вам, ніби од Діда Мороза. Ти малим ще був.
І враз, немов завія, на Данила налетіли, захугували далекі роки, а з їхнього якогось вечора вийшов у засніженій киреї, з торбою на плечі зніяковілий чолов'яга, який назвав себе Дідом Морозом.
«Молоді ви для Діда Мороза, — посміхнулась тоді мати. — Може, онуком доводитесь йому?..»
— Так он звідки знайомий мені ваш голосі І чому ж тоді нічого не розповіли нам?
— Знову ж кажу: боявся... Мати одразу спитала б мене, де могила її мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам поховати Максима?.. — І в чоловіка затремтіли уста. — Біля отієї Золотої Липи збрело йому в голову самотужки захопити ворожу батарею — таким уже одчайдухом вродився. Його ми Енеєм звали, бо в сідлі возив і читав «Енеїду», напам'ять добру половину знав її і душу мав Енеєву. Іще возив твій батько будьопівку для тебе і пучок дуже пахучої травиці, яку називав євшан-зіллям. — Оце й усі його скарби були... Так-от, неждано навіть для мене перелетів наш Еней на коні колючий французький дріт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою — і до чужої батареї, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. І ось тоді прямо в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, і не стало йому ні сонця згори, ні Золотої Липи знизу, та й усе, тільки зламану шаблю знайшли. То ховали її, а не Максима. Отак ми, сину, за твоє теперішнє вчителювання воювали...
У церковиці надовго запала тиша, тепер і Данило крізь час дивився на ту Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього...
— От бачиш, як воно було... — зам'явся Терентій Іванович і повів плечем, ніби струшував з них ношу жалів. За дверима вихопився співучий жіночий голос:
— Терентію, де ти?
— Моя

читати