Завантажити

робити, бо хіба зпає чоловік, на якій стежці життя стрінеться зі смертю?
Як воно далі було — про це відає тільки грозова ніч, але вона ще не навчилася стояти свідком на суді...
Літа ніколи не повертаються до людини, а людина завжди повертається до своїх літ, і минувшина вже так підійшла до нього, що, здавалось, простягни руку — і доторкнешся до неї та й впишеш у письмо, про яке не раз думалось Данилу.
— Крийок-крок, крийок-крок! — знову подав голос погонич, а з глибини болота ледь-ледь долинула срібна сурма журавля. Був собі журавель та журавка...
ІІІ
Минув рік, як не стало Ярослава. Ох, яким довгим був той рік для Оксани і... Семена Магазаника. Вдову сушило горе, лісника — страх. Бо хто знає, чим може обернутися потаємний людський поголос: візьмуть і скинуть з лісника. То що він робитиме без своїх угідь, без прихованої в лісах худоби, без пасіки? От хоч карай, він зараз не скаже, скільки в нього свиней: як подалися навесні в нетрі, то тільки після першого снігу прийдуть із приплодом. Хай там хтось переживає труднощі росту, а він обійдеться без них. У лісах розкіш живності і йому. Тільки як на ці гаразди потрібна толкова і при здоров'ї господиня. І він частіше й частіше крутився думками біля Оксавиного двору й Оксаниних рук; така за виграшки всяке ділечко переробить, та й красу її не змило горе, тільки очі притемнились. Пройшло горе серцем і вгніздилось журбою в очах. Весіллям, перезвою, любощами треба виганяти журбу, бо інакше і вік піде за водою та сльозою...
Єдине, що давало якесь забуття чи розраду Оксані, — це діти й робота. І вдова чманіла в роботі — від рання й до смеркання, від смеркання й до опівнічної години.
— Підвередишся, несамовита, — гримала на неї тітка Марина, що інколи заскакувала в присілок зі своїми фарбами у вицвілій хустині. Певне, від тих фарб у жінки й очі були різними.
— Навряд чи підвереджусь, — вдова підводила осінні вії на татарський брід, виглядаючи з нього вже не мужа, а сина, що хлюпався на тому самому човні, в якому куля підрізала Ярослава.
Цей човен довго лежав на подвір'ї, у розщелинах його встигла вирости, вмерти і знов зазеленіти трава. У повінь Володимир попрохав матір:
— Зіпхнемо його па воду.
— Для чого? — з болем спитала вдова, оглядаючи човсп. Вона пам'ятала що ту вербу, з якої робили його. І, певне, недоплакані сльози тієї верби тихцем виплакує сама.
— Треба ж, мамо, комусь плавати на ньому, — розважливо відповіло дитя. — А я старшенький у вас.
І так він сказав оце «старшенький», що всі її заборони перегоріли.
— Ти хоч умієш веслувати?
— То чому пі? — повеселішав хлопець і вдячно глкпув на матір. — Я й Миколку гукну!
— Ой, спочатку сам, — у ваганні відчинила ворота, поглянула на брід, у якому тепер по шию, по пояс, по коліна стояли верби і не журились, а висяювали жовтими вогниками цвіту. Цвіла і та верба, під якою вона не раз стрічалася з Ярославом. Верба ще більше постаріла, зараз у її дуплі нуртує вода, а на вершечку веселкою грає сиворакпга.
«Це синій птах щастя», — не раз казав Ярослав. «Тільки ж де воно, те щастя? Хіба що це?» — задумливо поглянула на Володимира, якому нетерпеливилося біля човна. А ось до нього і Миколка біжить, тримається рукою за шлейку від штаненят і аж висяює — здогадався, що мати дозволила човен спустити.
— От добре, Володю, що ми поїдемо!
— Хто поїде, а хто на березі зостанеться, — хмикнув старшенький.
— Це ж як? — занепокоївся Миколка, глипнув синьоцвітом на маму, на Володимира й знов на маму.
— Бо тебе не пустять.
— Мамо!.. — волає благанням усе єство хлопчика.
— Не мамкай, ще малий! — гримнула на сина, хоча й жаль було його. — Бачиш: грають води, як Дунаї...
І тоді образа й не дитяча упертість обвели Миколчин вид, вже спідлоба він поглянув на матір:
— Як не пустите на своєму човні, сяду на чужий,
— Ти що мелеш, марудо?! — скрикнула Оксана.
— Що чуєте, — про всяк випадок трохи позадкував хлопець. — Ніби ми вже з Володимиром не їздили на чужих човнах. То пустіть...
Можна було б ще гримнути чи настрахати, але вона вже запитала і себе, і дітей:
— Що ж мені робити з вами, непослухами?
— Пустіть, мамо! — повеселішав Миколка. Вони втрьох поволі зіпхнули у брід човна.
— Ти ж обережно, сину, бо вода бистрить, — наказала Володимиру. — Може, я з вами поїду?
— Не треба, хлопці будуть насміхатися, — та й відіпхнувся веслом од берега. І хоч затяжким було для нього весло, але в очах, як і Миколка, тримав цілі броди синьої радості... Чому її так мало має людина після дитинства? Ох, діти, діти, хоч би вам світило сонце...
Притулившись до верби з підмитим корінням, вона довго-довго не відходила від татарського броду. Пе тільки човен із дітьми похитувався у її приімлоних очах, а проходили недавні видіння і сива давнина ще від ординських часів, про які читала та не раз чула від старих людей і Ярослава. Час налягав на неї, охоплював її душу, охоплював усе довкола... То вона тікала від ординців у гиблі болота, що

читати