Завантажити

лежала поверх з'їжджених коліс, і прислухався, як на ній підтикані молодиці похапцем прали та полоскали шмаття.
Тоді над водою славно стелилися голоси, соковито гупали праники і гарно окреслювалися жіночі постаті, і святістю віяло від їхніх персів, що вибивалися з грубих полотняних сорочок. Часом якась молодиця проворно кидалась з берега, підіймала з трави біленький вузлик, агукаючи або щось наспівуючи, притуляла його до себе, і немовля, причмокуючи, спивало з материних грудей молоко і місячну дрімоту.
От змалюй таку вечорину, і матір з дитям, і перса, побризкані росою та місяцем, то хоч трохи збагнеш, що .таке скороминуще життя і як треба його шанувати. Однак за дрібним крутежем людина втрачає і велике, і себе. На очах втрачав себе і його син. Надивившись і наслухавшись усякого про Семена, старий уже не заходив до нього в село: соромився лкдай. А син, коли й приїжджав на хутір, то тільки для того, щоб хватопеком набрати садовини, сушні чи меду на потаємний продаж. Ох це ненаситство і потаємні хитрування з кимось і з самим собою! Не доведуть вони до добра!
Якось на святвечір уже підпилий Семен привіз батькові вечерю — узвар, кутю і в'язку в'ялених, гарних, як утемніле золото, лящів. Відчинивши скрипливі двері, він одразу пірнув у настояний святешний півморок, де все тепер мало втаємнене життя: і полохливе сяйво лампадки, і розімлілий мерех воскових свічок, за якими вгадувався подих літечка, і причаєний, із сизою дрімотою в очах вогонь у печі, і строгість вихудлих святих на божнику, і шелест житнього снопа на покутті, якому снилася свіжа рілля і він тихо стікав зерном на долівку.
Усе це одразу повернуло Семена до тих далеких років, коли й він був дитиною у своїх батьків і самого щастя чекав од першої святовечірньої зірки; як тільки затепліє вона, з хати виходила тиха, з привечірніми ласкавцями під віями матір і, посміхаючись і вклоняючись, кликала свого мужа і свого сина на вечерю.
Клубки суму і чогось болючого, навіки втраченого стиснули груди, щем набіг на огрубілі повіки, і Семен відчув, як в ньому почали злущуватися нарости мізерії, якої поназбирувалось за роки більше піж треба. Він хотів поглузувати з себе, але з цього нічого не вийшло: не глузлива, а розгублена посмішка кривить уста. Що ж так розтривожило його? Чи давня святовечірня зірка, •чи згадка про матір, яка так чекала від своєї дитини тільки доброго? Та дитина розгубила усі материні сподівання і вже навряд чи визбирає їх.
З вапькпра вийшов ошатпо зодягіїсшій батько, в руці віп тримав пучок якоїсь сушениці — чи для горілки, чи для чаю. Бо ні того, ні другого питва старий не цурався. Літа лежали на його кощавих плечах, а зима на голові, і син, притлумивши сантименти, статечно привітався, шанобливо подав вечерю, а потім вдихнув пахощі хати і здивувався: на свіжовимитому дубовому столі в мисках і полумисках стояло аж дванадцять пісних страв, вбираючи в себе тремтливий одсвіт півтемряви.
— Навіть саламаха є! Яка це спасенна душа так до ладу готувала усе?
— Василина, — засмутився старий. — Така ж молодюсінька — і вже овдовіла.
— Не треба було за бандита виходити! — одразу згріб з душі пом'якшення, бо для чого воно? А сам пригадав круглолицю дорідну вдову, пригадав і щось прикинув собі.
Батько перехопив потаємну гультяйську думку, і на високому його чолі в усіх зморшках прогнулось невдоволення:
— Хіба ж вона в отій завірюсі могла знати, що її чоловік стане бандитом?
— Треба було знати! — В голосі Семена забриніла жорстока байдужість.
Тоді старий і накостричився, наче птах у негоду:
— Достобіса розумні ви стали! А хіба я знав, що ти будеш харцизничати у німецького полизача Скоропадського?
На обличчі Семена одразу вибились гарячі копійки рум'янців.
— Як вам, тату, повертається язик отаке говорити, та ще в святий вечір?
— Не я святий вечір переводив на грішний, — розлив у гранчасті чарки кореневу горілку, що аж ятрилась і ярилася хмелем та чаклунством.
Син заразом вихилив питво, хекнув, вибалушив очі на богів, які одразу ожили — закліпали перестояними віями, — і почав запихати рота що теплою балабухою. Потім, заливаючи неспокій чи совість, перехилив і другу чарку. Хміль запалив його лице і почав розтікатися по шиї.
— Чого ви, тату, сьогодні такі нетерпимі? — спідлоба зиркнув на батька, що сидів біля житнього снопа. Сиві колоски дрімливо спадали йому на сиву чуприну, па свіжу полотняну сорочку, але старому, видать, було гарно відчувати цю добру вагу.
— Чого? — кудись далеко пішов думками старий. — Давно вже хотів, як на духу, погомоніти з тобою. Незрозумілим, чужим стаєш ти. От навіщо тобі кидатися у якийсь крутіж та облудою жити? Хто тебе приневолює топити і своє господарство, і людей? Тільки правду кажи, не хитруй зі мною хоч тепер, коли вже стою на божій дорозі.
— Чого це на божій? Ви ще як дуб-довговік, — вичавив крізь образу і знову потягнувся до коренівки.
— Може, годі уже?
— Думаєте, горілка — невірна дівка? — вчвертьока подивився на старого, що погойдував

читати