Завантажити

згадав святе письмо: «Волоцюгою і втікачем будеш на землі». Потім узяв уважисту плішню і пішов на ставок вирубувати продуховини.
Благословенна тиша і зоряні титли стояли над волошковим засніженим світом, що на невидимих решетах пересівав сяйво й підтемінь, а на місячних верстатах ткав льняні рушники. І невже навіть у такий вечір у чиїхось мізках, у мізках його дитини може ворушитися ницість? Коли так, то для чого живете, ви, недоріки та викрутні?
Мирон ударив плішнею, лід зойкнув, покотив посвист і стогін під очерети, які ще не так давно аж розгойдувались дикою птицею. Семен хотів її побити з дробовика, але Мирон не дозволив, бо що то за ставок, коли в ньому немає риби, а на ньому — птиці?
На продуху, бокуючи, почали спливати плітки і краснопір, далі з'явилися щупаки, їх можна було б викинути руками на лід, але в такий вечір не хотілося зобиджати навіть рибу. Хай подихає, прихопить місяця на плавники — та й знов у притихлі води.
Він довгим поглядом прощання оглянув мальовані в синє, і срібне, і сиве світи, оглянув садок, що відродив йому, очерети, що відшуміли йому, і навряд чи побачить він, як з них весною будуть випливати дрібні чирята і качки. І жаль йому стало бозна-ким мальованих світів, і цвіту, що в сповитку спав у яблунях при морозі, і птиць, що вже не долетять до нього, і сина, що відкотився од нього, не збагнувши, що таке людське життя. А коли збагне, то вже, напевне, пізно буде, бо як підрубаєш душу, то зрубаєш усе. От тягнеться він до непевного карбованця, до потаємних підземних скарбів, а не тямить, що все це суєта суєт.
Як рожеві птахи, зашуміли, заспівали примороззю підкучерявлені очерети, і їхній пух полетів у святешну далечінь, де злегка поскрипував мороз чи земля і на добрий сон вкладалося село. А місяцю все хотілося бавитись у піжмурки з ним — і він то закидав його аж у саме небо, то раптово так вигойдувавсь на скатертину снігів, що аж кособочились хати. А може, це не місяць, а злидні кособочили їх? Бо багата кутя є багатою, а для скількох вона голодна. От уже й більшовики починають поволеньки насідати на сільську злиденність, тільки що вийде з цього, коли ще дядьки тремтять над прапрадідівською трипілкою.
Стоїть під місяцем у закинутому світі людина, яка вже ніби живе й не живе, згадує щось давнє, перетрушує роки, і смутки, і просвітки, втішається усім добрим, що приходило до неї, що сама зробила, а погане відгортає і думкою, і рукою, яка вже, мабуть, востаннє цієї осені сіяла жито. Господи, як це гарно — сіяти!.. А ще краще жати. У жнивовицю він виїжджав у поле з дружиною, що, й дітей народивши, мала дівочу статуру і дівочі коси. Весною вони пахли ясмином, а в жнива цвітом березки і молодим, ще не затверділим житечком.
«Зеленеє жито, зеленеє жито, а ще зеленіший овес». Це вже ввечері, посміхнувшись йому, заспіває Докія, та так заспіває, що аж перепілка стихне в житах.
«Це ж треба», — тільки головою похитає він і поведе коні в долину на туман, а його все буде наздоганяти її голос.
Коли ж повернеться з долини, Докія вже буде спати під полукіпком, поклавши голову на сніп, тільки не спатимуть її вії — то вітрець сколихне їх, то роса, то зернинка прогрітого жита...
І чого так швидко минулося все? Посивіло твоє жито, відлетіла твоя перепілка, і в очі смутком заглянула ніч. От наче й небагато хотілося б ще: щоб син його став людиною, щоб іще вийти в поле сіячем та хоча б краєчком ока побачити той день, коли всі люди будуть мати хліб на столі... Не побачить він цього дня, ох не побачить — твій час минув.
І похилив старий обважнілу голову, але враз стрепенувся: хтось невдалік подав йому срібний голос, раз і вдруге. Та це ж під кригою прокинувся струмок, що перечищає води його ставка. Чого не спиться тобі? Стрітення чи весну почув?
На снігу від хутора обізвалися чиїсь кроки. Старий зиркнув на втоптану стежину. До нього, погойдуючись під небесними рушниками, чи то йшла, чи то пливла Василина. І навіть бахматий кожушок не міг приховати її жіночої дорідності. От кому б діток носити біля грудей, та носить вона біль і смуток у грудях.
— Дядьку Мироне, я прийшла до вас на вечерю, — журно посміхається вишневими устами, а під її віями водно зійшлися жага любові, імла печалі і загадковість.
— От і добре, що прийшла, — дивиться на вдову і чомусь пригадує ті вечори, коли отут на ставку жінки перуть шмаття і годують немовлят грудьми, що стікають молоком та місячною дрімотою. — В рідні не захотілося гуляти?
— Побула я трохи в присілку, подивилася на щастя своєї сестри, на діток її, та й незридними заридала. Тому й гайнула до вас. Ви маєте журбу старості, а я журбу молодості.
— Тоді клич діда Корнія, і справимо собі святвечір!
— А він уже стоїть біля хати з яничаркою: хоче в Мороз стре\\ лити, — посміхнулися очі, обтяжені далеким місяцем і близькою печаллю.
— От і згадаємо, як нам було на Шипці воювати з турками. — І замугикав собі: «А за нами татари, як ті чорні хмари, а за нами турки, як із неба кульки...»
— Ви ще й голос маєте!

читати