Завантажити

відкочувались от татарського броду, і над нею хижо свистів аркан, то її гнали людолови в неволю, як гнали по жерниці скручений прокислим ремінням ясир.
А жерниця ноги коле,
Чорну кровцю проливає,
Чорний ворон залітає,
Тую кровцю попиває.
Це ж усе було! Це ж усе було! Та й досі, здається, не перетопилася крига дикої злоби, ще й досі на серцях наростає дике м'ясо.
— О, нарешті твій голос почула, — підійшла до неї тітка Марина. — Тільки нащо ти про чорного ворона? Цур йому. А я оце урвала часинку — хочу твою хатину своїм квітом змалювати, — гойднула вузликом, у якому лежали порошки друшпану.
— Малюйте, тіточко. І де у вас той цвіт береться?
— З голови, Оксано. В мізку й добра думка цвіте, і гидомирство снує. Це вже хто які мізки має. Може, я тобі на стіні зокола соняшники намалюю?
— Та ні, вони, живі, по всьому городу виглядають мене.
— А до мене в Копайгородок Магазаник верхи приїжджав. — Марина щось згадала, засміялася. — У святешне вибрався, а чоботи змастив вовчим лоєм.
— Це ж для чого?
— Щоб собаки розбігались по закутках. Приїхав навіть з подарунком — в'язку сухих грибів привіз. Усе розпитував про тебе і все хвалив тебе. Просив, щоб я йому розмалювала хату; потім, уже в себе, сам відділяв жовтки від білків на фарби і знову розпитував про тебе.
— Хай його лиха година розпитує.
— Та вона обминає його. Розкошує в лісництві чоловік, як пампух в олії. У нього ж так: державі краплю, собі кварту... А ти ж як восковієш з дітьми? Це й хату присішками підпираєш?
— Коли треба, й плечем підіпру, а не зледащію, — відповіла на те, чого не доказала тітка Марина.
Стояла тиха, ласкава година, коли вже віястий липень поскладав сіно в копиці і думав собі про те, що з неділі треба складати в полукіпки жито. Думала про це й Оксана, йдучи з меншеньким додому. Він руками перебирав стебла пшениці, у яку вже ввійшла золотінь, жебонів, що Володимир з них виплете йому бриля, і мав собі від цього дитячу втіху. Отак вони прийшли додому під сяйво соняшників і рутбокії, які так любив Ярослав. З татарського броду озивалися кулички й дитячі голоси. Вона раз і вдруге гукнула Володимира, і віп хутенько прибіг до неї, повис на воротях, чорний, мов галченя. Як це в нього й очі не потемніли?
— Чого вам, мамо?
— Чи но пора вечеряти?
— Я ще трохи побуду з хлопцями на човні.
— Не набрьохався за цілий день?
— Ще ні.
— Тільки ж не барись.
— Я скоро, мамо, — скрипнув ворітьми та й бігцем до броду, до посвисту куликів, до сміху свого товариства.
А у хвіртку, подзвонюючи ключами, вже шелепає Семен Магазаник, несе, погойдуючись, святешний залежаний одяг, святешне лице-і шельмуваті очі.
— Добридень, вродливице, добридень, — підкошує своєю вузлатою тінню її ноги.
Оксана здригнулась, відійшла від чужої тіні під захист соняшників, вони сонцями лягли на її плечі, освітили присмучену вдовину вроду.
— Драстуйте, дядьку.
— Який я тобі дядько? — Магазаник заморгав віями і вусами, а на жорнуватому обличчі викруглилось невдоволення. — Коли чоловік старший за жінку на якийсь там десяток з хвостиком, то це ще ніякий не дядько. А я оце твого старшенького бачив на човні.
Оксана поклала руку на соняшника, що хилився од ваги своїх діток.
— На тому самому, на якому вбили Ярослава. Тепер здригнувся лісник, та одразу святешне обличчя вмочив у співчуття:
— Не треба, Оксано, не треба. Мертвим — спокій, з живим — життя, яке вже воно не е. Ох, і гарні в тебе соняшники, такі рву питчасті! — прицінюється то до соняшників, то до вій чарівниці, що пригашують і пригасити не можуть синій смуток років.
— Це Ярославові соняшники. Йому саджу. На очниці Магазаника натекла півмряка.
— І знову ж надаремно. Йому в раю святі садять різне зілля, хоча й не вірив чоловік у рай, — лісник пригнувся, зробив пальцями «козу» Миколці, та дитя не засміялось, а насупилось і позадкувало від дядька. — Важко тобі самій з двома?.. Не кажи й не .івдвори, бо сам знаю: до всього чоловік звикне, тільки не до біди. Це треба стати і орачем, і сіячем, і город упорати, і зварити, і спекти, і обшити, і обіпрати, і хату, і корову доглянути, і дітям дати толк. За таким клопотарством і літа, і брови зів'януть.
— Коли це ви, дядьку, таким жалісливим стали?
— О, знову «дядьку»! Від цього на душі може нахмаритись і загриміти, — забряжчав комірпицькпми ключами, що висіли на чорному чересі. — А мені так би хотілося, — нагадав давні слова Ярослава, — щоб і в твоїх очах прокинулись зорі!
— Від чого ж вони прокинуться?! — мало не зойкнула вдова, і отой нередвечоровий туман, що проростав над татарським бродом, затуманив її.
— Ти не галакай, — скрадливо озирнувся Магазаник: чи не почув їх хтось із вулиці. — Ось підемо до хати, сядемо рядком та й поговоримо ладком.
— У мене нема часу на посиденьки.
— А ти без гордування знайди, — стишив голос Магазаник. — Не пошкодуєш, — і знову забряжчав ключами. — Я тобі по-добросусідському сказав: живий має думати тільки про живе.

читати