Завантажити

У тебе е двоє дітей, у мене — один Стьопочка. У тебе в врода на лиці, у мене є лій у голові, то й поєднаємось собі. Я тебе, повір, мов княгиньку, жалуватиму, якщо ти будеш мене шанувати. От за цим і прийшов до тебе. Я довго чекав, поки ти станеш удовою.
На Оксану одночасно, мов заметіль, обвалились давня дівоча ніч любові і оцей призахідний день удовиної печалі. То давнє було недосяжним, а це, призахідне, — гидо мирним.
— Дядьку, як вам не соромно таке страмовище варнякати?!
— Яке ж це страмовище? — ворухнув мискуватими плечима. — Це житейське діло, щоб разом біду долати, бо нарізно біду й грім не вб'є. Хіба тобі не остогидла самотня хата, самотня постіль?
— У вас, дядьку, вже на голові гуляє білий цвіт, а ви з жениханням! — притулила до себе меншенького. — Від вашої мови й святі соняшники можуть стати грішними. Гетьте!
Відмова обурила Магазаника, і голос його поважчав:
— Ти не проганяй мене, я не прийшов твої соняшники красти. Я хотів із цього подвір'я викрасти вдовині нестатки, а ти в крик. І чого? Чекаєш, щоб хтось лихо в торбі чи мішку приніс? Краще подумай головою і завтрашнім днем, бо ж бачиш, який тепер сутуж, навіть на хліб.
— Гетьте!
У зелених очах Магазаника злобою зацвів піщаник, одначе стримав себе чоловік.
— Чого ти вхопилась за це «гетьте», як за батіг? Чим я тебе зобидив? Своєю любов'ю?
— Киньте, дядьку. З грішної душі не проросте свята любов.
— Ох і відьмочка ти! Уста, мов пуп'янок, маєш, а з уст каміння жбурляєш, — сказав сумовито, бо мав справжній біль од цієї краси. Хоч би на яку часину зглянулась вона на нього — і то було б щастя... Сьогодні не витанцювалось, та є ще в бога дні: як нe вишло тепер, внидо в четвер. А як і в четвер по вийде, псе одно з цього сватання він має якийсь зиск: зараз, коли освідчився, Оксана вже ніяк не зможе подумати, що він причетний до вбивства Ярослава. Он воно як! Старого вовка за хвіст не впіймаєш.
Та й пішов похнюплено у ліси, до своїх свиней, до своїх копрів, до своїх бджіл, що на співучих крилах несли йому статки й пошану, бо кращого меду не було в цілій окрузі, про це й потрібне начальство говорило, якому лісник не скупився завезти духмяпий липець у свіженьких відеркових липівках. От усе гаразд у нього, тільки немає господині в хаті, бо що ті поденщиці, які приходять до нього? А Оксана йому б і красу принесла в оселю, і все ділечко переробила б. І чого вона закомизилась на своїх злиднях? Чи хоче, як у молодості, чути біля вуха солодкі слова про любов? Так для чого на це марнувати час людям, які вже знають, що таке спілка — чоловік і жінка? Ну, не підбив він її сьогодні, підіб'є завтра. Землю не підманиш, а людину можна.
Біля татарського броду він зустрівся з дебелим Стахом, покосував на його м'язи, що горнятами ворушились на руках.
— З такою б силою ліс корчувати. Ходи, сіромахо, до мене робити. Не пожалієш.
— Почекаю, дядьку.
— Думаєш, у моїх лісах заробіток менший, аніж у смолокурні?
— Та ні — більший.
— То бери свою годовщину — та й на мої зруби і облоги.
— Боюся такого давця.
— Хоч скажи, чого?
— У вас, пробачте, дядьку, я знову наймитом під'яремним стану, а я хочу ближче до людини. Тому й записався в соз. Отам і почну глибити свого плуга.
— Ох і розумні та доброчесні ви поробились. Переміни сорочки не маєш, а норов показуєш. Чого це ти в присілок чимчикуєш?
— До Оксани.
— А це яким робом до Оксани? — здивувався, занепокоївся лісник. — Може, свататися?
— Та що ви! — У великих сірих очах парубка прокинувся Сум. — У сільраду чогось викликають Оксану. , ' — Чи не за борги?
Стах зневажливо махнув рукою:
У вашій голові тільки борги та проценти ворушаться. Які проценти? — наворохобився Магазаник село не знає, як ви навчилися лихвити? — неприязіго парубок і пішов у присілок.
перевів розтривожений погляд на татарський брід, де понувала на човнах малеча.
— Но плач, бідолашна, — впритул підійшов до пої Магазаиик, почав витирати її сльози, що просочилися між пальцями, а потім злегка пригорнув жінку, заворкотів їй у вухо співчуття:
— Безщасниця ти моя, безщасниця...
І сталося диво: вдова не вирвалась із його обіймів, не вдарила його по руках, не вивільнилась, коли він почав її цілувати. Чи обайдужіла, чи забулась вона?
Тріснув, зітхнув і погас недогарок свічечки. Магазаник щільніше притулив до себе жінку, поцілував її брови, від яких теж віяло ромашкою і житом. І знову вдова нічого. Тоді, вірячи й не вірячи у своє чоловіче щастя, він обережно підвів її до постелі, Незрозуміла й жадана, вона мовчки лягла біля нього, і він припав головою до її вистиглих персів, що чекали дитини, а дочекалися полюбовника.
Він не пам'ятав, як провалився у п'янкість снів, що гуділи йому по всьому тілі, а прокинувся од невтішного жіночого плачу, Сівши на постелі, перелякано запитав:
— Чого ти, Василинко? Чого? — і потягнувся до неї.
— Пропав мій вік, ой, пропав... — голосила вона, стоячи біля ліжка.
— Чого ж він пропав? — почав заспокоювати

читати