Завантажити

— здивувалась Василина.
— А чого ж мені не мати його, коли довкіль степ і небо, ліс і небо? От років тільки жаль, що вже підкотились під небо. Не знаючи, чим заспокоїти старого, Василина подала йому
кілька зв'язаних пучків калини, на яких повиступали скалочки морозу.
— Ось вам від Оксани.
Старий підніс дарунок до обличчя.
— І калини жаль... Як там Оксана? \ — Така ж гарна, ніби весняна година. А теж за чоловіком . журиться. — І стишила голос: — Ваш Семен чогось хоче сколупнути його.
— Тупоум він. Уже й виріс, та розуму не виніс. Тяжко буває людині дорости до людини...
Попід співучими очеретами вони ввійшли в садок, де між тінями дерев блакитне димилися і зблискували промерзлі місячні ополонки.
— Гов-гов! — побачив їх дід Корній, підвів угору свою яничарку і стрельнув у Мороз, щоб він не морозив ні жита, ні . пшениці, ні цвіту в садах. Коли наляканий Мороз побіг у | далину, дід Корній по-молодечи пішов назустріч Мирону й Василині.
— З святим вечором, гренадьоре! — і відчинив ворота.
— З святим, дзвонарю! Щось я сьогодні твоїх дзвонів не чув. На довгастому обличчі Корнія ожили застояні зморшки:
— Бо недоумкуватий панотець скинув мене з служби.
— Жартуєш? — не повірив Мирон.
— Правду кажу.
— Чим же ти не вгодив йому?
Старий дзвонар привітно усміхнувся в грубезні вуса, поверх яких поблискувала наморозь:
— Оце ж під Новий рік, коли люди збиралися на збори, я й ударив у всі дзвони «Інтернаціонал». Кажуть, славно вийшло, а попа мало родимець не вхопив. Забаг, щоб перепросив його, а я теж затявся, і тепер у дзвони калатає Милентій, якому ведмідь на вухо наступив.
Мирон засміявся, почоломкався з Корнієм, поторсав його задубілу на холоді кирею і враз насторожився:
— Ще чиясь добра душа прибивається до нас.
З прошитої місячнимм снуванням вечорини, ніби з казки, летів гривастий кінь, під його копитами м'яко стугоніла й вибухала блакитнивими кущами дорога.
— Хто ж це може бути? — сам себе запитав Корній, пильно придивляючись і до коня, і до крилчатих сапчат. Та ось вони порівнялись із ворітьми, і з них проворно скочив невисокий кремезний чоловік, що зразу ж чимось нагаду ва а гриба-боровика.
— Михайло! Михайло Чигирин! — здивовано вирвалось у діда Корнія. «І чого б це колишньому партизану, що живе на краю району, в такий вечір прибитись до нас?»
— Пізнали? — ніби дивується Чигирин і вітається з усіма.
— Тебе та що но пізнати. Куди ж проти ночі зібрався?
— До вас, діду Корпію. Старий засміявся:
— Вези візок, а ми послухаєм.
— Таки справді до вас, — і почав стирати паморозь з вусів і борідки.
Тепер дід Корній занепокоївся, бо не раз його брали в інші села дзвонити за упокій:
— Щось трапилось у вас?
— Таки трапилось, — білозубе посміхнувся Чигирин. — Оце ж під Новий рік іду я з жінкою до свого друга-партизана, аж раптом чую далекі дзвони. Зупинився і сам собі не вірю: так вони славно виграють «Інтернаціонал»! Скинув я шапку, а душу аж підмиває святковість. Думав: це артисти якісь приїхали та й задзвонили отак. Аж потім дізнався, що це ви, діду Корнію. То прийміть від мене подаруночок, — він вийняв з кишені кожуха шерстяні рукавиці й простяг старому. — Це щоб руки біля дзвонів не мерзли.
— Спасибі, Михаиле, — зніяковів дід Корній. — От і маю перший подарунок від партійного чоловіка.
— Ходімо ж до хати, — торкнувся Мирон руки Чигирина.
— Спасибі. Я зараз же додому. А по цій мові бувайте здорові. — Чигирин вклонився усім, скочив на санчата, і кінь зразу ж поніс його у синьоцвіт вечоріти.
— Дива, — тільки й міг сказати дід Корній, а далі, коли кінь і сани почали зникати за пагорбами, махнув обважнілими руками і заспівав:
Ой там за горою та за кам'яного...
Василина відразу підхопила:
Ой там виходило та три товариші,
Що перший товариш — ясне сонце,
А другий товариш — ясен місяць.
І тут Мирон побачив на віях притихлого Корнія сльози.
— Чого ти? — затривожився чоловік. — Молодість, Шипку згадав?
— Та... — скривився старий дзвонар.
— Кажи, Корнію.
— Що ж казати? — потуманіли очі старого. — Вже й ліспі вивести не можу — вже літа й голос відібрали.
— То ви за голосом тужите? — здивувалась Василипа. — Ніколи б не подумала.
— Замолоду багато про що не думають. Он який голос має Миронів син, та не співає, — їсть ним людей, а це вже й за агронома взявся...
З молодим агрономом Семен ніяк не міг порозумітися і потайки почав йому копати яму. Та несподівано коса наскочила на камінь, а тут іще Ярослав прочув, як у громадянську війну колобродив Магазаник у державній варті його світлості гетьмана Скоропадського. Потаємне мало стати явним. Тепер уже загриміло не над Ярославом, а над головою Магазаника; від того грому, дивися, і ліси не врятують, куди забрався Семен, щоб у свою волю орудувати сокирою в дібровах, плугом на зрубах, косою на галявинках. За ушахроване добро він і заївся з Ярославом, думав, що виживе його з села. Та не вижив. То треба було ще щось

читати