Завантажити

землю. — Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмі: «Поражу пастиря, і розійдуться вівці!»
Безстрашна й горда відповідь Мельхіседека запалила всіх присутніх.
— Так, правда твоя, отче! — гаряче підтримав його Аркадій. — Не личить нам тікати від ляхів і віддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами і будь спокійний... Нехай тільки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустріч!
— Поляжемо всі, а відплатимо їм за всі їхні звірства! — підхопив Найда.
— Зброя єсть, запаслися, — поквапно докинув Антоній. — Вистачить на всю братію...
— У лісах повно козаків! А з такими ватажками, — Залізняк поклав руки на плечі Найди і Аркадія, — ми перевернемо всю Польщу.
— І перевернемо, і розтопчемо це гадюче гніздо! — гаряче підхопили ченці.
— Зупиніться! Що ви глаголите? — заволав Мельхіседек. — Чи ви гадаєте, що я підніму свою патерицю й оберну її на меч?
— Гадаємо! — палко відповів Аркадій. — Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього...
Мельхіседек із жахом відступив.
— У всякому разі, благослови нас, чесний отче, кінчати це святе діло! — промовив Залізняк, схиляючи голову перед Мельхіседеком.
— Не так, не так, братіє! — заговорив знову Мельхіседек. — Не мечем, не кров'ю, а правом... Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили інші!
— Усі зійдуться на одному! — перебили Мельхіседека вигуки присутніх.
— Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росії; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; мені обіцяли там велику допомогу...
— На допомогу Росії ми й сподіваємось, весь народ надіється на неї! — відповів Залізняк. — Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю імператриці!
— Слово Росії в ляхів не допомогло нам нічим, тепер лишається надіятись тільки на її зброю.
— На бога, братіє, надійтеся! Більше терпіли, потерпіть ще!..
— Для чого? Навіщо? Чого нам іще ждати? Хіба того, щоб ляхи налетіли на нас зненацька, і вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? — палко заговорив Залізняк.
— Ні, ні, панотче, не хитай нашої волі!
— Сам бог карає тих, хто віддає свою святиню на наругу ворогам! — палко скрикнув Найда.
— Так, брате! І ми не відступимось від неї, — говорив далі Залізняк. — Повідай, превелебний отче, чи не тобі сказали там, що коли на Вкраїні через утиски почнеться бунт, то тоді Росія може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщі право й потоптаний закон?
Мельхіседек схилив голову на знак згоди.
— А чи видали ж тобі на підкріплення сих слів якусь грамоту чи листа?
— Ні, се говорилося словесно, й важко було зрозуміти, чи ховали ці слова щось більше.
— Ех, горе! — з досадою вигукнув Залізняк. — Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слів...
— Що? Про що говориш ти? — зацікавились усі присутні.
— Звістка про те, що було сказано тобі, превелебний отче, облетіла весь народ, усі надіються на допомогу цариці, скрізь ходить чутка, що вона видала твоїй милості золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав він, а вона пришле на допомогу своє військо.
Залізнякові слова страшенно всіх зацікавили, особливо ж отця Антонія. Смагляве обличчя його почервоніло.
— Правда, правда! — озвався він квапливо, ступивши від дверей на середину келії. — Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тільки не знаю, до чого це?
— Ні, — сумно заперечив Мельхіседек. — Грамоти мені не давали ніякої, а на словах обіцяли...
— Що слова! — вигукнув з досадою Залізняк. — Слово — не папір! Та коли б нам така грамота — все Запорожжя, вся Україна... та що там — море повстало б кругом! Отець Антоній не одривав очей від натхненного обличчя Залізняка.
— Превелебний отче, — вирвалося в нього мимохіть, слідом за словами Залізняка. — А чи не можна попросити таку грамоту?
— Ні! — сумно зітхнувши, відповів Мельхіседек. — Справи державні вельми делікатні, і ніхто не захоче одверто виказати свої наміри.
— Що там просить! Та якби я тільки в науці писарській мастак був...
Отець Антоній зупинив на Залізнякові нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залізняк нараз круто урвав свою мову.
Усі насторожились.
В монастирські ворота хтось нетерпляче стукав.
Присутні завмерли, чекаючи чогось лихого.
За кілька хвилин у келію Мельхіседека ввійшов послушник і сказав, даючи ігуменові згорнутий аркуш паперу з прикріпленою до нього печаттю:
— Лист твоїй милості від офіціала уніатського Мокрицького. Мельхіседек мерщій вирвав згорток з рук послушника й, зірвавши печать, розгорнув довгий, списаний великими літерами аркуш. Та ледве дочитав він до половини послання, як папір затремтів у його руці, а обличчя густо почервоніло.
— Що, що там таке?! — скрикнули разом усі присутні.
— Ну, братіє, — мовив Мельхіседек сповненим обурення голосом, — кличуть мене до

читати