Завантажити

поки встановлять шибеницю. Нарешті все було готово, й він люто вигукнув:
— Взяти його! А цю, — показав він на Дарину, — прив'язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась... Тоді наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов'язки катів. А Кшемуський скаженів:
— Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!
Отамана підвели до шибениці, накинули зашморг... На щастя, Дарина не бачила нічого: вона так і не прийшла до пам'яті, навіть тоді, коли її прив'язували до стовпа.
Але в той час, коли Кшемуський тішився муками своїх жертв, у замку несподіване зчинився страшенний гамір: він виник десь у внутрішніх покоях і, наближаючись, наростав, мов буря... Усі скам'яніли... Почувся жіночий вереск, і знавісніла пані губернаторова, в супроводі Теклі й інших жінок, вискочила у двір з криком:
— Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садові двері!
Ще не встигли сторопілі жовніри й шляхта збагнути жах свого становища, як із вхідних дверей вихором вилетіла юрба гайдамаків; на чолі її був старий запорожець Таран, котрий приспів з Мотронинського монастиря і приєднався до нижнього загону.
— Де Найда? — кинувся він до скам'янілого від переляку губернатора.
— Онде! — тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.
— Мертвий? Ой орле мій! — захлинувся слізьми старий. — Що ж тобі, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобі придумати?
Губернатор трусився й не міг вимовити жодного слова.
— Ти знаєш, кого ти стратив? Знаєш? — Дід з ненавистю струсонув губернатора, а потім, схопивши за руку його дружину, також приволік її до нещасної жертви. — Знаєш, кого цей гаспид повісив? Сина свого, рідного сина: це — ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула і впала.
— Приведіть її до тями! Відлийте водою! Нехай втішається смертю рідної дитини, яку вбив диявол-батько... Весело тобі дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так і я мучився, коли ти закатував мою дружину й дітей!.. Придивись, я — Свирид Таран... Пам'ятаєш — молодий, ставний, щасливий... а тепер сивий дід... Та серце в мене те саме, що й колись було: останні двадцять років воно билося для помсти й дочекалося її!..
Запорожець підійшов до прив'язаної Дарини й нахилився.
— Вона ще жива, тільки непритомна... Розв'яжіть мотузку! А втім, стривайте! Яке буде її життя? Сама мука.. Ні, їй ліпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим... а швидше з ним зустрітися там... Боже, прости і мене, і її! — він вихопив з-за пояса пістоль і вистрілив.
Дівчина навіть не розплющила очей, вона тільки стрепенулася й поникла, всім тілом повисши на мотузці.
— Дивися, неситий звірю, і ти, гадюко! — знову звернувся дід до Кшемуського й опритомнілої пані. — Ви, каїни, може, не вірите моїм словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях... — І старий розгорнув на тілі Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибениці, жупан.
— Мій син! Стась!.. — вирвався несамовитий крик з уст матері, й вона, наче мертва, впала на землю.
— Доріжте її, коли ще жива, — звелів запорожець. — А його прив'яжіть до жінчиного трупа й покладіть ось тут, біля шибениці: нехай здихає з голоду... А ви, дітки, грабуйте замок, ріжте всіх до ноги... Справте по нашому славному лицареві страшні поминки!
Головна брама була вже відчинена, через неї увірвався другий загін. Чинити опір ніхто й не думав...
Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залізняк з рештками свого війська подався на південь, у запорозький степ. За добу шаленої гонитви гайдамаки від'їхали так далеко, що були в цілковитій безпеці. Але ніщо вже не могло врятувати їхнього ватажка: надвечір наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полі. Залізняк звелів вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потім попрощався з товаришами, ніжно обняв Прісю, востаннє глянув на призахідне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, і, припавши до рідної землі, навіки склепив свої орлині очі. Козаки накрили гетьмана простріленою кулями червоною корогвою і мовчки опустилися на коліна. Вранці вони шаблями викопали яму, наносили шапками землі й насипали своєму батькові високу могилу...
Ґонту в Сербинові замучили ляхи. Гордо терпів він пекельні тортури й мужньо зустрів смерть.
Зазеленіли степи й луки, зацвіли на кривавих нивах квіти. Пам'ять про страшні гайдамацькі битви перейшла в пісні й думи; загоїлися рани в серцях людей... Та не загоїлася рана у серці Прісі... Хоч як благали її Сара й Петро, вона пішла в монастир і там, відцуравшись світу, жила спогадами про гетьмана Максима...
 

читати