Завантажити

вітчизни...
— Не хто інший, — перебив дружину Кшемуський, — як хлопський шпигун, довудца гайдамаків, диявол із пекла, проклятий Найда!
— Ой, води! — скрикнула пані губернаторова і, коли б не офіцери, які стояли поблизу, впала б додолу.
— Ти, люба, не тривожся! — почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам'яті. — Цей схизмат не вирветься з моїх рук, ні! Він був у нас тоді з підступною метою: вивідати потаємні ходи... і хотів по-зрадницькому, як Юда, продати нас... Але тепер віроломний зрадник у моїх руках і за кілька хвилин його повісять!
— На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так... Цього не може бути... Це жахливо... Він не може бути злочинцем... Хіба такі очі... і голос... можуть бути у розбійників? — голосила пані, не тямлячи, що говорить і чому захищає Найду.
— Що ти? Що ти? — силкувався припинити потік її диких, несамовитих слів губернатор. — Опам'ятайся! За кого ти просиш? Тобі ж кажуть, що це Найда... заклятий ворог наш... Він і сам признався, тут щойно всім погрожував смертю... проклинав нас... Він не поляк, він — хлоп!.. Він шпигун і зрадник!
— Ой боже мій, що ж це? — ламала руки пані губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатії до Найди.
Тим часом жовніри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.
— Що ж це? Невже заради примхи... через незрозумілий жаль... уникне страти такий злочинець? — чулися голоси.
Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серці давно замовклі струни... І тепер вони бриніли, немов забута пісня, гамуючи злобу й навіваючи якусь дивну розчуленість. Отаманові раптом стало жаль свого молодого життя... «Умерти на порозі щастя — це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, — це найстрашніше! Та де вона? Може, губернатор уже відпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б... А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку піднялося на ноги... вона б на гамір прибігла перша... Чи не кинув її у льох цей негідник?» — такі думки роїлися в голові Найди, й він, щоб відтягти якось час, лагідно мовив до Кшемуської:
— Пані... твоє заступництво зворушило мене... І я б віддячив тобі тим же... Але доля позбавляє мене такої можливості...
У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з'явилася Дарина. Найда похитнувся.
Дівчина знала про падіння Умані й нетерпляче чекала свого судженого в замку... І раптом гамір, крики... Вона кинулась до дверей, але покій було замкнено ззовні. Довго панна кликала слуг і смикала двері, поки нарешті вони розчинились...
Побачивши зв'язаного Найду, Дарина зрозуміла, що справу програно й що страшний кінець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторові в ноги й почала благати:
— Зглянься! Змилуйся! Мій батько віддячить тобі сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Він — мій наречений!
— Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! — зловтішне просичав Кшемуський. — Це одна зграя...
— Змилуйся! — не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. — Зглянься, пане!
— Ах ти, гадюка! — крикнув Кшемуський і затупотів ногами. — Мотузку на них обох! Тільки її спочатку прив'язати до стовпа, до шибениці, поки він не здохне... хай милується на свого коханця... а потім і її!
— Не принижуйся перед цим негідником, моя люба! — промовив отаман, не зводячи з дівчини очей. — Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Україні все влаштується і без нас...
Дарина підвелась і, обвівши презирливим поглядом катів, кинулась до Найди.
— Орле мій! Наша славо! Я не принижусь більше!.. Прощай! Там побачимось! — і вона обвила шию коханого руками, злившись із ним душею в останньому передсмертному поцілунку.
— Відтягніть її! — зненацька крикнула пані губернаторова, відчувши в своєму серці якісь ревнощі до цієї дівчини.
Найду потягли в двір, а за ним і непритомну Дарину... Юрби цікавих і в дворі, і на стінах замку нетерпляче чекали страти. Пані Ядвігу Кшемуський наказав відвести в покої.
— Слухайте, божевільні! — востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнірів. — Ви чините волю лиходія, приреченого на жахливу смерть... і цим самі себе засуджуєте на загибель... Залізняк уже звільнив увесь край і йде сюди! Польські війська розбито... Весь народ повстав... Він не лишить тут каменя на камені... і за мою голову відплатить вам пекельними муками! Присягаюся всім святим — не страх смерті змушує мене говорити, я не раз дивився в вічі кирпатій, а мені шкода вас... Схаменіться, перейдіть на бік правди й скарайте наших мучителів. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отаманові слова справили враження — жовніри захвилювалися і почали ремствувати:
— Ай справді, панове, супроти Залізняка нам не встояти... то чого ж гинути ні за цапову душу?
Скрегочучи зубами від злоби й нетерплячки, губернатор чекав,

читати