Завантажити

все вже заспокоїлось; чути було, як тихо падали з обважнілого листя краплі дощу.
. — «Хто любить мене, душу свою погубить...» — прошепотів ледве чутно Мельхіседек і знову почав ходити по келії.
Болісна, глибока боротьба розривала його душу.
— Ні, ні... нащо обман?.. Нащо єзуїтство? Правди, правди? Чи буде успіх? Чи пощастить? Чи виконають обіцяне? Чи не буде остання година гірша за першу? О господи, помічник і покровитель мій! Навіщо поставив ти мене вершити долю людей? — знов вихопилось у нього.
Довго ходив так архімандрит по келії, то зупиняючись, стиснувши голову руками, то падаючи перед розп'яттям на коліна й болісно ламаючи руки.
— Але хай буде над усіма нами воля твоя! — промовив він нарешті твердим голосом, зупиняючись перед розп'яттям. — Хто боїться вітру — тому не сіяти, і хто дивиться на хмари — тому не жати.
Молодий служка, що спав поруч з келією Мельхіседека, чув цілу ніч за стіною кроки архімандрита.
Коли на сході зажевріла рожева, ясна зірниця й просвітліла висока глибінь неба, Мельхіседек покликав служку й звелів йому сповістити отця Антонія, шоб той якнайшвидше прийшов до нього.
Отець Антоній ввійшов до келії архімандрита й мимохіть відсахнувся — так постарів і змінився за цю ніч ігумен.
— Сину мій, — звернувся Мельхіседек до Антонія,— чи є в нашій аптеці золоте чорнило?
— Є, превелебний отче, — жваво відповів Антоній.
— Так... Доведеться мені скомпонувати один папір, але сіє потім! — різке урвав ігумен і додав: — Сьогодні виїжджаю.
— Ти, превелебний отче? Куди?
— У Варшаву!
— Владико, — жахнувся Антоній, мимохіть подавшись уперед.
— Я — пастир ваш, мені належить за всіх терпіти й відповідати. Але не на те покликав я тебе. Я виїжджаю й не маю зайвого часу. — Мельхіседек зупинився на мить і потім провадив далі дещо збентежено: — Полковник говорив учора про грамоту царську... ти чув усе... Сьогодні вночі я пригадав, що коли був у Петербурзі, то справді одержав від монархині якусь грамоту... Писано було в тій грамоті, що монархиня всіх нас під свій захист приймає і обіцяє допомогти нам проти ляхів.
З напруженою увагою прислухався Антоній до слів Мельхіседека, обличчя його від хвилювання почервоніло, а очі так і вп'ялися в ігумена.
— Але, — провадив Мельхіседек, — я не маю часу відшукати її, а тому залишаю тобі ключі від цієї потайної скриньки: знайди ту грамоту і віддай її панові полковникові. Ти зрозумів мене? — І Мельхіседек пильно подивився в очі Антонієві.
— Зрозумів, превелебний отче, — скрикнув Антоній у пориві неприхованого захвату. — Будь спокійний, усе виконаю!
Захоплений вигук Антонія примусив Мельхіседека здригнутися й змінитись на виду.
— Стривай! — промовив він швидко й, підвівшись з місця, підійшов до Антонія і взяв його за руку. — Чи розумієш ти, — заговорив він поволі, впиваючись у нього очима й міцно стискаючи його руку в своїй руці, — чи розумієш ти, що викличе сей папір? Чи розумієш ти, на який шлях штовхне він усіх? Чи розумієш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вітчизни залежатиме від цього паперу... тільки від нього?
— Розумію, — прошепотів Антоній, опускаючи очі перед пронизливим поглядом Мельхіседека.
— Присягнися ж мені богом всемогутнім, — Мельхіседек підніс до розп'яття руку, і голос його залунав урочисто й суворо. — Присягнися спасінням душі своєї, присягнись стражданнями розп'ятого за нас, що ти віддаси полковникові сей папір лише тоді, як воістину вдарить наша остання година!
— Присягаюсь! — прошепотів Антоній, стаючи перед розп'яттям на коліна.
— Хай же буде над нами воля твоя! — мовив наприкінці тремтячим голосом Мельхіседек.
Вийшовши з келії ігумена, Залізняк узяв Найду за руку й, придержавши його, промовив тихо:
— Пора! Завтра треба вирішити, кому податися на Запорожжя, а кому лишитись тут... Буду завтра... Зараз треба до своїх...
Залізняк випустив руку Найди й поспішив прилучитися до ченців, що пішли вперед...
Найда уповільнив ходу, щоб дати час товаришам одійти, і попростував до своєї келії: йому хотілося зостатися самому, і будь-яке товариство, навіть найближчих друзів, було в цю хвилину небажане для нього. Груди його розпирало непогамовне хвилювання...
Уся ненависть до ляхів, уся палка любов до батьківщини, вся відданість вірі батьків, уся гордість козацька спалахнули в його серці яскравим полум'ям, коли він почув звістку, привезену гінцем. Тепер він горів бажанням будь-що врятувати вітчизну, поставити все на карту, але добути їй волю. Залізнякові слова наелектризували його ще більше.
Завтра має вирішитися все... треба спішити... А втім, Залізняк не дрімав: Україна вже вся напоготові, жде тільки гасла... Але треба передусім заручитися підтримкою Росії, послати когось таємно... та й до інших сусідів вдатися не завадить... Австріяк... Пруссак... скрізь треба кинутись: усі зазіхають на труп старої Польщі... треба все обміркувати, все

читати