Завантажити

зважити... Запорожці, гайдамаки... так, а маса селянства — і не озброєна, і не навчена... Добре, якщо допоможе Росія, а коли доведеться діяти лише своїми силами та з голими руками?.. Ех, якби можливість була найняти союзників... Прикупити зброї, військового припасу!..
Пойнятий такими думками, Найда повернувся до своєї келії й, узявши на засув двері, підійшов до вікна.
Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстіж вікно — його схвильованій душі була близька ця бурхлива стихія. Припавши обличчям до залізних грат вікна, він почав жадібно вдихати свіже повітря. Блискавки прорізували темряву, що оповила землю, грім раз у раз потрясав склепіння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи свої могутні крила під звуки цієї страшної грози...
З півгодини отак простояв Найда коло вікна, не бачачи нічого навколо, прислухаючись тільки до тієї пречудової гармонії, що росла в його душі, коли нараз, зробивши необережний рух, він штовхнув стола й мало не перекинув його. Із столу впало щось важке. Він нахилився й намацав на підлозі велику проскуру. Ця знахідка надзвичайно здивувала Найду.
Роздивляючись і перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помітив, що знизу на ній було щось написано великими слов'янськими літерами.
Підійшовши ближче до лампади, що жевріла біля ікони, він прочитав:
— «О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського».
Слова ці, вимовлені вголос, примусили Найду здригнутися всім тілом. Він із жахом оглянувся, неначе це промовив не він, а хтось інший, але в кімнаті не було нікого.
Не довіряючи своєму слухові й своєму зорові, він ще раз глянув на проскуру й знову прочитав:
— «О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського».
Моторошне почуття охопило Найду.
Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрізь його супроводжує, куди б не кидала його доля?
Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кімнати, а нерозв'язні питання вихором проносились в його голові. Непомітно для самого себе він відкусив добрий кусень проскури, відчувши голод.
Проскура була черства, та молоді зуби ченця легко її дрибушили.
Нараз Найда відчув у роті щось неїстівне...
Здивований і вражений, він поквапне витяг з рота м'якушку й помітив у ній клаптик паперу.
Тремтячими від хвилювання руками підніс він його до лампадки; папірець був списаний дрібними літерами, частина слів добре збереглася, в інших же місцях, од слини, чорнило розпливлося, на папері лишилися тільки плями.
Найда напружив зір і прочитав уцілілі на папері слова: «скарб... черві... та різних кош... в потайному... кому належить визволити... тому відкриваю таємницю сю... я ціле життя... вітчизні Нашій... шлях таємний...»
Найда похитнувся і ухопився за стіну, щоб не впасти.
«Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволів? Хтось показує мені на скарб? Так, скарб, — це слово стояло на папірці виразно й чітко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Ні, ні! Хто б так жартував? Навіщо? Для чого?»
Найда знову пробіг очима по клаптику папірця.
«Ні-ні, це не може бути жарт, це якийсь невідомий доброчинець, що ціле життя збирав шеляг до шеляга на користь вітчизні, передає йому свій скарб. Як розшукати його?»
Найда знову підніс до очей порваний клаптик паперу.
— «Шлях таємний», — прочитав він останні слова, далі папірець обривався.
Здушений крик вирвався з грудей Найди:
«Що ж це? Невже я з'їв решту записки?»
Від цієї думки холод пробіг поза спиною в Найди.
Він почав пильно роздивлятися папірець, і йому відлягло від серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга — отже, весь папірець був чималий, а тому він не міг проковтнути його непомітно: певно, клаптик лишився десь у проскурці.
«А що, коли чорнило на ньому зблякло від жару? А що, коли я проковтнув найважливішу частину?..»
Та Найда недовго розмірковував: хутко зняв він з ланцюжка лампадку, поставив її на столі й, присівши до неї, почав обережно розламувати проскуру.
Проскура добре вже таки зачерствіла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити її обережно.
Найда відломив один шматочок, у ньому не було нічого, другий — теж, третій — і радісний крик вирвався з його грудей: із середини відламаного шматочка стирчав ріжок папірця.
Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще.
Тепер можна було прочитати таке: «...жий козак запорозький...» Далі чорнило зовсім зблякло, а ще далі стояло слово «скарб».
«Закопав скарб!» — підставив у думці Найда й почав розбирати далі.
«Гроші, аби постаткувати доро... зібрав я червінців два...»
Тут стояла теж замість слова бліда чорнильна пляма.
«Чого ж два? Два казани?

читати