Завантажити

загавкали й кинулися до вершників, але, побачивши Петра, заспокоїлись і з радісним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.
Петро скочив з коня й пішов був відчиняти ворота, коли почув ззаду дзвінкий дівочий голос:
— Петре, ти?!
Парубок обернувся і побачив Прісю, яка поспішала йому назустріч.
— Я, я, голубко! — відповів він, ніжно обіймаючи сестру.
— Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо... Хвалити бога, хоч ти вернувся!
Дівчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, і ще раз міцно поцілувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помітивши незнайомого вершника за ворітьми, зніяковіла й відійшла од брата.
— Це мій товариш, — мовив Петро, кивнувши головою в бік диякона. — А де ж панотець, де батько? Де всі?
— У церкві... сьогодні неділя... та й батюшка хотів сказати всім останнє слово.
— У церкві! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й неділю святу забули! — обізвалися разом диякон і Петро.
— Ну, — додав диякон, звертаючись до парубка, — ти попорай мого коня, а я не буду баритися, піду просто на цвинтар!
Диякон скочив з коня, передав повід Петрові, а сам пішов до церкви. Парубок узяв коней, завів у двір і хотів уже розсідлати їх, але Пріся притримала його за руку.
— Зачекай... нехай охолонуть... Скажи мені, чи дізнався тя•гяl^&>•-нeбyдь про Сару?
— Нічого!
— Але де ж вона, що з нею?..
— Я знаю стільки ж, скільки й ти!
— Але ж ти їздив розвідати, вистежити!
— І розвідав тільки те, що вони приїхали до Турової, а куди поділися потім — не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на південь, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспішав оце сюди як тільки міг — хочу податися до замку, чи не повернувся жид до містечка кружним шляхом?..
— Ні, — тихо мовила Пріся й сумно похнюпилась, — їх там немає, наші дізнавалися вже не раз...
— Немає? — скрикнув Петро і в розпачі схопився за голову. — Куди ж він подівся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?
«Загинула... загинула!..»
Парубок сів на колоду, що лежала посеред двору, і затулив обличчя руками. Пріся сіла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дівчини бриніли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утішити його.
Кілька хвилин вони сиділи нерухомо, пригнічені страшним горем; нарешті Петро підвів голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмірковуючи сам із собою:
— Шукай тепер! Дорога йде на південь... Хіба мало міст обабіч неї?.. Щоб обшукати всі, не вистачить і життя... Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським і розповів йому про все, через те пани й вирішили насамперед обрушити свою кару на Лисянку... Бачився... Але де ж він подівся потім?.. Де?..
— Ох, ніхто не знає, братику! — Пріся глибоко зітхнула й знов витерла рукавом очі.
— Чи не можна розпитатися в челяді?
— Пани як поїхали в Умань, то й досі не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.
— Ще не поверталися? Ще в Умані? То, виходить, він там!..
— Братику! — радісно скрикнула Пріся. — Не може бути!..
— Ні, справді, — вів далі Петро, — ніхто інший не міг би повідомити їм про те, що затівалося в нашому селі... і дорога... так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань і через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику... Так, так!.. Він чкурнув на Умань слідом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.
— То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?
— Врятую! Якщо це тільки в людських силах, то я врятую її! Сьогодні ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звідти я подамся з товаришами в Умань.
— Зі мною в монастир? — здивувалася Пріся. — Навіщо?
— Так, з тобою! — квапливо заговорив Петро. — Пани вирішили тяжко покарати Лисянку; на жінок чекає безчестя, а найстрашніша доля спіткає тебе, Прісю, бо ти найгарніша! Тому-то ми й вирішили сховати тебе в монастирі...
— Ні, Петре, ні! Тата я не покину: якщо всім нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, — стримано, але твердо відповіла дівчина.
— Прісю, не переч! Так вирішив полковник Залізняк, і ми погодилися з ним!
— Полковник Залізняк?! — радісно вигукнула дівчина.
— Так, Залізняк... За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряється кожен, не тільки ти: усі жінки покинуть село і сховаються в Мотронинському лісі, але тебе він просив привезти негайно.
— Мене?!
— Так, тебе...
— Навіщо ж? Чому... мене?
— Тому, що він побоюється, аби тебе не схопили ляхи... Не бійся, Залізняк
там усе влаштує; він і сам тепер у Мотронинському монастирі. Ну, ти ж збирай
собі, що потрібно, а я піду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми виїдемо звідси,
тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурів!
Петро ступив через перелаз і

читати