Завантажити

гуркіт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тільки вночі.
З півгодини подорожні їхали мовчки. Нарешті Петро зупинив коня й заклопотано сказав:
— Злізь з коня, Прісю, і дай мені повід — підемо пішки, бо так можна й з дороги збитись.
Дівчина скочила з коня, передала його братові й пішла поруч. Вони йшли мовчки;
Пріся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами коріння, але мовчала, тримаючись за братову руку.
— Стій! — нараз промовив Петро. — Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тією стежкою... мені попався під ногами пеньок, а ось і другий!
— І мені попадалися вже не раз!
— Чому ж ти не сказала?
— Я думала, що ти й сам помітив.
— Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, — вигукнув у розпачі Петро, — ми збилися з дороги!
Його слова сповнили жахом серце Прісі.
— Братику, Петре! — вигукнула вона крізь сльози, хапаючись за його руку. — Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..
— Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цій пущі? Стривай, треба насамперед розібратися, де ми, а тоді вже будемо думати, куди повертатись. Візьми коней, я спробую викресати вогню.
Пріся взяла за повіддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дістав з кишені кремінь і кресало й почав добувати вогонь... Одна за одною з-під його руки посипалися іскри, й незабаром трут загорівся; Петро знайшов на землі кілька сухих гілок, дістав з кишені натерте порохом клоччя, запалив його і, піднявши високо над головою цей імпровізований смолоскип, освітив навколишню місцевість...
Вони стояли на якійсь просіці, порослій травою й молодняком. Просіка була вузька, очевидно, прокладена для верхівців.
Петро, вкрай здивований, озирнувся; він ніколи не бував у цій частині лісу, ніколи не бачив цієї глухої просіки.
— Ну, забралися, — пробурчав парубок собі під ніс. — Куди тепер повертати?
— Назад, назад, братику! Переночуємо на узліссі, а вранці рушимо в дорогу, — вигукнула Пріся, судорожно хапаючись за його руку. — Тут небезпечно... Господи, яка пуща! Ще приманимо цим світлом лихих людей!
— Твоя правда, сестро, світло слід погасити, а їхати треба тільки по цій просіці, — хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбік ніяк — тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш!
Справді, праворуч і ліворуч від просіки тяглися такі густі хащі, що нічого було й сподіватися зробити по них хоч кілька кроків.
Пріся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свій смолоскип, узяв Прісю за руку й рушив загадковою просікою в протилежний бік.
Блискавка спалахувала, безперестанку освітлюючи таємничий праліс білим моторошним світлом.
Рука дівчини здригалася; Петро, як міг, заспокоював сестру, але сам із жахом помічав, що вони зовсім не наближаються до узлісся, а заглиблюються все далі й далі в лісові хащі.
— Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, — обізвалася Пріся тремтячим голосом.
— А що, ти втомилась? То можна відпочити...
— Ні, не те, а тільки коли ж ми вийдемо з лісу?
— Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди... Може, ти сядеш на коня?
— Ні, тут можна голову розбити об гілля, я й так не відстану. Петро й Пріся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присівши й на хвилину. Грозові хмари повільно пливли над лісом, піднімаючись до зеніту. Раз у раз спалахували білясті вогні, на мить вихоплюючи з мороку страшні, волохаті чудиська, які стояли на шляху подорожніх. Пріся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралісу подвоювало її сили. Ще з півгодини минуло в напруженому мовчанні, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:
— Назад!
Пріся позадкувала.
— Стій, не ворушись, — звелів Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барліг... безодня... провалля!..
Дівчина завмерла на місці, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бік, і вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула білим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев і згасла... Здалеку долинув глухий гуркіт.
— Грім! — прошепотіла Пріся.
Петро мовчки кивнув головою. У глибокій темряві од його кресала зірочками розсипалися іскри, нарешті трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип і освітив місцевість. Подорожні стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було зміряти, бо з дна його підіймалися високі дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще півкроку вперед, то вони обоє лежали б на дні урвища з потрощеними кістками. Петро й Пріся мимоволі позадкували.
— Ой Петре, куди це ми зайшли? — з жахом прошепотіла дівчина, тулячись до брата.
— І сам не знаю... ніколи не бачив ані цього урвища, ані просіки.
— Що ж нам тепер робити?
— Спробуємо йти понад краєм!
— Ні, ні!

читати