Завантажити

ти ж злодюго Хінесе, верни мені моє добро! То ж мій рідний осел, моя душа, моя втіха, мій скарб, моє багатство! Згинь, сучий сину, щезни, ворюго, а що не твоє, оддай!
Власне, стількох слів і стількох лайок може й не треба було, бо вже при першому окрику Хінес зіскочив додолу і рвонув навтьоки - і то не риссю, а таки добрим чвалом,- тільки смуга за ним лягла. Санчо ж підбіг до свого Сірого, обійняв його й промовив
- Як же тобі велося, мій Сіресенький, мій ріднесенький, маєточку мій милий, товаришу мій любий!
І так уже осла того цілував та голубив, мов то людина була, а осел приймав смирно ті пестощі й ласки і словом не озивався. Тут над'їхали й інші подорожні та повіншували Санча знахідкою; Дон Кіхот же поздоровив його якнайсердечніше і сказав, що попри все те він не касує квитанції на трьох ослят, за що Санчо, звісно, подякував йому.
Поки Санчо й Дон Кіхот розмовляли отак між собою, священик хвалив Доротею, що як то дотепно вона свою історію вигадала і коротко говорила, і речі достеменно такі добирала, як у рицарських романах пишеться. Доротея одповіла, що вона частенько в тих книгах розчитувалась, а от уже де які провінції лежать та де морські пристані, того не знає гаразд, от і сказала тоді навмання, що в Осуні висадилась.
- Я так і подумав,- зауважив священик,- отож і втрутився зразу, щоб усе влагодити. Та хіба, скажіть, не дивна річ, що сей бідолашний гідальго вірить отак беззастережно всяким вигадкам і небилицям, аби тільки штилем і складом нагадували вони ті баламутні його романи
- Так, так,- погодився Карденіо,- його легковірність справді нечувана, прямо-таки надзвичайна мені здається, що найвигадливі-ший письменник і навмисне такого не видумав би.
- Тут іще от яке діло,- сказав священик,- наш добрий гідальго плете всякі дурниці тоді тільки, коли йдеться про предмет його божевілля; як же хто заведе з ним мову про щось інше, він говорить цілком розсудливо, як людина світлого й розважного розуму, і всякий, хто не зачепить його рицарські болячки, визнає його цілком здоровим на умислі.
А Дон Кіхот тим часом розпитував Санча далі
- Ну, друже Пансо, мир і згода, забудьмо всі наші свари й чвари... Ти скажи мені краще, не поминаючи лиха, де, як і коли побачив ти Дульсінею Що вона робила Що ти їй сказав Що вона одрекла Який був вираз її обличчя, коли вона читала моє послання Хто тобі його переписав І на всі ці питання, цілком законні і цілком резонні в такій оказії, ти маєш відповідати прямо й чесно, не додаючи й не вигадуючи нічого зайвого, аби мене потішити, а надто не одбавляючи нічого, аби мені досадити.
- Пане,- відповів Санчо,- по щирості кажучи, ніхто мені того листа не переписував, бо його в мене й не було зовсім.
- Так воно і є,- сказав Дон Кіхот,- бо за два дні по твоїм од'їзді я побачив, що пам'яткова книжка, де я того листа написав, лишилась при мені, і се мене засмутило непомалу, бо я не знав, що ти робитимеш, [19І]
коли помітиш, що листа немає. Я гадав усе, що ти повернешся, як тільки його кинешся.
- Та таки й повернувся б,- одказав Санчо,- якби не витвердив був того листа, коли ваша милость мені ото читала, та й проказав слово в слово дякові одному, той і списав, та ще й сказав, що, каже, багато листів одлучних через мої руки пройшло, а такого лепського письма зроду не бачив і не читав.
- А що, Санчо, ти й досі його пам'ятаєш - спитав Дон Кіхот.
- Забув уже, пане,- одказав Санчо,- бо як продиктував, то вже воно мені без інтересу було. Знаю тільки, що починалось отак «Мужо-глядна - чи то пак, можновладна сеньйоро!», а кінчалось «Твій до самого гробу Лицар Сумного Образу». Ну, а посередині там іще стонадцять усяких серденьок та любоньок, та голубоньок.

РОЗДІЛ XXXI
Про втішну розмову між Дон Кіхотом та його джурою Санчом Пансою, а також про інші деякі подїі
- Усе це мені до смаку припадає,- сказав Дон Кіхот,- та говори лишень далі. От ти приїхав - і що ж робила в ту пору цариця вроди Певна річ, перли низала або свому вірному рицареві який девіз сріб-лом-злотом гаптувала
- Та ні,- одвітував Санчо,- вона саме у себе в дворі пшеницю точила аж два кірці.
- Ти ж май на оці,- зауважив Дон Кіхот,- що до якої зернини вона рукою торкалась, та зразу в перлину перетворювалась. А скажи, друже, ти ж бачив, яка пшениця була Певне, біла та яра, та вся добірна - саме чоло
- Та ні, ледаченька, заміркувата,- одказав Санчо.
- Запевняю тебе,- провадив Дон Кіхот,- що з тої пшениці, яку вона руками своїми просівала, хліб буде як сонце... Та цікавий я знати як ти вручив їй мого листа, чи вона ж його поцілувала Чи, може, на голову собі поклала Чи вчинила іншу яку церемонію, гідну такого послання Чи так що зробила
- Як хотів я їй того листа дати,- відповів Санчо,- то в неї ще сливе повне решето пшениці було, так вона мені й кае «Положи його,- кае,- отуди на лантух, бо поки сього збіжжя не доточу, то й читати,- кае,- не буду».
- Розумна пані,- зауважив Дон Кіхот,- вона, мабуть, хотіла почитати його на дозвіллі, собі до любої вподоби. Та кажи далі, Санчо поки вона своє діло робила, про що вона з

читати