Завантажити

вітер буде погідний, а море спокійне й безбурне, то не мине й дев'яти років, як ви допливете до великого Сцитського (або, як дехто каже, Скіфського) озера,- од нього ж до вашого царства буде не більше, як сто днів дороги.
- Помиляєтесь, пане добродію,- заперечила принцеса,- ще нема двох років, як я звідти виїхала, і, хоч погода весь час була мені супротивна, я, як бачите, таки прибула сюди й знайшла того, кого так палко прагнула бачити - пана Дон Кіхота з Ламанчі, що його ім'я дійшло до слухів моїх, заледве я ступила на гишпанську землю; се ж то й порушило мене розшукати його, аби звіритись на його ласку і доручити мою справедливу справу мужності його звитяжної правиці.
- Годі про се,- промовив тут Дон Кіхот,- не треба мені хваління, бо на лестощі я не жадний; як же се й не лестощі, то все одно такі речі ображають мої цнотливі уші. Одне тільки можу сказати вам, пані моя яка б уже там не була моя мужність, а коли вона в мене є, мушу вам служити, хоч би й душею мав наложити. Та то нехай на потім, а тепер я попрошу вас, пане ліценціате, поясніть мені з ласки вашої, як ви сюди втрапили отак-о - сам-один, без челяді, ще й легкома,- аж дивно мені якось.
- На се я відповім коротенько,- одказав священик.- Отож, пане мій Дон Кіхоте, знайте, що я разом із майстром Ніколасом, нашим спільним другом і цилюрником, рушив був до Севільї, де мав отримати гроші, котрі переслав мені родич один, що вже хтозна-відколи в Америку подався, і то гроші неабиякі шістдесят тисяч песет, було б чим набити не один кисет. І от, як їхали ми вчора десь отут, напали на нас грабіжники і обдерли геть до шерстиночки - бачите, майстер Ні-колас мусив собі фальшиву бороду почепити, а сього молодика,- тут парох указав на Карденія,- то й зовсім догола обібрали. Подейкують околишні люди, що то були галерники, яких визволив десь отут-о якийсь одчайдушний сміливий чоловік адже при них вартовики йшли з комісаром, а він їх усіх розпутав і розпустив. То був, напевне, якийсь божевільний або такий самий гультяй, як вони, лайдак без честі й поваги адже він пустив вовків між вівці, лисиць на курей, а мух на мед. Насмілився, одне слово, зламати право і встати проти короля, свого природного пана й володаря, коли порушив отак мудрі його накази, надумав лишити галери без рук, без ніг, а ще й до того Святу Германда-ду наполохати, що вже стільки літ тихо спочивала,- укоїв таке діло, що й душі пагуба, і тілові пожитку нема. [186]
Санчо, бачите, зразу ще розповів парохові та цилюрникові про пригоду з галерниками, що так славно випала його панові, і парох навмисне говорив отак, без обрізків, щоб подивитися, що скаже чи зробить Дон Кіхот. Наш рицар при кожнім слові аж на лиці мінився, та не важився признатись, що то він, а не хтось інший звільнив ту чесну компанію.
- Отож вони нас і пограбували,- закінчив свою розповідь священик,- нехай Господь милосердний простить тому, хто одвернув од них справедливую кару.

РОЗДІЛ XXX,
де мова мовиться про бистроумність прекрасної Доротеї та про інші вельми цікаві і втішні речі
Чи доказав парох свою мову, чи ні, як уже обізвався Санчо
- Далебі, превелебний отче, се вчинив не хто інший, як пан мій Дон Кіхот; даремне розраював я його й остерігав, аби глядів, що робить, марне казав, що то буде гріх - таких людей визволяти, бо засуджено їх за великі злочини.
- Дурень єси,- впав йому в річ Дон Кіхот.- Мандрованому рицареві не випадає розпитувати й дізнаватися, чи ті знедолені, скривджені й пригноблені люди, яких вони зустрічають по дорозі в кайданах, потрапили в таку халепу з своєї вини, чи терплять безневинно він мусить стати їм до помочі, яко беззахисним, маючи обачення не на махлярства їхні, а на митарства. Я й справді надибав ціле гроно, цілий кетяг таких безталанних і безутішних, і вчинив з ними так, як велить моя рицарська повинність, а все інше мене мало обходить. Кому ж то мій учинок не до смаку приходиться, тому, шануючи достойність церковну пана ліценціата і велебну його особу, я скажу, що мало він знається на рицарських справах і бреше, як скурвий син і останній лайдак,- се я ладен довести йому своїм мечем, де завгодно й коли завгодно.
По сім слові він хвацько випростався в стременах і насунув собі на лоба мисюрку, бо ту голярську мідницю, що була в його уяві Мамбріно-вим шоломом, він приторочив спереду до сідла, поки не трапиться нагода направити ушкодження, завдані галерницькими руками.
Доротея, дівчина дотепна і бистроумна, знала вже, що Дон Кіхот із глузду скрутився, і бачила, що всі, окрім Санча Панси, роблять собі сміх із нього, то й сама вирішила позаду не лишатись і звернулась до розгніваного Дон Кіхота з такими словами
- Пане рицарю, нехай достойність ваша пам'ятає обітницю, дану мені нещодавно згідно з нею ви не повинні тим часом заходити в жодні інші пригоди чи суперечки, хоч як би пильно вам припадало. Отож погамуйте ваше серце, бо якби пан ліценціат знав, що тих галерників увільнила отся неподоланна правиця, то він, напевне, тричі зашив би собі рота і тричі прикусив язика, перше ніж зронити слово,

читати