Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша Дукові Бехарському, маркізові Хібралеонському, графові Беналькасарському, віконтові Алькосерському, властителеві міст Капільі, Курієля та Бургільйоса. Уповаючи на те, що Ви, Ваша Ясновельможність, яко державець, завше прихильний і зичливий красним мистецтвам, добре приймаєте й шануєте всілякого роду книги, а надто такі, що з шляхетності своєї не знижаються до корисливого прислужування черні, поклав я пустити в світ «Премудрого гідальга Дон Кіхота з Ламанчі» під ослоною преславного ймення Вашої Ясновельможності; тож із поштивістю, належною такій високій гідності, благаю Вас прийняти його під ласкаву свою опіку - нехай і позбавлений коштовних оздоб витворності і вченості, якими красуються звичайно твори, скомпоновані в домах людей освічених, стане він під тим захистком сміло перед суд тих мудрагелів, що, виходячи за межі власного недомислу, повсякчас ладні трактувати чуже писання з надмірною суворістю й недостатньою справедливістю; сподіваюся, що, споглянувши очима премудрості своєї на мої добрі наміри, Ваша Ясновельможність не погордує цим щирим і покірним приносом. Мігель де Сервантес Сааведра [7] Переднє слово Хотів би я, дозвільний читальнику (тут ти мені й без божіння можеш дати віру), хотів би, кажу, щоб цяя книга, дитина мого умислу, була гарна, весела й дотепна понад усяку уяву,- отже не здолів таки переступити закону природи, що, який, мовляв, батько, такий і син. І справді, що іншого міг спородити мій недійшлий та недолугий розум, як не повість про худого, хирного і химерного сина, повного розмаїтих думок та гадок, що зроду ніякій душі живій і в сні таких не приверзеться Ще ж як на те і народилося воно в темниці, в тому осідку всілякої недогоди, в тому притулку прикрого гомону й гамору... Тиша- і спокій, мирні краєвиди, привітні поля й гаї, погідні небеса, дзюркотливі ручаї, сумир душевний - ось чого треба, щоб і ялова муза родючою сталася появить вона тоді на світ таке, що всім буде навдивовижу, усім до сподоби. Буває, що вродиться батькові дитина бридка та негарна, але любов j наводить йому на очі полуду, і він не вбачає в ній ніякої ґанджі, а саме тільки любе та хороше, ще й друзям своїм хвалиться, яке то воно в нього вродливе та розумне. А я Дон Кіхотові не рідний батько, а, сказати б, вітчим, то й не ходитиму звичним тором і не благатиму тебе, ласкавий читальнику, мало не плачучи, як то дехто робить, щоб ти пробачив моїй дитині її вади або їх і зовсім недобачив. Ти ж їй не сват і не брат, сам здоров маєш голову на плечах, а вольную волю в душі, ти сидиш у власнім домі і порядкуєш ним, як король своїм скарбом; не дарма ж то мовиться «Як я в своїй господі, то й король у мене насподі». Все це звільняє тебе й висвобождає од будь-якої повинності, од тієї силуваної пошани можеш безбоязно говорити про сю повість усе, що справді думаєш, за добре слово ніхто тебе не надгородить, за лихеє ніхто не осудить. І ще одне хотів би я подати тобі сюю повість голою наголо, не оздобивши її ані прологом, ані безконечною плетеницею сонетів, епіграм та панегіриків, що їх заведено вміщати на припочатку кожної книги. Щиро скажу тобі, що хоч твір мій немалого стоїв мені труду, та найтрудніше, либонь, було скомпонувати передмову, що ти оце читаєш. Не раз та й не два прихвачувався я до неї... і все випускав перо з рук, бо не знав, [8] що маю писати. Сидів я раз якось отак, вагаючись, ліктем на стіл ізліг, голову підпер, за вухом перо, передо мною паперу аркуш ну, що його, думаю, сказати Аж тут раптом увіходить приятель мій один, чоловік дотепний і в усякому ділі тямущий, і, бачивши мене в такій задумі, питає, з якої б то вона причини. Не став же я перед ним таїтися - так і так, кажу, міркую над передмовою до історії Дон Кіхота і до того доміркувався, що вже ані передмови писати мені не хочеться, ані подвигів того шляхетного лицаря світові об'являти. - Як ви,- кажу,- хочете, щоб я тим не журився, що скаже про мене старий законодавець, званий громадою, коли я, проспавши стільки років у мовчанці забуття і вбившись у такі поважні літа, вийду тепер перед люди з історією, сухою, мов той курай степовий, бідною на вигадки, безрадною на стиль, скупою на думки, позбавленою прикмет ерудиції та вченості, без виносок на берегах і приписок у кінці тому, як то буває у деяких оповідних, суто світських книжках, що так і кишать цитатами з Арістотеля, Платона і цілої тічки інших філософів навдивовижу читачам, що вважають таких авторів за людей очитаних, одуко-ваних і проречистих на слово... Та вони не то що, а й саме Святе Письмо цитують,- сказав би святий Тома чи ще якийсь отець церкви; та як же то хитро і зручно робиться на одній сторінці малюються любовні пригоди якогось розпусника, а на другій наводиться християнська проповідь, що її любо-мило читати або й слухати. Всього цього бракує моїй книзі немає в ній ані затекстових цитаток, ані прикінцевих нотаток. Я навіть не знаю, яких авторів я в своїй повісті наслідую, то й не можу приточити їх імен в осібному альфабетному списку, як то роблять інші, наводячи їх усіх од Арістотеля до Юлія Цезаря і включаючи сюди навіть Зоїла та Зевксіда, хоч той був злоріка, а сей маляр,та й годі. Не буде в моїй книзі і вступних сонетів, принаймні таких, що складали дуки, маркізи, графи, єпископи, родовиті дами чи славетні поети. Правда, якби я попросив кількох моїх знайомих рукомесників, вони могли б постачити мені досить стихотворів, і то не гірших за тих, що в нашій Гиш-панії найбільшою тішаться славою. Кінець кінцем, приятелю і пане мій любий,- провадив я далі,- ось як я вирішив сю справу нехай преславний Дон Кіхот спочиває з миром у своїх ламанчських архівах, поки небо не пошле нам людини, що могла б його обмислити всім тим, чого йому бракує, бо я неспроможен тому зарадити по малоздатності чвоїй і мало-освіченості; до того ж я зроду вдався собі ледачим, то й ліньки мені вишукувати авторів, які можуть те сказати, що і я без них знаю. Ото ж і є причина того фрасунку і клопоту, в яких застав мене вашець - причина, як бачите, цілком поважна. Вислухавши таку річ, приятель мій ляснув себе по лобі, гучно зареготався і промовив - На Бога, пане брате! Аж нині зрозумів я одну свою стару-пре-стару помилку... Відколи я знайомий із вами, я все мав вас за чоловіка розумного і у всіх своїх учинках розважного. А тепер я бачу, що вам до того розуму та розважності - як землі до неба. Де то видано, щоб такі дрібниці, такі марниці та могли заклопотати такий, як у вас, дозрілий ум, що йому й більші труднощі за іграшку поконати й подолати Повірте, не ваша нездатність тому причиною, а лінивство надмірне та [9] оспалість думки. Хочете пересвідчитись у правдивості моїх слів, то слухайте сюди усі ті ваші труднощі я розмаю, як оком змигнути, миттю зараджу всім нестачам, що, як ви кажете, бентежать вас і знесмілюють до оголошення друком історії вашого преславного Дон Кіхота, світила і зерцала всього мандрованого лицарства. - Скажіть же мені,- обізвався я, почувши такії речі,- яким чином ви гадаєте заповнити порожняву, що мене лякає, і внести ясність у хаос моєї розгубленості - А ось яким,- одвітував він.- Перше, на чому ви спіткнулися - це брак для початку книги сонетів, епіграм та похвальних віршів, писаних, як заведено, персонами значними й титулованими. Але ж ви можете ті вірші самі любесенько написати, а потім їх кому завгодно приписати хоч попу Івану Індійському, а хоч самому цісареві трапезонтському, бо то, славлять, були знакомиті піїти, а якби й ні, то не біда. Як знайдеться, бува, який книгогриз чи бакаляр, що підкусить вас іспотайна та буркне комусь, що неправда ваша, на те не зважайте хоч і завдадуть вам брехню, та руки, що те написала, все одно не втнуть. А щодо тих цитат на берегах, щодо словечок і сентенцій різних авторів, що ними треба вашу повість засмачити то досить буде із пам'яті пригадати який-небудь латинський вислів або такий узяти, що напохваті лежить. Пишучи, приміром, про волю і рабство, тут же вверніть Non bene pro tot о libertas venditur auro. і зразу ж приписочку збоку - Горацій чи ще там хто. Говорячи про всевладдя смерті, не забудьте приточити Pali da pors aequo pulsat pede pauperum tabernas, Regumque turres. Як заведете річ про дружбу, про любов до ворогів своїх, що заповідав нам Господь, то сягніть до Святого Письма і зацитуйте недорогим коштом самого Спасителя Ego autem dico vobis diligite inimicos vestros і Чи про лихі помисли згадаєте - і тут вам Євангелія у пригоді стане De corde exeunt cogitationes malae Чи про несталих друзів - позичте Кетонового двовірша Donee eris felix, multos numerabis amicos, Tempora si fuerint nubila, solus eris. Отакою та подібною латинщиною ви залучите собі слави щонайменше граматика, а в наші часи це вже неабияка честь і користь. А щодо приміток у кінці книги, се так само робиться дуже просто. Якщо в вашій повісті фігурує якийсь велетень, назовіть його Голіафом - хоч воно й дешевенько ніби, дак зате вже готова широкомовна примітка Волі не слід продавать за все золото світу (латин.). Смерть бліда і в злидарські халупи, і в царські палати стукає рівно (латин.). (Горацій, кн. І, ода 4). Я ж вам глаголю любіть ворогів ваших (латин.). (Євангелія од Матвія, розділ V, в. 44). 3 серця беруться ледачі думки (латин.). (Те саме, розд. XV, в. 19). Поки щасливо живеш, численних матимеш друзів. Прийде година лиха - зразу лишишся один. (Цей латинський двовірш належить не Катонові, а Овідію - збірка «Жалі», книга перша, елегія VI). [10] «Голіаф альбо Голіят - одноборець филистийський, котрого пастух Давид убив каменем із пращі в Теребинтовій долині, як про те повідається в Книзі Царів, голова отака й така. Далі, якщо хочете виставити себе за вченого гуманіста й космографа, згадайте в вашій історії ніби ненароком річку Тахо,- буде вам іще одна знаменита примітка «Ріка Тахо, названа так по імені одного гишпанського короля, бере свій початок у такому й такому місці і вливається в Море-Окіян, обполоскавши мури славутнього міста Ліссабони; гадають, що вона має в собі золото-дайний пісок» і все таке. Як заведеться мова про розбійників, нате вам історію Кака - я можу її з голови проказати; як про жінок легких звичаїв - тут вам стане у пригоді єпископ Мондоньєдський з усіма своїми Ламіями, Лаїдами та Флорами; приміточки будуть вельми авторитетні. Як про безсердечниць - нате вам Овідієву Медею, як про чаклунок та чарівниць - маєте Гомерову Каліпсо і Вергілієву Цірцею. Як про завзятих войовників - Юлій Цезар у своїх «Записках» подасть вам до послуг себе самого, а Плутарх настачить вам цілу тисячу Олександрів. Як поведете річ про любов, то, розуміючи таку-сяку дрібочку по-тосканськи, вдайтеся до Леона Юдея - він вам того добра повну мірку з наспою уділить. А не хочете чужинами блудити, то маєте вдома власного Фонсеку з його «Любов'ю до Бога» - там і на вас, і на всякого мудреця тієї справи стане. Одно слово, вам досить буде назвати ті ймення і згадати ті твори, що я отеє казав, а цитатки та нотатки на мене полишіть от їй же Богу, що я всі береги ними засію, ще й у кінці книги приписок аркушів на чотири пущу. А тепер іще про списки авторів, що, кажете, в усіх книгах є, тільки в вашій немає. Сьому лихові дуже легко зарадити знайдіть лишень книгу, що наводить їх усіх од А до Я, та й перенесіть тую абетку цілком до своєї. Хоч і вийде, може, та омана наяв (бо навряд чи ви чим-небудь од тих авторів покористаєтесь), то нічого знайдуться, безперечно, і такі невігласи, які повірять, що ви й справді визискали всі ті джерела для вашої простої та безхитрої повісті. Як-не-як, той довжелезний список хоч на те згодиться, аби книзі вашій нараз поваги додати. Та чи й стане хтось там перевіряти, чи ви користались із них, чи ні,- воно ж нікому і не потрібне. Ще й надто якщо я не помиляюсь, цяя книга може любісінько обійтися без того, чого їй, на вашу думку, бракує, бо вона сама є суцільним запереченням рицарських романів, що про них і Арістотель ніколи не згадував, і святий Василій нічого не казав, і Ціцерон ніякого уявлення не мав. Такі небилиці не потребують ані достотності правди, ані астрологічних обсервацій байдуже їм і до геометричних вимірів, і до штуки диспутування, що її вчить риторика; не йдеться тут і про те, щоб казань комусь казати, людське з божественним мішаючи,- така-бо мішанина жодному розуму християнському не пристала. Тут головне - наслідування самої речі що краще ви її вдасте, то досконаліший буде ваш твір. А що єдина мета вашого писання - підірвати вагу і вплив, що мають іще рицарські книги серед вищого суспільства і по-спільства.то негоже вам жебрати у філософів сентенцій, у Біблії порад, у поетів вигадок, у риторів орацій, у святих чудес; дбайте радше про те, Щоб слова у вас були промовисті, пристойні і к строці поставлені, а речення й періоди - повнозвучні й доладні, щоб думки ваші проступали в них якомога ясніше й зрозуміліше, не заплутуючись і не затемнюючись. Подбайте також і про те, щоб, читаючи вашу повість, сумний засміявся, веселий ще дужче розвеселився, простак не нудився, освічений подивляв її вигадливість, статечний не огудив її, знавець не міг не похвалити. Коротше кажучи, на те тільки бийте, щоб дотла зруйнувати баламутну споруду рицарських романів хоч багато хто їх і тепер уже цурається, та все більше таких, що їх славлять і хвалять. Як вам той намір удасться, то вже немала буде річ. У глибокім мовчанню слухав я слів мого приятеля, і так вони мені в тямки далися, що я без жодної супереки визнав їх за слушні і саме з них вирішив укласти отсю передмову - тепер ти сам, ласкавий мій читальнику, можеш судити, який він у мене розумний і як мені пощастило в хвилину скрути на доброго дорадця, що завдяки йому ти маєш тепер собі на втіху правдиву й безокрасну повість про славетного Дон Кіхота з Ламанчі, котрий серед усіх мешканців Монтьєльського повіту тішився славою найцнотливішого закоханця і найзавзятішого рицаря, яких уже віддавна не бачено в тих околицях. Даючи тобі спізнати такого шляхетного й гідного рицаря, не хочу я прибільшувати своїх заслуг, сподіваюсь натомість на твою вдячність за те, що познайомлю тебе з його знакоми-тим зброєносцем Санчом Пансою, бо в ньому, здається мені, я згромадив докупи всі чесноти, що оздоблюють джуру, тоді як у тих пустодзвонних рицарських романах вони трапляються лиш поодинці. По сій же мові будьмо з Божої ласки здорові. Vale. Прощай, будь здоров (латин.). НА КНИГУ ПРО ДОН КІХОТА З ЛАМАНЧІ УРГАНДА БАЛАМУТКА Якщо ти потрапиш, кни- (го), До розумного у ру- (ки), Вже тобі не скаже ду- (рень), Що говориш ти дурни- (ці). А якщо тебе на ли- (хо) Візьме який-небудь йо- (лоп), То почуєш ти від ньо- (го) Різні несусвітні ре- (чі), Хоч йому завжди здає- (ться), Що у нього теж є ро- (зум). Як показує нам до- (свід), Хто під добрим древом ста- (не), Добра тінь того вкрива- (є); Ми ж у Бехарі знахо- (дим) Древо царственого ро- (ду); Принців родить теє дре- (во), І процвів між ними ге- (рцог), Новий Олександр Вели- (кий); Станьмо в тінь його сміли- (вим) Доля, певно, усміхне- (ться). Ти повідаєш приго- (ди) Дворянина із Лама- (нчі), Що, романів начита- (вшись), Загубив свій добрий ро- (зум). Дами, рицарі, двобо- (ї) Полонили його се- (рце); Закохався він шале- (но), Мов Роланд Несамови- (тий), І відважно, мужньо би- (вся) За прекрасну Дульсіне- (ю). Ієрогліфів примхли- (вих) Не друкуй занадто гу- (сто) Хто кохається в фігу- (pax), Марно тратить той чорни- (ло). А як просто річ вести- (меш), Не візьме ніхто на глу- (зи) «Бач, знайшовсь Альвар де Лу- (на), [13] Ганнібал лукавомо- (вний) Чи Франціск, що у поло- (ні) Нарікає на форту- (ну)!» А як небо не суди- (ло) Щоб була ти хитрому- (дра) Як Латіно, вчений му- (рин) Не вдавайся до лати- (ни) Не наводь цитат анти- (чних) І не дуже філосо- (фствуй), Бо побачиш - скривить ро- (та) Той, хто діло розбира- (є) І тобі на вухо ска- (же) «Що ти голову моро- (чиш)» Не залазь у душу лю- (дям) І не дмухай їм у ка- (шу), Не втручайся в чужі спра- (ви) Бо цього ніхто не лю- (бить) Як із інших ти кепку- (єш) То дістанеш сам по ша- (пці)- Ні, вже краще добру сла- (Ву) Просто й чесно зароби- (ти) Хто ж пускає в друк дурни- (ці) Той довіку подать пла- (тить)! Треба бути ідіо- (том), Щоб сусіді вікна би- (ти) Коли сам живеш в буди- (нку) Під покрівлею скляно- (ю) Як розумний пише тво- (ри),- Все обдумає, обми- (слит'ь), Щоб ніде з шляху не схи- (бить); Хто ж папір даремно тра- (тить)' На розвагу кухова- (ркам), Пре у книгу пісне й ки- (сле). АМАДІС ГАЛЬСЬКИЙ ДОН КІХОТОВІ З ЛАМАНЧІ СОНЕТ О ти, чиї пригоди невеселі Нагадують мою біду немало, Коли ридав з одчаю я бувало, Страждаючи один на Бідній Скелі; Ти, що гасив жагу в гіркім джерелі, Кого розпука слізьми напувала, Кого земля з землі ж і годувала, Не з мідної чи срібної тарелі,- Будь певен в тому, що на віки вічні, Допоки в небі у красі величній Погонить коні Феб золотокудрий, Твій подвиг буде в людях найславніший, Твій рідний край між інших найсильніший, А твій творець - над всіх у світі мудрий! [15] ДОН БЕЛЬЯНІС ГРЕЦЬКИЙ ДОН КІХОТОВІ З ЛАМАНЧІ СОНЕТ Я бив, рубав, крушив, віщав і діяв, І подвиги звершив я незрівнянні; Відважний і палкий на полі брані, Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв. Зажив я слави, про яку я мріяв, І віддано служив своїй коханій; Пігмей мені ввижався в великані, І завжди честь у битвах я леліяв. Над долею я знав могутні чари, Хапав за чуба випадки ледачі, Тьму перешкод зумів, перебороти. Та хоч піднеслись високо над хмари Оті мої прославлені удачі,- Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте! [16] СЕНЬЙОРА ОРІАНА ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКІЙ СОНЕТ Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє, Щоб висився в Тобосі замок мій; Змінявши Лондон на приют сільський, Спочила б я і тілом і душею. Якби могла я мрією твоєю Доповнити веселку власних мрій І глянути, як лицар вірний твій Летить у бій, подібний до Арея! Якби я цноту вберегти могла Від Амадіса, як уберегла Ти від свого гідальга Дон Кіхота! Всі заздрили б незаздрісній мені, А я жила б щасливо день при дні, Не відаючи, що таке гризота. [17] ГАНДАЛІН, ДЖУРА АМАДІСА ГАЛЬСЬКОГО, САНЧУ ПАНСІ, ДЖУРІ ДОН КІХОТА СОНЕТ Чолом тобі, прославлений герою! З тобою доля повелась ласкаво Ти джурою служив і діяв браво, Не втративши, проте, свого спокою. Лишивши серп, носив ти пану зброю І правду мовив щиро, нелукаво; Урозумлять ти маєш повне право Шаленців, що змагаються з судьбою. Хороший, Санчо, твій осел сумирний; Сакви твої потрібні при обіді, Усім являють розум твій статечний. Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний! Недарма, ні, гишпанський наш Овідій Підніс тобі цибульки, яко ґречний. [18] ПЛУТЬКО, ВЕСЕЛИЙ ПОЕТ, САНЧУ ПАНСІ Й РОСИНАНТУ САНЧУ ПАНСІ Я - пузатий Санчо Па- (нса), Зброєносець Дон Кіхо- (та); Щоб пожить собі в охо- (ту), Я подався в мандри з па- (ном). Вмію п'ятами кива- (ти) Від усякої хале- (пи), Як мовчазний Вільядьє- (го), Всім відомий з «Селесті- (ни)»; Пречудова тая кни- (га), Тільки надто вже відве- (рта). РОСИНАНТУ Я, що звуся Росина- (нтом), Правнук вірного Баб'є- (ки), А що зроду був худе- (нький), Дон Кіхотові прида- (вся). Хоч обидва ми коща- (ві), Я, як треба, бігать мо- (жу), За вівсом хоч би й гало- (пом). Я меткий, мов Ласарі- (льйо), Що вино в сліпого ви- (крав), Підманивши на соло- (му). [19] НЕСАМОВИТИЙ РОЛАНД ДОН КІХОТОВІ З ЛАМАНЧІ СОНЕТ Великий ти, хоча й не володар, Із перів пер, вояк над вояками, Звитяжець, не звитяжений віками, - Страшний усім могутній твій удар. Я знавіснів од Анжеліки чар І у світи подався із нестями; Блукаючи за дальніми морями, Приносив жертви славі на олтар. Тобі не рівен я, безсмертя лавра Лиш Дон Кіхоту присудили люди, Хоч ми обидва в шалі запальні. Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра Зумів скорить, і ми відомі всюди Коханням нещасливим нарівні. [20] РИЦАР ФЕБА ДОН КІХОТОВІ З ЛАМАНЧІ СОНЕТ Рівнятися мені із вами годі, Гишпанський Фебе, пане іменитий, Хоч був мій меч у світі знаменитий, Блищав колись на заході й на сході. Не рад я був найвищій нагороді, Я знехтував корону й самоцвіти, Лиш Кларідьяні прагнучи служити, Що сяяла мені в божистій вроді. Кохав її, бо сила чар жила в ній; Коли ж було я розлучався з нею, Боялася мене вся піднебесна. А ви, Кіхоте, рицарю преславний, Безсмертні стали через Дульсінею, А через вас вона - вродлива й чесна. [21] СОЛІСДАН ДОН КІХОТОВІ З ЛАМАНЧІ СОНЕТ Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці У голову віддавна вам запали, Проте не скаже ні один зухвалий, Щоб ви колись робили вчинки ниці. Потугою лицарської правиці Неправду ви не раз в бою долали, За що вам добре чосу завдавали Невігласи, ледаща і п'яниці. Коли ж та Дульсінея-верхоумка, Уперта в неприступності суворій, Не зглянеться на ваше люте горе,- Хай вас утішить у нещасті думка, Що Санчо Панса - це не той посланець, Вона - колода, ви їй - не коханець. [22] ДІАЛОГ МІЖ БАБ'ЄТКОЮ І РОСИНАНТОМ СОНЕТ Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд Р. Важка робота, а кормів бракує. Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд. Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут, На свого пана завжди пащекує. Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує Надумав закохатись, шалапут. Б. А що тобі Р. Кохати не до речі. Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі. Б. То пожалійся на слугу. P. Ox-ox! Кому тут, справді, можна пожалітись Що пан, те і слуга; як придивитись - Кобилячі в них голови в обох. [23] РОЗДІЛ І, де оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив В однім селі у Ламанчі - а в якому саме, не скажу - жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м'ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня з салом), п'ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб'ятко на додачу,- все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої саєти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива - і то незгірша. Була у нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу - чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже - аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали. Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу - тобто замалим не цілий рік - водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. [24] І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити де, було, яку зуздрить, так ізразу й тягне додому. Та найбільше, либонь, припали йому ті до смаку, що їх скомпонував славнозвісний Фелісіян де Сільва його проза здавалась нашому гідальгові блискучою, його напушисті речення - правдивими перлами, особливо ж освідчення любовні та виклики на герць, де писалось, приміром, таке «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпо-ту». Або ще «Високі небеса, що посполу з зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа». Бідний кавальєро, читаючи такії речі, аж у голову заходив, ночі не спав, щоб тільки додуматися та доглупатися, в чому їх сила, а воно хоч би сам Арістотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся. Неясно було йому також, як Дон Бельяніс міг завдавати й сам діставати таку силу ран - хоч би які знаючі лікарі їх гоїли, все обличчя його і все тіло мало бути покарбоване близнами та шрамами. Проте він вельми похваляв автора за обіцянку продовжити свою і без того довгу історію; не раз йому й самому набігала думка взятися за перо і написати те заповідане продовження - і він був би його написав, а може, й видав, якби тому не стали на заваді інші, важливіші помисли, що безнастанно тривожили його ум. Частенько йому траплялось диспутувати з тамтешнім парохом - а був то чоловік учений, укінчений богослов із Сігуенси - про те, котрий лицар кращий Пальмерін Англійський чи Амадіс Гальський. Проте майстер Ніколас, цилюрник у тому ж таки селі, вважав, що обом тим воякам далеко до Рицаря Феба; якщо хто може йому дорівняти, то хіба лише Дон Галаор, брат Амадіса Гальського, бо то кругом рицар не такий манірник і тонкослізка, як брат, а в юнацтві ніколи задніх не пас. І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох - ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. Казав було, що Сід Руй Діас завзятий був рицар, але не вийшов проти рицаря Полум'яного Меча, бо той одним махом двох страшних і потворних велетнів міг навпіл розчахнути. Великого стояв у нього і Бернардо дель Карпіо, що вбив у Ронсевалі завороженого Роланда робом Геркулеса, котрий задушив у своїх обіймах Антея, сина Землі. Похваляв наш гідальго і велетня Морганта, що з усього пихатого й нечемного великанського кодла єдиний був люб'язний і ґречний. Та над усіх предкладав він Рінальда Монтальбанського; любо йому було бачити, як той левень, виїхавши зі свого замку, грабував на шляху кого попадя, або, перелинувши через море, викрадав Магометового боввана, що був,як славить історія, геть увесь щирозлотий. А за те, щоб надавати [25] носаків зрадникові Ганелону, наш кавальеро віддав би радо свою клюшницю - та вже й небогу заодно. Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі,- тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його, щонайменше, на трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити. Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить - щерб у ній великий заборола бракує, є самий-но шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака - от тобі й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріп-кий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, із якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома. Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була куксовата й мала більше всякої ґанджі, ніж горезвісна Гонеллина коняка, що, кажуть, tantum pellis et ossa fuit, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб'єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати - бо де ж видано, щоб кінь такого зацного рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандрованому рицареві, і чим тепер став - гадав, бачите, що як у пана стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім'я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його пана. Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки - і назвав нарешті Росинантом, себто Перешкапою. Се ім'я здалось йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака на світі. Була сама шкура та кості (латин.). Назвавши так собі до любості вірного свого коня, став наш гідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло йому вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; звідси ж то й висновують автори сієї правдивої історії, що в дійсності його прізвище було Кикоть, а не Віхоть, як твердили [26] деякі інші. Проте, згадавши, що одважний Амадіс не задовольнявся своїм голим іменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і йменувався Амадісом Гальським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину. Підрихтувавши отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало - знайти собі даму до закохання, бо мандрований рицар без любові - то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі. - Коли за гріхи мої,- мовив собі на думці - або на моє щастя, випаде мені спіткатися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється мандрованим рицарям, і я повергну його в двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його й поконаю, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін Нехай увійде, впаде навколішки перед любою моєю сеньйорою і скаже смирно та покірно «Я - велетень Каракульямбро, володар острова Маліндранії, мене переміг на герці ще не оцінений по заслузі рицар Дон Кіхот з Ламанчі і велів мені стати перед очі вашмості, аби ваша вельможність розпоряджала мною по своїй вольній волі». О, як же радів наш добрий кавальєро, виголосивши в думці таку ора-цію, а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім'я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь панії високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім'я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму. РОЗДІЛ II, де оповідається про перший виїзд завзятого Дон Кіхота із своїх володінь Скоро отак ізлагодився, не хотів наш гідальго марно часу гаяти і здійснення своїх намірів на безрік одкладати, бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода; скільки ще в ньому зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати!.Отож, ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, узяв на себе повний обладунок, сів на Росинанта, приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа і виїхав [27] задвірками в чисте поле, радий та веселий, що як то щасливо складаються з самого початку його справи. Та ледве опинився в полі, як шибнула йому в голову страшна думка - така страшна, що він ладен був уже й назад завернутися. Пригадав собі, що його ж іще не висвячено на рицаря, тож за рицарськими законами він не має жодного права ставати до бою з будь-яким рицарем; а якби вже й висвячено, то як ри-цар-біляк він може носити лише білу збрую, без девізу на щиті, поки своєю хоробрістю його не заслужить. Ці міркування похитнули були його намір, та шаленство взяло гору над тими сумнівами, і він вирішив, що висвятиться від першого, хто в мандрах йому зустрінеться, бо й інших багато так чинило - це він вичитав у книжках, які довели його до такого стану. Що ж до білої збруї, то він поклав так свої лати на дозвіллі вичистити, щоб вони за самого горностая біліше ясніли. Заспокоївшись, він рушив далі, даючи на волю коневі куди-хотя правити у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва. їде ото наш новоявлений рицар та й промовляє сам до себе такими словами - Немає найменшого сумніву, що в прийдешні часи, коли об'явиться світові правдива історія моїх голосних подвигів, мудрець, котрий їх спише, розпочне оповідь про сю мою першу ранішню виправу саме так «Заледве рожеволиций Аполлон почав розпускати по широкому й просторому виду земному золотаві звої свого пишного волосся, заледве дрібні різнопері пташки, мов у арфи дзвонячи, ніжнотонною і медо-плинною гармонією привітали рум'яну Аврору, що саме покинула м'яке ложе ревнивого свого мужа і з'явилася смертним очам поміж брам і кружганків ламанчського обрію, як преславний рицар Дон Кіхот з Ламанчі занехаявши розкішні пуховиці, спав на свого знакомитого коня Росинанта і рушив у дорогу вікодавньою і людославною рівниною Монтьєльською». Справді, саме цією рівниною він і їхав тепер. - Блаженний той вік,- провадив він далі,- блаженна доба, коли будуть ознаймовані предивні мої діяння, гідні того, аби з бронзи їх вилити, з мармуру витесати, в фарбах удати на вічную згадку! О ти, премудрий чародію, хто б ти не був,- як випаде тобі доля стати літописцем сієї незвичайної історії, милим Богом прошу тебе не забудь доброго мого Росинанта, вірного товариша в усіх мандрах моїх і пригодах. А потім промовив - так, ніби й справді був закоханий - О принцесо Дульсінеє, володарко полоненого мого серця! Великого завдала єси мені жалю, відіславши мене від себе й заказавши строго і гостро являтися перед очима вроди твоєї. Благаю, пані ласкава, не забувай відданого тобі серця, що з любові до тебе несказанної дознає муки! І далі ще молов багато всяких нісенітниць, подібних до тих, що в романах своїх повичитував, підладжуючись якомога під той самий штиль, та й їхав собі помалу вперед, а сонце тим часом, підбившись височенько, пражило немилосердно - щоб у нашого гідальга лишився ще який мозок, воно б його до краю розтопило. Майже цілий той день їхав він гарма-дарма - не траплялось йому по дорозі нічого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпілось [28] йому здибати кого-небудь і спробувати одразу міць своєї правиці. Деякі автори твердять, ніби перша пригода сталась йому на Л ямському перевалі, інші знов кажуть, ніби то була пригода з вітряками, але я, пильно дослідивши сю справу і розшукавши відповідні записи в Ла-манчській хроніці, знаю напевне, що того дня мав він пусту їзду; надвечір і сам він, і кінь його страшенно стомились і охляли з голоду. Розглядаючись «а всі боки, чи нема де якого замку або хоч куреня пастушого, де б прихиститися та випочити з труду великого, побачив наш рицар неподалік од шляху корчму, і здалось йому, що то він зірку уздрів, яка приведе його як не в самий рай, то хоч до брами спасіння. Наддавши ходу, добрався він до неї так уже смеркома. У воротях корчемних стояли, як на те, дві молодички, з тих, що називають мандрьохами - вони справді мандрували до Севільї з погоничами мулів та й завернули оце з ними на ніч до корчми. Нашому шукай-біді здавалося, ніби все, що йому думалось, бачилось чи уявлялось, має неодмінно з тим збігатися, що він у книгах вичитав, тож йому зразу й примарилось, що се не корчма, а пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиросрібних, що коло замку того і міст звідний, і рів кругойдучий є, і все інше, до нього належите. Не доїхавши трохи до корчми (чи то пак до замку), він натягнув коневі поводи й пристав, сподіваючись, що між зубцями муру туж-туж з'явиться якийсь карлик і задме в ріг, ознаймуючи прибуття рицаря. Та карлик чомусь барився, а Росинантові пахло вже стійло; тоді Дон Кіхот під'їхав ближче і, побачивши гулящих молодичок, подумав, що то перед замковою брамою шпацирують якісь ґречні панянки чи пишні дами. Сталося випадком, що саме в ту хвилину свинопас, зганяючи із стерниська черідку свиней (шанувавши слухи ваші, так вони називаються), засурмив у ріжок, бо на той гук вони звикли збігатися; тут уже Дон Кіхотові здалося, що сподіванка його справдилась, що то карлик звістує його приїзд. Без міри врадуваний рицар став наближатися до дам, але ті, побачивши таку поторочу в чудернацькому обладунку, зі щитом і списом, перелякались і кинулись тікати до корчми. Тоді Дон Кіхот, здогадавшись, що то він їх настрахав, підняв картонне забороло і, відслонивши своє худе, запорошене обличчя, обізвався до них чемно й поважно - Не тікайте од мене, сеньйори, не бійтесь нічого, бо рицарям того закону, до якого я належу, не честь і не подоба кривдити будь-кого, а найпаче таких достойних дівиць, що і з виду вашого зразу можна пізнати благородство. Молодички зчудовано придивлялись до його обличчя, прикритого саморобним начілком; як же почули, що він назвав їх дівицями, а воно зовсім із їхнім ремеслом не в'яжеться, то не втримались і почали реготати, аж Дон Кіхотові сердито стало. - Скромність прикрашує вроду,- зауважив він,- а хто без причини сміється, того називають дурносміхом. Зрештою, я кажу вам так не для того, щоб вас уразити чи подратувати; єдине, чого я прагну,- служити вашим милостям. Незвична мова нашого рицаря та його незграбна подоба ще більший викликала у молодичок сміх, а його ще дужче від того розбирала доса-Да; не знати, чим би те все скінчилось, якби не надоспів у саму пору [29] корчмар - чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдач^ потульний. Правда, як побачив він те одоробло в перістій збруї, що повід не приходився до списа, а щит до панцера, то й сам мало не засміявся за прикладом своїх нічліжанок; проте риштунок той грізний все ж таки й перелякав його непомалу, і він вирішив прийняти гостя поштиво. - Пане рицарю,- озвався він до нього,- якщо ваше добродійство хоче в нас підночувати, то вашець знайде тут усе, що треба - от тільки ліжка немає, а то всього повно. Побачивши Дон Кіхот шанобливість кастеляна,- він бо мав корчмаря за управителя замку,- відповів - А мені, пане кастеляне, і того стане, бо знаєте В мене вбори - ясна збруя, Бій завзятий - то мій спочив... Корчмар подумав, що гість назвав його кастеляном, щоб натякнути, ніби він «кастілець, на всі руки умілець»,- хоч насправді був родом з Андалузії, з Сан-Лукарського узбережжя, і такий злодіяка, що заломив би самого Кака, а шахрай незгірший од якогось Жака. Він одказав рицареві - То виходить, ваше добродійство, що Ваше ложе - твердий камінь, Вартування - то ваш сон... Коли так, то сміло можете завернути до нашої хати таке в нас тут діється, що не то одну ніч, а й цілий рік можна буде очей не стуляти. Сеє сказавши, притримав стремено Дон Кіхотові, і той ізсів із коня - з тяжкою, правда, бідою, бо ж цілісінький день і ріски в роті не мав, та попрохав господаря коня як слід попорати, бо, мовляв, другого такого вівсяника і в світі не знайдеш. Корчмареві кінь не здався і в половину таким добрим, як хвалився Дон Кіхот, проте він завів його до стайні і зразу повернувся, чи не треба ще чого гостеві. А гість уже помирився з тими жіночками, і вони саме стягали з нього збрую. Нагрудника й нараменника вже й зняли, а от нашийника ніяк не могли одстебнути та того вражого шолома розсупонити, що до нього стьожками зеленими був міцно прикручений. Треба було б ті стьожки розрізати, бо вузлики так позатягалися, що не розплутаєш, але Дон Кіхот не хотів на те жодною мірою пристати так і просидів цілу ніч у шоломі, наче дивоглядь яка. Тих же двох підтіпанок, що збрую з нього здіймали, вважав він за якихось князівен чи володарок того замку і промовляв до них з великою ввічливістю - Ще за жодним паладином Так ті дами не ходили, Як за славним Дон Кіхотом, Що з своїх земель приїхав; Йому служать двірські панни, А коневі - королівни... А коня мого, любі мої пані, звати, щоб ви знали, Росинант, а мене самого - Дон Кіхот з Ламанчі; щоправда, не годилося б мені виявляти вам свого ймення доти, доки його не вславлять подвиги, доконані мною вам на честь і пожиток, та коли вже випала така нагода припасувати до [зо] нинішніх обставин стародавній романс про Ланцелоїа, мушу я перед вами довчасно назватися. Та недалеко вже та пора, коли вашмості будуть мені наказувати, а я вашмостей буду послухати - тоді міцноси-ла правиця моя дасть ознаку мого прагнення служити вам. Молодички, не звиклі до таких пишномовних рацей, слухали його мовчки; спитали тільки, чи не хотів би він чогось попоїсти. - А зажив би дечого,- одказав Дон Кіхот,- гадаю, що се було б і геть-то до речі. Діло, як на те, діялося в п'ятницю, і в усій корчмі не знайшлось ніякого їства, опріч риби (та й тієї було обмаль), що в Кастілії називають тріска, в Андалузії дорш, в інших краях кабліон, а в інших знов форелька. Дон Кіхота спитали, чи не спожило б його добродійство форельки, бо іншої риби все одно нема. - Нехай буде й форелька,- погодився Дон Кіхот,- кілька штук форельок стане за одну форель, а мені байдуже, чи дадуть вісім разів по реалу, чи вісім реалів в одній монеті. А ще, може, та дрібна форелька й смачніша буде за форель - адже телятина делікатніша за воловину, а козенятина за козлину. Та нехай там уже що, тільки мерщій несіть, бо як живота не вгонобиш, то ані труду ніякого, ані зброї не підіймеш. Стола поставили тут же надворі, коло воріт, і господар приніс Дон Кіхотові порцію тріски; риба була зле вимочена і ще гірше зготована, а хліб до неї чорніший і цвіліший за рицареву збрую. Ото була сміхота дивитись, як він вечеряє! На голові йому шолом, забороло підняте, а до рота сам рукою не дістане - мусив хтось інший їжу в рота класти. Одна з тих молодичок служила йому в тій потребі. Ще важче було з питтям, але корчмар прирозумів, як тій біді зарадити вибрав із тростинки серце, один кінець тої рурочки в рота йому вставив, а в другий вино наливав; рицар же, аби тільки стьожок не розрізати, всі ті недогоди терпливо зносив. В цей саме час до корчми зайшов холощій кабанці викладати; увійшовши, писнув кілька разів у свою дудочку. Тут же Дон Кіхот остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають з музикою, що тріска - то форель, черствий хліб - пшенишна булка, ті дві блудяжки - двірські дами, а корчмар - кастелян, отже, недарма по-взяв він намір у світ рушити, недарма виїхав із своїх володінь. Одне тільки його муляло, що він не дістав досі висвяти на рицаря, то й не має ще повного права шукати якоїсь пригоди, поки його не приймуть до рицарського стану. РОЗДІЛ III, де оповідається яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на рицаря Мучений тією думкою, Дон Кіхот одбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пішов із ним до стайні, а там упав перед ним навколішки і сказав [31] - Зацний рицарю, я не встану із місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; вчинивши ж її, вашець і себе славою великою окриє, і роду людському непомалу прислужиться. Побачивши корчмар гостя у стіп своїх і такії речі його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що почати; він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю. - Меншого я й не сподівався од вашої, мій пане, незрівнянної великодушності,- промовив тоді Дон Кіхот,- бо ласка, о яку вас присив-єм і яку ваша гойність прирекла мені зробити, полягає в тому, жеби завтра рано вашець мене на рицаря висвятив. Сю ніч у каплиці замку панського я вартуватиму при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання моє заповідне, аби міг я по велінню обов'язку мого об'їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи всім скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, Ла надто таким як я мандрованим рицарям, схильним до звершення подібних подвигів. Корчмар був, як ми вже казали, битий жак; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер то й зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитись тої ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким знакомитим рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає; що й сам він (корчмар би то) замолоду теж таким хвальним промислом трудився - віявся світами, шукаючи пригод; було його скрізь і на малазьких жердовищах, і на ріаранських островах, і в севільських бурдеях, і на сеговійському точку, і в валенсійському оливняку, і в гранадських передмур'ях, і на санлукар-ському узбережжі, і на кордовському жереб'ячому плацу, і по толедсь-ких шинках, і по преріжних кутках, де він руками чудеса творив, а ногами тягу давав, де не одну каверзу спроворив, не одну вдовичку збаламутив, не одну дівку справичив, не одного малолітка ошукав і тим дав себе знати всім чисто гишпанським судам та трибуналам, аж поки не осів отут у власному замкові, де й живе своїм та чужим коштом, пригощаючи всіх мандрованих рицарів, незалежно від їх сану і стану, з самої щирої любові, що він до них має; вони ж за тую його люб'язність діляться з ним своїм добром. До сього він іще додав, що при замку немає каплиці, де можна було б одбути нічне вартування, бо стару розваляли, а нової ще не поставили; але йому напевно відомо, що в разі потреби вартувати при зброї вільно в будь-якому місці, отже нехай його гість перебуде сю ніч на замковому дідинці, а вранці, як Бог поможе, відправляться всі приписані церемонії, і він стане справдешнім рицарем, і то таким, що не знайдеш у всьому світі хрещеному. Потім корчмар спитався в Дон Кіхота, чи має він гроші; той одказав, що не має ні шага, бо ніде в книгах не читав, аби мандровані рицарі носили при собі побрязкачі. На те заперечив корчмар, що він помиляється хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані рицарі, про [32] яких понаписувано цілі стоси книг, мали про всяк случай добре натоптані гаманці; брали вони з собою і сорочки білі, і слоїки з мастю - рани гоїти не завше-бо в чистому полі або серед степу десь воюючи і на рани здобуваючись є спромога знайти собі цілителя, хіба тільки, як накладав хто з чаклуном яким премудрим, що зараз тобі й пришле на хмарі дівчину або там карлика із склянятком води цілющої; аби одну краплю ковтнув, усі болячки твої і врази де й дінуться. Та де такої помочі не було, давні рицарі про те дбали, щоб у джур їхніх чи то зброєносців були гроші й інша всяка потріб, як то корпія чи масті лічничі. А як траплялося, що рицар не мав джури (хоч таке й не часто випадало ) то й сам приторочував бувало саковки маленькі румакові до крижів, ніби то не знати яка дорога річ. Правда, возитися з саквами не вельми-то мандрованому рицареві пристало, тим і радить він Дон Кіхотові (хоч міг би й наказати, яко хрещеникові своєму прийшлому), хай ніколи більше не рушає в дорогу без грошей та іншої такої потре-бизни той припас зовсім несподівано може стати в великій пригоді. Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кас-телян, а сам заходився лаштуватись до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір'ї, що до корчми тієї збоку притикало. Позбирав увесь свій риштунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала. Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про теє вартування над зброєю та про обряд висвяти на рицаря, що мав потому відбутися. Всі дуже тим химородам дивували й вийшли, щоб на Дон Кіхота іздалеку поглянути, а він ходив собі велично взад і вперед або спинявся раптом і, спершись на списа, пильно дивився на свій бойовий обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий рицар. Одному погоничеві, що в корчмі стояв, прийшла саме охОта напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотову збрую. Як забачив наш рицар того напасника, заволав одразу дужим голосом - Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, що важишся доторкнутись до зброї найславетнішого з усіх мандрованих рицарів, які будь-коли приперезувались мечем,- подумай, що робиш, не руш її, бо головою за своє зухвальство приплатишся! Погонич не зважав на тії погрози аніже (а краще б йому було зважити, ніж здоров'ям своїм так необачно важити), схопив збрую за реміняччя і кинув її якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а мислі зніс, видима річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив - Дай мені помочі, сеньйоро моя, в цій першій притузі, хай я пом-щуся за зневагу, вчинену серцю мойму, що голдує тобі по всі віки вічні, не забудь мене ласкою і заслоною своєю в цій першій потребі! Проказавши таку орацію і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним у голову погоничеві торохнув, що той зразу як мертвий простягся; іще б один такий удар, то вже ніякий лікар [33] його не одволав би. А Дон Кіхот позбирав збрую свою і знов почав походжати собі любісінько, як і перше. По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем (бо той іще лежав та чмелів слухав), і теж хотів своїх в'ючаків напоїти. Підійшов до жолоба і давай збрую скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більш нікого на поміч, ізнов кинув щита, знов махнув списом і так нахабу по голові лулуснув, що спис хоч і цілий зостався, так у того ж череп не натроє, а, мабуть, начетверо розсівся. На той галас позбігались усі нічліжани корчемні, прибіг і сам господар. Тоді Дон Кіхот, затиснувши однією рукою щита, а другою за меча схопившись, покликнув - О царице вроди, сило й потуго мого знеможеного серця! Зверни в цю хвилю очі величі своєї на полоненого тобою рицаря, бо над ним небувала нависла небезпека! Ці слова такого додали йому духу, що, здавалось, якби на нього вдарили погоничі з усього світу, то й тоді ані на крок не одступив би. Товариші поранених, побачивши їх у такому стані, зачали здалеку кидати на Дон Кіхота каміння, а він затулявся скільки мога щитом, та од жолоба не одходив, щоб збруї напризволяще не лишати. Корчмар водно гукав на погоничів, щоб дати спокій рицареві казав же він їм, що то божевільний, хоч і всіх переб'є, то йому за те нічого не буде. А Дон Кіхот не вгавав, все, знай, галасував на погоничів, що вони зрадники й віроломці, а на кастеляна - що він тхір, а не чеснородний кавальє-ро, коли попускає такі вчинки супроти мандрованого рицаря, пока-.зав би він йому на те віроломство - от шкода тільки, що висвяти ще не дістав. - А вас, голодранці, вас, підлі гультіпаки,- кричав ізнов на погоничів,- я за невіщо маю. Кидайтесь на мене, бийтесь, лайтесь, що хочете робіть! За дурощі ваші й зухвальство піднесу я вам добру повну! Він виголошував ці похвалки з таким палом і завзяттям, що превеликого завдав напасникам своїм жаху; з того переляку та ще з намови корчмаревої вони перестали кидатись камінням, а він не боронив їм забрати скалічених та й заходився знов справляти варту свою в незворушному супокої. Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край - дай, думає, одбуду вже зразу той триклятий обряд, висвячу його на рицаря, поки іншої якоїсь халепи не склалось. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без ланового відома так нечемно супроти гостя повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому знов, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду воно не конче й потрібно для висвяти, згідно з заведеним церемоніалом (це вже він напевне знає), найголовніше - по шиї дати та голим мечем по плечах ударити, а се хоч і в чистому полі зробити можна. А вартувати йому годі вже, бо досить було б і двох годин, а він цілих чотири провартував. Дон Кіхот пойняв йому віри і сказав, що на все пристає, аби тільки швидше обряд одбути, а потім додав, що, діставши висвяту, не зоставить у замку душі живої, якщо на нього хто знов нападе; хіба тільки з поваги до властителя замку тих ощадить, за кого він попросить. [34] Мудрий по шкоді господар метнувся боржій по книгу, де записував сіно та ячмінь, що на мулів видавав, і знов вернув до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки; велівши нашому гідальгові стати навколішки, захарамаркав щось, мов читав із видаткової книги якусь урочисту молитву, і серед того молитвування вліпив рицареві доброго потилишника, а потім узяв у нього меча і плазом по спині вдарив та все мимрив щось собі під ніс. Сеє зробивши, велів одній молодиці приперезати йому меча; вона вчинила те з великою спритністю та делікатністю хоч і регітно їй було з усієї тої церемонії, та, бачивши допіру подвиги новонареченого рицаря, душила в собі сміх. - Пошли вам, Боже, щасливого рицарювання і дай вам, Господи, у всякому бою потуги і подуги,- примовляла чемненько, меча йому прив'язуючи. Дон Кіхот спитав, як її на ім'я, бо він же мусить знати, кому завдячує таку велику ласку і кому має віддати частину слави, що здобуде потужною правицею своєю. Вона відповіла смиренно, що зветься Похожала, а батько в неї - полатайко з Толедо, живе коло яток Санча Б'єнаї, і додала, що куди б не закинула її доля, вона завше буде служити йому і як свого пана шанувати. Тоді Дон Кіхот попрохав її, щоб заради любові до нього вона вчинила одну ласку - звалася відтепер пані Похожальська; молодичка пообіцяла, що так і зробить. Друга молодичка прип'яла йому остроги, і в нього була з нею майже така сама розмова, як із першою. Він і її спитав, як звати, а вона одказа-ла, що звати її Вітрогонка, а батько в неї - статечний мельник із Антекери. Подякувавши їй і запропонувавши свої послуги, наш рицар попрохав її, щоб віднині називалась пані Вітрогонська. Відбувши на галай-балай сі нечувані й невидані церемонії, Дон Кіхот аж регнув сісти мерщій на коня і рушити в світ пригод шукати. Не гаючись, окульбачив він Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і красно подякував йому за ласку, наплівши силу-силенну високохмар-них слів, що годі й переказати. Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічлігування, відпустив його з миром. РОЗДІЛ IV Що приключилось нашому рицареві по виїзді з корчми Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зуповним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали. Та тут спали йому на пам'ять корчмареві поради за припас, що то в дорозі може знадобитися, особливо за гроші та за сорочки, і він вирішив з'їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на прйзначці селянин один, його сусіда, [35] чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, та до джурування і геть-то придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався. Проїхав отак трохи, аж чує - з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив - Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки. Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив'язана, а до другого - хлопець років п'ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом - А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати! А хлопець лебедів - Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу! Побачивши Дон Кіхот, що тут діється, гримнув на дядька грізним голосом - Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа,- а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене,-я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи! Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагод-ком - Пане рицарю, хлопець, що я отеє караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, негляд щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я скупар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше! - Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! - гукнув Дон Кіхот.- Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв'яжи його! Селянин похнюпився і мовчки одв'язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев'ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не важився) треба одлічити за три пари черевиків, що хлопцеві справив, [36] та ще реала за те, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав. - Може, воно й так,- сказав Дон Кіхот,- а от ти допіру одшмагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув'я, і за крово-пуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цилюрник кинув йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба. - Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю,- бідкався дядько,- нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга. - Щоб я оце та пішов до нього - закричав хлопець.- Ніколи в світі! Нехай йому абищо! Ні, паночку, ані за які гроші! Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить, як із святого Бартоломея! - Не спустить,- заперечив Дон Кіхот,- раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить. - Що-бо ви, пане, говорите! - мовив хлопець.- Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара. - То нічого,- сказав Дон Кіхот,- і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом. - Воно-то так,- погодився Андрес,- та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає - Та-бо не заїдаю, голубе Андресику,- обізвався дядько,- ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі рицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею! - Можна й без дорогої душі, лиши її собі,- сказав Дон Кіхот,- буде з мене, як ти йому виновате оддаси. Тільки гляди мені як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе - хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше роз-каз той учинити, то знай я - завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, ві-домститель за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам'ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся. Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами - і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав - А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомстителя і заплачу тобі все, що винен. - Бігме,- сказав Андрес,- добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зацногр рицаря, подовж йому, Боже, віку без ліку, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться і покарає вас, на Рока святого. - Ти кажеш бігме, і я кажу бігме,- промовив господар.- Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити. [37] Тут він порвав хлопця за руку і, знову його до дуба прив'язавши, такого дав перегону, що бідаха мало душі не пустився. - А тепер,- каже,- Андресику мій пишний, клич того відомстите-ля за всяку кривду, побачимо, як він за сюю відомстить... Та я ще й не знаю, чи се вже твоїй кривді кінець, бо мені кортить таки спустити з гебе всю шкуру, недарма ти того й боявся. Але врешті він одв'язав-таки хлопця і дав йому волю суддю того справедливого шукати,- нехай, мовляв, вертається і виконує заповіданий вирок. Андрес пішов із важким серцем, присягнувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все; доведеться тоді господарю всемеро заплатити. Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки. Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання. Радий та веселий їхав він до свого села і промовляв півголосом - Воістину можеш ти йменуватися найщасливішою з усіх кобіт, живущих на землі, о, над усіма вродницями вроднице, Дульсінеє То-боська! Доля-бо судила, щоб вірним твоїм слугою і виконавцем усіх твоїх бажаннів і веліннів став такий славний і завзятий рицар, як Дон Кіхот з Ламанчі, що, діставши, як відомо, лише вчора висвяту, сьогодні вже помстився за найстрашнішу кривду і образу, вчинену свавіллям та беззаконням, сьогодні вже вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував сього ніжнотілого отрока! Так доїхав до розстані, де чотири дороги розходились різно, і враз навернулись йому на думку ті перехрестя, де мандровані рицарі приставали й міркували, котрим шляхом далі братися. Тож і собі спинився на якусь хвилю, погадав туди-сюди і врешті попустив повіддя Роси-нантові, здавшися цілком на його волю; кінь же, як перше мав, тою путею рушив, що прямісінько до його стайні провадила. Уїхавши так милі зо дві, побачив Дон Кіхот чималу громаду людей були то, як згодом з'ясувалося, толедські купці, що правилися до Мурсії, аби там шовку накупити. їх було шестеро, всі під парасолями, а з ними ще четверо служебників верхами та троє погоничів, що йшли за мулами пішо. Ледве їх угледівши, уявив собі наш гідальго, що се вже йому друга пригода лучається, і, намагаючись у всьому наслідувати вичитані в романах події, вирішив ще одного рицарського подвигу доконати. Тож осадився міцніше в стременах, наставив списа, щита до грудей притулив та й став серед шляху гордо й пишно, чекаючи, поки ті мандровані рицарі (купці тобто) до нього наблизяться. Як же під'їхали так, що вже було добре видно й чути, Дон Кіхот, дивлячись козирем, гуконув на весь голос - Ані кроку далі! Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобо-ську! Почувши таку річ і побачивши чудернацьку постать речника, купці спинились і з мови, і з виду дорозумілись вони, що то якийсь божевільний. Та їм кортіло довідатись, чого се він вимагає од них такого визнання. От один купець, чоловік дотепний і гострий на язик, і каже [38] - Пане рицарю, ми зовсім не знаємо тієї шановної дами, про яку ви говорите. Покажіть же її нам, і, якщо вона справді така гарна, як ви кажете, то ми без жодного примусу, по вольній волі визнаємо те, чого ви од нас жадаєте. - Якби я вам її показав,- заперечив Дон Кіхот,- то невеликою було б із вашого боку заслугою засвідчити очевидну істину. Вся сила в тому, щоб ви, не бачивши, повірили, визнали, ствердили, і присягли того боронити. Як же сього не вчините, ставайте зо мною до побою, ви, неотеси й пустопляси! Виходьте поодинці, як велить закон рицарський, або й усі гуртом, як у такої ледачої низоти заведено. Я жду вас і чекаю, свідомий своєї правоти. - Пане рицарю,- обізветься знов купець,- іменем усіх присутніх тут можновладців благаю ваше добродійство не обтяжувати нашої совісті визнанням таких речей, яких ми ніколи не бачили й не чули і які до того ж могли б образити володарку Алькарії та королеву Естремадури. Як же вашець покаже нам якусь парсуну тієї дами, хоч із пшеничину завбільшки, то там уже, як то кажуть, по ниточці дійдеш до клубочка нам буде обезпека й запорука, а вам заплата і догода. Зрештою я вважаю, що ми вже й тепер з вами згодні; якби навіть із того портрета ми побачили, що сеньйора ваша на одне око крива, а з другого їй ропа тече, то й тоді, аби вашеці догодити, ми ладні визнати за нею будь-які високі прикмети. - Нічого такого з неї не тече, підла шельмо! - закипівши гнівом, гукнув Дон Кіхот.- її біле, як лебединий пух, личко точить із себе амбру та мускус, і зовсім вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Гвадаррами; ви ж заплатите за таке страшне блюзнірство супроти божистої вроди моєї сеньйори! Сеє сказавши, зважив списа і ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха. А так кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та не міг - морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладунком. Борсався бідолаха з усіх сил, щоб устати, та все, знай, кричав - Не тікайте, нікчемні страхополохи! Стійте, підлі боюни! Не з своєї вини я впав, а через мого коня! Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромисний, почувши, як шпетить їх простягнений долі рицар, не стерпів і надумав замість відповіді полічити йому ребра. Він підбіг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився на бідоласі лати латати, аж поки не змолотив його на околот. Хазяї кричали, що годі вже, буде з нього, та хлопець укинувся в пасію і не хотів од жертви своєї одстати, поки вся досада не виллється. Хапаючи один за одним цурупалки од списа, він лупцював ними лежачого так, що од них саме канцур'я лишалось, а той репетував під цією зливою ударів, не стуляв губи і на хвильку, все погрожував небові й землі та кляв душогубів (тепер уже він мав подорожніх за розбійників). Врешті погонич утомився, і купці рушили далі; вже до самого кінця подорожі їм до розмови не збувало, все про нашого побитого героя [39] говорили. А він, зоставшися на самоті, знов почав силкуватися, чи не встане; та як уже цілий і здоровий не здужав підвестися, то тепер і поготів, коли весь був побитий і потовчений. І все-таки почував себе щасливим адже це, гадав, звичайна знегода мандрованого рицаря, та й винен був у всьому кінь. Проте встати так і не здолів, бо все тіло йому болем боліло. РОЗДІЛ V, де оповідається далі про злигодні нашого рицаря Бачивши, що й справді ворухнутися не може, надумав удатись він до звиклого способу - пригадати якусь подію, вичитану з романів, і в навісній голові його заманячили постаті Балдуїна, якого поранив і залишив у горах Карло Малий, та маркіза Мантуанського історія знана дітям, відома юнакам і люба старим людям, що дають їй віру, хоч у ній стільки правди, як у Магометових чудесах. Отож нашому рицареві й здалося, що дуже та пригода до тої подібна, якої він сам оце щойно зазнав; виявляючи ознаки великого жалю, почав він по землі качатися, і, ледве голос одводячи, тими словами промовляти, що їх казав нібито поранений Рицар Гаю О, прилинь, моя сеньйоро, Розділи мою печаль! Чи про неї ти не знаєш, Чи тобі мене не жаль І так прослебізував увесь той романс аж до тих рядків, де говорилось О, маркізе Мантуанський, Я твій небіж і васал... Наче навмисне під ту саме хвилю проїздив тудою селянин один, гідальга нашого односілець та ще й сусіда - мливо до млина одвіз і це вже додому вертався. Як побачив, що на дорозі хтось лежить, то підійшов і спитав, хто він такий і що йому болить, що так жалібно стогне. Дон Кіхотові, ясна річ, уявилося, що то над'їхав його дядько, маркіз Мантуанський, тим замість одповіді виголошував він далі свого романса і все провадив про свою лиху годину та про любощі цісарського сина з мачухою, достотно так, як у тому романсі співалося. Селянин із дива не виходив, тої бридні слухаючи; тоді зняв із нього пошматоване забороло і витер йому з обличчя пилюгу, а витерши, одразу впізнав і сказав - Пане Кикоть,- так-бо звали нашого героя, поки не сплив із розуму і не пошився з статечного гідальга в мандроване рицарство,- хто ж се так вашу милость понівечив [40] Та на всі його розпити Дон Кіхот водно торочив свого романса. Тоді добрий той чоловік бережно стягнув із нього нагрудника й нараменника, щоб побачити, чи немає де рани,- аж ні, не було ніде і кров не йшла. Потому підвів його і з тяжкою бідою висадив на свого осла, смирного й рахманного ступака, попідбирав усю справу рицарську, навіть цурпалля од списа, і прив'язав те все до сідла Росинантові, взяв коня за повід, а осла за оброть та й рушив поволеньки до села, міркуючи, проти чого се пан городив таку нісенітницю. Задумався й Дон Кіхот, на ослі сидячи; збитий та знівечений, він ледве тримався в сідлі і з часу до часу зітхав тяженько, що, певно, і в небі чути було. Селянин ізнову мусив спитати, що йому дошкуляє, та Дон Кіхотові, мабуть, сам диявол насував на пам'ять різні байки, що до його стану приходились, і він, забувшися якось про Балдуїна, мав себе вже за мавра Абіндарраеса, що його зайняв у полон антекерський кастелян Родріго де Нарваес і привіз, яко бранця, у свої володіння. Коли той чоловік ізнов почав розпитувати, що з ним сталось та що йому болить, рицар одповідав до слова тими фразами, з якими звертався невольник Абенсераг до Родріга де Нарваеса (ту історію він вичитав колись у книзі Хорхе де Монтемайора «Діана»). І так він гладко тулив усе те до себе, що селянин тільки чортихався, його теревені слухаючи. Він догадався вже, що пан збожеволів, і, щоб швидше здихатися того дурного патякання, наліг чимдуж на ноги. Дон Кіхот же сказав наприпослідок - Знайте ж, ваша милость, пане Родріго де Нарваес, що прекрасна Харіфа, про яку я щойно говорив вашеці, то і є вродлива Дульсінея Тобоська, що то заради неї я вершив, вершу і вершитиму подвиги, яких іще не бачив, не бачить і зроду не побачить світ. На те одказав йому селянин - Та придивіться ж, пане, до мене, грішного не єсть я дон Родріго де Нарваес, ані жодний маркіз Мантуанський, тільки ваш сусіда, Педро Алонсо, та й ви, добродію, зовсім не Балдуїн і не Абіндарраес, а шановний гідальго, пан Кикоть. - Мені видніше, хто я такий,- одрік Дон Кіхот,- а як захочу, то буду не тільки тими, що оце згадував, а й Дванадцятьма Перами Франції та Дев'ятьма Мужами Слави, бо мої подвиги перевершують усе те, чого вони доказали кожен зосібна і всі гуртом. Провадячи всякі такі розмови, дочапали вони зрештою до села так як о присмерку, та дядько вирішив зождати, поки добре споночіє, щоб ніхто не побачив побитого рицаря верхи на такій непоказній животині. Як надійшла слушна пора, тоді вже в'їхав до села і став перед домом Дон Кіхота, де тим часом панував великий переполох; чути було, як клюшниця промовляла гучним голосом до гостей - пароха й цилюрни-ка, що були найбільшими приятелями Дон Кіхота - Що ви скажете, добродію Перо Перес (так-бо звали священика), яка лиха година могла спіткати мого пана Ось уже третій день, як його немає, не стало й коня, і щита, і списа, і всієї збруї. Бідна ж моя головонько! Добре знаю - се так само певно, як те, що люди родяться, аби помирати,- начитався він отих проклятущих книжок, от вони й засліпили йому розум. Тепер я собі пригадую, що не раз чула, як він, бувало, міркував уголос, що хоче стати мандрованим рицарем і блукатися [41] світами, пригод усяких шукаючи. А бодай би ті книги Сатана й Варава побрали, як мали вони замутити найсвітліший у всій Ламанчі розум! І небога те саме правила - Кажу ж вам, майстре Ніколас,- сокорила вона до цилюрника,- що дядьо мій, було, два дні й дві ночі поспіль над тими негодницькими романами сидять, а тоді, було, кинуть книжку, схоплять меча та й давай по стінах затинати... А як ухоркаються вже до краю, то, було, кажуть «Я,- кажуть,- чотирьох велетнів побив, таких, що з башту заввишки». Піт із них цюрком іллється, а вони кажуть, буцім то кров із ран, що вони в бою здобулися. А тоді, було, вип'ють цілий жбан води холодної, очуняють, утихомиряться і то, кажуть, цілющий напій, що приніс їм премудрий Алькир, великий чародій і приятель їхній... Та я й сама винна якби була вам раніше сказала, що дядьо мій отак-о схибнулися, то, може б, воно до того не дійшлося, бо ви попалили б оті їхні єретичні книжки багато їх є таких, що тільки в огнище вкинути. - Така і моя думка,- озвався парох.- Даю вам слово, що завтра ми влаштуємо над ними автодафе і дотла попалимо, щоб не збивали більше з плигу читальників, щоб не підкушували їх на такі вчинки, яких допустився, мабуть, мій добрий приятель. Всю тую розмову чули Дон Кіхот і селянин, що збагнув тепер цілком, яка падь на його сусіда пала, і загукав зичним голосом - Одчиняйте, панове, двері сеньйорові Балдуїну та тяжко пораненому маркізові Мантуанському, а також маврові Абіндарраесу, що його веде в неволю антекерський кастелян, одважний Родріго де Нар-ваес! На той галас із дому вибігли всі скоро парох із цилюрником упізнали свого приятеля, а клюшниця й небога - пана свого і дядя, кинулись обіймати його, хоч він, знесилений, не міг із осла злізти. - Стривайте,- казав він їм,- мене тяжко поранено з вини мого коня. Несіть мене до ліжка і покличте, коли можна, ворожку Урганду, щоб доглянула мене й рани мої погоїла. - Ой лишенько! - сплеснула руками клюшниця.- Чуло моє серце, на чому мій пан звихнувся... Злізайте з Богом, добродію, запевняю вас, що і без тої Дурганди вас на ноги поставимо. От до чого довели вашу милость ті розпрокляті рицарські романи, будь вони тричі неладні! Дон Кіхота вклали в ліжко і стали оглядати, де його поранено, але ран так і не знайшли. Тоді Дон Кіхот сказав їм, що то він потовкся, як грьопнув додолу разом зі своїм Росинантом у бою з десятьма велетнями, такими зухвалими й почварними, яких іще не бачили під зорею й сонцем. - Еге! - сказав парох.- Уже, значить, і до велетнів ряд дійшов Скарай мене, Боже, як завтра до вечора не спалю всього того непотребу! Тут до Дон Кіхота пристали всі з розпитками, та він не одказував нікому, попрохав тільки, щоб дали йому попоїсти й поспати, бо йому тепер того найбільше треба. Так же й зробили, а тоді священик почав випитувати в селянина, де і як він знайшов Дон Кіхота. Як же селянин розповів йому все докладно, не минувши й тих дурниць, що плескав [42] по дорозі наш рицар, то священик остаточно в своєму замірі утвердився. Тож назавтра, прихопивши і приятеля свого, цилюрника Ніколаса, знову прийшов до Дон Кіхота. РОЗДІЛ VI Про великий і цікавий огляд, що вчинили парох і цилюрник у книгозбірні нашого завзятого гідальга Дон Кіхот іще спав. Парох попросив у небоги ключа від кімнати, де зберігались оті книжки, до всього лиха призвідниці, і та охоче вволила його волю. Як увійшли вони всі туди (і клюшниця з ними), то виявили там сотню з чимось великих, грубелезних томів у гарних палітурах і ще чимало всяких дрібніших книжок; скоро клюшниця окинула їх оком, зараз вибігла з бібліотеки, та за хвильку вернулася знов із мисочкою свяченої води та кропилом. - Прошу вас,- каже,- панотченьку, покропіте з ласки вашої сю кімнату, аби которий із чаклунів, що в тих книжках виводяться, не вчарував нас за те, що ми їх хочемо із світу згладити. Посміявшися трохи з простосердої клюшниці, священик сказав ци-люрникові, щоб той подавав йому книги одну по одній, а він дивитиметься, про що вони, бо, може, серед них і такі знайдуться, що не заслуговують на спалення. - Е, ні,- обізвалася небога,- не ощаджаймо ані жодної, бо всі вони накоїли нам лиха. Краще викиньмо весь той мотлох через вікно, складімо в стос і підпалімо або винесім на подвір'я і там розведімо багаття, щоб дим сюди не йшов. Те саме казала й клюшниця - так уже вони обидві прагнули згуби тих неповинних мучеників, але парох на те не пристав треба, казав, хоч титули всіх книжок перше переглянути. Майстер Ніколас подав йому насамперед чотири книги «Амадіса Гальського». Парох промовив - Се нам ніби призвістка, бо чув я, що ся книга - перший рицарський роман, видрукуваний в Гишпанії, а од нього вже пішли й постали всі інші. Тим-то я вважаю, що ми сього Амадіса, яко єресіарха всієї лиходійної секти, без жодної пільги мусимо до спаління засудити. - Ні-бо, добродію,- заперечив цилюрник,- я чув дещо інше кажуть, що ся книга краще над усі, що писалися будь-коли в сій царині, тим-то ми повинні помилувати її, яко єдину в своїм роді. - Правда ваша,- погодився парох,- візьмім се до уваги і даруймо їй тимчасом життя. А що там за книга стоїть поруч - То,- оголосив цилюрник,- «Подвиги Еспландіана», правного сина Амадіса Гальського. - Є такий закон,- зауважив парох,- що батькові заслуги на сина не переходять. Нате ж вам, господине, одчиніть вікно і викиньте його в двір, нехай положить початок тому стосові, що ми з нього кострище розпалимо. [43] Клюшниця вчинила те з великою уподобою бравий Еспландіан полетів у двір і став терпеливо чекати вогненної кари. - Нуте, що там далі - спитав парох. - Далі йде «Амадіс Грецький»,- одказав цилюрник,- та на цій полиці, здається мені, стоять самі-но Амадісові родичі. - То нехай же всі летять у двір,- постановив парох.- Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його ек-логами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря. - І я так гадаю,- сказав цилюрник. - І я,- мовила небога. - А коли так,- сказала клюшниця,- то в двір їх усіх! Узявши цілу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала їх у вікно. - А то що за бандура - спитав парох. - Це,- сказав цилюрник,- «Дон Олівант Лаврський». - Сю книгу скомпонував автор «Саду квіток розмаїтих»,- зауважив парох,- і, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг більш правдива чи, вірніше, менш брехлива. Одно знаю книга дурна, аж світиться. У двір її! - Далі йде «Флорісмарт Гірканський»,- оповістив цилюрник. - Ага, і пан Флорісмарт є тут - сказав парох.- Далебі, і йому не минеться. Хоч уродився він за надзвичайних обставин і мав усякі чудородні пригоди, та написане те все так сухо й лемехувато, що іншої долі й не заслуговує. У двір його, пані господине, та й оце ще візьміть на додачу. - Оце по-моєму, панотче,- сказала клюшниця, з великою втіхою виконуючи той наказ. - А ось «Рицар Платір»,- читав далі цилюрник. - Древня книга, нічого сказати,- зауважив парох,- а проте, ласки не заслуговує. І її давайте в ту саму купу, чого там! Так же і зробили. Розгорнули ще одну книгу, що називалась «Рицар Хреста». - Заради такої святобливої назви можна було б простити авторові його неуцтво. Та знов же, недарма кажуть «За хрестом сам диявол з хвостом». В огонь його. Цилюрник узяв іще одну книгу й сказав - А се «Зерцало рицарства». - О, я добре знаю її достойність,- сказав парох.- Тут фігурує сеньйор Рінальд Монтальбанський з своїми друзями й товаришами, що самого Кака в шахрайстві упослідили, а також Дванадцять Перів Франції посполу з їхнім правдомовним дієписцем Турпіном. Щиро кажучи, я засудив би цих героїв лише на доживотне вигнання з огляду хоча б на те, що вони вже раніше тривожили уяву знакомитого Маттеа Боярда, а згодом на тій самій основі виткав свою поему правдиво християнський поет Лодовіко Аріосто. Як я знайду його тут і побачу, що він говорить не по-рідному, а по-чужоземському, то не велико його вшаную, як же по-рідному, то схилю перед ним голову. [44] - У мене він є по-італійськи,- сказав цилюрник,- та я його не втну. - То навіть краще,- одказав парох,- ми могли б те й пану капітанові пробачити, аби, він тільки не переносив його до Гишпанії і не вивертав на кастільський кшталт, бо при тому немало природних прикмет сього твору втратилось. Так буває з усіма, що беруться вірші іншою мовою переспівувати хоч як старанно, хоч як майстерно будуть вони те робити, а все одно так не вдадуть, як у первовзорі. Одне слово, книгу цю, а також усяку іншу францужчину, що тут знайдеться, треба б до якого часу закинути десь у суху глибку, нехай там лежить собі, а ми б уже згодом прирозуміли, як із ними вчинити. Тільки «Бернардо-ві дель Карпіо», що, певно, десь тут гуляє, та ще «Ронсевалю» жодної не дамо пільги скоро впадуть мені в руки, зараз передам їх господині, а вона в огонь пошле без пощади. Цилюрник з тим усім погодився - певно, що так воно і є, коли парох каже, бо то ж такий щирий християнин і такий правдолюб, що зроду-звіку ні думкою, ні словом не схибить. Далі майстер Ніколас розкрив «Пальмеріна Оливського» та «Пальмеріна Англійського», що стояв тут же поруч. Побачивши парох сі книги, сказав - Оту оливину на тріски порубати та спалити, щоб і попелу по ній не зосталось, а англійську пальмочку слід берегти й хоронити, яко річ унікальну, в особливій шкатулі, на взір тієї, що Олександер Македонський знайшов серед перських трофеїв і тримав у ній Гомерові твори. Та книжка, пане куме, гідна пошани з двох поглядів одно, що вона сама собою дуже добра, а друге, що написав її, як славлять люди, премудрий король Португальський. Усі пригоди в замкові принцеси Ладоміри пречудові, написані справді майстерно, мовою вишуканою і водночас ясною, автор уміло дотримує в ній ладу й міри, залежно від того, яких героїв змальовує. Отож, майстре Ніколас, коли буде на те ваша добрая ласка, то сей роман, а також «Амадіс Гальський» не зазнають огненної покари, а вся решта нехай гине - нема чого далі перебирати й перевіряти. - Не зовсім так, пане куме,- заперечив цилюрник,- бачите, зараз у мене в руках славнозвісний «Дон Бельяніс». - Сьому,- одрік парох,- за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зійшла, та повикидати ще всі дурниці про Замок Слави і іншу таку бридню; тож відкладімо розгляд на потім, побачимо, чи він виправиться, чи ні, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що беріть його, куме, до себе додому, лише нікому читати не давайте. - Оце добре,- сказав цилюрник. Не бажаючи більше того клопоту з рицарськими романами, він велів клюшниці забрати всі ті фоліанти й повикидати у двір. А клюшниця до того торгу й пішки - книжки палити їй любіше було, аніж тонкеє та широкеє полотно ткати. Вхопила їх цілий оберемок, штук вісім, чи що, та й викинула в вікно. Одну книжку, правда, впустила, ідучи; підняв її цилюрник, аж то «Повість про славного рицаря Тиранта Білого». [45] - Боже правий! - аж скрикнув парох.- Невже то й справді «Ти-рант Білий» Дайте мені його, куме, то ж цілий скарб насолоди, ціле море втіхи! Є там зацний рицар Дон Господи-Помилуй Монтальбан-ський, брат його Томас і витязь Фонсека, описується там і двобій хороброго Тиранта з британом, і витівки дівчини Ясочки, і жарти та зальоти вдовички Тихолітської, і, вкінці, любощі цісаревої з стайничим Іполитом. Правду вам кажу, пане куме, штилем своїм ця книжка найкраща в світі рицарі в ній їдять, сплять, помирають дома в постелі, перед смертю пишуть духівниці, і ще є тут багато всякої всячини, що в інших книжках сього гатунку не знайдеш. Проте автор і тут ухитрився нагородити чимало нісенітниць, що дають нам привід засудити його твір на довічну каторгу. Візьміть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда. - Нехай і так,- погодився цилюрник.- А що ми зробимо з цими дрібними книжечками - То, мабуть, не рицарські романи, а ві ші,- сказав парох. Розгорнувши одну таку книжку, він побачив, що то була «Діана» Хорхе де Монтемайора, і, гадаючи, що й інші будуть того самого гатунку, промовив - Цих книжок не треба палити, як тамтих вони не роблять та й не робитимуть такої шкоди, як рицарські романи. Се твори цілком пристойні, вони нікому нічим не загрожують. - Ох, добродію,- впала в річ небога,- краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна. - Правду мовить панночка,- сказав парох,- краще нам і цю спокусу з-перед очей нашого приятеля забрати. Та коли вже ми почали з Монтемайорової «Діани», то, як на мене, палити її все-таки не слід, лише повикидати з неї всі вигадки про чарівницю Фелісію та любовне дання, а також занадто розтягнені вірші, а проза нехай собі буде,- се, як-не-як, перша серед книжок подібного роду. - Далі маємо другу «Діану», що написав Саламантинець,- провадив цилюрник,- і ще одну книгу з такою самою назвою, компонування Хіля Пола. - Саламантинець нехай іде до тої купи, що в дворі горітиме,- вирішив парох,- а ту «Діану», що Хіль Поло написав, бережімо, буцім то твір самого Аполлона. Але поспішаймо, пане куме, бо вже нерано. - А ось,- сказав цилюрник, розгортаючи наступний том,- «Щастя кохання» на десять книг, скомпонував же їх сардинський поета Ан-тоніо де Лофрасо. - Присягаю саном своїм,- промовив парох,- відколи Аполлон Аполлоном, музи музами, а поети поетами, ніхто ще не складав такої цікавої й неподобної книги по-своєму вона найкраща й найвиборніша між усіма тими, що будь-коли в сьому роді на світ являлася, і хто її не читав, той, можна вважати, зроду не читав нічого кунштовного. Давайте [46] її сюди, куме, то для мене така знахідка, що якби мені хто подарував сутану з флорентинської саржі, то була б напевне менша втіха. Сеє сказавши, одклав її набік із великим задоволенням, а цилюрник тим часом виголошував - Далі йдуть «Іберійський пастух», «Енареські німфи» та «Ліки на ревнощі». - Що ж нам із ними робити - спитав парох.- Передамо їх у руки світської влади, сиріч клюшниці, а причин краще не питайте, бо інакше сьому огляду кінця-краю не буде. - А ось іще «Пастух Філіди». - То не пастух,- зауважив священик,- а вельми розумний і дотепний великосвітський пан; сю книжку бережіть, як перлину коштовну. - Оцей грубенький том,- вів далі цилюрник,- має назву «Скарбона розмаїтих поезій». - Якби їх не було стільки багато,- сказав парох,- то вони цінувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сієї книжки всяку мізерію, що втислася поміж правдиво гарні речі. Не даймо її вогню на поталу, бо автор її - мій приятель, а крім неї, він написав іще й інші твори, піднесені й героїчні. - А ось «Пісенник» Лопеса Мальдонада,- оголосив цилюрник. - І сієї книги автор,- промовив парох,- належить до моїх добрих друзів. Коли він сам свої пісні рецитує, то всі дивом дивуються так же то солодко співає, що прямо душу пориває. Еклоги в нього, щоправда, довгуваті, але, як то кажуть, запас біди не чинить. Нехай же й його книжка йде між вибранці. А то що за книга обік неї - «Галатея» Мігеля де Сервантеса,- одказав цилюрник. - Ми з цим Сервантесом здавна великі друзі вірші він так собі віршує, зате нещастями своїми багатьох перевершує. Книга його містить у собі деякі незлі вигадки, дещо ніби обіцяє, але кінців не виводить - треба, отже, чекати заповіданої другої частини може, далі там усе ліпше буде, і тоді ми зможемо її помилувати, а тим часом, пане куме, тримайте її у себе в схові. - Згода,- одповів цилюрник.- А ось іще три книжки заразом «Араукана» дона Алонса де Ерсільї, «Австріада» Хуана Руфа, підсудка кордовського, та «Монсеррат» валенсійського поета Крістоваля де Віруеса. - Сі три книги,- сказав парох,- то найкращі епопеї, написані кастильською мовою, вони гідно стоять поруч із найзнаменитшими італійськими поемами. Збережімо їх, яко найцінніші здобутки гишпан-ської поезії. Переглянувши таку велику силу книг, парох аж заморився і ладен був уже засудити на спалення всю решту без розбору, та тут саме цилюрник розгорнув іще одну - «Сльози Анджеліки». - Я перший проливав би сльози,- промовив парох, почувши ту назву,- якби хто казав спалити сю книгу, бо автор її - один з найкращих поетів не лише в Гишпанії, а і в цілому світі; крім того, він пречудово переклав дещо з Овідієвих «Метаморфоз». [47] РОЗДІЛ VII Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламанчі В цей час почулося голосне гукання Дон Кіхота - Сюди, сюди, хоробре лицарство! Час і пора вам явити міць потужних правиць ваших, бо вже двораки в турнірі гору почали брати! Довелося бігти на той крик і галас, припинивши огляд у книгозбірні, через що, здається, мусили прийняти муку вогненну без жодного суда й розправи «Каролея» та «Лев Гишпанський», а також «Цісареві діяння» дона Луїса де Аміли, що, безперечно, заслуговували пощади; якби парох був їх побачив, гадаю, що вони не підлягли б такому жорстокому вироку. Як увійшли всі до Дон Кіхота, той уже встав з постелі і був такий бодренний, мов і не думав спати - викрикував у нестямі всяку нісенітницю та, знай, штирхав мечем на всі боки, повертаючи його то лезом, то плазом. Його взяли попідруч і силоміць уклали знову в ліжко, тоді він трохи втихомирився і сказав, обертаючись до священика - Чи то ж не ганьба, велебний пане архієпископе Турпіне, що так звані Дванадцять Перів дали себе з доброго дива поконати на сьому турнірі дворакам, коли натомість ми, мандровані рицарі, три дні поспіль перед вели - Та годі-бо вам, пане куме, помовчте,- заспокоював його парох,- дасть Бог, фортуна переміниться що сьогодні втратиш, надолужиш завтра. А тим часом майте обачення на своє здоров'я, бо, здається мені, що вашець дуже втомлений, а може, навіть і поранений. - Та ран нібито немає,- одказав Дон Кіхот,- а що мене побито й потовчено, то се вже певно той байстрючий Роланд добре поколошматив мене дубиною, а все з завидків, що я, бач, один йому в молодецтві рівня. Та не будь я Рінальд Монтальбанський, коли, з ліжниці підвівшися, не оддячу йому наперекір усім його чарам! А поки що дайте мені чогось попоїсти, душу проквасити; як же помсти доконати, в тім уже моя голова. Так же й зробили, дали йому попоїсти, і він знову заснув, а вони всі дивували з його навіженства. Тої ночі клюшниця спалила вогнем і пустила димом усі книжки, які тільки були в дворі і в цілім домі; сіли там попелом і такі, що заслуговували на вічне збереження в архівах - чи така вже була їхня доля, чи цензорове недбальство до того причинилось, а справдилася на них приповідка, що часом і праведники з грішниками гинуть. Парох із цилюрником урадили, що найкращим ліком на недугу їхнього приятеля буде закласти й замурувати вхід до книгозбірні - може, як усунути причину, то не стане й наслідків; як же він, уставши, не знайде туди ходу, то скажуть йому, що якийсь чарівник викрав усі книжки разом із кімнатою. Як же надумали, так не гаючись і зробили. За два дні Дон Кіхот устав з постелі і першим ділом кинувся до своїх книжок, але, не знаходячи кімнати, в якій вони були, почав никати туди йсюди, крутився коло того місця, де були двері, і все мацав руками та очима водив навсібіч, не мовлячи ні словечка. Нарешті по довгому часі [48] спитав у клюшниці, як пройти до книгозбірні, а та вже добре знала, що має казати. - Якої се ви, паночку, книгозбірні шукаєте - спитала вона.- Немає вже в нас ні кімнати тієї, ні книжок - усе забрав сам диявол. - Ба не диявол, а чаклун,- упала в річ небога.- Першої ночі по вашому, дядечку, від'їзді прилетів він сюди на хмарі, зліз із змія, на якому верхи сидів, і ввійшов до тої кімнати. Не знаю, що він витворяв, тільки дивлюся за якусь часину - вилітає він через дах, а в домі скрізь диму повно. Ми кинулись туди - що за оказія Ані книжок нема ніяких, ані самої кімнати, нічогісінько! І ще пригадую, що чули ми з господинею, як, одлітаючи, крикнув той лихий дідуган, що він уже віддавна таїв злобу проти властителя тих книжок і тієї кімнати, тим і накоїв у сьому домі шкоди, яка опісля наяв вийде. Ще й додав наприкінці, що звати його мудрий Хрестон. - Не Хрестон, а Фрестон,- поправив Дон Кіхот. - Та не тямлю вже гаразд, чи то Хрестон, чи Хвостон,- сказала клюшниця,- знаю тільки, що на тон кінчається. - Ото ж і є,- пояснював Дон Кіхот,- мудрий чаклун, мій найлютіший ворог, що поклав на мене гнів, бо дізнався із чарів своїх та чорнокнижжя, що колись я маю стати на двобій з певним рицарем, якому він сприяє, і подолаю того рицаря, не зважаючи на всі його зусилля. От він і витворяє мені тепер усякі каверзи, але ж нехай знає що небо судило, того не годен він ані втекти, ані обійти! - Авжеж, що ні! - погодилась небога.- Тільки нащо вам, дядю, здалися ті бої та двобої Чи не краще тихо-мирно домонтарювати, аніж світами з доброго дива блукати та якогось печеного льоду шукати Не один-бо, знаєте, по вовну їде, а сам вертається стрижений. - Ох, моє небожатко! - сказав Дон Кіхот.- Нічого ти в сій справі не тямиш. Перше ніж мене стрижуть, я повискубую й повириваю пелехи всякому, хто тільки посміє моєї волосинки торкнутися, не то що! Побачивши, що він спалахнув гнівом, небога й клюшниця вирішили не казати вже йому ні слова накриво. Цілих два тижні по тому сидів наш гідальго тихо дома - не було й знаку, щоб він ізнову ті химороди гнати збирався. Всі ті дні мав він надзвичайно втішні бесіди з двома друзяками своїми, парохом та цилюрником; казав їм, що світові нині найбільше потрібні мандровані рицарі і що саме в його особі те мандроване рицарство відродиться й оновиться. Парох інший раз сперечався з ним, а інший притакував, бо знав, що інакше з ним не зговориш. Одночасно Дон Кіхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий,хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним посполу в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм удасться за одним махом-пахом звоювати острів який-небудь, тоді він його зразу на губернатора настановить. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру. [49] Потім Дон Кіхот заходився грошей дбати дещо попродав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь) і збив таки чималеньку суму. Крім того, він позичив у одного приятеля круглого щита і, полагодивши сяк-так свого побитого шолома, завідомив зброєносця свого Санча, якого дня і якої години мають вони в дорогу рушати, щоб той устиг най-потрібнішим припасом себе обмислити та не забув притьмом сакви узяти. Санчо запевнив, що не забуде, а ще сказав, що не дуже-то звик пішо ходити, то думає осла свого взяти, а осел у нього добрячий. Щодо осла Дон Кіхот мав деякі сумніви він почав пригадувати собі, чи були в яких-небудь мандрованих рицарів джури-ослоїзди, та так і не міг пригадати і врешті дозволив своєму зброєносцю взяти осла, сподіваючись, що невдовзі зможе дати йому під верх благороднішого ступака, відбивши коня в першого-ліпшого нечемного рицаря, що спіткається їм по дорозі. Згадавши корчмареві поради, Дон Кіхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши й нарихтувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панча виїхали одної ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть із своїми - сей із жінкою та дітьми, а той з небогою та клюшницею. Немало ж за ту ніч і проїхали, освіли од села далеченько хоч там їх тепер і кинуться, то вже не знайдуть. Санчо Панса їхав на своїм ослі, немов патріарх який; не забув же він і сакви взяти, і бурдюга на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що пан обіцяв. А Дон Кіхот і на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перше, себто Монтьєльською рівниною, тільки тепер їхалось йому охвітніше, бо час був іще ранній і зукісне проміння соняшне не дуже йому докучало. Отак їдучи, обізвався Санчо Панса до свого пана - Глядіть же, пане мандрований рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним укерую, от побачите. На те одказав йому Дон Кіхот - Треба тобі знати, друже мій Санчо Панса, що в давнину мандро-вані рицарі мали звичай наставляти джур своїх губернаторами та намісниками тих островів чи королівств, що вони звоювали, і я твердо наважився того хвального звичаю дотримати; мало того, я хочу його удосконалити. Бачиш, вони іноді (а правду кажучи, то таки частенько) чекали, поки зброєносці їхні постаріють, що вже несила їм і служити по стількох гірких днях і ночах, і аж тоді робили їх графами чи там маркізами і давали їм на ранг якусь волость або округу, а як ми з тобою живі будемо, то, може, ще й на сім тижні я звоюю яке-небудь королівство, якому ще кілька держав підлягають - котра тобі подобається, в ту й настановлю тебе королем. І не думай, що я прибільшаю рицарям раз у раз трапляються небачені пригоди й нечувані нагоди. Можливо, я дам тобі навіть більше, ніж пообіцяв. - То себто виходить,- сказав Санчо Панса,- коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьєррес, моя стара, буде вже королицею, а дітки мої короленятами - А хто ж у цьому може сумніватись - одрік Дон Кіхот. - Та хоч би й я,- сказав Санчо Панса.- Коли б навіть Пан Біг із неба королівські корони дощем сіяв, то й тоді на голову Марії Гутьєрре'с [50] ані жодна, мабуть, не прийшлася б. Ні, пане, не вийде з неї королиці, хіба од сили грапиня, та й то ще невгадно. - Уповай на Бога, Санчо,- втішав його Дон Кіхот,- він пошле їй те, що годиться, а сам теж не прибіднюйся бути тобі губернатором, а щоб нижче, то й не думай. - А й не думаю, добродію,- відповів Санчо Панса.- Ви ж у мене пан важнющий, то й дасте мені щось таке гарне, щоб воно й до шмиги було, й до снаги. РОЗДІЛ VIII Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленному бот з вітряками, та про інші вікопомні події Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші - Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився вой воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння - то річ спасенна і Богові мила. - Та де ж ті велетні - спитав Санчо Панса. - Он там, хіба не бачиш - одказав Дон Кіхот.- Глянь, які в них довжелезні руки у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки. - Що-бо ви, пане, кажете - заперечив Санчо.- То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають. - Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий,- сказав Дон Кіхот,- бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою. По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом - Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар! Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав - Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея, і тоді не втечете кари! Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта.вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут ' вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може - так тяжко грьоп-нувся з Росинанта. - Ах, Боже ж ти мій, Господи! - бідкався Санчо.- Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє. - Мовчи, друже Санчо,- одказав Дон Кіхот,- бойове щастя пере-ходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб'є ті зловорожі чари. - Та дай Боже,- сказав Санчо Панса. Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. Одне тільки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа; розповівши про те горе джурі своєму, він сказав - Раз якось читав я, що один гишпанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Вар-гас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачимо. І буде той дубець незгірший ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій. - То все в Божих руках,- одказав йому Санчо,- я вірю всьому, що ваша милость мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі - мабуть, таки добре забились, як упали. - Правда твоя,- промовив Дон Кіхот,- але, як бачиш, я не кволюся, що те й те мені болить, бо мандрованим рицарям не подоба на рани скаржитись, хоч би з них і тельбухи вилазили. - Коли так, то хай буде й так,- відповів Санчо,- але я був би радий, що Боже крий, якби ви, паночку, та жалілись мені, як вам що болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і джурам мандрованих рицарів не вільно на біль нарікати Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєноші і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, чи є чого, чи нема, бо в рицарських законах про те нічого не написано. Тоді Санчо нагадав панові, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Санчо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи звільна позад пана; час від часу він потягав винце з бурдюга, та так же смачно, що йому позаздрив би найзавзятіший не-минай-корчма з Малаги. Отак їдучи та частуючися [52] потроху, він зовсім забув про панові обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою. Обночувались вони на якомусь узліссі; Дон Кіхот уломив собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізну клюгу, що од списа лишилась,- от тобі вже й ратище готове. Цілісіньку ту ніч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсінею - він-бо у всьому вирішив наслідувати вчинки рицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах та пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи. Інша річ Санчо Панса добре напхавши собі кендюха, і то не якоюсь там цикорною водою, він проспав без прокиду до самого рана, і щоб Дон Кіхот був його не розбуркав, не пробудило б сонька ні проміння соняшне, що прямо в лице йому било, ані співоче птаство, що веселим гамором вітало новий день. Уставши, кинувся Санчо зразу ж до бурдюга і непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такій дорозі хтозна, чи швидко поповніє. Дон Кіхот не хотів снідати - був, певно, ситий своїми розкішними споминками. Знов рушили вони в путь, що вчора почали верстати, і так як у пізні обіди доїхали до Ляпіського перевалу. - Отут, брате Санчо,- обізвався Дон Кіхот,- буде нам з тобою тих пригод, хоч купайся. Тільки гляди хоч до якого великого скруту мені дійде, не поривайся до меча, аби мене оборонити; хіба що нападуть на мене якісь лайдаки, посполиті люди, тоді можеш мені пособля-ти. А як будуть то рицарі, ти не можеш і не мусиш за всіма законами рицарськими мені до помочі ставати, поки тебе самого на рицаря не висвятять. - За се не клопочіться, пане,- відповів Санчо,- тут я ніколи з послуху не вийду, бо вдався зроду любомирний, усякі свари та чвари мені осоружні. От як мене самого хто зачепить, тоді вже й на рицарські закони не подивлюсь, бо закони людські та Божі дозволяють кожному себе од напасті боронити. - І я не кажу, що ні,- промовив Дон Кіхот,- але як на мене, буває, нападуть рицарі, то ти вже, будь ласка, стримуй свої пориви. - Чому не стримать, стримаю,- заспокоїв його Санчо.- Се для мене така буде заповідь, як шанувати неділеньку святу. їдуть вони отак, балакають, аж назустріч їм де взялися два ченці-бенедиктинці верхи не на мулах, сказав би, а на верблюдах, такі ті мули були здорові. Обидва вершники на очах мали подорожні окуляри, а над головами парасолі. За ними їхав ридван з чотирма чи п'ятьма супровідниками верхи на конях, а позаду йшли пішки два погоничі. В тому ридвані сиділа, як виявилось згодом, одна біскайська дама, що правилась у Севілью до свого чоловіка, котрий мав їхати в Америку на якусь високу посаду, а ті ченці не належали до її почту, просто їхали однією дорогою. Скоро побачив їх Дон Кіхот, зараз сказав своєму джурі - Коли не помиляюсь, нас чекає зараз найславніша пригода, яку тільки можна собі уявити ті дві чорні поторочі онде-о - то, безперечно, чарівники, що викрали якусь принцесу і везуть її кудись у тому ридвані. Я мушу будь-що-будь тому ґвалтовному вчинкові перешкодити. [53] - Глядіть, пане, щоб не було гірше, як із вітряками! - сказав Сан-чо Панса.- Та то ж, добродію мій, брати-бенедиктинці, а в ридвані їдуть, либонь, якісь подорожні. Вважайте добре, а то ще знов вас лихий попутає. - Говорив же я тобі, Санчо,- відповів Дон Кіхот,- що ти не вельми на пригодах розумієшся. Як я сказав, так воно і є, зараз сам побачиш. По сім слові вибасував наперед, став серед дороги, якою їхали ченці, підпустив їх на таку відстань, щоб могли його почути, і обізвався зичним голосом - Гей ви, диявольське потворне кодло! Зараз же пустіть на волю ви-сокородних принцес, що їх везете силоміць у сьому ридвані! А ні, то готуйтеся до наглої смерті, прийміть слушну кару за своє лиходійство! Ченці натягнули повіддя; вражені незвичайним виглядом Дон Кіхота і ще більше його мовою, вони одказали - Пане рицарю, ми не дияволи й не потвори, ми ченці закону святого Бенедикта, їдемо собі вдвох своєю дорогою, а чи є в тім ридвані які крадені принцеси, того ми несвідомі. - Ви не одурите мене лестивими речами,- сказав Дон Кіхот.- Знаю я вас, брехливе лайдацтво! Не чекаючи відповіді, він підострожив Росинанта, наважив списа і з таким лютим завзяттям ринувся на першого ченця, що якби той сам не скотився з мула, він би скинув його на землю тяжко пораненого або й зовсім без душі. Другий чернець, побачивши, яка доля спіткала його товариша, дав своєму доброму мулові п'ятками в боки і гайнув у поле, мов вітром його здуло. Санчо Панса зіскочив хутенько з осла, підбіг до ченця, що лежав на землі, і заходився стягати з нього рясу. Тут до завзятого джури підійшли ті два погоничі, служки чернечі, і спитали, чого се він його роздягає. Санчо відповів, що то його законні трофеї, бо пан його, Дон Кіхот, здобув у битві перемогу. Погоничі жартів не знали, а про битви й трофеї зроду нічого не чули; скориставши з того, що Дон Кіхот під'їхав до ридвана і завів розмову з подорожніми, вони кинулись на Санча, повалили його і добре йому боки полатали та бороду чисто обскубли; так і лежав, сердега, простягнувшися, без тями й без духу. Чернець тим часом устав, переляканий та перестрашений, що й лиця на ньому не було, зліз мерщій на свого мула й погнав до товариша, що піджидав його віддалік, дивлячись на всю тую веремію. Тоді, не чекаючи кінця пригоді, рушили разом уже чимдуж уперед та все, знай, хрестилися, мовби їм на п'яти наступала якась нечиста сила. Тим часом Дон Кіхот, як ми вже сказали, завів розмову з дамою, що в ридвані сиділа. - Ваша ліпота, сеньйоро моя,- просторікував наш рицар,- може тепер собі до вподоби персоною своєю розпоряджати, бо свавільна пиха напасників ваших лежить повергнута в прах могутньою моєю правицею; аби ж вам не трудиться марне, імені визвольника свойого допитуючись, відайте, що звати мене Дон Кіхот з Ламанчі, що єстем мандро-ваний рицар, довічний слуга і раб незрівнянної вродливиці Дульсінеї Тобоської; в нагороду за поміч, що я вам призволив, одної лише благаю [54] у вас ласки, рачте, ваша вельможність, завернути до Тобоса, стати в моїм імені перед володаркою моєю і ознаймити їй усе, що я вчинив для рятунку вашого. До всього, що говорив Дон Кіхот, прислухався слуга-біскаєць, один із тих, що ридван супроводили; побачивши, що рицар не дає проїзду, а притьмом жадає, щоб подорожні завернули до Тобоса, приступив до нього і, схопивши за списа, гукнув ламаною кастільською і крученою біскайською мовою - Гей, рицар, лихої години! Клянусь на Бога, що мені створив, як не будеш коляса пускати, буде тобі біскай убивати! Дон Кіхот зрозумів його дуже добре і з гідністю відповів - Якби ти був кавальєро, я скарав би тебе за твою глупоту і зухвальство, гультяю! - Не я кавалер - образився біскаєць.- Бога божусь, брешеш християнськи! Кидай спису, тягай меча, буде тобі кота в воді! Біскай на землі, кавалер на морі, кавалер на чорті', а скажеш ні - твоя брехня! - Ну що ж, побачим, хто кого, як сказав Аграхес,- промовив Дон Кіхот. Тоді кинув списа на землю, вихопив меча, затулився щитом і порвався до біскайця, твердо наважившись укласти його на місці. Бачить біскаєць, що непереливки, хотів із мула злізти, бо не дуже-то на ту найману тварину звірявся, та встиг лише меча добути. Щастя його, що ридван був близенько він схопив ізвідти подушку, закрився нею, мов щитом, і обидва вони ринулись до бою, як двоє смертельних ворогів. Усі присутні даремне силкувалися помирити їх біскаєць галасував крученою своєю мовою, що як не дадуть йому сю бійку до кінця довести, то він і панію вб'є, і всіх повбиває, хто йому на заваді стане. Подорожня дама, вражена й перелякана таким зворотом справи, веліла машталірові од'їхати на узбіч і віддалік дивилась на той запеклий поєдинок. Біскаєць саме рубонув Дон Кіхота по плечу - якби не щит, то був би розпанахав його аж до пояса. Відчувши міць того ґвалтовного удару, Дон Кіхот покликнув на весь голос - О, Дульсінеє, володарко душі моєї, квіте небесної вроди, рятуй свого рицаря, що заради чеснот твоїх незмовленних на таку жахливу наражається небезпечність! Проголосити цю тираду, стиснути меча в руці, заслонитися добре щитом і стрімко впасти на противника - все це було справою якоїсь хвилини для Дон Кіхота, що вирішив одним махом із біскайцем розправитись. Той же, побачивши таку рішучість і одвагу рицареву, і собі поклав діяти без вагання. Затулився гаразд подушкою і стояв напоготові, тільки мула не спромігся ні туди, ні сюди повернути, бо та тварина, здорожена й незвикла до таких герців, стояла на місці, мов укопана. Отож Дон Кіхот, піднявши високо меча, наступав, як ми сказали, на обачного біскайця, наважившись розрубати його навпіл, а біскаєць, прикрившися подушкою, і собі підніс меча; всі присутні з ляком і тривогою ждали тих страшенних ударів, якими противники погрожували один одному, а дама в ридвані з покоївками своїми ревно молилась, обрікаючись гойними приносами всім чудотворним образам і святиням гишпанським, аби тільки Господь порятував слугу її і вибавив їх усіх од видимої смерті. [55] Але, на превеликий жаль, перший автор, що написав про Дон Кіхота, уриває історію свою саме на цьому захоплюючому моменті, пояснивши це тим, що не знайшов у джерелах жодних відомостей про закінчення сього поєдинку та про інші Дон Кіхотові подвиги. Проте другий його дієписець не міг припустити думки, щоб такі цікаві події пішли в забуток, щоб усі ламанчани були такі вже оспалі й недопитливі, що ніде в архівах їхніх чи в шухлядах не лишилось якихось шпаргалів чи рукописів, зв'язаних так чи сяк з іменем нашого преславного рицаря, тим-то й не тратив утішної надії віднайти колись кінець сієї небуденної історії. І справді, він таки віднайшов його з небесного призволу, а як - про те дізнаєтесь із другої книги. РОЗДІЛ IX, що оповідає про кінець і край дивовижного поєдинку між хоробрим біскайцем і завзятим ламанчцем В першій частині сієї історії ми лишили бравого біскайця й славетного Дон Кіхота, як вони замахнулись люто один на одного голими мечами, що якби були з усіх сил рубонули, то напевне себе навзаєм розполовинили б і розпалися б кожен на дві частки, мов розрізані гранатові яблука,- і саме на такому непевному місці урвав автор, як стій, свою прецікаву повість, не вказавши навіть, де можна знайти її продовження. Зажурився я з того непомалу любо мені було той коротенький уривок читати, та нелюбо думати, як то нелегко розшукати дальший тяг сієї превтішної повісті, якій, на мій погляд, багатенько ще бракує сторінок. Мені здавалось неймовірним, ба навіть зовсім неможливим, щоб для такого славетного рицаря та не знайшлося якогось мудрого пи-сьмака, котрий піднявся б списати його небувалі подвиги; адже всім мандрованим рицарям, що шукали, як то кажуть, пригод, завжди щастило на хронікарів, на кожного припадало по одному, а то й по два, і ті мудреці не лише їх діяння списували, а й найменші їхні думки та всякі дурниці змальовували, що годі було й приховати. Чи то мислима річ, щоб лиха доля позбавила нашого зацного рицаря того добра, що Платір і все його субраття подостатком мали Тим і не хотів я до думки прихилитись, що така чудовна історія могла лишитись урізаною і втятою, і складав цілу вину на злостивість часу, цього нищителя й губителя всіх на світі речей або, гадав я, він зовсім запропастив її, або в якомусь незнаному схові тримає. Але знов-таки, міркував я, якщо в Дон Кіхотовій книгозбірні знайдено такі новочасні твори, як «Енареські німфи» та «Ліки на ревнощі», то і його власна історія мусить бути не вельми давньою хоч вона, може, й не записана, то досі живе ще в пам'яті його односільців та земляків-ламанчан. Сі здогади непокоїли мене й додавали охоти дійти сущої і достеменної правди про все життя й чудородні вчинки славетного нашого гишпанця Дон Кіхота, зерцала і світила ламанчського рицарства, першого, хто в наші часи, під таке знегіддя й лихоліття, взяв на себе нелегкі й почесні обов'язки [56] мандрованого рицаря, що має направляти всякі кривди, запомагати вдовиць і обороняти дівиць, тих, що то гасають горами-долами на скакунах своїх з карбачем у руках і всім своїм дівоцтвом за плечима; в старовину й справді водились такі панянки, що, проживши до вісімдесяти років і не проспавши ані жодної ночі під крівлею, примудрялися якщо тільки їм не розвивав вінця якийсь нахаба, гультяй або потворний велетень, лягати в домовину такими нетиканими, як і матері, що їх спородили. З сієї ж то, кажу, причини і ще з багатьох інших заслуговує наш премудрий Дон Кіхот на повсякчасну хвалу і довічную згадку, та й мене б забувати не слід за ті труди й старання, що поклав я, аби розшукати кінець сієї надзвичайної історії, хоч сам добре знаю - щоб не сприяли мені небо, випадок і фортуна, то рід людський був би навіки позбавлений розваги й задоволення, які вона годин на дві може дати тому, хто уважно її прочитає. А розшукав я той кінець ось яким чином. Раз якось іду я по жидівському базару в Толедо, аж бачу - хлопець один старі якість зошити й шпаргали торговцю шовком продає, а я собі зроду до читання охочий, на вулиці клаптик паперу підніму, і то почитаю; з тієї ж то цікавості узяв я в хлопчика один зошит і по письму зразу впізнав, що то арабщина. Впізнати ж то впізнав, а вчитати не зміг; давай тоді роззиратися, чи нема де якого мориска, щоб мені те писання розтлумачив. А в Толедо такого чоловіка знайти - не велика труднація якби навіть мені треба було перекладача з якоїсь путнішої і давнішої мови, і то легко знайшов би. Нарешті один таки навинувся мені на очі; я сказав йому, чого мені треба. Він узяв у руки зошита, розгорнув десь посередині і, прочитавши кілька рядків, зареготався. Я спитав, чого він сміється, і він одказав, що його насмішила приписка на маргінесі. Я попросив його ту приписку перекласти. Не перестаючи сміятися, він сказав - Тут ізкраю написано ось що «Дульсінея Тобоська, що її імення так часто в сій повісті фігурує, була, кажуть, велика мастачка свинину солити - у всій Ламанчі другої такої не було». Почувши слова «Дульсінея Тобоська», я став як уритий мені одразу спало на думку, що ці старі зшитки містять у собі історію Дон Кіхота. Вражений цим здогадом, я попрохав мориска прочитати заголовок, і він не гаючись перетовмачив мені з арабської на кастільську до слова так «Історія Дон Кіхота з Ламанчі, написана Сідом Ахметом Бен-Енхелі, дієписцем арабським». У мене аж вушка засміялись, як я той заголовок почув, та я перемігся якось, щоб радості своєї і навзнаки не подати. Підскочивши до шов-которговця, я видер йому з рук усі ті зшитки й папери і забрав їх у хлопця за півреала; коли б він був здогадався, як вони мені потрібні, він міг би заправити за них і одержати з мене цілих шість реалів, а то й більше. Тоді ми з мориском відійшли до собору, стали під опасання, і тут я попросив його переложити на кастільську мову, нічого не проминаючи й не додаючи, все, що в тих паперах стосувалось Дон Кіхота,- а ціну сам нехай покладе, яку хоче. Він задовольнився двома мірками родзинок та двома корцями пшениці, пообіцявши за те перекласти рукопис докладно й доладно, і то в найкоротшім часі. Щоб же ту справу прискорити і такої цінної знахідки з рук не пускати, взяв я мориска до [57] себе додому, і за яких півтора місяця він переклав мені всю ту історію, яку я вам зараз і розкажу. В першому зшитку була, між іншим, дуже натурально намальована бійка Дон Кіхота з біскайцем суперники зображені в тій самій поставі, як оповідається в історії, обидва піднесли вгору мечі, той затуляється щитом, а сей подушкою; під біскайцем мул, немов живий, і зразу видко, що наймана тварюка під мулом напис - «Дон Санчо де Аспейтія», так звали б то біскайця, а під Росинантом - «Дон Кіхот». Росинанта маляр удав знаменито така собі невірна шкапа, худа й незграбна, суха й довготелеса, ще до того й драбинчаста, ребра аж світяться; недарма ж і названо його так, сказано - Перешкапа. Трохи одаль стоїть Санчо Панса, осла свого за оброть тримаючи; під ослом написано - «Санчо Санкас» судячи з малювання, мав він товсте черево, короткого тулуба й довгі ноги, тим-то й прізвище йому прокладено Панса або Санкас, себто Пузань чи Цибань, воно і так і так у нашій історії пишеться. Були там іще деякі цікаві дрібнички, та вони для нашої історії більшої ваги не мають, нічого не додаючи до її правдивості а історія та, кажуть, добра, котра правдива. Як же нашій історії і можна щодо правдивості який закид зробити, то хіба одне тільки, що автор її араб, а ся нація на натуру брехлива; та що араби на нас ворогують, то можна припустити, що він радше применшує, ніж прибільшує. Так воно, мабуть, і є, бо там, де він мусив і міг би про заслуги нашого доброго рицаря ширше пером розвестися, він ніби нарочито збуває їх мовчанням. Се річ погана, надто як робиться зумисне історики завжди мають бути точними, правдомовними і безсторонніми, щоб ні власний інтерес, ні страх, ні ворожнеча, ні дружба не могли збити їх з путі істини, бо істина - це матір історії, а сама історія - це суперниця часу, хоронителька дій, свідок минувшини, приклад і пересторога для сучасності, наука на майбуття. Я певен, що в сій історії ви знайдете все, чого тільки можна вимагати від цікавої лектури, як же їй, може, бракуватиме де чого доброго, то винен у тім, безперечна, собака-автор, а не сам предмет. Отож, якщо вірити перекладові, друга частина її починається ось як. Замахнулись наші завзяті й затяті одноборці гостролезими мечами своїми, і така грізна та безстрашна була в обох постава і направа, що, сказав би, кидають вони виклик землі, небові й пеклу. Перший ударив буйнокровий біскаєць - рубонув з такою люттю і міццю, що якби меч його був у руці не схибнувся, сей один удар міг і запеклому поєдинку, і всім пригодам нашого рицаря край покласти; отже, зичлива доля, що берегла Дон Кіхота для важливіших справ, повернула меча його супротивника так, що він хоч і спав йому на ліве плече, та великої шкоди не вкоїв, лише збив лівобічні лати та відтяв мимохідь частину шолома й півуха. Все те залізяччя брязнуло додолу, і Дон Кіхот стояв якусь мить, як непишний. Та, Боже мій правий! Чи знайдеться такий чоловік у світі, котрий змалював би словом той лютий гнів, що вступив у нашого рицаря, як побачив він, яку йому вчинено швабу Скажемо тільки, що Дон Кіхот знову звівся на стременах, ще міцніше стиснув обіруч меча і так скажено затнув біскайця по голові й подушці, що не помогла бідоласі тая [58] затула - здавалось, ціла гора на нього звалилася, а з носа, рота і з вух аж кров хлянула. Захитався біскаєць і спав би напевне з мула, якби за огривка не вхопився, та тут ноги висунулись йому із стремен, руки розчепірились, а наляканий отим страшенним ударом мул шарахнув убік, став гопки і скинув вершника додолу. Дон Кіхот дивився на все те з холодним серцем, а як побачив ворога свого на землі, миттю зіскочив з коня, підбіг до нього й.приставив вістря меча до очей. - Здавайся,- гукнув,- а ні, то голову одрубаю! Приголомшений біскаєць не міг вимовити ні слова, та й заціпив би йому, певно, навіки розсатанілий Дон Кіхот, якби дами з ридвана, що доти дивились, умліваючи, на той герць, не підійшли до рицаря й не почали благати його, щоб він із ласки своєї дарував їхнього джуру горлом. На тії речі відповів Дон Кіхот з великою гідністю й повагою - Звичайно, прекрасні сеньйори, я з дорогою душею вчиню вашу волю, але з однією умовою і з одним застереженням нехай той рицар пообіцяє податися в Тобосо і стати в моїм імені перед незрівнянною царицею Дульсінеєю, аби вона розпорядила ним по своїй уподобі. Перелякані й збентежені дами, навіть не збагнувши до ладу, чого він вимагає, і не спитавши, хто така Дульсінея, обіцяли, що джура їхній зробить усе так, як він велить. - Гаразд,- сказав тоді Дон Кіхот,- я вірю вам на слово і не заподію йому більше ніякого лиха, хоч він його й заслуговує. РОЗДІЛ X Про втішні розмови, що провадив Дон Кіхот зі зброєносцем своїм Санчом Пансою Тим часом підвівся й Санчо Панса, якого служки чернечі добре-таки помотлошили, і став пильно стежити за поєдинком Дон Кіхота, благаючи подумки Бога, аби дарував панові його перемогу і владу над островом, що на ньому губернатором мав стати, як було обіцяно, джура. Як же двобій скінчився і Дон Кіхот збирався знову сідати на Росинанта, Санчо підбіг, щоб потримати стремено, упав перед ним навколішки, поцілував у руку й сказав - Пане мій Дон Кіхоте, нарядіть мене з ласки вашої губернатором на той острів, що здобуло ваше добродійство в сьому запеклому бою; хай хоч який великий той острів буде, а в мене стане хисту на ньому губернаторювати несогірше будь-якого губернаторя. На те сказав йому Дон Кіхот - Уважай, брате Санчо, що се була в нас пригода не острівна, лише перехресна, а в такій нічого путнього не здобудешся, хіба що голову собі розсадиш чи вуха одбіжиш. Май лишень терпіння, незабаром випаде нам щось краще, і будеш ти в мене губернатором, а може, й бери вище! Санчо подякував йому красненько, поцілував ще раз руку і край кольчуги, [59] підсадив його на Росинанта, а сам сів на осла та й потюпав слідком за паном, що, навіть не попрощавшися з подорожніми дамами і не сказавши більше ні слова, покатав у поблизький лісок. Санчо і свою худобину на повну ристь пустив, так же за Росинантом годі було збігти мусив Санчо пана свого окликнути, щоб надіждав його. Дон Кіхот осадив Росинанта й чекав на свого захеканого джуру, що, порівнявшись із ним, сказав - Здається мені, пане, що треба нам у якійся церкві заховатися, бо ви тому чоловікові такого завдали гарту, що як заявить хто в Святу Германдаду, то певне нас із вами в тюрягу запроторять, а звідти покіль вийдемо, то й голови нам пооблазять. - Замовч,- сказав йому Дон Кіхот.- Ти бачив коли, чи де читав, щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягли - За смердовбивство я не знаю,- відповів Санчо,- сам на чуже життя не важив ізроду, знаю тільки що Свята Германдада за тими сочить, що на битому шляху бійку заводять, а я в таке мішатись не хочу. - Не журися, друже,- заспокоїв його Дон Кіхот,- я тебе не то од Германдади, а і од самих халдеїв одзволю. Але ти скажи мені по щирій правді чи бачив ти де рицаря понад мене на всьому земному крузі, що людям відомий Чи читав у якомусь романі, щоб хто коли сміливіше нападав, стійкіше захищався, завзятіше рубався, спритніше ворога з сідла скидав - Як направду сказати,- признався Санчо Панса,- то я зроду не читав ані однісінької книжки, бо таки й неписьменний; та не гріх і побожитися, що, скільки живу, не служив іще такому, як ваша милость, хвабренному пану; дай тільки, Господи, щоб за ту вашу хвабрість не попали ви туди, що я оце казав. Та тепер прошу вас, пане, погойтеся трохи он у вас із уха кров як цебенить. А в мене в торбі і смиканина є, і масті білої трошки. - Не треба було б того нічого,- відказав Дон Кіхот,- якби я не забув прихопити з собою плящину з бальзамом Ф'єрабраса одна б його краплинка - і ніякі ліки більше не потрібні, і ніякого тобі клопоту. - А що то за плящина, що то за бальзам - спитав Санчо Панса. - Я того бальзаму рецепт напам'ять знаю,- одказав Дон Кіхот,- з ним ніяка смерть не страшна, ніяких ран не бійся. Я його наготую і дам тобі, а ти тільки дивись - як мене в бою хто розрубає навпіл (таке з мандрованими рицарями раз у раз трапляється), зараз обереж-ненько підніми ту половину, що додолу впала, і, поки ще кров не зсілася, притули її гарненько до тої половини, що в сідлі лишилась, та гляди ж, припасуй там усе як слід, а тоді дай мені того бальзаму двічі ковтнути, і я буду знову здоровий, як дзвін, от побачиш. - Коли таке діло,- сказав Панса,- то зрікаюсь я навіки над островом урядувати, що ви обіцяли, а за всю мою вірну й щиру службу одного в вас прошу дайте мені, пане, рецепта на ті чудотворні краплі. Як на мене, то за одну унцію таких ліків де завгодно не менше як два реали дадуть, а я з тими грішми віку довікую і гадки не матиму. А чи дорого ж то стане ті ліки зготовити - Та за які три реали можна буде шість кварт наробити,- відповів Дон Кіхот. [60] - Бий його Божа сила! - вигукнув Санчо.- То чого ж ви, пане, чекаєте Наробіть і мене навчіть. - Тихо, друже,- сказав Дон Кіхот,- я тобі ще й не такі таємниці відкрию, ще й не такими ласками тебе ущедрю; а поки що полікуймося, бо вухо мені таки непомалу болить. Санчо дістав із саков корпію і масть. Але тут Дон Кіхот глянув ненароком на свого розбитого шолома і трохи не сказився. Поклав руку на меча, звів до неба очі і промовив - Присягаю на Створителя всього сущого і на всі чотири Євангелії, де теє суще докладно списане, що буду так жити, як жив великий маркіз Мантуанський, коли поклявся за смерть свого небожа помститися, сиріч не їсти хліба за столом, не пригортатися до малжонки і ще чогось не робити (от забувся, але все одно присягаю), допоки на тому не пом-щуся, хто такої завдав мені наруги! Почувши таку річ, Санчо сказав - Уважайте, ваша милость, пане мій Дон Кіхоте, що коли той рицар учинив вашу волю і став перед очі Дульсінеї Тобоської, то він уже виконав свою повинність і не заслуговує нової кари, якщо тільки не вкоїть нового якого злочину. - Ти міркуєш слушно і справедливо,- сказав Дон Кіхот,- тим я касую присягу помсти; зате знов шлюбую і конфірмую, що житиму так, як казав, поки не виборю в якогось рицаря такого доброго шолома, як сей був. І не думай, Санчо, що се я сухого дуба везу, мені є чиїм слідом іти адже так достоту було з Мамбріновим шоломом, що так дорого став Сакріпантові. - Ей, пане, пане! - промовив Санчо.- Пошліть ви всі ті присяги к нечистій матері, бо вони тільки на здоров'я вадять та душу до гріха провадять. Ану ж ми за кілька день не здибаємо чоловіка в шоломі, що тоді робити Невже таки будете тої присяги додержувати, всякі шкоди й недогоди від неї терплячи Це ж доведеться ночувати під голим небом, спати не роздягавшись і ще всяку таку покуту нести, що понавигадував той дурноголовий дід, маркіз Мантуанський, а ви оце тепер його робом ходити надумали. Та по сій же дорозі, пане, збройні люди зовсім і не їздять, а самі-но підводчики та погоничі; вони тих шоломів зроду і в вічі не бачили, не то щоб коли носили! - Помиляєшся,- сказав Дон Кіхот.- За які дві години ми зустрінемо десь на розпутті велику силу збройного люду; буде його, може, ще більше, ніж у тому війську, що на Альбраку йшло Анджеліки Прекрасної добувати. - Ну, чи так, то й так,- погодився Санчо.- Аби тільки дав Бог, щоб усе добре було, та щоб швидше того острова добути, який мені так дорого коштує, а там хоч і вмерти. - Я вже казав тобі, Санчо, про те будь безпечен не буде острова, знайдемо щось інше, може, данське королівство, а може, собрадіське. Тобі воно якраз на руку ковінька, на суходолі все-таки веселіше. Та годі поки що про се, поглянь лишень, чи нема там у тебе в торбі чого попоїсти підживимось і зараз же рушимо замку шукати, де б нам ніч перебути та бальзаму наготовити, що я казав,- а то вухо так болить, що крий Мати Божа. [61] - У мене є цибулина, сиру трохи та хліба кілька шкуринок,- мовив Санчо,- та се їство не годиться такому, як ви, зацному рицареві. - Небагато ж ти в цьому ділі тямиш,- одказав Дон Кіхот.- Знай, Санчо мандровані рицарі за честь собі покладають по місяцю нічого не заживати, або вже їдять, що Бог пошле. Воно було б тобі не в дивовижу, якби ти прочитав стільки книжок, як я. Ані в жодній книзі про те не пишеться, аби мандровані рицарі щось їли, хіба хто пишну учту на їхню честь уряджав, а то все абичим перебувались. Ясно само собою, без їжі вони не обходились і всякі інші натуральні потреби мусили справляти, бо то були, вважай, такі самі люди, як ми; та як вони тинялися майже весь час по пущах та пустищах і не мали з собою кухарів, то, мабуть, їли здебільшого всяку просту харч, таку, як ти мені оце пропонуєш. Отож, друже Санчо, не журися тим, що мені до смаку припадає, не переробляй світу на свій триб і не перевертай шкереберть звичаїв мандрованого рицарства. - Даруйте, пане,- виправдувався Санчо,- я ж вам казав, що я чоловік темний, неписьменний, у лицарській поведенції небитий і несвідомий. Тепер я вже для вас, яко для лицаря, возитиму в торбі сушениці, а для себе, нелицаря, дробину якусь абощо,- воно, знаєте, тривніше. - Я не кажу, Санчо,- відповідав Дон Кіхот,- що рицарі конечне їли тільки сушениці, як ти їх називаєш, а просто се був їхній звичайний поживок. Та ще зілля всяке, що на полях знаходили вони на тих зіллях добре зналися, знаюся на них і я. - Важлива то річ, на зіллях знатися,- сказав Санчо.- Гадаю, що нам те зняття колись може в великій пригоді стати. По сій мові вив'язав із торби харчі, та й попоїли вдвох любо і мирно. А що обом кортіло швидше до ночівлі дістатися, то не дуже й роз'їдалися, живенько вклали те сухе та вбоге їстиво. Тоді знов посідали верхи та й рушили чимдуж, щоб до якої-небудь оселі завидна добратися. .Та шкода було їхньої надії сонце зайшло, а до житла так і не прибились. Довелося заночувати у козопасів, що в полі куренями стояли,- добре що хоч до них приблудили. Санчові будо досадно, що до села не доїхав, а Дон Кіхот, навпаки, радів, що в полі зорюватиме - кожна така пригода правила йому за певний доказ його рицарськості. РОЗДІЛ XI Про те, як велося Дон Кіхотові у козопасів Козопаси привітали його дуже гостинно, а Санчо, примостивши якнайліпше Росинанта та осла свого, зразу почув носом пахощі козлини, що в казані саме на вогні кипіла, та й потяг туди глянути, чи не пора її з казана в живіт перекладати; аж тут пастухи самі зняли її з вогню, розстелили долі шкури овечі і, зладивши нашвидку свою сільську вечерю, запросили од щирого серця обох подорожніх - чим, мовляв, багаті, тим і раді. Було їх при тій отарі шестеро всі посідали кружкома [62] на шкурі, та перш підсунули Дон Кіхотові перевернуте корито і з незграбною чемністю попрохали гостя сісти. Дон Кіхот сів, а Санчо став позад свого пана, щоб подавати йому зробленого з рога кубка. Бачивши, що він стоїть, Дон Кіхот сказав - Щоб ти переконався, Санчо, скільки всякого добра має в собі мандроване рицарство і якої честі та шани серед людей ті заживають, котрі сій благородній справі так чи інакше служать, я хочу, щоб ти сів поряд мене в сім поштивім товаристві; ми будемо з тобою, ніби рівний з рівним я, твій пан і прирожденний сеньйор, і ти, мій джура, будемо їсти з одної миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання - воно всіх рівняє. - Дякую красненько,- одказав Санчо,- та ніде правди діти, як у мене є що їсти, то волію з'їсти навстоячки сам-один, ніж із цісарем за одним столом сидячи. Воно таки й справді краще в себе вдома хліб із цибулею без жадних церемоній та антимоній уминати, аніж гин-дичку в гостях, що і помалу жуй, і потроху пий, і раз по раз утирайся, і не чхни, не кашляни, і ще чогось такого не зроби... Нема, як на своїй волі, сам із собою! Тим-то, пане мій любий, тії почесті, якими ви мене за слугування мандрованому рицарству, тобто за моє джурування, вшанувати хочете, оберніте з ласки вашої на що-небудь корисніше і вигідніше, а за такі почесті я дякую щиро, та од них одрікаюся однині й до віку, аж до кінця світу. - А все-таки мусиш сісти,- сказав Дон Кіхот,- бо хто, мовляв, принизиться, той у Бога возвиситься. Узяв Санча за руку та й посадовив його обік себе. Козопаси, що тих розмов про джур та рицарів ні бе, ні ме не тямили, їли собі мовчки та, знай, на гостей позирали, що з великим апетитом запихалися шматками м'яса в кулак завбільшки. Як упорали м'ясиво, висипали на шкуру цілу гору ліскових горішків та поставили півкружка сиру, твердючого, мов тиньк. Не гуляв же й кубок роговий, усе ходив по кругу то повний, то порожній, мов той цебер водочерпальний, і спорожнив заіграшки один із двох бурдюгів, що тут же навидноці стояли. Наївшися досхочу, Дон Кіхот узяв у жменю горіхів і, пильно на них дивлячись, такими зачав словами промовляти - Блаженний той час, щасливий той вік, що мудреці старожитні золотим прозвали - не тим, що золото, так високо в наш залізний вік ціноване, легко тоді здобувалось, а тим, що люди тогочасні не знали двох слів моє й твоє. У ту священну добу все було гуртове; щоб собі поживку щоденного дістати, не треба було нікому особливо трудитися простягни тільки руку до могутнього дуба, і він щедро пришанує тебе своїм стиглим, смаковитим овочем. Чисті криниці та ручаї бігу-чі давали всім досхочу погожої, прозорої води. В розколинах скель та в дуплах дерев закладали свої республіки мудрі й працьовиті бджоли, що всякій охочій руці постачали без жодної плати рясні здобутки солодких трудів своїх. Пишні коркові дуби люб'язно й безхитро скидали з себе широку й легеньку кору, аби люди могли вкривати хати свої, поставлені на нетесаних палях єдино для обезпеки від неласкавості неба. Всюди тоді панували мир, лагода і приязнь. Тяжкий леміш кривого плуга не важився ще краяти й вивертати благословенних [63] надер праматері нашої вона без жодної насили плідним своїм і безмежним лоном годувала, насищала і вдовольняла дітей, що в ту пору нею володіли. Невинні та вродливі пастушки ходили ще тоді горами-долами простоволосі, з заплетеними косами чи й так, а всієї одежі в них було, аби те прикрити, що веліла й велить прикривати честивість; не знали ще тоді тих окрас, що тепер, тих пурпурів, блаватів та витворних узорчатих єдвабів, хіба тільки лопушину зелену чи віночок плющевий, та в тих оздобах красували вони й лишали незгірше наших великих пань, що з цікавості пустої та безділля прибираються в не знать які витребеньки. Ніжні сердечні почуття висловлювались тоді так само просто й щиро, як і виникали, не шукаючи пишних фраз, щоб ціну собі підбити. Брехня, омана й хитрощі не домішувались тоді до щирої правди. Непохитно стояло правосуддя; безпечне од підкупництва й догодництва, що тепер так йому загрожують, так над ним довліють і тяжіють. Суддя не крутив іще законом по своїй уподобі, бо, власне, нікого було судити та й нізащо. Дівчата, як я вже казав, ходили з цнотою своєю де хотя, без догляду й дозору, не сподіваючись ніякого лиха од чиєїсь хтивості чи сласноти, як же й губила котора віночок, то лише самохіть і з доброї волі. Не так воно діється в наші осоружні часи, коли жодна з них не може бути безпечна, хоч сховай її і замкни в якомусь новому лабіринті на кшталт крітського, бо пошесть любовна носиться в повітрі, промикається проклятими лестками крізь найменшу щілину й шпарину і зводить хоч яку неприступну. Щодалі світ усе більше злом і кривдою повнився, і для їх оборони заведене було мандроване рицарство, що має дівиць захищати, вдовиць опікати, всім сиротам і нужденним запомогу давати. До сього ж то ордену, братове козопаси, належу і я; спасибі вам, що ви мене й джуру мого так щиро привітали й пригостили. Хоч вед-луг права природнього всяк живущий повинен мандрованим рицарям добра зичити, однак ви вчинили теє, навіть закону сього не знаючи, прийняли мене й пришанували; за ту вашу великую ласку немалу складаю вам подяку. Наш гідальго виголосив свою довжелезну, хоч і цілком зайву, промову тільки тому, що горіхи, якими його потрактували, навернули йому на пам'ять золотий вік, і йому захотілось розповісти про нього пастухам. Ті слухали його оторопіло й непорозуміло, не мовлячи ні слова. Санчо також мовчав собі, лузав горіхи та час від часу прикладався до другого бурдюга, якого пастухи почепили на дубі, щоб вино не грілось. Вечеря давно вже скінчилась, а Дон Кіхот балакав не вгаваючи; нарешті, один козопас промовив - Аби ви, пане мандрований рицарю, могли з повним правом сказати, що ми прийняли вашу милость з доброю хіттю і щирою душею, дозвольте потішити й повеселити вас іще й співами. Зараз сюди прийде один хлопець, там такий розумний і дотепний, письменний, а до того ще й закоханий. І музика добрий, так на гуслі грає, що ну! Ледве він скінчив, як іздалеку почулися звуки гуслів, а трохи згодом і музика надійшов був то парубчина років так двадцяти двох, дуже хороший на вроду. Товариші спитали його, чи він уже вечеряв, [64] і він сказав, що вже; тоді той козопас, що завів мову про співи, озвався до нього - Коли так, Антоніо, то потіш нас трохи, заспівай якоїсь, нехай шановний наш гість побачить, що в лісах і горах теж є люди, що музику тямлять. Ми вже казали йому про твою кебету, покажи ж її тепер, справди наше слово. Прошу тебе милим Богом, сядь отут-о та й заспівай нам романса про твої любощі, того, що дядько твій священик ісклав і що всім у селі до вподоби припав. - Згода,- відповів парубок. Не чекаючи дальших запросин, він сів на дубовий пеньок і, наладивши гуслі, заспівав приємним голосом АНТОНІО Знаю, знаю вже напевне, Що мене ти покохала, Хоч цього ти не сказала Навіть поглядом, Олальє. Знаю я, що й ти це знаєш, І уже не сумніваюсь Не буває нещасливим Почуття, яке узналось. Правда, часом ти, Олальє, Намагалась показати, Що душа у тебе - бронза, Білі груди - зимний мармур. Та з-за маски гордування, З-за покривала зневаги Десь-колись надія люба Рукавом мені помає. І лечу я на принаду, Хоч не міг іще ні разу Ні ридати, як незваний, Ні радіти, як обранець. Якщо пристрасть завжди ґречна, Твоя ґречність означає, Що надія не підманить, Що доб'юсь, чого жадаю. І якщо служіння вірне Будить ласку в серці дами, То й мої, гадаю, вчинки Гідні теж якоїсь дяки. Мабуть, бачила не раз ти. Як мене тії помічала, Що ношу я і у будні Те, що в сйкго одягаю. Тож кохання і убрання Ніби йдуть тим самим шляхом, Я б хотів перед тобою Бути повсякчас ошатним.[65] Не кажу уже про танці Та про ніжні серенади, Що співав тобі надвечір І над ранок із півнями. Скрізь і всюди воздавав я Красоті твоїй пошану І правдивою хвалою Ворогів нажив немало. Як хвалив тебе, сказала Так Тереса з Беррокаля «Є такі, що кажуть - ангел, Аж придивишся - то мавпа. Тільки вміє штучним блиском Додавать собі принади І фальшивою красою Хоч Амура отуманить!» Став я з нею сперечатись, А вона позвала брата, Брат мені тут кинув виклик, - Знаєш ти, що потім сталось. Я люблю не по-гультяйськи, Я тебе, моя кохана, Не зведу, не збаламучу, - Ні, я маю чесний намір. Церква нам готує узи-, Петлі нам із шовку в'яже Вдінь в одну свою ти шию, Я удіну в другу радо. А як ні, то присягаюсь Найсвятішими святцями, Що піду я з гір цих диких У обитель до монахів. На цьому пастух скінчив свою пісню. Дон Кіхот попросив його ще якої-небудь заспівати, та Санчо, якому вже спати хотілось, а не співів слухати, заперечив - Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цілий день, а ви хочете, щоб вони вам усю ніч співали. - Я тебе розумію, Санчо,- сказав Дон Кіхот.- Ти все до бурдю-га походеньки справляв, а після того дужче до сну тягне, аніж до музики. - Та сон же, хвалити Бога, усім людям милий,- відповів Санчо. - Ну, нехай і так,- сказав Дон Кіхот,- мостися собі де хочеш, а моєму станові, як ти знаєш, більше лиіить чувати, аніж спати. Тільки перш перев'яжи мені вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболілося. Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб він не клопотався, бо в нього є такі ліки, що швидко тую рану вигоять. Тоді зірвав кілька листочків роз-майрину (а його там багато росло), пожував, змішав із сіллю, приклав Дон Кіхотові до вуха і перев'язав гарненько, запевнивши, що інших ліків і не треба буде,- так воно потім і вийшло. [66] РОЗДІЛ XII Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом В цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав - Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється - Ізвідки би мали знати - озвався один козопас. - Так от, щоб ви знали,- вів далі хлопець,- сьогодні вранці помер відомий усім пастух,- він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається. - До Марсели, кажеш - перепитав інший. - Та вже ж не до кого,- відповів хлопець.- І ще ось яке диво написав у заповіті, щоб його поховали в чистім полі, наче мавра якого, наузкрай скелі, де ото дуб над криницею стоїть, бо кажуть люди (від нього б то самого чули), що на тому місці він уперше її побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросіо, щирий друзяка небіжчика, що з ним разом у пастушому перевдязі ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповідував Хризостом,- гуде в селі, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросіо хоче, і приятелі його пастухи - понесуть Хризостома рано-вранці з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмінно піду хоч би мені завтра знов у село припадало. - Усі підемо,- заговорили козопаси,- кинемо жеребок, кому кіз за всіх пильнувати. - Гаразд мовиш, Педро,- сказав один хлопець.- Але, певно, обійдеться без жеребкування я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецікавий, а тим, що ходити не можу - оце якось скабку в ногу загнав. - Ну, вже хоч як, а велике тобі спасибі,- сказав Педро. Дон Кіхот поспитав у Педра, що за один був небіжчик, і яка вона - та пастушка. Педро відповів, що, скільки він знає, небіжчик був багатий гідальго, родом із поблизького нагірного села, вчився чимало літ у Са-ламанці і повернувся звідти додому чоловіком, мовляли, мудрим і очи-таним. - Найкраще, кажуть, знався він на науці про звізди, як там на небі сонцеві й місяцю діється,- вів далі Педро,- і завше вгадував, коли будуть сонячні та місячні захмарення. - Не захмарення, мій друже, а затьмарення,- поправив його Дон Кіхот,- так говориться, коли сі два світила померкають. Та Педро не звернув жодної уваги на такі марниці і оповідав далі - І ще вгадував, коли який рік буде, доїдний чи недоїдний. - Ти хочеш сказати дорідний чи недорідний,- знов поправив Дон Кіхот. - Дорідний чи доїдний - все на одно виходить,- заперечив Педро.- То завдяки його порадам батько його і приятелі, що йому [ 6] вірили, в великі достатки вбилися. Скаже було «Цього року пшениці не сійте, сійте ячмінь, а на те літо ячменю не треба, а вже горох». Або «Се літо маслинової олії море буде, а потім три роки - ані капелини». - Ся наука називається астрологія,- впав у річ Дон Кіхот. - Не знаю, як вона там називається,- сказав Педро,- досить, що він знав усе те і ще багато всякої всячини. Ну, минув там який місяць чи два, як він із Саламанки повернувся, аж бачать люди, скинув він свою довгу школярську хламиду і за пастуха перебрався, киптарика вдягнув ще й гирлигу в руку взяв; так само й Амбросіо, приятель його вірний і товариш по науці. Ага пак, я забув сказати, що небіжчик Хризостом був іще й знаменитий віршник і колядку нову на Різдво, було, скомпонує, і дійство на Великдень напише, що наші сільські хлопці приставляли,- і всі хвалили, що, Боже, як гарно. Як же побачили селяни, що тії школярі так раптом на пастухів перевернулись, дивували великим дивом і не могли додуматися, що воно за знак, до чого ця чудна переміна. Тим часом у Хризостома помер батько, лишивши в спадок синові неабияке багатство і всякі статки-маєтки, і худоби чимало, що великої, а що і дрібної, і грошей готових суму-суменну. Став Хризостом усьому тому добру господарем і паном, і треба сказати, що він на те цілком заслуговував удачі був приязної, товариської, подільчивий такий, знався все з людьми статечними, а на вроду - не кажи ти херувим. Згодом довідались люди, що бідолашний Хризостом на те за пастуха перебрався, аби ходити по пустельних наших місцях слідком за тією пастушкою Марселою, що то хлопець допіру казав, бо закохався в неї напропале. А тепер треба вам знати, що то за дівчина, я вам розкажу зараз, бо ви, мабуть, зроду ще такого не чули та, певно, і не почуєте, хоч і до Іродових літ доживете. - Не Іродових, а Яредових,- зауважив Дон Кіхот; прикро йому було слухати, як той козопас слова перекручує. - Іроди теж, буває, довго живуть,- відповів Педро.- Ви мені, пане, краще не перебаранчайте, бо як будете до кожного слова прискіпуватись, то й за рік кінця не дійдемо. - Вибачай, друже,- сказав Дон Кіхот,- я тебе недурно перепинив, бо одне діло Ірод, а друге - Яред. Зрештою, ти цілком слушно зауважив, що інший Ірод і Яреда переживе. Кажи далі, я вже більше не перебиватиму. - Так От, паночку мій ґречний,- вів далі козопас,- жив у нашому селі один хлібороб на ймення Гільєрмо, а там такий заможний, що куди тобі Хризостомовому батькові. І дав йому Господь окрім багатства незчисленного ще й дочку-одиничку, що вродила йому жінка його, молодиця на всю околицю, а вродивши, померла. Як зараз бачу її красою мов сонце чи мов зоря сіяє, а що вже хазяйновита, що до вбогих прихильна, то не інакше, як душенька її в раю у Бога розкошує. Зажурився тяжко Гільєрмо, що йому така добра жінка померла, та й сам незабаром переставився, а дочка його мала, багата спадкоємиця Мар-села перейшла під опіку дядька свого, нашого сільського панотця. І росла ж така гарна та хороша, що всім матір свою покійничку нагадувала то була красуня велика, та донька, бачилось, і її вродою переважить. Як була вже по чотирнадцятій чи п'ятнадцятій весні, то хто було не [68] гляне, всі Господа Святого хвалять, що такою красотою благословив її; не один же тоді в неї закохався, не один голову стратив. Дядько глядів її пильно, держав більше в зачині, одначе слава про її вроду пишну та про її багатства незліченні не тільки в нашому селі, а й за сто миль навкруги голосно лунала, і звідусіль до неї люди слалися, опікуна того ревне прохали-благали дівчину заміж дати. Та той поштивий чоловік, правдиво християнська душа, хоч і ладен був її одружити, як на порі стала, проте не хотів силувати, поки сама не зохотиться. І не тому він заміж її не пускав, що вигідно йому було сирітським добром заряджу-вати, боронь Боже! Не раз і не два за се в наших сільських бесідах славлено і хвалено доброго панотця. Бо щоб ви знали, пане подорожній, по наших невеличких селах геть про все говориться, геть про все судиться, і вже повірте мені, як парафіяни, а надто сільські, кажуть на священика, що добрий, то так воно і є. - Правда,- озвався Дон Кіхот.- Кажи далі, бо історія таки дуже цікава, а оповідач із тебе, друже Педро, знаменитий. Кажи далі, зроби нам усім ласку. - Аби мене Бог своєю ласкою не поминув, то головна річ. А далі, щоб ви знали, вже й сам дядько почав небогу вмовляти, щоб заміж ішла, зводив їй на очі гарні прикмети численних сватачів, що тільки вибирай собі до мислі, та дівчина затялася ні, та й ні, ще їй не хочеться, рано ще голову собі зав'язувати. Дядько на ті її докази здався та й не дуже їй докучав підбільшає, думав, то сама собі любу дружину до пари знайде. Вважав, бачите,- і слушно вважав,- що негоже ті батьки роблять, котрі дітей своїх до того силують. Ну, гаразд, час собі йде, аж гульк - одного дня прибралась наша гордопишна Марсела за пастушку, хоч дядько та інші люди з села й одраювали її, та й подалася з сільськими дівчатами в поле, сама свою череду пасти. Скоро вона так на люди показалась і вроду свою всім навіч появила, як юнацтво навколишнє, і з панів, і з хліборобів заможних, удягшися, взором Хризостома, хмара-хмарою почали за нею по полях та лугах уганяти - в тім числі був і сам наш небіжчик, що, казали, не просто любив її, а молився на неї. Не думайте, щоб,гуляючи отак по волі, без жадного нагляду й дозору, вма-лила Марсела хоч на стільки честь свою дівоцьку,- навпаки, так цноти своєї пильнувала, що жоден із тих її зітхальників та зальотників не міг похвалитися (та й навряд чи коли зможе), що вона йому хоч маленьку надію подала, не то що волю його вволила. Правда, вона од пастухів не тікає, розмов із ними не уникає, поводиться з усіма ґречно та приязно, але як хто заведе, було, річ про женихання чи й про шлюб святий, законний,- зараз такого йому одкоша дасть, що летить неборак од неї, як камінь із катапульти. І така її поведінка багато в нашому краї лиха накоїла, сказав би, чумна пошесть по ньому пройшла, бо вродою своєю і вітливістю вона прихиляє до себе серця щирих закоханців, а гордістю і неприступністю до розпачу їх призьодить,- не знають уже, горопашні, що їй і казати, тільки всі в один голос узивають її жорстокою і невблаганною та інші такі прізвища прикладають, що натуру її якнайкраще змальовують щоб ви тут, пане, побули кілька днів, то почули б, як наші гори й долини стогоном стогнуть, жалями згордованих коханців озиваючись. Тут неподалік буки високі ростуть, буде їх зо два десятки, так на [69] кожному на корі гладенькій вирізане-викарбуване ім'я Марсели, а на одному ще й корона вимережана - то ясував якийся залицяльник, що Марсела гідна вінця краси людської. Тут один пастушок зітхає, там другий жалі виливає, звідси чути пісні любовні, а звідти - сумовитії співи. Той цілу нічку просиджує десь під скелею чи під дубом, очей заплаканих і на хвильку не склепляючи, все про неї мріючи та душею мліючи, поки сонце святе не встане; інший лежить усю днину літню гарячу десь на піску палючому, раз у раз тяженько зітхаючи та скарги свої ненастанні милосердним небесам посилаючи,- і над тим, і над сим, і над п'ятим, і над десятим вільно й безжурно тріумфує вродлива Марсела. А ми всі, що її знаємо, дивимось і виглядаємо - коли вже скінчиться те її гордування, хто буде той щасливець, що зломить уперту її вдачу і втішиться красою її несказанною Все, що я вам розповів допіру, то щирісінька правда, отож вірю я й тому, що сей хлопець сказав не з якої іншої причини й наш Хризостом помер. Отож раджу вам, пане сходіть завтра на його похорон, буде там на що подивитись, бо друзів у небіжчика багато, а те місце, де він себе поховати казав, звідси недалеко, може, з півмилі буде. - Є в мене така думка,- відповів Дон Кіхот.- Спасибі ж тобі за розповідку цікаву, я слухав її з великою втіхою. - Еге,- сказав козопас,- я й половини того не знаю, що було з Марселиними закоханцями. Та завтра, може, здибаємо по дорозі іншого якого пастуха, що все нам розкаже. А тепер вам уже, либонь, і спочити пора, та лягайте краще в курені, щоб надворі рани, буває, не застудити. Правда, ліків я до неї приклав добрих, боятись нема чого. Санчо Панса, якому вже давно осточортіли козопасові балаки, і собі став прохати пана, щоб переночував у Педровому курені. Дон Кіхот так і зробив, але цілу ту ніч промріяв, згадуючи володарку свою Дульсінею за прикладом закоханих у Марселу пастухів. Санчо Панса розташувався між Росинантом і ослом та зразу й захріп кому добре полатають боки, тому спиться краще, ніж згордованому коханцю. РОЗДІЛ XIII, де завершується повість про Марселу і оповідається про інші подїі Заледве світло денне почало струменіти крізь вікна сходу, як п'ятеро з шести козопасівуже встали і, розбудивши Дон Кіхота, спитали в нього, чи не роздумав він іти на пишний Хризостомів похорон; як ні, то вони ладні йому товаришити. Нашому рицареві того тільки й треба було; він одразу схопився і велів Санчові негайно осідлати коня та осла нав'ючити. Той хутко з цим ділом упорався, і всі бадьоро рушили в дорогу. Чи промандрували чверть милі, чи ні, як на перехреснім шляху зуспіли ще якихось пастухів, аж шестеро. Всі вони були в чорних кожухах, на головах мали вінки - хто кипарисовий, а хто олеандровий, а в руках грубі ясенові ціпки. З ними їхало і шляхтичів двоє верхи на конях, у [70] доброму дорожному вбранні, а позаду троє слуг піших. Як ізблизився один гурт до другого, привітались чемненько навзаєм і розпитались, хто куди прямує; довідавшись, що всім в одне місце треба, на похорон, побрались туди разом. Один вершник обізвався до свого товариша - Гадаю, сеньйоре Вівальдо, що ми з вами не пожалкуємо, як на похороні трохи загаємось, бо то, напевне, буде велична церемонія, судячи з тих незвичайних речей, що розповіли нам ці добрі люди про небіжчика та про ту пастушку-губительку. - І я гадаю так само,- відповів Вівальдо.- Я не то на день, а й на чотири дні забарився б, щоб тільки таку дивовижу побачити. Дон Кіхот спитав у них, що вони чули про Марселу й Хризостома. Подорожанин відповів, що оце вранці зустрів він із товаришем тих пастухів у жалобних шатах і поцікавився, чого то вони так урядились. Тоді один пастух оповів їм про вродливу та гордовиту чередничку Марселу, що в неї стільки юнацтва було закохано, і про смерть Хризостома, що до нього вони йшли на поховання. Швидше сказати, той шляхтич розповів Дон Кіхотові ту самісіньку історію, що й Педро. Поговорили трохи про се, а потім на інше звернули. Той, кого звали Вівальдо, спитав у Дон Кіхота, чого се він так уворужився, їдучи по такій мирній країні. На те відповів Дон Кіхот - Мій стан і моє покликання не дозволяють і не попускають мені їздити інакшим чином вигоди всякі, розкоші та гулянки створені для розпещених двораків, а труднощі, тривоги та подвиги ратні призначені й приділені тим, кого світ називає мандрованими рицарями, серед яких найменшим єсьм аз, недостойний. Скоро вони тії речі почули, зараз усі догадались, що він божевільний; щоб той здогад підтвердити і з'ясувати, який блуд на нього напав, Вівальдо знов спитав у нього - що воно таке оті мандровані рицарі - Хіба вашмості не читали англійських літописів та хронік,- одрік Дон Кіхот,- що повідають про славетні чини- короля Артура, котрого ми на своїм людовім кастільськім діалекті називаємо звичайно Арту-сом Про нього по всьому королівству великобританському ходять старовинні перекази, буцімто він не вмер, а силою чарів у ворона перекинувся, і як надійде слушний час, ізнов буде королювати, берло й державу в своїх руках тримати; тим-то жоден англієць і по сей день не наважується ворона вбити. Отож за часів сього доброго короля й заснувався знакомитий орден рицарів Круглого Стола, тоді ж завелися і голосні в історії любощі Ланцелота Озерного та королеви Джі-неври, що мали собі за повірницю та посередницю поштиву двірську даму Кінтаньйону. Про те й романс є прокладений, його часто у нас в Гишпанії виспівують Ще за жодним паладином Так ті дами не ходили, Як за славним Ланцелотом, Що з Британії приїхав... І далі ще так любо та мило співається про його кохання та подвиги во-йовницькі. З тих же то часів почало рицарство помалу-малу по різних землях і краях ширитися і розпросторюватися, і поміж того рицарства [71] найбільше уславились і звеличились діяннями своїми хоробрий Амадіс Гальський з усіма своїми синами та внуками аж до п'ятого коліна, бравий Фелісмарт Гірканський, достохвальний Тирант Білий, а також доблесний і непереможний левень Дон Бельяніс Грецький, котрого ми, можна сказати, бачили, чули й зазнали в наші дні. Ось що таке, панове, мандроване рицарство, ось що таке сей орден, до якого, як я вже сказав, належу і я, грішний, обрікшися тим самим оброком, що й усі виш-меновані рицарі. Тим і блуджу я сими пустками й пустощами в пошуках пригод, готовий повсякчас стати грудьми проти найстрашнішої небезпеки, що пошле мені доля, і лягти кістьми, захищаючи принижених і окривджених. Тут же подорожани остаточно пересвідчились, що Дон Кіхот обезглуздів, навіч побачили, яке його опанувало божевілля, і чудувалися з того непомалу, як і всі, хто з ним уперше стикався. Вівальдо, чоловік дотепний і на вдачу жартовливий, надумав іще дужче нашого рицаря піддрочити, щоб веселіше їхалось, бо до гір, де мав відбутись похорон, було вже не так і далеко. - Пане мандрований рицарю,- сказав він йому,- як на мене, то вашець обрікся аж надто суворим і тяжким оброком; братам-картезіян-цям і тим, мабуть, світ вільніший. - Ну, може, й не дуже вільніший,- заперечив Дон Кіхот,- але скажіть, хто більше людям потрібний - ми чи вони Найменшого сумніву немає, що ми. Бо як казати правду, то вояк, що виконує наказ отамана, не менше робить, ніж той отаман, що наказ видає. Під цим розуміється ось що ченці моляться собі в упокої і безпеці, щоб небо ниспо-слало землі всяке благо, а ми, войовники і рицарі, на ділі справджуємо те, за що вони моляться, боронимо його потугою нашої правиці і вістрям нашого меча, і то не в тихій обителі, а під голим небом, шкварячися влітку на палючому сонці, а взимку на лютому морозі дубіючи. Ми немовби служителі Бога на землі, знаряддя його правого суду. А що справа воєнна і все до неї належне та причетне дається лише потом, трудом і зусиллям великим, то ясно, що подвижники її несуть важчий тягар праці і клопоту, аніж ті, що в тиші й спокої благають Бога подати ласку тружденним і нужденним. Я не хочу сказати і в думці того не маю, ніби рицарювання можна до інокування прирівняти, ні; а тільки на власній шкурі досвідчив, що мандрований рицар більшу завжди муку приймає безвіддя й безхліб'я, стужа і нужа,- якого тільки лиха не випадає йому на віку! Як же которий і доступав мужністю своєю цісарської корони, то, вірте мені, немало проливав за неї крові своєї й поту, а якби їм іще не допомагали так високо вгору знятися мудреці й чародії, то, певне, не одного б надія ошукала, не в одного мрії димом би розвіялись. - І я так само думаю,- погодився подорожній.- Одно лише мені в тих мандрованих рицарів не подобається як випаде їм коли якась велика, небезпечна пригода, як стане перед ними видима смерть, то вони ніколи не вдаються до Бога, як подобає в такій притузі всякій душі християнській чинити, а звертаються натомість до дам своїх з такою рвією і таким святобливим трепетом, мов то їхнє божество. Як не кажіть, а воно трохи ніби поганством одгонить. - Щоб ви знали, пане,- відповів Дон Кіхот,- інакше не може й [72] бути; щоб який мандрований рицар учинив інакше, в великій ходив би неславі. Річ у тім, що в мандрованому рицарстві так уже заведено й годиться, що, йдучи на подвиг, мандрований рицар завжди повинен мати перед собою образ своєї дами, звернувши до неї повний любові й відданості погляд, він просить її помоги і заслони в тяжких випробах, що його чекають. Навіть якщо його ніхто не чує, він мусить хоч пошептом кілька слів сказати про те, що він на неї з усього серця здається,- безліч прикладів тому знаходимо ми в рицарських романах. Звідси зовсім не випливає, що вони ніколи не моляться Богові на те й під час самого бою завжди знайдеться слушна.хвиля. - І все-таки,- заперечив подорожній,- одна річ видається мені непевною. Не раз я читав, як ті мандровані рицарі герці заводять спершу словами зітнуться, а потім, запалавши гнівом, повертають коней, розганяються й летять один проти одного; тут же на повному скаку припоручає себе кожен своїй дамі. Така сутичка, як правило, кінчається тим, що один із них падає з коня додолу, бо спис противника прогнався крізь нього навиліт, а другий тільки тому на землю не брязнув, що якось коневі за гриву вчепився. Де вже збитому рицареві в такій короткій потребі до Бога думкою і словом обернутись! Було б йому краще, до бою ринучи, не даму свою, а Бога згадати, як то належить кожному християнинові. Окрім того, я певен, що не кожен мандрований рицар має даму, якій він може себе припоручити, бо не всі вони закохані. - Се неможлива річ,- зауважив Дон Кіхот.- Не може бути такого, щоб мандрований рицар не мав дами серця, бо як небові властиво і притаманно зорями сяяти, так само рицареві любити в жодному романі ви не знайдете рицаря без кохання, а якби де й вихопився такий, то ніхто його й не вважив би за справедливого рицаря, а всі мали б за якогось виродка, що до фортеці рицарства не через браму ввійшов, а через загорожу, як злодій чи гультяй, перескочив. - А проте читав я, коли пам'ять мене не зраджує,- сказав подорожній,- ніби дон Галаор, брат Амадіса Гальського, не мав такої дами, одначе ніхто його за те не гудив, бо був із нього хоробрий і славний рицар. На те одказав йому Дон Кіхот - Одна ластівка ще весни не робить, добродію. Окрім того, мені напевне відомо, що сей рицар був потаємно закоханий, хоч і була в нього вдача залицятися до всіх жінок, які йому подобались. Та мав він, безперечно, і єдину любов, що обрав її за володарку душі своєї і волі до неї він звертався повсякчас, але робив те скрито, бо в рицарстві цінував понад усе таємничість. - Коли вже з природи своєї кожен мандрований рицар мусить бути закоханий,- сказав подорожній,- то й вашець, до стану того належачи, напевне теж когось кохає. Якщо вашець не такий скритник, як той дон Галаор, то в імені всього товариства, і в моїм власнім так само, прощу вашеці ознаймити нам ім'я, рід і титул вашої дами і вроду її змалювати; вона може вважати себе щасливою, коли весь світ знатиме, що го її кохає, що то їй служить такий гідний, бачиться, рицар, як ваша иилость. [73] - Не можу з певністю сказати, чи любій моїй ворогині приємно буде, як увесь світ дізнається, що' я їй слугую. Проте здаюся на ваше ласкаве прохання й повідомляю, що ймення її Дульсінея, родом вона з Тобоса (є таке село в Ламанчі), а на звання мусить бути щонаймен-ще принцеса, бо то ж моя володарка й сеньйора. Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети краси, якими поети ущедряють своїх коханих волосся її - то щире злото, чоло - Поля Єлісейські, брови - веселки, очі - сонця, личко - троянди, вуста - коралі, зубоньки - то перлоньки, шия - любайстер, перса - мармур, руки - мов кість слонова, уся вона - мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти. - Нам хотілося б також знати, якого вона коліна, уродження й походження,- сказав Вівальдо. На се Дон Кіхот відповів - Рід її ведеться не від старожитніх римлян, Курціїв, Каїв і Сціпі-онів, ані від новочасних фамілій Колонна та Орсіні, не від Монкадів і Рекесенів каталонських, не від Ребельїв чи Вільяновів валенсійських, не від Палафоксів, Нусів, Рокабертів, Корельїв, Лунів, Алагонів, Урреїв, Фосів і Гурреїв арагонських, не від Сердів, Манріків, Мендосів і Гус-манів кастільських, не від Аленкастрів, Пальясів і Менесів португальських,- вона походить із роду Тобосів ламанчських; хоч рід той і не стародавній, та може дати гідний почин найславнішим родинам потомних віків. І нехай ніхто не осмілюється перечити мені, бо я поставлю йому ті самі умови, що написав колись Дзербін під трофеями зброї Роландової Не руш цієї зброї, Як не здолаєш ти Роланда в бої. - Я сам походжу з роду Скоробагатьків ларедських,- сказав подорожній,- але не смію твердити, що він може зрівнятися з фамілією Тобосів ламанчських, хоча, ніде правди діти, прізвища такого я ще зроду не чув. - Невже так-таки й не чули - здивувався Дон Кіхот. Усі прислухалися до тої розмови з пильною увагою, і навіть козарям та вівчарям ясно стало, що в Дон Кіхота не всі дома. Один лише Санчо Панса брав за щиру правду все те, що його пан торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що. Хіба тільки сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення і такої принцеси. От посуваються вони так уперед, ті говорять, а ті слухають, аж бачать - з яруги міжгірної пастухи виходять, душ двадцять, усі в чорних кожухах, а на головах вінки (як ізблизились, видко стало, що з тисового та кипарисового віття). Шестеро мари несуть, квіттям та зеленощами розмаїтими рясно умаєні. Постерігши їх, один козопас сказав - Он бачите, то вже несуть тіло Хризостомове. Він же заповідав, щоб його на обніжжі он тої гори поховано. [74] Тут усі подорожани придали ходи і надоспіли якраз у ту пору, коли носії опустили мари додолу, а четверо пастухів узяли гострі чекани й заходились копати могилу попід твердою кам'яною скелею. Повітавшися чемненько з погребовими, Дон Кіхот та його супутники підійшли до мар і стали розглядати покійника. Він лежав у вбранні своєму пастушому, весь засипаний квітами; років мав не більше як тридцять, і знати навіть по мертвому, був за життя вродливим і показним юнаком. Округ нього лежали в труні якісь книжки та папери, чи то в сувоях, чи розгорнуті. І ті, що дивились на нього, і ті, що яму копали,- усі, хто тут був, поринули в благоговійне мовчання. Аж ось один із тих, що несли мари, озвався до другого - Подивись гарненько, Амбросіо, чи це те місце, що казав Хризо-стом, раз ти вже хочеш усе достеменно так зробити, як він у тестаменті списав. - Оце ж воно і є,- відказав Амбросіо.- На цьому самому місці мій нещасливий друг не раз оповідав мені про свою недолю. Саме тут, за його словами, він уперше побачив ту смертельну ненавидницю роду людського, вперше освідчив їй свої щирі й вірні почуття і тут же дізнав од Марсели останньої зневаги і наруги, що й примусило його дати кінець трагедії цього мізерного життя. І ось на згадку про всі ті злигодні заповідав він покласти його в лоно вічного забуття саме тут. І, обернувшись до Дон Кіхота й інших подорожніх, провадив далі - Се тіло, панове, що ви зорите на нього жалісним оком, було вита-лищем душі, прещедро обдарованої небом. Се тіло Хризостома, що був незрівнянний на розум, безподібний на чемність, неперевершений у щирості, бездоганний у дружбі, щедровитий без міри, гордий без пишності, веселий без смішкування, перший у всьому хорошому і єдиний у своїй лихій долі... Він любив - ним згордували, Він кохав - дознав презирства. Він благав хижу звірюку, він намагався розчулити мармурову статую. Гнався за вітром, волав у пустелі, служив самій невдячності і в нагороду за все став здобиччю смерті в розповні віку, що його вкоротила жорстока пастушка, яку він хотів унесмертельнити, щоб вона вічно жила в пам'яті людській; могли б нам те всі оці рукописи посвідчити,.якби він не велів мені повкидати їх у вогонь після того як ми його останки в землю зариємо. - Як ви так зробите,- зауважив Вівальдо,- то появите ще більше жорстокості й суворості, ніж сам їхній господар не честь і не подоба чинити чиюсь останню волю, як вона суперечить здоровому розуму. Не гаразд удіяв би і сам Цезар Август, якби дозволив те зробити, чого вимагав у своїм заповіті божественний мантуанець. Тим-то, пане Амбросіо, віддайте землі тіло друга вашого, та не пускайте в непам'ять його писання, не виконуйте нерозважно того, що він заповів із розпуки. Ні, збережіть тим творам життя, щоб ніколи не забулась безсердечність Марселина, щоб була вона пересторогою на всі потомні часи, аби ніхто більше не поривався до таких безодень. І я, і всі, що зі мною прибули, [75] знаємо вже історію вашого друга, що загинув із кохання та з відчаю, знаємо приязнь вашу до нього і обставини його смерті та що він, умираючи, заповів. З ції сумної повісті всякому розумно, яка немилосердна та Марсела, як щиро кохав її Хризостом, як вірно ви любили свого товариша і яка нещасна доля тих спобігає, хто на одчай душі пускається по стежці, що вказує їм шалене кохання. Зночі ми почули про смерть Хризостома і про те, де його ховатимуть; не так із цікавості, як із спочуття звернули ми з прямого нашого шляху, щоб на власні очі те побачити, про що переказ гіркого нам завдав усім жалю. Аби ті наші жалощі і спочуття наше щиросерде без нагороди не лишились, благаємо тебе, розсудливий Амбросіо, принаймні я тебе сам від себе прошу - не пали цих рукописів, дозволь мені взяти деякі. Не чекаючи на відповідь, Вівальдо простягнув руку і взяв кілька аркушів, що ближче до нього лежали; тоді Амбросіо сказав - З поваги до вас, пане, я дозволяю вам зберегти ті аркуші, що ви вже взяли, та не думайте, що я не спалю решти - то була б марна сподіванка. Вівальдові кортіло швидше дізнатись, що в тих паперах було; розгорнувши один рукопис, він прочитав заголовок «Пісня відчаю». Амбросіо глянув і сказав - Це останній твір мого нещасливого друга. Як хочете побачити, до якої скрути довело його кохання, почитайте цю пісню вголос ще маємо час, поки могилу викопають. - З дорогою душею,- погодився Вівальдо. Тут усі присутні, зрушені єдиним бажанням, обступили його, і він зачав голосно та виразно. РОЗДІЛ XIV, де наводяться розпачливі вірші небіжчика пастуха та оповідається про деякі неспогадані події ПІСНЯ ХРИЗОСТОМА Жорстока, невблаганна і запекла! Як хочеш ти, щоб відали мільйони, Яка ти неприступна й гордовита, - Дістану я з глибин огненних пекла Розпачливі, відчайні, тужні тони, Щоб голос мій журбою був повитий, І щоб усьому світові явити Твою нещадність у любовнім герці, Я винайду нечувані ще звуки, Вмішавши в них скривавлені від муки Шматки мого розтерзаного серця. Так слухай же, кохана, слухай пильно Не ніжний спів, а стогін, що свавільно Встає з грудей, бентежить серце хворе, Не даючи й на мить заснути лиху, Мені на втіху, а тобі на горе. [76] Левиний рик, страшне виття гієни, Шипіння кровожерливого змія, Звіриний крик жахливої потвори, Вороній грай, зловісний, навіжений, Гудіння ошалілого борвія, Що на морях здіймає хвилі-гори, Злий рев бика, якого пікадори Списами змордували на арені, Тужливий туркіт горлиці-вдовиці, Пугукання сови, лихої птиці, Несвітський лемент грішників в геєні, - Всі звуки в себе увібрати мушу Г вилити із ними скорбну душу, Усі чуття вміщаючи в одному, Бо дух, що неприкаянно страждає, Себе являє в виразі новому. Куди ж полинуть тії скарги-співи Не вчують їх ні жовті піски Тахо, Ні Бетіса зеленії діброви; Лунатиме їх відгомін журливий Між грізних скель, у прірвах, повних жаху, Померлих уст живе несучи слово; Чи в темних нетрях, де лиш звірів схови, Де ще нога людини не ступала, Куди проміння сонця не сягає, Чи у пустелі, у Лівійськім краї, Де стрінеш тільки гада та шакала... Луна мій жаль просторами розносить І скрізь гіркі докори розголосить Твоїй неперевершеній гордині; Про мій талан нечувано жорстокий Весь світ широкий буде знати нині. Зневага убиває; підозріння,- Правдиве чи фальшиве,- серце крушить; Терзають душу ревнощі гризучі; Розлука геть виснажує терпіння; Страх забуття усі надії рушить; В одно з'єднавшись, сили ці могучі Ведуть назустріч смерті неминучій. А я живу - о небувале диво! - Зневажений, розлучений, забутий, Від певності підозр огнисто лютий І все ж таки закоханий ревниво! Я зношу радо муки ці тяжкії, Не бачачи і променя надії, Не боячись безоднього відчаю, І навіть, щоб поглибити страждання, Всі сподівання гордо відкидаю. Чи можна одночасно сподіватись І зневірятись, і чи це розумно, Як для зневіри певні є причини Чи можу я надією втішатись, На зраду очі закривать бездумно, Як в рани серця світло правди рине Та хто ж відчаю двері не відчине, Упевнившись, що зрадила кохана, Побачивши, що сумнів той проклятий Став правдою - бодай її не знати! - [77] А з правди уродилася омана. 0 ревносте, губителько любові, Вклади кинджал у руку бідакові, Сплети мені мотузку, гордування! Хоч і жорстока ваша перемога, Лиш так спромога погасить страждання. Так, я помру; нічого не загубить У смерті той, кому життя не миле; Це не пуста у мене забаганка. Та я скажу блаженний той, хто любить, 1 вільний той, чия душа зболіла - Амура всескоряючого бранка. І ще скажу, що та моя тиранка Усе ж прекрасна тілом і душею, Що сам я винен, що вона гордлива І що Амура сила справедлива Всевладно править небом і землею. Свідомий цього, зашморгом безжальним Край покладу я дням своїм печальним. - Щоб не страждати більше від безстрастя, Пущу на волю вітру тіло й душу, Уже байдужу до принади щастя. А ти, чия неправність непоправна Мені дає на самогубство право, Поглянь на серце, вражене тобою Воно тобі покаже ясно й явно, Що, змучене і зранене криваво, Воно вмирає з радістю палкою. Ні, не порушу я твого спокою, Не хочу я, щоб мій загин дочасний В тобі збудив тривогу чи задуму, Щоб потьмарили чорні хмари суму Очей коханих небозвід прекрасний. Коли почуєш про мою кончину, Ти смійся безтурботно в ту хвилину, Немов тобі ця вістка найлюбіша. Та, мабуть, зайва ця моя порада Ти справді рада, щоб я вмер скоріше. Хай вийдуть із жахних глибин Аїда І Тантал, вічно спраглий, невситимий, І той Сізіф із каменем важенним, І з бочкою своєю Данаїди, І Тітій з коршаками навісними, І Іксіон на колесі вогненнім... Нехай своїм стражданням невтоленним Мене напоять і в піснях жалобу (Коли ця шана подобає грішним), І жаль свій виллють із плачем невтішним Над тілом, не спорядженим до гробу. Хай Цербер, що вартує пекла двері, А з ним усі почвари і химери Підхоплять тужні співи погребові Над тим, хто самохіть цей світ покинув, Хто радо згинув жертвою любові. О пісне жалю, я прошу востаннє, Не говори про муки та страждання; Повір, що їй, моїй жорстокій милій, Приємне те, що сталося зі мною, Й не будь сумною на моїй могилі. [78] Хризостомова пісня припала до вподоби всім слухачам, тільки той, хто проказував її, зауважив, що вона ніби суперечить тому, що він чув про Марселину скромність і честивість адже Хризостом ревнує її, підозріває, нарікає на розлуку, і все те наводить на дівчину тінь, неславить її чесне ім'я. На те Амбросіо, якому небіжчик сповіряв усі найпотаємніші свої думи, відповів так - Щоб вас, пане, ції сумніви більше не бентежили, знайте, що цю свою пісню склав наш бездольник, будучи далеко від Марсели; віддалився ж він од неї по своїй вольній волі, щоб побачити, чи та розлука поширить на нього свій звичайний закон, але закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить, і от і Хризостом карався уявними ревнощами й терзався гаданими підозрами так, ніби все те існувало насправді. Це аж ніяк не уймає честі Марселі слава про її цноту цілком справедлива. Дівчина вона, щоправда, гордовита, часом зухвала аж до жорстокості, та навіть самі заздрощі не можуть і не важаться ні за що її ганьбувати. - Коли так, то правда ваша,- погодився Вівальдо. Він уже збирався прочитати інший вірш, од вогню одрятований, та йому перебило чарівне видиво, що раптом з'явилося їм перед очима, ніби примріялось на вершечку скелі, що під нею могилу копали, де взялася пастушка Марсела, сяючи вродою своєю, пишною понад усяку славу. Хто її вперше побачив, дивились на неї німуючи, мов зачаровані, та й ті, кому вона по знаку була, з не меншим зорили на неї захопленням. Амбросіо ж, скоро її помітив, заговорив, не стримуючи свого обурення - Чого ти прийшла сюди, хижа упирице навколишніх гір Може, хочеш побачити, чи не пуститься при твоєму наближенні плисти кров із ран цього нещасливця, що йому збавила віку твоя жорстокість Чи, може, прийшла похвалитися своїм злодіянням, полюбувати на нього звисока, мов той неправедний Нерон, що милувався римською пожежею Чи хочеш зухвало потоптати ногами сей холодний труп, як та невдячна дочка Тарквінія, що над рідним батьком поглумилася Скажи нам усім, чого ти сюди прийшла, чого тобі ще від нас треба Ми знаємо, що за життя свого Хризостом готовий був повсякчас чинити твою волю; по його смерті ми, що звались його друзями, ладні коритися тобі у всьому. - Прийшла я сюди зовсім не для того, що ти, Амбросіо, гадаєш,- відповіла Марсела,- лише для того, щоб себе оборонити і доказати, як помиляються всі ті, що винуватять мене у муках і смерті Хризо-стома; тим-то й прошу всіх тут притомних пильно мене вислухати небагато-бо часу треба згаяти і небагато слів потратити, аби розумним головам щиру правду з'яснити. Ви самі кажете, що небо створило мене прекрасною і та краса мимоволі примушує вас мене любити, а від мене жадаєте і вимагаєте, аби за тую любов вас кохала. Даним мені від Бога природним розумом я знаю, що все гарне заслуговує любові, однак же не можу збагнути, чому та, яку люблять за вроду, повинна доконечне любити того чи тих, хто її любить. А ще ж і таке буває, що той красолюб сам із себе бридкий, а бридота викликає лише відразу; яково ж то від нього чути «Я люблю тебе, бо ти гарна, тож люби мене, [79] хоч я й поганий». Та якби навіть врода вроді і рівна була, то не конче в них мусять бути однакові бажання; не кожна краса збуджує любов інша тішить око, та не зворушує серця. Якби кожна краса будила кохання й хвилювала серце, то бажання наші, непевні й невиразні, вічно блудили б манівцями, не знаючи, де пристати; безліч є вродливих істот, то безліч повинно було б бути й бажаннів. А я чула, що правдиве кохання не ділиться і що на милування нема силування. Якщо се так (а я певна, що так воно і є), то чи можна вимагати від мене, щоб я несамохіть любила вас - тільки тому, що ви мені про любов свою говорите А якби я-вродилася не гарною, а потворною, то чи годилося б мені нарікати, що ви мене не любите Подумайте ж надто, що я собі вроди не обирала вона в мене така, яку Бог послав із ласки своєї, а не з мого прохання чи обрання. І як гадюку не можна судити за отруту, хоч вона нею вбиває, бо то в неї од природи, так і я не винна, що вродилась гарною, бо краса жінки честивої - то ніби вогонь далекий або гострий меч хто близько не підійде, той не вріжеться і не обпечеться. А честь і цнота - то душі оздоба без них і гарне тіло не повинне гарним здаватися. Як же цнота красить і прикрашає тіло й душу, то невже та дівчина, котру хтось любить за красу, повинна йому на догоду свою цноту згубити, на яку він усіма силами й способами важить, аби тільки хіть свою удовольнити Я вродилась вільною і, щоб вільною на світі пробувати, обрала собі самотину на лоні природи дерева нагірні - то мої подруги, прозорі води ручаїв - то мої свічада, деревам і водам звіряю я думи свої і свою вроду. Я - дальнє полум'я, я - недосяжний меч. Кого зором причарую - розчарую словом. Бажання надією жи- виться, а я ані Хризостомові, ані комусь іншому жодної надії не подавала, то виходить, що до гробу довела його не моя жорстокість, а радше власна впертість. Дехто, може, скаже, що він мав чесні наміри, тим я мусила його одвітно любити; то хай же знає, що коли на цьому ось місці, де йому нині яму копають, він освідчив мені честиву ціль своїх бажань, я відповіла йому, що хочу вік свій сама-одна звікувати і лише сира земля втішиться овочем цноти моєї і останками моєї вроди. І якщо він після такої відправи ще вперто сподівався без надії і плив проти вітру, то чи ж диво, що втонув у вирі власного шаленства Якби я надила його, то була б нещира, якби вволила його волю, то зрадила б свої найкращі мрії й поривання. Не слухав він поради і розради, впадав в одчай, хоч не було зневаги... Чи слушно ж буде після цього винуватити мене в його нещасті Хай скаржиться той, кого одурили, хай розпачує, кого звела надія, хай сподівається, кого я покличу, хай пишається, кого пригорну,- та нехай не зве мене жорстокою душегуб-ницею той, кого я не надила, не манила, не кликала й не пригортала. Небо досі не судило, щоб я когось покохала, а щоб я сама когось обрала - і не думайте. Нехай же ся загальна відмова буде за осторогу кожному, хто хоче здобутися в мене ласки; як, може, хто і вмре через мене, то загине не з ревнощів і не тим, що я його зневажила, бо хто нічого не любить, того не можна ревнувати, а хто відмовляє, той не конче гордує. Хто має мене за хижу упирицю, хай тікає від мене, як від лихої години, хто має за невдячницю - хай за мною не впадає, хто за при-манницю - хай мене не знає, хто за безсердечницю - хай за мною [80] не ходить, бо ця хижа упириця, невдячниця, приманниця і безсердеч-ниця сама ніколи нікого не шукатиме й не знатиме, ні за ким не ходитиме й не впадатиме. Хризостома довела до згуби пристрасть його шалена і вдача поривна - чом же ви картаєте мене за скромність і честивість Я бережу свою цноту, живучи між дерев,- чом же ви хочете, щоб я її втеряла, живучи між людьми Ви знаєте, в мене свого добра багато, а на чуже очей не пориваю. Гуляю на вольній волі - і нікому не хочу коритись, нікого не люблю ані ненавиджу, нікого не маню й не принаджую, ні з ким не жартую, ні до кого не примиляюсь. Воджу собі товариство з сільськими дівчатами, пасу свої кози - ото вся моя розвага. Бажання мої не сягають за межі цих гір, як же коли й вийдуть поза них, то хіба для того, щоб красоту небес подивляти то шлях, яким душа прямує до своєї первовічної оселі. По сій мові, не ждучи ні від кого відповіді, Марсела повернулась і швидко скрилась у лісовій гущавині; і врода її, і розум усіх великим дивом уразили. Декого ті очі, променисті та урочі, до самого серця пройняли; кілька пастухів, забувши тільки-но почуту осторогу, порвались були йти за нею. Як помітив те Дон Кіхот, зразу вирішив, що настала пора появити свою рицарськість в обороні переслідуваної дівиці; він стиснув у долоні руків'я меча і покликнув зичним голосом - Хай ніхто, будь то чоловік значний чи простий, не важиться переслідувати прекрасної Марсели, якщо не хоче наразитися на мій гнів і обурення. Вона ясно й недвозначно довела, що до смерті Хризосто-мової цілком непричетна й непривинна, і ознаймила надто, що жадною мірою не схильна будь-чиї зальоти приймати тим-то нікому не гоже за нею упадати чи на неї нападати, а всі порядні люди повинні її поважати й шанувати, бо, може, вона єдина в цілому світі таке че-стиве та обичайне життя провадить. Чи то злякавшись погроз Дон Кіхота, чи здавшись на вмовляння Амбросія, що треба мерщій віддати останню шану небіжчикові, ніхто з пастухів не рушив із місця й не пішов звідти, поки не докопано ями й не спалено Хризостомових паперів. Усі погребові ревне плакали, як тіло його спустили в могилу і привалили важенним каменем. Згодом той камінь мала замінити плита, на якій Амбросіо гадав вирізьбити таку епітафію Тут лежить бідак-пастух. Що покинув світ зарання, - Жертва вірного кохання, Найстрашнішої з недуг. Він вродливицю любив, Безсердечну гордівницю, І Амур своєю міццю Нещасливця погубив. Потому закидали могилу всякими квітами й вітами; висловивши глибоке спочуття Амбросієві, всі з ним попрощались. Так само зробив Вівальдо та його товариш, а Дон Кіхот попрощався з козопасами, що його гостили, і з подорожніми, які все вмовляли його їхати з ними до Севільї, бо там тих пригод на кожній вулиці й завулку - хоч греблю [81] гати, ніде інде стільки не знайдеш. Дон Кіхот подякував їм за пораду і за їхню до нього доброзичливість, але сказав, що тимчасом не хоче й не може їхати до Севільї, поки не очистить навколишніх гір од розбійників та лиходіїв, бо він чув, що тут тої нечисті аж кишить. Бачивши такий твердий намір, подорожні вирішили не турбувати більше нашого рицаря, тож попрощалися з ним іще раз і рушили собі далі; впродовж усієї дороги мали про що говорити - і про історію Марсели та Хризостома, і про Дон Кіхотові дивацтва. А наш гідальго поклав собі розшукати пастушку Марселу й запропонувати їй свої послуги; та не так сталось, як йому гадалось - про се розповість вам продовження сієї правдивої історії, друга частина якої отут кінчається. РОЗДІЛ XV, де оповідається про немилу пригоду, що сталася Дон Кіхотові з недолюдками-янгуасцями Премудрий Сід Ахмед Бен-Енхелі розказує далі, що Дон Кіхот, попрощавшися з козопасами і всіма тими, які були на похороні пастуха Хризостома, подався не гаючись разом із джурою своїм до того лісу, куди, як вони бачили, пішла Марсела. Більше, мабуть, як дві години блукали вони по лісу, даремно її по всіх нетрях шукаючи, і приблудилися врешті до галявини, а на тій галявині трава буйна та сочиста, ще й річечка тихо леліє, немовби надить і кличе подорожніх перебути в любому холодочку гарячі полуденні години, що саме на всю міць розжарілися. Дон Кіхот і Санчо спішились і пустили осла та Росинан-та на попас, нехай німина тією травою досхочу наласується, а самі вив'язали з саков харчі та й попоїли тихо-мирно й без жадних церемоній удвох, пан із слугою, що вже там було. Санчо і не подумав спутати Росинанта, бо то був, як він гадав, такий смирняга і плохута, що його і всі кобили кордовських пасовищ не могли б на гріх підкусити. Та лиха доля чи нечиста сила (сказано, диявол не спить!) надала якимсь погоничам із Янгуаса отирлуватись поблизу з своїми галісійськими лошицями вони мають звичку спинятись на обід в якомусь урочищі, де є добра паша й водопій, і те місце, де попасав Дон Кіхот, припало їм якраз до смаку. Як зачув же Росинант той табунний дух, зразу забув про свої звичаї і обичаї закортіло йому з панночками-кобилицями поженихатись, і він, не спитавшись дозволу в господаря, побіг туди в собачу ристь потребу свою задовольнити. Та лошицям, мабуть, більше пастися хотілось, аніж чимось іншим бавитись вони привітали нахабу зубами й підківками так, що аж попруги на всьому порвали і сідло збили. А ще дужче дошкулили йому погоничі побачивши, що їхнім кобилам ґвалт хочуть учинити, вони кинулись гуртом на напасника і поти йому ребра киями окладали, поки він, ледве теплий, на землю не грьопнув. [82] Побачивши Дон Кіхот і Санчо, якого чосу дають Росинантові, щодуху побігли до нього. - Увггжай, друже Санчо,- сказав Дон Кіхот своєму джурі,- се вже не рицарі, а гультяї, голота наголо. Я се проти того кажу, що тут ти можеш допомогти мені доконати справедливої помсти за наругу, що вчинено у нас перед віччю Росинантові. - Яка в біса помста,- одрік йому Санчо,- коли їх двадцятеро з гаком, а нас тіки двоє, а може, всього півтора! - Я один за сотню стану,- заперечив Дон Кіхот. Не довго думавши, він добув меча і кинувся на янгуасців; заохочений і запалений пановим прикладом, Санчо Панса зробив так само. З першого ж маху наш рицар розрубав кажанка на одному погоничеві, та, мабуть, і плеча йому втяв. Та тут схаменулись янгуасці, що їх же багато, а напасників лишень двоє; тоді всі похапали киї, обскочили обох ізвідусіль та й ну по чім пбпадя молотити. І молотили так щиро й завзято, що вже за другим заходом Санчо беркицьнув додолу; не встояв і Дон Кіхот, хоч який був бравий та голінний, упав, як на те, до ніг своєму Росинантові, що й досі не спромігся на рівні стати,- добре, виходить, затинало киями розлючене простацтво. Побачивши янгуасці, якого вони накоїли лиха, пов'ючили боржій кобил своїх та й дали звідти ходу, зоставивши обох шукачів пригод у вельми плачевному стані й нітрохи не кращому настрої. Санчо Панса отямився перший; побачивши, що тут же біля нього й пан лежить, він заговорив жалібно й ледве чутно - Пане Дон Кіхоте, ох, пане Дон Кіхоте! - Що тобі, брате Санчо - обізвався Дон Кіхот таким самим кволим і плачливим голосом. - Мені б оце, якби можна,- одказав Санчо Панса,- тих ліків Хворобраза хоч два ковточки. Дайте мені, пане, з ласки вашої, якщо під рукою маєте, вони, певне, не тільки на рани помічні, а й на потовчені кості. - Еге, якби ж то мав,- зітхнув Дон Кіхот,- то чого б нам іще треба Ох, горе моє... Та присягаюсь тобі, Санчо, на слово мандрова-ного рицаря, що не мине й двох днів, як я добуду ті ліки, коли тільки фортуна не розсудить інакше. От щоб мені руки повсихали! - А як ви гадаєте, пане,- спитав Санчо Панса,- за скільки день ми будемо знов ногами володати - Як на мене, то не можу певного реченця встановити,- одказав побитий рицар Дон Кіхот.- Я сам у всьому винен не треба було добувати меча проти людей, не висвячених, як я, у рицарі отож, мабуть, караючи мене за той переступ закону рицарського, і попустив Бог брані, щоб мене отак подужано. Тим-то, брате Санчо, слухай пильно, що я тобі зараз скажу, бо се річ дуже важлива для нашого спільного добра якщо ти коли побачиш, що таке гультяйство чинить нам яку зневагу, то не жди, поки я меча на них добуду, бо я того вже зроду-віку не зроблю, а берися до зброї сам і карай зухвальців, як хочеш коли ж їм до помочі й оборони стануть рицарі, тоді я вже я буду з усієї сили тебе обороняти, а їх поборювати ти вже на тисячі прикладів міг переконатись і пересвідчитись, як далеко сягає міць моєї потужної правиці. [83] Отак, бачите, розпишався наш бідний гідальго після перемоги над хоробрим біскайцем... Та Санчові панова порада не вельми до смаку припала, і він не забарився з відповіддю - Пане, я собі чоловік тихий, смирний і потульний, на всяку кривду незлобивий, бо маю жінку й діток, а їх же треба якось годувати й до пуття доводити. То слухайте ж, що я вам скажу (бо я можу лише сказати, а не показати) ніколи і нізащо в світі я не візьму до рук меча, ні проти рицаря, ні проти простолюдця, і віднині й довіку перед Богом святим присягаю прощати всі кривди, що мені будь-коли сталися чи стануться, чи то від чоловіка значного, чи від посполитого, багатого чи бідного, пана чи хлопа, байдуже, якого стану й заводу. Як почув сеє пан його, одповів такими словами - Шкода, що я не можу здихатись, аби говорити спокійно, та ще і в боку так болить і не перестає, а то я б тобі розтлумачив, Санчо, на який хибний шлях ти ступаєш. Ти тільки подумай, нещасний ану ж переміниться той вітер фортуни, що був досі нам супротивний, і, надимаючи паруси бажаннів наших, приведе нас певно й безперешкодно до якого-небудь острова, що я тобі обіцяв Що б із тобою було, якби я добув той острів і оддав його в твою обладу І чи може взагалі так статися, якщо ти не рицар і не хочеш у рицарі вийти, бо не маєш мужності й волі мститися за власні кривди й боронити свого панування Адже ти повинен знати, що в свіжо завойованих державах і провінціях людність буває, як правило, неспокійна і до нового володаря неприхильна, тож завжди можна чекати якоїсь ворохібні, не без того, що хтось підніметься ізнов той лад перевернути, іще раз, як то кажуть, долі поспитати. Тим же новий володар повинен розумно справувати-ся і мати мужність постояти в разі потреби за свої права. - В потребі, що нам оце припала,- сказав Санчо Панса,- я хотів би мати той розум і ту мужність, що про них ваша милость говорить. Та даю бідняцьке слово гонору, що тепер мені більше потрібне лічіння, аніж учіння. Спробуйте лишень, пане, чи не підніметесь, та поставимо на ноги й Росинанта, хоч він того й не варт, бо через нього ж то й дали нам хлосту. Ніколи я по нім того не сподівався, все мав за такого смирного й порядного чоловіка, як я сам. Не дарма кажуть, що багато треба солі з'їсти, перш ніж кого добре спізнаєш. Не дарма кажуть і друге, що все на світі перемінне... Хто б міг подумати, що після тих страшенних ударів, що ви завдали нещасному мандрованому лицарю, доведеться в свою чергу і нам кийового бою цілий град на спини прийняти - Тобі ще, Санчо, нічого,- зауважив Дон Кіхот,- бо для твоєї спини така халепа не первина, а моя ж то делікатніша, звична до батисту й тонкого голландського полотна, то їй ця лиха пригода дужче дошкуляє. Якби я не гадав,- та що це я кажу - якби я не був цілком певним, що всякі такі недогоди невідлучні від нашого збройного ремесла, то я був би вмер отут на місці з досади. - Пане,- мовив тоді Санчо,- якщо мандроване лицарство отакі гіркі плоди пожинає, то скажіть мені з ласки вашої, чи часто такі жнива випадають, чи тільки в особливу якусь пору, бо мені здається, що після двох таких жнив третіх уже не діждемо, хіба що Бог милосердний нас чудом порятує. [84] - Знай же, друже Санчо,- відповів Дон Кіхот,- що мандровані рицарі зазнають на своїм віку безліч усяких небезпек і негод, та зате, як показує досвід численних рицарів, що їх історія відома мені вся достоту, часто й густо випадає їм нагода стати королями чи цісарями. Якби мені в боку не так дуже боліло, я б тобі розповів про кількох героїв, що єдино силою правиці своєї тих високих гідностей доступили. Але навіть із ними - до того й після того - бували прерізні біди та нещастя. Так, хоробрий Амадіс Гальський упав був у руки свого заклятого ворога чаклуна Аркалая, який, кажуть, узявши його в неволю, прип'яв у замковому дворі до конов'язі і одшмагав віжками, більш як дві сотні всипав. А один автор, хоч мало відомий, зате гідний віри, пише про те, як рицаря Феба заманено в одному замку в западню поміст під ним провалився, і він упав у підземну глибку. Там йому зв'язали руки й ноги і поставили, як то кажуть, клізму з води снігової та піску, що мало духу не визівнув. Якби в тій великій притузі не дав йому ря-тунку вірний друг його, мудрий чорнокнижник, то лихо було б горопашному рицареві. Я міг би ще кілька таких доблесних мужів назвати, які тяжчої біди дізнали, ніж ми оце тепер з тобою. Коли хочеш знати, Санчо, то рани, завдані якимось знаряддям, що випадково потрапило під руку, не уймають честі враженому, про се ясно й виразно говорять регули поєдинкові. Якщо, наприклад, швець ударить когось копилом, хоч би й дубовим, то не можна сказати, що він його оддубасив. Се я для того тобі кажу, щоб ти знав - хоч нас у цій потребі і побито, та честі нашої не зневажено, бо ті люди лупцювали нас не чим, а киями своїми скільки собі пригадую, ні в кого там не було меча, шпаги чи кинджала. - А я й не роздивився, що в них там було,- сказав Санчо,- бо ледве вихопив свого гартованця, як вони вже мене бучками своїми по плечах благословили, що аж білий світ мені перемінився, а ноги підломились. Отож я впав та й досі лежу; чи то моїй честі поруха, чи ні, то малий клопіт, але боляче дуже, що ті кляті буки мені і в спину, і в пам'ять укарбувалися. - Менше з тим, брате Санчо,- потішав його Дон Кіхот.- Нема такого горя, щоб його час із пам'яті не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала. - Та яке ж горе може бути гірше, який біль болючіший, ніж ті, що їх тільки час із пам'яті зітре, тільки смерть утамує - вигукнув Санчо.- Якби ще нашому лихові кількома припарками можна було зарадити, то ще півбіди, а то бачу, що і з цілого шпиталю пластиру не стане, щоб нам хоч якось виходитись. - Годі вже про те, Санчо,- сказав Дон Кіхот.- Зможися якось, і я зараз на силі зберуся, та довідаймось до Росинанта, як там він і що, бо йому, неборакові, теж добре перепало. - То й не диво, бо він же теж мандрований,- відповів Санчо.- Чудно тільки, що мій Сірий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого місця нема. - Доля і в найтяжчій біді лишає як-усь браму рятунку,- сказав Дон Кіхот.- От і тепер ця скромна животина може замінити Росинанта й довезти мене до якогось замку, де я од ран своїх вигоюсь. І не [85] буде мені неслави, що я на ній верхи поїду, бо з книг пригадую, що добрий старий Силен, пестун і вихователь бога веселощів, теж уїжджав колись до стобрамного міста, сидячи любісінько на гарному своєму ослі. - Так то ж, ви кажете, сидячи,- зауважив Санчо.- Інша річ верхи сидіти, а інша річ, мов гною лантух, на сідлі висіти. На те Дон Кіхот так йому відповів - Добуті в бою рани честі нікому не уймають, а радше додають, тим-то, друже Санчо, не змагайся словами, а встань краще, як я вже тобі казав, і вмости мене, як знаєш, на осла. Нам треба з цього безлюддя швидше вибратись, поки ніч не облягла. - А ви ж мені, пане, не раз казали,- знову перебив його Панса,- що мандровані рицарі звикли мало не цілий рік по всяких пущах та нетрях ночувати, і мають те собі за велике щастя. - Се буває тоді,- пояснив Дон Кіхот,- коли інакше не можна, або коли вони закохаються. І то щирісінька правда, бо був один рицар, що цілих два роки пробув на скелі, і в спеку, і в студінь, і в усяку негоду, а його сеньйора й гадки про те не мала. А той же самий Амадіс, прозвавшись Милосумом, прожив на голій скелі чи то вісім років, чи вісім місяців, не пам'ятаю добре, справляв покуту за те, що чимсь не догодив володарці своїй Оріані. Та годі вже про се, ворушись, Санчо, а то, може, ще й ослові, як Росинантові, яка причина станеться. - Отуди к бісу! - сказав Санчо. Тоді ойкнув разів тридцять, разів шістдесят зітхнув, разів сто двадцять лайнувся й закляв того, хто його в таке діло вплутав, та й підвівся на превелику силу, тільки не міг до кінця випростатись і все гнувся, мов турецький лук. З тяжкою бідою осідлав осла, що теж був якийсь ніби не свій, мавши того дня більше волі, ніж звичайно, потім підвів Росинанта, котрий жалівся б не менше свого пана та його джури, якби тільки вмів говорити. Вкінці Санчо підсадив Дон Кіхота на осла, Росинанта прив'язав іззаду, а сам узяв осла за оброть і поплентав навмання туди, де, здавалось йому, пролягав битий шлях. Чи пройшов яку милю, чи ні, а доля зичлива його вже на той шлях і спровадила. Мало того, край дороги побачили вони незабаром корчму; Дон Кіхот вирішив, собі на втіху, а джурі своєму на досаду, що то замок. Довго вони сперечались Санчо казав, що то корчма, а Дон Кіхот затявся, що замок; так і не скінчивши суперечки, добрались вони до тієї оселі, куди Санчо і втелющився без дальших розвідок з усім своїм обозом. РОЗДІЛ XVI Що сталося з завзятим гідальгом у корчмі, яка видалась йому замком Як побачив корчмар, що Дон Кіхот на ослі впоперек лежить, спитав зараз у Санча, що йому таке. Санчо відповів, що пусте - просто впав чоловік зі скелі та й пом'яв собі трохи боки. У корчмаря жінка була [86] не така, як у їхньому ділі заведено - зроду жаліслива і до людського лиха спочутлива. Вона зараз же заходилась коло Дон Кіхота поратись, ще й доньку свою, молоденьку та гарненьку дівчину, на поміч гукнула, щоб гостеві швидше лад дати. Ще була в тій корчмі наймичка-асту-рійка, з себе широковида, кирпоноса, потилиця їй плисковата, наче одрубана одне око зизе, а друге підсліпе, зате поставою взяла заввишки ледве сім п'ядей од землі сягала, а через свою трохи невкладисту спину все більше понурою ходити мусила. Отся ж то краля допомогла корчмарівні сяке-таке леговище для Дон Кіхота нарихтувати, і де ж- на піддашші, котре, з усього знати, багато років правило за соломосхо-вище. Там же ночував іще погонич один, послався трохи оподаль на в'юках та попонах мулячих, а Дон Кіхотова постіль була не така догідна на два нерівні ослони поклали чотири нестругані дошки, а на них матрас, такий завгрубшки, як стебноване укривало, ще з ковтюхами, такими твердючими, що якби вовна з дірок не лізла, то на дотик подумав би, що то каміння; простирала були цупкі, немов із щитової шкури, а ліжник такий обстріпаний, що на ньому всі шерстинки до останньої перелічив би. Дон Кіхот приліг на те проклятенне ліжко, і корчмариха з донькою зараз же обліпила його пластирами з голови до ніг, а Маріторна (так звали астурійку) їм присвічувала. Побачивши господиня, що на рицареві все тіло басаманами списане, зауважила, що мабуть-таки він не впав, а його побито. - Ба ні, не побито,- заперечив Санчо.- То скеля була така гостра та шпичакувата, от воно й вийшло - що шпичак, то і знак. А як у вас, добродійко,- додав по хвилі,- того ліплива кілька шматочків лишиться, то воно ще декому в знадобі стане. - Що, і ви, може, впали - спитала господиня. - Та впасти не впав,- одповів Санчо,- а так од пайового упадку перелякався, що досі на мені вся шкура болить, наче самому тисячу київ одважено. - Таке часом буває,- сказала корчмарівна.- От і мені сниться інший раз, ніби з якоїсь башти падаю і ніяк додолу не долечу, а як прокинусь, то, здається, така вся поламана й потовчена, ніби справді впала. - В тім-то й заковика,- заперечив Санчо,- що то мені не в сні приздрілось я тоді не сонний був, от як і тепер, а в мене на тілі не менше, мабуть, синяків, ніж у пана мого Дон Кіхота. - Як сього пана звати - перепитала астурійка Маріторна. - Дон Кіхот з Ламанчі,- одрік Санчо Панса.- Він мандрований рицар, і то один із найліпших і найкріпших, яких уже віддавна світ не бачив. - А що воно таке - мандрований рицар - спитала наймичка. - Ти що, вчорашня, що сього не знаєш - здивувався Санчо Панса.- Мандрований рицар, то, небого, така штука, що сьогодні його лупцюють, а завтра на цісаря коронують, сьогодні він над усіх безщасний і безрадний, а завтра своєму зброєноші два чи три королівські вінці кине. - Як же се ви,- спитала господиня,- мавши такого доброго пана, і досі графства навіть собі не заслужили [87] - Ба, яка швидка! - одказав Санчо.- Ми ще всього місяць один, як почали пригод шукати, а путньої поки що не мали жодної. Воно ж і так буває, що шукаєш одно, а напитаєш зовсім інше. Та як тільки пан мій Дон Кіхот ті свої рани, чи то пак басамани позагоює, а я од моїх не скалічію, то я своїх надій на найвищі можновладницькі титули в Гишпанії не проміняю. Дон Кіхот прислухався до тих балачок з пильною увагою, а потім підвівся на ліжку, скільки здужав, узяв корчмарих.у за руку й промовив - Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собі за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Не хочу сам себе хвалити, бо власна хвальба, як то кажуть, не платить, та нехай про мене повідає вам мій зброєносець. Одно скажу послуга, яку ви мені зробили, навічно вкарбується в скрижалі моєї пам'яті, і я вам буду вдячний за неї поки живоття мого. І якби небеса з високого свого призвоління не вчинили вже мене рабом кохання і невольником очей прекрасної невдячниці, що ймення її я ледве наважуюсь вимовити пошептом, то очі сієї вродливої панянки взяли б тепер у бран мою волю. Господиня, дочка її та брава Маріторна слухали оторопіло тої мови нашого мандрованого рицаря, аніже не розуміючи, ніби він по-грецьки говорив абощо, здогадувались тільки, що то мають бути якісь лестки чи компліменти. Не звиклі до таких речей, вони дивились на Дон Кі-хота й дивувались, бо то, здавалось, була якась опрічна від інших людина. Нарешті господиня подякувала рицареві, як могла, по-своєму, по-корчемному, за його ґречну мову і пішла з дівчиною, а наймичка Маріторна взяла поратися коло Санча, бо він потребував допомоги не менше од свого пана. Та Маріторна ще загодя домовилась була з погоничем, що прийде до нього вночі пожирувати ось нехай лише постояльники обляжуться та господарі позасинають, то вона вже скрадеться до нього і вволить усяку його волю. А дівка то була така, що вже як кому пообіцяє, то слово своє неодмінно справдить, хоч би вона його десь у темному лісі без жодних свідків давала, бо, бачите, дуже своїм шляхтянством чванилась і не мала собі за ганьбу, що в корчмі наймичкує то, казала, не її воля, а лиха недоля. Отож посеред горища, куди крізь латану покрівлю зорі вночі зазирали, стояло вузьке, мульке, убоге й непевне ложе Дон Кіхота, а обік нього Санчо послав собі мату очеретяну і вкрився ковдрою, вірніше грубим валов'яним рядном. Далі за ними розташувався погонич він, як ми вже казали, зладив собі постіль із в'юків та попон, що зняв із двох своїх найкращих мулів; а всього мав він дванадцятеро в'ючаків, жвавих, ситих та лиснючих. То був, бачите, один із заможних ареваль-ських погоничів, як свідчить автор сієї історії, що дуже добре знав його і буцімто навіть трохи родичем йому доводився, отже, згадка про нього аж ніяк не випадкова. Загалом беручи, Сід Ахмет Бен-Енхелі - дієпи-сець вельми довідливий і в кожній мализні ретельний, він-бо в реляції своїй не обминув мовчанкою навіть речей дрібних і малозначних. Могли б його взяти собі за приклад інші поважні історики, які часом оповідають про різні події надто коротко і стисло, аби, мовляв, по губах помазати; чи то з недбальства, чи то з лихого наміру, чи з невміння [88] навіть дуже важливі речі лишають вони десь у каламарі на самому дні. Вічна слава й дяка авторові «Табланта Рікамонського» і тому, хто оспівав подвиги графа Томільяса от уже де докладно та широко геть усе описується! Ну, добре, так ото, значить, погонич сходив до мулів своїх, заклав їм удруге оброку, а сам вернувся на горище, ліг та й жде, коли вже та моторна Маріторна до його прийде. Санчо уже, весь пластирами обліплений, теж уклався, та сон його не дуже брав - боки боліли. Долягав той біль і Дон Кіхотові, що лежав, мов той заєць, з розплющеними очима. В корчмі все стихло і стухло, тільки над ворітьми один ліхтар світив. Ця німотна тиша і фантастичні образи з книжок, що охмарили розум нашому гідальгові й раз у раз роїлися в його бідній голові, навіяли йому ще одну дивочну мрію, що іншому зроду таке не приверзеться. Примарилось йому, бачите, нібито він прибув до якогось пишного замку (в його уяві, як відомо, кожна корчма, де він приставав, була замком), а каштелянова донька, себто корчмарівна, зачарована його ґречними манерами, закохалась у нього і обіцяла прийти до нього сю ніч на любую розмову потай отця-матері. Всю ту нісенітницю, що сам же й вигадав, мав наш рицар за щиру й несхибну правду і потерпав уже, яка то буде страшна спокуса його честивості. Проте в серці своїм твердо вирішив, що не зламає віри володарці своїй Дульсінеї Тобоській, хоч би навіть стала перед ним сама королева Джіневра з вірницею своєю Кінтаньйоною. Довго він так ганяв свої химери, аж ось настав умовлений час і година (дуже для нього нещаслива), коли на піддашшя, де їх троє ночувало, мала прийти астурійка. І таки прийшла; боса, в самій сорочці і в бархановій намітці на голові, скрадалась вона тихою і сторожкою ходою, шукаючи свого погонича. Дон Кіхот зачув її, ледве вона в двері ввійшла; хоч як боліло обліплене пластирами тіло, він звівся на ліжкові й розкрив обійми; щоб пригорнути вродницю-панянку. Астурійка, мовчазна й насторожена, мацала поперед себе руками, пробираючись до свого любчика, і зненацька наткнулась на Дон Кіхота, що міцно схопив її за руку, притягнув до себе й посадив на постіль, а вона ні пари з уст. Доторкнувшись до її веретяної сорочки, наш химерник уявив собі, що то найтонший, найвиборніший єдваб, а скляні пацьорки її наручнів здались йому за коштовні персидські перла. Коси в неї нагадували кінську волосінь, та для нього то було щире арабське золоття, що й саме сонце блиском своїм пересяє. Тхнуло від неї якоюсь позавчорашньою пісною салатою, а йому видавалось, що уста її точать ніжні духмяні пахощі. Одне слово, він наділив її в своїй уяві всіма тими вабами й чарами, які мала одна романічна принцеса, що закохалась у тяжко пораненого рицаря й прийшла до нього на побачення. В своєму осліпі не діймав наш бідолашний гідальго віри ні дотику власному, ні нюхові; хоч од тої принадної кралі всякого потягло б на блювоту, окрім хіба погонича мулів, йому здавалось, ніби тримає в обіймах богиню краси. Міцно пригорнувши її до себе, він став їй казати тихим та ласкавим голосом - О, коли б мав я можність, прекрасна й високославна сеньйоро, [89] відплатити вам за ту велику ласку, що ви мені явили, звівши перед мої очі вашу предивну ліпоту. Але злая доля, що не вгаваючи переслідує людей зацних і гідних, прикувала мене, збитого й знівеченого, до сього ложа, аби я попри всю мою хіть не міг вашої волі вволити. А до сієї неможливості ще й друга, більша долучилась я присяг на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській, єдиній володарці моїх святотаємних дум. Якби не сії перешкоди, то я не був би таким нерозумним рицарем, щоб пропустити щасливу оказію, даровану мені вашою безмірною добротою. Стиснута в рицаревих обіймах, Маріторна аж упріла з переляку; не слухаючи й не розуміючи Дон Кіхотової мови, вона лише пручалася мовчки. Тим часом бравий погонич, якому не давали спати спорзні бажання і який зачув свою дівку ще як вона на горище ступила, пильно дослухався до того, що казав їй Дон Кіхот; гадаючи з ревнощів, ніби астурійка його зрадила й пригорнулась до іншого, він присунувся нишком до рицаревого леговища, подивитись, що після тої незрозумілої балаканки далі буде; як же побачив, що дівчина пручається, а Дон Кіхот живосилом її не пускає, то й зовсім не вподобав того жарту розмахнувся і так щиро закоханого рицаря по костявій щелепі навідлі вдарив, що бідолаха зразу юшкою вмився. Ще ж на тому не перестав підбив рицаря під себе й почав по його ребрах потоптом гасати. Дон Кіхотове ліжко, і так непевне та перекидисте, не витримало тієї додаткової навантаги і грякнуло додолу. Од того гуркоту прокинувся зо сну господар; він одразу догадався, що то, мабуть, наймиччині витівки, бо як гукнув її, то вона не обізвалась. Мавши таку призру, він устав хутенько, засвітив каганця і подався туди, звідки чувся той гармидер. Побачивши наймичка, що господар іде лихий та сердитий, перелякалась і кинулась прожогом у постіль до сонного Санча Панси, звилася там у клубок і причаїлась. Господар ускочив і гримнув - А де ти там, шльондро Я знаю, то все твої штучки! Тут саме пробуркався Санчо Панса почувши, що на нього хтось навалився, він подумав, що то домовик його душить, та й почав кулаччям навсібіч гатити. Набралася Маріторна тих товчеників до самого несхочу, то забула вже й про страх, і про сором та й собі давай Санча кулачити, що з нього вся соннота до решти злетіла; не розібравши ще гаразд, хто його так чеше, він підвівся скільки мога і схопив дівку за барки таке між ними пішло борюкання та вовтузіння, що всьому світові напродиво. Погонич побачив при каганці хазяйському, що любасці його непереливки, зразу одчепився од Дон Кіхота і кинувся її рятувати; корчмар також до неї рвонувся, та не для рятунку вже, а для покори, бо вважав, що то через неї таку бучу збили. І закрутилась веремія, знаєте, як то кажуть кішка за мишку, мишка за ніжку, ніжка за ліжко... Погонич насів на Санча, Санчо на дівку, дівка на нього, корчмар на неї - і то ж так завзято, що кулаки й на мить не вгавали. А тут іще в корчмаря каганець погас і потемки всі збилися в одну купу та й гамселили безощадно хто кого влучив, що ні в кого, мабуть, живого місця не зосталось. А в тій корчмі стояв тієї ночі ще й стражник один із старої толедської Святої Германдади. Почувши ту страшенну бучу, він схопив ознаки [90] уряду свого - патеричку та бляшану скриньку з паперами - і помац-кував на горище, вигукуючи - Стійте іменем закону! Іменем Святої Германдади, перестаньте! Першим, на кого наткнувся стражник, був Дон Кіхот побитий і знетямлений, лежав він навзнак, простягнувшись на своїй розваленій постелі. Стражник ухопив його за бороду й гукнув кілька разів - Шануйте правосуддя! Та бачивши, що той, кого він схопив, не ворушиться і знаку життя не подає, почав заздрівати, що його замордовано, а то все душогуби, і закричав ще дужче - Замкнути ворота! Нікого звідси не випускати - тут чоловіка вбито! Од того крику всі пополошились і як стій припинили бійку. Корчмар подався до себе в кімнату, погонич до мулів, наймичка в свою комірчину; самі тільки горопашні Дон Кіхот і Санчо Панса не могли рушитися з місця. Стражник пустив рицареву бороду й побіг на світло, щоб найти і ув'язнити провинників, але світла ніде не було, бо господар навмисне погасив ліхтаря, як до себе тікав. Мусив стражник із коминка вогню добувати і довго вовтузитися, поки другого каганця засвітив. РОЗДІЛ XVII, де оповідається про нові незліченні турбації, що спіткали премудрого Дон Кіхота і його бравого джуру Санча Пансу в корчмі, котру наш рицар собі на лихо вважав за замок Тим часом Дон Кіхот очутився від зомління і обізвався до свого джури таким самим голосом, як напередодні, коли лежав простягнутий на кийовому боїщі - Друже Санчо, ти спиш Ти спиш, друже Санчо - Яке там у лиха спання,- одповів Санчо з серцем.- Сю ніч мене всі чорти з пекла мордували, не інакше. - Ти можеш так гадати без сумніву,- сказав Дон Кіхот.- Або я нічого не розумію, або сей замок зачарований. Послухай... Тільки присягнися перш, що будеш до самої моєї смерті тримати в тайності те, що я тобі зараз скажу. - Присягаю,- промовив Санчо. - Я сього на те прошу,- вів далі Дон Кіхот,- що не хочу нічиїй честі ущербку чинити. - Таже я сказав, що присягаю,- повторив Санчо.- Нікому тих таємнощів до кінця вашого віку не одкрию і дай Боже, щоб завтра міг уже все роздзвонити. - Чи я тобі, Санчо, стільки вже лиха накоїв,- спитав Дон Кіхот,- що ти моєї смерті так швидко виглядаєш - Ні, я не той,- одповів Санчо,- а просто не люблю нічого довго в схованці тримати, бо то все, знаєте, гниє. - Ну, нехай і так,- сказав Дон Кіхот,- я покладаюсь на вірність твою і порядність. То знай же, що сієї ночі сталася зі мною найдив-ніша пригода, якою я досі міг би похвалитись. Найшвидше сказати, до мене щойно приходила донька властителя сього замку, панянка з усього світу хороша та вродлива. Якими словами можна змалювати її пишні оздоби, її розум чудовий, її скриті принади, яких, доховуючи вірності володарці моїй Дульсінеї Тобоській, не буду торкатись і згадувати Скажу тобі тільки, що, мабуть, небо позаздрило мені того добра, яке подала в мої руки щаслива доля, або (се річ майже певна), що сей замок, як я вже тобі говорив, зачарований. В той час, як ми з нею провадили любу та милу розмову, де взялася чиясь невидима рука (напевне, якогось потворного велетня), так мені в щелепи двигонула, що я весь кров'ю умився, а потім так мене всього помотлошила, що я нині чуюся гірше, ніж учора, коли, як тобі відомо, погоничі наробили нам тієї шваби за Росинантові вибрики. З сього я висновую, що скарбу краси тієї панянки мусить оберігати якийся заворожений мавр і що вона не мені судилась. - А мені то й поготів,- сказав Санчо,- бо маврів, може, над чотири сотні такого дали мені чосу, що вчорашні киї вже за ласощі здаються. То скажіть мені, пане, на милость як ви можете називати сю пригоду щасливою і предивною, коли нам обом утерли такого маку Вам то ще нічого, бо ви ж хоч таку пишну кралю, кажете, до себе тулили, а мені що дісталось Хіба оця лупка, що більшої вже, мабуть, ізроду не буде! Ох, я нещасний, і безталанна та мати, що мене спородила! Хоч я й не лицар і в лицарство не пнуся, та при всякій пригоді вам чи змелеться, а мені то вже притьмом скрутиться! - То, виходить, і тебе побито - спитав Дон Кіхот. - Та не що ж я й кажу, била б його лиха година! - закляв Санчо. - Не вдавайся в тугу, друже,- сказав Дон Кіхот.- Зараз я наготую той чудодійний бальзам, і все з нас як рукою зніме. Тим часом стражник добув уже світла й знову побрався на горище поглянути, кого ж там убито. Він був у самій сорочці, голову запнув хусткою і йшов сердитий-пресердитий із каганцем у руці. Як забачив його Санчо, зараз спитав у свого пана - Чи то, добродію, часом не мавр заворожений іде нам бобу всипати, бо все йому мало здається - Не може бути, що то мавр,- одказав Дон Кіхот.- Хто заворожений, того нікому не видно. - Може, й не видно, зате буває чутно,- заперечив Санчо.- Спитайте, коли хочте, у моєї спини. - Моя й сама те знає,- сказав Дон Кіхот,- але то ще не доказ, що ми бачимо перед собою завороженого мавра. Стражник підійшов ближче і, почувши їхню мирну розмову, став з дива, мов у землю вритий. А треба сказати, що Дон Кіхот і досі лежав навзнак і не ворушився, весь побитий і обліплений пластирами. По якійсь хвилі стражник підступив до нього і спитав - Ну, як ся маєш, чоловіче добрий - Бувши вами, я говорив би чемніше,- зауважив Дон Кіхот.- [92] Чи, може, в цих краях так уже заведено, що кожному цимбалу вільно ображати мандрованих рицарів Почувши стражник, що сей хирний та мізерний чоловік шанує його такими словами, не витерпів; з розмаху жбурнув йому на голову каганця з оливою, мало черепа не розсадив, а сам геть пішов, як ізнову поночі стало. - Так і є, пане,- сказав Санчо Панса,- се той заворожений мавр, що для когось скарб береже, а для нас кулаки та каганці. - Маєш рацію,- погодився Дон Кіхот,- і не треба нам уважати на всякі такі химороди, нема чого в досаду і гнів удаватися; адже то все примари і привиди, скільки не шукай - не знайдеш, на кому мсти-тися. Встань краще, Санчо, якщо здужаєш, та сходи до каштеляна сього замку, чи не добудеш у нього дещицю оливи, вина, солі та роз-майрину на той цілющий бальзам. Далебі, зараз він став би мені в великій пригоді, бо й досі з тої рани, що завдало мені привиддя, кров он як іде. Санчо підвівся, хоч кості йому хтозна-як боліли, і пішов потемки шукати господаря; наткнувшись на стражника, який підслухував, що там роблять його противники, він озвався до нього - Пане, хоч би хто ви були, учиніть нам ласку й добродійство, дайте трохи розмайрину, оливи, солі та вина,- все то на ліки одному з найчільніших мандрованих лицарів, які тільки в світі є, бо він лежить отам-о на ліжкку, тяжко поранений від руки завороженого мавра, що пробуває в сьому заїзді. Почувши таку мову, стражник зміркував, що сей чоловік, мабуть, не при тямі; та що вже почало на світ займатися, одчинив двері до корчми, гукнув господаря й переказав, чого тому дивакові треба. Корчмар розшукав усі ті знадоби, і Санчо одніс їх Дон Кіхотові, що, вхопивши в руки голову, стогнав од болю, хоч од того каганця йому лише дві здоровенні гулі на лобі набігло, а кров зовсім і не йшла, тільки з переляку та перестраху піт дзюрком лився. Зрештою наш гідальго взяв той припас, перемішав усе гарненько й поставив на вогонь, поки добре не вкипіло. Тоді попрохав якогось бутля, щоб вариво злити, та в корчмі не знайшлось ніякої гулящої посудини, окрім бляшаної оливниці, що її господар не пошкодував для такої справи. Дон Кіхот проказав над тією оливницею більш як вісімдесят отченашів і стільки само богородиць та «вірую», покладаючи за кожним словом благословлющого хреста; тій церемонії придивлялись Санчо, корчмар і стражник, а погонич байдуже - пішов десь мули свої порати. Як усе було готове, Дон Кіхот вирішив не гаючись досвідчити на собі цілющу силу цього нібито дорогоцінного бальзаму і випив майже все, що не влізло в оливницю і лишилось у казанку, де варилося,- з півкварти, чи що. Як тільки ж ковтнув того дива, зараз така блювачка на нього напала, що геть-чисто все з себе викинув, а з великої натуги та надсади ще й потом рясним облився. Тоді він попросив, щоб його добре вкрили й лишили на самоті. Проспав отак годин зо три; а як прокинувся, зразу відчув на всім тілі полегшу, навіть кістки зовсім не боліли здоровий став, та й годі. Тепер уже Дон Кіхот був цілком певний, що йому справді вдалося зготувати бальзам Ф'єрабраса [93] і що, маючи такі ліки, він може сміливо йти на будь-який небезпечний бій, на будь-яку битву чи баталію. Як побачив Санчо Панса таке чудесне уздоровлення, то зразу спитав у пана, чи можна йому той бальзам допити, що в казанку (а там його чимало ще лишилось). Рицар дозволив, і Санчо, вхопивши казанка обіруч, припав до нього з щирою вірою та й видудлив того дання не менше, мабуть, ніж Дон Кіхот. Але шлунок у бідолахи Санча був, знати, не такий делікатний, як у пана доки що виблюнув, так його канудило, крутило і судомило, так у піт кидало, що от-от, здавалося, духу пуститься сердега. У тих лютих муках він проклинав і бальзам, і того шахрая, що ним його пригостив. Побачивши таке діло, Дон Кіхот сказав - Я гадаю, Санчо, це все через те, що тебе на рицаря не висвячено, а таким людям, я цілком певен, сей напій не йде на пожиток. - А як ви се знали,- одказав Санчо,- то якого ж бісового батька давали мені його на куштунок Тим часом дання своє діло вчинило, і бідолашного джуру почало проносити верхом і сподом з такою навальністю, що очеретяна мата, на яку він знову бебехнувся, і валове рядно, яким укрився, більше вже, мабуть, нікому ні на що не придалися. Так його корчило й кидало, такими потами проймало, що не лише він сам, а й усі присутні гадали, що тут йому й амінь буде. Та уразлива злива бушувала годин десь зо дві, по упливі яких Санчо не дізнав жадної пільги; на одміну од пана, він чувся весь розбитим і розламаним, навіть на ногах триматися не здужав. А Дон Кіхот, як ми вже сказали, оклигав і очуняв, йому вже знову у мандри манулося, пригод шукати чого ж йому, думав, баритися, коли в світі стільки людей потребують од нього заслони й запомоги, коли він має до того такий надійний цілющий бальзам Підохочений такими думками, він сам осідлав свого Росинанта і нав'ючив джури-ного осла, поміг Санчові убратися і верхи сісти, а тоді скочив на коня і, майнувши в кінець подвір'я корчемного, прихопив там ратище, яке мало йому за списа бойового стати. Всі люди, що під той час у корчмі знаходились (а було їх душ двадцять із чимось), дивились на нашого рицаря; дивилась на нього і молода корчмарівна, а він і собі вп'явся в неї очима і раз по раз зітхав ізглибока, та всі, особливо, хто бачив, як його зночі пластирами обліплювано, гадали, що то він стогне, бо під ребрами йому болить. Як уже рицар і джура під'їхали верхами до воріт, Дон Кіхот підкликав господаря і промовив до нього спокійно й поважно - Великі і премногі суть добродійства, пане каштеляне, що їх дознав я у сьому замку, і я буду вам за них удячен і уважен по всі дні живота мого. Хотів би і я вам навзаєм прислужитися, помстившись на якому свавольнику, що кривду вам наважився заподіяти, бо то, щоб ви знали, повинність моя і обов'язок - безборонних рятувати, покривджених помщати, а віроломців карати. Засягніте поради у власної пам'яті, і якщо вам колись таке лучилось, то тільки скажіте мені прирікаю на честь мою рицарську тій вашій волі повну догоду і сатисфакцію вчинити. Корчмар одказав йому так само спокійно [94] - Пане рицарю, я зовсім не жадаю, аби вашець за мої кривди на комусь помщався як прийде до діла, то я й сам зумію одсіч дати. Я одного лише вимагаю - нехай вашець заплатить мені за ночівлю в моїм заїзді, себто за обрік для скотини, а також за харч і за дві постелі. - Як то - спитав Дон Кіхот.- Хіба се заїзд - Авжеж заїзд, та ще й несогірший,- одказав корчмар. - Виходить, я помилявся до сієї хвилі,- промовив Дон Кіхот,- бо гадав, правду кажучи, що се замок, і то неабиякий. Але якщо се не замок, а таки заїзд, то мушу вам сказати, що вже плати вибачайте, бо я не годен переступити законів мандрованого рицарства; ніхто з таких рицарів, скільки я знаю з романів, ніколи не платив за ночівлю в заїзді та інші подібні речі, бо по праву і правді всі повинні приймати їх гостинно за нестерпучі муки, що вони в пошуках пригод набираються вдень і вночі, влітку і взимку, пішо і кінно, на безхліб'ї й на безвідді, в студінь і в спеку, зносячи од неба всяку негоду і терплячи на землі всяку недогоду. - Мені про те все байдуже,- заперечив корчмар.- Платіть гроші та й квит, а ті рицарські штучки нам без інтересу. Не треба мені ані помсти, ані відплати, лише звичайнісінької плати. - Тоді ти просто кеп і нікчемний трактирник,- сказав Дон Кіхот. Стиснув Росинанта острогами, взяв ратище на перехил та й виїхав ніким не спинений із корчми - так розігнався, що не оглянувся навіть, чи їде за ним зброєноша. Побачивши корчмар, що рицар поїхав і не розплатився, надумав стягти постояле з Санча Панси, але той сказав, що раз пан не захотів платити, то й він не заплатить, бо, будучи джурою в мандрованого рицаря, мусить тим робом, що й пан його, ходити, тобто, не платити ні шеляга по шинках та заїздах. Господаря взяло за печінки, і він загрозив Санчові, що коли той добром не розплатиться, то хай начувається, бо він свого не подарує. На ті нахвалки Санчо одказав, що буде дотримувати правил рицарського ордену, до якого належить його пан, і нічогісінько не заплатить, хоч би йому за те й жизню довелось наложити, бо не хоче ламати давнього доброго звичаю мандрованого рицарства, не хоче, щоб потомні джури нарікали й жалкували на нього за порушення такого праведного закону. На Санчову лиху біду серед постояльців корчемних було в ту пору четверо сукновалів із Сеговії, троє голкоробів з кордовського Жереб'ячого плацу і двоє тандитників із севільського ярмарку, люди все веселі, шутковиті, вигадливі і на все зле проворні. Так ніби їх одна думка пройняла, кинулись вони гуртом до Санча, стягли його з осла, кинули на хазяйську ковдру (хтось швиденько по неї збігав), а потім, побачивши, що підсіння корчемне занизьке для тої забави, що вони намислили, вийшли на подвір'я, під високий небесний намет, почали підкидати Санча на тій ковдрі, туляючись ним, як собакою на карнавальних ігрищах. Несвітський репет бідолашного підкиданця долетів до слуху Дон Кіхота; рицар пристав, наслухаючи пильно, думав уже, що то якась нова пригода йому трапляється, але зрештою розчув, що то ж його джура так верещить. Тоді повернув коня і важкуватим чвалом покатав [95] назад до корчми, але ворота були вже замкнуті, і він поїхав кругом, шукаючи, кудою б туди дістатись. Добравшись до муру, не з-так і високого, яким було обведене подвір'я, він побачив, як над його джурою збиткуються Санчо літав у повітрі то вгору, то вниз так шпарко і з винно, що якби наш рицар не був такий лютий, то сам би розреготався. Він спробував перелізти через мур із коня, але був такий замлілий і захлялий, що і з сідла встати не здужав. Тоді сидячи верхи почав шпетити і паплюжити підкидачів такими словами, що на письмі їх і переказувати негоже. Але вони на те не зважали Г своє робили та все, знай, гигикали, хоч як той несамохітний літун кричав, стогнав, погрожував і благав; аж тоді бешкетники Санча пустили, коли підкидати втомилися. Потому підвели осла й підсадили на нього Санча, накинувши йому на плечі кобеняк. Як побачила жаліслива Маріторна, який він змучений та змордований, принесла йому з колодязя води свіженької - душу одволожити. Санчо вхопив глека з водою і вже до рота підніс, як раптом зачув голосне панове гукання - Сину мій Санчо, не пий тої води! Не пий її, синку, бо то погибель твоя! Ось бачиш,- він показав йому свою бляшанку,- тут у мене свячений бальзам вип'єш дві крапельки, і все мов рукою зніме. Санчо позирнув на нього скрива і ще голосніше гукнув йому на відповідь - Еге! Чи ви вже забули, що я не рицар, чи хочете, щоб я після вчорашнього останні тельбухи виригав Сховайте той бальзам ік нечистій матері, а мені дайте спокій! По сій мові припав пожадливо до глека, та, допевнившися зразу з першого ковтка, що то вода, попрохав у Маріторни вина; дівка з дорогою душею почастувала його на свої гроші - мала, кажуть, Бога в животі, дарма що вшетечним ремеслом бавилась. Випивши вина, Санчо вдарив осла п'ятами в боки, розчинив навстіж ворота і майнув на волю, радий та веселий, що доказав-таки свого і не заплатив ні шеляга, хоч завсідні його заручники, себто спина й боки, і потерпіли при сьому. Щоправда, корчмар взяв у заставу його сакви, але Санчо того навіть не помітив спохвату. Як він виїхав, корчмар хотів був засунути ворота, але ті бешкетники не дали; там такі були зухи, що для них не то Дон Кіхот, а й правдивий рицар Круглого Стола не варт був печеної цибулі. РОЗДІЛ XVIII, де оповідається про розмову, що провадив Санчо Панса з своїм паном Дон Кіхотом, а також про деякі доволі цікаві пригоди Санчо під'їхав до свого пана такий знеможений та знесилений, що ледве здужав осла поганяти. Як побачив те Дон Кіхот, так до нього промовив - Отепер уже, добрий мій Санчо, я певний-певнісінький, що той [96] замок чи нехай заїзд і справді зачарований, бо хто- ж то з тобою так нелюдськи жартував, як не привиди або не тогосвітні істоти Се потверджується ще й ось якою обставиною коли я стежив з-поза муру за перебігом твоєї сумної трагедії, я зненацька відчув, що не можу ані в двір перелізти, ні навіть із Росинанта зсісти,- таке вони чарами своїми мені поробили. Якби не се, то, клянуся честю, я так би за тебе помстився, що ті лайдаки й гунцвоти десятому тих жартів заказали б. Заради сього я навіть порушив би право рицарське, що, як я тобі вже не раз пояснював, не велить нам піднімати зброї проти нерицарів, за винятком тих крайніх випадків, коли доводиться власне життя і власну персону обороняти. - Та і я помстився б, якби приміг,- сказав Санчо,- не подивився б на те, що не рицар; та коли ж неспромога моя. Тільки я думаю, що то наді мною збиткувались не привиди й не зачаровані, як ви кажете, істоти, а таки люди з крові і кості, от як і ми з вами; я навіть знаю, як їх усіх звати, бо чув, коли мене підкидувано, як на одного казали Педро Мартінес, на другого Теноріо Ернандес, корчмаря ж наймення Хуан Паломеке, а дражнять Шульга. А що ви, пане, через мур не могли дістатись і з коня злізти, то, мабуть, сила не в чарах, а в чомусь іншому. Бачу вже, що, пригод шукаючи, такого собі лиха напитаємо, що вже не розберемо, котра в нас нога права, а котра ліва. Я так собі своїм убогим розумом міркую чи не краще нам оце додому вертатись та за господарство дбати (пора, бачите, жнив'яна), аніж отак галасвіта їздити, потрапляючи з дощу та під ринву - Ех, Санчо, Санчо,- відповів йому Дон Кіхот,- як мало ти ще розумієшся на рицарській справі! Помовч краще та потерпи трохи ще кілька днів, і ти на власні очі побачиш, яке це почесне і хвальне покликання. Скажи, чи є на світі більша втіха, чи є де вища насолода, як виграти бій і здолати ворога Авжеж що немає. - Може, воно й так,- сказав Санчо,- я того не свідомий, знаю тільки, що відколи ми стали мандрованими лицарями (чи ліпше сказати ви стали, бо мені до тої честі зась), ми ще ні разу не виграли бою, хіба що тоді з біскайцем, та й там ви півуха й півшолома загубили, а після того мали все лише товченики та духопелики, а я в додачу ще й гойдаників скуштував - і то ж від кого Від якихось зачарованих істот, що я над ними й помститися не можу, і ніколи не дізнаюсь, чи справді, як ви кажете, так солодко ворога подужати. - Оце ж то й горе наше, Санчо,- погодився Дон Кіхот,- але скоро я дістану такого характерницького меча, що хто його має, того вже ніякі чари не беруть; може, попадеться мені на щастя той самий, що був колись у Амадіса, як він прозвався Рицарем Полум'яного Меча. Над того меча кращого в світі не було окрім того характерства, ще був гострий, як бритва, хоч яка міцна й заворожена броня не могла перед ним устояти. - Та моя ж доля така щербата,- сказав Санчо,- що коли й трапиться вам такий меч, то буде помічний тільки висвяченому лицарю, як і той бальзам, а джурі - дуля з маком. - Не бійся, Санчо,- потішив його Дон Кіхот,- і тобі ще пошле небо кращу долю.[97] їдуть вони отак удвох, розмовляють, аж бачать - попереду на шляху курява хмарою встає, велика та густа. - Настав день, о Санчо,- обізвався тоді Дон Кіхот до джури,- що покаже, яке щастя судила мені доля; настав день, кажу, коли я появлю, як нігди, міць правиці моєї і звершу подвиги, що запишуться в книгу слави на всі потомні часи. Бачиш хмару пилу, що он там устає То, Санчо, суне величезне військо, незчисленна й різноплеменна рать. - І мусить бути не одна, а дві,- сказав Санчо,- бо й з другого боку таке саме хмарище суне. Оглянеться Дон Кіхот - аж і справді. І так йому радісно на душі стало, що й не сказати серед сієї розлогої рівнини, думав він, зітнеться зараз і зріжеться одно військо з другим. У нього в уяві, бачите, щохвилі і щомиті так і роїлися всі оті битви, чари, перемоги, шаленства, любощі, виклики на герць, що то в рицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та вчинки крутилися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили дві великі овечі отари, що тим шляхом сунули, та сюди, а та туди, тільки за тією кушпелою їх не видно було, поки не підійшли зовсім близько. Але Дон Кіхот з такою певністю твердив, що то військо з військом ізближається, що й Санчо вкінці тому повірив і спитав - А що ж нам, пане, тепер робити - Як то що - перепитав Дон Кіхот.- Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, те військо, що йде нам назустріч, веде і провадить могутній цісар Аліфанфарон, володар великого островаТрапобани, а позад нас іде військо його супротивника, гарамантського короля Пентаполіна Голорукого, званого так тому, що як іде до бою, то завше оголює праву руку. - А чого сі два володарі так проміж себе ворогують - спитав Санчо. - Того вони ворогують,- одказав Дон Кіхот,- що сей Аліфанфарон сам запеклий бусурмен, а закохався в доньку Пентаполіна, хорошую та вродливу християнську королівну, а отець її не хоче дати за царя-поганина, поки той свого лжепророка Магомета не зацурає і на нашу віру не пристане. - Присягаю на мою бороду,- гукнув Санчо,- добре той Пента-полін робить, і я ладен підпирати його, скільки моги моєї. - А се ж і є твій обов'язок,- сказав Дон Кіхот,- бо в таких боях і нерицарі можуть брати участь. - Ясно,- сказав Санчо.- Тільки де ж би нам сього осла подіти, щоб потім після бою не шукати Бо на такій животині нібито не заведено воювати, еге ж - Правда,- підтвердив Дон Кіхот.- П) сти його напризволяще, як і пропаде, то не велика біда, бо як наша ііуде перемога, то стільки коней добудемо, що я, може, й самому Росинантові дам переміну. А тепер слухай мене уважно і дивись пильно, я тобі перечислю най-чільніших рицарів з одного і з другого війська. Щоб же нам видніше було, з'їдьмо на он той пагорок; звідти ми їх мов на долоні побачимо. Так вони й зробили, з'їхали на той пагорок, звідки й справді добре було б видно ті дві отари чи, як гадав Дон Кіхот, раті, якби пйлява, що [98] вони збили, не застилала їм зору й не сліпила очей. Проте Дон Кіхот, що йому в уяві малювалось те, чого він не бачив і чого навсправжки не було, почав говорити гучним голосом - Он той рицар, що збруя в нього жовтожара, а на щиті царевінча-ний лев схиляється до ніг діви, то хоробрий Лауркальк, володар Срібного Мосту. А той, що збруя в квітках золотастих, а на щиті три срі-берні корони на лазуровім полі, то грізний Мікоколемб, великий князь Кіросійський. По правій руці в нього височіє велетенською статурою безстрашний Брандабарбаран Махлярський, повелитель трьох Аравій броня йому обтягнена зміїною шкурою, а замість щита - брама з тієї, славлять,святині, котру зруйнував Самсон, коли ціною власного життя помстився над ворогами. А тепер поглянь у той бік, на друге військо подивися. Там веде перед непереможний переможець Тімонель Кар-кахонський, володар Нової Біскаї; обладунок у нього чотирма кольорами процвітаний-мальований, блакитним, зеленим, білим і жовтим, а на щиті - золота кішка на шарлатному полі, а під нею напис - «Няв» то скорочене ім'я його дами, що має бути, кажуть, незрівнянна Нявліна, дочка герцога Дженджеруна Альгарбського. Той, що під його вагою вгинається могутній крутобокий бахмат, а збруя на ньому сніжно-біла і на щиті нема девізу - то рицар-біляк, француз родом, на ймення П'єр Папен, барон Утрехтський. А той юнак у блакитно-срібній збруї, що залізною п'ятою підострожує свою ходовиту смугасту зебру, то потужний володар Нербії, Еспартафілард-Лісовик; на щиті в нього за емблему шпараговий кущ і девіз кастільською мовою «Доля йде в мою тропу». В такий спосіб Дон Кіхот називав іще багатьох рицарів з одного й другого уявного загону і не запинаючись описував, яка в кого збруя, які кольори, девізи та емблеми, захоплений дорешти нечуваним божевіллям, що його опанувало. Не зводячи духа, він провадив далі - У те військо, що на нас іде, входять вояки преріжних язиків і племен он ті, що п'ють солодкі води славути-Ксанфа; он ті, що толочать масільські нагірні полонини; ті, що просівають найтонший і най-дрібніший золотий пісок щасливої Аравії; ті, що втішаються на прегарних свіжих берегах чистого, як кришталь, Термодонта; ті, що різними способами розтинають золотодайні жили Пактола; далі йдуть хибкі у слові нумідійці, знакомиті лучники перси, мідяни і парфи, що воюють удаваною втечею, походющі кочовики араби, біляві й жорстокі скіфи, ефіопи з проколеними губами і безліч інших народів, що я їх бачу і впізнаю з виду, тільки не пригадую назви. В супротивному війську йдуть ті, що п'ють із прозорих хвиль лямованого оливними гаями Бетіса, ті, що купаються й виглядаються в свічаді невичерпно багатого Тахо, ті, що розкошують цілющими водами божистого Хеніла, ті, що топчуть гойні тартезійські пасовища і провадять щасливе життя на Єлісейських Полях Хереса; он ідуть багаті манчани, увінчані золотим колоссям, а онде закуті в залізо останні нащадки стародавньої готської крові; он ті, що хлюпочуться в тихоплинній Пісуерзі, ті, що випасають свої отари на розлогих і безмежних луках колінкуватої Гвадіани, славної своїми підземними руслами; ті, що тремтять од холоду [99] в лісистих Піренеях і на снігових шпилях високоверхих Апеннін,- словом, усі племена, що заселяють і залюднюють Європу. І Боже ти мій Господи, яких тільки країн він не назвав, яких народів не перечислив, з дивовижною бистродумністю приточуючи до кожного відповідні означення взором тих, що вичитав колись у своїх баламутних книжках! Санчо Панса слухав тих речей мовчки, роззявивши рота, час від часу повертаючи голову туди чи сюди, щоб побачити тих рицарів і велетнів, що називав його пан; не мігши ж нічого такого розгледіти, він сказав нарешті - Що за нечиста сила Не бачу я ані тих людей, ні лицарів, ні велетнів, що ви, пане, кажете. Може, це все мана одна, як і ті вчорашні прйвидки -- Як то - спитав у нього Дон Кіхот.- Хіба ти не чуєш, як іржуть коні, як грають жоломійки, як б'ють барабани - Чую тільки, як вівці мекають та барани бекають,- відповів Санчо. Так воно було і справді, бо обидва гурти надійшли вже зовсім близько. - Санчо,- сказав йому Дон Кіхот,- ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, які вони є насправді. Якщо ти так дуже боїшся, то стань осторонь і не мішайся, а я вже сам зумію перехилити вагу тому, кому стану до помочі. Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами і, наваживши вперед списа, блискавкою злетів із пагорка на шлях. Санчо з усіх сил гукав йому навздогінці - Верніться, пане мій Дон Кіхоте! От їй же Богу, ви вдаряєте на баранів та овець! Верніться, кажу, бодай мого батька мордувало! От уже навісна голова! Дивіться, там же нема ніякісіньких лицарів та велетнів, ані збруй, ані котів, ані щитів цілих чи ділених, ані полів лазурових чи мара їх знає яких! Що він там витворяє Гріх один та й годі! Та Дон Кіхот і не думав вертатись - він мчався вперед, покрикуючи зичним голосом - Гей ви, рицарі, що виступаєте і боретесь під корогвами хороброго цісаря Пентаполіна Голорукого! Всі за мною, і ви побачите - я одним духом розквитаюся з його ворогом, Аліфанфароном Трапобанським! По сім слові загнався в саму щирину вражу, тобто в овечу отару, і так люто, так завзято махав своїм ратищем на всі боки, мов то й справді були його смертельні вороги. Вівчарі й гуртоправи, які ту худобу гнали, кричали йому, щоб перестав, але побачивши, що те не помагає, повідв'язували свої швигалки й почали швигати на нього каміння завбільшки в кулак, аж йому коло вух свистіло. Наш рицар не зважав на те каміння, а все гасав по полю і кричав - Де ти, бундючний Аліфанфароне Виходь проти мене, я рицар, що хоче помірятися з тобою силами один на один і покласти тебе трупом за ту кривду, що вчинив єси хороброму Гараманту Пентаполінові! Тут саме круглячок один влучив йому в бік, аж двоє ребер в тіло [100] продавилось. З того болю рицареві нашому в очах потемніло; думав уже, що його вбито або принаймні тяжко поранено; та тут він згадав про бальзам, схопив бляшанку, підніс до рота й почав уливати в себе той напій, але не встиг націдити, скільки треба, як надлетіло друге ядро воно вцілило йому в саму руку, розтрощило на друзки бляшанку, вибило мимольотом три чи чотири зуби спереду і збоку, ще й два пальці боляче обранило. Од тих двох гостинців повалився бідолашний гідальго з коня додолу. Пастухи підбігли до нього, подивились - неначе вбитий; тоді хутенько зігнали отару, підібрали побитих овець, сім їх було, чи що, та й рушили собі далі. Увесь цей час Санчо стояв на пагорбі та, дивлячись на панові шалені витворки, аж бороду на собі рвав, проклинаючи той час і годину, коли він із ним злигався. Як же побачив, що рицар упав з коня додолу, а вівчарі посунули далі, з'їхав наниз і кинувся мерщій до Дон Кіхота. Побачивши його в жалюгідному стані, але притомним, джура обізвався - Чи не казав же я вам, пане, щоб вернулись, бо то не військо було, а овеча отара - Яку ж ману, яку облуду може напускати той негідний чаклун, мій лютий ворог! - промовив Дон Кіхот.- Знай, Санчо, що таким чародіям дуже легко нас обмарити, а сей злобитель переслідує мене заздро, бач, йому стало тієї слави, що мав я в бою залучити, от він і перетворив ті військові загони на овечі отари. Якщо не віриш, то, дуже тебе прошу, от що зроби сідай на осла і їдь за ними назирці, то й побачиш, що я тобі щиру правду кажу, бо пройшовши трохи далі, вони повернуть до первісного стану із овець та баранів ізнов людьми вчиняться, такими, як я тобі допіру змальовував. Та тимчасом іще не їдь, бо я потребую твоєї опіки і допомоги. Підійди ближче й подивись, скільки мені зубів бракує спереду і з боків, бо мені здається, що геть усі повибивані. Санчо нахилився над ним так близько, що мало не заліз очима в рот, але в цей саме час на Дон Кіхота почав діяти бальзам. Тільки джура встиг заглянути панові в зуби, як той вивергнув, мовби з мушкета вистрелив, все, що в нього було в нутробі, прямо на бороду свому жалібникові. - Богородице-Діво! - аж крикнув Санчо.- Що воно таке Не йнакше, як на смерть горопаху поранили, коли вже кров'ю ригає. Та приглянувшись пильніше, догадався по запаху, кольору й смаку, що то не кров, а бальзам, який Дон Кіхот при ньому пив оце з бляшанки; тут його самого так занудило та замлоїло, що в кендюсі все перевернулось, і він геть обблював свого пана - пишно малися тепер обоє. Побіг Санчо до осла дістати з торби чим утертися і пана перев'язати; глядь - аж торби немає. Мало не стерявся джура з того горя, знов почав себе клясти-проклинати і поклав у думці, що кине цю дурну службу й вернеться в село,- нехай уже й плата пропадає, і надія на той острів, що йому пан обіцяв! Тим часом Дон Кіхот зіп'явся на ноги і, підтримуючи лівою рукою щелепи, щоб останні зуби не повипадали, правою взяв за повід Росинанта (вірний і смирний кінь так і не відходив од свого вершника) [101] і підійшов до джури; той стояв, похилившись на свого осла і підперши голову рукою, мов у тяжкій задумі. Побачивши, що він такий смутний та невеселий, Дон Кіхот сказав - Знай, Санчо тільки той чоловік іншого переважить, котрий зробить більше за нього. Всі ці бурі й негоди, що спадають на наші голови, свідчать лише про те, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. І горе, і радощі - ніщо не вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко. Не журись моїм лихом, адже тобі самому нічого не сталось. - Як то не сталось - заперечив Санчо.- А кого ж то на ковдрі підкидали, як не мого батька сина А в кого торба з усім припасом пропала, як не в мене - Що, в тебе пропала торба - спитав Дон Кіхот. - Авжеж, пропала,- одказав Санчо. - То виходить, що нам сьогодні не буде чого їсти,- промовив Дон Кіхот. - А не було б чого,- одказав Санчо,- якби по полях та по лугах не росли всілякі зілля, що ви, пане, нібито знаєте і що можуть стати в пригоді таким, як ви, злиденним мандрованим лицарям. - Так то воно так,- сказав Дон Кіхот,- але я волів би оце зараз хліба окраєць, хоч би й не питльованого, та оселедчиків пару, аніж усі оті трави, що їх описав Діоскорід і прокоментував доктор Лагуна. А втім, добрий мій Санчо, сідай на осла та будемо, мабуть, рушати. Бог за все на світі дбає, то чей же не помине своєю ласкою і нас, що в нього на службі подвизаємось він-бо піклується і за комашок у повітрі, і за робаків у землі, і за пуголовків у воді, він, милосердний, велить сонцеві світити на добрих і на злих, а дощеві йти на грішних і на праведних. - Вам би, ваше добродійство,- зауважив Санчо,- проповідником бути, а не мандрованим лицарем. - Мандровані рицарі, Санчо, все знають, все повинні знати,- сказав Дон Кіхот.- В старовину, бувало, мандрований рицар міг серед табору бойового казань казати або орацію виголосити незгірше од якогось доктора Паризького університету, отже, як бачиш, спис ніколи ще не притупляв пера, а перо списа. - Ну, гаразд, нехай буде по-вашому,- погодився Санчо.- А тепер їдьмо швидше звідси нічлігу шукати, тільки дай Боже нам у такому місці заночувати, де не буде ні ковдр, ні підкидачів, ні привидів, ні заворожених маврів, а як буде, то нехай воно все западеться к чортовій матері! - Не згадуй, сину, чорта, а краще Богові молись,- сказав Дон Кіхот.- їдь же собі попереду, куди сам здоров знаєш, а я за тобою, на твій вибір здаюся. Та дай-но руку, полапай пальцями, скількох зубів у мене нема на верхній щелепі, спереду і з правого боку, бо щось дуже там мені болить. Санчо засунув йому пальці в рота, помацав і спитав - Скільки кутніх зубів було у вас, пане, з цього боку - Чотири,- відповів Дон Кіхот,- і всі були цілі й здоровісінькі, окрім зуба мудрості. [102] - Ану-бо, пане, пригадайте краще,- сказав Санчо. - Кажу ж тобі, що чотири, а то й цілих п'ять,- відповів Дон Кіхот,- бо зроду не рвав зубів, ні передніх, ні кутніх, і жоден зуб у мене не випав і не надгнив, і костоїда жодного не сточила. - Так отут зісподу,- сказав Санчо,- у вас, пане, кутніх зубів усього півтретя, а зверху ні однісінького нема вся щелепа шута, гладенька, мов долоня. - Ох, я нещасний! - вигукнув Дон Кіхот, почувши од джури таку невеселу новину.- Краще б мені були руку відрубали - не ту, звісно, в якій меч тримаю,- бо знаєш, Санчо, рот без зубів, то все одно що млин без жорен, і кожен зуб слід цінувати, як алмаз. Та яких тільки злигоднів не зазнає той, хто піднявся на суворе подвижництво мандрованого рицаря! Що ж, друже, сідай на осла і їдь попереду, веди мене куди знаєш. Санчо так і зробив і поїхав прямо по битому шляху, бо гадав, що на такій людній дорозі напевне натрапиш на якесь пристановище, їхали вони поволі, нога за ногою, бо в Дон Кіхота так боліли щелепи, що годі було рухатися швидше. Щоб якось розважити й розрадити свого пана, Санчо надумав розмовляти з ним про всяку всячину; дещо з тих балачок ми перекажемо в наступному розділі. РОЗДІЛ XIX Про мудрі Санчові розмови з паном, про притичину з мерцем та про інші немалозначні подїі - Здається мені, добродію, що всі лихі пригоди, які випали нам цими днями, то кара за гріх, що ви, ваша милость, учинили проти закону свого лицарського, бо не додержали клятви, що не будете їсти хліба за столом, ані до принцеси не пригортатись і ще там чогось не робити, поки не добудете в когось шолома отого мавра - Мандрила, чи як його - Ти маєш повну рацію, Санчо,- відповів Дон Кіхот,- правду кажучи, воно якось вилетіло мені з голови. І май на увазі ота оказія з ковдрою прилучилась тобі саме через те, що ти не нагадав мені своєчасно про ту клятву. Та нічого, я се діло якось надолужу, бо за рицарськими регулами на все можна знайти спосіб. - А хіба ж я давав яку присягу - спитав Санчо. - Хоч і не давав, але то байдуже,- відповів Дон Кіхот.- Так чи інашке, а й ти до того причетний, і нам треба якось ту провину покрити. - Може, й так,- сказав Санчо,- тільки глядіть же, пане, не забудьте її покрити, як забули вже про ту клятву, а то нечистій силі знов заманеться надо мною потішитись, та й над вами, як побачить, що ви не каєтесь. їдуть вони так, розмовляють, аж тут і ніч їх серед шляху спостигла, [103] а пристановища якогось ніде ані сліду, та ще й голодом обидва намлілися, бо, як торби одбігли, то лишились без харчів і припасу. Ще й гірше лихо сталася їм пригода, і то не вигадана вже, а таки справжнісінька, правдива. Діло ж було ось як. Ніч випала, нівроку, темна, а вони все-таки їхали далі, бо, думав Санчо, шлях великий, то корчма мусить на ньому що дві милі стояти. Ну, їдуть собі та й їдуть, ніч невидна, джура голодний, а рицареві їсти хочеться, аж бачать - попереду на шляху вогнів сила-силенна проти них пливе, сказав би, зорі які рухомі. Як зуздрів їх Санчо, так і обімлів, та й Дон Кіхотові моторошно зробилось; той сіпнув уздечку, осла осадив, а сей натягнув повіддя коневі стали, мов уриті, та й придивляються пильно, що воно за знак Вогні тим часом до них ізближалися і ставали чимраз більшими. Санчо затремтів із ляку, мов живе срібло, а Дон Кіхотові волосся стало дуба; втім рицар оговтався трохи і промовив - Безперечно, Санчо, це з усіх пригод найбільша і найнебезпеч-ніша отут доведеться мені всю свою силу і всю одвагу показати! - Ой, горе моє! - забідкався Санчо.- Якщо це буде знов пригода з привидами, а воно дуже на те скидається, то де ж я, бідний, ребер настачу - Хай вони собі будуть і тричі привиди,- сказав Дон Кіхот,- я не дозволю їм і ворсинки на твоїй одежі зачепити. Той раз вони позбиткувалися над тобою, бо я не міг через мур у двір дістатися, але тепер ми в чистому полі, тут мені є де мечем розмахнутись! - У чистому чи не в чистому,- не діймав віри Санчо,- а як вони вас ізнов учаклують і силу однімуть, тоді що - В кожнім разі, Санчо, прошу тебе, не впадай на дусі,- підбадьорював його Дон Кіхот.- А в моїй безстрашності ти сам зараз пересвідчишся. - Та дасть Біг, не впаду вже,- відповів Санчо. От стали вони трохи на узбіч і знов давай придивлятись, що то за блудні вогні такі, аж бачать - сунуть поторочі якісь в білих балахонах, та такі страшнючі на вид, що Санчо Панса зразу отерп увесь і задзвонив зубами, мов пропасниця його трусила; того трусу-й того дзвону ще більше стало, як вони виразніше тих потороч побачили було їх душ двадцять, і їхали всі верхи з палахтючими смолоскипами в руках, за ними несено мари погребові в чорному крепі, а за марами знов шість вершників у довгому жалобному одінні, що мало не до копит їхніх мулів сягало, а що то були не коні, знати було з повільної ходи. Ті, що в балахонах, мурмотали щось собі стиха жалібними, плачливими голосами. Це надзвичайне видовище, та ще такої пізньої доби і в такому відлюдному місці, могло нагнати холоду не лише на Санча, а й на його пана, тільки що в джури дух уже давно в п'яти заліз, а Дон Кі-хота врятувала власна уява йому раптом здалося, що ця пригода живцем із його романів узята на тих ношах несуть, безперечно, якогось тяжко пораненого або вбитого рицаря, і саме йому, Дон Кіхотові, судилось за того рицаря відомстити. Не довго думавши, він хвацько випростався в сідлі, наставив списа і, повен мужньої [104] зваги, вибасував насеред дороги, де мали проїздити оті люди в балахонах; підпустивши їх до себе близько, він обізвався до них гучним голосом - Хто б ви не були, рицарі, чи так собі вершники, стійте і оз-найміть мені, хто ви єсте, звідки й куди їдете і кого на тих марах несете Так воно показує, що або ви якесь беззаконня вчинили, або вам якусь кривду заподіяно, і я мушу й повинен те знати, щоб покарати вас за беззаконня чи, навпаки, помститися за кривду, якої ви дізнали. - Ми поспішаємо,- відповів один із білобалахонників,- до заїзду ще далеко, і немає нам часу давати ті пояснення, що вашець од нас жадає. По сім слові торкнув мула й хотів їхати далі, та Дон Кіхот, якому та відповідь була не вельми до вподоби, схопив мула за оброть і сказав - Стійте, будьте до мене гречніші і дайте відповідь на всі мої питання, а ні, то викликаю вас усіх на бій. Мул був полохкий як схоплено його за оброть, він так схарапудився, що став гопки і скинув вершника на землю. Піший пахолок, побачивши, що той упав, зачав лаяти Дон Кіхота; тоді рицар, і так уже непомалу угніваний, наставив не вагаючись списа і, кинувшись на якогось вершника в жалобному вбранні, поранив його і вибив із сідла, а тоді на супутників його вдарив треба було бачити, як шпарко він на них нападав, як швидко розганяв! У Росинанта неначе крила виросли - так жваво він гарцював, так гордо басував. Всі ті балахон-ники, люди полохливі й неоружні, покинули бойовище без жодного опору й махнули по полю врозпорош із смолоскипами своїми - сказав би маскарадники закрутили веремію карнавальної ночі. А ті, що були в жалобі, позаплутувались у хламидах своїх і сутанах, що й повернутись не могли; Дон Кіхот набив їх усіх, і вони теж мусили хоч-не-хоч відступити, бо гадали, що то не чоловік, а якийсь пекельник налетів на них, щоб мерця порвати. Санчо стежив за тією баталією, дивувався хоробрості свого пана й мовив собі на думці «Певне, мій пан і справді такий одважний і потужний, як сам каже». Обік першого противника, що Дон Кіхот повалив із мула, валявся горющий смолоскип; при тому світлі наш рицар постеріг лежачого, під'їхав до нього ближче і, ткнувши списовою клюгою мало не в саме обличчя, зажадав, щоб той здався, а ні, то він його вб'є. На те лежачий одказав - Та куди вже далі здаватись Я і з місця не можу встати, бо ногу зламав. Благаю вас, пане, якщо ви християнський рицар, не вбивайте мене, бо то було б велике святокрадство адже я ліценціат і дістав уже висвяту. - Який же біс вас сюди заніс,- спитав Дон Кіхот,- якщо ви духовна особа - Ніякий не біс,- одказав лежачий,- а моя лиха доля. - Буде вона ще лихіша,- загрозив Дон Кіхот,- як не дасте мені відповіді на всі питання, що я вам із самого першу задав. [105] - Я залюбки вчиню вашу волю,- мовив ліценціат.- Тож нехай вашець знає, що хоч я й назвався допіру ліценціатом, направду я бакаляр, імення моє Алонсо Лопес, родом із Алькобендаса, а оце їду з міста Баеси з одинадцятьма іншими духовними, що з посвіта-чами розбіглись; ми супроводимо до міста Сеговії останки одного шляхтича, що помер у Баесі і там був похований. Тепер ми перевозимо його, як я вже сказав, до Сеговії, звідки він походить і де міститься його родова усипальня. - А хто його вбив - спитав Дон Кіхот. - Сам Господь,- одвітував бакаляр,- наславши на нього якусь чумну гарячку. - Коли так,- сказав Дон Кіхот,- то сам же Господь одзволив мене од обов'язку мститься за його смерть, бо я гадав, що його вбив хтось інший; та як його вмертвила Вишня Воля, то я мовчу й клоню низько голову так само вчинив би я, якби й мене самого навістив Господь. Мусите знати, ваша велебносте, що я рицар із Ламанчі, звати мене Дон Кіхот, а професія моя і покликання - їздити світами і нівечити всяке зло та направляти всяку кривду. - Не знаю, як ви можете направляти кривду,- одрік бакаляр,- коли я був прямий, а ви мене кривим зробили, зламавши мені ногу, що вже не випрямиться й не направиться поки віку мого; не знаю, як ви там зло нівечите, а мене понівечили так зле, що вже мені до суду добра не бачити... Ви собі їздите, пригод шукаючи, а я, вас спіткавши, знайшов собі знегоду. - Не все так складається, як гадається,- сказав Дон Кіхот.- Біда в тім, пане бакаляре Алонсо Лопес, що ви всі їхали нічною добою з палахтючими смолоскипами, в тих своїх балахонах та хламидах жалобних, ще й мурмотали щось собі під носа - мимохіть подумаєш, що то якась нечиста сила чи з того світу марюки. От і мусив я, свою повинність виконуючи, на вас напасти і напав би й тоді, коли б ви направду були дияволами з пекла, за яких я вас мав і вважав з самого початку. - Пане мандрований рицарю,- промовив тоді бакаляр,- коли вже я собі на лихо домандрувався до зустрічі з вами, то прошу вас і благаю, визволіть мене з-під мого мула нога мені - між стременом і сідлом застрягла. - Отак би я й до ранку говорив,- зауважив Дон Кіхот.- Чого ж ви мені одразу про свою біду не сказали І тут же нагукав джуру свого, щоб ішов мерщій на поміч, але той і вухом не повів, бо жакував саме обозного мула, на якого панотчики нав'ючили багато всякого харчового припасу. Санчо зробив із свого кобеняка мішок, нагорнув туди всякої всячини скільки влізло, переклав те все на свого осла і аж тоді побіг на поклик Дон Кіхота. Допомігши пану бакаляру виборсатись із-під мула, він підсадив його в сідло і подав у руки смолоскипа. Тоді Дон Кіхот сказав бакалярові, нехай доганяє своїх супутників і перепросить їх од його імені за те лихо, яке він їм учинив мимо своєї волі. А Санчо додав насамкінець - Коли ті панове хтіли знати, який левень дав їм такої халазії, [106] то нехай вашець іскаже, що то був преславний Дон Кіхот з Ламанчі на прізвисько Лицар Сумного Образу. З тим бакаляр і поїхав, а Дон Кіхот спитав у Санча, з якої то речі він назвав його Рицарем Сумного Образу не коли, а саме тепер. - Чом не сказати, скажу,- відповів Санчо.- Дивився я оце на вас при світлі смолоскипа, що забрав той бідолаха, та й прикмітив, який у вас вид мізерний, що аж сумно глянути; зроду ніде такого не бачив. Може, воно того, що в бою стомились, а може, що зубів не стало. - Не в тім сила,- сказав Дон Кіхот.- Очевидячки той мудрець, якому випало написати історію моїх діянь, уважав, що добре буде, як я приберу собі якесь прозивне ім'я на кшталт тих, які вигадували собі старожитні рицарі один називав себе Рицарем Полум'яного Меча, другий - Рицарем Однорога, той - Рицарем Дів, сей - Рицарем Птиці Фенікс, інший - Рицарем Грифа, інший знов - Рицарем Смерті, і під цими символічними найменнями вони були відомі по всім земнім крузі; отож, мабуть, той мудрець і піддав тобі думку наректи мене Рицарем Сумного Образу, і саме так я буду від сьогодні йменуватись. Щоб же се ім'я до мене краще пристало, я велю при спо-сібності намалювати собі на щиті якесь дуже смутне обличчя. - То зайва річ, пане,- сказав Санчо,- навіщо час і гроші дурно переводити Ви тільки одкрийте свою парсуну, поверніться лицем до людей, тоді й без мальовидла на щиті і без ніякого нічого всяке назве вас Лицарем Сумного Образу. Вірте мені, я кажу вам щиру правду, а не всмішки чи то з голоду, чи тим, що зуби пощербились, ви такий нужденний маєте вигляд, що, їй-Богу, нічого смутнішого не намалюєш. Засміявся Дон Кіхот із Санчового жарту, проте вирішив залишити за собою те ймення і при нагоді замовити відповідне зображення на щиті або на панцері. - Гадаю, Санчо,- сказав він по якійсь хвилі,- що мене вже відлучено від церкви за те, що я зняв ґвалтовно руку на її служителя Juxta 'Mud, si quis suadente diabolo.... Правду кажучи, я зняв не руку, а ратище або ж сулицю і навіть гадки не мав кривдити священнослужителів чи зневажати святощі церковні, бо їх я шаную і почитую яко правий християнин і щирий католик я ж думав, що то були примари і страховища з того світу. Якщо мене й справді відлучено, то я пригадую, що подібне сталось і з Сідом Руй Діасом він розтрощив крісло королівського посланника в присутності святого отця, за що його папа й анафемував, хоч того дня славний Родріго де Вівар діяв як честивий і мужній рицар. Так само, якби хто з диявольського наусту (підняв руку на духовну особу) (латин.). (Початок 45-го розділу постанов Трідентського собору). Під час цих розмов бакаляр, як ми вже сказали, поїхав собі далі, не зронивши ні словечка. Дон Кіхот хотів був іще подивитись, чи там на марах труп лежав, чи вже самий кістяк, але Санчо його розраяв. - Пане,- сказав він йому,- ся небезпечна пригода скінчилась для вас щасливіше, аніж усі дотеперішні. Та що як сі люди, яких ви погромили й розігнали, схаменуться, побачать, що всього один чоловік їх стількох урозтіч обернув, та з того сорому й досади згуртуються [107] знов і до нас кинуться - ох і дадуть же нам тоді лупки! Осел у мене з доброю кладдю, гора близько, голод не свій брат. Тож гайда звідси якнайшвидше, бо, як той казав, мертвому гріб, а живому хліб. Тоді взяв осла за оброть та й повів, сказавши панові слідом їхати; той же, бачивши, що Санчо добре радить, рушив, не змагаючись, за ним. Якийсь час пробирались вони між двома узгірками, а як побачили перед собою розлогу й захисну долину, зараз зробили причал. Санчо зняв із осла свою здобич, і, розташувавшися на зеленій траві, наші зголоджені шукачі пригод одбули за одним присідом сніданок, обід, полуденок і вечерю, набгавши собі животи всілякими наїдками, що запасли були на дорогу панотчики, котрі мерця супроводили (а вони, бачите, не дуже-то люблять постувати). Та от біда - і Санчо вважав, що найбільша не було в них ані вина, ані води навіть - смажні вуста закропити, і почала їх пекти страшенна згага. Тут Санчо постеріг якось, що долина заросла вся рясною зеленою травицею, і сказав,- а що саме, дізнаєтесь із наступного розділу. РОЗДІЛ XX Про небачену й нечувану пригоду, з якої найславетніший рицар у світі не вийшов би так щасливо, як премудрий Дон Кіхот з Ламанчі - Ся трава, мостивий пане, за те, бачиться, промовляє, що тут десь поблизу джерело якесь має бути чи бурчак, що траві тій віль-готь дає, не інакше. Отож пройдім трохи вперед, то й знайдемо чим сю пекучу спрагноту погасити, що шкулькіше, либонь, за голод чоловікові допікає. Джурина рада видалась Дон Кіхотові слушною. Він узяв Росинан-та за повід, а Санчо осла за гнуздечку (не забув же й припасу, що по трапезі лишився, на нього нав'ючити) та й посунули по луговині омаць, бо ніч була така темна, що хоч ув око стрель. Чи пройшли яких дві сотні ступнів, чи ні, аж чують - вода реве, ніби з високих да стрімчастих скель на діл іспадає. Боже, як вони зраділи, той гук зачувши стали, насторошили вуха, прислухаються, з якого б то боку. Зненацька до їхнього слуху долинув інший гук, що мов холодною водою остудив ті палкі мрії про воду, особливо ж у Санча, що зроду вдався боюном та страхополохом. Почулись їм якісь розмірені удари і ще неначе брязкіт кайданів чи залізяччя якого; ті звуки, зливаючись із скаженим бурхотом води, могли пройняти жахом будь-чиє серце, тільки не Дон Кіхотове. Ніч, кажу, була темна, а вони зайшли між якісь високі дерева, що під тихим подмухом вітру шемрали хистким листям своїм якось жаско і таємниче. Це непевне безлюддя, темрява ночі, клекіт води, шемріт листя,- все навівало на душу страх і тривогу, а стукіт не вгавав, а вітер не вщухав, а світ не світав, [108] а куди вони зайшли - невідомо... Та Дон Кіхот, .що в нього в грудях билось безбоязне серце, скочив на Росинанта, нахопив на руку щита, взяв списа на перехил і промовив - Друже Санчо, чиню тобі відомо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі золотий вік, або, як іще кажуть, золоту добу воскресити. Я - той, кому судились жахливі небезпеки, величні діяння, голосні подвиги, я - той, кажу, кому випало відродити Рицарів Круглого Стола, Дванадцятьох Перів Франції і Дев'ятьох Мужів Слави, кому призначено повернути в непам'ять отих Платірів, Таблантів, Оліфантів і Тирантів, тих Фебів та Бельянісів і всю когорту преславних мандрованих рицарів давніх часів, бо в часах теперішніх я доконаю таких високих і неймовірно дивовижних ратних подвигів, які затьмарять їхні найславутніші вчинки. Уважай, щирий мій і вірний джуро, яка темна й невидна ця ніч, яка непевна тиша панує довкола, як глухо й тривожно шумотять ці дерева, як грізно бушує ця вода, що ми її шукаємо, ніби реве-спадає з височезних Місячних гір, як безугавно стукотить щось невідоме, бентежачи й терзаючи наш слух всі ці обставини, разом узяті чи й кожна зосібна, здатні заронити ляк, острах і жах у груди самого Марса, не кажучи вже про тих, хто не звик до подібних пригод і небезпек, та все те, що я тобі щойно змалював, лише збадьорює і збуджує в мені духа і в серці моїм закипає палке жадання будь-що-будь піти назустріч сій небезпечній пригоді. Отож підтягни на Росинантові попругу, а сам залишайся тут із Богом і чекай на мене три дні, але не більше; як я за цей час не вернусь, їдь собі назад у наше село, а згодом, зроби мені таку ласку й добродійство, сходиш у Тобосо до моєї незрівнянної володарки Дульсінеї і скажеш їй, що відданий їй рицар поліг головою, звершаючи подвиг, яким він сподівався заслужити її кохання. Почувши Санчо од пана такі слова, заплакав ревнесенько і заблагав - Пане мій любий, і нащо то вам у таку непевну пригоду вдарятися Надворі ніч, ніхто нас не бачить, ми можемо любісінько звернути собі з дороги і уникнути небезпеки, хоч би й три дні довелось нам не пити. А як ніхто нас не бачить, то ніхто, виходить, і боягузами не назве; до того ж я чув не раз, як панотець наш, було, глаголає,- ви ж самі його добре знаєте,- глаголає, що, мовляв, хто шукає небезпеки, у ній і загине. То чи подоба ж довготерпіння Господнє отак-о на спиток брати, устряючи в таке ледаче діло, що з нього тільки чудом можна порятуватись Чи то вже мало вам, пане, що небо вборонило вас од тих гойдаників, що мені припали, чи не досить, що ви подужали стількох ворогів, які з мерлецем їхали, а самі вийшли з бою живі-здорові Якщо всі ці речі не можуть зворушити й зм'якшити вашого камінного серця, то, може, воно злагідніє на думку про те, що скоро ваша милость ізвідси рушить, я з великого страху оддам свою душу першому-ліпшому, хто її захоче взяти. Я виїхав із рідного села, кинув жінку й діточок, аби стати на службу до вашої милості, бо гадав, що матиму з того зиск, а не страту. Та недурно кажуть напала жадоба - пропала худоба... Отак і моя надія пропала от-от, думав, доскочу того триклятого [109] бісової віри острова, що ним ваша милость мене все манила, а натомість ви хочете покинути мене самого в цих безвістях, на цьому безлюдді. Милим Богом благаю вас, паночку, не робіть мені сієї кривди, а як ви вже притьмом на той подвиг наставились, то заждіть хоть до рана, бо як я колись пастушив і на ночліги ходив, то вже знаю, що до світу яких три години зосталось віз на небі вже вниз котиться, а голобля на північ показує. - Як же ти, Санчо, побачив того воза і ту голоблю чи дишля,- спитав Дон Кіхот,- коли ніч така темна, що на небі й зоринки не видно. - Та воно ніби так,- одказав Санчо,- але, знаєте, страх має великі очі, то й під землею все бачить, а на небі й поготів. З усього знати, що скоро дніти почне. - Скоро чи не скоро,- заперечив Дон Кіхот,- а про мене ні тепер, ні ще коли ніхто не скаже, щоб сльози чи благання впинили мене од виконання рицарської повинності. Отож, Санчо, мовчи краще Господь Бог, що натхнув мені на серце думку про сю нечувано жахливу пригоду, подбає про моє спасіння і потішить тебе в твоєму горі. А тепер підтягни тугше попругу на Росинантові й чекай мене тут - незабаром я повернусь сюди живий або мертвий. Побачив Санчо, що пан так рішуче на своє наважився, що тут ні слізьми, ні порадою, ні просьбою нічого не вдієш, та й надумав хитрощами його на тім місці до дня затримати, тож коли підтягував попруги коневі, спутав йому нишком задні ноги обротькою од свого осла. Дон Кіхот хотів був одразу й рушати, та нічого не виходило кінь міг пересуватися лише куцими стрибками. Зрадів джура, що та штука йому вдалася, та й каже - От бачите, пане зласкавилось небо на сльози мої і благання та й судило так, щоб Росинант із місця не рушався. Тож нема чого впиратися і стискати його острогами, бо то значило б нещастя на свою голову накликати; негоже, як той казав, проти вітру плювати. Досадно було Дон Кіхотові - хоч як він Росинанта підганяв та під-острожував, той ані руш не йшов; так і не догадавшись, що коня йому попутано, рицар угамувався ніби й вирішив чекати, поки день устане або поки той Росинант розрухається. І в думці собі не кладучи, що джура був до того лиха причетний, він озвався до Санча такими словами - Ну, нехай і так, Санчо коли вже Росинант на пню став, буду ждати, поки світова зоря усміхнеться, хоч мені аж плачно, що вона десь забарилась. - Плакати нема чого,- одмовив Санчо,- я хоч і до білого дня ладен розважати вашу милость казками та байками. Чи, може, ви хочете з коня зсісти та звичаєм мандрованого лицарства поспати трохи на зеленій муравиці, щоб потім свіжим і бадьорим зустрінути новий день і нову небувалу пригоду - Щоб я з коня встав, щоб спати ліг - обурився Дон Кіхот.- Хіба я з такого десятка, щоб спочивати в хвилю небезпеки Спи вже сам, коли зроду соньком удався, чи роби собі що хоч, а я од свого наміру не одступлю. - Не гнівайтесь-бо, пане мій любий,- похопився Санчо,- це я так собі сказав. Та й підійшов до нього, одну руку поклав на передній каблук сідла, а другу на задній, притулився панові до лівої кульші, щоб уже од нього й на п'ядь не одходити - так, бачите, боявся стуку того таємничого, що лунав не вгаваючи, як гуп, так гуп. Дон Кіхот нагадав Санчові, що він обіцяв його казками розважати, тож нехай починає; на те Санчо одказав, що зараз почне, от тільки гупання того страшно. - Ну, гаразд, я вже спробую розповісти вам одну лепську історію, коли тільки зумію, та щоб мене ніщо з плигу не збивало. Слухайте ж сюди, пане, бо вже й починаю. Отож було собі, як було, пошли, Боже, нам усім добро, а хто шукає лиха, тому нехай лихо й буде. Бо то, вважаєте, в старовину як почнуть, було, казки казати, то не просто собі, як хто хоче, а щоб у зачині конечне було те мудре слово римського Бевзура Катона, що то каже «Хто шукає лиха, тому нехай лихо й буде». І то вже сказав, як зав'язав, воно й вам, пане, годило б ся тихо сидіти, щоб біди собі не напитати. Звернімо краще в інший який бік, ніхто нас не силує іти саме цією дорогою, де стільки страхів на нас чигає. - Кажи далі свою казку, Санчо,- перебив його Дон Кіхот,- а якою дорогою нам братися, то вже мій клопіт. - Отож я й кажу,- провадив Санчо,- що в одному селі в Естра-мадурі був собі пастух-козяр, що то ніби кози пас, і той ніби ко-зопас, що за нього мова мовиться, звався Лопе Руїс, і той, значить, Лопе Руїс та був закоханий у пастушку одну, Торральвою звалась, а та пастушка, Торральва нібито, та була дочкою багатого скотаря, і той, значить, багатий скотар... - Як ти свою казку й далі отак казатимеш,- упав йому в річ Дон Кіхот,- і кожне слово двічі будеш повторяти, то й за два дні краю не дійдеш. Розповідай до ладу, говори по-людськи, а ні, то краще вже мовчи. - А я ж і говорю по-людськи,- заперечив Санчо,- так у наших краях усі казки й побрехеньки розказують, інакше я й не вмію; що ж ви хочете, щоб я звичай ламав - То говори вже як знаєш,- сказав Дон Кіхот,- раз доля так судила, що мушу тебе слухати, кажи далі. - Отож, паночку мій пишний,- провадив Санчо,- той пастух, як я вже сказав, був закоханий у пастушку Торральву, а то була ді-воха дебела, козириста ще й хлопчачурка ніби трохи, бо вусики в неї на губі засівались,- от наче зарач бачу її перед собою. - А ти що, знав її хіба - спитав Дон Кіхот. - Знати не знав,- відповів Санчо,- але той, хто мені цю сторію розказував, божився, що то все існісінька правда, і якби це я комусь іншому оповідав, то міг би поклястися і присягнути, що сам усе на власні очі бачив. Ну, так от, не так то хутко діється, як швидко в казці кажеться диявол, мовляли, не спить, а все миром колотить - то любив і кохав пастух пастушку, а то взяв на неї злобу й ненависть, а чого-бо мав, кажуть люди, за що й до кого її ревнувати, таке часом йому витворяла. Ото, значить, зненавидів він її та й надумав зійти з дому світ за очі, щоб довіку вже невірниці не бачити, а Торральва, як побачила, що Лопе од неї одкинувся, так у нього зразу влюбилася, що й сказати не можна. - Така вже натура дівоча та жіноча,- зауважив Дон Кіхот,- хто любить, тим гордують, а хто зневажає, того кохають. Ну ж бо, Санчо, кажи далі. - Як же пастух надумав, так і зробив,- правив далі Санчо,- узяв кози свої та й погнався з ними естрамадурськими полями на Португальщину. Як зачула теє Торральва, слідком за милим послідкувала, босим-босісінька шляхи-дороги міряла, в руках костур, а за плечима торба, а в тій торбі дзеркала оскалець та гребінець, та ще якесь красило чи білило, що вже там не було - менше з тим. А тоді, кажуть, пригнався пастух із худібкою своєю до річки Гвадіани, а річка в ту пору саме розлилася, береги затопила, а де він прибився, там тобі ні човна, ні порону, ніякого нема перевозу, щоб на той бік із худібкою перевезтися. І взяла його досада, що вже та Торральва от-от його дожене, почне своїми плачами та просьбами йому настирятися... Ходив отак, ходив, аж бачить - рибалка якийсь, а в нього човник такий ма-ненький, що тільки один чоловік та одна коза вміститься. От і поєднав він того рибалку, щоб йому кози на той бік перевіз - а кіз було аж триста чоловік. Сів рибалка в човник і перевіз перш одну козу, тоді вернувся й перевіз другу, тоді третю... Ви, ваша милость, давайте вже самі рахубу тим козам, що рибалка перевозить, бо як не долічитесь хоть одної, то вже й казці кінець, далі не встигну ані словечка. А при-шиб на зарічку був грузький та слизький, довго мусив рибалка за кожним заходом морочитись, а все-таки возив та й возив іще одну козу, іще та й іще... - Даймо на те, що він уже всіх перевіз,- сказав Дон Кіхот,- бо так і за рік кінців не виведеш. - А скільки ж він їх досі перевіз - спитав Санчо. - Біс його знає! - одказав Дон Кіхот. - Казав же я вам лічіть добре ті кози, бо як лік загубиться, то й казці кінець, уже ні слова далі. - Та що ж це таке - дивувався Дон Кіхот.- Невже кожна коза таку вагу має, що як одної не долічишся, то вже й казки далі казати не можна - Ніякою силою не можна,- відповів Санчо.- Як я спитав у вас, скільки вже кіз перевезено, а ви сказали, що не знаєте, вмент мені все з голови вилетіло, що мав казати, а жаль, бо історія путяща була, цікава. - То що ж,- спитав Дон Кіхот.- Виходить, вона вже скінчилась - Еге ж, скінчилась, як моя небіжка паньматуся,- відповів Санчо. - Ну й розповів же ти мені казочку чи баєчку, чи, може, й побрехеньку,- сказав Дон Кіхот.- Такої дивини ще світ ізроду не чув і не почує ніколи, щоб отак починалось і не кінчалось ні туди, ні сюди. Правду кажучи, інакшого я від такого мудрагеля й не сподівався. Та воно й не дивно то, мабуть, оте гупання памороки тобі забило. [112] - Може, й так,- погодився Санчо,- тільки що далі я вже не втну не склали козам рахуби, то й казці кінець. - Кінець, то й кінець, про мене,- сказав Дон Кіхот.- Ану, може, хоч тепер Росинант із місця рушить. Та й знов підострожив коня, а той ізнов підскочив та й став - кріпенько-таки спутаний був. А Санчові тим часом - чи то від холодку досвітнього, що потягав уже, чи, може, за вечерею з'їв щось таке, що йому шлунок розвіль-нило, чи сама по собі пора настала - приспічило туди сходити, куди нікого не міг замість себе послати, але такий його страх посів, що од пана й на стілечки одступити боявся; знов же терпіти далі не сила була, мусив викласти, що в собі мав. Щоб ту свою потребу справити, він зняв праву руку з заднього сідельного каблука і нищечком розв'язав собі очкура, що на ньому тільки штани й тримались - вони зразу спустились і обвисли йому на ногах, мов ті диби, тоді закотив якнайвище сорочку і випнув на вітер гузно, а воно було в нього чимале. Коли се зробив (а йому здавалось, що в такій халепі та притузі щось іншого годі було вигадати), ще одна труднація перед ним устала як його одкласти без гуку й гурку. Зціпив сердега зуби, голову втягнув у плечі, надувся чимдуж - та ба, шкода заходу все-таки не втримався, пустив із себе звучок, вельми одмінний од того, що так його все лякав. - Що то за звук, Санчо - спитав Дон Кіхот, почувши теє. - Не знаю, пане,- відповів джура,- то вже, певне, щось нове, бо ті пригоди та знегоди, бачиться, гуртом ходять. Тоді спробував іще раз своє зробити - і все вийшло гаразд тихо і мирно звільнився він од ваготи, що такого завдавала йому фра-сунку. Та в Дон Кіхота був не тільки тонкий слух, а й делікатний нюх, а що джура мало не прилип до нього, то сопухи, йдучи знизу вгору майже по прямій лінії, потрапили частково і в рицареві ніздрі. Дон Кіхот затулив носа двома пальцями і прогундосив - Мені здається, Санчо, що ти таки добре злякався. - А добре,- погодився Санчо.- Тільки чого це ви аж тепер помітили - Бо од тебе ще ніколи так дуже не тхнуло,- відповів Дон Кіхот,- і то певне, що не амброю. - Мо', й справді,- сказав Санчо,- та не я тому причинен, а ви, пане, бо тягаєте мене за собою такої пори по бозна-яких безвістях. - Одступи, братику, на три-чотири кроки,- попрохав Дон Кіхот, не одтуляючи носа,- і гляди мені, шануйся надалі та й до мене май належиту повагу, а то з тобою говори отак по-дружньому, то ти вже ладен і на голову сісти. - Б'юсь навзаклад,- сказав Санчо,- що ваша милость на мене подумала, ніби я щось таке стидке зробив. - Хоч не воруши ж його, друже Санчо,- промовив Дон Кіхот. В таких і подібних розмовах згаяли пан із джурою цілу ніч. Побачивши нарешті, що от-от візьме світати, Санчо розпутав крадькома Росинанта і взяв на очкур свої штани. Росинант хоч ізроду був плохута, як почув волю, зараз почав бити землю копитами, бо курбетів, [113] не в гнів йому будь сказано, мабуть, не вмів. Побачивши Дон Кіхот, що кінь під ним розігрався, узяв те за добру призвістку тепер уже, думав, можна рушати на ту небезпечну пригоду. Тим часом уже зовсім обутріло і все гаразд видно стало; оглянеться Дон Кіхот, аж вони під деревами високими, каштанами рясними, що тінь густу од себе кидають. А грюкіт той і гупіт не вгаває, лише не видно, де воно й від чого. Тоді наш гідальго стиснув не вагаючись коня острогами, ще раз попрощався з Санчом і велів ждати його тут три дні, не більше, як і спершу казав, а як він до того реченця не вернеться, значить, так уже од Бога судилось йому полягти головою в тім лютім бою. Потім іще раз нагадав джурі, що має передати й переказати од його імені сеньйорі Дульсінеї, а про заслуженину свою нехай, мовляв, безпечен буде ще перед виїздом із своїх володінь він зробив теста-мент, ведлуг якого зброєноші мають заплатити сповна те, що належить за весь час служби; як же Бог погодить йому, Дон Кіхотові, вийти ціло з тої небезпеки, то джура напевне дістане обіцяний острів. Вислухавши од свого доброго пана такі жаліснії речі, Санчо знов ревне заплакав і вирішив не покидати його до остаточного кінця і краю тієї справи. (Санчові сльози і той його вельми шляхетний намір наводять автора сієї історії на думку, що Дон Кіхотів джура був доброго роду дитина і в кожнім разі щира християнська душа). Тая чулість Санчова зворушила його пана, проте він не подав і знаку якоїсь слабості і рушив без ваги в тому напрямі, звідки, як йому здавалось, чувся плюскіт води і таємниче гупання. Санчо пішов за ним слідком, своїм звичаєм ведучи на оброті осла, вірного товариша свого при добрій і лихій годині. Якийсь час посувались вони отак між каштанами та іншими тінявими деревами і врешті вибрались на лужок, що прилягав до обніжжя високих скель, з яких шумів-лився бурхливий водоспад; попід тими скелями тулились нужденні будівлі якісь, кілька хат - не хат, а так ніби руїн чи пусток; із тих же будівель, як виявилось, і йшла та невгавуща гуркотнява та торохнеча. Сторопів Росинант од того гуку та стуку, але Дон Кіхот укоськав його і став помалу-малу до тих будівель ізближатися, приручаючи подумки душу свою незрівнянній своїй володарці, благаючи її про ласку й заслону в сій смертельній потребі та молячи Бога, щоб не забув його своєю милостю. Санчо не відставав од пана він аж шию витягав уперед та все вилупляв очі, чи не побачить з-між ніг Росинантових того непевного страшидла, що так його весь час лякало. Пройшли вони отак ще яких сто кроків, звернули за виріжок скелі, і тут очам їхнім одкрилась ясно і явно єдина і безсумнівна причина того непевного зловісного грюкоту, що цілу ніч наганяв їм ляку і холоду то були (не прогнівайся, ласкавий читальнику!) шість ступарів валюші, що то сукно валяють; своїми мірними ударами вони й справляли весь той гармидер. Як побачив їх Дон Кіхот, то так і занімів з дива, так і зов'янув увесь. Подививсь на пана Санчо - бачить, той аж голову на груди похилив, мовби ніяково йому стало. Глянув на джуру Дон Кіхот, а той аж дметься, щоб сміхом не вибухнути, так йому, бач, регітно; попри всю свою меланхолію мусив рицар на той вид сам перший засміятись. [114] Як побачив те Санчо, то годі вже стримуватись - розреготався на всі заставки, аж за живіт хапався, щоб кишок не порвати. Чотири рази вщухав той регіт і все знову й знову вибухав з тою ж силою, що й перше; Дон Кіхот почав уже чортихатися, а згодом і геть-то розсердився, як почув, що джура його кривить - «Чиню тобі відомо, друже Санчо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби золотий воскресити... Я той, кому судились страшенні небезпеки, величні діяння, голосні подвиги...» І так переказав він мало не всю промову, що виголосив був Дон Кіхот, почувши той жахливий грюкіт. Взяла Дон Кіхота велика й гірка досада, що Санчо отак над ним глумиться; махнув він списом раз і вдруге і так потягнув свого джуру, що якби попав був не по спині, а по голові, то вже не довелось би йому за службу плату платити, хіба спадкоємцям його. А Санчо, діставши взамін за свої жарти щось цілком серйозне, злякався вже, щоб не сталось гіршого, і заговорив до пана покірливо та помир-ливо - Спокійтеся, ваше добродійство їй же Богу, я жартую. - Ти жартуєш, а я ні,- сказав Дон Кіхот.- А ходіть-но сюди, куме-жартуне! Ви думаєте, може, що якби се була не валюша, а якась правдива небезпечна пригода, то в мене не стало б духу і одваги ринутись до бою і переможно закінчити його Чи, може, я, будучи рицарем, зобов'язаний знати всі на світі звуки і розрізняти, котрі од валюші, а котрі ще од чого Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи ле полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся скільки хочеш! - Не буду більше, паночку,- запевнив його Санчо,- признаюсь, що я розжартувався через лад. Але тепер, коли все скінчилось гаразд (дай Боже так і в усіх пригодах), скажіть мені, ваша милость, хіба ж то не смішно було, що отаке чорть-і-що нас налякало,- мене принаймні, бо ви, пане, я вже бачу, не знаєте й не відаєте, що таке страх чи переляк. - Не заперечую, що се справді сміху гідна річ,- погодився Дон Кіхот,- та не варто її розголошувати, бо, знаєш, не всі люди розумні і не кожен потрапить таку подію належною мірою змірити. - От же й допіру так вийшло,- сказав Санчо,- що ви мірили списом мені в голову, а потрапили в спину, дякуючи Богові святому та моїй моторності, що встиг ухилитись. Ну, то нічого присохне, як на собаці. Недарма ж, мабуть, і примовку таку проложено - кого люблю, того й луплю. Вельможний пан як і налає коли служебника, то тут же йому й штани подарує абощо. А як попоб'є, то вже не знаю, що дає коли він мандрований лицар, то, певне, острів або так якесь царство на сусі. - А знаєш, Санчо, як послужить нам фортуна,- сказав Дон Кіхот,- то все буде так, як ти мовив. Забудь же те, що сталось - ти, яко чоловік розумний, повинен знати, що не в нашій волі буває стримати перший порив. Та й сам надалі будь обачен і не дуже розпускай язика, як зо мною говориш, бо скільки я не читав рицарських романів (а прочитав я їх безліченну безліч), ніде джура так із своїм паном не розпатякував, як оце ти, і ми тут винні обопільно ти виявляєш до мене не досить пошани, а я не досить од тебе її вимагаю. От Гандалін, зброєносець Амадіса Гальського, був уже графом на суходільнім острові, а розмовляв із паном своїм шапкуючи, низько склонивши голову і зігнувшись удвоє по-туреЦькій. А вже про Гаса-бала, джуру дона Галаора, то нема чого й казати то такий був мовчун, що автор у своїй широкомовній і правдивій повісті один лише раз згадує його ім'я, і то щоб підкреслити ту його незвичайну мовчазність. З усього цього, Санчо, ти повинен зробити висновок, що не треба забувати різниці між господарем і слугою, між паном і челядинцем, між рицарем і джурою. Отож віднині шануймося навзаєм, облишмо всякі нерозумні жарти, бо хоч у якій формі виллється моя досада, глиняному горщику непереливки буде. А щодо нагород і надань, які я обіцяв, то вони прийдуть до тебе слушного часу, а як і не прийдуть, то заслуженина твоя все одно не пропаде, як я вже казав. - Це все дуже добре, що ваша милость каже,- впав у річ Санчо,- але цікавий я знати (бо, може, нагород так і не діждусь, так хоч плата буде), скільки заробляли джури мандрованих лицарів у ті часи і як вони наймались - помісячно чи поденно, як ото муляр-чуки - Здається мені,- відповів Дон Кіхот,- що давні джури служили не за гроші, а за ласку, і якщо я визначив тобі платню в запечатанім тестаменті, котрий я лишив дома, то се лише про всяк випадок, бо не знаю напевне, що чекає мандрованого рицаря в наші злигоднії часи і не хочу, щоб за таку марницю душа моя на тім світі мучилась, бо знай, Санчо, що на сім світі ніхто не наражається на більші небезпеки, як шукачі пригод. - То правда,- сказав Санчо,- адже навіть ступарі валюшні гуркотом своїм стривожили і збентежили душу такого хороброго рицаря й шукача пригод, як ваша милость. Але будьте певні, що тепер уже я як і розтулю губу, то не для того, щоб із вас шкилювати, а щоб вас як пана мого й повелителя природного ушанувати. - Добре єси вчиниш,- похвалив його Дон Кіхот,- і житимеш у благоденстві на лиці землі, бо сказано чти повелителя паче родителя. РОЗДІЛ XXI, де оповідається про знакомиту пригоду з Мамбріновим шоломом та про здобуття сього многоцінного трофея, а також про інші події, що сталися з нашим незвитяжним рицарем Тут саме почав накрапати дощик, і Санчо був не від того, щоб його в валюші перестояти, але Дон Кіхотові після недавнього лихого жарту та валюша така була осоружна, що він ніяким світом не хотів туди заходити, [116] а повернув натомість у праву руч і виїхав на дорогу - не ту, що нею вчора сюди брались, а якусь іншу. Трохи перегодя наш гідальго постеріг поперед себе вершника, а на голові йому щось блискуче, мов золото, сяє. Скоро його загледів, обернувся до Санча й сказав - Думається мені, Санчо, що всяка примовка правду каже, бо всяка приказка і приговірка береться з самого досвіду, що є, як відомо, батько всім наукам. Недарма ж люди і таку проложили «Одні двері хряп, а другі рип». Отак і з нами вчора випадок зачинив нам двері до пригоди, котрої ми шукали, обмаривши нас тими ступарями, а тепер навстіж одчиняє перед нами двері до іншої, певнішої й славнішої пригоди, і як я ними не скористаюсь, то вже буде моя вина, не зможу я її ні на темряву, ні на недостатнє знання сукновальної справи звернути. Якщо я не помиляюсь, нам назустріч їде рицар, на голові якого виблискує Мамбрінів шолом, а ти знаєш, якою я клятвою нещодавно обрікся. - Ой, глядіть, пане,- застеріг його Санчо,- обмірковуйте як слід слова свої, а надто вчинки. Глядіть, щоб то часом не були інші якісь валюші, щоб не довелося нам од них долі валятись. - Чорти батька зна що говориш, чоловіче! - вигукнув Дон Кіхот.- Як можна шолома до валюші тулити - Не знаю, як,- відповів Санчо,- та коли б мені так вільно було говорити, як перше, я, може, й довів би, що ваша милость помиляється. - Як тО помиляюсь, недовірку ледачий - обурився Дон Кіхот.- Ти не бачиш хіба, що проти нас жене їздець на сірому в яблуках коневі, а на голові йому шолом золотий - Одно мені бачиться і видиться,- відповів Санчо,- хтось їде нам назустріч на сірому, от як і в мене, ослі, а на голові йому щось таке вилискується. - Ото ж і є Мамбрінів шолом,- сказав Дон Кіхот.- Стань собі десь на узбоччі і лиши мене з тим вершником один на один побачиш, як я, не тратячи дарма слів і не гаючи марно часу, миттю скінчу цю справу і добуду собі того жаданого шолома. - Чом не стати, стану,- сказав Санчо.- Дай Боже, щоб то були на вербі груші, аби не валюші. - Я вже казав тобі, пане брате, щоб ти отих бісових валюш при мені й не згадував,- розгнівався Дон Кіхот,- а ні, то, їй-Богу, зразу в мене язика вивалиш. Почувши панову божбу, що впала, мов кругле кам'яне ядро, Санчо злякався і замовк. А з тим конем, рицарем і шоломом, що Дон Кіхотові убачились, річ ось як малася недалеко од того місця було двоє сіл, одно більше, друге менше; так у більшому була аптека й цилюрня, а в меншому ні, і один цилюрник мусив тут і там управлятись. Випало якраз, що в малому селі одному недужому кров треба було кинути, а другого поголити, от цилюрник і подався туди. По дорозі захопив його дощ, і він, щоб не збагнітувати свого нового ще капелюха, взяв собі на голову мідницю до гоління, а що та посудина була добре вичищена, то виблискувала й ви-сявала на півмилі. їхав цилюрник на сивому ослі, як зауважив Санчо, але Дон Кіхот узяв його за сірого в яблуках коня, а мідницю за шолом золотий, бо все, що бачив, миттю припасовував і пристосовував до своїх [117] рицарських химер та божевільних марень. Підпустивши нещасного вершника ближче, наш гідальго не став із ним у речі заходити, а розігнався чимдуж конем і наважив списа, щоб противника наскрізь прошити; одно лише встиг на бігу крикнути - Обороняйся, бестіянський сину, або по добрій волі оддай, що належить мені по праву! Цилюрник, неждано-негадано побачивши перед собою таку поторочу, знайшов один тільки спосіб од грізного списа ухилитися зсунувся миттю з осла і, ледве землі торкнувся, майнув у поле швидше за оленя, що й сам вітрів батько його не здогнав би. Мідниця лишилась на землі, і Дон Кіхот цілком задовольнився з цього, зауваживши, що розумно вчинив той бусурмен, як ото буває бобер, обскочений звідусіль мисливим, одкусує собі й кидає геть те, задля чого, як підказує йому вроджене чутиво, на нього полюють. Тоді велів Санчові підняти шолома, а той, узявши його в руки, сказав - Добряча мідниця, бігме, що варта цілу восьмаку і ні копія менше. Та й подав мідницю панові, а той вложив її собі на голову і почав туди-сюди перевертати, шукаючи, де ж у тому нібито шоломі защіпка нижня, та так і не знайшовши її, сказав - У того бусурмена, що йому на міру сей преславний шолом скували, мусила бути здоровенна голова; але найгірше те, що спідньої частини бракує. Як почув Санчо, що пан ту мідницю шоломом величає, почав його сміх розбирати, однак же згадав він недавнє гнівання рицареве і перемігся. - А чому се ти, Санчо, смієшся - спитав Дон Кіхот. - Тому сміюся,- відповів джура,- що думаю, яка здоровенна гиря була в того бісурменця, що носив цього шолома, який кап-у-кап похожий на мідницю до гоління. - А знаєш, Санчо, я, здається, догадався, в чому тут річ. Цей славетний заворожений шолом потрапив, мабуть, якимось дивним випадком у руки невігласа, що не міг знати й скласти йому ціни от він побачив, що то щире злото, та й переплавив знетямки одну половину, щоб поживитись, а з другої зладив оцю штуку, що нагадує тобі голярську мідницю. Та як би воно там не було, я знаю, що се таке, і байдуже мені до тії метаморфози у першому ж селищі, де кузню знайдемо, я його перекую і знов такого матиму шолома, що не переважить його і навіть не зрівняється з ним шолом, змайстрований колись богом ковальства для бога війни. А тим часом носитиму його і так, бо щось усе-таки ліпше, як нічого; принаймні од каміння буде мені добра затула. - Авжеж,- сказав Санчо,- аби тільки те каміння не з швигалок летіло, як ото в битві двох військ, де вашій милості зуби поблагословили і розбили бляшанку з тим свяченим бальзамом, що через нього я всі печінки виблював. - Не дуже я тією втратою журюся,- відповів Дон Кіхот,- тобі ж, Санчо, відомо, що я його рецепт у пам'яті тримаю. - Дався він у помку і мені,- сказав Санчо,- та зроду його не зготую й не покуштую, бо то була б моя остання година. Та й не думаю, [118] щоб він мені коли знадобився, бо я вже тих ран з усієї моці стерегтимусь, щоб їх нікому не завдавати й ні од кого не діставати. Хіба що на ковдрі ще доведеться коли погойдатись, бо од того лиха нема способу вберегтись; тут уже тільки вбери голову межи плечі, заплющ очі та й не диш - здайся у всьому на долю й на ковдру. - Недобрий же з тебе християнин, Санчо,- сказав йому Дон Кіхот, почувши ті слова,- що ти довіку не можеш забути вчиненої тобі кривди. Знай же, що благородні й великодушні серця не звертають уваги на такі марниці. Чи тебе на ногу охромили, чи ребро тобі зламали, чи голову провалили, що ти не можеш забути тих жартів Бо річ цілком певна, що то були собі жарти й смішки, а якби я вважав, що то поважна справа, я повернувся б туди і, мстячи за тебе, накоїв би більше лиха, ніж греки за вкрадену Гелену. Правда, якби та Гелена жила тепер, або моя Дульсінея жила тоді, то спартанська цариця не славилась би так своєю вродою. По сім слові зітхнув так тяжко, що теє зітхання аж у хмари вдарило. - Ну, нехай уже будуть смішки, коли за них не можна оддячити всправжки,- сказав Санчо.- Та я добре знаю, що було всмішки, а що всправжки, і воно мені довіку не зітреться ні з пам'яті, ні з хребтини. Та годі вже про те, скажіть краще, ваша милость, що маємо робити з тим яблукуватим конем чи, по-мойому, сивим ослом, котрого одбіг той вражий Лаврін, що ваша милость його з сідла вибила. Він же, бачите, взяв ноги на плечі та й накивав п'ятами, то навряд чи по нього вже вернеться. А сивий хоч куди, не взяв його враг! - Нема в мене такого звичаю - грабувати переможених,- сказав Дон Кіхот,- бо в рицарстві не заведено забирати їм коня і пускати пішо, хіба що під самим переможцем кінь у бою загине, тоді можна взяти собі під верх коня переможеного, як законну воєнну здобич. Отож, Санчо, не чіпай сього коня чи, по-твойому, осла як побачить господар, що ми поїхали, то певне вернеться за ним. - А мені ж Господи як хотілось його взяти,- зітхнув Санчо,- або хоч на свого поміняти, бо в мене таки гірший... Та що ж, коли закони рицарські такі строгі, що й осла зміняти не вільно. Цікаво, чи можна упряж мінька забрати - Про сю річ у мене немає цілковитої певності,- відповів Дон Кіхот,- і в такому сумнівному випадку (поки не довідаюсь гаразд) дозволяю тобі змінити упряж, якщо справді припала пильна потреба. - Ой, пильна, пильна,- сказав Санчо,- пильніше вже нікуди, хоч би й для мене самого. І, діставши формальний дозвіл, тут же перевів mutatiocaparum так свого ослика вичепурив, що любо-мило дивитися. Тоді під'їли трохи, споживши решту харчі, що з обозного мула добули, і напились води з потоку, намагаючись не дивитись на ті зненавиджені ступарі валюшні, що такого нагнали на них холоду. Переміна мантій (латин.). Заспокоївшись отак трохи й навіть повеселівши, посідали верхи й поїхали навмання, наслідуючи мандрованих рицарів, які звичайно ніколи не вибирали певної дороги. Росинант вів їх, куди знав під його волю [119] нахилявся і пан його, і Санчів осел, що завше слідкував за ним слідком у повній згоді і злагоді. Таким чином виїхали вони знов на битий шлях і пустились ним на галай-балай, без певної мети. їдуть собі та й їдуть, коли це Санчо обізвався до свого пана - Чи не дозволили б ви мені, пане, розмовитися трохи з вашою ми-лостю А то відколи ви на мене тяжку мовчальницьку покуту накинули, п'ять чи шість думок пропали в моєму нутрі намарне, а це ще одна на язиці крутиться, то не хотілось би, щоб і вона змарнувалась. - Гаразд, говори вже,- погодився Дон Кіхот,- але будь короток у слові, бо довга річ не смакує. - Отеє я думаю, пане,- почав Санчо,- всі оці дні думаю, що як то мало користі й зиску з пригод, що їх ваша милость шукає по всяких нетрищах та по розстанях дорожних. Хоч які ви страшні вої воюєте, хоч яких ворогів побиваєте, а ніхто ж то не бачить і не знає, так воно все і зостанеться, мовчанням замуроване, всупереч тому, чого ваша милость хотіла і чого заслужила. Отож, мені здається, краще було б (хоч вам воно, пане, видніше) стати на службу до якогось імператоря чи ще якого великого можновладця, котрий войну провадить; на тій службі ваша милость могла б появити сповна всі достойності власної персони, силу свою велику і розум високий. Побачив би теє вельможний володар, якому ми служимо, та й мусив би хоч-не-хоч нагородити нас по заслузі, і певно, що знайшовся б письмак такий, котрий списав би про вічну пам'ятку подвиги вашої милості, про свої я мовчу, бо сказано, які вже там подвиги у джури; та як і вони у лицарських книгах описуються, то й мої вчинки, думаю, не повинні лишитись між рядками. - Незле мовиш, Санчо,- сказав тоді Дон Кіхот,- але поки дійде до того діло, треба ще світами поблукати, пригод пошукати, щоб то пробу видержати і неабиякими вчинками імені й слави дослужитись. Отоді ще перш ніж об'явиться такий рицар при дворі якогось монарха, всяке його по ділах величних знатиме заледве в'їде до міської брами, як дітвора вже за ним ув'яжеться і вчепиться та знай гукатиме, що се, мовляв, Рицар Сонця, чи там Змії, чи ще якої емблеми, що під її знаком він вершив свої голосні подвиги; се той, казатимуть, що подолав у герці потужного велетня Брокабруна, се той, що зняв чари з персидського великого мамелюка, якого перед дев'ятьма віками були зачарували... Отак із уст в уста летітиме пбчутка про славні його діла, а на той гамір дитячий і говір людський підійде сам король до вікна свого королівського палацу, побачить того рицаря і впізнає його по збруї чи по девізу на щиті та й покликне на свої прибічники «Гей ви, рицарі мої вірнії, всі, що єсте при дворі, виходьте зустрічати цвіт і окрасу лицарства, що нині до нас прибуває!» І на той поклик повиходять усі, а сам король зійде на половину сходів, обійме того рицаря і зложить йому на обличчі поцілунок миру, а тоді візьме за руку та й поведе до'по-кою королеви, що вже чекатиме там на нього з донькою своєю королівською, такою гарною та гожою панянкою, що в усьому світі хрещеному навряд чи другу таку знайдеш. І станеться так неодмінно, що рицар скине оком на неї, а вона на нього, і обоє здадуться одне одному не земними створіннями, а якимись божественними істотами, і не зчуються, як попадуть і заплутаються в нерозривні й нерозв'язні тенета любовні, і з тривогою в серці будуть думати-гадати, як би освідчити навзаєм свої томливі почуття. Потім рицаря одведуть, нема що казати, в якийся розкішно вбраний покій палацовий, знімуть з нього збрую бойову і одягнуть натомість у пишну шарлатну мантію і в броні ж він гарний був, а в тій мантії та жупані ще кращий стане. Ввечері сяде він до трапези з королем, королевою та прекрасною принцесою і не зводитиме з неї очей, зиркатиме крадькома на вродливицю, а вона так само обережно на нього, бо то, вважай добре, буде панянка скромна і честива. Як же приберуть зі столу, у двері світлиці вступить раптом бридкий низенький карлик і з ним уродлива дама двірська, і та дама завдасть усім гостям якесь хитромудре завдання, вигадане певним старожитним чарівником хто, мовляв, його виконає, той буде проголошений найліпшим рицарем у світі. І звелить король усім присутнім на той спиток стати, і ніхто тієї справи не зуміє й не докаже, тільки рицар-прибулець видержить ту пробу на честь собі і славу, чим непомалу врадує принцесу не дарма ж, подумає вона, знесла я мислі до такого високого духа. Ще ж як на те король чи, може, князь або ще там який володар провадить криваву війну з іншим якимось потужником і, прогостювавши кілька днів у нього при дворі, той рицар попросить у нього дозволу послужити йому в тій потребі; король з дорогою душею вволить його прохання, а рицар шанобливо поцілує йому руку на ту ласку і тої ж ночі попрощається з облюбленицею своєю принцесою через садові грати, бо в той сад її покій вікнами виходить і вони вже не раз так перемовлялись удвох з відома і з помоги двірської панянки, принцесиної подруги й повірниці. Він зітхатиме тяженько, вона зомліє, панянка принесе їй води і, про честь своєї пані дбаючи, бідкатиметься, що скоро світ буде, так щоб їх буває хто не застав. Врешті принцеса відчутиться, опам'ятається і подасть через грати білії руки, а рицар поцілує їх тисячу разів і омиє гарячими слізьми. Вони умовляться між собою, як їм про щось добре чи лихе звістки навзаєм подавати, а вона благатиме його, щоб не довго на війні барився. Він пообіцяє під присягою, що вернеться якнайшвидше, знов поцілує їй руки і розстанеться з нею в смертельній розпачі. Піде до свого покою, впаде на ліжко та так і не зможе заснути з тої муки-розлуки, а назавтра рано піде приймати опрощення з королем, королевою та принцесою. З королем же й королевою попрощався, а принцеса, кажуть йому, нездужає і не зможе його прийняти здогадується рицар, що то од розлуки з ним вона заслабла, і серце крається йому начетверо - на превелику силу стримує він себе, щоб жалю свого не зрадити. Бачить те все і та повірниця, іде до володарки своєї і все їй розказує, а та плаче гірко-прегірко, що, каже, не знаю, хто той рицар і що чи він королівського, чи якого іншого роду. Повірниця запевняє її, що така ґречність, таке благородство, така хоробрість, яку її рицар появляє, притаманні особам високого, вельможного коліна; стривожена принцеса заспокоюється і, щоб не викликати підозри в отця-матері, перемагає своє горе і за два дні виходить на люди. А рицар тим часом уже поїхав вой воювати, він топче ворога під ноги, здобуває не одно місто, виграє не одну битву,- тоді знов вертається до двору, бачиться з коханою своєю на звиклім місці й домовляється з нею, що в нагороду за свої послуги проситиме в короля її руки. Король не згоден [121] дати за нього доньку, бо не знає, хто він і що. Та він таки одружиться з своєю принцесою, чи хватаним шлюбом, чи ще яким способом, і згодом отець її матиме те за велике щастя, бо виявиться, що рицар той - син зацного володаря якогось там царства, якого вже, того не скажу, бо, мабуть, і на мапі його немає. А там король умре, принцеса успадкує всі його володіння, і рицар у три мига сам стане королем. Тут уже нагородить він щедро і джуру свого, і всіх тих, хто помагав йому тої високої достойності доступити. Джуру він оженить із двірською панянкою, тією самою, звичайно, що була посередницею між ним і принцесою, а та панянка теж собі не проста, а дочка якогось можновладного дука... - Оце по-моєму! - впав йому в річ Санчо.- Правду кажучи, я того й добиваюсь, на те й покладаю всі надії. І все воно так достоту й буде з вашою милостю, як ви вже прозвались Лицарем Сумного Образу. - Не сумнівайся в тім, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- бо таким саме чином і таким робом, як я оце розповів, не один уже мандрований рицар вийшов на короля чи на імператора. Треба тільки розглянутися гаразд, який король, чи то християнський, чи поганський, провадить нині війну і має гарну доньку. Та ми ще матимемо час про те подумати, бо поки що, як я вже сказав, треба залучити собі слави де інде, а тоді вже й до двору якогось братись. І ще тут є одна притичина хай і знайду я короля, що війну провадить і вродливую дочку має, хай укрию себе голосною славою по всьому світу широкому, та не знаю, як воно може статись, щоб я ніби з королівського роду походив або хоч би якомусь цісареві братом у третіх доводився; король-бо не захоче за мене своєї дочки дати, поки в тій справі не впевниться, хоч мої славетні подвиги, може, й більшого будуть варті, і з цієї причини я боюся втратити все те, що заслужу своєю потужною правицею. Щоправда, я собі вроджений гідальго знакомитого дому, маю неабиякі статки-маєтки і право на п'ятсот сольдів вири; можливо, навіть той мудрець, що спише колись мою історію, докопається до дна в моїм родоводі і виявить, що я паросток якогось короля в п'ятому чи шостому коліні. Уважай-бо, Санчо, родоводи бувають двоякі одні роди беруть початок і виводяться од князів чи ще яких монархів, та з часом мізерніють і переводяться на швайку, як перевернута догори сподом піраміда, а інші походять із людей низького стану і поступінно йдуть усе вгору та вгору, поки не вийдуть на великих можновладців. Різниця тут така одні були колись тим, чим тепер уже не суть, а другі суть тим, чим давніш не були. Дуже можливо, що я належу до першого розбору, себто може виявитись, що я походжу з високого і славного роду тоді король, мій майбутній тесть, муситиме мною задовольнитись, а коли й ні, то принцеса так мене полюбить, що якби я був навіть сином водоноса, вона і всупереч волі отецькій узнає мене за пана свого і мужа. Коли ж і так не вийде, то є ще одна рада - викраду її і замчу, куди сам захочу, а гнів її отця-матері минеться з часом або з їх смертю. - То виходить,- зауважив Санчо,- недурно деякі ледаща кажуть «Або дай, або видеру!» Хоч сюди більше таке, либонь, пасує, що краще, мовляв, прудкі ноги, як добрі заступники. Се я проти того кажу, що як найясніший король, тесть вашої милості, не дасть вам добром [122] своєї пані принцеси, то доведеться, як каже ваша милость, украсти її і кудись умкнути. Так от же яка біда поки ви там замиритесь, поки закоролюєте в лагоді та упокої, бідний джура набереться доброї чиха-виці, виглядаючи нагород та милостей. От хіба що та панянка-вірниця, суджена його дружина, теж утече з принцесою - тоді й джурі вкупі з нею легше буде бідувати і кращої долі ждати адже пан, я думаю, зразу, може їх законним шлюбом поєднати. - А хто б міг тому перешкодити - сказав Дон Кіхот. - Коли так,- сказав Санчо,- то здаймося на Божу волю і нашу добру долю, а вона вже заведе нас, куди слід. - Дай же Боже, що мені гоже,- промовив Дон Кіхот,- і що тобі, Санчо, треба. А хто ледащо, тому Божа ласка нінащо. - Дійся, Божа воля,- підхопив Санчо.- Я собі з діда-прадіда щирий християнин, сього досить, щоб мені на грапа вийти. - І досить, і задосить,- погодився Дон Кіхот.- Якби навіть ти й не був таким, то байдуже як стану я королем, то зразу надам тобі шляхетство, не треба буде тобі його купувати чи ще в кого вислужувати. Іменую тебе графом - і все, і вже ти благородний, і хоч-не-хоч всяке буде тебе вельможним узивати. - А думаєте, та грапська огидність до мене не пристане - спитав Санчо. - Гідність треба казати, а не огидність,- поправив його пан. - Хай і так,- погодився Санчо,- вона буде, як на мене шита. Я служив якось сторожем при одному братстві, дак вірите, так на мені та сторожівська барва ловко сиділа, що всі казали тобі б, кажуть, старостою в нашім братстві бути, а не сторожем,- от щоб я так жив! А що ж буде, як я візьму на хребтину пишного княженецького жупана чи злотом-перлами приоздоблюся, мов грап який чужоземський Та тоді, гадаю, за сто миль будуть люди збігатись, щоб тільки на мене подивитись! - Гарну матимеш подобу,- сказав Дон Кіхот,- тільки бороду треба буде частіше голити, бо вона в тебе така буйна, закустрана й розкудлана, що як не будеш принаймні через день бритвою по ній прохо-дитись, всяке на мушкетний постріл упізнає зразу, що ти за один. - То не такий клопіт,- відповів Санчо,- найму собі голія, при домі держатиму, а як треба буде, то й за собою слідком водитиму, як ото великі пани своїх стайничих. - А звідки ти знаєш,- спитав Дон Кіхот,- що великі пани водять за собою стайничих - А от звідки,- відповів Санчо.- Тому буде скількись літ прожив я цілий місяць у столичнім місті, так бачив там одного маленького пана (всі на нього казали великий), що як вийде чи виїде, було, на про-гуляння, то за ним чоловік якийсь верхи слідком слідкує, куди той повернеться, туди й той, сказав би, нитка за голкою. Я тоді спитався в людей, чого він із ним не рівняється, а все трохи позаду зостається, так мені сказали, що то стайничий, а великі пани, гранди б то, завсіди тягають їх отак за собою. З того воно й запало мені в помку. - Мушу признати тобі рацію,- сказав Дон Кіхот.- Ну що ж, ти справді можеш водити за собою голія, бо звичаї, як відомо, заводяться [123] і встановлюються не зразу, а помалу, поступінно, і, можливо, ти будеш першим графом, за яким завжди ходитиме цилюрник. Зрештою, голити панові бороду то довірніша служба, аніж коня сідлати. - Як із цилюрником бути, в тім уже моя голова,- сказав Сан-чо,- хай тільки ваша милость швидше в королі виходить та мене в гра-пи виводить. - Так воно й буде,- сказав Дон Кіхот і, підвівши очі, побачив - що побачив, дізнаєтесь із наступного розділу. РОЗДІЛ XXII Як Дон Кіхот звільнив багатьох бездольників, яких силоміць вели туди, куди вони не хотіли йти Повідає Сід Ахмет Бен-Енхелі, арабський і ламанчський письмовець, у сій поважній, високомовній, докладній, а воднораз і приємній та цікавій історії, що після того, як між преславним Дон Кіхотом з Ламанчі та його джурою Санчом Пансою відбулася розмова, переказана на приконеччі двадцять першого розділу, Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайданки. їх супроводило двоє комонників і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші - мечами та сулицями. Як забачив їх Санчо Панса, зразу промовив - Се йдуть галерники чи, сказати б, каторжники, королівські не-вольники їх женуть на галери. - Як то невольники - спитав Дон Кіхот.- Чи то можебна річ, щоб король та своїх людей заневолював - Може, я трохи не так сказав,- відповів Санчо,- се люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити. - Як би там не було,- сказав Дон Кіхот,- але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою - Авжеж,- потвердив Санчо. - Виходить,- сказав рицар,- я мушу виконати щодо них свою повинність - поборювати насильство і запомагати та рятувати знедолених. - Зважте на теє, ваша милость,- остеріг його Санчо,- що правосуддя в особі самого короля не чинить сим людям кривди й насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини. Тим часом гурт кайданників надійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартовиків, щоб вони з ласки своєї повідомили і з'ясували йому, з якої причини чи радше з яких причин вони ведуть сих людей в такий спосіб. Один вартовик із тих, що верхи їхали, відповів, що то каторжники, люди, мовляв, королівські, оце і все, що він може йому сказати, та більше йому і знати не належить. [124] - І все ж таки,- провадив своє Дон Кіхот,- я цікавий би знати, яке лихо приключилось усім цим людям, кожному зосібна. І приточив до того стільки розумних і чемних речей, аби спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав - Хоч ми й веземо з собою реєстр, де списані всі справи цих нуж-денників і вироки на них, та не час нам тут спинятись, діставати й читати ті папери. Нехай вашець краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А певне, що захочуть, бо сі люди залюбки лихе творять і про лихе говорять. Діставши такий дозвіл (хоч певно міг обійтися і без нього), Дон Кіхот під'їхав ближче до кайданників і спитав у першого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись. - За те, що закохався,- відповів кайданник. - Як, тільки за те - здивувався Дон Кіхот.- Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись. - То було не таке кохання, як вашець думає,- сказав кайданник.- Я, бачите, так щиро полюбив сапету з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть ні за що б не випустив. Отак застукали мене на гарячому, не треба було й на муки брати, справу розсудили хутко всипали мені сотню нагаїв, дали в додачу три роки вймашки та й уже. - Що значить вймашки - спитав Дон Кіхот. - Галер, значить,- відповів кайданник. Це був молодик років так двадцяти й чотирьох, родом, як він казав, із П'єдраїти. З таким самим питанням звернувся Дон Кіхот до другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив на відповідь ні слова за нього одказав знов той перший - То, пане, канарка за співи й музики взято. - Та ну - здивувався знову Дон Кіхот.- Хіба співаків та музик теж на галери завдають - Авжеж, пане,- відповів кайданник,- немає гірше, як хто заспіває з горя. - А я не таке чув,- заперечив Дон Кіхот.- Кажуть-бо, хто співає - тугу розбиває. - У нас же навпаки,- сказав кайданник,- один раз виспіваєш, то вже плакатимеш довіку. - Не розумію,- сказав Дон Кіхот. - Пане рицарю,- пояснив йому вартовик,- «заспівати з горя» означає у цих харцизяк признатися на муках. Цього лотра взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі латриги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так» і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залежить не від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дуже розминаються з правдою. [125] - Я теж так гадаю,- погодився Дон Кіхот. Підійшовши тоді до третього, він і йому таке саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо - Іду на вимашку, на п'ять років, бо не мав десяти дукатів. - З дорогою душею дав би я вам і двадцять,- сказав Дон Кіхот,- аби вас од сієї халепи одрятувати. - Шкода,- відповів кайданник,- тепер це все одно, що в чистому морі з грішми од голоду помирати. Якби ваша милость дала мені слушного часу ті дукати, що тепер ладні пожертвувати, я ними підшма-рував би перо трибунальському писарю і прокуратору піддав би добру думку та й гуляв би собі десь у Толедо, на рабськім ринку, а не плентався б отут, як той хорт на смику. Та Бог не без милості, якось-то воно буде! Дон Кіхот підійшов до четвертого каторжника. Се був поважний на вид чоловік із сивою бородою, що мало не до пояса йому сягала. Почувши рицареве питання, він не одказав ні слова, тільки заплакав; тоді обізвався п'ятий, мовби ставши йому за товмача - Сьому добродію вліпили чотири роки галер, а перед тим прокатали, як годиться, на ослі - в повному параді. - Себто, виходить,- утрутився Санчо Панса,- на позорище його виставили - Еге,- відповів каторжник.- А за що його так покарали - бо сей поштивий чоловік був собі фактор, постачав добрим людям живий товар, себто, бачите, за звідництво його засудили та ще за чаклунство, бо, кажуть, із нечистою силою накладав. - Якби не сей останній додаток,- сказав Дон Кіхот,- то, на мою думку, за саме лише звідництво він не заслуговує галер не веслярем би йому бути, а хіба галерним адміралом. Бо звідництво, вважайте, зовсім не така справа, як дехто собі думає, то річ розумна і вельми в порядному суспільстві потрібна; нею повинні клопотатись виключно люди благородні, а над ними ще слід би поставити певну кількість ревізорів та блюстителів, як то і в інших урядах заведено, приміром на біржі. Таким чином можна було б запобігти лихові, яке постає з того, що сим ремеслом бавляться всякі невігласи та недоуми, безпутні свашки та бездбс-відні блазні, або й ледачі шахраї, котрі в вирішальну хвилину не можуть дати собі ради і з лемеша роблять пшик. Міг би я і ширше про сю річ розвестися, міг би вказати, як добирають людей до такої важливої і всій громаді потрібної справи, та полишу її до слушного часу, подам колись до відома відповідним особам, що зуміють те діло як слід налагодити і направити. Тепер скажу тільки, що зажуривсь я непомалу, як побачив сю сиву бороду, сей поштивий образ, що через те звідництво в великій тепер знаходиться притузі, але журба моя розвіялась, як я почув додаткове звинувачення в чаклунстві. Правда, я знаю, що жодні чари в світі не здолають нашої волі туди чи сюди повернути, як то гадає простацтво, бо воля людська вільна і свобідна, ніяке зілля, ніяке дання не має над нею сили. Безголові баби-ворожки та безсоромні шахраї-знахарі варять, звичайно, всяку труйливу мішаницю і баламутять людей, буцімто нею любов можна привернути, проте, як я вже сказав, волю присилувати неможливо. [126] - Правда ваша, добродію,- обізвався старий,- тільки ж у чаклунстві я безвинен, а щодо звідництва не заперечую; втім, я нічого лихого не коїв, а, навпаки, про те дбав, щоб усім жилося втішно й весело, тихо й мирно, щоб не було ніяких звад і сварок. Та не зважаючи на ті мої добрі наміри, мушу йти туди, звідки вже навряд чи коли повернусь, бо літа мене к землі прибивають, ще й на пухир недугую, що просто витерпу немає... Сказавши сеє, знову гірко заплакав, аж Санчові шкода стало старого видобув із-за пазухи четвертака та й подав йому Христа ради. Дон Кіхот під'їхав тим часом із розпитками до наступного злочинця; той відповів йому ще бравіше, ніж попередній - Я за те попався, що жирував через лад з двома кузинками моїми та ще з двома сестрами, не зовсім рідними,- і до того дожирувався, що дуже наші стосунки заплутались хто тепер кому чим і як доводиться, того й найзавзятіший юриста не втне з'ясувати. Вина моя наяв вийшла, заступники підвели, бо грошей було не товсто, думав уже, що на горло мене скарають, аж ні - дали шість років галер. Ну що ж, катюзі по заслузі та я ще молодий, до кінця віку далеко; аби життя, ще все буде. Якщо ваша милость має дещицю на запомогу бідним-нещасним, то Бог вам заплатить у небі, пане рицарю, а ми на землі благатимемо Всевишнього, щоб він послав вашій милості довгий вік і всіляке благоденство, якого ваша доброта безперечно заслуговує. Сей каторжник убраний був у студентський одяг, і один із вартови-ків сказав, що то великий красномовець і знакомитий латинник. Далі йшов чоловік років під тридцять, дуже гарний із себе, тільки що одно око йому в друге заглядало. Скутий він був не так, як інші на нозі мав довгого ланцюга, що обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї аж двоє залізних кілець - одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване «держи-мене» або «задериголова», з'єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими на велику колодку, так що ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших. - Тим на ньому більше кайдання,- відповів вартівник,- що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісований, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік. - Які ж там можуть бути злочини,- спитав Дон Кіхот,- коли його тільки на галери засуджено - Так на десять же років,- відповів вартовик,- а це все одно, що громадянська смерть. Та що там довго балакати сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий іще Хінесик-Потягусик. - Пане комісаре, ви не дуже,- обізвався тоді кайданник,- мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім'я Хінес, а не Хі-несик, а прізвище - Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як вашмость каже. Краще хай гляне кума, яка сама. - Не розпускай губи, пане шалигане,- гримнув на нього вартовик,- як не хочеш, щоб я її тобі заткнув. - Ну, що ж,- сказав кайданник,- усі ми під Богом ходимо, та [127] колись я ще покажу декому, чи мене звати Хінесик-Потягусик, чи як інше. - А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять - спитав вартовик. - Дражнять, дражнять,- відповів кайданник,- та й додражнять-ся, що всім заціпить, бо я їм з одного місця все волосся повискубую. А ви, пане рицарю, як маєте нам щось дати, то вже давайте їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте - я Хінес де Пасамонте і сам списав своє життя оцими ручками й пучками. - Латрига правду мовить,- підтвердив комісар,- він і справді списав свою історію дуже, як то кажуть, до шмиги і залишив ту книгу в тюрмі під заставу на двісті реалів. - І викуплю колись,- докинув Хінес,- хоч би й за двісті дукатів. - Така б то вона добра - спитав Дон Кіхот. - А добра,- відповів Хінес,- сховається перед нею в кут і Ла-сарільйо з Тормеса, і всі інші подібні писання, старі й нові. Бо в ній, мосьпане, щоб ви знали, сама щира правда, і така ж цікава та втішна, що ніяка вигадка їй не дорівняє. - А як тій книзі на титул - спитав Дон Кіхот. - «Життя Хінеса де Пасамонте»,- відповів Хінес. - І вона вже закінчена - допитувався Дон Кіхот. - Як же вона може бути закінчена,- сказав Хінес,- коли моє життя ще не скінчилось В ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер. - То ви вже там і передніше бували - спитав Дон Кіхот. - Атож,- відповів Хінес,- довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів. Що знов туди йду, не страшно се добра нагода книгу дописати, бо зосталось іще чималенько. На гишпанських галерах гулящого часу випадає подостатком, а на обміркування мені не так-то й багато треба, бо я свій матер'ял напам'ять знаю. - Та ти, я бачу, завзятий,- зауважив Дон Кіхот. - І нещасливий,- додав Хінес,- бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує. - Скажи краще тумановитих,- обізвався комісар. - Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той,- огризнувся Пасамонте.- Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те, щоб провадили нас, куди велить його королівська милость. Як же знов своє почнете, то, їй-Богу... Словом, як білизна попереться, все одно давні плями знати буде. Отож помовчім краще і будьмо чемні, то всім воно на добро вийде. І гайда в дорогу - потеревенили трохи, ну й годі. Почувши ті похвалки, комісар замахнувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху; у кого, мовляв, руки зв'язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив - З усього, що я тут чув, миле моє браття, я можу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші переступи, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без [128] жодної охоти, більше того, проти вашої волі. А дехто з вас у цю халепу, може, й не зовсім по правді потрапив одному витерпу не стало на муках, другому забракло грошей, третьому оборонця, четвертому попався не суддя, а кривосудець. Такі ото думки облягли мою голову; вони спонукають, примушують і наглять мене спевнити над вами ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабосильних од утисків потужних і можних. Знаючи, проте, що обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла, хочу я попросити сих вартовиків ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв'язали вас і розпустили з Богом, королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить пригідних слуг, бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива - повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики,- це вже наш рицар до конвою звертався,- що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи надгородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо коли їхнє тут не мелеться. Прошу ж вас добром і ласкою се зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то сей меч і спис, се могутнє рамено примусить вас до того силою. - От так штука! - вигукнув комісар.- Он куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в'язнів на волю пустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви маєте повновластя до подібних наказів їдьте собі, пане, своєю путею, та поправте на голові того генерала, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п'ята нога! - Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка,- крикнув люто Дон Кіхот. І тої ж самої миті, перше ніж комісар до оборони міг зготуватися, торохнув його списом і звалив з коня додолу; нашому рицареві дуже пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета. Решта вартовиків як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговтались кінні схопились за мечі, а піші за сулиці та і вдарили гуртом на Дон Кіхота, що очікував їх у незворушному супокої. Скрутно припало б нашому гідальгові, якби каторжники не надумали скористатись із сієї нагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилась веремія, що страх вартовики то до в'язнів кидались, що вже почали кайдани рвати, то од Дон Кіхота одбивались, що на них напосідав, та ні там, ні тут не могли собі дати ради. А Санчо й собі в ту купу встряв, допоміг Хінесові де Пасамонте з залізяччя виборсатись. Вирвавшись першим на волю, Хінес підбіг до лежачого комісара, видер у нього з рук меча й мушкета і давай його то на одного вартовика, то на другого наводити, та так ні разу й не вистрелив, бо вся сторожа розбіглась - і мушкета злякалась, і каміння, що звільнені каторжники на неї сипонули. Як побачив те Санчо, то тяжко зажурився, бо подумав, що вартовики напевне повідомлять про все Святу Германдаду, а та вдарить на сполох і влаштує на злочинців облаву. Він сказав про ці побоювання своєму панові і по--радив йому негайно звідти тікати й заховатися десь у ближніх горах. [ І29] - Гаразд, гаразд,- відповів йому Дон Кіхот.- Тільки не вчи мене, сам знаю, що робити. Тоді поскликав каторжан, що тим часом обдерли пана комісара до цурки з великим гомоном і галасом; вони обступили рицаря, цікаві почути, що то він скаже. - Порядні люди,- заговорив Дон Кіхот,- завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізнали; знов же, один із гріхів, що Богові найбільш ненавиден, се невдячність. Се я проти того кажу, панове, що ви самі здорові бачите, яку я вам щойно зробив послугу; натомість я хочу й жадаю од вас лише одного - щоб ви, взявши на себе ланцюга, од якого я вас одрятував, рушили звідси до славного міста Тобоса, стали перед очі сеньйорі Дульсінеї Тобоській і ознайми-ли їй, що вас посилає до неї Рицар Сумного Образу та розповіли геть-чисто все про сю знамениту пригоду, в якій ви одзискали жадану волю. Коли се зробите, йдіть собі на здоров'я куди самі знаєте. Хінес де Пасамонте відповів за всіх такими словами - Те, чого ви од нас вимагаєте, добродію наш і визволителю,- річ абсолютно немислима й неможлива. Жодною мірою не можна нам іти всім гуртом по шляху, мусимо рятуватись поодинці хто куди, хоч би й під землю залізаючи, щоб не злапала нас Свята Германдада, яка, безперечно, нарядить за нами погоню. Що ваша милость може зробити (і воно було б цілком справедливо), се не слати нас на поклін і на ралець до сеньйори Дульсінеї Тобоської, а завдати натомість кожному стільки а стільки отченашів чи богородиць, ми б їх залюбки проказали за здоров'я вашої милості, бо то річ така, що де-хотя й коли-хотя спроворити можна - вдень і вночі, на втеках і на спочинку, під війну і мирного часу. Але вимагати від нас, щоб ми знов до єгипетських горщиків вернулись, тобто взяли на себе кайдани й пішли до Тобоса - це все одно, що просити печеного льоду або запевняти, що вже ніч надворі, коли ще тільки десята ранку. - Он як! - вкинувся в пасію Дон Кіхот.- Ну, тоді ж, скурвий сину хінесику-потягусику, чи як там тебе, сам туди підеш із ланцюгом за плечима, хвоста підібгавши, хай мені те та се! Пасамонте зроду був не дуже терпливий; побачивши ж тепер, що Дон Кіхот ізсунувся з глузду (якби притаманний був, то чей же не став би їх визволяти), і почувши, якими словами він його шпетить, підморгнув своїм товаришам і одійшов із ними трохи одаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швиргати, то в сердешного рицаря рук не ставало од того граду щитом затулятись, а бідний Росинант уже й на остроги не зважав, стояв на місці, наче з бронзи литий. Санчо захилився за свого осла, щоб ту страшенну шурю-бурю, ту камінну градову тучу, що на обох спала, якось перебути. А Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу. Тут на нього зразу насів студент, зірвав йому з голови мідницю і трахнув нею межи плечі разів три чи, може, й чотири, а тоді об землю її брязнув, що мало на кавалки не розскочилась. Зняли дра-буги з рицаря й каптанок, що поверх збруї носив, і ногавиці були б стяг-ли, якби наколінники не перешкодили. А з джури зцупили кобеняка і все чисто в нього забрали, що могли. Попаювавши між собою той луп, [130] вони розбрелись безбаш хто куди - не про те дбали, як би, ланцюга взявши, до сеньйори Дульсінеї Тобоської на поклін податися, лише думали, як би од страшної Германдади порятуватись. На бойовищі зосталися самі тільки Дон Кіхот із Санчом та Росинант із ослом. Осел стояв, задумливо понуривши голову, тільки ушима час від часу пряв - ще йому торох од того камінного граду не перешумів і досі; Росинант лежав, простягнувшись поруч із господарем своїм, бо його теж якась каменюка з ніг ізбила; Санчо тремтів, голем-голісінь-кий, щоб їх Свята Германдада тут не зуспіла, а Дон Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого наброїли йому лиха. РОЗДІЛ XXIII Про те, що спіткалось славетному Дон Кіхотові в горах Моренських, себто про одну з найхимерніших пригод, що оповідається в сій правдомовній історії Побачивши таку оплакану годину, Дон Кіхот обізвався до джури свого - Недарма ж то, Санчо, кажуть люди «Не чекай дяки од репаного мугиряки». Якби я був тобі повірив і послухався тебе, то не спало б на нас таке безголов'я. Ну, та що сталось, те вже не розстанеться, а біда, мовляли, вчить розуму. - Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитесь, як я турком стану,- відповів Санчо.- От ви кажете, що якби були мене послухали, то нам би не сталось сієї біди; то послухайте ж хоч тепер, щоб гіршого лиха собі не напитати. Свята Германдада, щоб ви знали, на лицарство не вважає, у неї мандровані лицарі йдуть по сім штук на два шеляги... Ух, уже мені ті братські стріли, здається, в ушу дзижчать! - Ти зроду вдався боягузом, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- та щоб ти не казав, що я такий уже впертий і ніколи не слухаю твоєї ради, нехай сей раз буде по-твоєму ухилімось од загрози, що такий наводить на тебе трепет. Але я зроблю се під однією умовою щоб ти, живий чи мертвий, ніколи й нікому не казав, що я одступився й одсторонився од сієї небезпеки із страху,- ні, я просто зважив на твоє прохання. Як же ти скажеш інакше, то буде брехня, і я заперечую її однині й довіку, одвіку й донині, і мовлю тобі, що ти брешеш і брехатимеш щоразу, як тільки таке скажеш чи навіть подумаєш. І більше не кажи мені нічого й не говори, бо на саму думку, що я одступаюсь і одстороняюсь од небезпеки, та ще од такої, як ся, де, може, декому тільки тінь страху примріялась, я ладен лишитися тут сам-один і чекати не тільки Святої Германдади, про яку ти з таким ляком говориш, а й усіх братів з дванадцятьох колін Ізраїлевих, і сімох Маккавеїв, і Кастора з Поллуксом, і всіх братів і всі братства, які тільки є на світі. - Одступитися, пане, се ще не значить утекти,- сказав Санчо.- Необачно й небезпеку виглядати, коли вона всі сподіванки перевищує. [131] Мудрий чоловік береже себе нині для завтрішнього дня і ніколи не ставить на карту всього, що має. Я собі людина проста й, може, неотесана, а світові лад знаю. Отож не жалійте, що послухаєтесь моєї поради, сідайте на коня, якщо здужаєте, а ні, то я підсаджу, та й їдьмо звідси, бо чує моя душа, що зараз нам більше ноги потрібні, як руки. Дон Кіхот, не промовивши більше ні слова, сів на коня й поїхав слідом за джурою, що попереду на ослі трюхикав. Подались же вони до ближнього передгір'я Моренського Санчо мав думку через гори на той бік пересмикнутись, виїхати десь до околиць Вісо чи Альмадовара дель Кампо та й переховатись кілька день у тій глухомані, щоб Герман-дада не знайшла їх, як буває шукати кинеться. Його дуже підбадьорила та обставина, що на ослі якимось чудом лишився цілий харчовий припас, хоч каторжани, грабуючи його, здається, добре всюди нишпорили. Під вечір забились вони в саму нутрину Моренських гір, де Санчо радив сю ніч ізночувати або і ще кілька днів перебути, поки їм того харчу стане, та й розташувались на нічліг між двома бескетами серед густого дуб'я. Але зловорожа доля, яка, на думку непросвічених світлом праведної віри людей, править, керує й заряджає по своїй уподобі всім на світі, влаштувала так, що горезвісний шахрай і злодій Хінес де Пасамонте, врятувавшись од кайданів завдяки божевільній доблесті Дон Кіхота і не без причини боячися Святої Германдади, теж задумав знайти собі в тих горах криївку і, гнаний страхом та своєю примхливою долею, приблудився до того самого врочища, де вже стали на привал Дон Кіхот і Санчо Панса; впізнавши їх, він виждав, поки обидва поснули, і - звичайно, лихі люди завжди не вдячні, ладні при першій-ліпшій нагоді якесь неподобство вчинити і дбають більше про хвилевий зиск, аніж про майбутнє,- отож, кажу і Хінес, що зроду не грішив на вдячність та на добромисність, надумав украсти в Санча Пан-си осла; на Росинанта він і дивитись не хотів, бо то була така здобич, що ані заставити, ані продати. От як Санчо заснув, він і вкрав осла, а до світу був уже десь далеко,- шукай, хто хоч, вітра в полі. От і зоря вранішня зазоріла, всю землю звеселила, одного тільки Санча Пансу засмутила побачив, неборак, що Сірого вже немає, та й почав ревне плакати-ридати, на весь світ жалібно тужити. Те його голосіння і Дон Кіхота зо сну пробудило - Ой ослику ж мій ріднесенький, у моїм дворі зроджений і зрощений! Та з тебе ж була моїй жінці втіха, моїм діткам радощі, сусідам заздрощі! Та ти ж мені в трудах помагав, та ти ж мені півдуші годував, бо ти ж мені щодня коповичку заробляв, а я ж собі за дві душу обавляв! Почув Дон Кіхот той плач, розпитав у чому річ та й утішив Санча, як міг нехай, мовляв, потерпить, а він йому вже квита напише на трьох ослів із п'яти, що на хазяйстві лишились. Санчо повеселів, утер сльози, погамував свої хлипи й подякував панові за таку велику ласку. А наш рицар, опинившися в горах, радів душею в таких місцях, думав, напевне знайде якусь пригоду. В пам'яті йому зринали різні дивовижні випадки, що траплялися мандрованим рицарям у таких диких застумах, у безлюдних нетрищах. Заглиблений у ті картини і захоплений ними до краю, він їхав собі й ні про що більше гадки не мав, [132] та й Санчо, почувши себе в безпечному місці, одним лише клопотався - як би заспокоїти голод останками припасу, позиченого колись в отців духовних; ідучи позад пана з клажею, що мав би Сірий везти, він -раз у раз сягав в торбу і пхав собі в кендюх всяку всячину,- за таким приємним заняттям байдуже йому було до всіх пригод на світі. Тут якось підвів джура очі й побачив, що пан його силкується підняти списовою клюгою якийсь ніби клунок, що на землі лежав, і кинувся підбігцем уперед, щоб підсобити в разі потреби. Але в цей час Дон Кіхот підчепив уже на клюгу ту знахідку то була сідельна подушка, а до неї баульчик прив'язаний, і все те вже добре надгнило і надтрухло, одначе важило чимало. Тому Дон Кіхот звелів Санчові підняти клунок і глянути, що там у тому баулі. Санчо зробив те дуже проворно і^оч баул був замкнений на замок і на ланцюжок узятий, роздивився крізь дірки й щілини, що в ньому було чотири сорочки тонкого голландського полотна та ще деяка дорога білизна, і вже ж то чиста. Як же побачив у хусточці добру жменю золотих круглячків, гукнув на радощах - Дякувати небові, хоч одна приключилася нам зисковна пригода! Пішов далі по нишпорках і знайшов іще записника в коштовній оправі; Дон Кіхот попросив у нього ту книжечку, а гроші, сказав, нехай собі бере. Санчо взяв гроші й поцілував панові руки за тую ласку, а потім витрусив із баула всю білизну й переклав її до себе в торбу для харчів. Дон Кіхот, що на все те дивився, сказав йому - Здається мені, Санчо (і певна річ, так воно і є), що то якийсь подорожній заблукався в цих горах, а на нього напали розбишаки, вбили й поховали його десь у глушині. - Такого не могло бути,- заперечив Санчо.- Якби то були розбійники, вони б не зоставили грошей. - Правда твоя, Санчо,- погодився Дон Кіхот.- Отут уже я й сам не знаю, що про сю оказію думати... Зажди лишень, а чи не знайдемо ми в сьому записничку якої ознаки, що нас на слід наведе і розкриє таємницю, яка нас цікавить. Розгорнувши книжчину, він натрапив там першим ділом на сонет, написаний хоч і начорно, зате дуже розбірним письмом, і зачитав його вголос, щоб і Санчо почув. Ось що в тому сонеті говорилось Чи то в Амура мало розуміння, Чи він жорстокий без кінця і краю, Чи я, мабуть, ніколи не вгадаю Причин мого жалю, мого боління. Ні, бо Амур, а не земне створіння, Він мудрий і благий, я добре знаю; То чом же я так солодко страждаю, З чийого невідпорного веління Чи, може, ви, Філідо, в цьому винні Так ні - добро одвіку злу вороже, І не від неба іспит цей великий. Я чую, скоро буду в домовині, Бо хто причини мук знайти не може, Яким же чудом відшукає ліки [133] - Із сієї вірші,- сказав Санчо,- дізнаєшся не гурт. Хтось нахваляється на якусь хвалиду, а за що і про що - невідомо. - Яку ти бачиш хвалиду - перепитав Дон Кіхот. - Та ви ж самі, ваша милость, ту хвалиду вичитували,- сказав Санчо. - А, ти хочеш сказати Філіда,- здогадався Дон Кіхот.- Так, очевидно, звати даму, на яку скаржиться автор сього сонету, а з нього, бачиться, неабиякий поет, або я зовсім не розуміюсь на мистецтві. - Як же це - спитав Санчо.- Виходить, ваша милость і віршування тямить - І тямлю більше, ніж ти думаєш,- відповів Дон Кіхот,- я доведу це тобі, як напишу листа до володарки моєї Дульсінеї Тобоської; він у мене буде в віршах з початку до кінця. Чиню тобі відомо, друже, що в давнину всі мандровані рицарі (чи в кожнім разі більша їх частина) були незгіршими поетами й музиками; сі два таланти чи, ліпше сказати, обдарування властиві передовсім мандрованим закоханцям. Щоправда, в піснях давніх рицарів ми знаходимо більше почуття й надиху поетичного, аніж правдивої майстерності. - Ануте, пане,- попрохав Санчо,- почитайте ще, може, там буде щось цікаве. Дон Кіхот перегорнув сторінку і сказав - Далі йде проза, лист якийсь, чи що. - Канцелярський, певне - спитав Санчо. - Та ні,- відповів Дон Кіхот,- судячи з початку, нібито любовний. - То читайте його, пане, вголос,- знов попрохав Санчо,- я страх як люблю всякі такі любовні штучки. - Зроблю так з дорогою душею,- сказав Дон Кіхот і голосно, як просив його джура, почав читати ось яке послання «Твоя лицемірна обітниця і моя очевидна недоля завели мене в нетрі, звідки до твого слуху швидше долине вістка про смерть мою, ніж слово моєї скарги. Ти, невдячнице, відкинулась від мене, пригорнулась до іншого, що, може, й багатший за мене, але не варт-ніший якби ж то чеснота в нас над марні скарби шанувалась, не заздрив би я чужому щастю й не оплакував би власного безталання. Що спорудила твоя врода, те зруйнували твої вчинки дивлячись на першу, я мав тебе за янгола, поглядаючи на другі, вбачаю в тобі лише жінку. Живи в упокої, причиннице тривоги моєї, і нехай небо навіки закриє од очей твоїх зради малжонка твого, щоб ти не каялась у тому, що єси зробила, а мені щоб не довелось діждати помсти, якої я не прагну». Дочитавши листа, Дон Кіхот промовив - З цього листа, як і з тих віршів, небагато чого дізнатись можемо; ясно тільки, що писав їх якийся згордований коханець. Він перегорнув таким чином мало не всю книжечку і знайшов у ній ще всякі вірші та послання, хоч і не міг деяких до ладу відчитати були там усе жалі, плачі та докори, радощі й горе, милування й гордування, палкі захвати й гіркі сльози. Поки ж Дон Кіхот того записника розглядав, Санчо порався коло баула кожен закапелочок у ньому і в подушці сідельній перетрусив, перешукав і переглянув, де яке було шво, все порозпорював, де який кутасик шерстяний - усе розтіпав і розпорпав, [134] щоб, крий Боже, ніде ніщо не сховалось і. не зосталось через його недбальство,- таку жадобу розбудили в ньому ті золотії круглячки, що він знайшов (грошинок, мабуть, зо сто). І хоч він більше вже нічого не витрусив, йому здавалось, що й те гойдання на ковдрі, і той блювотний бальзам, і кийове благословення, і погоничеві товченики, і загублені сакви, і здертий кобеняк, і голод і спрага, і всі труднощі, яких він зазнав, служачи своєму доброму панові,- все це було недарма і окупилось тепер сторицею, як йому відступлено з ласки цю знахідку. А Рицареві Сумного Образу все кортіло дізнатися, кому ж той баул міг належати. Сонет і послання, золото й тонка білизна свідчили, здається, про те, що се був закоханець не простого роду, що через гордування й неласку дами своєї пустився берега на одчай душі. Та що в сій безлюдній глухомані не було в кого про те розпитатись, він рушив собі далі, не вибираючи певного напрямку Росинант продирався крізь хащі куди хотів, чи радше куди міг, а наш гідальго водно думав, що в цих нетрях йому доконче спіткається якась незвичайна пригода, їде він отак, у свої думки поринувши, аж гульк - на щолопку гори невеличкої, що раптом їхнім очам одкрилась, чоловік якийся легким скоком з прискалка на прискалок, од одного куща до другого перескакує. Чудний такий, трохи не голий, борода йому густа та чорна, волосся на голові буйне й розкудлане, ноги босі, коліна гоголіють, од жовтожа-рих оксамитних штанів тільки лахміття на крижах зосталось, що й тіло подекуди світилось, голова невкрита. Хоч біг він, як я вже сказав, прудко, Рицар Сумного Образу встиг роздивитись і примітити всі ці подробиці; порвався був ту прояву доганяти, та шкода заходу заслабий був Росинант по тих кручах п'ястися - на вдачу плохута, а на ходу не-доступ. Дон Кіхот миттю зміркував, що ото ж, певн(у, і був власник баула та подушки сідельної, і поклав собі на думці розшукати його будь-що-будь, хоч би й цілий рік довелось по тих горах тулятися. Тим і наказав він Санчові злізти з осла й піти навперейми по одному схилу гори, а сам збирався поїхати попід другий - може, таким чином і знайдуть вони десь того чоловіка, що так несподівано з'явився і зник їм з-перед очей. - Ні, пане, не піду, незмога моя,- одмагався Санчо.- Скоро я од вашої милості одійду, зразу всяке страховіття на мене лізе, всяке марево мріється. Вже хоч гнівайтесь, хоч ні, а я од вашої парсони зроду-звіку ні на ступінь не віддалюся. - Хай буде й так,- погодився Рицар Сумного Образу,- мені навіть приємно чути, що ти здаєшся на мою мужність, і будь певен, що швидше тебе зрадить власний подих, ніж мій бойовий дух. А тепер слідкуй за мною слідом, як тільки можеш, та візьми очі в руки; ми об'їдемо цю.гірку навкруг, чи не натрапимо де на того чоловіка, що оце перед нами на верху промайнув. Жодного сумніву нема, що то не хто інший, як властитель знайдених нами речей. - А може, краще нам його не шукати - сказав на те Санчо.- Адже як ми його знайдемо і виявиться, що то його гроші, то річ ясна, що треба буде їх вернути... Навіщо ж нам даремно старатися Нехай би вже я користався ними з чистим сумлінням, поки хазяїн не об'явиться ненароком. До того часу я, можливо, вже все розтрачу, з голого й король, мовляли, нічого не візьме. - Е, ні, Санчо, так не годиться,- заперечив Дон Кіхот.- Раз уже ми спали на здогад, кому та згуба належить, і чоловік той десь тут, ми повинні розшукати його і все віддати. Як же ми утримаємось од пошуків, то наш уґрунтований здогад обернеться проти нас незаперечною виною. Отож, друже Санчо, не журись, що нам доводиться його шукати, бо як ізнайдемо, то я журбою об землю вдарю. По сій мові підострожив Росинанта, а Санчо рушив за ним на батьківських, з причини Хінеса де Пасамонте, ще й клажу мусив на собі рйчити. Просуваються вони отак попід горою, аж бачать - у ярку мул дохлий лежить, уже собаками добре надшарпаний та птаством надкльований, а ще й сідло на ньому, і вуздечка. Тут вони ще більше в своїм здогаді впевнились той чоловік, що плигом по горі біг, був господарем і сій животині, і клунку, що вони знайшли. Дивляться вони на того мула, коли чують - свиснув хтось, як ото пастухи, буває, свистять попасуючи. Аж і справді, з лівої руки де взялися кози, чималий гурт, а за ними на узгірку й козопас вигулькнув, підтоптаний уже дідок. Дон Кіхот гукнув йому, щоб униз спускався, а той відгукнувся, питаючи, яка нетеча завела їх у сі нетрі, де нога людська, либонь, не ступала, хіба що кози, чи вовки, чи ще яка звірина сліди свої значать. Санчо знов крикнув, щоб до них ішов, тоді вони все йому до ладу розкажуть. Козопас зійшов униз і, наблизившись до Дон Кіхота, промовив - Еге ж, пане, ви на того мула дивились, що онде в жолобку витяг-ся Він тут уже з півроку лежить. А хазяїна його не бачили - Нікого ми не бачили,- відповів Дон Кіхот,- наткнулися лише на подушку сідельну та баул десь тут недалечко. - Бачив їх і я,- сказав пастух,- та не хотів не то брати, а й торкатись до нього, бо, може, воно з примхою, та й гріх, щоб не сказали - злодій. Нечиста сила лукава такого тобі під ноги підсуне, що незчуєшся, як і спотикнешся. - І я так кажу,- похопився Санчо.- Набрів і я на ту знахідку та й відсахнувся цур їй, нехай собі лежить. Хоч і гарний гончик, так на ньому балабончик. - Скажіть мені, діду,- звернувся Дон Кіхот до козопаса,- ви не знаєте, чиє се майно - Я тільки ось що знаю,- відповів старий,- місяців тому буде шість абощо приїхав до одної котари пастушої, миль за три звідси, молодий та гарний панич, верхи на оцій самій худобині, що дохла валяється, і з тією самою кладдю, що ви, кажете, знайшли та не взяли, і спитав у нас, де тут у цих горах найглухіша глушина. От ми йому й кажемо, що в сій таки місцині - та так воно і є, бо як далі ще трохи пройдеш, то навряд чи вже назад виблудишся; мені оце аж дивно, як ви сюди забились, що тут нігде ані тобі стежини, ані сакомки не знати. Ну так от, як почув панич нашу одповідь, зараз мула завернув і подався туди, куди ми показали, а ми всі тільки дивувались, що який то бравий молодець, та чудувались, що в нас таке питав і так притьмом у гірську дичу вдарився. Потому не бачили ми його довший час, та одного дня він перейдиняв якось по дорозі пастуха нашого і, не кажучи ні слова, почав бити його кулаками та носаками, а тоді мотнувся до ослиці, на якій харчі були пов'ючені, забрав увесь хліб і сир і знов у нетрі гірські подався, мов вітром його здуло. Як ми про те дізнались, пішло нас кілька чоловік по диких безседах його шукати два дні скрізь лазили і таки знайшли його в дуплі товстелезного здорового дуба. Він зустрів нас вельми приязно, та одяг на йому вже подерся, а на лиці він дуже змінився, засмаглів на сонці, так що на превелику силу ми його впізнали - більше по одежі, що тоді бачили, хоч вона вже вся на дрантя звелась. Він привітався до нас чемненько і в коротких словах цілком розсудливо сказав нам, щоб ми не дивувались на чудний його прожиток, бо так, бач, треба - за премногі свої гріхи він таким оброком обрікся. Стали ми в нього допитуватись, хто ж він такий єсть, та так і не допитались нічого. Тоді попросили, що як треба йому харчів (а без них же ніяк не можна), нехай скаже, де його шукати, і ми з дорогою душею принесемо йому всякої всячини; як же те йому не до вподоби, то хай прийде й попросить чого треба, замість у пастухів однімати. Він подякував нам на добрім слові, перепросив за той колишній наскок і пообіцяв, що однині прохатиме в нас ради Христа, не чинячи нікому жодної кривди. Щодо житлища, то сказав нам, що певного притулку в нього нема де ніч спобіжить його, там він і голову прихилить. Розказав нам оце все, а тоді як заридає, та так же ревно та жалісно, що й ми за ним заплакали, хіба б із каменю були, тоді б, може, вдержались. Та й як нам було не плакати, побачивши, який він тоді був і який тепер став! Я вже сказав попереду, що то був панич гарний і ставний із себе, а на мову ґречний і розсудливий, зразу видно, що високого роду й доброго хову. Нащо вже ми, люди прості, а й то, його слухаючи, одразу постерегли ту його чемність і ввічливість. От він говорив-говорив, а тоді раптом затнувся і ні пари з уст, а очима в сиру землю врився. Ми вже й не дишемо, ждемо, що далі буде, аж моторошно, що він так заціп. А він то витріщить очі і пильно в землю дивиться, ані змигне, то знов заплющить, та губи зціплює, та брови супить,- догадались ми, що то причина на нього найшла. Скоро той наш здогад стався певністю, бо тим бідолахою вдарило як стій об землю; як не схопиться ж він тоді, як не кинеться на того, що скраю стояв! Щоб ми його не вдержали, то був би на смерть убив. Б'є кулаками, кусає і лементує несамовито «А, віроломцю Фернандо! Зараз, зараз заплатиш ти за кривду, що мені єси вчинив! Оцими руками я вирву тобі з грудей серце, де звили собі кубло всі на світі пороки, а найпаче зрада і облуда!» І ще говорив багато такого дечого, все шпетив того Фернанда і взивав його зрадником та віроломцем. Сяк-так ми од-зволили од нього свого товариша, тоді той навіжений, ні слова більше не кажучи, шурх од нас у оці чагарі та хащі - був та й нема, шукай його, де знаєш. З усього того ми зміркували, що на нього часами находить і що якийсь Фернандо мусив його чимось непомалу скривдити, коли вже он до чого людину довів. Пізніш ми не одну мали нагоду в тому здогаді впевнитись; він почасту виходив отут на дорогу - коли попросить, було, в пастухів чогось попоїсти, а коли то й силою видере, бо як паде на нього падь, то зроду по-доброму, ні в кого не візьме, а все з кулаками кидається. А коли притаманний ходить, то любо та мило [137] Христа ради попросить і дякує щиро, часом і не без сльози. Повірите, панове,- казав далі козопас,- ми оце вчора ще з чотирма хлопцями (двоє пастухів і двоє підпасичів) вирішили шукати його, поки не знайдемо; як же знайдемо, то чи по волі чи по неволі одведемо його в місто Альмодовар (туди звідси миль так із вісім буде) і там уже або вилікуємо його, якщо на сю хворобу є ліки, або хоч дізнаємось принаймні, як просвітла хвиля на нього найде, хто він такий і чи є в нього родичі які, щоб їм про те лихо вістку подати. І знайте, що речі, які ви знайшли, саме цьому чоловікові належать ото ж ви й бачили його, як скакав трохи не голий по верхогір'ю. Дон Кіхот, бачите, одразу сказав був пастухові про ту прояву, яка їм перед очима майнула; тепер же, вислухавши уважно його розповідь, він іще дужче загорівся дізнатися, хто такий той нещасний шаленець, і твердо поклав здійснити свій недавній намір - шукати його по всіх горах, заглядаючи в кожну ущелину і в кожну печеру. Та доля так ту справу повернула, що він зроду не ждав і не сподівався у ту ж саму хвилю з яруги, що виходила на те місце, де вони стояли, вирнув юнак, якого вони збирались шукати. Він ішов, мурмотячи собі щось під носом, що і зблизька не розбереш, не то здалеку. Одяг на ньому був такий, як ми вже сказали, тільки як надійшов він ближче, Дон Кіхот помітив, що його роздертий шкіряний колет пропахчений амброю, не низького ж, певно, стану мав бути молодик, що таке вбрання носив. Підійшовши ближче, молодик привітав їх дуже чемно, хоч і безвиразним та хрипким голосом. Дон Кіхот віддав йому чолом з не меншою ввічливістю, а тоді встав із Росинанта і обняв його щиро та приязно; так довго його до грудей пригортав, немовби знав уже хтозна відколи. Молодик, якого ми могли б назвати Ланцем Жалюгідного Образу (подібно як Дон Кіхот прозивався Рицарем Сумного Образу), тим обіймам не противився; за хвилю він одсторонив нашого гідальга трохи від себе і, поклавши йому руки на плечі, вп'явся в нього очима, немов пригадуючи, по знаку він йому чи ні. Вид, постать і збруя Дон Кіхотова здивували його, мабуть, не менше, ніж нашого рицаря вигляд незнайомця. Після тих обіймів першим заговорив ланець, а що він сказав - читайте далі. РОЗДІЛ XXIV, де продовжується розповідь про пригоду в горах Моренських Повідає історія, що Дон Кіхот з превеликою увагою слухав обдертого Рицаря Гір, а той говорив такими словами - Будьте певні, пане, хто б ви не були (бо я вас не знаю), що я вам вельми вдячний за ввічливе і приязне вітання, яким ви мене вшанували. Хотів би я мати можливість не тільки доброю волею, а чимось більшим одслужити вам за щире й зичливе ваше до мене ставлення, та боюся, що моя лиха доля не дозволить мені відплатити на чиєсь благодій-ство чим-небудь іншим, як тільки добрими намірами. [138] - Мої ж наміри,- упав йому в річ Дон Кіхот,- в тому саме й полягають, щоб вам служити; я навіть постановив собі лишитися в цих горах доти, доки не розшукаю вас і не дізнаюсь із ваших уст, чи є ліки на болещі, які, судячи з незвичайного трибу життя вашого, терзають вам душу; якщо такі ліки існують і їх можна знайти, я шукатиму їх скільки сили й снаги моєї. Коли ж недоля ваша така, що виключає можливість будь-якої втіхи, я ладен плакати й тужити над нею посполу з вами, бо знайти людину, що спочуває твоїм стражданням, то вже схоже на якусь, бодай слабеньку, потіху. Якщо мої добрі наміри заслуговують на вдячність і взаємність, благаю вас, пане, ім'ям поштивості, що притаманна вам найвищою мірою, і заклинаю тим найдорожчим, що ви любили чи любите в цьому житті - скажіть мені, хто ви єсте і з якої причини забились у ці несходимі нетрі, де животієте подібно до дикого звіра в таких чужих і незвичних для вас обставинах, як то пізнати з виду вашого й одіння Клянуся,- тут Дон Кіхот підняв голос,- клянусь рицарським орденом, до якого я, хоч, може, грішний і недостойний, належу, і званням мандрованого рицаря, що як ви мені, пане, зробите цю ласку, буду служити вам щиро й віддано, як велить мій стан і мій сан або знайду раду на ваше горе, якщо це взагалі можливо, або спільно з вами, як обіцяв, проливатиму сльози над вашим нещастям! Рицар Лісу, слухаючи таку мову Рицаря Сумного Образу, водно дивився на нього і придивлявся, оглядаючи з голови до стіп; надивившися ж досхочу, сказав йому - Коли є у вас що їсти, то дайте мані ради Бога святого! Як наси-щуся, то залюбки вволю вашу волю - се буде лише віддяка за таку до мене ласкаву прихильність. Тут Санчо видобув дещо з торби своєї, а пастух із бесагів, щоб ланець міг свою млілу душу заживити, і він жадібно накинувся на ту їжу, запихався не жувавши, не ковтав, а глетом глитав. Поки ж їв, то й сам словом не обізвався, і глядачі всі мовчки мовчали. А як попоїв, поманив рукою, щоб за ним ішли, та й повів їх на зелену галявинку, що трохи одаль попід скелею тулилась, простягнувся на моріжку, і всі посідали коло нього, не мовлячи ні слова. Нарешті, вмостившись якомога зручніше, обшарпанець почав - Якщо ви, панове, бажаєте, щоб я розповів короткими словами про безмірне моє нещастя, то мусите перше приректи мені, що ніхто з вас ні питаннями, ні якими заувагами не буде переривати нитки моєї смутної повісті, бо як хто раз переб'є, на тому вона й урветься. Ці слова обшарпанця нагадали Дон Кіхотові історію, яку оповідав йому джура, коли, загубивши лік козам, перевезеним через річку, він так і не доказав її до кінця. Тим часом обшарпанець правив далі - Я тим роблю цю засторогу, що хочу якнайшвидше одбути розповідь про мою недолю, бо коли я її згадаю, то завше роз'ятрюю серце. Що менше ви мене питатимете, то скорше скінчу я своє оповідання; не бійтеся, я не омину жодної важливої подробиці, щоб до краю задовольнити вашу цікавість. Дон Кіхот пообіцяв від імені всіх слухачів не перебивати, і, діставши таке запевнення, обшарпанець почав оповіщати такими словами [139] - Звати мене Карденіо, родом я з найкращого міста в Андалузії, походжу з шляхетної і багатої родини, але моя недоля така велика, що як би не плакались на неї отець-мати, як би не побивались кревні, ніякі достатки тут не поможуть як судилось кому нещастя з неба, то ні на що не здадуться всі дари фортуни. На тій же рідній землі пишав мій небесний рай, що любов прикрасила його невимовною красою хороша і вродлива була Люсінда, панянка, рівна мені шляхетністю і маєтками, тільки багатша на щастя і бідніша на вірність, якої заслуговували мої чесні наміри. Ту Люсінду я любив, кохав і божествив з найніжніших літ моїх іще дитинних, і вона до мене горнулась щирою душею дівочою. Батьки наші знали про ті любощі і не дуже ними журились, бо розуміли, що все те до чесної мети змагає, а що ми родом і багатством були собі до пари, то наше майбутнє одруження вважалось за річ майже певну. Росли ми отак із нею, росло й наше кохання обопільне; тут панотець Люсіндин вирішив, що пристойніше буде заборонити мені вступ до їхньої господи - в цьому він ніби наслідував приклад батьків Тісби, не раз та й не два оспіваної поетами. Ця заборона лише додала вогню до вогню і жаги до жаги; хоч уста наші змусили до мовчання, так зате говорили наші пера, а вони ще вільніше й повніше спроможні виявити почуття, які таяться в закоханому серці, бо присутність коханої особи часом збентежує найрішучішу одвагу і сковує найсміливіші уста. Боже, скільки листів написав я до неї! Скільки зворушливих і невинних послань дістав на відповідь! Скільки склав пісень, скільки скомпонував любовних віршів, в яких серце виливало свої почуття, виявляло свої заповітні бажання, тішилось любими споминами і ясувало свою волю! Мліючи і знемагаючи душею від жадання зустрічі з коханою, я вирішив якнайшвидше здійснити і справдити замір, що увінчав би достойною нагородою палкі мої прагнення, себто попросити правним чином у батька Люсіндиного її руки; так же я і зробив. Він одказав мені, що дякує за явлену йому честь і зі свого боку готовий ушанувати мене тим дорогоцінним дарунком, та як мій панотець іще живий, то саме йому належить провадити законні речі, бо коли б така спілка була йому не до мислі і не до вподоби, то про хапаний шлюб із Люсіндою не може бути й мови. Я подякував старому на добрім слові, бо в душі признав йому рацію і був певен, що панотець мій на все погодиться, як тільки я в нього попрошу. Не гаючись поспішив я додому, щоб одкрити панотцеві моє бажання; ввійшовши до нього в покій, я побачив, що він тримає в руці розпечатаного листа. Не встиг я і слова промовити, як він простягнув мені того листа і сказав «З сього писання ти побачиш, Карденіо, якою ласкою хоче обдарувати тебе дук Рікардо». А сей дук Рікардо, як вам, па-нове-добродійство, напевне відомо,- гранд гишпанський, що тримає двір у найпишнішій місцевості Андалузії. Взяв я того листа, прочитав, і таким він видався мені принадним, що я перший не похвалив би панотця, якби він завагався вволити дукове прохання. Дук писав панотцеві, щоб він не гаючись прислав мене до дуківського двору, де я мав стати не слугою, а товаришем його старшого сина, і обіцяв подбати про те, щоб я досягнув становища, яке відповідало б його високій про мене думці. Прочитав я того листа, а прочитавши, так і завмер, особливо як панотець сказав мені «Ну, Карденіо, через два дні поїдеш до дука, така [140] його добра воля дякуй Богові, що одкрив перед тобою шлях, на якому ти можеш дійти почестей, що ти, на мою думку, цілком заслуговуєш». І ще до цього додав дещо - звичайно, отецькі поради. Напередодні мого від'їзду я побачився ввечері з Люсіндою, розповів їй про все, що сталось, а потім поговорив і з батьком її, благаючи не видавати Люсінди заміж, поки я не з'їжджу й не дізнаюсь, що той дук гадає зі мною зробити. Він дав мені таку обітницю, а вона підтвердила її незчисленними клятвами і незліченними милостями. Вкінці я прибув до двору дука Рі-карда; мене там привітали й прийняли так приязно, що вже з першої хвилі деяких старих двораків аж заздрощі на мене взяли вони боялись, бачите, що велика ласка, яку дарував мені дук, вийде їм на шкоду. Та хто мені там найбільше зрадів - се молодший син дуків на ймення Фернандо, юнак веселий, чемний, щирий і сердечний; незабаром він так зо мною заприязнився, що всі про те почали говорить. Старший теж мене любив і був до мене дуже прихильний, але то була далеко не та любов і прихильність, яку плекав до мене дон Фернандо. Як водиться, між друзями таємниць не буває коли наше товаришування переросло в дружбу, дон Фернандо почав сповіряти мені всі свої думки, признався зосібна про кохання, яке непомалу бентежило його душу. Він полюбив селянку, доньку багатих підданців його батька, і була вона така вродлива і скромна, така розумна й честива, що всі ті, які її знали, не могли визначити, котра з цих прикмет у неї найвища і найцінніша. Ці надзвичайні чесноти хорошої сільської дівчини таку жагу в серці дона Фернан-да запалили, що він вирішив, аби свого добитися і її до себе прихилити, дати їй слово, що ожениться з нею, бо інакше ніяким світом свого не доп'яв би. Я почав з обов'язку дружби відмовляти й відраджувати його від того вчинку, наводячи різні переконливі докази й яскраві приклади, але все було даремне. Тоді я поклав розповісти про все його батькові, дукові Рікарду, але дон Фернандо, зроду розумний і проникливий, зразу про той мій таємний намір догадався і потерпав уже, що я, будучи вірним слугою, доконче виявлю дукові, панові моєму, сю справу, яка може честь йому ущербити. Щоб же мене охитрувати й збити з плигу, він сказав мені якось, що найкращий засіб викинути з серця ту вродницю, яка його причарувала, це виїхати з дому на кілька місяців, отож, мовляв, і надумав він разом зі мною до мого батька з'їздити, а дукові скаже, що хоче собі на ярмарку добрих коней сторгувати, бо таких коней, як у нашому місті, певно, ніде більше в світі не знайдеш. Як почув я від нього таку мову, то гаряче схвалив його задум, хоч він, може, був не з найкращих, і знов-бо в серці моїм кохання обізвалось, і я щиро зрадів такій щасливій нагоді побачитися з моєю любою Люсіндою. Опанований цією думкою і цим бажанням, я пристав на його пропозицію і підживив його намір, говорячи, щоб він не гаючись довів, що намислив, до скутку, бо розлука й справді своє діло зробить, хоч як його думки та гадки розбиратимуть. Згодом я дізнався, що коли дон Фернандо завів зі мною цю розмову, він уже розчесав тій дівчині косу, пообіцявши взяти її за дружину, і тепер чекав догідної хвилі відкрити ті любощі без небезпеки для себе, а поки що боявся отецького гніву. Тим часом любов юнаків - то здебільшого, власне, не любов, лише хіть, остаточною метою якої є задовіл; як тільки вона тої мети досягне, зразу нанівець сходить, і [141] те, що здавалось любов'ю, мусить назад повернутись, не маючи змоги перейти межі, покладеної самою природою; для правдивої ж любові такої межі не існує. Одне слово, як запобіг дон Фернандо в тої дівчини ласки, зразу кохання його вщухло й жага погасла. Спочатку він тільки вдавав, що хоче їхати, щоб свій пал остудити, а тепер і справді рвався в дорогу, щоб одкаснутись од зведеної. Дук на те призволив і доручив мені супроводити його. Ми прибули до мого рідного міста, де панотець мій прийняв дона Фернанда з належитими почестями. Я зразу ж побіг до своєї Люсінди, і кохання моє спалахнуло з новою силою (правду кажучи, воно ніколи не пригасало ні на мить), про що я собі на лихо розповів дону Фернанду,- адже я гадав, що як ми з ним такі вірні й щирі друзі, то я не повинен таїтися перед ним ні в чому. Я так вихваляв йому вроду, грацію й розум Люсінди, що ті мої похвали пробудили в нім бажання побачити на власні очі панянку, оздоблену такими відмінними прикметами. І ось одного вечора, собі на безголов'я, я вчинив його волю й показав її при свічці в вікні, через яке ми з нею за звичай перемовлялись. Як глянув він на неї (вона була в нічному халаті), то всі вродливиці, яких він бачив досі, вмить запали в непам'ять. Як стояв, так і прикипів на місці, занімів, умлів - одне слово, загорівся любов'ю, а якою, почуєте далі в повісті про мою недолю. Ще більша охопила його жага (він потаїв ту жагу од мене, хіба як на самоті лишався, то небові про неї говорив), коли йому на очі потрапила випадком одна цидулка, де Лю-сінда вмовляла мене, щоб я притьмом просив у батька її руки. Те все було написано так розумно, так призвоїто, так ніжно, що дон Фернандо, прочитавши записку, сказав мені, що в самій Люсінді поєднуються всі принади краси й ума, які в інших жінок на світі зустрічаються лише частинно. Признаюсь вам тепер, що хоч я вважав ту славу й хвалу за цілком слушну, мені прикро було чути її з уст дона Фернанда, і я почав непомалу побоюватись його і остерігатись, бо він щохвилі ладен був завести зі мною мову про Люсінду, часом до речі, а часом просто так, з доброго дива. Уже в мені й ревнощі стали потроху ворушитись - не те, щоб я обавлявся якої несподіваної зради від моєї вірної і щирої Люсінди, а чула, мабуть, душа, що готувала їй лиха доля... Дон Фернандо щоразу охотився читати листи, що я писав до Люсінди, і ті, що я від неї одержував. Раз якось Люсінда попрохала в мене на прочитання один рицарський роман, який вона дуже полюбляла, а саме «Амадіса Галь-ського»... Скоро Дон Кіхот зачув назву рицарського роману, не витерпів і таки перебив йому річ - Коли б вашець із самого початку сказав мені, що її милость панна Люсінда кохається в рицарських романах, то більше не треба було б ніяких похвал, щоб пересвідчити мене в високості її ума, і навпаки розум її був би зовсім не таким досконалим, як вашець його змальовує, якби вона не мала схильності до такої виборної лектури; отож зайва річ широко розводитись переді мною про її красу, чесноту й розсудливість досить мені дізнатися про її смаки, і я, не вагаючись, назву її най-вродливішою і найдотепнішою женщиною на світі. І ще одного хотів би я, пане,- щоб разом із «Амадісом Гальським» вашець послав їй також «Руджера Грецького». Я певен, що панні Люсінді припадуть до вподоби [142]Дараїда і Гарая, а також вишукана мова пастушка Дарінеля та його пречудові буколіки, які він складав і виспівував так граціозно, невимушено й майстерно. Сподіваюсь, що цю втрату можна буде невдовзі надолужити, як тільки вашець захоче з ласки своєї поїхати до мене на село, де я можу дати вашеці понад триста романів ті книги - правдива утіха душі моєї і усолода мого віку. А втім, якщо я не помиляюсь, їх у мене вже немає з причини лукавих і заздрісних чарівників. Хай вашець дарує мені, що я не дотримав слова і перервав панську розповідь, та коли зайде річ про рицарство, а надто мандроване, то я так само не можу не втрутитися в розмову, як сонце не може не гріти, а місячне проміння не скроплювати землі росою. Тож іще раз прошу пробачення, і хай вашець веде свою історію далі, бо це зараз найважливіша справа. Поки Дон Кіхот виголошував сю орацію, Карденіо схилив голову на груди і поринув, бачиться, в глибоку задуму. Дон Кіхот удруге звернувся до нього з проханням казати далі, але він так і не підвів голови і мовчав, наче води в рот набрав. По довгій хвилі, одначе, стрепенувся і сказав - Мене все не покидає одна думка, і ніхто на світі не спроможен заперечити її чи спростувати (бо тільки дурень гадає і судить інакше) той шахраюга лікар Елісабат таки тягався з королевою Мадасімою. - Брешеш, сякий-такий сину! - вигукнув люто Дон Кіхот (своїм звичаєм він загнув тут крутіше слівце).- Де видано злорічити так нахабно й безсоромно! Адже королева Мадасіма була вельми достойною дамою, і не можна навіть на хвильку припустити, щоб така вельможна пані тягалася з якимось коновалом, а хто говорить інакше, той бреше, як послідущий лайдак! І я ладен довести це йому, пішо чи кінно, збройно чи беззбройно, вдень чи вночі, як і коли завгодно! Карденіо пильно дивився на Дон Кіхота; у юнака починався напад скаженості, і незмога його була казати далі свою історію, та наш рицар все одно не міг би її слухати, обурений до дна душі тим, що почув про королеву Мадасіму. Диво дивне! Він так гаряче обстав за нею, ніби то була його правдива і природна володарка, а все через ті богомерзенні романи... Карденіо, як я вже сказав, був не при собі; почувши, що його взивають брехуном, лайдаком та іншими гнилими словами, він розсердився не на жарт підняв із землі каменюку і так нею Дон Кіхотові в груди торохнув, що той миттю навзнак повалився. Санчо Панса, побачивши таку напасть, кинувся на скаженого з кулаками, але обшарпанець одним ударом збив його з ніг, а тоді скочив на нього і добре попом'яв йому боки. Козопас хотів був оборонити джуру та й сам узяв у плечі більше, ніж треба. Давши отак усім доброго чосу, шаленець майнув собі в гори, мовби й не він. Санчо підвівся, лютий-прелютий, що його так безвинно побито, і вирішив на козопасові серце своє зігнати то він, мовляв, у всьому винен, бо не сказав їм загодя, що на того чоловіка причина находить, а якби був сказав, то вони б уже малися на бачності. Козопас огризнувся я, каже, говорив, а хто не чув, сам винен. Слово по слову, та й за патли схопились і навкулачки пішли; щоб Дон Кіхот був їх не розборонив, багато б там пір'я з обох насипалось. Сікаючись до пастуха, Санчо верещав [143] - Не руште мене, пане Рицарю Сумного Образу! Адже се такий самий хлоп, як і я, в рицарі не свячений, то вільно мені як-хотя оддячити йому за кривду, хоч би й навкулачки, аби в чесному бою. - Та воно ніби й так,- сказав Дон Кіхот,- але, скільки я знаю, сей чоловік не винен, що так сталось. Погамувавши противників такими словами, Дон Кіхот знову спитав у козопаса, чи можна буде якось того Карденія розшукати, бо йому страх як хотілось дослухати його повість до кінця. Козопас відповів, як і перше, що обшарпанець певного притулку не має, та як по сих урочищах довше полазиш, то неодмінно його знайдеш - чи при своїм розумі, чи непритаманного. РОЗДІЛ XXV, де оповідається про дивні речі, які приключились хороброму рицареві з Ламанчі в Моренських горах, та про покуту, що він собі накинув, наслідуючи Милосума Дон Кіхот попрощався з козопасом і, сівши знову на Росинанта, сказав Санчові, щоб за ним їхав; хоч і не хотілось того джурі, та мусив коритись. Скоро забились вони між найдикіші кручі та стромовини, і Санчові вмерло забажалось із паном побалакати, та, боячися порушити його наказ, він усе ждав, що, може, рицар обізветься перший. Врешті не витерпів гніту мовчанки і сказав - Пане мій Дон Кіхоте, благословіть мене і одпустіть з душею вернуся я краще додому, до жінки своєї й діточок, хоч наговорюся там і набалакаюсь із ними досхочу. А то що ж виходить - тиняйся з вами день і ніч по отсих нетрищах і словом не обізвись, коли побалакать охота Це все одно, що живцем у домовину лізь! Якби ще воно так діялось, як за царя Гісопа, коли всяка твар говорити вміла, то я погомонів би собі з осликом та й розбив свою тугу. А то ж так тобі прикрутило, що просто витерпу нема - блукаєш отак безперестану, пригод шукаючи, дістається всього - і кулаків, і носаків, і товчеників і гойдаників, і паліччя й камінюччя, а ще як на те і рот тобі зашито, не вільно сказати, що на серці маєш, мов ти німтур який, прости Господи! - Розумію, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- тобі притьмом забажалось, щоб я скасував заборону, що наклав тобі на язик. Гаразд, можеш уважати, що я її вже скасував, говори все, що на думці маєш, але знай, що я даю цей дозвіл лише на той час, поки ми з гір не виберемось. - Добро п'яниці крапля,- сказав Санчо,- хоч тепер поговорю, бо що далі буде, Бог святий знає; маючи дозвіл, спитаю першим словом у вашої милості - чого се ви так розпинались за ту королеву Мудасі-му, чи як там її Хіба вам не однаково, чи гуляла вона з Лисопетом, чи ні Ви їм не суддя, і щоб ви були тоді змовчали, той навіжений провадив би своє оповідання і нам би не довелося скуштувати ні каміння того, ні носаків, ні потилишників. [144] - Далебі, Санчо,- промовив Дон Кіхот,- коли б ти знав, як се знаю я, яка поштива і обичайна була та королева Мадасіма, то ти, безперечно, сказав би, що я повівся аж надто стримано інший, будучи мною, тут же на місці врізав би язика, з якого зірвались такі блюзнірські слова, бо хто скаже чи навіть подумає, ніби королева пристає собі з лікарем, то вже велике блюзнірство. Насправді ось як було діло того доктора Елісабата, про якого згадував божевільний, чоловіка мудрого і доброго дорадця, королева тримала при собі за лікаря й напутника, а щоб вона була йому коханкою,- то вже дурниця, за яку не слід по головці гладити. Ще ж і на те зваж, що Карденіо сказав це, як на нього вже шал напав він сам не знав, що говорить, от собі блудив словами. - І я ж кажу,- впав у річ Санчо,- не треба на те уваги звертати, що божевільний блягузкає. Щастя ваше, пане, що та каменюка не в голову вам улучила, а в груди, а то мали б собі цяцю, і все через ту королеву, що ви заступились, бий її сила Божа! А тому Карденію нічого б і не було, сказано - несамовитий. - Усякий мандрований рицар,- почав Дон Кіхот,- повинен завжди ставати на оборону честі будь-якої жінки, незалежно від того, чи зневажник при своєму розумі, чи ні, тим паче, коли йдеться про таку чеснородну і доброзвичайну даму, якою була королева Мадасіма, котру я високо шаную за її відмінні прикмети. Вона-бо не тільки вродою пишною сіяла, а й розумом своїм славилась та ще незліченними злигоднями, яких їй довелось зазнати; саме завдяки радам і допомозі доктора Елісабата вона могла ті труднощі долати і ті нещастя мужньо й терпли-во зносити, що й дало привід нетямущій і зловільній черні говорити й думати на неї, ніби вона була йому коханкою. Брешуть вони всі, і ще раз кажу - брешуть, хоч би їх було дві сотні й більше; всякий бреше, хто таке говорить і думає. - Та я ж, пане, такого не говорю й не думаю,- виправдувався Санчо,- хіба ж я що Чиє мелеться, той і біжи з ковшем. Як вони собі, може, й бахурували, то Бог їм суддя. Я не тутешній, я нічого не знаю. Хто там що робить, мені без інтересу, а ще кажуть - хто дуже крутить, той сам іскрутиться. А я собі яко наг, яко благ, родився без сорочки, помру без штанів, мене воно не студить і не гріє. У сусіда, славлять, повна бод-ня сала, а в нього й бодні нема. Та рот, кажуть, не город - не загородиш. Люди -Божі собаки на кого хочуть, на того й брешуть. - Боже ти мій Господи! - вигукнув Дон Кіхот.- Що се ти, Санчо, мелеш, що се ти плещеш Оті всі приказки, що ти нанизуєш, мов те намисто, зовсім до нашої справи не тичуться. На Бога, Санчо, мовчи вже краще і гляди свого осла та не сунь носа, куди не слід. Зрозумій нарешті і затям собі раз назавжди все, що я робив, роблю й будь-коли робитиму - все те цілком розумне й повністю відповідає регулам рицарським, які я знаю краще за будь-якого іншого рицаря в світі. - А се, пане, хіба по-рицарському,- спитав Санчо,- валасатися отут у горах по безпуттю та бездоріжжю, шукаючи того божевільця Ану ж як ми його знайдемо, а йому заманеться скінчити, що почав - не повість свою доказати, а доламати вашій милості голову, а мені ребра, що тоді [145] - Кажу ж тобі, Санчо, помовч,- зацитькував його Дон Кіхот.- Щоб ти знав, у ці хащі мене пориває не лише охота віднайти того шаленця, а й бажання звершити в них подвиг, що вкриє моє ім'я нев'яду-щою славою і розголосить його по всьому широкому світі. Сей подвиг буде вінцем і вершиною всього, чого тільки може досягти найславетні-ший і найдосконаліший мандрований рицар. - А він дуже небезпечний, цей подвиг - спитав Санчо Панса. - Та ні, не дуже,- відповів Рицар Сумного Образу,- а втім, усяко може бути, як уже нам кість випаде - куць виграв, куць програв. Все буде залежати од твоєї старанності. - Од моєї, кажете, старанності - перепитав Санчо. - Авжеж,- відповів Дон Кіхот.- Якщо ти повернешся скоро звідти, куди я гадаю тебе послати, то скоро скінчаться мої злигодні і скоро почнеться пора моєї слави. Щоб же ти не довго пробував у невіданні і непевності щодо моїх замірів і задумів, чиню тобі відомо, друже, що преславний Амадіс Гальський був одним із найкращих мандрованих рицарів. Що це я кажу - одним із найкращих Ні, він був перший, єдиний і неповторний між усіма, що за його часу жили на світі. Чого вартий той хвалько дон Бельяніс, чого варті всі ті, що казали, ніби вони в чомусь дорівняли Амадісові То все брехня і бридня, щоб я так жив! Скажу тобі ще ось яку річ коли якийсь маляр прагне прославитись у своїм мистецтві, то бере собі за взірець твори найвиборніших митців, яких він тільки знає; це саме правило дійсне і для всіх інших благородних занять та професій, що суть оздобою людської громади. Той, наприклад, хто хоче зажити слави мудрого й витривалого мужа, має наслідувати і справді наслідує Одіссея, що в його образі Гомер дає нам живий взоровзір людської мудрості і витривалості; так само в образі Енея Вергілій малює перед нами уособлену синовню любов, а також полководчу мужність, поєднану з обачністю,- причім один і другий малювали й живописали своїх героїв не такими, якими вони справді були, а такими, якими вони мали бути, щоб потомним поколінням ті герої правили за зразок чеснот. Отож і Амадіс був провідною зорею, яскравим світочем, осяйним сонцем усім хоробрим і щиролюблячим рицарям, і ми всі, що боремось під прапорами рицарства й любові, повинні наслідувати його і брати собі за взірець. А коли справа мається саме так, а не інакше, то я вважаю, друже Санчо, що хто з мандрованих рицарів найбільше наслідуватиме Амадіса Гальського, той найдужче наблизиться до ідеалу рицарства. Особливу ж мудрість, і мужність, і доблесть, і стійкість, і щирість, і вірність появив Амадіс тоді, коли, згор-дований од сеньйори Оріани, він накинув на себе покуту й подався на Бідну Скелю, прибравши ймення Милосума; се промовисте ймення дуже добре пасувало до того способу життя, що він обрав собі з вольної волі своєї. І мені набагато легше наслідувати його саме в цьому, аніж рубати велетнів, стинати голови драконам, убивати песиголовців, громити цілі війська, потопляти флоти чи розбивати чари. А що для такої покути ці місця дуже підходящі, то нерозумно було б не скористатися з цієї нагоди, що сама наставляє мені кучерика - тільки хапай. - А що ж саме,- спитав Санчо,- що саме збирається ваша ми-лость робити у сій глушині [146] - Я ж тобі вже сказав, Санчо,- відповів Дон' Кіхот,- буду наслідувати Амадіса, буду шаліти, скаженіти, навісніти взором завзятого Роланда, котрий, побачивши сліди коло джерела, здогадався, що то Анджеліка Прекрасна вчинила там мерзотний гріх з Медором, і з того відчаю збожеволів - вивертав з коренем дерева, каламутив воду в прозорих струмках, убивав пастухів, нищив отари, палив колиби, валяв будинки, заганяв табуни і витворяв тисячі інших нечуваних каверз, гідних возвеличення і увіковічення в письмі і в слові. Зрозуміла річ, я не думаю геть у всьому наслідувати Роланда (чи Орланда, чи Рольдана - його і так, і так називають) і відтворювати кап-у-кап всі його безумні вчинки, слова і мислі, а візьму з того саму лише квінтесенцію, те, що становить грунт і основу. Можливо, я задовольнюся наслідуванням одного тільки Амадіса, що без того буяння і бешкету, самими лише слізьми і чулістю зажив собі такої слави, як ніхто інший на світі. - Мені здається,- зауважив Санчо,- що ті двоє рицарів не просто так собі покуту справляли і дурня клеїли, а то горе їхнє таке витворяло, причина, виходить, була. Ну, а вашій милості з якої речі божеволіти Що, може, скажете, дама вами згордувала, чи ви знайшли якісь признаки, що ваша Дульсінея Тобоська зробила глупство з яким-не-будь мавром або християнином - У тім же якраз уся й сила,- відповів Дон Кіхот,- у тім і суб-тельність мого задуму, щоб ти знав. Бо коли мандрований рицар божеволіє з певної причини - яка ж то честь, яка заслуга Ні, ти збожеволій без причини - ото штука! Нехай твоя дама зрозуміє, що коли й так. з доброго дива, ти вже шалієш, то що ж буде, як тобі допечуть Щоправда, певні підстави до того я вже маю, бо віддавна живу в розлуці з довічною володаркою моєю Дульсінеєю Тобоською, а ти ж чув, як ото пастух Амбросіо казав закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить. Тим-то, друже Санчо, шкода розраювати мене од такого надзвичайного, вишуканого і витонченого наслідування. Я шалію і шалітиму доти, доки ти не вернешся з відповіддю на листа, що я гадаю послати тобою до володарки моєї Дульсінеї. Якщо відповідь її буде така, на яку заслуговує моя вірність, то шаленство скінчиться, а з ним і покута; як же ні, тоді я збожеволію всправжки і негоден буду нічого сприймати. Чи так, чи інак, а оці мої терзання й боріння душевні вгамуються будучи при своєму розумі, я радітиму добрій вісті, що ти мені принесеш, а збожеволівши, не страждатиму більше од лихої. Та скажи мені, Санчо в тебе ще цілий той Мамбрінів шолом Бо я бачив, як ти підняв його, коли той невдячник хотів його розтрощити, але так і не зміг, що свідчить про міцний гарт того металу. - На Бога, пане Рицарю Сумного Образу,- відповів йому Санчо,- часом ваша милость каже мені такі речі, що просто нетерпій слухати, і тоді мені здається, що всі оті балачки про лицарію та про завойовані царства й моцарства, про острови та інші всякі нагороди й милості, що нібито бувають у мандрованому пригодництві, що все те, вибачайте, брехня й бридня, кози в золоті, на вербі груші. Якби хто почув, що ви називаєте Мамбріновим шоломом мідницю до гоління і за чотири дні не розібрали, що воно є, то неодмінно подумав би, що тільки безклепкий та безглуздий може таке говорити. Мідниця та в мене в торбі, вона вся [147] погнулась дома я її розпрямлю та й буду голитись, як дасть Господь милосердний при жінці і дітях пожити. - Ех, Санчо, Санчо! - сказав йому Дон Кіхот.- Ти забожився, то і я забожусь, що такого, як ти, тупого й недоумкуватого джури ніде нема й ніколи не було на світі. Невже ж таки за весь цей час, коли ти зі мною мандруєш, ти й досі не помітив і не збагнув, що все, що оточує мандрованих рицарів, здається химерним, безглуздим, несправжнім, поставленим сторч головою І не тому, що так воно і є, а тому, що за нами повсякчас в'ються роєм усякі чаклуни та чарівники, які по своїй уподобі підміняють, перетворюють і перечаровують усі ці речі на краще чи на гірше, залежно від того, чи вони нам добра зичать, чи лихим духом на нас дишуть. Ось чому те, що тобі видається голярською мідницею, мені уявляється Мамбріновим шоломом, а комусь іще чимось. І то дуже мудро вигадав прихильний до мене чарівник, що ця річ, яка насправді є Мамбріновим шоломом, усім іншим показується мідницею чи тазом, бо якби люди знали, яка то дорогоцінність, усяке поривалось би її в мене відняти; а так бачать, що таз, та й байдуже - от хоч би й той чоловік, що хотів був поламати шолома, а тоді кинув об землю і не взяв. Повір мені, якби він знав, що воно таке, він би зроду його не зоставив. Ну, гаразд, друже, нехай той шолом тим часом у тебе побуде, бо поки що він мені не потрібний,- навпаки, я думаю зняти зараз із себе увесь обладу-нок і залишитись у чому мати породила, як мені, може, захочеться в покутуванні більше з Роланда, ніж з Амадіса, приклад брати. Так розмовляючи, приблудились вони попід круту гору, що над усі-ми кругом вивишалась з одного боку сливе прямовисне урвище, з другого положистий схил, потічок по ньому в'ється, а попідгір'ю лучка зелена, сочиста, хоть очі на ній паси, ще ж і древа лісовії, зела всякі та квіти додавали тій містині принади. Отсей-то кут і облюбував собі для покутування Рицар Сумного Образу; скоро його вгледів, почав просторікувати гучним голосом, мов несамовитий - Се врочище, о небо, я обрав і ухвалив для того, щоб оплакувати в ньому нещастя, яке ти мені само ниспослало! Вологою очей моїх доповнятиму я води сього бистреня, безнастанними моїми глибокими зітханнями колихатиму без угаву листя сих нагірних древес на свідкування і ознаку страждань, що терпить заблукане моє серце. О ви, недовідомі сільські богове, що домуєте на сьому безлюдді, слухайте жалів і скарг бездольного закоханця, котрого довготривала розлука та уявні ревнощі поривають у сі нетряві тіснини плакатися і ускаржатися на жорстокість моєї прекрасної невдячниці, що являє собою вінець і зеніт усякої краси людської. О ви, дріади й ореади, що пробуваєте в сих гірських хащах, нехай не бентежать вашого любого впокою прудконогі і хтиві сатири, безнадійно у вас залюблені,- ридайте посполу зі мною над гіркою моєю недолею, а ні, то принаймні вчувайте спочутливим ухом мої ридання! О Дульсінеє Тобоська, днино моєї ночі, насолодо моєї муки, провіднице путів моїх, зірко моєї долі, хай небо пошле тобі талан щасливий і дасть усе, чого душа твоя бажає подумай, благаю, про те, до чого довела мене розлука з тобою, і подай невольникові твоєму достойну надгороду за вірність його і щирість! О пустинні дерева, що відтепер будете товаришами моєї самотності, лагідним коливанням [148] віт подайте мені ознаку, що моя присутність не видається вам немилою! О ти, мій джуро, вірний мій товаришу в добрій і лихій годині, затям і запам'ятай усе, що я тут робитиму, щоб потім розповісти й розказати єдиній причинниці сієї покути! По сій мові зліз із Росинанта, миттю зняв із нього вуздечку й сідло, а тоді ляснув по крижах і промовив - О коню, рівно знакомитий ділами своїми і своєю лихою долею! Нині дає тобі волю той, хто сам її не має! Біжи ж тепер куди знаєш на чолі тобі написано, що не збіжить проти тебе ані Астольфів Гіпо-гриф, ані сам славетний Фронтин, що так дорого став Брадаманті! Тут упав йому в річ Санчо - Поздоров Боже того, хто тепер за нас розсідлує Сірого, а то б і я свого ослика оце по спині пожалував і наговорив би йому всякої хвали. Еге, якби він тут був, я нікому не дав би його розсідлати, з якої речі Адже його пан (тим паном був я, поки Бог рачив) зовсім не збирається гинути з розлуки та любовної розпуки. А знаєте, пане, якщо вам і справді випадає тут шаліти, а мені в дорогу рушати, то годилось би знову осідлать Росинанта, хай би мені за Сірого послужив, так би я швидше обернувся, бо пішки, звісно, поки туди, та поки назад, а ходільник із мене, без сорома казка, абиякий. - Добре, Санчо,- погодився Дон Кіхот,- хай буде, як ти кажеш придумано нібито й незле. Тільки от що поїдеш не зараз, а за три дні, бо маєш перш побачити й почути, що я тут заради неї робитиму й казатиму, а тоді вже подаси їй про все звістку. - Та хіба я мало набачився - заперечив Санчо.- Яке ще неви-дальце ви можете мені показати - Диви, який розумний! - сказав Дон Кіхот.- Зараз я ще одяг на собі роздеру, збрую розкидаю, битимусь головою о скелі і ще всяку таку покажу тобі чудасію. - Боже-світе! - сплеснув руками Санчо.- Ви ж, пане, як будете головою о камінь товктися, то глядіть, будьте обережні, а то можна з першого разу на такого гостряка наскочити, що буде по всій покуті. А як уже, по-вашому, без цього діла ніяк не мона, то я, бувши вами, трохи йнакше зметикував би (воно ж усе одно вигадка, примха, жарт, так, аби-то) бився б головою в воду чи в щось м'якеньке, бавовну абощо. А я вже, не бійтесь, скажу вашій володарці, що ваша милость билась головою у пруг скелі, такої твердої, як діамант. - Дякую тобі за добру пораду, друже Санчо,- сказав Дон Кіхот,- але, щоб ти знав, я роблю це все не на жарт, а насправжки, інакше я зламав би рицарський закон, що під страхом розсвячення забороняє нам усяку лжу, а робити замість одної речі другу - се та сама лжа. Отож я битимусь головою о скелі дійсно, по правді і по щирості, без жодних там софістичних викрутів та вивертів. І ти лиши мені про всяк випадок трохи корпії на перев'язку, коли вже лиха доля судила, що бальзам наш пропав. - Кат його бери, той бальзам,- відповів Санчо,- гірше, що осел пропав, а з ним разом корпія і ще всяка всячина. Тільки нехай ваша милость при мені не згадує більше того триклятого трунку, бо зразу отут коло серця млоїть і на воміти бере... І ще одне вважайте, пане, що [149] я вже вибув тут ті три дні і ваші всі шаленства бачив, що хоч і в протокол списати не гріх - я про них такого нашій пані розкажу, що тільки ну! Отож пишіть мерщій листа і шліть мене не гаючись, бо мені страх як хочеться швидше сюди вернутись і вас із цього чистилища порятувати. - Так по-твоєму, Санчо, се чистилище - спитав Дон Кіхот.- Ба ні, се радше пекло, а може, ще й гірше од пекла, коли взагалі можна уявити собі щось гірше. - Хто попав у пекло, то вже ви золу немає,- зауважив Санчо. - А що таке «визолу» - спитав Дон Кіхот.- Не розумію. - Визолу немає,- пояснив Санчо,- се значить, як попадеш у пекло, то довіку тебе чорти золитимуть, а вийти зась. Ну, а з вами інша річ, аби тільки мої ноги справні були, щоб Росинантові острогами охоти додавати. Майну в Тобосо і зразу плюсь до володарки моєї Дульсінеї та й розкажу їй про ті шаленства чи блазенства (воно ж усе на одно виходить), що ви, ваша милость, заради неї тут витворяєте; так розкажу, що хоч би вона була, як дуб, непохилиста, зразу шовкова стане, хоч у вухо бгай. Діставши од неї відповідь, та ще яку - на солодкім меду, я примчусь сюди, як той чародій на хмарі, і визволю вашу милость із сього чистилища, яке вам за пекло здається, а воно, як хочете, таки не пекло бо з пекла рятунку нема, сього й ви, пане, не заперечите, а звідси ще є надія на волю дістатись. - Правда твоя,- притакнув йому Рицар Сумного Образу.- Та як же нам цидулку написати - І квитка ослячого, ви ж не забудьте,- нагадав Санчо. - Все зробимо, не бійся,- заспокоїв його Дон Кіхот.- От тут немає паперу, то нам би можна було, взором людей старожитніх, написати послання на листку з дерева або на вощаній табличці - а втім, де ти тепер її знайдеш Ну, та я вже надумав, на чому писати добре буде, ще й як добре. Адже у нас є записна книжечка, що колись Кар-денійова була, там і напишем, а ти вже, їдучи, даси переписати десь у селі вчителеві, або й дякові, на доброму папері й гарним письмом, тільки не давай писарям, бо ті такого понагрундзьовують, що й сам чорт не вчитає. - А як же буде з підписом - допитувався Санчо. - Амадіс ніколи не підписував своїх листів,- відповів Дон Кіхот. - Це-то нехай,- сказав Санчо,- а от квитка треба конче підписати, а як хто перепише, то скажуть, що підпис фальшований, і замість ослят я матиму дулю. - Квитка я напишу в тій самій книжечці за своїм підписом; ти тільки покажи його моїй небозі, і вона без жодної вимовки все зробить так, як я велю. Щодо любовного листа, скажи його так підписати «Ваш до гробу Рицар Сумного Образу». ї то нічого, що підпише за мене чиясь чужа рука, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і зроду не бачила ні почерку мого, ні жодного мого листа; зрештою, і кохання наше було цілком платонічне і не сягало понад сором'язливе переглядання. Та й очима скидались ми, правду кажучи, коли-не-коли; от не гріх і забожитись, що від дванадцяти років я люблю її більше, ніж світло моїх очей, яким доведеться колись зотлівати в сирій землі, і за весь цей час я бачив її разів, мабуть, зо три. А вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки - Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова. - Ц-ц-ц-ц! - зацмокав язиком Санчо.- То себто, виходить, Ло-ренса Корочка донька, Альдонса Лоренсова, і є сеньйора Дульсінея Тобоська От воно що! - Так, се вона,- підтвердив Дон Кіхот.- І я тобі скажу, що вона гідна бути володаркою світу. - Та я ж її добре знаю,- сказав Санчо,- як челядь у селі навкидя грає, то і з найдужчих хлопців ніхто так далеко залізяки не кине, як вона. Там-то голінна дівоха, і вродою, і поставою - всім узяла, і хоч якому мандрованому лицарю перцю дасть, як до неї підсипатись почне! А моцна ж яка, а голос, бісової крові, який! Раз якось вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять од села, та як зикне - враз почули, мов під самою дзвіницею стояли. ї ще добре, що вона дівка не маніриста, пблегка - всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе на жарти та на смішки. Отож, пане Рицарю Сумного Образу, я вам скажу, через таку не то ошалієш, а й сказишся і повісишся, то ніхто не здивує, що продаси чортові душу. Я б оце хоч і зараз уже їхав, кортить так на неї глянути, бо таки давненько вже не бачив. Мать, вона дуже за сей час ізмінилась, бо, знаєте, все на полі, на сонці та на вітрі, а то білій челяді церу псує. Мушу признатись вам по правді, пане мій Дон Кіхоте, що я до сії хвилі дуже обмилявся і гадав, бачите, ніби та сеньйора Дульсінея то якась прин-цизна, що в неї ваша милость закохалась; така парсона, що заслуговує на пишні гостинці, котрі ваша милость до неї посилала - і того біскайця, і отих галерників, і ще різні різнощі, бо ваша милость, я думаю, багатьох ворогів у бою перемогли й подужали ще перед тим, як я до вас за джуру став. А тепер я так собі оце міркую на що воно здалось сеньйорі Альдонсі Лоренсовій, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобось-кій, щоб перед нею падали на коліна ті, що ваша милость їх перемагає і шле до неї Може, прийдуть вони до неї, а вона саме льон тіпає чи на току збіжжя молотить, то їм буде ніяково, а вона з того гостинця насміється або ще й розсердиться на вас. - Я вже не раз казав тобі, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- що ти надто на язик лепетливий і, хоч на розум тупуватий, можеш часом і гостре слівце вкинути. Щоб же тобі показати, який ти дурний і який я мудрий, розповім зараз одну коротеньку приповість. Жила колись на світі вдовичка, з себе гарна, молода, вільна і багата, а на вдачу дуже весела, та й полюбила молодого бентега монастирського, здорового такого опецька. Як дізнався про те отець настоятель, став він ту добру вдовичку по-душпастерськи угрущати «Дивуюсь я,- каже - панійко, що така шляхетна особа, така вродниця і багатійка, як ваша милость, та полюбила такого простака, йолопа і неотесу, як сей ім'ярек. Адже в нашій обителі стільки богословів, і магістрів, і докторів, ви могли б із-межи них собі до мислі котрогось узяти, мов огірочки перебираючи сього хочу, сього ні». На те вдовичка одказала грайливо й невимушено «Ви помиляєтесь, велебний отче, і зразу видно, що ви чоловік старої [151] дати, коли думаєте, ніби я неслушний вибір вчинила, полюбивши такого, як ви кажете, простака. У тому ділі, що мені од нього треба, він такий філософ, що куди вашому Арістотелю!» Отак, Санчо, і в мене за що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі. Зваж іще й на те, що не всі дами, яких оспівують поети під різними вигаданими йменнями, суть справжні і дійсно сущі істоти. Невже ти думаєш, що всі оті Амарілли, Філіди, Сільвії, Діани та Гала-теї, яких повно скрізь по книжках і романсах, по цилюрнях і театрах,- що всі вони насправді живі жінки й дівчата, облюблениці тих, що славили їх і славлять дотепер Певна річ, що не так воно є; їх здебільшого вимріяли поети, аби було про кого вірші складати, аби всі гадали, що вони когось кохають і чийогось кохання варті. Ось через що й мені досить думати і уявляти, що добра Лоренсова Альдонса прекрасна і цнотлива, а до роду її мені байдуже - вона в черниці не збирається, то нема чого до того доскіпуватись, а для мене вона, може, найчес-нородніша в світі принцеса. І якщо ти, Санчо, сього ще не знаєш, то знай, що до любові дві речі найбільше спричиняються - хороша врода й добра слава, а в Дульсінеї ми бачимо досконале поєднання сих двох ознак, бо вродою ніхто проти неї не вийде, а славою мало хто зрівняється. Вкінці зауважу тільки, що все попереду сказане є щирісінька правда, тут нічого не викинеш і не докинеш; мені на думці малюється вона такою, як сам хочу і красою своєю пишною і чеснотою високою заломить вона Гелену і переважить Лукрецію, нема їй рівні між славними жінками старожитніми, ані грекинями, ані римлянками, ані варварками. А люди хай собі що-хотя говорять невіглас мене огудить, але й найсуворіший суддя не осудить. - Правда, паночку, все правда,- сказав Санчо,- ви мудра голова, а я віслюк. Та чого це мені раптом таке слово з губи злетіло Того, мабуть, що голодній курці просо на думці. Давайте вже мерщій листа, та я поїду. Дон Кіхот видобув записника і, одійшовши трохи набік, заходився компонувати листа. Як написав, підкликав Санча і сказав, що хоче йому того листа вголос прочитати, нехай напам'ять вивчить, а то ще буває загубить десь по дорозі - од такого нерозторопи всього можна сподіватись. Та Санчо одказав йому - Хай краще ваша милость перепише листа в цій-таки книжечці кілька разів та й дасть мені так, я зроду не згублю, а щоб я його з голови читав, то шкода й гадати. Пам'ять у мене як дощечка, де був сук, там дірочка - часом забуваю, як мене дражнять, не то що. А листа ви мені таки прочитайте, залюбки послухаю, бо то, мабуть, чудо, а не лист. - То слухай же,- сказав Дон Кіхот,- ось що я написав ЛИСТ ДОН КІХОТА ДО ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКОІ «Достохвальна і можновладна сеньйоро! Зранений вістрям розлуки і вжалений жалем у саме серце, найсолодша Дульсінеє Тобоська, зичить тобі щастя й здоровля той, хто сам їх не має. Якщо краса твоя мною гордує, якщо цнота твоя мною нехтує, якщо зневага твоя мене к землі прибиває, то хоч [152] я собі й терпливий удався, не здолаю більше тої муки зносити,.що не тільки важка понад силу, а й довго понад усяку міру триває. Вірний мій зброєносець Санчо розповість тобі докладно, прекрасна невдячнице, кохана ворогине моя, в який розпач я упав з твоєї причини. Якщо рачиш порятувати мене - твій єстем, а ні, то чини собі як сама знаєш, а я, збавивши собі віку, задовольню жорстокість твою і моє жагуче прагнення. Твій до гробу Рицар Сумного Образу». - Присягаю на душу панотця мого,- сказав Санчо, вислухавши листа,- що скільки живу, зроду не чув нічого такого величного. А, бодай же вас курка вбрикнула, як прикладно ви все те виповіли, як добре пасує сюди той підпис - Рицар Сумного Образу! Ні, ви таки, пане, головаті, не взяв вас кат геть-чисто все на світі знаєте! - Що ж,- мовив Дон Кіхот,- у мене така професія, що мушу все знати. - А тепер,- нагадав Санчо,- напишіть, будьте ласкаві, на другім бочку квитка на трьох ослят, та підпишіть його так розбірно, щоб усяке глянуло, і враз пізнало, чия то рука. - Гаразд, - погодився Дон Кіхот. І, написавши цидульку, прочитав од слова до слова «Сим скриптом своїм власноручним доручаю і наказую панні небозі моїй, аби рачила видати листсподавцю, джурі моєму Санчові Пансі, трьох ослят із тих п'яти, що лищив-єм на господарстві під опікою їмості. Тих вищеписаних трьох ослят видати йому за таку саму скількість, що тут отримав-єм од нього натурою, як покаже листа сього і поквитує. Дано в нетрях Моренських гір 22-го серпня року біжучого». - Оце по-моєму! - гукнув Санчо.- А тепер, пане, ще й підмахніть. - Повного підпису не треба,- сказав Дон Кіхот,- досить буде одного розчерку, якби навіть се був квит не на трьох ослят, а на цілих три сотні. - Здаюся, пане, на ваше слово,- сказав Санчо,- а тепер подо-звольте мені осідлати Росинанта - засягнувши панського благословення, поїду вже, не буду дивитись на шаленства, що ваша милость витворятиме, я їх і так уже донесхочу набачився, а їй усе, як слід, розкажу і розмажу. - Стривай, Санчо, ти повинен - так я хочу, і так воно годиться - повинен, кажу, подивитись хоч на кільканадцять шалених витворок, що я витворю гольцем се забере нам не більше як півгодини. А тоді вже, як ти їх на власні очі побачиш, можеш із чистим сумлінням присягнути, що отаке й таке бачив, додавай уже від себе що-хотя. Та запевняю тебе, скільки ти там не нарозкажеш, я тут іще більше нави-творяю. - Богом милим прошу вас, пане, не розбирайтесь при мені, бо як я побачу вашу милость гольцем, то мені зразу стане сумно і плачно. А я вчора по свому Сірому так наплакався, що и досі в голові гуде, то де мені на новий плач тієї сиди набратись... Та як ви вже, пане, так напосідаєте, то встругніть кілька штучок, тільки не роздягайтесь, і швидше давайте, які надумаєте. Бо мені воно, сказано, без інтересу, а хочеться [153] боржій туди й назад управитись, принести вісточку, якої ваша милость так жадає і на яку цілком заслуговує. А як ні, то нехай тая сеньйора Дульсінея начувається! Як не дасть бажаної відповіді, то песький син буду, коли не виб'ю з неї, чого треба, кулаками й носаками - душу з її витрясу! Чи то виданська річ, щоб отакий славетний мандрований лицарюга, як ваша милость, та мав ні сіло ні впало рішатись ума через якусь там... Краще нехай вона мене до того не доводить, а то, їй же Богу святому, геть-чисто все про неї скажу, не подивлюсь. Такий і Санчо, щоб ізмовчати! Еге, не знає вона ще Санча, якби знала, то б шанувалась! - Слово гонору, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- ти майже такий самий шалений, як і я. - Я не такий шалений,- заперечив Санчо,- тільки, вибачайте, палений. Та годі вже про се, скажіть мені краще, пане, чим ви тут живитись будете, поки я не вернуся Невже вступите в сліди тому Кар-денію і виходитимете на дорогу пастухів рабувати - За цим не журися,- відповів Дон Кіхот,- якби в мене й були тут харчі, я все одно заживлявся б самими лопуцьками та овочами, що їх постачить мені ся лука й сі дерева, бо в мою покуту входить і постування, і ще всякі недогоди. - А знаєте, ваша милость, чого я боюся - сказав Санчо.- Що як я, буває, вертаючись, не знайду вас, не втраплю до цього застума. - А ти запам'ятай добре околишні прикмети,- відповів Дон Кіхот.- Щодо мене, то я постараюся нікуди звідси не одвихатись, хі-бо що вилізу на найвищий вершок тебе виглядати, як поворітьма будеш їхати. А найкраще ось що зроби стинай віття тернове (тут скрізь того терну до гибелі росте) та й кидай по дорозі на признаку, поки з нетрів не виберешся, а назад їхатимеш, то знайдеш уже до мене дорогу по тому віттю, як Тезей по нитці в крітському лабіринті. - Так я й зроблю,- сказав Санчо Панса. І, наламавши віття тернового, попросив благословенства од пана та й попрощався з ним не обійшлося ж тут без сліз обопільних. Тоді Санчо сів на Росинанта, за яким Дон Кіхот велів йому глядіти, як за самим собою, і попрямував по рівнині, час від часу розкидаючи за па-новою радою віття на признаку. Дон Кіхот упрохував його подивитись бодай на дві шалені витворки, та він спершу не хотів; проте не проїхав і ста кроків, як завернувся і сказав - А воно, мабуть, правду ви, пане, кажете щоб не кривити мені душею, оповідаючи про ваші божевільні штучки, треба хоч на одну подивитись. Хоча, як на мене, і те вже дурниця немала, що ви тут лишаєтесь. - А що, не я казав - зрадів Дон Кіхот.- Стривай, Санчо, я в три мига що-небудь таке витворю. Тут наш гідальго стягнув мерщій із себе штани і вже в самій сорочці спершу підскочив кілька разів угору, ляскаючи долонями в п'яти,, а тоді пішов у переверти, світячи грішним тілом. Санчові того було вже задосить; він торкнув Росинантові повід і пустився в дорогу - тепер йому не гріх буде забожитись, що пан його справді з глузду з'їхав. Отут же ми з ним і розстанемось на малу часину, поки назад не поверне. [154] РОЗДІЛ XXVI, де оповідається про дальші витворки закоханого Дон Кіхота в горах Моренських Повертаючись до того, що робив Рицар Сумного Образу, відколи зостався сам-один, історія каже ось що наскакавшись і наперекидав-шись досхочу, голий од пояса до п'ят Дон Кіхот побачив, що Санчо вже поїхав, не бажаючи дивитись на дальші його вибрики, і виліз на самий верх високої скелі та й почав думати-гадати про одну річ, яку вже не раз собі обмірковував та й досі не зміг її так чи так вирішити чи наслідувати йому Роланда з його бунтовливим божевіллям, а чи Амадіса з його тихою меланхолією - Усі вважають,- казав він собі в думці - що з Роланда був славний і хоробрий рицар, та воно й не дивина. Адже він був заворожений, і ніхто не міг його вбити, хіба що загнавши в п'яту циганську голку, а боти він носив на сімох залізних підметках щоправда, ті хитрощі його не порятували, коли Бернардо дель Карпіо піймав його в Ронсевалі й задушив у своїх обіймах. Та буде вже про його одвагу, згадаймо краще, як і чого він став несамовитий. Безперечно, він знавіснів тоді, як знайшов сліди коло джерела і як пастух сказав йому, що Анджеліка двічі або й тричі спала в пообідню годину з кучерявим маврюком Медором, Аграмантовим джурою. А він і повірив усьому, гадав, що кохана окрила його такою неславою й ганьбою,- певно, що було чого божеволіти! А як же мені в його сліди ступити, коли не маю такої причини Адже я ладен забожитися, що моя Дульсінея Тобоська жодного мавра зроду і в вічі не бачила, не знає, які вони й на масть, що вона й досі така невинна, якою її мати вродила. І то була б уже їй од мене зневага, якби, подумавши на неї щось негарне, я почав шаліти взором несамовитого Роланда... Знов же Амадіс Гальський, як мені відомо, з розуму не спадав і жодних химород не строїв, а залучив собі превеликої слави як найпалкіший закоханець, бо коли сеньйора Оріана, як повідає історія, згордувала ним і веліла на очі їй не навертатись, поки сама не скаже, то він подався разом із пустельником одним на Бідну Скелю, де розливався буйними сльозами і ревне молився Богові, аж поки в хвилю найглибшої його розпуки і відчаю небо не змилосердилось над ним. То з якої ж речі я маю роздягатись отут догола, нівечити дерева, що ніякого мені зла не заподіяли, каламутити прозорі струмочки, що, може, напоять мене в пригоді чистою своєю водою Хай же вічно буде славна пам'ять про Амадіса, хай наслідує його по спромозі своїй Дон Кіхот з Ламанчі, про якого, може, скажуть колись так, як говорили про когось іншого «Великих діл він не звершив, але до них жагуче рвався». І хоча Дульсінея Тобоська не згордувала мною і не знехтувала, то байдуже досить, що я з нею в розлуці. Нумо ж братися до діла! Встаньте в моїй пам'яті, славні чини Амадісові, і нагадайте, що маю почати, щоб гідно вас наслідувати! А втім, я згадав уже, що він передовсім молився Богу та приручав себе його опіці,- так же зроблю і я. За чотки при молитвах правили йому жолуді коркового дуба він назбирав їх, котрі більші, і низав десяток до десятка. Його трохи збентежило, [155] що поблизу ніде не було якогось відлюдника чи пустельника, що сповідав би його і подавав йому розраду, тож у перерві між молитвами він ходив сюди-туди по луці і все вирізував на корі дерев та виводив на дрібному пісочку вірші, в яких виливав свою тугу та виславляв Дульсінею. З усіх тих віршів на той час, коли рицаря знайшли, збереглись цілком і були відчитані лише ось які Дерева, кущі і квіти, Небо чисте і ясне, Гори, зеленню повиті, Ви послухайте мене, Вчуйте спів мій сумовитий. Пісня сповнена гіркот, Засмучу і вас я нею... Де ж причина всіх скорбот Тут ридає Дон Кіхот, Що кохає Дульсінею Із Тобоса. Тут, далеко від сеньйори, У колючих чагарях, Вірний рицар, серцем хворий, Виливає у сльозах Свої муки, своє горе. Не вкусивши насолод І терзаючись душею, Наче повінь буйних вод, Тут ридає Дон Кіхот, Що кохає Дульсінею Із Тобоса. Повен мужності й одваги, В мандрах він пригод шукав, Не вгасивши палу спраги, Замість слави він дізнав Небувалої зневаги. Відшмагав його Ерот Хворостиною своєю, І, поранений стокрот, Тут ридає Дон Кіхот, Що кохає Дульсінею Із Тобоса. Ті, що відшукали згодом цього вірша, дуже сміялися з додатку до імені Дульсінеї й казали, що то, певно, Дон Кіхот гадав, ніби без тих слів «із Тобоса» його поетичний плач буде незрозумілий; як признався потім сам рицар, так воно справді й було. Він понаписував іще багато всякої всячини, та, як ми вже сказали попереду, в цілості доховались і були відчитані лише ці три куплети. Отак віршуючи та зітхаючи, взиваючи фавнів та сильванів околишніх дібров, наяд річаних та журливу і плачливу німфу Луну, щоб вони вислухали його, потішили та одгукнулись до нього,- отак і пробавляв час наш гідальго, а ще ходив-шукав зілля якогось їстівного, аби було чим заживитись, поки Санчо повернеться; якби джура був забарився не на три дні, а на три тижні, то Рицар Сумного Образу напевне так би на виду був змінився, що й рідна мама його не впізнала б. Нехай же він собі тут віршує та зітхає, а ми тим часом погляньмо, як Санчо Панса путь свою посельську верстає. Вибрався він ото на битий шлях і давай правитись на Тобосо, аж на другий день приїхав перед корчму, де його колись так ловко на ковдрі гойдали. Скоро вздрів її, зараз йому здалось, ніби він ізнов у повітрі літає. Через те й не хотів він до корчми завертати, хоч прибув туди саме під обіди і залюбки попоїв би чогось гаряченького, сидівши стільки днів на самій су-хіврі. Ся потреба примусила його під'їхати до корчми ближче, хоч він іще довго вагався, чи йому заходити туди, чи ні. В ту хвилину з двору вийшло двоє чоловіків і зразу його впізнали. - Послухайте, пане ліценціате,- обізвався один до другого,- чи то часом не Санчо Панса верхи на коні, той самий, що, як казала клюш-ниця нашого шукача пригод, повіявся кудись із своїм паном, ставши до нього за джуру - Він і є,- відповів ліценціат,- та й кінь під ним не чий, як Дон Кіхотів. Впізнали ж вони його через те, що се були його односельці,- той самий священик і той самий цилюрник, що то оглядали колись Дон Кіхотову книгозбірню і творили над нею суд інквізиційний. Побачивши тепер Санча Пансу верхи на Росинантові і бажаючи розпитати дещо про Дон Кіхота, вони підійшли до нього ближче, і тут священик, озвав-ши його на ім'я, спитав - Друже Санчо, а де твій пан Санчо Панса теж упізнав їх одразу, та поклав собі потаїти од них, де і в якому стані його пан перебуває, тим і сказав лише, що пан його робить в одному місці якусь вельми важливу справу, а де і яку - того він, Санчо, зроду не виявить,- хоч би йому і очі з лоба виймали. - Е ні, Санчо,- втрутився в розмову цилюрник,- як ти нам не скажеш, де він єсть, то ми подумаємо (та й тепер уже нам так здається) , що ти його десь убив і пограбував,- адже ти їдеш на його коні. Ану подавай нам сюди господаря сієї шкапи, бо буде тобі лихо! - А ви не нахваляйтесь,- огризнувся Санчо,- не такий я чоловік, щоб людей грабувати і вбивати, нехай їх б'є лиха доля чи хоч і Божа сила. Пан же мій оце тепер одбуває собі любенько покуту ген там, у горах. Та й випалив їм одним духом геть-чисто все, де і як він свого пана зоставив, які їм були пригоди і якого він листа везе сеньйорі Дульсінеї Тобоській, тобто доньці Лоренса Корочка, що в неї пан закохався, як чорт у суху вербу. Священик і цилюрник із дива не виходили, слухаючи Санчової оповіді хоч і знали вони, що Дон Кіхот розумом схибнувся, що такий блуд на нього напав, та мусили знову й знову на його вчинки чудувати. Вони попрохали Санчо показати їм листа, що він віз до сеньйори Дульсінеї Тобоської. Той сказав, що лист записаний у пропам'ят-ній книжечці і що пан велів дати його переписати в першому селі, через яке їхатиме; та священик наполягав, хай усе-таки їм те послання покаже, а він його, мовляв, сам начисто перепише. Санчо Панса поліз по ту книжечку за пазуху, та так і не знайшов її - і шкода була того шукання, бо записник лишився в Дон Кіхота, він просто забув передати його Санчові, а той йому не нагадав. [157] Як побачив Санчо, що книжечки там немає, враз аж пополотнів увесь. Лап туди, лап сюди - таки нема! Як не вчепиться ж він тоді сам собі в бороду, як не почне її теребити - тільки пелехи летять... Ще й кулаком разів із шість по виду себе вгатив, аж паюха з носа потекла. Тоді священик з цилюрником спитали, що йому сталось і чого се він так сам себе мордує. - Як же мені не мордуватись,- одказав Санчо,- коли в одну мить аж три осли в мене пропало, як три ясні соколи... Отак тьху - і нема! - Як же се могло трапитись - спитав цилюрник. - А так,- одказав Санчо,- що загубив я книжечку пропам'ятну, де був лист до Дульсінеї і цидулка од мого пана до панночки небоги, де він велить їй за підписом своїм видати мені трьох ослят із тих чотирьох чи п'ятьох, що в нього у стайні стоять. Та й розповів їм, як у нього Сірий пропав. Священик почав потішати його, що як знайдуть вони пана, той напише йому другого квитка вже на порядному папері, як заведено, бо по закону документи, написані в записничку, все одно неважні і неправосильні. Санчо тому дуже зрадів і сказав, що коли так, то лихо його бери того листа до Дульсінеї, адже він його напам'ять витвердив і може де завгодно й кому завгодно проказати. - То прокажи його нам, Санчо,- сказав цилюрник,- а ми його вже на папір положимо. Почав Санчо листа пригадувати чухає потилицю, з ноги на ногу переступає, пучки собі гризе, очі то в землю встромить, то знов до неба зведе,-а священик із цилюрником стоять та ждуть, що ж він їм скаже. По довгій хвилі Санчо обізвався нарешті - Бігме, панотченьку, якась нечиста сила забила мені памороки; що й не пригадаю того листа. От тільки крутиться на думці, що так він починався «Доставальна,- пише,- і мужоглядна сеньйоро!» - Та не так,- поправив його цилюрник,- певне, що там стояло «Достохвальна і можновладна сеньйоро», абощо. - О, о,- підтвердив Санчо.- А далі прогасав... Як пак воно було, дай Боже пам'яті... Ага, далі, значиться, пише, що, зранений, і зболений, і сну позбавлений, цілує, нібито, ручки невдячній уродниці чи угодниці, що зичить їй, вважаєте, чи то здоровля, чи то хороби якоїсь - і ще різні такі різнощі, а наприпослідок прописує «Твій,- кае,- до самого гробу Лицар,- кае,- Сумного Образу». Обидва слухачі вподобали вельми сей переказ і похваляли Санча за його добру пам'ять та просили ще кілька разів листа переповісти, щоб вони могли його доладу затямити й записати; Санчо прослебізував те послання ще тричі і щоразу городив усе нові й нові нісенітниці. Тоді розповів їм про всякі панові пригоди, промовчавши, одначе, про те, як його самого в оцій корчмі гойдали, що він тепер і вступити в неї не наважувавсь. А ще сказав, що скоро пан дістане добру вістку од сеньйори Дульсінеї Тобоської, то не забариться стати імператором або так яким монархою, про се вже вони вдвох домовились, і то для нього не яка труднація, бо вдачу має завзяту, а правицю потужну; як же се справдиться, то пан одружить його, Санча (на той час уже вдівця), з хре-лівною своєї імператбриці, що дістане в спадок пребагаті володіння, [158] і то на суходолі, бо в тих островах та островенятах Санчо вже зневірився. Санчо говорив те все так поважно, сякаючи час од часу носа, і з такою певністю, що слухачі його мусили знов подивляти Дон Кі-хотове навальне божевілля, що й сей бідний розум за собою порвало. Та вони не завдавали собі клопоту розсіяти той туман, що окривав йому голову нехай багатіє дурень думкою, а їм з тих балачок немала на серці утіха. Сказали йому тільки, хай молить Бога за здоров'я свого пана, бо то річ цілком можлива і навіть майже певна, що він стане, як каже, імператором або вийде принаймні на архієпископа чи ще якого високого чину доскочить. На те Санчо відповів їм - Панове добродійство, а що як і справді фортуна так поверне, що панові забандюриться не в імператорі піти, а в архієпископи Скажіть мені, спасибі вам, чим дарують мандровані архієпископи джур своїх - Звичайно вони дарують їм якусь парафію на хліб духовний,- відповів священик,- або хоч паламарство; бо й за ту службу добрі гроші йдуть, ще й хавтур усяких багато. - То для сього ж треба,- заперечив Санчо,- щоб той джура без-женним був і міг щось при службі Божій помагати, а я - бідна моя головонька! - жонатий, а до того ще й неписьменний, ні аз, ні буки не втну... Що ж тепер буде, як пан, буває, в архієпископи пошиється, а не в імператорі, як у мандрованих лицарів спрежду заведено - Не турбуйся, друже Санчо,- заспокоїв його цилюрник,- ми твого пана попросимо, розрадимо його, скажемо, що й сумління йому велить стати радше імператором, ніж архієпископом, та воно й легше буде, бо він більше хоробрий, аніж у письмі вчений. - Та й мені воно так здається,- зауважив Санчо,- проте мушу сказати, що пан мій на все здалий. Та я вже благатиму Господа мило- ¦ сердного, аби він пана мого на таку посадив посаду, щоб і йому самому краще, і мені більша нагорода була. - Ти говориш, як у дзвони дзвониш,- сказав священик,- і вчиниш, як щирий християнин. Тепер же нам треба щось придумати, щоб твого пана од тієї непотрібної покути одзволити, що він, як ти кажеш, справляє. То ходім, може, поміркуємо, як се Зробити, та й підобідаємо заразом у сій корчмі, бо воно вже ніби й пора. Санчо одрік, що нехай ідуть самі, а він їх тут почекає; згодом він, мовляв, розкаже їм, чом він не пішов і чом йому не можна до корчми заходити, і ще попросив винести йому чогось гарячого, а Росинантові оброку. От вони й пішли, а Санчо зостався; через деякий час цилюрник приніс йому попоїсти. А священик із цилюрником довго ще обговорювали, як би їм зробити те, що задумали; врешті священик добрав, здається, способу, як можна підійти до Дон Кіхота, і виклав цилюрникові свій план. План же був ось який священик мав перебратись за подорожню панянку, а цилюрник ніби за її джуру; тоді вони вдадуться разом до Дон Кіхота і та нібито покривджена панянка попросить у нього одної ласки, якої той, будучи правдивим мандрованим рицарем, не зможе їй відмовити. А ласки вони попросять у нього ось якої Дон Кіхот має поїхати з нею, куди вона скаже, і помститися за наругу, яку вчинив їй певний недобрий кавальєро, притому попросить у нього, щоб не вимагав од неї відслонювати запинала і ні про що її не розпитував, поки тої помсти [159] не доконає. Священик сподівався, що Дон Кіхот без жодного сумніву на те прохання здасться і вони виманять його з тої пущі та припровадять до свого села, де вже будуть шукати якоїсь ради на те його незвичайне божевілля. РОЗДІЛ XXVII Про те, як парох із цилюрником довели свій намір до діла, а також про інші події, що варто їх у сій великій історії оповісти Парохів задум сподобався цилюрникові непомалу, і вони вдвох зараз же взялися до діла. Давши на заставу нову священицьку реверенду, вони добули в корчмарихи спідницю і очіпок із наміткою, а цилюрник зладив собі довгу бороду з волячого хвоста чи то полової, чи то рудої масті, в якого корчмар було гребінці стромляв. Корчмариха спитала, навіщо їм уся та примус ія здалася, і парох розповів їй небагатьма словами про Дон Кіхотове божевілля та про той перевдяг, з допомогою якого вони надумали виманити рицаря з його гірської криївки. Господар з господинею без труда здогадались, що мова мовиться про недавнього їхнього постояльця, що то бальзам у них готував і що його джуру на ковдрі підкидали, та й розповіли парохові про всю ту пригоду, не поминувши й того, що намагався потаїти від них Санчо. Тоді господиня вирядила пароха так що аж одягла на нього спідницю сукняну з чорними оксамитними лиштвами, у п'ядь завширшки, добряче вже обстріпаними, та зелену оксамитну ж корсетку з білою атласною лямів-кою,- все те шилося й носилося, мабуть, іще за короля Вамби. В очіпок парох не хотів прибиратись, узяв натомість стебновану полотняну шапочку, що на ніч собі одягав, чоло перев'язав чорною тафтяною тасьмою, а вид увесь аж до самої бороди чорним запиналом запнув. Зверху насунув капелюха, такого крислатого, що й за парасоля міг би правити, і, нахопивши на плечі керейку, сів на мула по-жіноцьки, а на другого зліз цилюрник з довгою аж до пояса бородою, чи то рудою, чи то сивою - сказано, з переполасого волячого хвоста. Вони попрощались зо всіма, в тому числі з поштивою Маріторною, котра, хоч і мала себе за недостойну, обіцяла молити Бога, поки їй чоток стане, аби він погодив їй у такому нелегкому і справді спасенному ділі. Та ледве виїхали вони з корчми, як парохові спало раптом на думку, що не честь і не подоба духовній особі отак на жінку строїтись, як він оце щойно зробив, хоч би й для якої важливої справи; він сказав цилюрникові, що краще їм помінятися уборами - майстер Ніколас хай приставляється скривдженою панянкою, а він ніби їй за слугу буде, то все-таки гідності священичій менша ураза; якщо ж цилюрник на те не пристане, то він далі не поїде, кат його бери, того Дон Кіхота. Тим часом над'їхав Санчо побачивши їх у такому перевдязі, він не міг стримати сміху. Цилюрник згодився на все, що пропонував парох, і той став навчати його (раз уже вони помінялись ролями), що має робити й говорити, аби зацікавити Дон Кіхота й примусити його поїхати з ними, покинувши ті нетрі, що рицар улюбив собі для мирної своєї покути. Ци [160]люрник одказав, що він і без тої науки зробить усе як треба. Він не хотів пере вбиратись, поки не доїдуть до того врочища, де обертався Дон Кіхот, тим і згорнув на якийсь час жіноче вбрання, а парох почепив собі бороду, і всі рушили далі. Перед вів Санчо, який оповідав їм по дорозі про зустріч із шаленцем, якого здибали вони в горах, однак змовчав про знахідку, про той баул і що в ньому містилось; хоч був, бачите, дурнуватий, а на гроші таки жадібний. На другий день доїхали вони до того місця, де Санчо розкидав віття, щоб по тій прикметі знайти пробуток свого пана; впізнавши місце, він сказав їм, що тут уже близько, тож нехай перевдягаються, як це справді потрібно для пайового рятунку,- бо парох із цилюрником ще вчора йому пояснили, чого вони до Дон Кіхота в такому перевдязі збираються - тільки так, мовляв, можна його з тої халепи витягти, в яку він самохіть ускочив. Крім того, вони попросили Санча не виявляти Дон Кіхотові, хто вони такі, і не показувати, що він їх знає; як же пан спитає в нього (а він не може не спитати), чи він передав листа Дульсінеї, то хай скаже, що передав і що вона, не вміючи читати й писати, дала усну відповідь, наказуючи рицареві під загрозою неласки своєї негайно їхати до неї в якійсь пильній справі. Цими хитрощами та вигадкою про скривджену панянку вони мали майже певну надію справити його на добру путь, і він незабаром матиме змогу доп'ясти якщо не імператорського, то принаймні королівського престолу, а щоб він подався на архієпископа, того, мовляв, не треба боятися. Санчо вислухав усе те пильно, затямив, що і як, і подякував їм за те, що намовлятимуть пана іти на імператора, а не на архієпископа, бо був переконаний, що імператор щедріше може джуру свого нагородити, аніж будь-який мандрований архієпископ. А потім сказав іще їм, що спершу він один поїде до Дон Кіхота і перекаже йому відповідь його сеньйори,- може, цього самого буде досить, щоб його з тих нетрів виманити, і справа обійдеться без зайвого клопоту. Парох і цилюрник пристали на його думку й вирішили почекати, поки він не вернеться з певною звісткою про пана. Санчо поїхав далі у гірські нетрища, а вони зостались в ущелині, де поміж бескеття й. тінявих дерев дзюркотів тихою течією маленький струмочок. Стояв гарячий серпневий день (у тих краях це пора найдужчого літнього палу), звернуло саме на третю годину, і вони вирішили ждати на Санчове повернення в сій любій містині. Сіли собі в холодочку, спочивають, аж чують - співає ніби хтось милим та приємним голосом без ніякої пригравки. Се здивувало їх непомалу де б у такому дикому місці взятися такому доброму співакові Воно-то, кажуть іноді, що по лісах та полях блукають на диво співучі пастухи, але се більше схоже на поетичний вимисел, аніж на щиру правду. Ще більше здивувались вони, як слова тієї пісні розчули не пастуша була то співанка, а вірші, складені, певно, людиною освіченою і значного роду. Ось що в тій пісні співалось Що нищить всі життєві блага Зневага. Що збільшує чуттів непевність Ревність. Що серцю туга і розпука Розлука. Отак мене терзає мука, Печуть огнем жалі палкії, Бо убивають всі надії Зневага, ревність і розлука. Хто породив мої страждання Кохання. Хто повелів, щоб жив я в горі Зорі. Хто завдає тяжкого болю Недоля. Отак томлюсь в земній юдолі, Клену життя своє стражденне, Бо об'єднались проти мене Кохання, зорі і недоля. Яка мене врятує сила Могила. Яка лишилася розрада Зрада. Яке по ній чека похмілля Божевілля. Отож даремні всі зусилля, Безплідні всі рятунку спроби, Бо ліки гірші від хвороби,- Могила, зрада й божевілля. Година дня, пора року, безлюдна містина, голос співака і-його майстерність - все це сповнило подивом і захватом душі обох слухачів. Вони ніби завмерли, наслухаючи, що буде далі, але ж не діждавши продовження пісні, поклали рушити на розшуки того ніжноголосого співака. Та тільки вони стали на рівні, як ізнов прикипіли на місці, бо тої ж самої миті чарівний голос завів співати ось якого сонета Священна дружбо, на легкім крилі Полинула ти в емпірей щасливий, Де чути лиш блаженних світлі співи, - Лиш образ твій зостався на землі. Показуєш ти звідти, мов у млі, Повитий у серпанок мир правдивий, Де мріються часом благі пориви, У вчинки виливаючися злі. Зійди з небес чи закажи віднині Ходить омані у твоїм одінні І сіяти незгоду між людьми, Бо доведуть ті брехні та облуди, Що світ увесь кипіть війною буде І стане царством хаосу і гьми. Спів завершився глибоким зітханням; наші слухачі знов наставили вуха, чи не заспіває той невидимий співак іще якої, але почувши, що пісня перейшла в ридання і жалібні зойки, вирішили дізнатись, що то за журливець такий, що голос у нього такий розкішний, а стогони такі болючі. Ледве завернули за скелю, як побачили юнака, що на вроду й на поставу кап-у-кап такий був, яким змалював Санчо Панса шаленця [162]Карденія, коли переповідав їм його історію. Побачивши людей, юнак не здивувався; спустивши голову на груди, він стояв нерушиме, немов у глибокій задумі, і вдруге вже не підводив на них очей. Проречистий на слово парох, упізнавши юнака по деяких прикметах і свідомий його лихої долі, підійшов до нього і не широкомовно, зате переконливо почав уговоряти, аби покинув те своє злиденне життя і не змарнував його знічев'я, бо то було з усіх нещасть нещастя. Карденіо був на той час при зуповнім розумі, вільний від нападу шаленства, що так часто його мордувало; побачивши двох незнайомців, що вбранням своїм вельми од тих людей одрізнялись, котрі в сій пустизні часом траплялися, він трохи аж збентежився, особливо коли почув, що вони говорять про його справи як про щось добре відоме (се пізнати було і з парохової мови), і з такими обернувся до них речами - Добре бачу, панове (хоч би хто ви були), що небо, піклуючись ненастанно про добрих, а не раз і про ледачих, посилає до мене, недо-стойного, у сі відлюдні і від шляху відлеглі місця порадників і розрадників, котрі ясно й розумно зводять мені на очі, як безрозумно я тут живу, і намагаються на ліпшу путь мене навернути. Та вони не можуть знати одної речі, добре відомої мені вийшовши з сієї небезпеки, я неодмінно наразився б на іншу, ще грізнішу,- і, не розуміючи сього, вважають мене за чоловіка нетямущого, а може, навіть і зовсім безумного. Та воно й не диво сам я відчуваю, що сила, з якою я уявляю свою нещасливу долю, діє на мене так ґвалтовно і так згубно, що інколи огортає невідпорно всю мою істоту, і тоді я мов каменію, стаю безчулим і безтямним. Про се я дізнаюся геть пізніше, коли люди розповідають і показують довідне, що я витворяв у тому страшному нападі. Що мені лишається робити, як не жалкувати даремне, як не проклинати намарне злої моєї долі та ще хіба, виправдуючи своє шаленство, розповідати охочим, звідки воно взялося може, розсудливі люди, пізнавши причину, не здивуються наслідкам, а хоч і не знайдуть для мене ліків, то принаймні не осудять мене, і гнів, викликаний моїми безумними вчинками, зміниться на спочуття до моїх страждань. Якщо ви, панове, прийшли сюди з тим самим наміром, з яким уже інші були приходили, то перше, ніж урозумляти мене мудрими своїми радами, послухайте з ласки вашої повісті про мої нещасні пригоди, бо гадаю, що, вислухавши її, ви вже не візьмете на себе марної праці втішати мене в невтішному горі. Обом подорожнім тільки цього й хотілося - почути з власних уст його, що спричинилось до тієї недуги, і вони попросили, щоб він розповів їм усе, обіцяючи не робити ніяких спроб лікувати його чи потішати, якщо тільки він сам того не зажадає. Тоді журливець почав оповідати їм свою історію майже тими самими словами й виразами, що й кілька днів тому, коли він розказував її Дон Кіхотові та козопа-сові; тільки тоді повість урвалась, як він згадав лікаря Елісабата, а наш гідальго так ревно доказав рицарськості своєї, тепер же, на щастя, сталося так, що на оповідача сказ не напав і він зміг усе до кінця доказати. Отож, дійшовши до цидулки, яку дон Фернандо знайшов у книзі про Амадіса Гальського, Карденіо сказав, що він її напам'ять знає; було ж у ній написано ось що [163] ЛЮСІНДА ДО КАРДЕНІЯ «Щодень я одкриваю в Вас прикмети, які змушують -і зобов'язують мене поважати Вас щораз більше; коли Вам любо, щоб я справдила те зобов'язання без ущербку для власної честі, Ви можете легко того добитись. Панотець мій знає Вас і щиро любить мене, тож, не силуючи моєї волі, він радо учинить Вашу, якщо Ви й справді так мене шануєте, як Ви запевняєте і як я сама в добрій вірі гадаю». - Та записка,- провадив Карденіо,- спонукала мене, як я вже сказав, просити Люсіндиної руки і вона ж піддала Фернандові думку, що її авторка - одна з найрозумніших і найделікатніших женщин на світі. І вона ж, та записка, породила в нім бажання погубити мене перше, ніж я встигну здійснити своє. Я сказав йому, яку умову поставив мені Люсіндин батько - він жадав, аби річ про сватання завів мій панотець, а я не смів його тим часом о те прохати, бо не був певен, чи він на те пристане,- не тому, щоб у нього були якісь сумніви щодо стану Люсінди, її доброзвичайності та вроди, ні, така наречена могла зробити честь найшляхетнішій гишпанській фамілії,- але ж він мені сказав, щоб я не поспішав одружуватись, поки не з'ясується, які заміри має щодо мене дук Рікардо. Словом, я признався дону Фернандові, що не маю зваги заговорити про те з панотцем моїм, боячись сієї перешкоди і передчуваючи якісь інші, недовідомі; чогось мені тоді вже здавалось, що мріям моїм не судилося здійснитись. На те дон Фернандо відповів мені, що він сам удасться до мого панотця і намовить його переговорити з Люсіндиним батьком. О амбітний Марію! О жорстокий Катіліно! О безпутний Сулло! О лукавий Ганелоне! О зрадливий Вельї-до! О мстивий Юліане! О сріблолюбний Юдо! О ти, лютий, підступний і облудний віроломцю! Чим не догодив тобі нещасливець, який так щиро сповірив тобі тайнощі і радощі свого серця Чим я тебе образив чи зневажив Коли я тобі що лихе радив, коли хоч слово сказав, яке б не на добро, а на шкоду тобі вийшло Та на що я, безталанний, нарікаю, на кого ремствую Адже річ відома коли нашлють на нас напасть зорі небесні, вона спадає на нашу голову з такою люттю і яростю, що ніяка сила на землі не може її спинити, ніякі старання людські не здоліють її одвернути. Хто міг би подумати, що дон Фернандо, іменитий кавальє-ро, обдарований світлим розумом, зобов'язаний мені не за одну службу, спроможний задовольнити схотінки свої любовні, де тільки оком поведе,- що він пожадає вкрасти в мене, як то кажуть, одним-єдину ягничку, котра навіть не була ще моєю! Та облишмо сі даремні й непотрібні міркування і нав'яжімо знову порвану нитку жалісної моєї повісті. Отож присутність моя заважала дону Фернандові справдити свій лукавий і підступний задум, і він вирішив послати мене до свого старшого брата нібито по гроші, щоб розплатитися за шестеро коней, котрих він сторгував навмисне, аби тільки випровадити мене і свій злочинний намір безперешкодно до скутку довести того ж самого дня, коли він визвався з панотцем моїм переговорити, мусив я їхати по ті гроші. Чи міг я таке зрадецтво передбачити Чи міг я підозрівати про таке віроломство Ясно, що ні. Задоволений з доброї купівлі, я не вагаючись зохотився їхати до дука хоч і зразу. Того ж вечора я побачився з Люсіндою, переказав їй, про що ми говорили з доном Фернандом, [164] і висловив певну надію, що небавом чесні й добрі заміри наші дійдуть щасливого звершення. Люсінда, що так само, як і я, не про-чувала зради, прохала мене, щоб я не дуже там барився, бо їй здавалось, що скоро мій панотець з її батьком перемовиться, так усі бажання наші без жодного загаю і справдяться. Не знаю, що їй сталось, та ледве вона сі слова промовила, як на очах їй забриніли сльози, а в горлі мов що здавило - не змоглася більше на річ, сердешна, хоч, бачилось, багато дечого хотіла мені сказати. Се мене дуже здивувало, бо раніше за нею нічого такого не помічав як пощастить нам, бувало, з нею зустрітися, як прирозумію я з нею побачитись, то скільки було радощів, скільки втіхи! Розмови нашої любої не затьмарювали ніколи ані сльози, ні зітхання, ні ревнощі, ні підозри, ні страх перед майбутнім. Я не здякувався долі, що маю таку кохану, я захоплювався красою Люсінди, подивляв її розум і вдачу, вона ж навзаєм вихваляла в мені ті прикмети, що їй, як закоханій, здавались гідними хвали. Потім ми говорили про те, про се, оповідали одне одному про сусід та знайомих, і сміливість моя не сягала далі того, що я майже силоміць брав її хорошу біленьку ручку і підносив її до уст, наскільки се дозволяли мені часті, хоч і невисокі, грати віконні, що нас розділяли. Але в ніч проти смутного дня мого від'їзду вона плакала, ридала, зітхала й пішла нарешті, а я, наляканий сими несподіваними й сумними для мене об'явами жалю її та журби, ще довго бентежився й тривожився душею. Щоб не вдаватися завчасу в тугу, я клав те все на карб великій її любові до мене та печалі, що закоханих завше перед розлукою обіймає. Рушив я в дорогу сумний та невеселий, в душі мені роїлися якісь невиразні страхи та підозри, і вже сама тая невиразність провіщала недвозначно майбутнє горе моє і мою недолю. Я прибув, куди мене послано, і вручив листа братові дона Фернанда. Добре мене там прийняли, та не хутко назад вирядили на превелику мою досаду мав я чекати цілий тиждень та ще й до того велено мені не даватися на очі дукові Рікарду, бо дон Фернандо прохав брата переслати ті гроші потай батька. І все те було вигадкою невірного дона Фернанда, бо у брата його безперечно знайшовся- б гріш і він міг би одпустити мене одразу. Немило мені було те доручення й той роз-каз виконувати, незмога була стільки днів, не бачивши Люсінди, витерпіти, особливо після такого смутного нашого розстання, та яко рукодайний слуга мусив я скоритись, хоч серце моє чуло, що за той послух я приплачуся своїм щастям. На четвертий день по моїм туди приїзді з'явився до мене посланець із листом ледве я на адресу глянув, зараз догадався, що то від Люсінди, її рука. Розпечатував я того листа з тривогою і трепетом, боячися, що скоїлось, мабуть, щось непевне, інакше не писала б до мене аж сюди, бо й дома було зрідка лише листом озивалась. Перше ніж листа того читати, я спитав у посланця, хто йому вручив його і чи довго він сюди їхав. Він одказав, що йшов так як під обіди вулицею нашого міста, аж тут пані якась уродлива нагукала його з вікна і промовила швидко з сльозами на очах «Якщо ви, братіку, маєте християнську душу, то Богом милим благаю вас - негайно одвезіть і передайте сього листа в те місто й тому чоловікові, що в адресі вказані і мусять бути вам відомі; за се спасенне діло [165] Господь вам на небі заплатить. Щоб же вам легше було справуваться, візьміть собі отсю хусточку».- «Сеє сказавши, кинула мені з вікна хусточку, а в ній сто реалів зав'язано, та персня золотого, що ось у мене на пальці, і листа, що я вам оце подав. Не чекаючи на відповідь, вона зразу відійшла од вікна, а проте побачила, що я підняв листа і хусточку і показав їй на мигах, що все зроблю, чого вона просить. Діставши наперед таку щедру винагороду за моє посельство і дізнавшися з адреси, що листа треба доправити саме вам (а вас я, пане, добре знаю), і зворушений слізьми тої хорошої пані, я вирішив, не покла-даючись на жодних посередників, подати листа прямо в ваші руки та й зверстав цю дорогу за шістнадцять годин од тої хвилі, як отримав послання, а буде сюди од нашого міста, як самі здорові знаєте, вісімнадцять миль». Я жадібно ловив ухом кожне слово сього незвичайного і послужливого вістовця, а коліна мені так тремтіли, що я ледве міг устояти на ногах! Розкривши нарешті листа, я прочитав у ньому ось що «Дон Фернандо обіцяв Вам поговорити з Вашим панотцем, щоб той до мого удався, проте обернув те слово не на Ваше благо, а на власну користь. Знайте, сеньйоре, що він сам попросив моєї руки, і панотець мій, знаджений перевагами, які сей жених нібито має над Вами, з такою готовністю прийняв те освідчення, що за два дні мають відбуватися наші заручини, і то тайно, без жодних гостей свідками будуть лише небо та дехто з домівників. Що діється в мене в душі, можете собі уявити; чи слід Вам приїхати - дивіться самі; чи я Вас люблю, чи ні - покаже кінець сієї справи. Дай Боже, щоб сей лист дістався у Ваші руки раніше, ніж мене зв'яжуть з тим, хто не дотримує слова й не додержує вірності». Такий був коротко зміст її послання, що примусило мене рушити в дорогу негайно, не чекаючи ні на гроші, ні на яку відповідь. Ясно мені стало, що не про купівлю коней дбав дон Фернандо, мене одсилаючи, а зовсім про іншу орудку. Гнів, що спалахнув у душі моїй проти дона Фернанда, і страх загубити скарб, що вислужив я щирим коханням та багаторічною вірністю, додали мені крил другого дня я примчав до нашого міста в той саме час і годину, коли йшов зазвичай на побачення з Люсіндою. Приїхав я потай миру, мула завів до того доброго чоловіка, що то листа мені передав, і доля, здавалось, мені сприяла я побачив Люсінду за гратованим вікном, свідком нашого милування. Люсінда одразу мене впізнала, а я її,- та що було по тому впізнанню Чи є хто на світі, аби міг похвалитися, що зглибив до самого дна і збагнув до кінця хибку та мінливу вдачу дівочу Певно, що на світі такого немає... Отож побачила мене Люсінда та й каже «Карденіо, на мені вінчальне вбрання, в світлиці чекають на мене підступний дон Фернандо, корисливий панотець мій і свідки - тільки ж будуть вони самовидцями не заручин моїх, а смерті. Мужайся, мій коханий, постарайся бути присутнім на тих жертвоприносинах; як слова мої не здоліють їм перешкодити, маю при собі схованого кинджала, що й не таку інтригу може розладнати поклавши кінець моєму життю, хай покладе він початок твоїй певності, що я любила тебе й люблю». Хвилюючись, я відповів їй поспіхом,- боявся, що й сього не встигну сказати «Нехай твої вчинки, сеньйоро моя, справди дять твої слова; якщо ти маєш при собі кинджала, щоб довести твою вірність, я маю шпагу, щоб нею тебе оборонити - або самого себе вбити, коли доля буде нам супротивна». Не знаю, чи вчула вона мої слова, бо в ту саму хвилю покликано її там, мовляв, уже жде на неї молодий. Тут запала ніч журби моєї, зайшло сонце моєї радості, померкло світло очей моїх і нетям огорнув мій розум... Не важився я в дім до неї вступити, не здолів з місця зрушити. Та зміркувавши, що мені конче треба там бути, бо хто зна, що може статися, я перемігся і ввійшов туди. Всі ходи й виходи знав я добре, а в домі стояв розгардіяш, хоч і нишком ніби все те діялось, так що ніхто мене й не помітив. Я прокрався до світлиці і, вигодивши хвильку, сховався в віконній ніші, обхиленій обосторонь килимами в прозір між їх окрайцями міг я спостерігати, що в світлиці робиться, лишаючись сам невидним. Де взяти слів, щоб розказати, як рвійно билось моє серце, коли я там стояв, які думки мене зносили, які гадки поривали Було того думу, як на морі шуму, а якого, про що - годі вимовити, неможливо висловити. Нарешті до світлиці ввійшов молодий у своєму звичайному одязі, без жодних окрас, шафером при ньому був Люсіндин брат у других і більше там нікого не було, опріч домової челяді. За якусь хвилю вказалася і Люсінда, що в супроводі матері своєї та двох покойових вийшла з одежної кімнати; убрана вона була пишно та розкішно, як то й личило вроді її та вельможності, з не-перевершеною елегантністю і досконалим густом. Дивування й гнів не дали мені змоги розглянути докладно те вбрання, впали мені в очі лиш кольори білий та шарлатний, та ще ряхтіння самоцвітів дорогих, що їй зачіску і сукню зукрашали. Та все те меркло проти надзвичайної краси чудовного її золотавого волосся, що пересяювало блиск коштовного каміння і світло чотирьох посвітачів, які тут горіли, аж очі в себе брало. О пам'яте, немилосердна тиранко мого супокою! Чом ти й досі зводиш мені на очі незрівнянну красу обожуваної ворогині моєї Краще б ти, жорстока пам'яте, нагадала і змалювала мені її вчинок, щоб із тої жахливої кривди, якої вона завдала моєму серцю, я наважився якщо не помститися на ній, то принаймні наложити на себе руки Не майте мені на зле, панове, як я, може, од речі одбігаю,- горе моє таке, що не годиться говорити про нього коротко й побіжно, кожна найдрібніша обставина сієї події заслуговує, здається мені, на докладне висвітлення. Парох відповів йому, що вони собі того за зле не мають, а, навпаки, слухають його з великою пильністю, бо навіть усі ті дрібниці варті не меншої уваги, ніж сама повість, і оминути їх було б негоже. - Отож,- вів далі Карденіо,- коли всі зібралися в світлиці, увійшов капелан і, взявши молодих за руки, як того вимагає обряд, спитав «Чи згодні ви, панно Люсіндо, узнати притомного тут пана Фернанда за правного свого малжонка, як то велить пресвята церква, наша мати» Я вихилився головою з-поза килимів, стривожено й напружено чекаючи відповіді Люсінди,- зараз я почую, думав, або свій смертний вирок, або гасло воскресіння. Чом я не вискочив тоді з криївки своєї, чом не гукнув «Ой, Люсіндо, Люсіндо! Схаменися, що ти дієш Згадай, що ти говорила, подумай, що ти моя і не можеш [167] належати нікому іншому! Зміркуй, що в ту саму мить, як ти скажеш так, урветься моє життя... А ти, віроломний Фернандо, нищителю мого блаженства, смерте мого життя! Чого ти хочеш, до чого пориваєшся Помисли, що не по-християнськи ти вчиниш, допевняючись здійснення своїх бажань, бо Люсінда - жона мені, а я їй муж!..» О, я безумний! Тепер, коли я розлучений із нею, коли та небезпека мені не загрожує, я знаю, що мав тоді робити, та не зробив; тепер, попустивши злодієві вкрасти мій найкоштовніший скарб, я лише проклинаю його, а міг би тоді скарати, якби здобувся на ту силу, що витрачаю тепер на марні жалі! Ну що ж, я був тоді дурнем і боягузом,- так мені й треба, що конаю тепер у ганьбі, скрусі й божевіллі... Капелан чекав од Люсінди відповіді, а вона ніби вагалась; я думав уже, що зараз добуде кинджала й доведе, що кохає мене, або зможеться на слово правди і поверне діло на мою руч, аж чую - тихим, ніби не своїм голосом промовила «Так, я згодна». Дон Фернандо сказав те саме і надів їй на палець обручку - відтепер вони були зв'язані нерозривними узами. Молодий хотів поцілувати молоду, та вона вхопилась за серце і впала непритомна на руки своєї матері. Що ж діялось зі мною, коли я почув з її уст оте так, що розбило всі мої надії, показало всю фальш і облуду її обіцянок, коли я зрозумів, що повік уже не вернути мені того щастя, яке я втратив в одну-єдину мить Я був немов приголомшений, мені здавалося, що небо одцуралось од мене, земля не хотіла мене носити, повітря не дає мені духу для зітхань, вода - вологи для моїх сліз. З усіх стихій при мені лишився один вогонь, і я весь палав-клекотав гнівом і ревнощами... Коли Люсінда зомліла, всі переполошились, а мати розшнурувала їй сукню, щоб легше дихати було, і знайшла при тому в неї на грудях запечатаного листа. Дон Фернандо миттю схопив його, розкрив і став читати при світлі смолоскипа, як же прочитав, то й не глянув на молоду, що її всі намагались очутити, а опустився в крісло, підперши голову рукою, та так і сидів у глибокій задумі. Скориставшися з того переполоху між домівками, я вирішив вийти з своєї криївки, байдуже, чи побачить мене хто, чи ні; як помітять, думаю, то щось таке несвітське вчиню, так покараю не лише віроломного дона Фернанда, а й ту хистку зомлілу зрадливицю, що перед усіма наяв вийде той правий гнів, яким кипіло моє серце. Але лиха моя доля, що берегла мене, мабуть, для ще гірших напастей (якщо можна собі уявити щось гірше, ніж те, чого я вже зазнав), не відібрала ще тоді цілковито в мене розуму, я втратив його геть пізніше. Тим-то я облишив думку про помсту над найлютішими моїми ворогами (хоч її легко було здійснити, бо вони мене зовсім не сподівались) і зважився натомість покарати самого себе тою карою, якої вони заслуговували, а може, ще й більшою я гадав перше вбити їх, але ж раптовна смерть в одну мить припиняє всі страждання, а повільні тортури вбивають щохвилини, продовжуючи-конання до безкінечності. Зрештою я вибрався з того дому й подався туди, де зоставив мула; казав його осідлати і, ні з ким не попрощавшись, скочив на нього та й поїхав геть із міста, не сміючи, подібно до Лота, навіть озирнутися на нього. Та вже як опинився в чистому полі сам-один, як темрява ночі мене обгорнула, а тиша її дала до жаління понаду, то я, не маючи гадки і не боячись, ще хто [168] мене почує чи впізнає, на повен голос почав клясти-проклинати Люсін-ду й дона Фернанда, нібито прокльонами тими я міг помстити на них ту наругу, що вони мені вчинили. Я взивав її жорстокою, невдячною, зрадливою, безсердечною, а надто ще й користолюбною, щоб не що інше, а багатство суперника мого засліпило очі її коханню; воно одвернулось од мене і пригорнулось до нього, пещеного сина примхливої фортуни. Та навіть проклинаючи і дорікаючи, шукав я для неї виправдання, казав собі, що то не диво, коли панна, вирісши під назо-ром отця-матері і звикнувши коритись їм у всьому, і тут їхню волю вчинила адже вони ладили її за кавалера такого іменитого, і гарного, і багатого, що якби вона йому відмовила, то подумали б люди, що вона ке при умі або вже до когось іншого серцем прихилилась, і пішов би про неї поговір та неслава. Та тут же зразу я сам собі заперечував, і якби Люсінда ознаймила була отцю-матері, що я її муж, вони б простили їй той вибір, адже поки не просватався дон Фернандо, вони самі по щирості не бажали кращої пари для своєї дитини; то хай би вона, перше ніж дати з примусу руку свою новому сватачеві, об'явила, що вже подала її мені, а тоді б уже і я втрутився і все потвердив, що б вона там була вигадала. Вкінці я вирішив, що то через легкодумність свою і легковажність, через жадобу почестей і слави забула вона ті слова, якими надила мене, живила в мені надії на щастя і підтримувала колись чесні мої наміри. Отак бідкаючись і мліючи душею їхав я навмання цілу ту ніч, аж перед світом прибився до цих гір і ще три дні й три ночі буяв по них бездоріж, тоді пристав десь на половині й спитав у отарників, де тут у горах найдикіша глухомань. Вони вказали мені на ці місця, от і заїхав я сюди смерті шукати. Ледве ми в цю тіснину забились, упав мій мул піді мною, духу пустився змордований був до краю і зголоджений, та й не хотів, певне, на собі такого непотрібного тягаря носити... Опішений, знеможений, охлялий з голоду, не мавши де та й не хотівши рятунку якогось шукати, впав я десь на ходу і пролежав на землі сам не знаю скільки. Коли опам'ятався, не відчував уже голоду; коло мене стояли козопаси, які, певно, й погодували мене. Вони розповіли, в якому стані знайшли мене - я блудив словами, верз несосвітенні всякі речі, одне слово, так поводився, наче був несповна розуму. Та й сам я згодом почав іноді постерігати, що на мене божевілля находить - в голові ніби тьмяніє, мішається, я скаженію, роздираю на собі одяг, лементую на всю пущу, клену свою недолю і намарно вимовляю безліч разів кохане ім'я ворогині моєї, одну лише думку, одно бажання маючи отак і сконати з тим іменем на устах. Коли я знов до пам'яті приходжу, то почуваюсь таким змореним і знесиленим, що ледве вже й ноги волочу. На ніч забиваюсь я здебільша в дупло коркового дуба, що може прихистити мізерне тіло моє. Козярі та чередники, що тут у горах худобу свою випасають, з ласки своєї поживляють мені душу, кладуть про мене їжу десь на стежці чи скелі, так щоб мені легше було набрести на неї. Навіть коли я не при собі буваю, природа наглить мене до їства, я шукаю і знаходжу, чим заспокоїти голод. Іншим разом, коли я буваю при зуповному розумі, вони розповідають мені, що я виходжу на дорогу й силоміць видираю харчі у пастухів, котрі приходять із села до [169] колиб своїх, хоч вони завжди з дорогою душею дають мені чогось попоїсти. Отак я нидію тут і животію, сподіваючись, що небо пошле мені рано чи пізно смерть або хоч відніме пам'ять, щоб не згадував я більше тої вродливої та зрадливої Люсінди, того підступного та кривдивого дона Фернанда. Якщо це станеться і я живий залишусь, думки мої на ліпшу повернуть стежку, як же ні, то молитиму Бога, щоб прийняв до себе мою душу, бо щоб самому вибавити се змучене тіло з лихої недолі, в яку я послав його доброхіть, на те вже ні сили не маю, ні зваги... ви чули, панове, гірку повість про моє нещастя, то скажіть же мені тепер, чи можна було оповідати її без того хвилювання і зворушення, яке ви в мені отут помічали Отож не втішайте мене й не розраджуйте, ніякі розумні поради мені не поможуть - користі з них буде стільки, як із ліків, що знаменитий лікар пропише хворому, а хворий їх не хоче приймати. Без Люсінди не треба мені здоров'я раз вона воліла належати іншому, хоч і була і мала бути моєю, то я волію жити нещасливо, хоч міг би жити в щасті. Своєю зрадою вона хотіла погубити мене, я ж хочу загинути, щоб те її бажання здійснилось. Нехай же се стане притчею тим, що по нас житимуть, нехай побачать вони, що мені бракувало того, чого нещасним завше вистачало сама можливість потіхи була вже для них потіхою, мені ж воно спричинює ще гірші муки, ще тяжчі страждання, які, я вже думаю, не минуться і з смертю. Такими словами закінчив Карденіо довгу і невеселу повість свого кохання, і парох хотів уже був сказати йому кілька слів потіхи й розради, як раптом до його слуху долинув чийсь жалібний голос, котрий говорив про те, що буде сказано в четвертій частині нашої історії, бо третю її частину мудрий і певний дієписець Сід- Ахмет Бен-Енхелі уриває якраз на сьому пункті. РОЗДІЛ XXVIII, де оповідається про нову і приємну пригоду, що приключилась парохові та цилюрникові в тих самих горах Щасливі і благоденні були ті часи, коли блукав світами найодважні-ший рицар Дон Кіхот з Ламанчі,. бо завдяки похвальному наміру, що він повзяв - воскресити й відродити до нового життя майже зовсім зниклий і вигаслий орден мандрованого рицарства,- нині, в наш вік, позбавлений веселих розваг, ми маємо змогу втішатися не лише незмірно цікавою правдомовною його історією, а й різними вклиненими в неї оповіданнями та приповістями, огулом беручи не менше приємними, хитросплетеними та правдивими, ніж сама історія; вона ж сама, снуючи далі свою добре чесану, сукану й мотану нитку, оповідає, що як тільки парох зібрався потішити Карденія, до його слуху долинув плачливий голос, що квилив-проквиляв такими словами - О Боже! Невже оце воно і є, те місце, що може стати за таємне схоронище цьому злиденному тілові, що його важкий тягар я мушу двигати проти волі своєї Мабуть, що так, коли пустельність і безлюдність цих гір мене не оманює. Непорадна моя година! Справді, краще мені бути серед цього бескеття, серед цих нетрів, де я можу вільно жалітися небові на лиху мою недолю, аніж із людьми пробувати, бо ніхто на світі не спроможен розвіяти мої сумніви, розважити мою тугу, зарадити моєму лихові! Парох і його супутники добре розчули й розібрали всі ці слова, і їм здалося (та так воно направду й було), що хтось їх промовив десь тут поблизу, от і рушили вони мовця шукати. Не ступили ж і двадцять ступнів, як за скелю під ясеном побачили молодого хлопця, вбраного по-сільському; обличчя його вони спершу не розгледіли, бо він нахилився і мив у річечці ноги. Підійшли вони так тихо, що він і не постеріг, бо на одно тільки вважав, як би ноги біліше вибілити, а ноги ті були в нього мов дві брилочки ясного кришталю, що в потічку між іншого каміння виросли. Аж іздуміли наші, як побачили, що ноги такі гарні та білі - не по ріллі їм би ступати, не за плугом-волами ходити, хоч одяг на хлопцеві за інше, бачиться, промовляв. Упевнившись, що хлопець їх не помітив, парох, який ішов попереду, кивнув тим обом, щоб за скелю сховались; от причаїлись вони всі та й стали дивитись, що то за хлопець такий і що він робитиме. На ньому була коротенька сіра гунька на дві поли, по поясу туго білою хусткою перехоплена, на ногах штани й сиві ногавиці сукняні, на голові знов же таки сивий сукняний берет; ногавиці були високо підтикані і відкривали білі, мов любайстер, голінки. Обмивши гарні свої ноги, хлопець дістав із-під берета рушничка і витер їх; добуваючи рушничка, він підвів голову, і тут підглядачі таку пишну вроду перед собою уздріли, що Карденіо обізвався пошепки до пароха - Це не Люсінда,- значить, це не людина, а небесне створіння! Хлопець ізняв берета, труснув головою - і по плечах його роз-сипалось-розпустилось волосся, що йому й саме проміння соняшне могло позаздрити. Зрозуміли тут усі, що в тому хлоп'ячому сільському перевдязі дівчина ховалась, і ще ж така гарна та пишна, що ніхто з них ізроду такої не бачив, навіть Карденіо; той, правда, знав і бачив Люсінду, то казав потім, що тільки Люсіндина врода могла її красі дорівняти. Розкішне золотисте волосся не лише плечі їй укривало, а спадало ледве не до самих п'ят, таке було буйне та довге. За гребінець їй правили власні руки, і якщо ноги її в воді на кришталь скидались, то руки проти золотих кучерів білими латочками снігу одбивали; дивились вони всі троє на неї, любували, і чимраз дужче кортіло їм дізнатись, що воно за одна. Вирішили вони з своєї криївки вийти, та ледве заворушились, як та красуня підвела голову і, відгорнувши обіруч волосся від очей, подивилась у той бік, відки почула шарудіння. Скоро побачила їх, зірвалась на рівні, миттю підхопила клунок (певне, з одежею), що лежав коло неї, і як була боса, з неза-плетеним волоссям, так і кинулась тікати з переляку. Але тендітні її ніжки сіклися о гостре каміння, і чи пробігла шість кроків, чи ні, як уже й додолу впала. Тут ізблизились до неї всі троє, і перший озвався парох [171] - Не тікайте, сеньйоро, хоч би хто ви були єдине бажання тих, кого ви перед собою бачите,- служити вам. Даремне ви од нас бігти вдарились ніжки ваші того не знесуть, та ми вам усе одно й не дозволимо. Збентежена і спантеличена дівчина не відповіла йому ні слова. Тоді вони підійшли до неї ближче, і, взявши її за руку, парох заговорив ізнов - Волосся ваше, сеньйоро, зрадило те, що ховало ваше одіння; з усього знати, що не блага то була причина, яка змусила вас перебрати свою пишну вроду в такі не вельми гожі шати і загнатися в ці безвини, де ми тільки щасливим випадком могли здибатися з вами; хоч ми, може, й не здоліємо ділом помогти вам у горі, то принаймні спробуємо щось порадити. Хоч як людину притисне горе і біда, а поки вона жива, чом би їй не послухати ради, як рада та йде од щирого серця Отож, шановна сеньйоро, чи, коли хочете, шановний сеньйоре, оговтайтесь від того ляку, що ми вам нагнали своєю появою, та й розкажіть нам усю вашу добру чи злую долю, а ми всі - і разом узяті, і кожен зосібна - готові з усієї душі спочувати вашому лихові. Поки парох говорив, перевдягнена дівчина тільки дивилась на них ошелешено, не зронивши ні словечка і навіть устами не ворухнувши, як ото сільський хлопець, коли йому раптом покажуть якусь дивовижу, що він її зроду не бачив. Та парох не припинив своїх умовлянь, що все до одного зводились; тоді вона зітхнула зглибока і, перервавши мовчанку, обізвалась нарешті - Якщо навіть ці пустельні гори не можуть мене сховати, а розплетене й нечесане моє волосся не дозволяє устам моїм сказати неправду, то годі вже мені прикидатися, бо якби ви і вдали, що вірите мені, то хіба з чемності, а не з іншої якої причини. По сій передмові скажу вам, панове, що я глибоко вдячна за той інтерес, який ви до мене проявили, і готова задовольняти ваше прохання, хоч і побоююсь непомалу, що моє оповідання викличе у вас не лише спочуття, а й прикрий жаль, бо ви не знайдете ані ліків, щоб урази загоїти, ані слів потіхи, щоб утихомирити мої страждання. Коли вже ви вгадали, що я дівчина, і зустріли тут мене, таку молоду саму-самісіньку та ще в цьому перевдязі, то, щоб ви не помислили на мене чого лихого (адже ці обставини, і всі разом, і кожна зокрема, хоч на чию добру славу можуть тінь кинути),- мушу розповісти вам те, про що воліла б мовчати, якби тільки змога моя. Усе це вродлива дівчина виговорила одним духом, такими доладними словами й таким милозвучним голосом, що розум її викликав не менший подив, аніж її краса. Вони знов почали пропонувати їй свої послуги, прохаючи виконати те, що обіцяла, і вона вже більше не одмагалась. Взула звичайненько черевики, уклала волосся, сіла на камені і, перемігши сльози, що наринули їй на очі, рівним і виразним голосом почала оповідати історію свого життя трьом слухачам, котрі стояли перед нею. Розповідь її була ось яка - У нашій Андалузії є містечко, від якого походить прізвище одного дука - з тих можновладців, що іменуються грандами Гишпанії. Має той дук двох синів старший успадковує від нього титул і маєтності, а також, здається, всі його чесноти, а молодший - не знаю, який сладок [172] у молодшого, от хіба що зрадливість Бельїда та віроломство Га-нелона. Мій панотець і моя паніматка - дукові підданці; люди вони не родовиті, зате дуже заможні, і якби походження їхнє було не нижче за достатки, то їм і бажати не було б чого, а мені зроду б не загрожувало те лихо, що оце на мене впало,- може, вся моя біда з того і взялася, що батьки мої не мали щастя вродитися вельможними. Щоправда, не такого вже вони й низького коліна, щоб мали того соромитись, але й не такого високого, щоб мене не мучила думка, що мій незначний рід і є причиною мого нещастя. Одне слово, вони в мене прості селяни, чистокровні, мовляв, християни, а не якісь там мавританські чи ще які підтумки, ще й до того тяжко багаті, у таких розкошах, що куди там іншому полупанку або й панові. Та над усе маєтство і шляхетство пишались вони мною, своєю дочкою-одиничкою не мали, бачите, більше дітей, то кохали й голубили мене хто знає як; такої пещеної дитини ніде, мабуть, і в світі не було. Мали вони в мені на старість потіху і підпору, то не давали й пилинці на мене впасти, неба мені готові були прихилити, всяку мою добру волю вволити. Я ж не тільки над душами їхніми панувала, а й усім господарством заряджала сама єднала й відпускала челядь, вела рахунки, скільки чого посіяно, скільки вродило, давала лад худобі, великій і дрібній, пильнувала олійниць і виноток. Одне слово, під моїм оком було все, що мав такий багатий господар, як мій панотець, над усім була я правителька і властителька, і так щиро до того діла бралась, так хазяйновитістю своєю отця-неньку радувала, що й сказати не можна. Дам, було, загад наглядачам, старшим чабанам і наймитам, а тоді заходжуюсь коло рукоділля дівочого, що воно, мовляв, і пристойно, і пожиточно шиття яке візьму, чи щось гаптую, чи за прядку сяду. Іноді, щоб розважити трохи душу, я кидала ті заняття і читала якусь побожну книжку або вигравала собі на гарфі, бо знала з досвіду, що музика заспокоює неспокійні думки, злагіднює душевну журботу. Отак жила я в домі своїх отця-неньки,- про се життя я не для того так докладно розповідаю, щоб ним хвалитись або чванитись моїми достатками, лише для того, щоб показати, як без вини моєї з тих гараздів попала я в таку от гірку біду. Річ у тому, що, живучи серед такого клопоту господарського, тихо й відлюдно, наче в монастирі якому, я вважала, що ніхто мене ніколи, опріч двірської челяді, й не бачив; як ходила я коли до церкви на службу Божу, то рано-ранесенько, а при мені тут же й паніматка, і служебниці наші, вид мені серпанком запнутий, а очі в землю втуплені куди ступлю, ото тільки й бачу. Незважаючи на все те, мене таки вгледіли очі любові чи, радше сказати, ледарства, бо вони і в рисі не такі зіркі та бачучі. На мене почав задивлятись дон Фернандо - так звали молодшого сина дукового, що я вам про нього говорила. Як тільки оповідачка назвала це ім'я, Карденіо враз аж на лиці змінився, аж у піт його вдарило; парох із цилюрником як глянули, то подумали, що то на нього вже напад скаженості находить (чули-бо про його хворобу), але юнак потом обливався та пильно дивився на дівчину, здогадуючись, хто се така; вона ж на те не звертала ніякої уваги і провадила далі свою повість - Скоро накинув на мене оком, зразу великою загорівся до мене [173] жагою, як сам мені потім сказав і як несхибно знати було з його наступної поведінки. Щоб не розводитись занадто широко про те моє нещастя, я не буду говорити, на які хитрощі і на які способи брався дон Фернандо, щоб освідчити мені свої почуття він підплатив усю мою челядь домашню, до батька-матері лестками підсипався, гостинцями піддобрявся, щодень, було, на нашій вулиці ігрища й сміхи, а вночі серенади нікому не давали спати; до рук мені невідомо яким чином потрапляла безліч листів і цидулок любовних, а в них що не літера, то присяга чи обітниця... Та все те не зворушувало мене, а радше каменило мені серце, наче він був моїм найлютішим ворогом, а всі його залицяння змагали ніби до протилежної мети. Не те що мені ті зальоти були осоружні, не те, що його женихання здавалось настирливим,- ні, я відчувала навіть якесь недовідоме задоволення на думку про те, що мене любить і шанує такий вельможний пан, як дон Фернандо, і компліменти, які він сипав у листах не були мені неприємні адже кожна, хоч би й найбридша, жінка певне радіє, коли її називають вродливою. Та проти того встала сором'язливість моя дівоча, не могла я не зважати й на безнастанні перестороги батьків моїх, од яких не приховалось дон Фернандове залицяння, бо він і не думав його ні від кого приховувати. Отець-мати казали мені, що моя цнота і доброзвичайність - то їхня честь і слава, зводили мені на очі, що я такому панові не рівня і хоч би як він голубив мене словами, то має на думці не моє добро, а власну втіху. А ще говорили, що як хочу я тим його непризвоїтим зазіханням відкоша дати, то вони хоч і зараз ладні мене одружити з ким би я сама бажала, бо з моїм багатством і доброю славою взяв би мене залюбки щонайкращий отецький син із нашого села чи й з усієї околиці. Та їхнє певне приречення і ті правдиві міркування ще більшої додавали мені твердості не зронила я ніколи жодного слівця, котре могло б подати дону Фернандові хоч найменшу надію, що я ладна йому на підмову датись. Так стриманість моя здавалась йому, певне, гордуванням і ще дужче розпалювала спорзну його хіть - інакше не назвеш того почуття, що він мав до мене, бо якби то було щире кохання, то ви б про нього нічого й не почули, не довелось би мені його й розказувати. Дон Фернандо дізнався врешті, що батьки мої надумали одружити мене, аби дати відсіч його замахам, аби мала я ще певнішу й міцнішу оборону. Ті відомості (чи, може, самі здогади) порушили його до ось якого вчинку. Одної ночі, коли всі двері в господі нашій були вже позамикані, щоб часом із недбальства честі моїй не сталось якої порухи, і я знаходилась у повній, здавалося, безпеці у себе в опочивальні, серед тиші й самоти (зі мною була лише моя служниця),- перед моїми очима вродився раптом він. Як побачила я його, так і світ мені померк, і мову ніби одняло, що й крикнути навіть не могла, та й не дав би він, певне, крикнути, бо кинувся одразу до мене, схопив у свої обійми (а я ж, кажу, з тої урази і на опір не спромоглась) і почав говорити,- я й досі не збагну, як брехня може бути також вмілою, як вона ладно слово до слова ниже, що вони всі за правдиві здаються. Зрадливець прихитрився сльозами надати щирості своїм словам, а зітханнями - своїм намірам, і я, безталанна, сама-одна в себе в кімнаті, бездосвідна [174] в таких справах, не зчулася, як почала тій облуді віру давати, хоч і не настільки, щоб ті сльози й зітхання пробудили в мені якісь поступливі жалощі. Як я оговталась од першого ляку і змоглася трохи на силі, то сказала йому з рішучістю, якої я сама від себе не сподівалась «Пане, якби я була не в твоїх обіймах, а в пазурах хижого лева і могла визволитись із них тільки сказавши або зробивши щось таке, що суперечить моїй честивості, то сказати чи зробити ту річ було б так само неможливо, як повернути назад минуле. Ти охопив моє тіло своїми руками, та я оперезала собі душу моєю доброю волею, а вона зовсім не туди зміряє, куди твоя, і ти сам переконаєшся в цьому, коли спробуєш силоміць її вволити. Я твоя підданка, але не рабиня благородство крові твоєї не має і не повинне мати такої влади, аби мій низький, мовляли, рід неславити і зневажати. Хоч я і посполита, і селянка, а поважаю себе не менше, ніж ти своє шляхетство і магнатство. Сила твоя нічого зо мною не вдіє, про твоє багатство мені байдуже, словами ти мене не одуриш, сльозами й зітханнями не розчулиш. Якби щось із тих речей, що я оце сказала, вбачила я в чоловікові, котрого отець-мати дали б мені за мужа, я скорилась би їхній волі, не стративши слухняності, і за велінням честі (не серця, ні) самохіть віддала б тобі те, чого ти, пане, домагаєшся нині силою кажу се для того, щоб ти й не думав, аби хтось інший, окрім законного малжонка, міг од мене чогось добитись».- «Якщо тільки за цим стало діло, прекрасна До-ротеє (бо так звати мене, нещасну),- промовив той зводитель,- то ось тобі рука, що я твій муж; свідками ж моїми хай буде всевидющеє небо і сей твій Образ Пресвятої Мадонни». Почувши, що дівчину звати Доротея, Карденіо знов занепокоївся - це, здається, потверджувало попередні його здогади; та щоб дізнатися, чим те все скінчилось (хоч він, власне, й без того знав уже майже все), він вирішив не перебивати оповіді, спитав тільки - То вас, сеньйоро, звати Доротея Чув я про одну дівчину, котру так звуть; її недоля теж на вашу схожа. Але кажіть далі; слушної хвилі я скажу вам одну річ, яка здивує вас і засмутить одночасно. Мова Карденія, а також дивочне його пошарпане вбрання привернули до себе увагу Доротеї, і вона стала просити юнака, щоб він розповів без утайки, коли чув таке про неї, бо фортуна лишила їй єдину ласку - вона може мужньо переносити будь-які нещастя і до того ж переконана, що нема в світі такого лиха, яке могло б додати ще хоч краплю до її страждань. - Я так і зроблю, сеньйоро,- відповів Карденіо,- я неодмінно скажу, що думаю, коли здогади мої справдяться, але тепер іще не час, і міркування мої вам поки що не потрібні. - Нехай так,- погодилась Доротея,- а тепер слухайте, що було далі. Дон Фернандо взяв образ, що висів у мене в опочивальні, і поставив його перед нами за свідка наших зашлюбин. Він клявся й божився хтозна-якими словами, що візьме мене за дружину, та я впала йому в річ нехай, сказала, добре подумає, що робить, адже отець його напевне запалає гнівом, як дізнається, що син ожениться з селянкою, його підданою; хай же не засліплює йому очі краса моя - хоч яка б вона була, то не виправдає його хибного вчинку. Як же він і справді любить мене і добра мені зичить, то нехай не перешкоджає побратися з рівнею, бо нерівні шлюби ніколи не бувають щасливі - по короткій утісі настають довгі прикрощі. Чимало я тоді йому наговорила, дечого й не пригадаю вже, та слова мої не захитали його намірів - адже купець, який не думає платити, не дуже дбає за торг і ціну. Тоді я загадалась на малу хвильку і так собі подумала «Не я перша, мабуть, перейду заміжжям із низького стану до високого, та й дон Фернандо теж очевидно не перший, що зваблений красою дівочою, або скорше своєю сліпою пристрастю, обирає собі дружину, не відповідну до свого високого рангу. А коли се річ світова, то й не випадає мені цуратися тієї честі, що сама доля посилає; якщо навіть кохання, в якому він мене запевняє, триватиме тільки до задо-волу його жадання, все одно перед Богом я залишуся йому малжонкою. Як же я тепер одіпхну його з погордою, то він, у такому стані бувши, занедбає поштивість і візьме мене ґвалтом - і я буду знеславлена і звинувачена, бо ніхто не повірить, щоб таке могло статись без моєї вини. Як могла я довести отцю-матері, людям, що той кавальєро опинився у мене в опочивальні без моєї згоди» Всі ці питання й відповіді промайнули в моїх думках за одну коротку мить, та найбільше, либонь, поривали мене до згуби (тоді ж я ще того не розуміла!) палкі присягання дона Фернанда, свідки, що він призивав, сльози, що він проливав, а ще приязність його та люб'язність так ревно і щиро він кохання мені освідчував, що тут, певне, скорилось би усяке серце дівоче, таке чисте й невинне, як моє. Я покликала служницю, щоб крім свідків небесних ще й земного мати. Дон Фернандо знов почав присягатись і божитись усіма святими, які тільки є, і прирікав себе на вічне прокляття, якби мав своєї обіцянки не дотримати. Знов попустив сльози, знов почав зітхати та ще палкіше пригортати мене до себе - так ні на хвилю й не випускав з обіймів. Скоро моя дівчина вийшла з покою, я перестала бути такою, а він стався викінченим зрадником і віроломцем. День, що настав по ночі моєї згуби, надходив, бачиться, не так хутко, як бажав собі того дон Фернандо - задовольнивши жадання, ласолюб завжди поспішає покинути місце свого наситу. Тим я се кажу, що дон Фернандо поривався піти від мене якнайшвидше перед світом іще хитра служниця (та сама, що впустила його до опочивальні) вивела його на вулицю; він попрощався зі мною і сказав мені, хоч уже не так гаряче й палко, як перше, аби я не сумнівалася в його вірності, бо клятва його тверда й непорушна; щоб же її скріпити, він ізняв в руки коштовного персня й надів мені на палець. От він пішов, а я сама лишилась, і не знаю, сумно мені було чи весело ся несподівана подія так мене збентежила, стривожила і збурила, що я навіть не мала зваги (чи, може, просто забула) посварити служницю за те, що вона так по-зрадецькому сховала дона Фернанда в моїй кімнаті адже я сама тоді ще надвоє думала, не знала, чи то на добро вийде, чи на лихо. Як прощалась з доном Фернандом, то сказала йому, що може тепер щоночі таким робом до мене приходити, бо я вже йому належу, і так буде доти, доки він не оголосить наших заручин. Проте він прийшов лише наступної ночі, а потім уже не появляв очей, і цілий місяць я не бачила його ніде, ні на вулиці, ні в церкві. Виглядала його, та все даремне, хоч і знала, що він у маєтку своєму пробуває і мало не щодня на лови їздить він, бачите, дуже в тих ловах кохається. Гіркі та тяжкі були то для мене дні й години тоді ото почала я в щирості дона Фернанда сумнитися, тоді він мені до решти зневірився, тоді, пам'ятаю, і служниця вперше почула від мене слова докору за той зухвалий її вчинок, що я раніше їй змовчала. Тоді ото довелось мені сльози тихцем ковтати та вдавати, що я весела, аби не питали в мене отець-мати, чого я сумую, аби не мусила я перед ними брехнями викручуватись. Та всьому тому настав раптом кінець надійшла хвиля, коли я забула і за честь, і за сором, коли терпець мені урвався і думки мої потаємні наяв вийшли. А сталось воно через те, що незабаром у селі нашому поголос пішов, ніби дон Фернандо поїхав до сусіднього міста і одружився там із одною напрочуд гарною панянкою, дитиною шляхетного роду, проте не настільки упосадженою, щоб мала на такого вельможного жениха вповати. Славили люди, що звати її Люсінда, а при шлюбній церемонії сталися там, кажуть, дивовижні речі. Почув Карденіо ім'я Люсінди - і плечі йому стенулись; закусив губу, насупив брови, а з очей так і ринули струмені сліз,- та Доротея вела свою оповідь далі - Як дійшла ця смутна звістка до мого слуху, то серце моє, замість захолонути, таким шаленим гнівом запалало, що я ладна була вибігти на вулицю і на весь світ кричати про зраду і кривду, що мені заподіяно. Але тую лють мою швидко погамувала думка про одну річ, що я наважилась учинити того ж вечора. Я розповіла про своє горе наймитові-підпасичу, котрий служив у мого батька, одяглася в його вбрання і попрохала, щоб він провів мене до того міста, де, казали люди, був мій супостат. Підпасич гудив мене спершу за мою необачність і не похваляв мого заміру, та, бачивши мою непохитну звагу, зголосився піти за мною, як він сказав, хоч і на край світу. Тоді я вклала хутенько в пошивку полотняну одну мою суконьку, взяла про всяк випадок грошей та клейнодів деяких і в мовчанні тої ночі, не сказавши й півсловечка невірній моїй служниці, вийшла з дому в супроводі того парубка та безлічних моїх дум. Я не йшла, а летом до того міста летіла, мені хотілось чимскоріше туди постигнути хоч і не розладжу, гадала, того, що вже сталось, то спитаю принаймні у дона Фернанда, де було його сумління, коли він отаке зробив. Днів за. півтретя добилась я до того міста, і скоро ввійшла до брами, зараз спитала, де живуть Люсіндині батько-мати. Перший же чоловік, до якого я з тим питанням звернулась, розповів мені більше, ніж я бажала знати не тільки дім той указав, а й вислебізував усе, що там на заручинах приключилось, бо про ту подію все місто язиками дзвонило. Того вечора, казали, як дон Фернандо з Люсіндою заручився, молода, подавши слово, як стій зомліла і знепритомніла; коли ж молодий розшнурував їй шнурівку, щоб легше було дихати, то знайшов у неї на грудях цидулку, написану її власною рукою, а в тій цидулці Люсінда заявляла і ознаймувала, що не може стати дружиною дона Фернанда, бо вона вже зашлюбилась із Карденієм (а то, сказав мені той чоловік, є зацний шляхтич із того ж таки міста); що ж вона й подала [177] женихові слово, то єдино через те, що не посміла піти супроти волі; родительської. А ще дізнались із тої записки, що хотіла вона! руки на себе зняти після тих заручин, і се потвердив кинджал, що був у неї десь в одежі схований. Побачивши сеє, дон Фернандо поду-; мав, що Люсінда над ним глузує, кепкує і насміхається; не встигла вона отямитись, як він уже кинувся на неї з тим самим кинджалом і був би, певне, зарізав, якби родичі й домівники були його не втримали. А ще говорили, що дон Фернандо того ж вечора поїхав кудись, а Люсінда очутилась аж на другий день і об'явила батькам своїм, що вона і справді стала правною малжонкою того Карденія, що я казала. Ще й більш од того подейкують, що і сам Карденіо був потаємне на тих заручинах і як побачив, що обряд звершився, на що він ніколи не сподівався, то в розпачі великій утік із міста, написавши перед тим листа, в якому розповів про наругу, що вчинила йому Люсінда, і сказав, що подасться в такі безвісті, де його довіку людське око не вбачить. Про все те знали й відали люди, тільки й мови скрізь було, що про сі справи; ще голосніше заговорили, коли дізнались, що Люсінда зникла кудись із рідного дому й міста батько й мати аж у голову заходили, не знаючи, де і як її шукати. Тії вісті підогріли мою надію се й краще, думала, що я тут дона Фернанда зовсім не знайшла, ніж мала застати його одруженим; брама рятунку, бачилось, зачинилась передо мною ще не намертво може, то само небо перешкодило другому шлюбові, щоб мій невірник згадав про перший і, яко християн, не лише про людський поговір, а й про спасіння власної душі помислив. Такі думки роїлися мені в голові, і, щоб якось підтримати осоружне своє животіння, я, невтішна, тішила себе марними, майже примарними сподіванками. Отак пробувала я в місті, не знаючи, що робити, бо дона Фернанда ніяким світом не могла розшукати, аж чую - вигукують по вулицях окличники, що хто мене знайде, тому велика буде нагорода,- і літа мої оповіщають, і в що зодягнена, як є, списують. А ще почула я, ніби вкрав мене з дому той самий парубок, що піднявся мене супроводити, і се мене вразило в саме серце отак низько, виходить, упала вже я в очу людському, що не тільки за втечу мене неславлять, а й тулять до мене того нужденного пахолка, не вартого моєї уваги. Як почула я ті речі окличницькі, то зразу вийшла з міста разом із тим парубком, котрий, здається, жалкував уже, що прирік мені вірність, і, ховаючись од наздогінців, забились ми на ніч у цюю нетряну тіснину. Та недарма кажуть - як одна біда йде, то й другу за собою веде; так же воно й зі мною сталось. Той вірний ніби і певний слуга, коли опинились ми в цій глушині, не стільки, може, красою моєю знаджений, як підгонений власним гультяйством, вирішив скористатися з такої, як він гадав, сприятливої нагоди і, втративши всякий сором та страх Божий і належиту до мене пошану, став домагатися моєї любові. Почувши у відповідь на свої безецні домагання мої гнівні і обурені речі, облишив просьби, якими думав перше мене підійти, і хотів удатись до принуки. Та праведнеє небо, що майже завжди сприяє й допомагає праведним душам, зласкавилось наді мною, і я сама, своїми слабкими руками, скинула заіграшки того нахабу з кручі; чи він убився, чи живий зостався, того не скажу. [178] Тоді, хоч яка була злякана і стомлена, рушила жваво далі, про одне лише думаючи і дбаючи - як би сховатися в сих горах, щоб не знайшов мене панотець і ті люди, яких він послав за мною нагонцем. Тож і забилась я, буде вже кілька місяців, між сього бескеття і найнялась тут за підпасича до одного скотаря полонинського в самому серці отсих гір та й пастушила собі, намагаючись далі од свого господаря триматись, щоб не зрадило мене ненароком волосся моє, як оце й тепер. Та шкода було моїх старань і зусиль - господар догадався-таки, що я не хлопець, і посіла його та сама грішна думка, що й слугу мого. А що доля не завше посилає нам і рятунок разом з бідою, то не знайшла я такої кручі, щоб і цього покруча з неї зіпхнути, і вирішила, що краще мені втекти і сховатись десь у пущі, аніж випручуватись від нього чи випрошуватись. Давай я тоді знову нетрями блукати і такого захисту шукати, де ніхто не заважав би мені з плачем і зітханнями благати Господа, щоб він змилосердився над моєю недолею і дав мені сили цюю біду перебідувати або послав мені смерть у цих пустельних місцях, щоб і згадки ніякої не лишилось про безталанну дівчину, що на неї безневинно стала слава й пішли поговори не тільки в рідному селі, а і в чужій чужині. Розділ XXIX, де оповідається, яким хитрим і мудрим способом одзволено нашого закоханого рицаря від суворої покути, що він на себе накинув - Отеє вам, панове, і вся правдива повість моїх злигоднів - глядіть же й судіть тепер самі, чи не маю я достатньої причини для ще тяжчих зітхань, ще буйніших сліз, ще гіркіших слів, ніж ті, що ви тут бачили й чули. Пізнавши достоту, яке велике моє страждання, ви не будете марно втішати мене, бо ліків на нього немає. Я ж вас лише одного прошу (се ви легко можете і мусите зробити) - порадьте, де б мені довікувати віку без обави і опасу, що мене тії знайдуть, котрі так пильно шукають. Хоч і знаю я, що отець-мати люблять мене щиро і приймуть з дорогою душею, так соромно ж мені й подумати, що я з'явлюсь перед ними такою - краще десь світ за очі змандрувати, аніж бачити, як вони журяться, що я їм слави наробила, рутвяного віночка не доносила... Сеє сказавши, Доротея замовкла і вся на личку спаленіла - зразу знати, що була то чула й сором'язлива душа. А послухащі душі жалем живим пойнялися і дивом великим дивували, що яка то вона нещасна. Парох хотів уже був словами своїми подати їй ради й розради, та Карденіо похопився поперед нього і спитав - То ви, сеньйоро, і єсть, виходить, красуня Доротея, єдина донька багатого Кленарда Здивувалась Доротея непомалу, почувши ім'я батька свого з уст такого злиденника (ми вже казали, що Карденіо в рам'ї ходив), і спитала в нього - А ви ж хто такий, чоловіче добрий, що знаєте, як панотця мого [179] звати Адже я, здається, оповідаючи про свою недолю, жодного разу його ймення не назвала. - Я той безталанний,- відповів Карденіо,- що його Люсінда, як ви самі, сеньйоро, сказали, нарекла своїм мужем; я бездольний Карденіо, якого той самий лиходій, що вас у неславу ввів, ось бачите до чого довів - я обідраний, голий, безутішно сумовитий і, ще гірше од того, несамовитий адже я тільки тоді при доброму розумі буваю, коли небо завволить повернути мені його на малу часинку. Я той, Доротеє, хто був свідком злочину, зробленого доном Фернандом, хто чув, як Люсінда дала згоду стати його малжонкою. Я той, кому не стало зваги діждатися, поки вона опритомніє, і дізнатися, що написано в листі, знайденому в неї на грудях, бо душа моя не здоліла всіх тих нещасть заразом винести. Терпець покинув мене - і я покинув той дім, лишивши господареві моєму листа, що він мав передати Люсінді, та й подався в ці пустельні місця, щоб тут уже й життя моє скінчити, що стало мені як смерть осоружне. Та доля не відібрала мені життя, лиш розум - може, вона берегла мене для сієї щасливої нагоди, що я з вами зустрівся. Коли правда все те, що ви тут розповіли (а я в тім не сумніваюсь), то дуже можливо, що нам обом судилося від неба по наших злигоднях таке щастя, якого ми й не сподівались; раз Люсінда не може одружитися з доном Фернандом, бо вона моя, і сама про те ясно заявила, а дон Фернандо не повинен її брати, бо він ваш, то маймо певну надію, що небо поверне нам наше права наші залишаються в силі, вони ще не скасовані й не відчужені. І якщо є в нас така потіха, не на марній надії фундована, не на хибній уяві грунтована, то благаю вас, сеньйоро, дайте інший напрям благородним думкам вашим, перемініть наші наміри, як я гадаю перемінити свої, і сподівайтесь кращої долі. Присягаю вам словом рицарським і вірою християнською що не покину вас, поки ви не поєднаєтесь із доном Фернандом; якщо він по-доброму не захоче виконати свого супроти вас обов'язку, то, кори-стаючи з вольності своєї шляхетської, я викличу його на поєдинок, щоб у правому бою покарати його неправність; про власну кривду я не згадаю, нехай карає за неї праведнеє небо, мені ж тут на землі аби за вашу помститись. Великим дивом дивувала Доротея, почувши, що сказав Карденіо; не знаючи, як подякувати йому за таку великодушність, вона вже хотіла до ніг йому припасти, щоб поцілувати, та він того не дозволив. Тоді зняв слово священик; похваливши Карденія за його благородний намір, він став обох їх просити і умовляти, щоб вони поїхали з ним до його села і там запаслися всім потрібним, а потім уже можна буде вирішити, чи їм шукати дона Фернанда, чи Доротею до батька-матері одвезти, чи як там уже краще прирозуміється. Карденіо і Доротея подякували йому і прийняли ті його ласкаві запросини. Цилюрник, що до всього того пильно прислухався, теж докинув своє слово і з не меншою, ніж священик, готовністю запропонував їм свої послуги, а потім розповів коротенько про те, чого вони сюди заїхали, та про химерне Дон Кіхотове божевілля; тепер, казав, треба лиш почекати на джуру, що пішов по свого пана. Карденіо пригадав немов крізь сон свою сутичку з Дон Кіхотом і розказав про неї товариству, [180] от забув тільки, з якої причини вона сталась. В цю хвилю вони почули якесь гукання, і священик з цирюльником зразу впізнали Санчів голос,- не знайшовши своїх супутників на тому місці, де він із ними розстався, джура кликав їх тепер гучно та зично. Вони рушили йому назустріч і спитали, що там чути з Дон Кіхотом; Санчо повідомив, що його пан, худий, блідий, голодний і напівголий (бо лише в самій сорочці), зітхає по володарці своїй Дульсінеї, і хоч він сказав, що Дульсінея велить йому негайно покинути ті гори і їхати до неї в Тобосо, рицар заявив, що не стане перед ясні її очі, допоки не звершить діянь, гідних і достойних її правдивої милості; як воно й далі так діятиметься, то не бачити йому ані імператорства, на яке він цілком заслуговує, ані того архієпископства, що пасувало б йому в крайньому разі,- отож нехай добре подумають, як його Звідси випровадити. Священик заспокоїв джуру нехай він, мовляв, не турбується, бо вони таки визволять його звідси, чи по волі, чи по неволі. Тоді він розповів Карденієві та Доротеї, що надумали вони з цилюрником для того, аби вилікувати Дон Кіхота чи, принаймні, доправити його додому; на се Доротея сказала, що вона може вдати з себе скривджену панянку багато краще, ніж цилюрник; є в неї і вбрання відповідне, то все вийде дуже натурально. Тож нехай вони доручать їй цю роль, і вона успішно доведе той їх замір до скутку, бо читала багато рицарських романів і вельми добре знає, якими словами промовляють скривджені панянки, шукаючи оборони у мандрованих рицарів. - Коли так,- сказав священик,- то нумо братися за діло. Доля вочевидячки сприяє нам неждано-негадано одчинивши двері до вашого, панове, рятунку, вона воднораз і наше завдання непомалу полегшила. Тоді Доротея добула хутенько з свого клунка пишну вовняну сукню та зелену альтембасову мантилью, а з шкатулки дістала коралі коштовні на шию та ще деякі клейноди; як убралася у все те, зразу на вельможну і багату панію схожа стала. Тії вбори і ще дещо, казала, захопила вона з дому про всяк випадок, тільки досі вони їй ще ні разу були не знадобились. Всі любували на неї, що яка то вона гарна та ладна, та гожа, і казали, що дон Фернандо дуже, мабуть, нетямущий чоловік, коли од такої кралі одкинувся; та найбільше дивувався Санчо Панса, бо йому здавалось (та так воно справді й було), що зроду ще такої красуні не бачив, тож і почав допитуватись у пароха, що то за сеньйора така вродлива і чого вона шукає в сих нетрях та хащах. - Ся вродлива сеньйора, брате Санчо,- відповів парох,- то, щоб ти знав, по мужеському коліну пряма спадкоємиця великого царства Обізіянського; шукає ж тут вона твого пана,, бо хоче прохати у нього ласки і оборони бачиш, її скривдив і образив якийсь лихий велетень, а що рицарська слава твого пана по всьому світу барзо оклична, то ся принцеса приїхала шукати його з самісінької Гвінеї. - То добрий захід і щасливий знахід,- сказав на те Санчо Панса,- особливо як удасться моєму панові за ту кривду й наругу оддячити й одомстити, убивши того вражої матері велетня, що ваша велебність [181] каже, а він його таки вб'є, як тільки де зустріне, хіба що то буде привиддя, бо привиддя мій пан не втне ані гич. Тільки знаєте, чого я хочу в вашої велебності ще попросити Зробіть так, щоб панові моєму не захотілось іти в архієпископи, бо я того опасуюсь непомалу. Порадьте йому одружитися негайно з сією принцизною, тоді вже годі буде йому на архієпископство висвячуватись, одна дорога зостанеться - тільки на імператоря, а мені ж не чого й треба. Бо я вже, знаєте, туди й сюди думкою кидав таки не випадає панові мойму на архієпископа йти, бо яке ж буде церкві з мене пуття, коли я чоловік жонатий, а заходжуватись тепер розлуку брати, щоб на хліби духовні сісти, то клопоту не обберешся як не кажіть, а жінка, діти... Одне слово, панові мойму притьмом випада з сією принцизною оженитися,- не знаю, вибачайте, як її величають, то так і кажу. - Зовуть її,- сказав парох,- принцеса Обізіяна; а як же ще має зватись, коли вона з Обізіянського царства - Та вже ж,- мовив Санчо,- не раз і я чув, що люди по тому місцю, де народились, прозиваються того дражнять Педро де Алкала, сього Хуан де Уведа, а ще когось Дієго де Вальядолід. Тож, мабуть, і в тій Гвінеї цариці по свому царству йменуються. - Певно що так,- сказав парох.- А щодо одруження твого пана, то я вже все, що можу, зроблю. Санчо так зрадів із цієї обіцянки, як парох здивувався з джуриної простоти отак уже запали йому в голову ті самі дурниці, що й Дон Кіхотові, коли й на хвильку не сумнівається, що пан його імператором стане. Тим часом Доротея сіла вже на священикового мула, а цирюльник приладнав собі до лиця бороду з волового хвоста і сказав Санчові, щоб вів їх до Дон Кіхота. Вони попередили джуру, щоб той і знаку не подавав, що знає цилюрника й священика, бо від того залежить, чи стане його пан імператором, чи ні. Карденіо й священик не хотіли їх туди супроводити юнак побоювався, що Дон Кіхот може пригадати їхню суперечку, священик вважав, що його присутність поки що не потрібна,- тож вони пропустили тих трьох уперед, а самі пішли назирцем позаду. Священик дав при цьому останні напутіння Доротеї, що їй робити; та відказала, хай не турбується, бо вона вчинить усе до цяти стеменно так, як вимагають і приписують рицарські романи. За три чверті милі звідти серед безладного скалля та бескеття знайшли вони Дон Кіхота наш рицар був уже вдягнений, лише не при збруї. Як побачила його Доротея (Санчо їй сказав, що то він і є), зразу вдарила свого ступака нагайкою, а за нею слідком потрюхикав бородатий голйборода; коли ж вони зблизились до Дон Кіхота, слуга зіскочив із мула і допоміг ізсісти Доротеї. Вона спішилась легко і жваво і тут же стала навколішки перед Дон Кіхотом, що марно силкувався її підвести. Не встаючи, вона такими промовила до нього словами - Я не встану з місця, о славетний і зацний рицарю, допоки ви з добротливості й великодушності своєї не приречете мені одної ласки, що буде за честь і славу персоні вашій і за велике благо найбарзо невтішній і наймоцно скривдженій дівиці на білому світі. Якщо й справді міць потужної вашої правиці відповідає розголосу несмертельної [182] вашої слави, то повинні єсте вчинити ласку безталанниці, що з такого далекого краю прийшла на сяєво преславного імені вашого шукати ради й поради в своїй недолі. - Я не дам ні слова одповіту, ясна панно,- одрік Дон Кіхот, і не буду слухати далі справи вашої, поки не рачите з землі встати. - Ні-бо, не встану, пане рицарю,- сказала скривджена дівиця,- аж поки достойність ваша не прирече мою волю вчинити. - Прирікаю і обіцяю,- промовив тоді Дон Кіхот,- якщо тільки од того не буде ущербку і шкоди королю моєму і рідному краєві, а також тій, що тримає в своїй руці ключ од мого серця і свободи моєї. - Ані шкоди, ані ущербку жодного їм од того не станеться, пане мій і добродію! - відповіла бездольна дівиця. Тут Санчо Панса підійшов до свого пана і сказав йому тихенько над ухо - Ваша милость сміло може обіцяти їй ту ласку, бо то, прошу пана, не яке й велике діло - убити якогось там велетюгу, а благає ж то вас ясновельможна принцизна Обізіяна, володарка царства Обізіянського із самої Ефтіопії. - Хоч би хто вона була,- відповів Дон Кіхот,- я повинен так чинити, як велить мені рицарський мій обов'язок. І, обернувшись уже до дівиці, промовив - Хай ваша пишна врода встане, бо я зволяю на тую ласку, о яку вашмость мене просити рачила. - А прошу я у вас ось чого,- сказала дівиця.- Хай ваша великодушність їде за мною не гаючись, куди я її поведу, пообіцявши перше не шукати іншої якоїсь пригоди і не здаватись на інше якесь прохання, поки не помститься за мене на віроломцеві, що, знехтувавши всяке право людське і Боже, завладнав підступно моїм царством. - Іще раз кажу, що ладен вашу волю вчинити,- проголосив Дон Кіхот,- отож, ясна панно, віднині ви можете забути журбу, що вас сушить, і підживити та підбадьорити вашу знебулу надію з Божою помочею ся потужна правиця поверне вам незабавом царство ваше, і ви знову обіймете престол старожитньої і могутньої держави вашої, насукір і на зло всім супостатам, котрі хотіли б тому противитись. Нумо ж братися до діла, бо загай, кажуть, велику біду чинить. Скривджена дівиця притьмом поривалась поцілувати йому руки, та Дон Кіхот яко ґречний і поштивий кавальєро не хтів того жодною мірою допустити він підвів її і обійняв з великою ґречністю і поштивістю, а потім сказав Санчові підтягнути негайно на Росинантові попруги та подати всю збрую лицарську. Санчо миттю зняв ту лицарію, що на дереві, мов трофеї які, висіла, і, підтягнувши на коню попруги, узброїв не гаючись свого пана, а той, уже при повнім обладунку бувши, промовив - Ну, Боже благослови, рушаймо на допомогу сій ясновельможній панні! Цирюльник стояв іще й досі навколішках і душив у собі сміх, що розбирав його, та, знай, притримував бороду, бо якби вона відпала, то, може, весь їхній добрий задум нанівець ізвівся б. Побачивши, що [183] Дон Кіхот призволив уже на ту ласку і поривався якнайшвидше спевнити свою обіцянку, він підвівся і, підтримуючи другою рукою свою нібито пані, разом із Дон Кіхотом підсадив її на мула. Тоді Дон Кіхот скочив на Росинанта, а цирюльник ізліз на мула й собі, тільки Сан-чо мусив іти пішо тут ізнов згадав він про Сірого, що йому вкрадено, але не вельми вже тим журився, бо гадав, що пан його туж-туж імператором стане, бо певне що ожениться з тою принцизною і сяде принаймні на обізіянський царський престол. Одне тільки його непутило, що царство теє десь аж у муринській землі і всі його підданці будуть чорні наголо; він, правда, хутко додумався, як тому лихові зарадити. «Що з того,- казав він собі,- що мої підданці будуть чорні Наладую їх на кораблі, привезу в Гишпанію, продам за добрі гроші, готівкою візьму, вже ж не як, а за тії гроші куплю собі титул чи уряд який та й буду панувати в достатках до кінця віку. Тут, бра, тільки не зівай, а розуму та сприту в мене стане, щоб таке діло зорудувати; продам тих підданих як не тридцять, то, може, хоч десять тисячів душ, аби тільки добути, то вже легко збути, чи малих, чи великих. Хай і чорна то все чорнота, а матиму за них і срібла, і злота! Такий і Санчо, щоб грушку в попелі заспав, аякже!» І так його ті думки радували й тішили, що й піхотою чалапати заіграшки здавалось. Карденіо й священик дивились на все те із-за хащуватих скель і не знали, як їм краще до них приєднатись; та із священика був неабиякий вигадько, і він хутко прирозумів, як їм із клопоту вийти узяв ножиці, що носив із собою у піховці, обстриг швиденько Карденію бороду і дав йому свого сірого плаща та чорний пристібний ковнір, а сам зостався в одних штанях та камізельці,- і Карденіо так супроти колишнього змінився, що й сам себе в дзеркалі, певно, не впізнав би. Поки вони перевдягались, ті вже вперед поїхали, та вони все-таки перші на шлях вибрались, бо вершникам було не так-то й легко по хащах та бездоріжжю правитись. Одне слово, пішоходи вийшли з ущелини на рівнину, а як виїхав із гір Дон Кіхот із супутниками своїми, священик став приглядатись до нього пильно, немовбито впізнавав, а впізнавши, кинувся до нього з розкритими обіймами, вигукуючи - Видом видати доброго земляка мого, Дон Кіхота з Ламанчі! Чолом даю зерцалові рицарства, взоровзорові благородства, обороні й покрову всіх знедолених і скривджених, цвітові мандрованих витязів! Кажучи сеє, він тулив собі до грудей ліве коліно Дон Кіхота; рицар же наш, здивований його словами і вчинками, став і собі пильно до нього придивлятися, а впізнавши, ніби аж перелякався і чимдуж силкувався злізти з коня, та священик не пускав його. Тоді Дон Кіхот промовив - Дозвольте, пане ліценціате не випадає мені верхи їхати, коли така шановна особа, як ваша велебність, має йти пішки. - Не можу на те жодною мірою пристати,- заперечив йому священик.- Вашій достойності саме й подобає на коні сидіти, бо, сидячи на коні, ви звершаєте діяння і подвиги, небачені досі в нашому [184] віці; мені ж, смиренному священнослужителеві,' досить буде й на забедри сісти до одного з сих добродіїв, що з вашою милостю на мулах мандрують (певна річ, коли вони на те погодяться),- і я уявлю собі, що підо мною крилатий Пегас чи зебруватий бахмат, на якому гуляв колись знаменитий мавр Мусарак, що лежить тепер, заворожений, в надрах Соломонової гори непоодаль від преславного города Комплута. - Се мені якось не спало на думку, пане ліценціате,- сказав Дон Кіхот,- але я гадаю, що ясновельможна принцеса з ласки своєї велить слузі відступити вашеці сідло, а слуга й на забедрах може сісти, якщо тільки мул видержить. - Гадаю, що видержить,- озвалась принцеса,- та, мабуть, я й не повинна сього моєму джурі наказувати, бо він у мене такий штивний і поштивий, що не попустить, аби духовна особа йшла пішки, коли є спромога верхи їхати. - Безперечно,- погодився цилюрник. Він зіскочив швиденько з мула й запропонував священикові сісти в сідло, що той і зробив, не чекаючи дальшої припрохи. Та мул той, на жаль, був найманий, а це все одно, що сказати - лихий на вдачу коли цилюрник хотів сісти йому на крижі, він так вихонув задом, так бриконув ногами, що якби попав у груди чи в голову, майстер Ніколас прокляв би навіки оту виправу по Дон Кіхота. З переляку беркицьнувся цилюрник додолу, не дбаючи вже про бороду, а вона взяла й одлетіла; побачив він таке діло (що робити) - затулив лице руками та й ну бідкатися, що зуби йому вибило. А Дон Кіхот, побачивши ті пелехи без шкіри й без крові на добрій відстані від лежачого слуги, вигукнув здивовано - Що за чудасія, Боже милий! Чи ти ба, як йому мул бороду зняв - мов одрізав, так гладко та рівно! Побачивши священик, що хитрощі його можуть наяв вийти, підняв хутенько ту бороду й підбіг із нею до майстра Ніколаса, котрий іще лежав та знай бідкався, схопив його за голову, притулив собі до грудей ізнов бороду та й почав над ним слова якісь мимрити - нібито замову, щоб борода приросла, от побачать, мовляв, як добре все буде. Причепивши ж, одійшов од нього, а той ніби слуга і справді став такий здоровий і бородатий, як перше був. Здивувався тому Дон Кіхот непомалу і попросив священика, щоб той навчив його колись тії замови, бо вона, мабуть, не лише на відірвані бороди помічна, а й на щось інше адже на місці вискубаних пелехів мали бути якісь подряпини чи садна, а вже ж то воно загоїлось, як борода приросла. - Авжеж,- сказав священик і пообіцяв навчити його при нагоді тої замови. Вони домовились, що зараз сяде на мула сам священик, а ті троє будуть мінятися з ним по черзі, поки доїдуть до корчми - до неї залишилось іще миль зо дві. От одна трійка - Дон Кіхот, принцеса й парох - сіла на ступаків своїх, а друга - Карденіо, цилюрник та Санчо Панса - пішки йти налагодилась; тоді Дон Кіхот обізвався до дівиці - Хай ваша велич, пані моя, обійме провід і веде нас, куди сама знає. Та перше ніж вона заговорила, упав у річ священик - До якого царства гадає правитись ваша ясновельможність Чи часом не до Обізіянського Мабуть, що так, а як ні, то я нічого в тих царствах не тямлю. Доротея, що вже раніше була з ним.ізмовилась, догадалась, що треба їй притакнути, і одрікла не вагаючись - Атож, пане, саме до цього царства і лежить мій шлях. - А коли так,- похопився словом священик,- то ми проїдемо через наше село, а там ваша милость ізверне вже на Картагену, де з Божою помочею сяде на корабель і, як вітер буде погідний, а море спокійне й безбурне, то не мине й дев'яти років, як ви допливете до великого Сцитського (або, як дехто каже, Скіфського) озера,- од нього ж до вашого царства буде не більше, як сто днів дороги. - Помиляєтесь, пане добродію,- заперечила принцеса,- ще нема двох років, як я звідти виїхала, і, хоч погода весь час була мені супротивна, я, як бачите, таки прибула сюди й знайшла того, кого так палко прагнула бачити - пана Дон Кіхота з Ламанчі, що його ім'я дійшло до слухів моїх, заледве я ступила на гишпанську землю; се ж то й порушило мене розшукати його, аби звіритись на його ласку і доручити мою справедливу справу мужності його звитяжної правиці. - Годі про се,- промовив тут Дон Кіхот,- не треба мені хваління, бо на лестощі я не жадний; як же се й не лестощі, то все одно такі речі ображають мої цнотливі уші. Одне тільки можу сказати вам, пані моя яка б уже там не була моя мужність, а коли вона в мене є, мушу вам служити, хоч би й душею мав наложити. Та то нехай на потім, а тепер я попрошу вас, пане ліценціате, поясніть мені з ласки вашої, як ви сюди втрапили отак-о - сам-один, без челяді, ще й легкома,- аж дивно мені якось. - На се я відповім коротенько,- одказав священик.- Отож, пане мій Дон Кіхоте, знайте, що я разом із майстром Ніколасом, нашим спільним другом і цилюрником, рушив був до Севільї, де мав отримати гроші, котрі переслав мені родич один, що вже хтозна-відколи в Америку подався, і то гроші неабиякі шістдесят тисяч песет, було б чим набити не один кисет. І от, як їхали ми вчора десь отут, напали на нас грабіжники і обдерли геть до шерстиночки - бачите, майстер Ні-колас мусив собі фальшиву бороду почепити, а сього молодика,- тут парох указав на Карденія,- то й зовсім догола обібрали. Подейкують околишні люди, що то були галерники, яких визволив десь отут-о якийсь одчайдушний сміливий чоловік адже при них вартовики йшли з комісаром, а він їх усіх розпутав і розпустив. То був, напевне, якийсь божевільний або такий самий гультяй, як вони, лайдак без честі й поваги адже він пустив вовків між вівці, лисиць на курей, а мух на мед. Насмілився, одне слово, зламати право і встати проти короля, свого природного пана й володаря, коли порушив отак мудрі його накази, надумав лишити галери без рук, без ніг, а ще й до того Святу Германда-ду наполохати, що вже стільки літ тихо спочивала,- укоїв таке діло, що й душі пагуба, і тілові пожитку нема. [186] Санчо, бачите, зразу ще розповів парохові та цилюрникові про пригоду з галерниками, що так славно випала його панові, і парох навмисне говорив отак, без обрізків, щоб подивитися, що скаже чи зробить Дон Кіхот. Наш рицар при кожнім слові аж на лиці мінився, та не важився признатись, що то він, а не хтось інший звільнив ту чесну компанію. - Отож вони нас і пограбували,- закінчив свою розповідь священик,- нехай Господь милосердний простить тому, хто одвернув од них справедливую кару. РОЗДІЛ XXX, де мова мовиться про бистроумність прекрасної Доротеї та про інші вельми цікаві і втішні речі Чи доказав парох свою мову, чи ні, як уже обізвався Санчо - Далебі, превелебний отче, се вчинив не хто інший, як пан мій Дон Кіхот; даремне розраював я його й остерігав, аби глядів, що робить, марне казав, що то буде гріх - таких людей визволяти, бо засуджено їх за великі злочини. - Дурень єси,- впав йому в річ Дон Кіхот.- Мандрованому рицареві не випадає розпитувати й дізнаватися, чи ті знедолені, скривджені й пригноблені люди, яких вони зустрічають по дорозі в кайданах, потрапили в таку халепу з своєї вини, чи терплять безневинно він мусить стати їм до помочі, яко беззахисним, маючи обачення не на махлярства їхні, а на митарства. Я й справді надибав ціле гроно, цілий кетяг таких безталанних і безутішних, і вчинив з ними так, як велить моя рицарська повинність, а все інше мене мало обходить. Кому ж то мій учинок не до смаку приходиться, тому, шануючи достойність церковну пана ліценціата і велебну його особу, я скажу, що мало він знається на рицарських справах і бреше, як скурвий син і останній лайдак,- се я ладен довести йому своїм мечем, де завгодно й коли завгодно. По сім слові він хвацько випростався в стременах і насунув собі на лоба мисюрку, бо ту голярську мідницю, що була в його уяві Мамбріно-вим шоломом, він приторочив спереду до сідла, поки не трапиться нагода направити ушкодження, завдані галерницькими руками. Доротея, дівчина дотепна і бистроумна, знала вже, що Дон Кіхот із глузду скрутився, і бачила, що всі, окрім Санча Панси, роблять собі сміх із нього, то й сама вирішила позаду не лишатись і звернулась до розгніваного Дон Кіхота з такими словами - Пане рицарю, нехай достойність ваша пам'ятає обітницю, дану мені нещодавно згідно з нею ви не повинні тим часом заходити в жодні інші пригоди чи суперечки, хоч як би пильно вам припадало. Отож погамуйте ваше серце, бо якби пан ліценціат знав, що тих галерників увільнила отся неподоланна правиця, то він, напевне, тричі зашив би собі рота і тричі прикусив язика, перше ніж зронити слово, що вашеці накриво пішло. [187] - Клянуся, що так воно і є,- потвердив священик.- Я радше дав би вуса собі одчикрижити. - Гаразд, пані моя,- сказав Дон Кіхот,- я замовкну і впиню справедливий гнів, що клекоче в душі моїй, і їхатиму тихо та мирно, поки не доконаю того, що вам прирік; та прошу вас, якщо се тільки вам не важко, в нагороду за сей мій добрий замір скажіть мені, яке лихо вас спіткало і хто ті вороги, де вони і скільки їх, на чию голову повинна впасти моя сувора, нещадна й невблаганна помста - Скажу з дорогою душею,- погодилась Доротея,- якщо тільки вам не прикро буде слухати повісті про великі злигодні і муки. - Аж ніяк не прикро, пані моя,- запевнив її Дон Кіхот. - Коли так,- сказала Доротея,- то прошу панства слухати мене уважно. Заледве вона вимовила ці слова, як Карденіо з цилюрником підійшли до неї ближче - цікаво їм було почути, яку сторійку сплете вигадлива Доротея; Санчо зробив так само, але він, як і його пан, і гадки не мав, щоб то була якась омана. Доротея вмостилася гарненько в сідлі, прокашлялась і, прибравши належної постави, почала невимушено - Передовсім, панове-добродійство, знайте, що звати мене... І тут вона затнулась, бо забула раптом, яке ім'я прибрав їй священик; та той, зрозумівши, в чім річ, похопився їй на виручку - То не диво, пані моя, що ваша ясновельможність бентежиться і мішається, оповідуючи про свої нещастя, бо вони бувають часом такі, що й пам'ять бідним одбирають, іноді і своє власне ім'я забудеш, не то що. Отож і вам, певне, випало з помку, що звати вас принцеса Обі-зіяна і що ви єсте законна спадкоємиця великого царства Обізіянсько-го; після такого нагаду ваша ясновельможність без жодної більше труднації може відновити в скорбній своїй пам'яті все, що жадає нам розповісти. - Се правда,- сказала дівиця,- думаю, що надалі я зможу обійтись без нагадувань і здолію сама вивести кінці моєї правдомовної історії. А історія моя ось яка. Отець мій цар, на ймення Тінакрій Знаючий, був превельми очитаний у так званій чорнокнижницькій науці і виворожив по книгах своїх, що мати моя, цариця Харамілья, помре раніше за нього і що йому самому невдовзі по тому судилося зійти з сього світу, а мені лишитися кругом сиротою; але не те, казав він, смутило його й бентежило, а зовсім інше знав він напевне, що страхолюд-ний велетень, володар великого острова неподалік од нашого царства, на ймення Пандафіланд Хмуроокий (бо річ відома, що хоч у нього очі ніби цілі й сидять на місці, а дивиться він на всіх басом, немов косує, і робить так навмисне, аби всіх жахати та лякати),- що той велетень, кажу, дізнавшися про моє сирітство, вдарить на царство моє з потужним військом і заполонить його геть-чисто все, що й сільця маленького не зоставить, де б мені голову прихилити. Того лихоліття і тої руїни я зможу уникнути, казав мені отець, якщо тільки згоджуся вийти за того велетня заміж, але він був упевнений, що хоч як сутужно припаде мені, я ніколи на такий дивоглядний шлюб не пристану,- і то таки щира правда, бо я і в думці собі не покладаю, щоби стати жоною тому велетню, ані жодному іншому, хоч би який він був грізний і страшний, [ще [188] сказав мені панотець мій, що як він помре і Пандафіланд нападе на моє царство, то щоб я, крий Боже, не гадала оборонятись, бо то була б моя погибель, а щоб сама з доброї волі покинула державу мою і вберегла тим самим од смерті і руїни щирих моїх і вірних підданців, бо з таким могутнім і забісованим велетнем мені все одно неможливо мірятися; він радив мені, щоб я негайно подалася в супроводі якогось вірника до Гишпанії, де я знайду ліки на всі свої нещастя, скоро тільки відшукаю певного мандрованого рицаря, що його слава на той час лунатиме вже по всьому тому королівству, а звати його, дай Боже на пам'ять, чи то Дон Чухот, чи то Дон Сміхот. - Певно, він сказав Дон Кіхот,- упав їй у річ Санчо Панса.- що іменується ще й Лицарем Сумного Образу. - Правда твоя,- сказала Доротея.- А ще мовив мені панотець мій, що рицар той на зріст високий, із себе худорлявий, а десь із правого боку, попід лівим плечем, здається, має в нього бути темна лунина з кількома щетинястими волосками. Почувши сеє, Дон Кіхот промовив до свого джури - Санчо, сину мій, ходи-но сюди та поможи мені розібратися я хочу допевнитись, чи справді я той рицар, що то про нього ворожив премудрий цар. - А навіщо вашеці роздягатись - спитала Доротея. - Хочу подивитись, чи є на мені та пляма, про яку говорив ваш панотець,- відповів Дон Кіхот. - І зовсім не треба розбиратись,- зауважив Санчо,- бо я й так знаю, що в вас на хребті є достеменно така сама родимка то ознака великої сили. - Сього цілком досить,- сказала Доротея.- Друзям не годиться зважати на всякі дрібниці чи та лунина на плечі, а чи на хребті, то байдуже, аби вона була, бо тіло скрізь однакове. Немає жодного сумніву все, що казав панотець мій, справдилося, і гаразд я вчинила, що вдалася до пана Дон Кіхота, бо се ж і єсть той рицар, якого навіщував мені панотець - і прикмети всі сходяться, і слава його не лише в Гишпанії, а й по цілій Ламанчі голосно лунає. Заледве я зійшла на берег в Осуні, як уже почула про незліченні його подвиги, і наче хто мене в серце торкнув, що саме його я маю шукати. - А як же вашмость могла в Осуні на берег зійти, коли то не морська пристань - спитав Дон Кіхот. Перше, ніж Доротея спромоглась на якусь відповідь, в розмову втрутився священик - Ясновельможна принцеса, певно, хотіла сказати, що висадилась вона в Малазі, а вже в Осуні вперше почула про вашу милость. - Саме це я й мала на увазі,- притакнула Доротея. - Ну, тоді все ясно,- сказав священик,- хай ваша величність каже далі. - А далі вже, власне, нема чого й казати,- мовила Доротея.- Доля була до мене така зичлива, що я розшукала пана Дон Кіхота і можу вважати, що я знов повновладна цариця й повелителька над усім моїм царством, бо сей рицар з притаманною йому ґречністю й великодушністю прирік мені зробити ласку і йти за мною, куди я його поведу,- [189] поведу ж я його прямо до Пандафіланда Хмуроокого, аби вій убив його й повернув мені те, що лихий велетень беззаконно забрав у мене. І все те має справдитись слово в слово так, як наворожив мій добрий панотець Тінакрій Знаючий, бо він до сього ще додав і написав чи тс грецьким, чи то халдейським письмом (я гаразд не вчитаю), що коли той напророчений рицар зніме велетневі голову з плечей і зажадає, щоб я стала йому дружиною, то щоб я без жодних вимовок і суперечок погодилась стати його правною малжонкою і ввела його в володіння і царством моїм, і моєю власною персоною. - А що, друже Санчо,- обізветься тоді Дон Кіхот до джури свого,- чуєш, до чого воно йдеться Не я тобі казав От уже нам і царство до царювання, і цариця до женихання! - Дей же його кату! - вигукнув Санчо.- Сучий син буде, хто з нею зразу ожениться, як тільки переріже горлянку тому гаду Панто-хвиладу! Та й цариця ж то така краля, що ну,- коби мені всі блохи в ліжку на таких-от перевертались! По сій мові підскочив двічі вгору з великої утіхи, ще й руками в підошви ляснув, а тоді схопив Доротеїного мула за оброть, спинив його, упав перед ним навколішки і попросив ручки поцілувати на ознаку того, що він визнає її за свою царицю й повелительку... Кого б, ісправді, не насмішило оте панове божевілля й джурине простосердя Та Доротея простягла йому ручку до цілування і обіцяла, що зробить його вельможею в своєму царстві, скоро небо пошле їй таку ласку і поверне їй владу над її державою. Санчо подякував принцесі такими словами, що всі знову зареготались. - Оце, власне, і вся моя історія, панство моє любе,- сказала Доротея.- Мені лишається тільки додати, що з усіх прибічників, які мене в дорозі супроводили, зостався живий один оцей бородатий слуга, а то всі потонули під страшенну хуртовину морську, що захопила нас, як ми вже до пристані допливали. Ми з ним якимось чудом прибились до берега на двох дошках, та і все моє життя, як ви напевне вже помітили,- то суцільне чудо й таємниця. Коли ж я про щось, може, занадто широко річ повела, чи де яке слово не до ладу сказала, то не винуйте мене занадто строго адже з самого початку моєї оповіді велебний пан ліценціат цілком слушно зауважив, що безнастанні і надзвичайні злигодні відбирають пам'ять тому, хто їх переносить. - Мені вони її не відберуть, о чеснородна і владоможна сеньйоро,- промовив Дон Кіхот,- нехай би, вам слугуючи, я зазнав їх премногеє множество! Тим я знову потверджую і конфірмую ласку, що вам обі-цяв-єм, і присягаю іти за вами хоть і на край світу, аби спіткатися з лютим супостатом вашим, котрому я думаю з помочею Всевишнього і власної моєї правиці відтяти гордливу голову лезом цього... не кажу доброго меча, бо Хінес де Пасамонте забрав його у мене. Останні слова наш гідальго промимрив собі під ніс, а потім знову заглаголав на повен голос - А як я вже зотну йому голову і оддам царство ваше вам же у мирну обладу, то нехай ваша найясніша персона розпоряджає собою по власній волі й уподобі, тим що поки пам'ять моя зв'язана, і воля моя у неволі, і розум мій утрачений усе через тую... не скажу через ко,го,- [190] я й помислити не можу про одруження з будь-якою іншою, хоч би і з самою Жар-Птицею. Сі останні слова Дон Кіхотові про те, що він не хоче одружуватись, так не сподобались Санчові, що з великої досади він аж зарепетував на пана - їй же Богу і присягай-Богу, пане мій Дон Кіхоте, у вашої милості не всі дома! Де видано одкидатися од такої вельможної принцизни, як оця-о Чи, може, ви думаєте, що таку, мовляв, пайду аби-де знайду Еге, держіть в обидві жмені! Чи, може, скажете, пані моя Дульсінея краща од сієї Овва! Далеко куцому до зайця вона її і нігтя не варта... Дідька лисого стану я коли грапом, як ваша милость печеного льоду шукатиме. Женіться, женіться зараз же, бодай вам се та те, загорніть собі царство, що само в руки на дурничку дається! Станьте вже раз царем чи королем, а мене маркізом ізробіть або й губернаторем, а там, про мене, хоч і весь світ пропадай! Не стерпів Дон Кіхот, що при ньому його володарку Дульсінею такими словами шпетять; не сказавши Санчові ні слова, ні півслова, замахнув він списом і так черкнув свого джуру раз і вдруге, що той, як сніп, на землю впав; щоб нашого рицаря не впинила була Доротея, то бідаха Санчо тут би й смерті собі добув. - Ти думаєш, підлий хаме,- озвався Дон Кіхот по якійсь хвилі,- що я вічно буду сидіти, згорнувши руки, що ти в мене всяке зле-лихе витворятимеш, а я все тобі плазом пускатиму Так не буде ж сього, нахабо безсовісний,- а інакше тебе й назвати не можна, коли ти посмів злорічити на незрівнянну Дульсінею. Чи ти не знаєш, мудю такий, лайдаку, гунцвоте, що якби вона не вливала сили в правицю мою, то я і блохи вбити не здолів би Скажи, шельмо з гадючим жалом, хто, по-твоєму, завоював се царство і зняв голову велетню, хто зробив тебе маркізом (бо на все те я дивлюсь уже, як на річ доконану і формально узаконену),- хто, як не доблесна Дульсінея, що обрала рамено моє за знаряддя великих своїх звершень Вона бореться в мені й перемагає, а я нею тільки живу й дихаю, бо вона - життя моє, і дух, і суть. О, розпревражий гультяю, який же ти невдячний тебе піднесено із грязі в князі, і в тебе язик повертається лихословити на свою добро-чинницю! Хоч же і був Санчо побитий, та чув усе, що говорив Дон Кіхот; підвівшися хутенько з землі, він захилився за Доротеїного ступака і промовив звідти до свого пана - Ви мені, пане, скажіть коли ваша милость порішила не женитися з цією вельможною принцизною, то, виходить, і царства вам не буде, а якщо так, то чим же ви зможете мене нагородити От чого мені жалько! Ви б таки взяли оженились із царівною, що наче з неба оце до нас плюснула, а там можна буде і з панею моєю Дульсінеєю пожартувати, бо, знаєте ж, були такі царі й королі на світі, що полюбовниць собі мали. А котра з них кращіша, до того я не мішаюсь, мать що обидві гарні. Та коли правду казати, то я пані Дульсінеї зроду і в вічі не бачив. - Як то не бачив, блюзніре ти блазнюватий! - обурився Дон Кіхот.- Хіба ж ти не привіз мені оце зараз од неї вісті [191] - Я хотів сказати, що бачив її лише мелькома,- похопився Сан-чо,- то й не міг роздивитися дрібніше на всі її красоти і принади, а так на огул вона вроді лепська. - Тоді я тобі прощаю,- промовив Дон Кіхот,- даруй же й ти мені що я тобі досадив ти ж знаєш, як важко буває перший порив упинити. - Це-то я знаю,- відповів Санчо,- мене самого пориває першим ділом до балачок, то й мелю собі, що на язик наверзеться. - Ти, Санчо, говори, та не заговорюйся,- сказав Дон Кіхот,- а то, знаєш, поти жбан воду носить... Я думаю, ти розумієш. - Чом не розуміти, розумію,- сказав Санчо,- та тільки ж Бог із неба все бачить і знає, хто більший гріх робить чи хто, як я, недобре говорить, чи хто, як ваша милость, недобре творить. - Ну, годі вже,- помирила їх Доротея,- бігай, Санчо, поцілуй панові руку й перепроси, та зважай надалі, кого хвалити, а кого гудити, і не кажи лихого слова про ту володарку Тобоську,- хоч я її не знаю, проте завше готова їй услужити. А втім, уповай на Бога ти неодмінно доскочиш посілості якоїсь і заживеш паном на всю губу. Санчо, понуривши голову, підійшов до свого пана і попросив ручку - Дон Кіхот подав її з величною гідністю і, як джура поцілував її, поблагословив його і велів пройти за собою трохи вперед, бо він має дещо в нього розпитати і поговорити з ним про певні важливі речі. Санчо так і зробив; проїхавши трохи вперед, Дон Кіхот звернувся до нього з такими словами - Відколи ти повернувся, я не мав ні часу, ані змоги розпитати в тебе про деякі подробиці твого посельства і про те, яку ти привіз мені відповідь; тепер же, коли доля погодила нам слушний час і слушне місце, ти не відмовишся, я гадаю, порадувати мене добрими вістями. - Питайте мене про що хочете, ваша милость,- відповів Санчо,- і я вам любісінько викладу, як на долоні, все, од початку до кінця, тільки прошу вас, пане, не будьте такі оприскливі та мстиві. - Нащо це ти мені кажеш, Санчо - спитав Дон Кіхот. - А на те,- одказав Санчо,- що ви мене оце двічі потягнули більше за ту суперечку, в яку нас нечиста сила тоді вночі заплутала, аніж за те, що я бовкнув проти пані моєї Дульсінеї, бо я ж її люблю й шаную, мов святощі які (хоч у неї вони й не ночували),- єдино тим, що вона ваша милоданка. - Не заводив би ти, Санчо, про се мови,- сказав Дон Кіхот,- бо вже воно мені набридло. Я простив тобі щойно, але, як то кажуть, за новий гріх - нова покута. Серед такої розмови побачили вони нараз чоловіка якогось, що їм навпроти верхи на ослі їхав; як ізблизився до них, придивились, аж воно щось ніби на цигана скидається. Та Санчо Панса, що де, було, не вздрить осла, то зразу туди очі й душу пориває, вмить упізнав у тому вершникові Хінеса де Пасамонте і, як по ниточці доходить до клубочка, так він по циганові до Сірого свого добрався. Так воно справді й було злодій їхав на краденому ослі; щоб же його не впізнали, як осла продаватиме, вбрався він за цигана, бо по-циганськи (та і ще пр-вся- [192] кому), говорив він незгірше, ніж своєю рідною мовою. Скоро Санчо вгледів його і впізнав, зразу гукнув до нього що є сили - Ах ти ж злодюго Хінесе, верни мені моє добро! То ж мій рідний осел, моя душа, моя втіха, мій скарб, моє багатство! Згинь, сучий сину, щезни, ворюго, а що не твоє, оддай! Власне, стількох слів і стількох лайок може й не треба було, бо вже при першому окрику Хінес зіскочив додолу і рвонув навтьоки - і то не риссю, а таки добрим чвалом,- тільки смуга за ним лягла. Санчо ж підбіг до свого Сірого, обійняв його й промовив - Як же тобі велося, мій Сіресенький, мій ріднесенький, маєточку мій милий, товаришу мій любий! І так уже осла того цілував та голубив, мов то людина була, а осел приймав смирно ті пестощі й ласки і словом не озивався. Тут над'їхали й інші подорожні та повіншували Санча знахідкою; Дон Кіхот же поздоровив його якнайсердечніше і сказав, що попри все те він не касує квитанції на трьох ослят, за що Санчо, звісно, подякував йому. Поки Санчо й Дон Кіхот розмовляли отак між собою, священик хвалив Доротею, що як то дотепно вона свою історію вигадала і коротко говорила, і речі достеменно такі добирала, як у рицарських романах пишеться. Доротея одповіла, що вона частенько в тих книгах розчитувалась, а от уже де які провінції лежать та де морські пристані, того не знає гаразд, от і сказала тоді навмання, що в Осуні висадилась. - Я так і подумав,- зауважив священик,- отож і втрутився зразу, щоб усе влагодити. Та хіба, скажіть, не дивна річ, що сей бідолашний гідальго вірить отак беззастережно всяким вигадкам і небилицям, аби тільки штилем і складом нагадували вони ті баламутні його романи - Так, так,- погодився Карденіо,- його легковірність справді нечувана, прямо-таки надзвичайна мені здається, що найвигадливі-ший письменник і навмисне такого не видумав би. - Тут іще от яке діло,- сказав священик,- наш добрий гідальго плете всякі дурниці тоді тільки, коли йдеться про предмет його божевілля; як же хто заведе з ним мову про щось інше, він говорить цілком розсудливо, як людина світлого й розважного розуму, і всякий, хто не зачепить його рицарські болячки, визнає його цілком здоровим на умислі. А Дон Кіхот тим часом розпитував Санча далі - Ну, друже Пансо, мир і згода, забудьмо всі наші свари й чвари... Ти скажи мені краще, не поминаючи лиха, де, як і коли побачив ти Дульсінею Що вона робила Що ти їй сказав Що вона одрекла Який був вираз її обличчя, коли вона читала моє послання Хто тобі його переписав І на всі ці питання, цілком законні і цілком резонні в такій оказії, ти маєш відповідати прямо й чесно, не додаючи й не вигадуючи нічого зайвого, аби мене потішити, а надто не одбавляючи нічого, аби мені досадити. - Пане,- відповів Санчо,- по щирості кажучи, ніхто мені того листа не переписував, бо його в мене й не було зовсім. - Так воно і є,- сказав Дон Кіхот,- бо за два дні по твоїм од'їзді я побачив, що пам'яткова книжка, де я того листа написав, лишилась при мені, і се мене засмутило непомалу, бо я не знав, що ти робитимеш, [19І] коли помітиш, що листа немає. Я гадав усе, що ти повернешся, як тільки його кинешся. - Та таки й повернувся б,- одказав Санчо,- якби не витвердив був того листа, коли ваша милость мені ото читала, та й проказав слово в слово дякові одному, той і списав, та ще й сказав, що, каже, багато листів одлучних через мої руки пройшло, а такого лепського письма зроду не бачив і не читав. - А що, Санчо, ти й досі його пам'ятаєш - спитав Дон Кіхот. - Забув уже, пане,- одказав Санчо,- бо як продиктував, то вже воно мені без інтересу було. Знаю тільки, що починалось отак «Мужо-глядна - чи то пак, можновладна сеньйоро!», а кінчалось «Твій до самого гробу Лицар Сумного Образу». Ну, а посередині там іще стонадцять усяких серденьок та любоньок, та голубоньок. РОЗДІЛ XXXI Про втішну розмову між Дон Кіхотом та його джурою Санчом Пансою, а також про інші деякі подїі - Усе це мені до смаку припадає,- сказав Дон Кіхот,- та говори лишень далі. От ти приїхав - і що ж робила в ту пору цариця вроди Певна річ, перли низала або свому вірному рицареві який девіз сріб-лом-злотом гаптувала - Та ні,- одвітував Санчо,- вона саме у себе в дворі пшеницю точила аж два кірці. - Ти ж май на оці,- зауважив Дон Кіхот,- що до якої зернини вона рукою торкалась, та зразу в перлину перетворювалась. А скажи, друже, ти ж бачив, яка пшениця була Певне, біла та яра, та вся добірна - саме чоло - Та ні, ледаченька, заміркувата,- одказав Санчо. - Запевняю тебе,- провадив Дон Кіхот,- що з тої пшениці, яку вона руками своїми просівала, хліб буде як сонце... Та цікавий я знати як ти вручив їй мого листа, чи вона ж його поцілувала Чи, може, на голову собі поклала Чи вчинила іншу яку церемонію, гідну такого послання Чи так що зробила - Як хотів я їй того листа дати,- відповів Санчо,- то в неї ще сливе повне решето пшениці було, так вона мені й кае «Положи його,- кае,- отуди на лантух, бо поки сього збіжжя не доточу, то й читати,- кае,- не буду». - Розумна пані,- зауважив Дон Кіхот,- вона, мабуть, хотіла почитати його на дозвіллі, собі до любої вподоби. Та кажи далі, Санчо поки вона своє діло робила, про що вона з тобою розмовляла Чи питала щось про мене, і як ти їй відповідав Розкажи мені геть-чисто все, до останньої, мовляв, цяточки. - Нічого вона в мене не питала,-; відповів Санчо,- та я їй сам усе розказав так, мовляв, і так, пан мій заради вас у гори й бескеття, [194] мов той дикун, забився і одбуває там покуту, ходить голий до пояса, спить просто неба, хліб їсть без обруса, бороди не чеше, плаче-ридає, свою долю проклинає... - Що я нібито долю свою проклинаю, се вже ти перегнув,- зауважив Дон Кіхот,- бо я, навпаки, благословляю її і благословлятиму по всі дні життя мого, що вона мене сподобила любити таку високу душею сеньйору, як Дульсінея Тобоська. - Що висока, то висока,- сказав Санчо,- мать, на цілий корх вища за мене буде. - А ти ж як, Санчо,- спитав Дон Кіхот,- мірявся з нею, чи що - Та нарочито не мірявся,- одказав Санчо,- а як помагав їй лантух збіжжя на осла завдати, то стояв поряд неї і побачив, що, либонь, на цілу долоню вона од мене вища. - І правда ж,- сказав Дон Кіхот,- що до того стану гінкого і високого зросту долучаються в неї тисяча тисяч гарних прикмет, що оздоблюють їй душу Та скажи мені, будь ласкав, Санчо, іще одну річ коли ти підійшов до неї, то чи не відчув якогось такого аромату аравійського, пахощів тонких і духмяних, що й слова до них не прибереш, духу такого, як у крамниці модного рукавичника - Та як би вам сказати, пане,- відповів Санчо,- од неї справді трохи пахтіло ніби чи тхнуло чимось мужчинським,- звісно, наробилася в охоту, то й упріла. - Тут щось не так,- зауважив Дон Кіхот,- мабуть, у тебе нежить був, а може, то ти почув свій власний запах. Адже я знаю, як благо-ухає ся троянда серед терня, сей зельний крин, ся духовита амбра. - Все може бути,- відповів Санчо,- воно й справді, од мене самого частенько такий дух іде, як тоді, мені здалося, йшов од її милості сеньйори Дульсінеї. Та й не дивно, сказано - чорт на чорта скинувся. - Ну гаразд,- допитувався далі Дон Кіхот,- от вона вже переточила пшеницю й до млина вирядила, а що ж вона зробила, як прочитала листа - Та вона його й не читала,- одрік Санчо,- бо, кае, неписьменна; взяла та й подерла на дрібнюсінькі шматочки не хочу, кае, нікому на прочитання давати, щоб у селі, кае, не знали моїх тайнощів. Буде з мене, кае, що ти мені з уст про панове кохання з'ясив і про ту несвітську покуту, що він через мене справляє. Скажи, кае, панові, що я цілую йому руки, і дужче мені хочеться його в образ побачити, аніж листи йому писати. А ще просила й наказувала, аби, одержавши од неї звістку, зразу вийшли з тих нетрів і перестали витворки витворяти та їхали б негайно в Тобосо, як тому не стане на заваді якась важливіша річ, бо вона страх як хоче з вашою милостю побачитися. Здорово вона сміялась, як я сказав, що ваша милость прибрала собі наймення Лицар Сумного Образу... Питав я в неї, чи приходив отой біскаєць, так, кае, приходив, і дуже, кае, добрий хлопець. І про галерників питав, так ні, кае, поки ще ані жодного не бачила. - Досі було все як слід,- промовив Дон Кіхот.- Та скажи мені, якого клейнода вона дала тобі на відході за вістку, що ти од мене привіз Бо то, бачиш, у рицарів мандрованих та дам їхніх так уже здавна повелося, що вони дарують різні коштовні речі джурам, вірницям чи карликам, котрі від нього до неї чи від неї до нього з вістями приходять чи приїздять, у нагороду б то за їхнє посельство. - Може, воно й так,- одказав Санчо,- і, як на мене, то се дуже добрий звичай, тільки таке мусило бути в давню давнину, а тепер дають хіба лустку хліба чи грудку сиру, бо не що ж подала мені й пані моя Дульсінея через огорожу подвірню, як я вже попрощався з нею. Ще й сир, як на те, овечий був. - Вона без міри щедра та гойна,- сказав Дон Кіхот,- і якщо не подарувала тобі якоїсь золотої цяці, то лише через те, що не мала нічого під рукою. Та добрі, кажуть, ковбаски й після паски. Я побачусь із нею, і все якось улагодиться. А знаєш, що мене дивує, Санчо Здається мені, що ти до Тобоса й назад не з'їздив, а злітав, бо за яких три дні справився, а туди ж не менше буде, як тридцять миль. Звідси я висновую, що той мудрий чорнокнижник, котрий мною опікується і мені добра сприяє (а що такий десь конче мусить бути, се річ цілком певна, інакше я не був би правдивим мандрованим рицарем), що той чародій, кажу, допомагав тобі в подорожуванні, хоч ти сам того, може, й не помітив інший чаклун підхопить, було, з ліжка сонного рицаря, і той, не тямлячи, як, що й до чого, прокидається назавтра за тисячу миль од того місця, де спати ліг. Якби не сі чародії, то мандровані рицарі не могли б один одного в біді рятувати, як вони те раз у раз роблять буває, що хтось із рицарів воює десь у Вірменських горах із песиголовцем чи почварою якою або так із яким воїном,- аж тут у найскрутнішу хвилю, коли вже він от-от полягти має, мов уродиться, прилетить на хмарі чи на колісниці вогненній інший рицар, вірний його товариш, котрий перед тим щойно в Англії десь був, стає йому до оборони і одзволяє од смерті, а ввечері той рицар уже в себе дома сидить, вечеряє до смаку, хоч, може, до його домівки дві чи й три тисячі миль. І те все завдячують рицарі мудрості й сприту чарівників, котрі за них дбають. Тим-то, друже Санчо, й не дивно мені, що ти за такий короткий час обернувся то якийсь мудрий характерник, як я вже казав, на крилах тебе переніс, що ти й не зчувся. - Схоже на те,- сказав Санчо,- бо Росинант, їй же Богу, так чвалав, так вибрикував, немов циганський осел із живим сріблом в ушах! - Що там живе срібло! - підхопив Дон Кіхот.- Певне, сидів у ньому цілий легіон чортів, а то такеє кодло, що носиться й інших носить скільки само хоче, не знаючи впину і втоми. Та годі вже про се; скажи краще, як, на твою думку, я маю чинити володарка моя Дульсінея кличе мене до себе, і я, здавалося б, повинен виконати сей її наказ, проте обіцянка, що я дав принцесі, котра їде з нами, унеможливлює наразі його виконання - рицарський закон велить мені справдити передовсім дане слово, а тоді вже про власні втіхи думати. З одного боку мене пориває нестримне бажання побачитися з володаркою моєю, з другого боку запалює і надихає дана обітниця і слава, яку мені заповідає се передузяття. Я так гадаю треба мені їхати якнайшвидше й знайти того велетня; як же відрубаю йому голову і приверну принцесі її законне царство, то, не гаючи і хвилі малої, полину до сонцесяйної вроди, котра озорює всі мої чуття, і подам їй такі докази на своє виправдання, [196] що вона не гніватиметься за той загай і за ту забару, від яких лише збільшиться її слава й хвала адже все, чого я в сім житті добув, добуваю і добуду силою зброї моєї,- все я завдячую її великій до мене прихильності і моїй несхибній супроти неї вірності. - Гай-гай! - вигукнув Санчо.- У вашої милості немає, певне, третьої клепки в голові! Невже ви таки, пане, й справді думаєте мандрувати на край світу отак пусто-дурно і випустити з рук таку багату й вельможну відданицю, що за нею таке віно можна взять - ціле царство! А я ж чув, що теє царство має понад двадцять тисяч миль кружи-ні, більше буде, ніж Португалія й Кастілія заразом, і є в ньому геть-чисто все, чого душа людська бажає... Мовчіть уже краще, прости Господи, соромтесь отаке говорити ось послухайте мене та женіться мерщій у першому селі, де священика знайдете, а ні - то наш сеньйор ліценціат ізв'яже вам любісінько руки... Я ж таки вже на світі пожив, можу поради давати, а ся порада вам он як пристала. Краще синиця в жмені, чим журавель у небі; не шукай біди - щастя само тебе знайде. - Слухай, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- коли ти на те лише радиш одружитися, аби, велетня вбивши, я зразу став королем і мав спромогу нагородити тебе чим обіцяв, то чиню тобі відомо, що й без одруження легко можу бажання твоє вволити перше ніж до бою стати, вимовлю тобі, що в разі перемоги дістану частину царства, навіть у зв'язок мал-женський не вступаючи, з правом передати її, кому захочу; а коли мені ту частину дадуть, то кому ж я маю її передати, як не тобі - Та вже ж не кому,- погодився Санчо.- Тільки нехай ваша ми-лость займає займанщину уз саме море як несподобне мені буде там житов'я, то посаджу враз чорних своїх підданців на кораблі та й гайда - я вже казав, що з ними робити гадаю. А до панії моєї Дульсінеї вашій милості зараз нема чого їхати, се правда краще рушайте на того велетня, забийте його та й ділові кінець, а од того діла, так мені здається, буде нам і слава велика, і користь немала. - Згоден, Санчо,- промовив Дон Кіхот.- Правда твоя, я так і зроблю, як ти мені радиш, не поїду до Дульсінеї, поїду з сією принцесою. Тільки гляди, не кажи нікому, навіть і супутникам нашим, про що ми тут із тобою міркували й розправляли, бо Дульсінея - панна скромна і стримана, не хоче, щоб усі знали, що вона має на мислі, тим-то не годиться мені, чи комусь іншому, до мене причетному, таких речей розголошувати. - Коли так,- сказав Санчо,- то навіщо ви, пане, посилаєте всіх переможених правицею вашої милості на поклін до панії моєї Дульсінеї Адже цим ви немов розписуєтесь, що ви її любите, що вона ваша кохана! Ви ж їм наказуєте, аби вони впадали перед нею на коліна й говорили, що то з вашої волі оддають їй шану - то як же ви хочете, щоб од людей приховалось, що в вас, обох, на серці - Який же ти, Санчо, глупак, який простак! - вигукнув Дон Кіхот.- Хіба ти не розумієш, що се робиться для звеличення її і про-слави Знай же, що за нашими рицарськими поняттями то для дами велика честь, коли в неї є багато мандрованих рицарів, що служать їй вірно, не сягаючи думкою далі того служіння, тільки за те, що вона є вона, [197] і не жадають за свою велику любов жодної нагороди, аби тільки вона мала їх за своїх рицарів. - Такою любов'ю,- зауважив Санчо,- треба любити Господа нашого Ісуса Христа, як панотець у казані каже заради його самого, а не з надії на славу, не з страху покари. Отак же і я хотів би любити і служити йому, скільки моги моєї. - Не взяв же тебе враг! - здивувався Дон Кіхот.- Хлоп хлопом, а часом щось таке розумне скаже, мовби по всяких школах учився. - А я ж, пане, далебі що й читати не вмію,- одказав Санчо. Тут майстер Ніколас гукнув до них, щоб заждали трохи - набрели саме на криницю, так попити б, чи що. Дон Кіхот припинив коня на превелику втіху Санчові, що набрехався вже донесхочу і потерпав дуже, щоб пан не зловив його, буває, на слові хоч і знав, що та Дульсінея - то проста собі дівка з Тобоса, та зроду її у вічі не бачив. Карденіо тим часом устиг уже перевдягтися в те вбрання, що було на Доротеї, як вони її надибали куди не .кинь, воно було все-таки краще за ті лахмани, що зняв із себе. Всі посідали коло криниці і покріпились так-сяк тим припасом, що парох із заїзду прихопив, а то були таки добре зголодніли. Сидять собі, аж хлопець якийсь дорогою іде; пристав трохи, приглянувся спильна, що воно за люди коло криниці, а тоді підбіг до Дон Кіхота, припав йому до колін і так же жалібно заплакав, приговорюючи - Ой, паночку ж мій любий! Чи ви мене впізнали, чи не впізнали Придивіться-бо до мене, це я, Андрес, той самий хлопець, що ваша милость його од дуба оногди одв'язала! Дон Кіхот упізнав хлопця, взяв його за руку і, звертаючись до всіх присутніх, промовив - Аби вашим милостям стало ясно, яку вагу має на сім світі ман-дроване рицарство, що розбиває в ньому всяку кривду і неправду, чинену злими та напасливими людьми, хай відають ваші милості, що недавніми днями, їдучи мимоїздом поуз ліс, почув я крик якийсь і лемент прежалібний, наче кого там катовано чи мордовано. Пильнуючи своєї повинності, я подався туди, звідки, як мені здалося, долинали тії жаліснії зойки бачу, аж до дуба хлопець прив'язаний, оцей самий, що перед вами нині стоїть; я рад тому душею, бо такий свідок не дасть мені брехати. Стоїть, кажу, прив'язаний до дуба, і сорочка йому задублена, а коло нього хлоп якийсь (господар його, як я дізнався згодом), віжками бідолаху шмагає. Як я теє побачив, зразу спитав, за що він його так немилосердно катує. Мугир мені одказав, що то його наймитчук, а б'є він його за те, що діла не глядить - не з недорозуму, мовляв, а з недбальства. Тут озвався до мене хлопець «Пане,- каже,- він за те мене лупцює, що я плати своєї допоминаюсь». Господар почав виправдуватись і викручуватись; я його вислухав, однак віри йому не дав сказав, щоб одв'язав хлопця, забрав із собою і заплатив - під присягою все, що винен, до останнього реала, ще й з дорогою душею. Правду я кажу, синку Андресику Ти ж сам бачив, як владно я поставив ту вимогу і як покірно він обіцяв зробити все, що я велів йому, загадав і наказав. Одповідай же, не бійся нікого й нічого, розкажи цьому [198] панству все, як воно діялось, аби всім було видно ясно й очевисто, яка то користь є на світі од подорожнього мандрованого рицарства. - Що ваша милость розказала,- одповів хлопець,- то все щира правда, тільки скінчилося те все не так,, як ви, пане, собі гадаєте, а зовсім навпаки. - Як то навпаки - спитав Дон Кіхот.- Хіба ж тобі не заплатив господар - Мало того, що не заплатив,- одказав хлопець,- а скоро ви, пане, з лісу виїхали, і ми зосталися самі, знов прив'язав мене до того самого дуба і такої дав хлости, що всю шкуру з мене спустив, як із святого Бартоломея. Ще й при кожному вдарі таке примовляв, так глузував та шкилював із вашої милості, що якби не боліло, то я й сам сміявся б. Та що там! Такого мені доклав воза лихий мій господар, що мусив я аж до сього часу в шпиталі вилежуватись. А то все, пане, через вас щоб ви їхали були своєю путею, не мішалися в чужі справи та не лізли, куди вас не просять, господар був би всипав мені який десяток чи два та одв'язав би і заплатив усе, що слід. А то ви накрили його мокрим рядном, наговорили сім міхів горіхів, от він і розсердився, а що не міг на вас того серця зігнати, то воно все на мені окошилося, що вже, мабуть, до кінця віку з мене пуття не буде. - Це все через те,- сказав Дон Кіхот,- що я поїхав не дочекавшись, поки він тобі заплатить. З довголітнього досвіду я мусив би добре знати, що ниці люди не дотримують слова, коли їм воно невигідно. Та ти ж пам'ятаєш, Андресе, я присягнув тоді, що як він не заплатить, то я все одно знайду його - і в китовому череві од мене не сховається. - То правда,- потвердив хлопець,- але який мені з того пожиток - Зараз побачиш, який,- сказав Дон Кіхот. По сім слові зірвався на рівні ноги і велів Санчові загнуздати Роси-нанта, що ходив попаски в лузі, поки вони підобідували. Доротея спитала в рицаря, що він хоче робити. Той відповів, що хоче розшукати підлого хама і покарати його за негідні вчинки; він примусить його заплатити хлопцеві все до останнього шага, нехай тоді хоч порозсідаються всі хами на світі. Та Доротея нагадала йому, що він уже прирік їй не вдаватися в жодні нові пригоди, поки не довершить її справи се рицарське правило йому відоме більше, ніж будь-кому іншому, отож нехай погамує своє серце, поки не повернеться з її царства. - Правда ваша,- погодився Дон Кіхот.- Доведеться Андресові потерпіти, поки я вернуся, як ви, пані, кажете. Та я повторне клянусь і присягаюсь, що не спочину доти, доки не буде йому відплати і заплати. - Не вірю я в ті присяги,- сказав Андрес.- І ніяких відплат мені не треба, аби тільки до Севільї якось добратись. Дайте, коли маєте, чогось поїсти на дорогу і зоставайтеся тут із Богом разом з усіма мудро-ваними рицарями, мордувало б їхню маму, як мене через них мордовано! Санчо видобув із своєї торби шмат хліба й грудку сиру, дав хлопцеві й промовив - На тобі, брате Андресе, бо всім нам така сама біда припала. - Яка там іще біда - спитав Андрес. [199] - Та отака ж, як оцей хліб із сиром, що я тобі даю,- одказав Санчо.- Бог його святий відає, чи мені його надовго стане, бо, щоб ти знав, товаришу, джури у мандрованих лицарів приймають голод і холод і всяку нуждоту, що до ладу й не розкажеш, хіба на своїй шкурі спробуєш. Схопив Андрес той хліб та сир і, бачивши, що більш ніхто не дає нічого, понурив голову та й узяв, як то кажуть, ноги на плечі. Але на відході сказав іще Дон Кіхотові - На Бога, пане мандрований лицарю, як мене ще коли зустрінете, то не рятуйте вже, хоч би мене й на кавалки різали, бо з вашої допомоги мені ще більше лиха прибуде... Западіться ви з усіма мандровани-ми рицарями і з усім їхнім кодлом! Дон Кіхот порвався був устати, щоб покарати нахабу, та хлопець дременув шляхом, аж курява встала - хто б уже його й наздогнав! Андресова розповідь непомалу розгнівала нашого гідальга, і всі мусили якось од сміху стримуватись, щоб його ще більше не роздратувати. РОЗДІЛ XXXII, де оповідається про те, що сталося з Дон Кіхотом і всім його товариством у корчмі Під'ївши добре, посідали верхи й без особливих пригод приїхали другого дня до корчми, що так увірилась і осоружилась Санчу Пансі; волів би він туди зроду не завертати, одначе мусив. Корчмар із корчма-рихою, донька їхня й Маріторна як побачили Дон Кіхота й Санча, вийшли їм назустріч такі то вже раді й веселі, а наш рицар привітав їх поважно й гордо і сказав, щоб йому постіль ізготували, тільки кращу, ніж минулого разу; господиня одповіла на те, що як він заплатить краще, ніж минулого разу, то вона постеле йому по-королівському. Дон Кіхот приобіцяв, і йому спорядили пристойне ложе в тій самій комірчині, що й перше; він не одразу і вклався, бо був такий стомлений і розбитий, що й розуму зібрати не міг. Чи замкнувся він там, чи ні, як корчмариха прискочила до цилюрника і, схопивши його за бороду, гукнула - Враг візьми мою душу, коли я ще дам користатись моїм добром для чиєїсь бороди! Верніть мені хвоста, бо чоловіків той де попало валяється, що прямо срамота,- гребінь, значиться; а я, було, встромлю його собі в волосінь та й гадки не маю. Цилюрник не хотів оддавати хвоста, хоч як смикала його корчмариха, та священик сказав, щоб оддав, бо вже тих хитрощів не треба нехай об'явиться перед Дон Кіхотом у власній подобі і скаже, що втік до корчми од галерників, які його ограбували; як же рицар спитає за принцесиного джуру, то й тут можна вивернутись вона, мовляв, послала його наперед до свого царства з вісткою, що сама йде і визволителя для всіх із собою веде. Тоді вже цилюрник годі одмагатись, оддав господині хвоста; вернули їй і всі інші причандали, що позичали, як ішли рятувати Дон Кіхота. Всі, хто в корчмі був, дивувались, яка то вродлива дівчина Доротея [200] і який то бравий хлопець Карденіо, що за пастуха був перебраний. Священик велів дати чогось попоїсти із запасу корчемного; господар, сподіваючись собі незгіршої плати, спроворив їм зараз добрячий обід. Поки там щось діялось, Дон Кіхот собі все спав; поклали його й не будити, бо таки потребував більше сну, як їжі. За обідом розговорились - тут же при корчмареві з жінкою та дочкою, при Маріторні і всіх постояльниках - про Дон Кіхотове чудне божевілля та про те, де і як вони його знайшли. Корчмариха розповіла про те, що тут у них приключилось із рицарем та погоничем, а тоді оглянулась, чи немає поблизу Санча, та й про те похвалилась, як тут його гойдали-підкидали, на превелику втіху гостям. Коли ж парох сказав, що Дон Кіхот схибнувся розумом на рицарських романах, господар обізвався - Не знаю,- каже,- як то могло бути, бо як на мене, то нема на світі лектури, кращої над оті романи. Є в мене тут поміж усяким шпаргаллям книжок таких зо три, так скажу вам по щирості, не раз вони мені дух веселили, та й не мені самому, а ще багато декому. Ото в жнива чи в косовицю як випаде яке свято, наб'ється до мене тих женців та косарів, а між ними все один письменний вийметься, то візьме, було, в руки тую книжку та й чита, а ми посідаємо, було, чи постаємо кружка, чоловік із тридцятеро, та й слухаємо собі до любої вподоби, і наче нам аж душа молодіє; хто-хто, а я вже так тим читанням розкошую, особливо як ото рицарі б'ються та рубаються люто й завзято, що й самого пориває - слухав би, здається, день-денно і ніч-нічно... - І я так само,- підхопила господиня,- бо тільки в домі й про-світлої години, як ото хто читає, а ви слухаєте так заслухаєтесь, що й за лайку та за сварку забуваєте. - Правда,- докинула Маріторна,- і я страх як люблю слухати про всякі такі лепські речі, надто коли там панна яка сидить під помаранчо-вим деревом та з рицарем своїм милується, а вірниця її стоїть на сторожі та аж гине з заздрощів, аж мліє з тривоги... О, то мені мед, чистий мед! - А ви, паннусю, що на те скажете - звернувся парох до корч-марівни. - Бігме, не знаю,- одказала дівчина.- І я люблю слухати, як читають, хоч і не все розумію. Тільки таткові подобається про бійку, а мені більше, як ото рицарі журяться, що мила далеко; іноді, буває, аж сама заплачу - так мені їх жалько стає. - То ви б їх, панночко, зарятували,- спитала Доротея,- якби вони за вами тужили - Не знаю, що зробила б,- одказала дівчина,- знаю тільки, що бувають такі немилосердні дами, що їх рицарі називають тигрицями, левицями і ще всякими паскудними йменнями. Божечку милий, які ж то безсердечні й безсовісні створіння! І не глянуть на доброго чоловіка, нехай там хоч сконає, хоч ізбожеволіє. Чи то в них маніри такі, чи що А як ти вже так дуже честі своєї пильнуєш, то виходь заміж за свого рицаря та й квита йому тільки того й треба! - Цить, доню,- упала їй в річ корчмариха.- Дуже багато ти про ції речі знаєш, а воно дівчині й не годиться про таке знати й говорити зайве. [201] - Та я ж хіба що - озвалась дочка.- Пан у мене спитали, от я й одповіла. - Ну, гаразд уже,- сказав парох.- Принесіть мені, пане господарю, тії книжки, хай я на них гляну. - Чом не принести, принесу,- відповів корчмар. Сходив до себе в кімнату і приніс ізвідти скриньку стару, на ланцюжок замкнуту. Парох одімкнув ту скриньку і видобув із неї три великі книги і рукописи якісь, написані дуже гарним почерком. Розгорнув першу книгу, аж то - «Дон Сіронхіль Фракійський», друга була «Фе-лісмарт Гірканський», а третя - «Історія славного отамана Гонзала Ернандеса Кордовського з життєписом Дієга Гарсїї де Паредес». Прочитавши парох титули двох перших книжок, повернувся до ци-люрника й сказав - Ех, немає на них клюшниці нашого приятеля та його небоги! - Обійдемось і без клюшниці,- відповів цилюрник.- Я їх сам у двір винесу або вкину в коминок бач, як добре в ньому розгорілось! - Невже ваша милость хоче попалити мої книжки - спитав корчмар. - Не всі,- одказав парох,- а тільки оці дві, про Сіронхіля та Фелісмарта. - А хіба мої книги єретичні чи схематичні, щоб їх палити - здивувався корчмар. - Та не схематичні, а, мабуть, ви хотіли сказати - схизматичні, мій друже,- поправив його цилюрник. - Може, й так,- погодився господар,- тільки вже як палити, то паліть краще оту, що про славного отамана та про Дієга Гарсію, а цих двох не дам, скорше рідну дитину в огонь пошлю! - Приятелю мій! - сказав священик.- Ці дві книги брехливі од початку до кінця, у них самі лише дурниці та нісенітниці. А ота, що про славного отамана, містить у собі правдиву історію Гонзала Ернандеса Кордовського, що за подвиги його великі і премногі світ увесь прозвав славним отаманом такого знаменитого й голосного наймення заслужив по праву він один. А Дієго Гарсія де Паредес - то знако-митий рицар родом з естремадурського міста Трухільйо, хоробрий вояк і таки лицар ой природи, що одним пальцем міг колесо млинове на ходу спинити. А раз, ставши з мечем на мостовому причілку, сам-один переп'яв шлях незчисленному війську, що так і не перейшло через міст. І ще не раз такої доказав слави, що якби не сам був списав ті свої подвиги і не применшив їх зі скромності (як і личить рицареві, що сам свою історію пише), а щоб оповів про них хто сторонній, не спиняючись жодними такими міркуваннями, то, може, пішло б у непам'ять все те, що чинили колись Гектори, Ахілли та Роланди. - От мені велике диво,- заперечив корчмар,- млиновеє коло рукою спинити! Краще ви, панотче, почитайте про Фелісмарта Гіркан-ського, що я читав, як він одним махом розпанахав до пояса сімох велетнів, мов то були квасоляні ченчики, що діти для забавки роблять! А то раз війська йшло ворожого видимо-невидимо, мільйон і шістсот тисяч, а може, й більше, і всі з ніг до голови озброєні, так він кинувся сам-один проти нього і всіх у розпорош обернув, немовби отару овечу. [202] А що ж тоді сказати про доброго лицаря Сіронхіля Фракійського! То такий уже був завзятець, такий сміливець, що, пишеться в книзі, як плив раз рікою, а тут де не взявся з-посеред води змій огнедихатий, дак він, каже, його як побачив, кинувся на нього, сів верхи на спину тую лускату та як іздавить обома руками за горло, туж-туж не задушив; бачить тоді змій, що непереливки, та й мусив із лицарем разом у воду пірнути, аж до самого дна, бо той його все не пускав. Спустились вони на дно, аж там палати розкішні та сади пречудові, що й думкою не здумаєш; там уже змій перекинувся дідом старелезним і такого лицареві понарозказував, що тільки слухай та слухай... Почули б ви, панотче, то й самі з утіхи ошаліли б. Отож мовчіть краще про того славного отамана та Дієга Гарсію, бо не варті вони й за масляні вишкварки! Сеє почувши, Доротея обізвалася стиха до Карденія - Боюся я, коли б і наш господар не здонкіхотився! - Схоже на те,- відповів Карденіо.- 3 його балачок можна доміркуватись, що він має за щирісіньку правду все те, що в тих книжках пишеться, ніби воно все так достеменно і діялось,- тут уже й сто босоногих ченців не переконають його на інше. - Браття моє миле,- знов прийняв слово священик,- кажу ж вам, що зроду не було на світі ніякого Фелісмарта Гірканського, ані Сіронхіля Фракійського, ані жодних інших рицарів, що то про них у романах пишеться то все вигадки і вимрійки моторних голів, а складаються ті книги, аби людей розважити, як ото, ви кажете, женці та косарі розважаються, читаючи. Коли хочете, то й забожусь, що таких рицарів вправді не існувало, таких подвигів вони не звершали, і таких нісенітниць ні з ким бути не могло. - Дуріть когось дурнішого! - заперечив господар.- Так ніби я не знаю, що п'ять, а що десять, і де що по чому. Не підвозьте мені воза, бо я не вчорашній. Ваша милость хоче впевнити мене, ніби все те, що в цих прегарних книжках пишеться, то наголо брехня й бредня, а отже їх друковано з призводу панів радників королівських невже ж то такії люди, що дали б комусь дозвіл друкувати всяку фальш і неправду, всі оті баталії і всі чари, що аж у голові тобі од них мутиться - Я ж казав уже вам, друже,- відповів парох,- що то все робиться, аби найгулящі розуми розважити. І так само, як у добре впорядкованій громаді дозволяється грати в шахи, в м'яча або в більярд на забаву людям, що не хочуть або не можуть чи не мусять працювати, так дозволяється й друкувати та читати отакі книжки, бо гадають (і так воно справді є), що немає таких невігласів, котрі б уважали за правду всі ті історії, що в них оповідаються. Якби я мав до того час, а слухачі охоту, я міг би багато дечого розказати про те, що потрібне для справді доброго рицарського роману,^- від того була б декому неабияка користь, а іншому, може, і втіха. Сподіваюсь, одначе, що знайду колись оказію поділитися своїми міркуваннями з людьми, які мають змогу зарадити лихові. А поки що повірте мені, пане господарю, на слово. Нате вам ваші книжки і постарайтеся самі розібратися, що в них правда, а що брехня, читайте їх собі на здоров'я - глядіть лишень, щоб буває не напав на вас той самий блуд, що на постояльника вашого, Дон Кіхота. [203] - Е, це вже ні,- заперечив корчмар.- Не такий я дурний, щоб у мандровані рицарі шитися. Я ж таки бачу, що тепер інший світ настав, не такий, як був давнішими часами, коли тії преславні рицарі по нашій землі блудили. Десь на середину цієї розмови нагодився Санчо; він дуже збентежився і тяжко замислився, як почув, що тепер уже не той світ настав, який був за мандрованих рицарів, і що рицарські романи мають у собі самі лише брехні та нісенітниці. Отож він і поклав собі в думці діждатися вже, чим кінчиться панова оця виправа як не принесе вона сподіваного щастя, то покине він пана й вернеться до жінки й діток, до звичної своєї роботи. Корчмар хотів уже був забрати ту скриньку з книжками, та парох зупинив його - Стривайте хвильку, дайте глянути, що там за папери такі бач, яке гарне письмо. Господар вийняв ті папери і дав їх священикові на прочитання. Було того рукописання аркушів вісім; на першій сторінці великими літерами виведено заголовок «Повість про безрозсудно-цікавого». Священик пробіг очима скільки там рядків і промовив - Заголовок повісті, сказати правду, сподобався мені. Хотів би я її геть усю прочитати. На те корчмар одповів - Коли так, то нехай ваша велебність читає. Знаєте, я вже давав її кільком гостям, так вони дуже те писання вподобали і все просили, щоб я їм назавжди оддав. Та я, бачите, зберіг її - думав тому чоловікові повернути, що забув у мене в господі цю скриньку з книжками й паперами, бо, може, він іще коли й вернеться по своє добро. І хоч мені шкода буде з книжками розстатися, я їх таки оддам власникові дарма, що я собі трактирник, а душа в мене християнська. - Гаразд учините, чоловіче добрий,- зауважив парох.- Та як мені ся повість припаде до вподоби, то чей же дасте хоч переписати. - З дорогою душею,- одказав корчмар. Поки вони отак перемовлялись, Карденіо взяв рукопис і почав читати; початок повісті сподобався йому, як перше священикові, і він попрохав його прочитати повість уголос, щоб усі почули. - Добре, прочитаю,- погодився парох.- Тільки, може, пора вже йти спати, а не читанням бавитись - Як на мене,- зауважила Доротея,- то я краще одпочину, слухаючи для розваги якоїсь повісті, бо на душі мені ще не так спокійно, щоб я могла заснути, хоч воно й треба було б. - От і гаразд,- сказав парох.- Прочитаю я вам так собі, для цікавості, а може, кому воно й до смаку припаде. Майстер Ніколас почав його теж припрохувати, а Санчо й собі. Побачив парох, що всім може зробити приємність, а можливо й собі заразом, та й каже - Отож слухайте всі уважно. Повість зачинається такими словами [204] РОЗДІЛ XXXIII, де розказується повість про безрозсудно-цікавого У Флоренції, пребагатому й преславному місті італійському, в провінції Тоскана, жили собі колись Ансельмо й Лотаріо, заможні й родовиті шляхтичі, і такі були між собою друзі, що всі, котрі їх знали, називали переважно не на ймення, а казали на них нерозлийвода. Обидва були нежонаті, молоді, одного віку й однакового звичаю,- усі ці обставини тільки зміцнювали їхню обопільну приязнь. Щоправда, Ансельмо вкидався в любощі дужче, ніж Лотаріо, бо той більше в полюванні кохався, та бувало, що Ансельмо кидав своє і йшов за Лотарієм, або, навпаки, Лотаріо забував свої уподобання, аби Ансельмові у слід уступити,- словом, думки і душі в них ішли в один лад, як коліщата в добре направленому годиннику. Якось Ансельмо закохався напропале в препишну панянку з того ж таки міста; була вона доброго роду дитина і з себе кругом хороша, то й поклав юнак, порадившися перше з Лотарієм (бо в усякому ділі зважав, було, на його думку), тую панянку сватати. Не хто ж і за старосту став, як Лотаріо, і так добре в тій справі товаришеві услужив, що за малий час Ансельмо володів уже тим пожаданим скарбом, а Камілла, діставши собі такого любого мужа, не здякувалась Богові та й Лотарієві, яко ґречному, що вони їй таке велике щастя приспорили. Перші дні по тому шлюбі (сказано, весілля) Лотаріо по-давньому заходив до свого приятеля в гості, якнайщиріше поздоровляв його, і звеселяв, і забавляв, та як уже весілля одгуляли, як весільчани пороз'їздились і віншувальники порозходились, він умислив навмисне рідше бувати в Ансельмовій господі, бо гадав (а розумна людина інакше гадати й не може), що як друг ожениться, то вже годі до нього вчащати, як за кавалерських часів бувало, бо хоч правдива й щира приязнь не може й не мусить викликати жодних підозр, проте подружня честь - така делікатна річ, що остерігайся врази і од рідного брата, не те що од товариша. Постеріг Ансельмо те його ніби цурання і почав гірко на товариша свого нарікати якби, каже, знав, що, женившися, муситиму з тобою розцуратись, то зроду був би не женився; поки я, каже, нежонатий ходив, то жили ми з тобою в злагоді, як одна душа, і люди нас недарма нерозлийвода прозивали,- то ми тепер мали б через надмірну обережність твою з доброго дива одбігти того славного і любого прізвища Благаю ж (якщо тільки друг може благати друга), благаю, каже заходь до мене, як перше, будь у господі моїй, як у себе вдома, а щодо малжон-ки моєї Камілли, то вона у всьому ту думку має, яка мені сподобна; знавши про щире товаришування наше, вона й сама дивується непомалу, чого се ти почав нас уникати. На всі оці й подібні докази та вмовляння Лотаріо відповідав так розсудливо, розважно й розумно, що Ансельмо оцінив належно його Добрі наміри; друзі стали на тому, що Лотаріо приходитиме до новоженців у гості двічі на тиждень і, крім того, на свята. Хоч вони ж [205] і домовились, Лотаріо поклав собі завше так триматися, аби добрій славі Ансельмовій жодного ущербку не сталось,- йому-бо честь друга була дорожча над свою власну. Він гадав (і гадка та була цілком слушна) , що чоловік, якому Бог послав гарну дружину, мусить добре пильнувати, яких приятелів до дому свого запрошує, і за тим глядіти, з якими подругами жінка його водиться, бо чого не зробиш і про що не домовишся на вулиці, в церкві, на гулянні привселюдному чи десь на відпусті (одвідувати такі місця чоловік жінці не закаже), те легко може влаштуватися вдома у подруги чи родички якої любої та вірної. А ще, казав Лотаріо, жонатий повинен мати приятеля, що звертав би його увагу на деякі речі а то, буває, з великої любові до жінки чоловік сам не каже їй, щоб не досадити, що роби отак, а отак-о не роби, а від того, гляди, й неслава яка стане; як же приятель зведе йому те на очі, то лихові завше можна зарадити. Тільки де ж узяти такого друга, вірного, мудрого і щирого, як Лотаріо каже Гй-Богу, не знаю. Таким другом був хіба що сам Лотаріо. Він так дбайливо і ретельно пильнував честі свого друга, що всупереч домовленості всіляко намагався обмежити й скоротити свої одвідини, аби ледачі ґаволови та шепотинники-злоріки речей недобрих не кували та не плели, не судили - чого се, мовляв, такий багатий, шляхетний і достойний молодик (а Лотаріо й сам уважав себе за тако-х го), чого се він учащає до тієї красуні Камілли Щоправда, добрі звичаї і скромність Ансельмової дружини могли хоч якому злому язику гамульця вправити, але Лотаріо не хотів давати зайвих приводів до пліток і в ті дні, коли мав іти до Ансельма в гості, все знаходив якусь нагальну роботу в себе вдома, через що друзям доводилось частенько сперечатись один усе скаржився, а другий виправдувався. Раз якось гуляли вони вдвох за мурами міськими по полю, і Ансельмо звернувся до Лотарія такими словами - Ти можеш подумати, друже мій Лотаріо, ніби я не досить удячен Богові за ті премногі блага, якими він мене з ласки своєї ущедрив, учинивши мене сином таких достойних батьків, обдарувавши гойно природними, мовляв, дарами і добрами земними і давши мені надто тебе за друга, а Каміллу за жону - два скарби, що я їх ціную і не по повній, може, заслузі, лише по моїй спромозі. А проте, володіючи всіма цими благами, що звичайно роблять людей цілком щасливими, я почуваю себе таким злиденним і упослідженим, як, мабуть, ніхто в білому світі, бо вже не день і не два мучить і томить мене таке чудне й несамовите бажання, що я аж собі дивуюся, сам себе картаю й караю, гамую і тлумлю в собі те бажання, що незмога вже мені його в душі таїти, несила й людям виявити; та як уже судилось йому наяв вийти, то нехай я довірю свою таємницю архівам твоєї мовчазності,- сподіваюся, що під твоїм захистом і з твоєю щиродружньою допомогою я звільнюся незабаром од цієї навісної змори, і радості, яку мені принесе твоя турбота, не буде краю, як нема краю розпачі, до якої довело мене моє шаленство. Ансельмові слова зачудували Лотарія; проти чого се, думав він, такий довгий вступ, така широка передмова І туди, й сюди розкидав думкою, яке то могло бути бажання, що товариша його так тяжко мордувало, а влучити і близько не влучив; щоб же якось вийти з недомислу, що огорнув його, сказав Ансельмові [206] -- Вочевидь кривдиш ти дружбу нашу велику, що отак манівцями та науверти до мене говориш вияви ж мені прямо твою потаємну думку і будь певен, що я знайду спосіб на твою гризоту, дам раду на твоє лихо. - Правду кажеш,- погодився Ансельмо.- Тож упевняючись на дружбу твою щиру, все тобі, Лотаріо, одкрию. Непутить мене, щоб ти знав, ось яка думка чи справді дружина моя Камілла така честива й доброчинна, якою вона мені здається А досвідчитись цього я можу лише взявши її чесноту на спиток, як ото золото вогнем на пробу беруть, бо я собі вважаю, друже мій єдиний, що цнота жіноча тоді тільки по-справжньому виявляється, як хто її на гріх підкушує, і та тільки жінка дійсно цнотлива, котра не дасться перелестити ані обіцянками, ані дарунками, ані слізьми, ані безнастанними зальотами настирних за-коханців. Велике діло, що жінка добра,- бо ніхто на лихе її не підбиває! Велике диво, що вона скромна й сором'язлива,- бо попуску їй нема, бо знає, що муж її скарає, як тільки на перелюбках ізловить! Тієї жінки, що чесна, бо боїться, або до гріха нагоди не має, ніколи я не шануватиму так, як ту, що за нею інші впадали, домагались її кохання, а вона з тої спокуси переможницею вийшла. З сієї ж то причини і ще багатьох інших, що я міг би тобі навести для підкріплення й підтвердження моєї думки, бажаю я, щоб дружина моя, Камілла, перейшла через усі ці труднощі, щоб чеснота її зазнала випробування в горнилі полум'яної пристрасті, і то з боку мужчини, гідного знести до неї мислі. Якщо вона вийде з цієї баталії переможницею (я гадаю, що так воно і буде), то я назву себе найщасливішою людиною в світі, скажу, що більше нема чого мені бажати, що доля послала мені за дружину ту, про яку мудрець глаголе «Хто знайде жінку честиву» Як же діло складеться не так, як я сподіваюсь, то свідомість того, що я вивірив правду, усолодить мені гіркоту сього аж надто дорогого досліду. Що ти мені не кажи, що не говори,- ніяка сила не одверне мене од цього задуму, я конче мушу його здійснити; отож, друже мій Лотаріо, жадаю я, аби саме ти стався знаряддям для переведення моєї думки в життя, і я створю для тебе всі умови, дам усе потрібне для того, щоб спробувати спокусити жінку скромну і чесну, доброзвичайну і безкорисливу. Коли я обирав тебе за виконавця сього небезпечного замаху, то керувався ще й тим міркуванням, що в разі твоєї перемоги над Каміллою, ти не доведеш тої перемоги до щирця, бо ми можемо вважати за доконане те, що легко могло б доконатись, отож ти образиш честь мою лише думкою і ця моя зневага буде похована в криївці твоєї мовчанки, що ж до мене самого, то я схороню таємницю до самої смерті. Поки не досвідчусь правди, то й життя мені не життя... Отож ставай не гаючись до сього любовного герцю, і то не мляво та оспало, а з усім палом і з усією пристрастю, якої вимагає моє рвійне бажання, з усією певністю й довірою, запорукою якої є наша дружба. Отакії речі провадив Ансельмо, а Лотаріо слухав пильно, і ото тільки зразу озвався був словом, а після й губи не розмикав, поки той не скінчив; як же замовк Ансельмо, Лотаріо дивився на нього довгу хвилю здуміло й зачудовано, мов на невидальце яке, і врешті сказав - Чогось мені здається, друже мій Ансельмо, що це все ти мені на сміх говорив, а не насправжки; якби я був певен, що то не жарти, [207] я перебив би довгу твою річ і не дав би тобі зайти аж так далеко. Уже в мене й така думка роїться, що або ти мене не знаєш, або я тебе не знаю... Так ні ж, я добре знаю, що ти Ансельмо, а ти знаєш, що я Лота-ріо, біда лиш у тім, що ти вже, по-моєму, не той Ансельмо, що перше був, а я, по-твоєму, не той Лотаріо, за якого ти мене мав. Те, що ти мені сказав, немислимо було почути від колишнього мого друга Ансельма, того, що ти од мене вимагаєш, неможливо вимагати від Лотарія, котрого ти знаєш. Адже добрі друзі, мовляв поет, повинні випробувати одне одного й користатися взаємними послугами usque ad aras, а се значить, що дружби не слід зловживати для богопротивних справ. Якщо такої гадки про дружбу був поганин, то християнин і поготів мав би знати, що яка б не була людська приязнь, не годиться заради неї втрачати приязні Божої. А як і припаде коли чоловікові занедбати спасіння власної душі, аби друга порятувати, на те вже не пуста і не блага має бути причина, от хіба коли йдеться про життя друга чи його честь. От ти й скажи мені тепер, Ансельмо невже честі твоїй чи життю якась велика небезпека загрожує, що я мав би тобі на догоду зважитись на такий ганебний учинок Авжеж, що ні! Насправді, як я подумаю, виходить так, що ти сам вимагаєш од мене, щоб я силкувався за всяку ціну позбавити честі й життя - тебе, мого друга, і воднораз себе самого. Адже як я позбавлю тебе честі, то тим самим одберу тобі життя, бо краще людині смерть, ніж безчестя, а коли я стану, як ти того хочеш, знаряддям твоєї згуби, то й сам добудуся безчестя, що рівнозначне смерті. Вислухай же мене, любий мій Ансельмо, май терпіння й не перебивай, поки не скажу всього, що я думаю про твій намір, а потім уже ти говоритимеш, а я слухатиму буде ще в нас час. До вівтарів (латин.). - Про мене,- погодився Ансельмо,- кажи все, що хочеш. І Лотаріо вів свою мову далі - Ти, Ансельмо, здається мені, міркуєш оце, як ті маври, що їх незмога переконати в неправдивості їхньої науки ані цитатами з Святого Письма, ані логічними умовиводами, ані символом віри, хіба що візьмеш якісь очевидні, показові, безсумнівні, достеменні, хоч рукою їх торкай, приклади, або наведеш незаперечні математичні докази, як от, приміром кажучи, такий «Коли од двох рівних величин одняти рівні частини, то й остачі теж будуть рівні». А як словами їм нічого не докажеш (а так воно насправді й буває), то показуй хоч на мигах, хоч до самих очей піднось,- і все одно навряд чи впевниш їх у правдивості святої віри нашої. Таж мушу і я з тобою вдаватись до подібних способів і засобів, бо примха бажання, що заскочила тобі в голову, така неподобна й несосвітенно безглузда, що шкода праці зводити тобі на очі твої ж дурощі (інакше тут і не скажеш). Може, варто було б, щоб покарати тебе за лихий твій намір, і не розбивати твого недомислу, та дружба, що я до тебе маю, не дозволяє мені бути таким жорстоким і кидати напризволяще товариша, якому загрожує видима згуба. Зрозумій мене як слід. Чи не сам же ти, Ансельмо, казав мені, що я маю спокушати доброчесну, улещати доброчинну, задаровувати непідкупну, завойовувати неприступну Сам казав. А як ти знаєш і вважаєш, що [208] жінка в тебе доброчесна й доброчинна, непідкупна й неприступна, то яка ж тобі ще недогода Як ти гадаєш, що вона не дасться мені на підмову (а воно так і буде), то які нові, кращі титули додаси їй до тих, що вона вже нині має, яких нових достойностей вона в тебе набуде Одно з двох або ти маєш до неї інакшу думку, або сам не знаєш, чого хочеш. Якщо ти гадаєш, що вона не така, як ти кажеш, то навіщо ці випроби На те хіба, щоб скарати її потім по своїй уподобі, яко жону нечестиву Як же вона дійсно така добра, за яку ти її маєш, то з якої речі вивіряти саму щиру правду,- адже думка твоя про неї залишиться та сама, що й перше була. Тільки недоумки або одчайдухи (це вже крайній аргумент) зважуються на справу, од якої слід чекати скорше біди, ніж добра, особливо як їх ніхто до того не силує й не змушує, а про замір їхній можна загодя сказати, що він явно неслушний. Буває, правда, що люди йдуть на важкі, небезпечні справи заради Бога чи заради світу (або заради того й того воднораз) заради Бога подвизаються святі, провадячи життя янголів у людських тілах; заради світових благ інші борознять безмежні моря й океани, забиваються в хтозна-які краї, між різні предивні народи, аби собі фортуни запобігти; заради Бога і водночас заради світу вершать свої подвиги завзяті вояки ледве загледять у мурі ворожім пролом од ядра гарматного, зараз забувають усякий страх і, не дбаючи про видиму небезпеку, окрилені єдиним бажанням - полягти за віру, рідний край і короля свого, ринуть безбоязно в саме пекло, назустріч смерті, що звідусіль на них чигає. Ото все справи, хоч і важкі та небезпечні, а варто їх підіймати собі на славу, честь і пожиток. А ти бач яку задумав - як і доведеш її до діла, то не матимеш ні слави в Бога, ні шани од людей, ні блага світового не придбаєш навіть як усе випаде по-твоєму, не буде тобі ні втіхи, ні зиску, ні честі; коли ж, не дай Боже, станеться інакше, то нещаслива твоя доля хоч ніхто й не знатиме про лихо, що тебе спостигло, радості од того буде мало,- досить, що ти сам про нього знатимеш, і будеш каратися й мучитися, поки віку твого. Щоб упевнити тебе в правдивості моїх слів, доточу прикінцеву октаву з першої частини «Сліз апостола Петра», що написав знакомитий поет Луїджі Тансілло. Ось що в ній говориться День устає, вогнем палає схід, В грудях Петра палає біль і сором Нічий його не зустрічає вид, Та він свій гріх духовним бачить зором. Хто щиродушний, сам вчуває стид, Не жде, щоб інший хтось карав докором, Сам за гріхи себе присоромля, Хоч бачить їх лиш небо та земля. Отак же й тебе не врятує од муки таємниця - плакатимеш невтишимо якщо не очима, то кривавими слізьми серця, як той нерозумний лікар, що, повідає славний поета, пішов на спробу з чарою, од якої обачно відмовився мудрий Рінальдо хоч то, може, й вигадка поетична, та містить вона в собі скриту моральну науку, яку треба зрозуміти, затямити й добре засвоїти. А тепер скажу тобі ще одну річ, аби ти остаточно переконався в хибності свого наміру. Уяви собі, Ансельмо, що з волі неба або ж просто з щасливої нагоди ти став паном і законним властителем [209] чудодивного діаманта, добротою й чистотою якого захоплювались би всі знавці-клейнодники, що його бачили, і славили б в один голос і в одну душу, що другого такого прикметного, добротного й шляхетного самоцвіта в природі бути не може, та й сам ти це знав, не мавши жодної причини до сумніву,- то скажи, чи гаразд би ти вчинив, якби поклав того діаманта під молотом на ковадлі та й почав його з доброго дива бити-дробити ану ж, мовляв, чи справді він такий міцний та добрий, як люди славлять Хай би навіть проба вдалася і діамант витримав цю дурну перевірку - від того цінність і слава його не зросла б, ну, а вже якби розбився (се теж річ можлива), тоді все пропало,- діаманта б не стало, а на його властителя всі казали б, що він несповна розуму. Вважай, Ансельмо мій любий, що й Камілла твоя - то дорогоцінний діамант у твоїх і людських очах і що не слід наражати тої дорогоцінності на небезпеку, щоб не розбилась, буває, бо як лишиться цілою, то вартості їй од того не прибуде, як же не витримає і розіб'ється, то подумай тепер іще, як тобі житиметься без неї, як нарікатимеш сам на себе, і то по праву, що і її знівечив, і себе занапастив. Знай же, що немає в світі скарбу над жінку чесну та вірну і що в жінки честь - то добра слава, якою вона серед людей тішиться. А добра слава дружини твоєї, як сам здоров знаєш, така, що вищої бути не може,- то навіщо ж брати цю істину під сумнів Не забувай, друже женщина - істота недовершена, тож не годиться ставити їй на дорозі перепон, об які вона могла б спіткнутися і впасти, а слід, навпаки, усувати з-перед ЇЇ шляху всі такі спбтички, щоб легко й необтяжливо дійшла вона можливого ступеня досконалості, яка для неї полягає в цноті. Природознавці розповідають, що в горностая хутро біле-білісіньке, так от як полюють на се звірятко мисливці, то на ось які хитрощі беруться вистежать усі його ходи та лази та й пообкидають їх геть болотом, а тоді вже виганяють його туди побачивши грязюку, горностай спиняється як стій і дається зловити, аби тільки не забруднити, не скаляти білого вбрання свого, що він його цінує понад волю свою й саме життя. А чесна й вірна дружина - се той же самий горностай, чеснота її над сніг незайманий чиста і біла, отож хто хоче, щоб вона її вберегла, а не втратила без пуття, нехай не чинить робом тих, що на горностая полюють, нехай не підпускають її і близько до бруду нечесних подарунків та лестощів настирливих закоханців, бо можливо (та ще й дуже), що з природи своєї вона не досить тверда й стійка, щоб сама могла подолати чи обійти такі перешкоди,- отож треба прибрати їх з її дороги, щоб перед очима в неї лише цнота непорочно біліла да добра слава золотим сяйвом сіяла. А ще можна порівняти жінку честиву до свічада з ясного та чистого кришталю чисте ж то воно та ясне, але дихни лишень на нього - зразу мутніє і тьмяніє. До жінки честивої так треба ставитись, як до святощів поклоняйся, та не торкайся. А стерегти й шанувати її треба так, як стережуть і шанують садок, повний квіту рожевого не дає господар нікому його топтати чи руками чіпати,- нехай люди лиш іздалеку, з-поза огорожі ґратчастої, на ту красу любують, тими пахощами втішаються. Вкінці нагадаю тобі ще вірші з новітньої комедії, що мені на думку спали і до теми нашої розмови якраз, по-моєму, приходяться. Там один старий і мудрий чоловік радить батькові молодої [210] дівчини, щоб добре пильнував її, стеріг і доглядав; багато всячини казав він про це, а між іншими і такі були слова Жінка зроблена зі скла, А чи довго їй розбиться - Вивіряти не годиться, Бо спіткає доля зла. Важить там не випада, Де чекають певні втрати Легко скло те поламати, А ісклеїти - шкода. Знає це весь рід людський, Ну і я, звичайно, знаю Куди хоч ховай Данаю - Знайде дощик золотий. Досі я говорив лише про те, що стосується тебе, Ансельмо; послухай тепер дещо з того, що належиться до мене; може, я й надто широко річ розводжу, та ти вже пробач треба ж нам якось виблудитися з сього лабіринту, в який ти самохіть попав і з якого я маю тебе вивести. Ти вважаєш мене за свого друга - і хочеш позбавити мене честі, що зовсім несполучне з дружбою; мало того, ти жадаєш, щоб я в свою чергу зганьбив твою честь. Що ти хочеш мене зганьбити, се цілком ясно адже як я послухаю тебе й почну впадати коло Камілли, вона подумає, що я чоловік безчесний і безпутний, раз дозволяю собі й допускаю вчинки несумісні з моїм становищем і з обов'язками нашої дружби. Що ти хочеш, аби я зганьбив тебе, річ так само певна як помітить Камілла, що я до неї залицяюсь, вона подумає, що я побачив у ній щось легковажного, через те й насмілився одкрити їй своє гріховне жадання; як же вона буде, на її думку, знеславлена, то та неслава й на тебе впаде, бо ти належиш їй, а вона тобі. Так уже воно в світі ведеться, що як убреде чия жінка в гріх чужоложний, то хоч би чоловік про те й не знав і не давав жодної до того притоки, хоч би й не мав він змоги дбанням своїм і старанням тому лихові зарадити, люди прикладають до нього різні ганебні та принизливі прикладки; ті, що знають про зраду його жінки, дивляться на нього завжди з погордою, замість співчувати йому адже та біда сталася не з його провини, лише з лихої натури його дружини. Коли хочеш знати, чому невірна дружина вводить у неславу свого мужа, навіть коли той не відає про зраду, сам до неї непривинний і непричетний, то слухай сюди, слухай терпляче й пильно, бо все те має вийти на твою користь. Коли Господь создав праотця нашого в раю земному, глаголе Святе Письмо, він наслав на Адама твердий сон, вийняв йому з лівого боку ребро і создав із того ребра праматір нашу Єву; як же прокинувся Адам і глянув на неї, зразу сказав «Се ж кість од костей моїх і тіло від тіла мого». А Господь рече «Оставить чоловік отця свого і матір свою та й приліпиться до жони своєї, і будуть удвох тілом одним». Тоді ж то й було встановлене священне таїнство шлюбу, узи якого може розірвати єдино смерть. І се чудовне таїнство таку велику силу й міць у собі має, що з двох душ робить одне тіло, а в добрім подружжі й надто дві душі, а воля одна. [211] А як тіло жони то одне тіло з мужевим, виходить, що як прикинеться в неї яка пляма чи сказа, воно й на мужеві окошиться, хоч би сам він, як я вже казав, і не був тому лихові причиною. Як болить людині нога чи ще там який сустав, біль той відчуває все тіло, бо воно ж тіло одно; як заниє кісточка, то й голові дошкуляє, хоч вона тому й не винна,- отак же й чоловік є причасником і причетником жінчиної ганьби, бо чоловік і жінка то одна спілка. А що всяка честь на світі і всяке безчестя береться з плоті і крові, то й ганьба жони нечестивої падає на голову мужеві і незнання не рятує його од неслави. Подумай же, Ан-сельмо, на яку ти наражаєшся небезпеку, хотячи збаламутити спокій доброї дружини твоєї, подумай, які недовідомі пристрасті може розбуркати оця марна й нерозважна цікавість у грудях цнотливої твоєї малжонки; зваж і на те, що виграш твій буде мізерний, а програти можеш стільки, що ніякими словами не скажеш і не злічиш. Як же все те, що я тобі говорив, неспроможне одвернути тебе від злощасного твого наміру, то пошукай іншого знаряддя ганьби твоєї і недолі, бо я не годен і не згоден стати таким знаряддям, хоч би навіть мав через те втратити дружбу твою,- а більшої втрати я собі не можу уявити. Сеє сказавши, замовк доброчесний і обачний Лотаріо, Ансельмо ж стояв замислений і збентежений, довгу хвилю й до слова не міг прийти; вкінці відповів йому так - Пильно і уважно, ти сам це бачив, слухав я, друже мій Лотаріо, все те, що ти мені хотів сказати, і в усіх речах твоїх, прикладах і притчах бачив я велику мудрість твою і правдиву понад усяку міру приязнь твою до мене; добре бачу також і охоче визнаю, що як не прийму ради твоєї, а піду своїм трибом, можу одбігти блага й напитати собі лиха. Вже з цього мусиш ти пізнати, що напала на мене така хвороба, як ото часом на жінок нападає, коли їм притьмом хочеться їсти землю, глину, вугіль і ще всяку погань, що й глянути на неї гидко, не то що їсти. Отож треба добрати хитрого якогось способу, щоб мене уздоровити, і се можна буде зробити недорогим коштом ти почни потроху залицятися до Камілли, так собі жартом, аби-аби - не така вже вона, думаю, легкодуха, щоб од першого натиску мала в цноті своїй схибнутися. Я задовольнюся цим першим початком, а ти виконаєш таким чином обов'язок дружби і знов мене на світ народиш, довівши, що мені не загрожує безчестя. Ти повинен погодитись на се хоч би тому, що я твердо наважився перевести таку випробу, а ти, ревно дбаючи про честь мою, не попустиш, щоб я наражав її на небезпеку, виявляючи мій шалений задум комусь чужому. Щоправда, твоя честь може спочатку вмалитися в очах Камілли, як станеш ти до неї лицятись, але згодом, як ми переконаємось у її вірності, ти сам їй щиро признаєшся про сю нашу змову, і честь твоя одновиться в своїх правах. Отож, як бачиш, ризик для тебе невеликий, а послугу ти мені можеш зробити неоціненну погодься, хоч тобі, може, воно й незручно, бо кажу ж тобі, я ладен задовольнитися початком - тільки всієї й справи. Побачив Лотаріо, що Ансельмо твердо й безповоротно на те діло наважився, що ніякими вже міркуваннями й притчами його несила розраяти і він може, як нахвалявся, звіритися комусь іншому - то й вирішив, аби уникнути більшого лиха, погодитись на його пропозицію, [212] хоч поклав собі в думці так справу повести, щоб і Ансельма задовольнити, і Камілли дарма не баламутити. Отож він попрохав свого друга, щоб нікому нічого не казав, бо ту справу він, Лотаріо, бере на себе і ладен розпочати її, коли тільки Ансельмо захоче. Міцно обійняв Ансельмо товариша свого вірного і дякував йому сердечне за ту його готовність, мов то була не знати яка ласка. Тут же вони й домовились удвох, що почнуть ту справу з завтрішнього дня; Ансельмо обіцяв усе так влаштувати, щоб Лотаріо мав час і змогу розмовляти з Каміллою на самоті, а також дати йому грошей та клейнодів усяких на подарунки. Він порадив також, щоб Лотаріо співав їй серенади та писав вірші на її честь, а якщо те дуже клопітно, то він, Ансельмо, сам їх складатиме. На все те Лотаріо погоджувався,- але думка в нього була не та, що в Ансельма. От домовились вони про все та й пішли до Ансельма додому; там уже Камілла чекала на свого мужа з тривогою, бо того дня він вернувся пізніше, не так, як звичне. Незабаром Лотаріо пішов до себе додому, і на душі йому було якось маркітно Ансельмо то тепер задоволений, але що йому робити, як із цієї халепи вискочити Думав він про те цілу ніч та й надумав, якого способу ужити, щоб і Ансельма ошукати, і Каміллу нічим не образити. Другого дня він прийшов обідати до Ансельма, і Камілла вітала й шанувала його вельми приязно, як найкращого мужового приятеля. Як уже пообідали й прибрали зі столу, Ансельмо попрохав Лотарія лишитися з Каміллою, бо йому, мовляв, набігла пильна справа і він мусить одвихнутися з дому на яких півтори години. Камілла попросила його, щоб не йшов, Лотаріо зохотився супроводжувати друга, але Ансельмо не хотів і слухати сказав Лотарієві, щоб посидів і почекав тут на нього, бо має ще обговорити з ним одну важливу справу, а Каміллі припоручив розважати гостя, поки сам не вернеться,- одне слово, вдав, що вийти з дому примушує його конечна потреба (а може, безкінечна дурість),- так добре вдав, що ніхто й не подумав би, що то навмисне. Ансельмо пішов, і Лотаріо з Каміллою лишилися у їдальні самі, бо челядь уся порозходилась обідати. Отак із ласки вірного свого друга опинився Лотаріо як на бойовищі, а ворог же в нього перед очима такий був, що одною красою своєю цілий загін збройних рицарів міг би перемогти й підкорити,- судіть же самі, чи мав чогось боятись Лотаріо. Що ж він зробив А ось що зліг на поруччя крісла, підпер голову рукою і, перепросивши господиню за нечемність, сказав, що передрімне трохи, поки Ансельмо вернеться. Камілла запропонувала йому перейти до вітальні - там, мовляв, на канапі зручніше буде відпочивати, ніж у кріслі, можна й заснути. Проте Лотаріо залишився в їдальні, так і сидів, дрімаючи, в кріслі, поки не вернувся Ансельмо. Той як побачив, що жінка в себе в покої, а Лотаріо сонний сидить, подумав, що в його відсутність вони мали досить часу на розмову і навіть на спання, і не міг діждатися, коли вже той Лотаріо прокинеться, щоб вийти з ним на вулицю й розпитати, як там і що. Як.же хотів, так і сталося Лотаріо встав, і вони зразу ж вийшли вдвох із дому. На Ансельмове питання Лотаріо відповів, що за першим разом йому [213] було наче якось незручно відкривати Каміллі своє бажання, отож він лише вихваляв її вроду та казав їй, ніби по всьому місту тільки й мови, що про красу її та розум,- то, здавалося йому, непоганий початок, щоб підійти їй під ласку, бо вдруге вона вже слухатиме його радніше і прихильніше. Так би то він хитро за діло взявся, як той дух лукавий, що праведну людину хоче спокусити будучи пекельним демоном, він бере на себе постать ангела з раю, і лише вкінці, як свого допнеться, зриває з себе ту облудну личину, якщо підступ його не викриється з самого початку. Ансельмові дуже те все сподобалось, і він сказав Лотарієві, що тепер день у день даватиме йому змогу бачитись із Каміллою наодинці, для сього не треба навіть із дому йти, він усе якусь приключку знайде, аби од них одлучитись, а вона тих хитрощів і не постереже. Так пройшло чимало днів, і Лотаріо, навіть словом не перемовившись із Каміллою, казав, проте, Ансельмові, що він до неї підлещався, та й досі не мав ніякого знаку, щоб вона була до чогось лихого схильна,- не подавала нібито ані найменшої тіні надії, мало того, погрожувала, що як він од неї не одчепиться, то вона все розкаже чоловікові. - Ну, добре,- мовив Ансельмо,- досі Камілла не давалася звести себе словами, побачимо ж тепер, чи встоїть вона проти діл. Завтра я дам тобі дві тисячі золотих талярів, щоб ти їй подарував, та ще стільки, щоб накупив коштовностей усяких для принади. Адже нема такої жінки, хай хоч яка буде доброчесна, щоб не любила хороше ходити й чепуритися, а надто ще, як сама вродлива. Як витримає моя дружина і сю пробу, з мене буде цілком досить, і я вже більше не турбуватиму тебе. На те одказав Лотаріо, що як він уже почав, то мусить довести справу до кінця, хоч і знає напевне, що скільки не битиметься, все одно нічого не доб'ється. На другий день дістав він чотири тисячі талярів, а з ними чотири тисячі смутків, бо довго не міг зміркувати, як йому далі викручуватись вкінці надумав, що сказати Камілла, мовляв, і до приносів та дарунків така саме байдужа, як до лестивої мови, тож не варто більше й клопоту собі завдавати, бо то все марна трата часу. Але доля, яка всі справи любить повертати по-своєму, втрутилася і тут Ансельмо, залишивши своїм звичаєм Каміллу з Лотарієм, замкнувся нишком у сусідній кімнаті та й став крізь дірку од ключа підглядати й підслухувати, що вони там удвох роблять, аж бачить - за півгодини чи й більше Лотаріо до Камілли і словом не обізвався, та хоч би й сто років отак сиділи, то мовчки мовчав би. Тут і зміркував він, що всі оті Каміллині відповіді, про які Лотаріо йому переказував, вигадані й вибрехані від початку до кінця. Щоб же остаточно в тому впевнитись, вийшов зі своєї криївки, одкликав товариша набік і спитав, як там ідуть справи, в якому настрої Камілла. Лотаріо відповів, що далі вже гратися не хоче; вона присадила його так різко й рішуче, що в нього вже й духу нема до неї підмовлятись. - Ех, Лотаріо, Лотаріо! - гукнув тоді Ансельмо.- Так отак, значить, ти виконуєш моє доручення, отак виправдовуєш мою довіру Я ж зараз оце підглядав за тобою крізь замкову щілину і сам бачив, що ти й словом не зайняв Камілли, то, певно, ти і взагалі з нею ні про що [214] не говорив. Я не маю жодного сумніву, що так воно і є. Чого ж ти дуриш мене, коли так, чого хитрощами своїми позбавляєш мене можливості досягти жаданої мети з допомогою іншого якогось способу Більше Ансельмо нічого не сказав, але й цих слів було досить, щоб присоромити й збентежити Лотарія. Тут уже йшлося про його власну честь - адже його на брехні зловлено! От і поклявся він Ансельмові, що тепер уже візьметься до діла по-справжньому, вслужить йому по щирості хочеш, мовляв, друже, то, підглядаючи мене, зможеш сам у всьому переконатись, а краще, мабуть, не треба - моє пильне старання само тобі все скаже й покаже. Ансельмо повірив йому і, щоб дати другові більше простору для певної й безперешкодної дії, вирішив поїхати на тиждень до одного приятеля свого, що жив у підгород-ньому селі. О побіденний, необачний Ансельмо! Що ти коїш, що ти дієш, до чого прямуєш Схаменися! Ти коїш лихо на свою голову, дієш проти власної честі, прямуєш до власної згуби! Дружина твоя Камілла - жінка честива, живе вона з тобою любо-мило, нема тобі ні в чому недогоди й перешкоди; ніколи вона й мислі не зносить поза стіни твого дому, ти для неї - рай на землі, втілена мрія, здійснене бажання, твоя воля для неї - закон, міра, якою вона міряє власну, підкоряючись завше твоїй - і Божій волі. Всі багатства, що криються в надрах її краси, честі, доблесті й слави - всі вони твої і даються тобі даром, то нащо тобі ще ритися та копатися, дошукуючись якихось нових, небачених досі скарбів, як від того вся копальня твоя може обвалитися,- адже все там тримається, кінець кінцем, на хистких підпорах делікатної її природи Не забувай, що хто жадає неможливого, тому доля цілком слушно відмовляє і в можливому,- та про се краще послухай поета, що то каже Я шукав життя у гробі, А свободи у в'язниці, А здоров'я у хворобі, А спокою у мандрівці, Віри й правди у зрадливці. От за це мене й карає Небо, в гніві справедливе, А за ним і доля злая Хто шукає неможливе, Той можливого не має. Назавтра поїхав-таки Ансельмо в село, а Каміллі сказав, що в час його відсутності до них приходитиме Лотаріо - за домом доглянути та й обідати з нею, тож нехай вона шанує гостя, як би його самого. Прикро вразив доброчесну й розсудливу жінку такий од чоловіка наказ, і вона зосмілилась заперечити негоже, мовляв, щоб хтось інший займав господареве місце за столом, як його дома нема; якщо ж він гадає, що вона не зможе сама в господі лад дати, то нехай лише сей раз іспро-бує - побачить, що вона й на більше здатна. Та Ансельмо сказав твердо, що така його воля - мусила Камілла схилити голову й скоритися наказові. Добре, сказала, зроблю так, хоч і не по своїй волі. Другого дня по від'їзді Ансельма прийшов Лотаріо - Камілла прийняла його звичайненько та приязненько, але намагалась так усе [215] влаштувати, щоб ні на хвилю з гостем сам на сам не сидіти весь час коло неї челядь крутилась, а покоївка Леонелла ходила за панею невідступно. Камілла дуже її любила, бо дівчина змалку росла з нею вкупі в отецькому домі, от вона і взяла її з собою, як за Ансельма віддалася. Протягом перших трьох днів Лотаріо й словом не озивався до Камілли, хоч і мав часом нагоду, коли приберуть, було, зі столу і челядь розійдеться, щоб і собі пообідати нашвидку (так веліла їм господиня). А Леонеллі наказано було раніше обідати і потім од пані не одходити, та дівчині не те в голові було, мала вона деякі власні справи й справки і теж на них часу потребувала, то й не завжди робила, як пані загадувала, і лишала її іноді на самоті з гостем, наче їй так і наказано було. Та вигляд у Камілли був такий скромний, вираз обличчя такий строгий, вся поведінка така гідна, що язик Лотарієві мимохіть прилипав до гортані. Та оці ж самі Каміллині добрі прикмети, що занімили Лотарієві уста, вийшли обом їм на велику шкоду. Уста ж то німували, а думки не мовчали, споглядаючи любо всю тую вроду пишну та величну, перебираючи одну по одній всі ті високі достойності душевні, що і в статуї мармуровій кохання пробудили б, не то в живому серці. Замість розмовляти з Каміллою Лотаріо дивився весь час на неї і думав, яка то вона люба та мила, і думки ції почали вже й щиру його приязнь до Ансельма хитати; не раз і не два поривався він збігти геть із міста, зникнути другові з очей і Камілли довіку більше не бачити,- та вже мов прикипів до вродливиці, видно мусив дивитися на неї. Довго з собою отак боровся-перемагався, гнав із серця ту солодку спокусу, ту розкішну принаду, казав собі, що то божевілля, називав себе поганим другом, бо навіть недобрим християнином. Розкидав думкою туди й сюди, порівнював себе з Ансельмом, і все ніби на те виходило, що більше тут винна не власна його нетвердість у дружбі, а товаришів дурний розум та надмірна самовпевненість. Якби знав, що й перед Богом так може виправдатись, як перед людьми, не боявся б за свій гріх ніякої кари. Так-то врода Каміллина і цнота її геть підірвала в Лотарія щиро-дружню вірність (немало ж до того й попуск спричинився, що попустив необачний Ансельмо). Якщо перші три дні юнак іще гамував у собі жадання, то на четвертий уже пустився берега і освідчився Каміллі так пристрасно й бурхливо, що вона підвелася з місця, вражена й збентежена, і пішла до свого покою, не зронивши ні слова на відповідь. Та ця її стриманість не знеохотила Лотарія, бо надія, відомо, родиться разом із коханням Камілла стала йому після того ще миліша. Вона ж, не сподівавшися зроду од нього таких речей, не знала, що почати; або позбавити його іншої нагоди для таких негожих, на її думку, розмов, вирішила того ж вечора написати мужеві цидулку і переслати гінцем, а в тій цидулці стояло ось що [216] РОЗДІЛ XXXIV, де продовжується повість про безрозсудно-цікавого «Горе, кажуть, військові без старшини, а замкові без каштеляна,- а я скажу ще гірше молодій жоні дома без мужа, як немає на те слушної причини. Так мені без вас тут недобре, так до нестерпу важко, що як ви забаритеся ще довше, доведеться мені до отця-матері жити йти, хоч би мала ваш дім без нагляду лишити, бо той, кого ви наглядачем настановили, глядить, здається мені, не добра вашого, лише своєї втіхи. Знаючи вас за розумного чоловіка, не скажу більш нічого, та воно б і не годилось іще щось казати». Одібравши таке послання, зрозумів Ансельмо, що Лотаріо приступив уже по-справжньому до своєї справи і що Камілла відповіла на те, як він і сподівався. Без міри врадуваний тією новиною, він переказав Каміллі тим самим посланцем, щоб вона ні в якому разі нікуди не переїздила, бо він незабаром сам дома буде. Така його відповідь здивувала Каміллу, і вона зовсім розгубилась. І дома їй залишатись ніби негоже, і до батьків їхати не велено зостанеться - честь її знов у небезпеці буде, поїде - розгнівить мужа непослухом. Котре лихо менше, те, кажуть, і вибирай, а Камілла вибрала більше, тобто зосталась дома. Вона вирішила навіть не уникати Лотарія, щоб між челяддю поговору якого не вчинилось, і шкодувала вже, що послала мужеві ту цидулку адже Ансельмо може подумати, що Лотаріо помітив у ній щось непевне, тим і порушив правила пристойності. Проте, впевняючись на чистоту свою і на свій добрий розум, здалась вона на Божу волю, вирішила тільки не відповідати Лотарієві на всі його непризвоїті речі, а мужеві не повідомляти більше нічого, щоб не завдавати зайвого клопоту і не вплутувати його в жадні звади. Того мало вже стала думати-гадати, як би їй Лотарія виправдати, коли муж спитає, проти чого вона такого листа написала. Мавши в голові такі думки - може, й шляхетні, та не конче розумні й пожиточні, слухала вона другого дня, що говорив їй Лотаріо. Мова його була така палка й жагуча, що тверде серце їй почало м'якнути, а цнота мусила пильно стерегтися, аби очі не зрадили того ніжного зворушення, що заронили їй у душу юнакові слова та сльози. Лотаріо те помітив і розвогнився ще дужче. Ну, думає, поки Ансельма немає, обложимо й добудемо сю фортецю! Та й ударив на її гординю хто зна скількома сальвами похвал її красі (відомо-бо, що найкраща зброя на високі вежі гордопишності жіночої - то лестиве слово воно їх швидко крушить і з землею рівняє). А тоді такі хитрі та зручні підкопи підвів під скелю її неприступності, що якби Камілла вся з граніту була, і то мусила б упасти. Ридав, благав, обіцяв, улещав, умовляв і заклинав, та все ж то так Щиро і ревно, так палко і чуло, що врешті схибнулась Каміллина чеснота, і він здобув перемогу, якої так мало сподівався і так велико прагнув. Здалася Камілла, Камілла здалася,- та що ж тут дивного, коли й дружба Лотарієва не встояла Сей приклад нам ясно показує, що пристрасть любовну можна перемогти хіба тільки втечею і що ніхто [217] не повинен ставати до бою з таким потужним ворогом, бо людську його силу може переважити лише сила надлюдська. Одна тільки Леонелла знала про упадок своєї пані - ті віроломні друзі, ті новоявлені коханці не могли приховати нічого од її очей. Ло-таріо не хотів розкривати перед Каміллою Ансельмового задуму, не хотів їй казати, що той навмисне дав йому таку можливість - боявся, щоб вона не злегковажила його кохання нехай краще думає, що він домагався її ласки ніби ненароком і сам собою, а не розміркова-но і з чиєїсь направи. Через кілька день Ансельмо повернувся додому і не помітив пропажі того, що він так високо цінував, та на ділі так мало шанував. Одразу ж пішов він до Лотарія - той був саме в себе дома. Друзі обнялися, і Ансельмо спитав, яка його звістка чекає - чи життя вона йому подарує, а чи смерть пошле - Чудова звістка, любий мій Ансельмо! - одказав Лотаріо.- Дружина твоя Камілла - всьому жіноцтву взірець, усім чеснотам вінець. На слова мої вона не вважала, обіцянками згордувала, дарунків не приймала, а сльози мої лукавії висміяла, як хотіла. Одне слово, малжонка в тебе - не тільки чудо краси, а й візерунок цнот, виталище доброзвичайності, честивості, скромності, люб'язності і всіх інших добрих прикмет, що можуть принести щастя й славу будь-якій жінці. На тобі твої гроші, друже; не довелось мені ними й покористатись, бо не така в тебе Камілла, щоб понадитись на якісь там нікчемні обіцянки чи дарунки! Задовольнися ж цим, Ансельмо, і годі вже випробувань. Тобі пощастило вийти сухим із моря сумнівів і підозрінь, в яке зчаста чоловік через жінку впадає,- то не важся поринати в нову якусь, іще глибшу пучину, не думай перевіряти з іншим лоцманом добротність і міцність корабля, в якому небо судило тобі плисти по хвилях житейського моря; вважай, що ти прибився вже до певної пристані, ставай на якір сумиру душевного і стій собі спокійно, поки не прийдуть до тебе по останню подать, од сплати якої не звільняють жодні сьогосвітні привілеї. Ансельмо хтозна-як зрадів із тих Лотарієвих слів і геть-чисто всьому повірив, мовби то йому оракул вирік, але попросив товариша не кидати початої справи, а й далі її вести, просто так, для цікавості й розваги. Так уже сильно впадати коло Камілли не треба, але нехай Лотаріо напише вірші якісь на її честь, буцімто для Хлоріди абощо, а він, Ансельмо, скаже їй, що друг його закохався в одну даму й оспівує її під тим прибраним іменням, щоб не накликати на неї неслави. Як же Лотаріо не захоче взяти на себе того клопоту, то він, Ансельмо, сам тії вірші звіршує. - Не треба,- сказав Лотаріо,- не такі вже ворожі до мене музи десь-колись гляди та й завітають у гості. Скажи тільки Каміллі про те моє уявне закохання, а вірші я напишу - не такі, може, добрі, як того предмет вимагає, та й не згірші, як на мою спромогу. Отак і домовились двоє друзів - один нерозсудливий, а другий невірний. Ансельмо пішов додому і спитав у Камілли (а вона вже давно того питання ждала і дивувалась, чом він.не питає), з якої причини написала вона йому того листа. Камілла одказала, що їй здалось, ніби Лотаріо поглядав на неї зухвалим оком, не так, як при ньому, але вона, [218] мабуть, помилилась, бо Лотаріо уникає зустрічі з нею, особливо на самоті. Ансельмо заспокоїв дружину, сказавши, що її підозра була даремна, бо йому відомо, що Лотаріо закохався в одну вельможну панянку, таки з Флоренції, яку він оспівує під ім'ям Хлоріди, та і взагалі його нема чого боятися, бо то правдива душа і щирий приятель їм обом. Якби Лотаріо був не попередив Каміллу, що ту любов до Хлоріди він навмисне вигадав для Ансельма, аби мати змогу оспівувати часом її красу, вона б напевне впала була в одчайдушні тенета ревнощів,- а так вона сприйняла цю вістку з легким серцем. Назавтра в обід, як сиділи вони втрьох за столом, Ансельмо попросив Лотарія почитати їм що-небудь із того, що він написав про кохану свою Хлоріду Камілла її не знає, то він нехай сміло говорить про неї що хоче. - Нехай би Камілла її і знала,- заперечив Лотаріо,- мені нема чого од вас таїти. Коли закоханий прославляє вроду своєї дами і називає її жорстокою, то він аж ніяк не ущерблює її доброї слави. Та вже так чи інак, а коли просите, прочитаю вам сонета, що склав я вчора про невдячність Хлоріди; ось він увесь СОНЕТ Як злине ніч на землю чорнокрила І в тихім сні спочине смертних рід, З незлічних мук скупий складаю звіт Я небові й тобі, Хлорідо мила. А встане знов ясне денне світило, Рясним багрянцем запаливши схід, - Печальну повість злигоднів і бід Повторюю й зітхаю осмутніло. А як те сонце з сяйного престолу Вогненні стріли кидає додолу, Караюсь я і мучуся без меж. І знову - ніч, і знов я гірко плачу, І скаржуся, й молю, і знову бачу, Що небеса глухі, й Хлоріда - теж. Сонет припав до душі Каміллі, Ансельмові ж ще й більш од того він похвалив його й сказав, що дама та й справді понад усяку міру жорстока, коли на таке щире кохання серцем не озивається. Тут упала в річ Камілла - Хіба то,- каже,- все правда, що закохані поети виспівують - Як поети,- відповів Лотаріо,- вони можуть часом схибити проти правди, але як закохані, кажуть саму правду, та ще й не всю. - Авжеж, що так,- підтвердив Ансельмо, аби лише підтримати Лотарія і надати більшої ваги його словам, та Камілла, захоплена своїм коханцем, не звернула навіть уваги на ті чоловікові хитрощі. Все Лотарієве було їй миле, а знаючи добре, що вона сама і є ота Хлорі-Да, до якої звернені юнакові думки й вірші, вона спитала, чи не має він іще якогось сонета чи іншого такого твору. [219] - Маю ще одного,- сказав Лотаріо,- тільки здається мені, що він не такий гарний, як той, або, вірніше, гірший від нього. А втім, судіть самі СОНЕТ Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій Вже винесла твоя сліпа гординя; Не засудивши мирного служіння, Сконаю я, як раб покірний твій. І в тій країні, де немає мрій, Де все земне стає блідою тінню, Носитиму я в серці, мов святиню, Нетлінний скарб - твій образ неземний. Той скарб мені за всі дорожчий блага, Хоча твоя байдужість і зневага Наближують щомить фатальний строк. Біда мандрівцю, що, запливши в море, У буряні і темряві простори, Ні пристані не бачить, ні зірок! Ансельмо похвалив і сього сонета - він, мовляв, незгірший як той,- і так доточував кільце до кільця в ланцюгу безчестя, що його чимраз дуже обкручував і обплутував; чим більше топтав його честь Лотаріо, тим лестивіше запевняв його, ніби тая честь сяє-ясніє, як ніколи; чим нижче ступінь по ступеню котилась Камілла в безодню ганьби своєї, тим вище стояла вона в очах свого мужа на п'єдесталі чистоти й доброї слави... Якось Камілла, зоставшися на дві пари очей з покоївкою своєю, сказала їй - Мені аж прикро, кохана моя Леонелло, що не зуміла я як слід подорожитися - не довго за собою Лотарія водила, надто швидко його волю вволила. Боюся, чи не буде він мене за ту податливість та поступливість мою зневажати, забувши жагу свою рвійну, що мене подолала. - Не журіться тим, панійко моя пишна,- заспокоїла її Леонелла.- Якщо тільки гостинець добрий і сам собою дорогий, то ніякий поспіх ціни його не збавить і не зменшить. Не дурно ж то кажуть «Хто швидше дає, то двічі моє». - Так-то воно так,- заперечила Камілла,- але є й інша примовка «Легко здобуте легко й забути». - Ет, ся примовка вас зовсім не тичеться,- сказала Леонелла.- Часом, славлять, любов на крилах літає, а часом пішки ходить; в одного вона біжить, а в другого звільна ступає, того холодком обвіє, того жаром обсипле, кого ранить, а кого й на смерть б'є; може в одну мить спалахнути і згаснути, перегорівши; вранці обляже фортецю, а надвечір здобуде, бо нема такої сили, щоб проти неї встояла. А коли так, то чого ж вам боятися, чого страхатися Отак же, мабуть, сталось і з самим Лотарієм, коли Амур узяв собі за знаряддя відсутність мого пана. В отсей же проміжок і мало статися те, що було од Амура приречено, [220] бо якби той час ізгаявся, вернувся б Ансельмо і- не дав би довести справи до кінця. Немає в любові кращої помічниці для осягнення бажаних цілей, як нагода, тим же вона й користається з неї у всіх ділах своїх, особливо наприпочатку. Це все я знаю не з людського переказу, а таки з власного досвіду,- хай колись я вам про те дрібніше розкажу, бо в мене ж і в самої кров молода в жилах іграє. Ще ж і на те зважте, пані моя Камілло, що не так уже й зразу ви його волю вволили, а побачили перше всю душу Лотарієву в очах його і в зітханнях, в словах і присягах, в дарунках і приносах,- побачили, який то гідний юнак і якої він вартий любові. А коли так, то нехай не тривожать самої уяви оті недоречні сумніви, оті манірні думки будьте певні, що Лотаріо поважає вас так само, як ви його, і втішайтеся, що не до нікчеми якогось у любовні тенета впали, а до чоловіка доблесного й достойного, бо має він у собі не лише чотири «ес», що притаманні щирому коханцю, а цілу абетку добрих якостей. Зараз я вам, коли хочете, ту абетку напам'ять прослебізую. Отож, на мої очі і на мою думку, Лотаріо ваш азартний, бравий, вірний, гарний, добрий, елегантний, єдиний, жаданий, завзятий, іменитий, красномовний, ласкавий, мужній, незрадливий, обачний, пильний, розумний, далі йдуть оті самі чотири «ес», тобто сміливий, славний, стійкий і скритний, тоді знов твердий, услужний, фанатичний, хоробрий, цільний, чарівний, шанобливий, щирий, юний і, нарешті, ярий (бо м'який знак, як пані сама знає, тут ні до чого). Камілла сміялася дуже з покоївчиної абетки і дійшла до висновку, а та й не крилась уже перед панею і розказала їй, що кохається з одним паничем, таки флорентійцем. Се признання стурбувало Каміллу, бо вона й собі од того неслави опасувалась, тож і спитала в Леонелли, чи далеко вже ті любощі сягнули, а дівчина відповіла їй без сорома, ніби хизуючись, що вже в них до щирця дійшло. Річ то добре знана, що як пані схибнеться, то служебниці завше нахабніють якщо й сама, мовляв, шкоду робить, то байдуже, нехай собі про наші грішки знає. Мусила Камілла просити в покоївки, щоб не виявляла перед тим своїм полюбовником її таємниці, та й сама краще з походеньками своїми стереглася, щоб не помітили нічого Ансельмо з Лотарієм. Пообіцяти ж то Леонелла пообіцяла, а на ділі так робила, що Каміл-лині побоювання справдились. Ледача й зухвала покоївка, бачивши, що пані її не та вже, яка була перше, зовсім розопсіла й почала водити любчика до себе додому як і застукає, думала, пані, то, певне, не зосмі-литься її викривати. До того, бачите, доводять панині гріхи, що сама стає рабою служебницям своїм і мусить прикривати всіляко нецноту їхню та розпусту. Отак і з Каміллою бачила не раз і не два, як Леонелла панича свого у неї в домі приймала, та не сміла її за те сварити й ганити, а навпаки, давала їй змогу замикатись у якомусь покої і всі перешкоди з їхнього шляху усувала, щоб чоловік її, буває, того не постеріг. Та як вона не старалася, а одного ранку, саме перед світом, Лотаріо помітив, що з дому його коханої виходить якийсь чоловік. Він не знав, хто то такий, і гадав спершу, що то йому привиділось, та як побачив, що привид загорнувся в плащ, закутався відлогою і викрався сторожко на вулицю, він одкинув ту дурну думку і спав на іншу, яка погубила б їх усіх, якби Камілла не знайшла рятунку. Він і в голові [221] собі не покладав, щоб той мужчина, що в нього перед очима вимкнувся оце з Ансельмового дому, ходив до якоїсь там Леонелли (забув зопалу, що є така на світі); ні, він подумав, що як Камілла йому самому так легко далася, то й до іншого когось така вже пблегка. Ще ж бо й так невірність проти самої невірниці обертається, що вже і той не йме їй віри, кому вона на підмову далась гадає, що його вона ще скорше зрадить, і кожну свою підозру має за річ цілковито певну. Де й дівся Лотаріїв добрий розум, де й запроторився його здоровий глузд! В бсліпі лютих ревнощів, які палили йому все нутро, в неситій жадобі помсти проти Камілли, яка нічим йому не завинила, не вигадав він нічого кращого й розумнішого, як ударитися зразу до Ансельма (а той чи встав уже, чи ще й не прокидався) і такії до нього обернути речі - Знай, Ансельмо, що се вже не перший день борюся я з собою і насилу стримуюсь, щоб не розказати тобі того, чого більше не можу й не мушу перед тобою таїти. Знай, що фортеця Каміллиної чесноти капітулювала й готова прийняти беззастережно всі мої умови. Чом я раніш тобі сього не сказав Тим, що сам хотів перш упевнитись а може, се так тільки, примха якась на неї найшла, а може, вона в мене ума вивіряє, чи то я жартую, що з намови твоєї коло неї впадаю, чи справді люблю... Та знов же якби вона така була, якою мала бути і за яку ми з тобою її вважали, то розповіла б уже тобі про ті мої зальоти, аж бачу - не дуже вона до того квапиться, тож недарма обіцяла, що, як ти знову куди з дому поїдеш, зійдеться зі мною в шатній коморі, де ти коштовності свої переховуєш (а вони таки й справді сходилися з Каміллою за звичай у тій коморі). Тільки прошу тебе, не лети отак ізгарячу до помсти адже той гріх вона ще тільки в мислі вчинила, то, може, ще таки схаменеться, може, совісно їй стане і не доведе вона того заміру до скутку. Ти ж досі як не все, то багато що робив за моєю порадою, то послухайся мене ще раз. Затям гаразд, що я тобі скажу, переконайся в усьому на власні очі, а тоді вже розміркуй непоспішно й непохибно, що маєш діяти. Прикинься, н'би знову їдеш, як тоді, на два чи там на три дні, а сам сховайся в коморі - там же воно за тими килимами абощо дуже зручно,- та й побачимо вочевидь, що вона справді має на думці. І як вона замишляє зраду (чого не дай Боже, хоть воно на те вельми схоже), ти зможеш помститися на ній за ту наругу скрито, розумно й певно. Лотарієві слова здивували, вразили й приголомшили Ансельма, бо він аж ніяк не сподівався почути їх саме тепер адже він був певен, що Камілла дала відсіч усім отим нарочитим Лотарієвим замахам, і він ладен був уже святкувати цю преславну перемогу. Довгу хвилю мовчав він, устромивши очі в землю, і не змигнув, нарешті озвався - Лотаріо, ти вчинив так, як я й сподівався, знаючи твою щиру дружбу. Пристаю на твою раду роби як хочеш, тільки тримай усе в тайності, як воно й належить у такому неспогаданому припадку. Лотаріо погодився, та скоро вийшов од товариша, почав уже гірко каятися, що сказав йому таку річ. Як же нерозумно він учинив! Адже можна було відомстити Каміллі іншим яким способом, та не так жорстоко, не так підло. Він проклинав свою дурість, картав себе за таку легкодумність і аж у голову заходив - як би те діло назад повернути, [222] як би знайти якийсь порятунок. Кінець кінцем вирішив розповісти про все Каміллі, а що нагоди до того не бракувало, ще того самого дня зустрівся з нею наодинці. Вона теж ніби чекала тої зустрічі і заговорила до нього перша - Коханий мій Лотаріо, так болить мені серце, так скімлить, от-от розірветься,- аж дивно, що досі з грудей не вискочило. Знаєш, Леонел-ла моя до того вже знахабніла, що приймає тут у нашім домі свого полюбовника і тримає його до білого світа, а все ж то діється коштом моєї доброї слави, бо як побачить хто, що він із мого двору о такій незвичайній порі виходить, то вже поговорів не обберешся. І що тут удієш Не можу я її за те ані вилаяти, ані покарати, бо знаю, що їй відомо про наші таємні любощі,- отеє ж то й кладе печать на мої уста, мушу мовчати про її гулі. Боюся, щоб од того якої біди нам не склалось. Почувши од Камілли таку річ, Лотаріо подумав був спочатку, що то вона навмисне вигадує, аби підозру од себе одвернути не од неї, мовляв, той чоловік уранці виходив, а од покоївки,- та коли побачив, як вона плаче, як тужить, як ради благає, повірив усьому і ще більше збентежився та засоромився з свого вчинку. Він заспокоїв Каміллу, сказав, що знайде спосіб приборкати шкодливу Леонеллу, і тут же признався, що, під'юджений несамовитими ревнощами, він одкрився Ансельмові і що вони вдвох домовились зробити на неї оту засідку в шатній коморі, щоб викрити її подружню невірність. Просив пробачити йому те шаленство і сподівався, що вона знайде якийсь вихід із сього заплутаного лабіринту, в який вони потрапили через його недомисел. Це Лотарієве признання вжахнуло Каміллу, з великим гнівом одпо-віла вона коханцеві, цілком слушно картаючи його й угрущаючи за ті негідні підозри і за той нерозумний і необачний його вчинок. Та що жінки з природи своєї проявляють завжди більшу, аніж чоловіки, вигадливість та бистроумність чи то на добре, чи на лихе, коли треба вирішувати негайно (хоч на довге розважання їх уже й не стає), Камілла швидко знайшла вихід із цього, здавалося б, безвихідного становища. Нехай, сказала, Лотаріо заховає завтра Ансельма там, де вони й домовились, бо вона вже прирозуміла, як їй вийти ціло й неушко-джено з тої западні, щоб їм можна було надалі вільно там зустрічатися. Не виявивши коханцеві до кінця всього свого задуму, вона наказала, що як Ансельмо сховається на чати в свою криївку, а Леонелла запросить до комори його, Лотарія, то він нехай сміливо увіходить туди й одповідає їй, Каміллі, на всі питання так, як би він одповідав, не знаючи, що Ансельмо стоїть на підслухах. Лотаріо хотів, щоб вона з'ясувала йому все, що задумала, аби він міг діяти з більшою певністю і обачністю. - Та кажу ж тобі,- повторила Камілла,- нічого тобі не треба робити одповідай тільки на мої запитання, та й уже. Більше нічого не хотіла одкрити йому Камілла боялась, бачите, що він, може, не схвалить того її задуму, що здавався їй таким дотепним, а буде шукати інших (і, напевне, гірших) засобів. З тим і пішов од неї Лотаріо. Другого дня Ансельмо вдав, ніби знов їде до того свого приятеля [223] на село вийшов із дому, та тут же й повернувся нишком і сховався, як був домовився з Лотарієм; се було йому не так і важко зробити, бо Камілла й Леонелла нарочито дали йому ту змогу. От сховався там Ансельмо - можна собі уявити, з якою тривогою чекав він тої хвичі, коли на власні очі побачить, як різатимуть і патратимуть честь його і славу, як пориватимуть злодійські руки на найвище його благо, на його улюблену Каміллу... Упевнившись, що Ансельмо сидить уже в криївці, пані з служебкою теж увійшли до шатної комори; ледве переступивши поріг, Камілла зітхнула зглибока й промовила - Ох, Леонелло, голубко! Чи не краще буде, перш ніж я виконаю свій намір - який, не скажу, щоб ти мені часом не перебила,- чи не краще буде, як ти візьмеш Ансельмів кинджал, що я в тебе просила, і сама проб'єш ним оці невірні груди мої Та ні, не роби, мабуть, сього неслушна то буде річ, щоб я за чужі гріхи покуту приймала. Хотіла б я перше знати, що таке вбачили в мені Лотарієві зухвалі й безсоромні очі, що він насмілився одкрити мені своє гріховне жадання, зневаживши тим друга свого і зганьбивши добру мою славу... Підійди, Леонелло, до того віконця й поклич його - я певна, що він стоїть там на вулиці і жде тільки нагоди, щоб підлий свій замір до скутку довести, та раніше я свій до діла доведу - хоч і жорстокий, зате чесний. - Ох, панійко моя люба! - скрикнула хитра й лукава покоївка.- Нащо вам той кинджал, що се ви надумали Чи себе вбити, а чи Ло-тарію віку вкоротити І так буде горе, і так двоє - все воно на згубу честі й слави вашої обернеться. Краще вже змовчати на ту зневагу, аніж сього лиходія сюди тепер упускати, бо ми ж із вами тут самі, слабкі та безборонні женщини, а знаєте, на що може зважитись мужчина Засліплений своєю злочинною пристрастю, він ладен доп'ясти свого перш, ніж ви встигните щось зробити, а то вже буде страшне - краще на себе руки наложити. І надала ж лиха година панові моєму Ансельмові пустити в свою господу сього нахабу, сього безчільника!.. А скажіть, пані, як би його вб'єте (правда ж, ви його надумали вбити), то де ми тоді його мертвого дінемо - Де дінемо, голубко - перепитала Камілла.- Тут і зоставимо, нехай Ансельмо вже сам його поховає то йому буде правдива втіха - ганьбу свою в землю закопувати. Поклич же швидше того негідника, нехай помщуся за свою наругу, бо всяке відрочення помсти здається мені порушенням вірності малжонкові моєму. Всю ту розмову чув Ансельмо, і кожне Каміллине слово будило в нім розмаїті почуття; коли ж дочувся, що вона зважилась убити Лотарія, хотів уже вийти з криївки своєї, щоб тому перешкодити, та скортіло йому побачити, що ж далі буде, чим завершиться той жінчин одваж-ний і честивий учинок; якби ж мало до нещастя дійтися, він міг втрутитися в справу слушної хвилі. Тим часом обняли Каміллу тяжкі млості - впала вона на ліжко, що в шатній коморі стояло, а Леонелла забідкалась над нею, затужила - Ой, лиха ж моя година та нещаслива! Невже ж таки загине в мене на руках пані моя, сей крин непорочний, вінець усьому жіноцтву, окраса цноти й честивості! І ще багато всякої всячини наговорила - хто б її був послухав, усякий [224] вважав би її саму за щонайвірнішу та щонайжал'ьнішу служницю, а пані її - за нову Пенелопу, що тяжко од переслідувань страждає. За недовгу хвилю Камілла ніби опритомніла і знов обізвалась до покоївки - Чого ж ти ще ждеш, Леонелло Іди хутчій, клич сюди того вірного та щирого друга, що вірнішого й сонце святе зроду не бачило, щирішого й ніч-мати ніколи не покривала... Іди, біжи, лети, мчи - нехай не погасне полум'я правого мого гніву од твого загаю, хай помста моя жагуча не виллється самими тільки погрозами та прокльонами! - Іду вже, кличу, пані моя люба,- сказала Леонелла,- дайте мені лишень того кинджала, щоб ви тут без мене чого лихого собі не вдіяли, щоб не довелося поки віку плакати всім, хто вас із душі любить. - Іди спокійно, голубко моя, нічого такого я не вдію,- одповіла Камілла.- Хоч, може, я, по-твоєму, і нерозумна й шалена, що отак честі своєї бороню, та не така я, певно, як та Лукреція, що кажуть, смерть собі зробила, не вчинивши сама нічого негожого й не скаравши перше того, хто був причинцем її безголов'я. Як маю вмерти, то помру, але спочатку відомщу, відплачу тому, хто довів мене до плачу своїм зухвальством, що вродилося в душі його без щонайменшої з мого боку вини. Довго ще вона мусила вмовляти Леонеллу, щоб та вийшла гукнути Лотарія; як же дівчина вкінці вийшла, Камілла, чекаючи ЇЇ повороту, говорила ніби сама до себе - Боже мій світе! Чи не краще було знов дати Лотарієві одкоша, як я вже не раз робила, ніж отак дозволити, щоб він мав мене за нечесну й невірну хоча б на сей короткий час, поки я не виведу його з омани Певно, що краще було б,- але тоді я не помстилась би за кривду мою ані за честь мого мужа, адже той баламут вийшов би сухим і чистеньким з болота, в яке завели його гріховні помисли. Ні, життям своїм заплатить зрадник за ту хіть нечестиву! Нехай знає світ (якщо судилося цій справі наяв вийти), що Камілла не тільки вірності мужеві свойому дотримала, але й помстилася на тому, хто посмів її спонева-жити... А може, треба було про все Ансельмові розказати Так я ж йому ще в листі на село писала, а він нічого не зробив, щоб тому лихові запобігти - певне, з доброти своєї та довірливості, бо не хоче й не може припустити, щоб у серці вірного товариша могли критися якісь противні його честі думки. Та навіть і я сама довго не могла пойняти віри і не повірила б ніколи, якби він не знахабнів без міри і не ліз до мене з тими багатими дарунками, золотими горами та буйними сльозами. Але навіщо тепер всі оці міркування Коли я повзяла вже твердий намір, то чи варто ждати ще чиєїсь ради Певно, що не варто. Нехай живе помста, хай гине зрада! Нехай той віроломець прийде, ввійде, підійде - і засне навіки, а там - дійся воля Божа! Чистою прийшла я в обладу тому, кого небо дарувало мені за мужа, чистішою вийду, скупавшися в добрій своїй крові і в чорній крові сього превіроломного друга, якого ще не бачив світ! Сеє кажучи, ходила взад і вперед по кімнаті з голим кинджалом у руці; хода її була рвучка й невпокійна, всі рухи якісь непевні хто б на неї глянув, подумав би, що вона божевільна, що то не жінка делікатна, [225] а якийсь одчайдушний душогубець. Схований за килимами Ансель-мо дивився на те все і дивував великим дивом. Все, що він тут чув і бачив, могло розвіяти найстрашніші підозри; уже не хотів він, щоб Ло-таріо зайшов сюди на остаточну пробу, боявся, щоб не скоїлось раптом якесь лихо, уже збирався розкритись, підійти до Камілли, обійняти її і про все розповісти, та мусив затриматись, побачив, що вернулась Леонелла, ведучи за руку Лотарія. Ледве забачила його Камілла, обчеркнула круг себе широко кинджалом і промовила - Май на увазі, Лотаріо коли насмілишся переступити сей круг чи лиш наблизитись до нього, тої ж самої хвилі, як постережу твій намір, встромлю собі в груди оцей-о кинджал. Поки ти мені що відповіси, слухай, що маю казати, а тоді вже відказуй, як знаєш. Першим словом скажі мені, Лотаріо, чи знаєш ти мужа мого Ансельма І другим словом - чи знаєш ти мене Відповідай прямо, не хитруй і не крути, бо ті питання мої жодних не становлять труднощів. Лотаріо був не безголовий, нівроку знавши від Камілли про Ансель-мові чати, він швидко дорозумівся, куди вона свою мову гнула, і відповідав їй так дотепно й доладно, що хто не знав їхньої облуди, взяв би все те за щирісіньку правду. Ось-бо якими словами промовив він до своєї коханки - Не думаю, прекрасна Камілло, що ти покликала мене сюди, аби питати про речі, такі далекі од мети, з якою я прийшов. Якщо ти гадаєш знов уводити час і відмовити мені обіцяної ласки, то треба було зробити се раніше, бо що ближча надія, то жорстокіше мучить нас жага. Та щоб не говорила ти, ніби я од твоїх питань ухиляюсь, заявляю, що знаю мужа твого Ансельма і притому відмалечку; не хочу вже нагадувати тобі про дружбу нашу (ти про неї сама добре знаєш), аби не звинувачувати себе в кривді, яку чиню я проти нього з намови кохання, бо воно, всемогутнє, і не такі переступи виправдати може. Тебе я також знаю і ціную не менше, ніж він. Якби воно було інакше, то чи став би я заради чогось меншого, ніж ти, наступати на власну гідність і йти супроти священних законів щирої дружби, що я їх нині зламав і потоптав, підбурений потужним ворогом - любов'ю - Коли ти сам у цьому признаєшся,- заперечила Камілла,- ти, смертельний вороже всього того, що заслуговує любові, то з яким же чолом смієш ти ставати перед мене Адже я - дзеркало, з якого дивиться образ мужа мого приглянься до нього і зрозумій, що він жодного не дав тобі приводу до подібної зневаги! Ох, бідна я, нещаслива! Тепер же я знаю, що привело тебе до забуття власних обов'язків... Певно, я поводила себе надто вільно (не скажу непристойно), та в тім не було нічого навмисного - от собі жінка інколи не встережеться, як гадає, що їй нема чого побоюватись. А що, не так хіба Скажи, невірнику, чи хоть раз єдиний відповіла я на твої прохання словом чи знаком яким, що могли б пробудити в тобі бодай промінець надії на здійснення твоїх мерзенних бажань Чи не завжди гостро й суворо відхиляла я й відкидала всі твої полум'яні любовні признання Чи вірила коли щедрим обітницям твоїм, чи приймала дарунки твої коштовні Та бувши переконана, що ніхто не може довший час голубити. мрію [226] про кохання, як її не підживлює надія, я сама себе -звинувачую, що ти став таким зухвалим, бо цілком очевидно, що то якась необачність із мого боку додала тобі охоти до настирливого залицяння,- Тим і хочу я себе за твою вину скарати. Мусиш знати, що коли я супроти себе самої така жорстока, то не можу бути інакшою супроти тебе я й покликала тебе сюди лише для того, щоб ти стався свідком жертви, що хочу я принести зганьбленій честі мого достойного малжонка, якого так недостойно образив ти, а разом з тобою і я, бо, мабуть, не досить остерігалась твого залицяння і тим самим сприяла мимоволі нечестивим твоїм намірам. Найбільше я тією думкою гризуся, що то з мого недбальства зродилися в душі твоїй ті неподобні мрії, тим-то й вирішила я скарати себе власною рукою, бо як катом мені буде хтось інший, провина моя, боюся, може на люди вийти. Та перше, ніж сама загину, мушу вбити й забрати з собою тебе, бо лише твоя смерть може наситити жадобу помсти, якою я палаю. Десь із того світу буду я втішатись із справедливої й невідкличної кари, що постигла того, хто довів мене до такої скрути. По сім слові кинулась на Лотарія з голим кинджалом, та так же порвисто й люто, ніби й справді хотіла груди йому прошити; звомпив юнак і сам, не знавши, чи то було заіграшки, чи насправжки,- ледве зумів і здужав од того удару ухилитися. Камілла ж так захопилась цією хитрою й підступною грою, що не завагалась власної крові вточити, аби воно все на правду схоже було. По невдалім замаху на Лотарія (чи справді їй не вдалось, чи вона лише так удавала) вона гукнула - Не судила, видно, злая доля, щоб я моє справедливе бажання до кінця здійснила, та хоч яка вона могутня, чей же не заборонить мені виконати його хоть наполовину! І, випручавшись од Лотарія, що схопив був її за руку, повернула кинджал вістрям до себе і вдарила (пильнуючи, проте, щоб не загнати глибоко) собі в лівий бік, понижче плеча, та й упала без духу додолу. Леонелла й Лотаріо аж остовпіли з переляку, як побачили, що Камілла лежить нерухомо долі, скупана у власній крові, і не знали, чи вона прикинулась, чи справді смерть собі заподіяла. Втім, юнак підбіг до неї бігом і вийняв кинджал з рани; як же побачив, що рана та невелика, шпари йому одійшли, і він уже тільки дивувався з хорошої своєї Камілли, яка то вона мудра, завбачлива і бистроумна. Згадавши, проте, що йому свою роль і далі грати треба, почав він над її тілом (ніби вже вона мертва була) убиватись-голосити, проклинаючи страшними клять-бами себе самого і того, хто був першим причинцем сього нещастя. Знаючи, що всі його слова чує друг його, Ансельмо, він такими гіркими розливався жалями, що хто його слухав, мусив більше його жаліти, аніж мертву нібито Каміллу. Леонелла тим часом узяла пані на руки й поклала її в ліжко; вона благала Лотарія, щоб він збігав за лікарем яким, чи що, аби пані відрятувати, та все питала в нього ради - що казати панові, як він приїде додому перше, ніж пані на стану стане. Той мовив, що нехай самі надумаються, як відповідати, бо зараз він негоден чогось путнього прирадити; утамуй їй, каже, кров.а я піду собі світ за очі,- та й вийшов із дому товаришевого збурений такий, немов несамовитий. Як же одійшов далеко, що вже його ніхто не бачив, то [227] тільки хрестився та все дивувався, як хитро вдала те все Камілла і як спритно та натурально пригравала їй Леонелла. Отепер уже, гадав він,;] Ансельмо буде свято переконаний, що його дружина - то новітня Пор-і ція, і йому не терпілось зустрітися з ним швидше, порадіти разом із нимі тій облуді, що так розкішно прикрилася плащиком правди. ; Отож покоївка затамувала панії кров (не скільки там її і пролилося- аби тільки та слава), промила рану винцем і перев'язала її як уже могла, а перев'язуючи, знов такого наговорила, що якби навіть доти нічого не було сказано, Ансельмо мусив би все одно повірити, що дружина його - то втілена цнота. Камілла вторувала своїй вірниці, взиваючи себе полохливою та малодушною, бо твердість, казала, покинула її в ту саму хвилю, як мала вона зробити кінець осоружному своєму життю. А ще питала в Леонелли, чи варто говорити коханому мужеві, що тут у них сталось; дівчина відраджувала, що пробі не треба, а то ще пан надумає мстити Лотарієві, життям своїм важачи, вірна ж дружина не мусить підбуджувати чоловіка на сварку, а, навпаки, повинна його по спромозі од усякого лиха впиняти. Камілла обіцяла послухати тої доброї ради, тільки що ж, питала, сказати Ансельмові про ту рану, що він її, безперечно, помітить На те дівчина відповіла, що вона й на сміх не вміє брехати. - А то, може, я вмію, сестричко моя - впала їй у річ Камілла.- То хоч би мені й смерть загрожувала, негодна я брехні скласти, ані неправди сточити. Як уже немає іншої ради, то краще виявити усю щиру правду, аніж мав би нам хто брехню завдавати. - Не журіться тим дуже, пані моя,- промовила Леонелла,- до завтрього я вже якось придумаю, що маємо казати, та й рана у вас на такому місці, що пан її не конче помітить,- милосердні небеса, маю надію, сприятимуть нашим чесним і гідним намірам. Спокійтеся, голубонько, погамуйте ваше серце, щоб як пан приїде, не застав вас у такій тривозі, здайтеся в усьому на мене та на Бога святого, що ніколи праведних ласкою своєю не оминає. З пильною увагою слухав і дивився Ансельмо, як виставлялася на сцені трагедія згуби його честі лицедії грали свої ролі з таким непідробним пафосом, що створювали цілковиту ілюзію живого життя. Ждав, коли вже той вечір настане, щоб піти до щирого свого друга Лотарія і порадіти разом з ним, яке то многоцінне перло знайшов він, випробувавши вірність малжонки своєї. Пані з покоївкою дали йому незабаром зручну нагоду вибратися з дому, і він поспішив з тої нагоди скористатись, побігши одразу ж до Лотарія. Товариші зустрілись - і хто б то мав таке слово пишне та красне, щоб розповісти, як обіймав Ансельмо свого друга, як говорив йому про своє щастя, якими похвалами осипав Каміллу... Лотаріо слухав тую мову без особливої радості - муляла йому свідомість, що він ошукав і тяжко скривдив свого друга; Ансельмо ж хоть і бачив той його настрій, приписував усе тому, що Лотаріо покинув Каміллу раненою з його, Лотарієвої, вини. Тим-то й сказав йому Ансельмо, щоб за Каміллу не дуже турбувався, бо рана та, очевидно, не страшна, коли вони думають її приховати, отож боятися нема чого, нехай друг разом з ним радіє й веселиться адже це з його дотепною допомогою він, Ансельмо, досяг найвищого блаженства, [228] про яке тільки може мріяти людина. Більше він нічого не хоче, лише складати вірші на честь Камілли, щоб слава про чесноти її збереглася для потомних часів. Лотаріо похвалив його за сю спасенну думку і зголосився з свого боку допомогти в спорудженні того вікопомного чес-теня. Отак досконало дав себе одурити й ошукати необачний Ансельмо думаючи спровадити до своєї господи знаряддя своєї честі й слави, він самохіть пустив до себе її повну й цілковиту згубу. Камілла про око гнівалась на Лотарія, коли його зустрічала, а душею сміялась. Те ошуканство тривало ще певний час, аж поки колесо фортуни повернулось і вся та ганьба, так уміло доти приховувана, вийшла наяв, а Ансельмо життям приплатився за ту свою безрозсудну цікавість. РОЗДІЛ XXXV, де оповідається про небувало жорстоку битву Дон Кіхота з бордюгами червоного вина і докінчається повістю про безрозсудно-цікавого Небагато вже зосталося до кінця повісті, коли раптом із комірчини, де спочивав Дон Кіхот, вискочив перестрашений Санчо Панса, волаючи - Агей, панове, біжіть-но швидше сюди та поможіть мойму панові! Там така йде битва, така битва, що другої такої завзятої та запеклої я зроду ще не бачив... Як рубонув він того велетня, ворога принцизни Обізіяни, так Боже ж ти мій одітнув йому одним махом голову, чисто тобі як ріпу! - Що се ти мелеш, братику - перебив його парох, одриваючись од читання.- Ти, Санчо, певне, не при собі. Де в біса таке може бути, коли той велетень відціля за дві тисячі миль Та тут усі вони почули за стіною гармидер якийсь і гучні Дон Кіхо-тові крики - Ага, попався, розбишако, латриго, злодію! Тепер ти в моїх руках, і кривуля твоя тобі не поможе! А тоді ніби по стіні, чи що, з усієї сили - кресь, кресь! - Та годі вже дослухатися,- сказав Санчо,- ідіть краще та розбороніть їх або підсобіть мойму панові. Тільки, мать, уже не треба, бо велетень лежить напевняка мертвий та Богові за свої гріхи одвіт держить, що на віку нагрішив. Я сам бачив, як кров по помосту цебеніла й голова долі валялась, убільшки з добрий винний бордюг. - Бог мене побий,- обізвався тоді корчмар,- коли той Дон Кіхот чи Дон Анциболот не порубав міхів із червоним вином, що в головах йому стояли! Отож, мабуть, вино розлилося, а сей молодець дума, Що то кров! Та й кинувся мерщій до комірчини, а за ним і всі - ото була дивовижа! Дон Кіхот у самій сорочці, не дуже довгій, бо спереду ледве вище колін, а ззаду ще на шість пальців куціша, ноги худющі, волохаті, і не сказати, щоб вельми чисті; на голові йому корчмарева ярмівка, [229] червона та засмальцьована, на ліву руку накинута ковдра, та сама, що добре ввірилась Санчові з відомої нам причини, а в правій - голий меч; тим мечем рицар вимахував на всі боки з грізним гуканням, наче й справді бився з яким великолюдом. Очі йому були, щоправда, заплющені, бо він таки спав і снив, що з велетнем воює так йому вбилася в тяму пригода, в яку він удався, що зразу примарилось, ніби він уже прибув у царство Обізіянське і сточив бій із лютим ворогом. Отож він і затинав мечем по бордюгах, думаючи, що рубає велетня, аж уся комірчина вином підпливла. Скоро корчмар теє побачив, зараз кинувся люто на Дон Кіхота з кулаччям,- якби Карденіо з священиком не відтягли його, то зле скінчилося б ота гігантомахія... А бідолашний гідальго аж тоді прокинувся, як цилюрник приніс із колодязя цілий цебер холодної води і вивернув на нього одним разом. Глипнув очима Дон Кіхот, та й ще не зовсім прочумався - не тямив, де він і що. Доротея збентежилась, побачивши свого обранця в такому куцому і, сказати б, неповному вбранні, то не зайшла навіть подивитись, як він із її недругом воював. А Санчо лазив по помосту та все шукав ту вели-канську голову і, не знайшовши нічого, сказав - Таки правда, що в усьому заїзді всяке чаромуття діється. Оногди якась мара кулачила й батожила мене о'сьдечки-о, на цьому самому місці, а допіру та голова десь ізслизла, що я на власні очі бачив, як її одрубано, ще й кров із тіла дзюрком лилася... - Яка кров, мерзеннику, яким дзюрком, окаяннику - кричав корчмар.- Чи тобі засліпило, паскуднику То ж бордюги мої понівечені, то ж вино моє порозливане, чорти б його батька нівечили, вогонь пекельний залляв би його душу! - Нічого я не знаю,- одказав Санчо,- знаю тільки одно як не знайду тої голови, то вже мені готове безголов'я, бо ляснуло моє грап-ство! Хоть же й не спав Санчо, та блудив словами незгірше сонного Дон Кіхота - так заморочили йому голову панові обіцянки. Корчмар аж казився од Санчової незрушливості та од шкоди, що наробив йому Дон Кіхот, та все клявся-божився, що тепер вони не одгетькаються од нього, як минулого разу, що й за нічліг не заплатили - не поможуть їм уже ніякі лицарські привілеї, стягне він із них і за той, і за сей раз, ще й за латки до бордюгів що треба візьме. Священик тримав Дон Кіхота за руки, а той, думаючи, що він уже звершив свій подвиг і стоїть оце перед принцесою Обізіяною, впав навколішки і промовив - Віднині, вельможнопишна панно, ваша врода може жити певне й безтривожне, бо ся злохижа потвора жадної більше не вчинить вам шкоди; я ж від сьогодні можу вважати себе вільним від слова, що вам заприсяг-єм, бо з ласки Всевишнього Бога і з надиху тієї, котрою я дишу й живу, я вже того слова дотримав. - А що, не я казав - зрадів на ту мову Санчо.- А ви вже, надісь, думали, що то я сп'яну... Доброго завдав мій пан чосу тому велетню! Наша бере, грапство моє - тільки що не видко! Хто б не сміявся з обох тих химерників - із лицаря та джури його Сміялися всі, один тільки господар заїзду чортихався. Та врешті [230] цилюрник, парох і Карденіо вгамували-таки гуртом Дон Кіхота і вклали його в ліжко стомлений і змучений, він незабаром заснув. Усі вийшли з комірчини, щоб його не тривожити, і, ставши перед брамою, почали втішати Санча Пансу, що так і не знайшов велетневої голови. Важче було заспокоїти корчмаря, який оплакував наглу смерть своїх бордюгів, та жінку його, що все, знай, лементувала - У злий час, у лиху годину завітав до моєї господи сей мандро-ваний лицар, бодай би його була довіку не бачила! Той раз ночував, то не заплатив за вечерю, за постіль для себе й джури, ані за обрік для шкапи та осла, бо, каже, пригод шукає, побила б його пригода на гладкій дорозі з усім його лицарством-махлярством,- нам, каже, платити не треба, бо так, каже, прописано в табличках тієї волоцюжної лицарії... А тоді ще отсей пан прийшов до мене (а все через нього) та взяв мою мохнатицю і геть-чисто обшморгав її, що вже як чоловікові треба теє, то й нема куди... А це знов бордюги мені геть подіркував та вино з них повипускав, кишки б йому з живота повипускало! Та вже ж нехай як собі хоче - клянусь костьми панотця мого і вічним спасінням паніматки моєї, мусить заплатити мені все до 'станнього шеляга, нехай те та се, коли з нього не здеру! Отак примовляла розгнівана господиня, а Маріторна й собі до неї підпряглася. Молода корчмарівна мовчала, тільки осміхалася вряди-годи. Вкінці парох утихомирив якось те корчемне гукання, пообіцявши заплатити за все - і за постояле, і за бордюги з вином, і, головне, за того хвоста обшморганого, що стільки крику через нього було. Доротея тим часом потішала Санча Пансу коли виявиться, що пан його справді втяв голову тій потворі, вона, вступивши в мирне володіння своїм царством, одразу ж надасть джурі його найкраще графство. Санчо повеселів і запевнив принцесу, що хоч і забожитись - сам бачив ту великанову голову, а на ній ще борода довжелезна була, до пояса, мабуть, сягала; а що голова десь запропастилась, то немає дива, бо в цьому домі все по-химородному ведеться, він, Санчо, на собі ще минулого разу тих чар дознав. Доротея сказала, що вірить йому, тож хай він більше не турбується, бо все буде гаразд - що задумали, те й зробиться. Коли всі нарешті заспокоїлись, парох зохотився читати повість далі, бо небагато там її й лишилось. Карденіо, Доротея і всі, що там були, попросили його, щоб таки дочитав до кінця. Щоб догодити їм, а заодно й свою цікавість задовольнити, парох ізнов почав читати з того місця, на якому їх перервали. ...Отож, переконавшися в честивості малжонки своєї, зажив Ансель-мо в довіллі та упокої. Камілла нарочито кривим оком позирала на Лотарія, щоб приховати од мужа справжні свої почуття, а Лотаріо й собі, щоб товариша ще більше впевнити, попрохав у нього дозволу не ходити до них у гості, бо видно вже, що Камілла його ані на оч. Проте обдурений муж умовив його все-таки, щоб ходив до них по-давньому. Отак на тисячні лади виклепував Ансельмо ганьбу свою, гадаючи, що кує собі щастя. А Леонелла зраділа, що пані їй у всьому попускає, бо не сміє виказати, а навпаки, ладна повсякчас покрити [231] й попередити, та й загуляла вже без оглядків, дбаючи лише про власну втіху. І ось одної ночі Ансельмо вчув у покоївчиній кімнаті чиїсь кроки; він до дверей, аж двері хтось ізсередини тримає. Се йому ще більшої додало охоти, наліг дужче - двері розчинились і в ту мить, як він зайшов до кімнати, якийсь чоловік, вистрибнув із вікна на вулицю. Хотів Ансельмо за ним навздогін бігти, щоб упіймати або хоч дізнатись, що то за один, та Леонелла схопила його за руку й не пустила. - Заспокойтеся,- каже,- мій пане, не ґвалтуйте і не біжіть за тим, що то вискочив. То до мене - сказати б, мій чоловік. Ансельмо не хтів їй вірити; в бсліпі гніву добув із піхов кинджала та до Леонелли - скажи, мовляв, правду, бо як не скажеш, уб'ю. Дівчина злякалась і почала говорити вже сама не знала що - Ой, не вбивайте мене, паночку! Я вам усе-все розкажу, таке, що ви й не думали! - Кажи зараз,- гримнув Ансельмо,- а ні, то тут тобі й смерть! - Зараз не можу,- лебеділа дівчина,- бо все на мені труситься, нехай уже вранці. Таке почуєте, що уздивитесь! А той, що через вікно втік, то хлопець один із нашого города,- божився, що має мене сватати. Ансельмо вгамувався і вирішив почекати до ранку, бо він і в гадці собі не клав, що про Каміллу щось недобре почує, так уже на ЇЇ цноту вповав і впевнявся. Тож вийшов од Леонелли, замкнув двері на ключ і сказав, що доти не випустить, доки вона йому всього не розкаже. Тоді пішов до Камілли й розповів їй, що там із дівчиною приключилось, і про те не забув сказати, що обіцяла вона йому якусь многоважну річ виявити. Годі й питати, чи злякалась Камілла, чи ні. Посіла її смертельна тривога, як подумала вона (та як було й не думати), що Леонелла хоче розказати панові про її зраду. Не хотіла навіть чекати, чи справдиться та підозра, чи ні, а підстерегла хвилю, коли Ансельмо заснув, узяла свої найдорожчі клейноди та грошей скільки там, викралась потай миру з дому та й побігла мерщій до Лотарія. Розказала коханцеві, що отак і так сховай мене, каже, або тікаймо кудись удвох, аби тільки Ансельмо не знайшов. Збентежився з того Лотаріо, та й непомалу, і довго не міг чогось розумного врадити. Нарешті поклав одвезти Каміллу в монастир панянський, де за настоятельку його рідна сестра була. Камілла на те пристала, і він, як того вимагала справа, одвіз її, не гаючись, у монастир, а сам теж кудись із міста з'їхав, не сказавши про те нікому ні словечка. Заледве світ настав, Ансельмо схопився і, не помітивши навіть, що Камілли побіч його немає, побіг мерщій до кімнати, де він замкнув покоївку так, бачите, кортіло дізнатись, що ж то вона йому скаже. Одчиняє двері, заходить - аж Леонелли там уже нема, лиш до вікна простирадла прив'язані, певно ж то по них дівчина спустилась і втекла. Сумний та невеселий вернувся Ансельмо, щоб дружині про те сказати - аж і її не видно, ні в ліжкові, ані в усьому домі. Злякавшися ще дужче, давай він у слуг допитуватись - ніхто сном-духом нічого не знає. Коли се, шукаючи Камілли, дивиться - аж скрині її повідчиню- [232] рані, клейноди щонайдорожчі десь забрані тут уже почав про горе своє здогадуватись, урозумів, що не Леонелла була в сій справі головною причиною. Не одягнувшись навіть до ладу, пішов він, як був, зажурений та замислений, до друга свого Лотарія, сповістити його про те нещастя,- аж і того десь нема. Сказали слуги, що виїхав кудись раптово сеї ночі і гроші всі з собою забрав. Мало не збожеволів од тієї новини Ансельмо, а на довершення всього, вернувшись додому, не застав із челяді своєї ані душі живої - дім стояв пусткою. Не знав уже, що думати, що казати, що робити,- чув тільки, що в голові йому мішається. Розглянеться, подивиться як це так В одну мить не стало в нього жінки, друга, челяді. Небо од нього одвернулось, і, що найгірше,- честь його навіки втрачена із зникненням Камілли... По довшій надумі вирішив податись на село до того приятеля, що з гостювання в нього і почалася, власне, вся та нещаслива пригода. Позамикав у домі всі двері, сів верхи на коня і рушив з тяжким серцем у дорогу. Чи проїхав півдороги, чи ні, як облягли його чорні думки мусив ізсісти з коня і прив'язати його до дерева, а сам сів під тим деревом, схилився і став тяжко-важко зітхати та стогнати. Сидить собі, аж і ніч насувається. Коли дивиться - їде хтось верхи з міста; от він привітався з вершником і питає, що там нового діється у Флоренції. А той йому й каже - Діється так, що давно вже люди не чували. Скрізь тільки про те й мови, що Лотаріо, великий друг того багатого Ансельма, що коло церкви святого Іоанна живе, викрав сеї ночі Каміллу, Ансельмову жінку, та й сам Ансельмо не знати куди дівся. Це все розказала Каміллина служебниця, котру привели до подестй, бо застали її вночі, як вона по простирадлах через вікно з Ансельмового дому вилазила. Не знаю достеменно, як уже воно там було, знаю тільки, що все місто дивом дивується ніхто такої оказії ніколи не сподівався, знаючи, як щиро й вірно ті двоє між собою дружили; на них іще всі казали нерозлийвода. - А чи відомо хоч,- спитав Ансельмо,- куди подався Лотаріо з Каміллою - Та де, ніхто не знає,- одказав міщанин.- Подеста, правда, розпитував і розшукував, та ба... - Ну, що ж, добродію,- сказав Ансельмо,- їдьте собі з Богом. - Зоставайтеся з Богом і ви,- відповів чоловік і поїхав далі. Од таких розпачливих вістей не довго було Ансельмові не то розум, а й саме життя втеряти. Насилу встав сердега й добрався якось до приятеля, що не знав іще про його непорадну годину, та як побачив, який він жовтий, худий та марний, зразу догадався, що якесь тяжке лихо так його прибило. Ансельмо попрохав, щоб йому постелили й принесли приладдя до письма. Так же й зробили, уклали його в постіль і повиходили всі, бо він так хотів, ще й двері замкнули. Зоставшись у кімнаті сам-один, так пройнявся весь своїм нещастям, що непохибно відчув близьку свою кончину, тож і надумав з'ясувати на письмі, що довело його до нагальної смерті. Почав писати, та так і не дописав до кінця, бо духу вже не стало сконав, сердега, з того жалю, що напитав собі безрозсудною своєю цікавістю. А господар ждав, ждав, що вже ніби [233] пізно, а гість усе голосу не подає, та й увійшов до Ансельма в кімнату глянути, чи не погіршало йому, аж він лежить долілиць, половиною тіла на ліжку, а другою на столі, коло списаного паперу, ще й перо з руки не випало. Господар підійшов до нього, окликнув спершу - не озивається, схопив за руку - аж вона холодна вмер. Без міри здивований і засмучений, покликав він домівників своїх, аби вони були свідками нещастя, яке спіткало Ансельма, а потім прочитав листа, написаного, як він упізнав, власною рукою небіжчика. В листі ж тому ось що стояло. «Безглузде й безрозумне бажання збавило мені віку. Коли звістка про мою смерть дійде до Камілли, нехай вона знає, що я прощаю її несила була їй чудеса творити, і я даремно вимагав сього од неї. А якщо я сам був причинцею своєї ганьби, то немає рації...» Ось поти було Ансельмового письма - в тій хвилі, не докінчивши речення, докінчив він дні свої. Назавтра господар дому переказав сумну звістку родичам покійного - ті вже знали про його лихо, знали також, що Камілла перебуває в монастирі і ледве не помандрувала слідом за своїм мужем на той світ - та не за ним вона жалкувала, а журилася, що коханець десь іщез. Кажуть люди, що, вдовою ставши, не хотіла вона ані з монастиря виходити, ані постригу приймати, та через деякий час дійшла до неї чутка, що Лотаріо загинув у бою, що сточив пан де Лотрек із преславним отаманом Гонсалом Фернандесом Кордов-ським (було се в Неаполітанському королівстві, куди подався невірний друг із запізнілим каяттям своїм). Як дізналась про те Камілла, одягла черниче вбрання та й померла невдовзі з жалю і смутку великого. Отак із божевільного почину дійшли всі троє дочасного кінця. - Повість мені сподобалась,- промовив священик,- от тільки зроду не повірю, щоб так воно і справді було. А коли ся історія вигадана, то вигадано її не дуже вдало не можна собі уявити, щоб де знайшовся такий нерозумний муж, як Ансельмо, і робив отакі ризиковані випроби. Нехай би ще коханець вивіряв отак коханку, то річ можлива, але щоб муж свою жону - то вже ніколи в світі. Ну, а сама розповідь така добра, нічого не скажеш. РОЗДІЛ XXXVI, де оповідається про інші незвичайні події в тій же таки корчмі Поки те діялось, корчмар, що стояв при в'їзній брамі, сказав - О! їде сюди ціла валка подорожніх. Як завернуть до нас, то гуляй, душа! - А що там за люди - поцікавився Карденіо. - Четверо верхівнів,- одказав корчмар,- на коротких, бачиться, стременах, із списами й тарчами та з чорними заслонами на виду коло них жінка в білій одежі, на сідлі-колисці, обличчя їй так само запнуте, а ззаду ще двоє пахолків піших. [234] - Чи вже близько - спитав парох. - Близько,- одказав господар,- вважай, приїхали. Сеє почувши, Доротея запнула собі обличчя, а Карденіо пішов у комірчину до Дон Кіхота; ледве вони встигли це зробити, як до корчми в'їхали вже всі подорожні, про яких говорив господар. Чотири вершники, всі, як один хорошого росту й гожої постави, зіскочили з коней і допомогли зсісти дамі, що їхала в жіночому сідлі; один із них узяв її на руки і посадовив у крісло, що стояло біля дверей тієї комірчини, куди ото сховався Карденіо. За весь цей час ні вона, ні її супровідники не відслонили облич своїх і не промовили ні слова, тільки як у крісла сідала, зітхнула глибоко й руки опустила, мовби недужа була чи знемо-жена. Пахолки піші одвели коні до стайні. Парох до всього того пильно приглядався - цікаво йому було знати, що воно за люди такі, що заслон не знімають та все, знай, мовчать. От він і пішов до слуг на довідки, спитав у одного. - Та Бог їх святий знає, хто вони такі,- одказав пахолок.- Видно тільки, що пани якісь великі, особливо той, що то брав на руки тую он пані, що ви, добродію, бачили. Се я тим кажу, що всі інші ставляться до нього з шанобою і завсігди те роблять, що він загадує чи наказує. - А хто ж така ота пані - допитувався парох. - І сього вам не скажу,- відповів пахолок,- бо скільки їдемо, я і в образ її не бачив, тільки чув не раз, як вона стогнала та зітхала, от-от, здавалось, душі пуститься. Воно й не дивина, що ми з товаришем не гурт про них знаємо, бо щойно від позавчора їх супроводимо здибали вони нас по дорозі та й поєднали-намовили, щоб разом із ними до Андалузії правитись. Добру, кажуть, дадуть плату. - Може, ви хоть чули з розмови, як когось із них зовуть - питав далі парох. - Та ні-бо, не чули,- одказав пахолок,- подорожують усі мовчки, що аж диво бере, тільки й чути, як та бідолашна пані зітхає та хлипає, аж жалько певно, неволею її кудись везуть. Як з убрання судити, то вона, мабуть, черниця, або ще білиця, тільки лаштується в монастир; може, через те так і вбивається, що не лежить їй душа до того чер-ничення. - Все може бути,- промовив парох. По сім слові покинув слуг і вернувся до Доротеї; вона ж, почувши, як зітхає та незнайомка під запиналом, підійшла до неї і спитала співчутливо - Що вам болить, пані моя Коли в вас, може, яке горе, що жінка жінці вміє розважити й розраяти, то скажіть - яз дорогою душею рада вам услужити. Засмучена пані і словом на те звертання не обізвалась; Доротея ще раз запропонувала їй свої послуги, але вона все мовчала, як затялася. Тут приступив до них пан із закритим обличчям (той самий, що, казав пахолок, усі його слухають) і сказав Доротеї - Не завдавайте собі клопоту, пані, аби сій жінці чимось прислужитись така в неї вдача, що зроду за вчинене їй добро не подякує. І краще не питайте в неї нічого, як не хочете почути з уст її неправди. [235] - Я зроду не говорила неправди,- перервала нарешті свою мовчан- ¦ ку жінка,- якраз навпаки, вся моя біда постала з'того, що я була завше ¦ правдива і не терпіла облуди; я хочу, аби ви самі це засвідчили, бо моя правдомовність зробила вас брехуном і ошуканцем. Ці слова ясно й виразно дійшли до слуху Карденія, якого од тієї жінки відділяли тільки двері Дон Кіхотової комірчини; як він їх почув, зараз скрикнув на весь голос - Боже правий, що я чую Чий то голос дійшов до мого слуху Жінка аж кинулась, почувши його вигук, і рвучко обернулась назад; не побачивши того, хто кричав, вона зірвалась на рівні ноги й рушила до дверей, але її супровідник зупинив її, не дав ступити і кроку. В цьому сум'ятті й замішанні спала раптом тафта, що заслоняла її обличчя, і всі присутні побачили ту пишну вроду, те чудове личко, хоч було воно в тій хвилі бліде й налякане, а очі блукали неспокійно по всіх напрямках, мов у божевільної; Доротею і всіх, що на незнайомку дивились, аж жаль обгорнув, що їй така причина склалась. Той же, що з нею приїхав, так міцно тримав її за плечі, що не мав навіть змоги поправити своє запинало, що спочатку було зсунулося трохи, а згодом і зовсім з обличчя спало. Доротея, що теж підбігла й підтримувала ту жінку, підвела очі й побачила, що то був не хто інший, як муж її, дон Фернандо. Як же його впізнала, десь із-під самого серця видобувся їй болючий, протяглий зойк; вона зомліла та так і похилилась навзнак - щоб ци-люрник, близько стоячи, був її не підхопив, була б упала додолу. Тут підбіг до неї парох, зняв їй з обличчя покривало і бризнув водою. Скоро він її відслонив, дон Фернандо (бо то був справді він) впізнав свою Доротею і аж омертвів, а проте не випускав із рук Люсінди, бо то ж не хто, а таки Люсінда намагалася що є сили випручатись із його обіймів вона-бо впізнала по голосу Карденія, а той її. Карденіо теж почув отой зойк, що вихопився з грудей у Доротеї, як її обняли млості; він подумав, що то зойкнула Люсінда, і вискочив із-за дверей у великій тривозі перший, на кого впав його погляд, був дон Фернандо, що тримав в обіймах Люсінду. Дон Фернандо також одразу впізнав Карденія, і всі троє - Люсінда, Карденія й Доротея мов оніміли з великого дива, не тямлячи, що вони і де вони. Усі мовчки ззиралися одне на одного Доротея на дона Фернанда, дон Фернандо на Карденія, Карденіо на Люсінду, а Люсінда знов на Карденія. Перша перервала мовчанку Люсінда, обізвавшись до дона Фернанда такими словами - Пустіть мене, сеньйоре Фернандо, заклинаю вас вашою власною самоповагою, якщо ви вже не можете сього зробити з поваги до когось іншого! Пустіть мене до того муру, по якому любо мені витись хмелиною, до тої підпори, од якої не могли мене одірвати ваші зальоти й загрози, ваші обіцянки й дарунки. Дивіться, якими предивними й недовідомими шляхами привело мені небо правдивого мужа мого. Не раз уже могли ви, собі ж на шкоду, пересвідчитись, що смерть одна зітре його з моєї пам'яті. Нехай же се гірке розчарування (як ви не бачите кращої ради) змінить вашу любов на лють, а ласку на гнів, нехай загину я од вашої руки я готова втратити життя перед очима в любого мого мужа і не вважатиму се за даремну жертву. Може, хоть смерть [236] моя переконає його, що я була вірна йому до останнього подиху. Тим часом Доротея очутилася з зомління і, вислухавши Люсіндину мову, зрозуміла, хто вона така. Бачучи, що дон Фернандо не випускає дівчини з обіймів і нічого не відповідає на її слова, вона на превелику силу зрушила з місця, впала перед ним навколішки і, розливаючись ревними та гожими сльозами, так до нього промовила - Якби проміння того сонця, що ти, володарю мій, в обіймах своїх затемненим тримаєш, не засліпило й не потьмарило світла твоїх очей, ти давно б уже помітив, що біля ніг твоїх навколішках стоїть бездольна і, поки твоя воля, безщасна Доротея. Я - та скромна селянська дівчина, що ти з доброти чи ласки своєї зволив піднести до високої гідності, надавши право називатися твоєю. Вихована в доброму звичаї, жила я щаслива й довільна до того часу, поки, послухавши голосу твоєї пристрасті та щирої, здавалося, твоєї прихильності, не відчинила брами незайманості моєї і не вручила тобі ключів од моєї свободи - дарунок, за який ти заплатив мені чорною невдякою, про що найкраще свідчить те, що ти бачиш мене тут нині в такому стані, а я зустріла тебе за таких несподіваних обставин. Мимо всього того не думай, що мене привела сюди моя ганьба й неслава привели мене сюди журба невсипуща та жаль великий, що я тобою забута. Ти сам жадав, щоб я стала твоєю, і прагнув цього так жагуче, що хотів би ти тепер, чи не хотів, ти все одно безповоротно мій. Подумай, пане мій, чи не замінить моя безмежна до тебе любов тієї краси й благородства, заради яких ти мене відцурався. Ти не можеш належати прекрасній Люсінді, бо ти вже мій, вона не може бути твоєю, бо належить Карденієві легше тобі буде, як усе пильно зважиш, прихилитись душею до тої, котра тебе ненавидить. Я була простосерда - і ти домагався мене, була невинна - і ти благав мене, тобі було відомо, якого я роду, ти знаєш, як і під якою умовою я вволила твою волю, і в тебе нема жодної підстави, жодної причини скаржитись на те, що тебе ошукано. А коли се так (а так воно і є), коли ти справді благородний чоловік і щирий християнин, то чом же ти блудиш так довго манівцями, чом не ощасливиш мене вкінці, як ощасливив був на початку Коли ти не хочеш узяти мене за те, що я єсть, тобто за правдиву й законну твою дружину, то візьми й прийми мене хоч за рабиню, аби я тільки твоїй волі і владі корилась - я буду й тим щаслива й задоволена. Не лишай мене, не кидай, не дай набратися слави-поговору, не карай отця-матері моїх гіркою старістю, адже вони, як вірні підданці, із щирої душі служили батькам твоїм і кращої од тебе заслуговують шани. Як ти, може, боїшся, що занечистиш кров свою, змішавши її з моєю, то пригадай, що нема, либонь, ніде на світі шляхетського роду, з яким такого не траплялось, Що в вельможних фаміліях не заведено визначати благородне походження по жіночій лінії, що, зрештою, справжнє благородство полягає в душевній доблесті. Якщо ти її не маєш і не сповниш супроти мене своєї повинності, се значитиме тільки, що я благородніша за тебе. Отож, пане мій і повелителю, скажу тобі насамкінець іще раз, що, хочеш ти того, чи не хочеш, а я твоя дружина. Свідками тому твої слова, а вони не можуть і не мусять бути облудними, якщо ти поважаєш себе за те, за що зневажаєш мене, свідком тому твій підпис, що ти мені дав, [237] свідком тому небо святе, бо ти ж сам ним свідкувався, коли присягав мені. Як же всіх цих свідчень із тебе мало, то совість твоя мовчазним докором нагадає тобі всю правду, яку я тут сказала, і в хвилю найбільших веселощів скаламутить радість твою і втіху. Отсі та інші такі слова промовляла сердешна Доротея так чуло та жалібно, що, слухаючи її, навіть супутникам дона Фернанда та всім при тому присутнім плачно стало. Дон Фернандо не перебивав жодного разу тієї мови, аж поки вона не скінчилась і не перейшла в ридання та зітхання безлічні, що треба було мати хіба камінь замісто серця, аби таким великим горем не зворушитися. Люсінда звернула на неї очі, в яких світилось співчуття до її страждань і захоплення розумом її надзвичайним та вродою; вона хотіла підійти до неї і розрадити її словами потіхи, та дон Фернандо все ще не випускав її з обіймів. Пильно дивився він на Доротею; нарешті, зворушений і збентежений, розімкнув обійми,- пустивши на волю Люсінду, й промовив - Ти перемогла, прекрасна Доротеє, ти перемогла! Хто б то набрався одваги заперечити хоч єдиному твоєму слову,- адже все, що ти сказала - суща правда! Люсінда ж мало не зомліла, як випустив її з рук дон Фернандо, і була б упала, якби Карденіо, що стояв доти за спиною свого суперника, щоб той не впізнав його, не похопився підтримати її, забувши за всякий страх і осторогу. Він пригорнув її до свого серця і сказав - Якщо Господь милостивий погодив тобі нарешті зажити спокою, люба, кохана і вірна пані моя, то де ж він буде чистіший і миліший, як не в цих обіймах, у яких я тебе нині тримаю і тримав раніше, коли доля ласкава дозволяла мені називати тебе моєю! Поки він те говорив, Люсінда підвела на нього очі зразу вона була впізнала його по голосу, тепер і зір підтвердив, що то він. Не тямилась од радощів і, забувши на той сором дівочий, обхопила йому шию руками, лицем до лиця притулилась і мовила - Ти, ти мій єдиний пан і володар, хоч би навіть доля ворожа проти нас устала, хоч би навіть згуба загрожувала життю моєму, що тобою одним тримається на світі! Це незвичайне видовище сповнило подивом серця всіх присутніх, та чи не найдужче вражений був дон Фернандо. Він аж на лиці змінився, і рука його несамохіть сягнула до шпаги - здавалось, помста впаде зараз на голову Карденія. Помітивши той порух, Доротея блискавицею майнула-припала йому до колін, цілуючи їх і стискаючи, що він і з місця рушити не міг, і, ллючи безугавні сльози, промовила - Що ти пориваєшся робити в цю бентежну хвилю, єдина затуло моя В тебе коло ніг жона твоя, а та, що ти хотів єси мати за дружину - в обіймах правного мужа свого. Чи подоба ж тобі, чи спромога твоя розв'язати те, що само небо зв'язало Чи не ліпше тобі тую до себе піднести, що, здолавши всі перепони, зберегла свою вірність і утвердила свою правоту, а тепер заглядає тобі кохано в вічі, скропляючи ревними сльозами лице і груди правовитого свого малжонка Богом милим молю тебе, честю заклинаю, не вкидайся в гнів од того, що надія лукава звела тебе, погамуй своє серце і дай сій парі втішатися обопільною любов'ю в мирі і спокої, доки на те воля Божа цим ти [238] появиш високодумність шляхетної душі твоєї, покажеш світові, що розум бере в тебе гору над жадою тілесною! Карденіо ж тим часом не випускав з обіймів своєї коханої і пас очима дона Фернанда, готовий щомиті дати йому відсіч і стати до бою з усяким, хто посміє загрозити його щастю, хоть би мав і головою тут наложити. Та в сій хвилі надбігли друзі дона Фернанда, парох із ци-люрником, навіть добряга Санчо Панса звідкись уродився усі обступили його кругом і почали благати, щоб ізглянувся на Доротеїні сльози. Коли вона казала правду (що він підтвердив, зрештою, і сам), то нехай же він уволить справедливе її бажання, бо певне що вже недарма, а з непреложної волі самих небес зійшлися вони всі четверо в такий час і в такому місці, що ніхто був не сподівався і в думці собі не покладав. Парох докинув, що тільки смерть може розлучити Люсінду й Карденія якщо розлуку ту принесе їм вістря меча, вони помруть разом щасливі. В таких тяжких життєвих пригодах, провадив він далі, найвища мудрість велить перемогти і згнітити власне серце, явивши велич духа і давши змогу тим іншим в упокої втішатися щастям, яке послало їм небо. А ще, казав, нехай сам спогляне на вроду Доротеї, побачить, що рідко яка жінка може з нею зрівнятись, а щоб котра переважила, то шкода й мови. Хай і на те зважить, що з красою поєднується в ній покірність і безмежна любов до нього. Хай і того не забуде, що як шляхтич і християнин він повинен дотримати їй слова і, справдивши свою обітницю, він і-Богові догодить, і всіх людей урадує, вони-бо знають і визнають, що пишна врода у дівчини простого стану є вже сама собою великий привілей, а надто як та краса іде в парі з честиві-стю, вона цілком заслуговує на те, щоб її вгору піднято до найвищої високості, і ніколи не може того принизити, хто її до себе підносить і з собою рівняє. Ніхто того не засудить, хто йде за могутнім голосом кохання, аби тільки воно було не гріховне, а чисте й чесне. Говорили ще й інші багато дечого, і доблесне серце дона Фернанда (обізвалась-таки благородна кров!) пом'якшало нарешті і прихилилось до правди, якої він, хоч би й хотів, не міг уже заперечити. На знак того, що він упокорився й послухав доброї ради, він нахилився до Доротеї, обійняв її чуло й сказав - Устань, пані моя негоже колінкувати переді мною тій, кого я ношу в своїм серці. Коли я досі не довів цього на ділі, то на те була, мабуть, Божа воля щоб оцінити тебе по заслузі, мусив я переконатися в щировірній твоїй любові. Одного тебе прошу - не кори мене за жорстокість мою і недбальство, бо та сама причина, та сама сила, яка нині примусила мене'назвати тебе моєю, спонукала була мене одцуратись од тебе. Як хочеш пересвідчитись у правдивості моїх слів, то оглянься й подивись у очі щасливої нині Люсінди - в них ти побачиш виправдання всім моїм провинам. Коли вона нарешті досягла того, про що мріяла, а я віднайшов у тобі моє щастя, так нехай вона довгі роки живе з своїм Карденієм до любої вподоби, а я уклінно благатиму Бога, щоб він ниспослав таке саме блаженство мені і моїй Доротеї. По сім слові ніжно пригорнув до себе Доротею, притулився лицем до її личка і ледве впинив сльози, що бриніли йому в очах, як остаточний доказ любові й каяття. Люсінда ж і Карденіо, а також усі при тому [239] присутні, не могли стриматись і щедро вмивались тією благодатною вологою, радіючи хто власному, а хто чужому щастю,- а з боку хто глянув би, то міг подумати, що їх усіх якесь тяжке лихо спостигло. Нащо вже Санчо, і той хлипав - правда, згодом він казав, ніби плакав через те, що Доротея виявилась простою дівчиною, а не королівною Обізіяною, од якої він великої сподівався ласки. Довгенько ще так плакали всі й дивувались, аж тут Люсінда й Карде-ніо стали навколішки перед доном Фернандом і почали дякувати за явлену їм ласку такими щирими та ґречними словами, що зворушений рицар не спромігся й на відповідь, лише підвів їх обох і обійняв любо та приязно. Тоді спитав у Доротеї, яким чином загналася вона аж сюди, так далеко від рідного дому. Дівчина розповіла коротенько, але доладно про все, що вже колись розказувала Карденієві; дон Фернандо й товариші його так її розповідь уподобали, що ладні були слухати без кінця - так хороше вміла говорити про невеселі свої пригоди. Як же вона скінчила, зняв річ дон Фернандо й розповів, що з ним сталося в місті після того, як він знайшов на грудях у Люсінди листа, в якому вона писала, що не може бути його дружиною, бо належить Карденієві. Спершу він хотів її вбити і був би таки вбив, якби батьки її не одборонили; з того гніву та досади він покинув їхній дім, присягнувши помститися над ними слушним часом. Другого дня сказано йому, що Люсінда втекла з батьківського дому невідомо куди; аж через місяць він дізнався, що вона знайшла притулок у монастирі, де вирішила довікувати віку, як уже не судилось їй бути в парі з Карденієм. Скоро він про те довідався, подався з трьома дворянами своїми до того монастиря, та не показався зразу на очі Люсінді, щоб там не посилили, буває, сторожі, дізнавшися про його приїзд. Одного дня, виго-дивши хвилю, як монастирська брама нарбзтвір стояла, поставив він двох своїх на чатах біля входу, а з третім кинувся шукати Люсінди. Люсінда була саме на подвір'ї, з черницею якоюсь розмовляла; не давши їй отямитись, вони вхопили її і одвели в певне місце, де можна було дістати весь потрібний припас, щоб її далі везти. Те все вдалося їм дуже добре, бо монастир стояв у щирому полі, на одшибі, далеко від людської оселі. Як побачила Люсінда, в чиї руки вона попала, зразу знепритомніла, а як прийшла знову до тями, то не промовила жодного словечка, водно тільки плакала та зітхала. Отак і довезли вони її, мовчущу та плачущу, до сього заїзду, що видається йому тепер, казав, райським присінням, де кінчаються і зникають усі злигодні земнії. РОЗДІЛ XXXVII, де продовжується історія преславної принцеси Обізіяни та оповідаються інші кумедні події Слухав усе те Санчо, і жаль непомалу огортав йому душу всі його надії на титул високий танули й розвіювались димом, бо прекрасна королівна Обізіяна обернулась раптом у Доротею, велетень став любісінько [240] доном Фернандом, а пан його Дон Кіхот спав собі твердим сном і гадки не мав про те, що тут сталось. Доротея не могла ще ніяк повірити, що теє щастя їй не приснилось, Карденіо стояв як очманілий, та й Люсінда не прийшла ще цілком до пам'яті. Дон Фернандо складав дяку Всевишньому, що він, милосердний, вивів його з того безвихідного, здавалось, лабіринту, в якому він мало не згубив життя свого й доброї слави, та і всі. подорожні, що в корчмі зібрались, раділи та втішались із щасливої розв'язки тієї безнадійно заплутаної справи. Парох, яко чоловік зналий і дотепний, зумів пояснити гаразд, як, що і до чого і віншував кожного зосібна щасливою долею. Та найдужче раділа, мабуть, корчмариха, бо Карденіо й священик пообіцяли їй, що відшкодують із чохом усі ті втрати, яких вона зазнала з Дон Кіхотової причини. Один тільки Санчо, як ми вже сказали, був сумний та невеселий; з понурим видом підійшов він до свого пана, який саме зо сну прокинувся, і сказав - Можете спати, пане Рицарю Сумного Образу, скільки заманеться вашій милості не треба вам більше ані велетня жадного вбивати, ані принцизні царства повертати, бо всій тій справі, як то кажуть, уже кінець і вінець. - І я так думаю,- обізвався Дон Кіхот.- Ох і довелося ж мені з тим велетнем поморочитись! Не знаю, чи ще випаде коли на мою долю другий такий запеклий та завзятий бій. Я як кресонув - раз! - і голова йому з пліч, а крові з нього стільки виточив, що по землі дзюр-ками бігла, як та вода. - Певніше сказати, як те червоне вино,- поправив Санчо.- Як вашій милості ще, може, невідомо, то знайте той зарубаний велетень - то бордюг пробитий, кров - то шість гарців червоного вина, що в його череві було, а голова - то пся мама, що мене вродила... А, бодай же йому все зле-лихе! - Що ти мелеш, навіжений - обурився Дон Кіхот.- Чи ти з умом, чи без ума - Уставайте, пане,- сказав Санчо,- та гляньте самі, що ви тут на-броїли немало, видно, доведеться нам за те заплатити. Та подивіться заразом і на королицю, що вже на звичайну собі панійку перекинулась, Доротеєю дражнять,- і ще тут багато такої всячини наробилося, що здивуєте, як самі побачите. - А от і не здивую,- заперечив Дон Кіхот.- Я ж тобі, Санчо, ще той раз, здається, казав, що в сьому заїзді творяться всякі химо-роди, то, мабуть, і тепер тут не без примхи. - Може б, я й повірив,- сказав Санчо,- так добре знаю, що як гойдано мене в ковдрі, то були ніякі не чари й не химери, а все уявки й насправжки діялось. Я ж сам бачив, як оцей самий корчмар тримав ковдру з одного кінця і підкидав мене вгору до самого неба так хвацько і шпарко, що аж ну, ще й реготів на всі заставки. І хоч я собі грішним ділом чоловік простий, проте певно знаю, що як там були знайомі люди, то вже ніяке не чарування, а лихої години шурування, та й годі. - Ну, нічого,- заспокоїв його Дон Кіхот,- якось-то воно буде. Дай мені в що одягтися, вийду та погляну, які там новини та переміни, що ти оце понарозказував. [241] Санчо подав панові одежу, і той почав одягатись; поки те діялось, парох розповів дону Фернанду та іншим подорожнім про Дон Кіхотове божевілля і про ті хитрощі, за допомогою яких вони виманили його з Бідної Скелі, де він покутував нібито погорду, що мав од своєї сеньйори; не забув же згадати й за ті пригоди, про які почув од джури. Слухачі дуже тому чудувались і добре сміялись; їм здавалося, як і всім іншим, що про те раніш чували, що такий дивочний блуд не охмарював ще, певно, жодної макоцвітної голови. Парох сказав далі, що тепер, коли Доротеїні справи обернулись так щасливо, вони вже не можуть довершити свого заміру, тож треба знов вигадати й вимислити іншу якусь штуку, аби сердешного гідальга так чи сяк додому допровадити. Карде-ніо зохотився довести попередній задум до кінця, а ролю Доротеї, казав, може перебрати на себе Люсінда. - Ні,- заперечив дон Фернандо,- нехай уже Доротея далі своє провадить; якщо до села сього доброго гідальга не надто звідси далеко, я радий буду причинитись до його рятунку. - Буде туди яких два дні дороги. - Та хоч би й більше було - заради такого доброго діла не жаль і круга накинути. Тим часом Дон Кіхот вийшов із своєї комірчини у повній озброї, з Мамбріновим шоломом на голові (хоч і добре вже погнутим), щитом в одній руці і ратищем чи сулицею у другій. Чудернацький вигляд рицаря вразив дона Фернанда і всю компанію; уп'явшись очима в те видовжене на півмилі худе й пожовкле обличчя, в ту недомірну збрую, що так не пасувала до його гордої постави, всі мовчали й чекали, що ж він скаже. Він же з великою повагою і гідністю звів очі на прекрасну Доротею і промовив - Довідався я од зброєносця мого, препишна сеньйоро, що величність ваша нанівець зійшла, а вся ваша істота відмінилась, бо з королеви й вельможної володарки сталися ви звичайною собі дівицею. Коли те вдіялось силою чарів родителя вашого, короля і чаклуна, який боявся, що я не зможу подати вам потрібної і належитої допомоги, то мушу вам сказати, що він неук і невіголос, несвідомий зовсім рицарської справи. Якби він був пильніше розчитався в рицарських історіях, якби простудіював їх уздовж і впоперек, як я, то мав би дізнатися, що й рицарям меншої проти мене слави траплялося звершати трудніші подвиги, аніж убити якогось там великанчика; хоч би яким грізним і зухвалим він не здавався. Небагато годин уплило від тої хвилі, як я з одним таким зустрівся, і... Не буду казати далі, щоб не подумали, ніби я величаюсь, але непохибний час, виявлювач усіх на світі таємниць, сам колись розкаже за мене всю правду. - Зустрілися ви не з одним великанчиком,- упав йому в річ господар заїзду,- а з двома винними бордюгами. Та дон Фернандо зацитькав його, щоб не перебивав мови рицареві, і Дон Кіхот провадив далі - Тим я й говорю вам, висока, хоч і визута з своєї предківщини володарко, щоб ви не давали віри отцю вашому, як він дійсно одмінив з вишменованої причини вашу істоту, бо немає на сім світі такої небезпеки, через яку не проклав би собі дороги мій меч ним одрубав [242] я і поверг у прах голову супостата вашого, ним же в недовгім часі покладу на вашу голову корону вашого царства. Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, чекаючи на відповідь принцеси; Доротея ж, знаючи, що дон Фернандо погодився довести всю штуку до кінця, аби рицаря якось додому спровадити, обізвалася до обранця свого урочисто і воднораз ласкаво - Хоч би хто вам сказав, зацний Рицарю Сумного Образу, ніби я одмінила суть свою і істоту, він увів вас в очевисту оману, бо ким я була вчора, тим лишаюсь і нині; щоправда, трапився мені в межичасі один щасливий випадок, що несподівано подарував мені сподіване благо і певною мірою змінив мою подобу, але попри ту зміну я зосталась такою самою, як перше була, і ту саму маю в серці думку хочу, як і перше хотіла, правом потужної вашої правиці вернути собі право-правні свої володіння. Тим-то, добродію і пане мій любий, нехай ваше добродійство поверне честь отцю моєму, котрий мене спородив, визнавши його за чоловіка мудрого та обачного, бо то саме він наукою своєю знайшов певний і легкий порятунок на мою біду адже якби не ви, добродію, то ніколи б не бачити мені щастя, яке випало нині на мою долю. Правдивість моїх слів можуть засвідчити оці віри годні панове, що тут присутні. Вкінці скажу, що в дорогу маємо рушити завтра, бо сьогодні вже все одно далеко не заїдемо. Сподіваюся, що з Божого призвоління і з допомогою мужнього вашого серця розпочата вами справа дійде нехибно до щасливого кінця. Таку орацію виголосила бистроумна Доротея; вислухавши її, Дон Кіхот обернувся до Санча і сказав спересердя - Слухай же тепер, Санчисько, що я тобі скажу друге таке лайда-чисько, як ти, навряд чи знайдеться ще в цілій Гишпанії. Ах ти ж, брехуняко всьогосвітній! Чи не ти говорив мені оце щойно, ніби з сієї королівни вчинилась якась там дівчина Доротея, а голова, що я одтяв велетневі, то вже ніби твоя пся мама, і цими дурницями так мені памо-роки забив, як ніхто ніколи. Клянусь... (тут він звів очі до неба і зціпив зуби), я тобі такого дам перегону, що стане того пам'яткового на всіх брехливих джур, котрі служитимуть при мандрованих рицарях до кінця світу! - Упиніть ваше серце, мій пане,- одказав Санчо.- Може, я й справді щось не так блявкнув про переміну пані принцизни Обі-зіяни, а що вже про ту голову великанську чи про ті бордюги розпороті та про вино порозливане, що то не кров - от їй же Богу моєму, що існісіньку правду сказав! Хоч і самі на ті понівечені бордюги гляньте, вони там у вас у головах, і вина досі калюжа стоїть на помості. От як доведеться вам капшуком брязнути, тоді й самі повірите, як господар плати спитає. А що пані принцизна яка була, така є, то мені ж самому воно краще моє, виходить, од мене не втече! - Ну що ж, Санчо,- промовив Дон Кіхот,- даруй мені на цім слові, але скажу тобі, що дурень єси, та й годі! - І правда, що годі,- підхопив дон Фернандо,- облишмо краще сю розмову. Коли вельможна принцеса волить їхати завтра, а не сьогодні, задля пізньої доби, то так і маємо вчинити. А поки ще до зав-трього, ми можемо згаяти цілу ніч у приємній бесіді, а зранку виїдемо і [243] всі будемо супроводити пана Дон Кіхота, бо хочемо бути самовидцями небачених і нечуваних подвигів, які він звершить у сій нелегкій справі, що лягла йому на плечі. . - Це я повинен вам служити і супроводжувати вас,- чемно заперечив Дон Кіхот.- Я глибоко вдячний вам за вашу до мене щиру приязнь, за вашу про мене добру думку, яку я постараюсь виправдати хоч би й ціною власного життя, або ще й дорожчою ціною, якщо це взагалі можливо. Дон Фернандо й Дон Кіхот устигли обмінятися ще кількома компліментами та ввічливими висловами, та потім розмова їх урвалася, бо до заїзду завернув новий якийсь подорожній. З одягу було знати, що то християнин, який визволився щойно з мавританської неволі на ньому був куцополий каптан синього сукна, з полурукавцями і без ковніра, шаровари тож сині, тільки вже полотняні, на голові шапчина того самого кольору, на ногах полуботки цинамонові, на перекинутому через плече шабельтасі мавританська кривуля. За ним верхи на ослі їхала жінка, вбрана так само з-мавританська лице запиналом запнуте, на голові чепчик альтембасовий, халат на ній довгий, аж до самих п'ят. Чоловік був із себе показний, кремезний, років мав так сорок із чимось, на виду смаглюватий, вуса довгі, борідка викохана - якби краще був одягнений, всякий узяв би його за людину значну, іменитого роду, таку мав шляхетну поставу. Як увійшов до корчми, зараз спитав кімнати і засмутився непомалу, коли дізнався, що нема. Тоді підійшов до тієї ніби мавританки і зсадив її на руках додолу. Люсінда, Доротея, господиня з дочкою та Маріторна зразу обступили мавританку - цікаво їм було розглянути її дивовижне вбрання, що досі ніде такого не бачили. Помітивши Доротея, що новоприбульці посмутились, бо нема їм кімнати, обізвалась до мавританки приязно, чемно й розсудливо (таку вже мала вдачу) - Не журіться, пані моя, що не знайшлося вам тут вигоди - то в заїздах річ звичайна. Коли ваша ласка, то переночуйте разом із нами (тут вона показала на Люсінду) ми вас приймемо так доброзичливо, як дай Боже, щоб усі вас по дорозі приймали. Жінка під запиналом нічого на те не відповіла, тільки підвелася з місця і, схрестивши руки на грудях, уклонилася в пояс на знак подяки. А що вона при цьому не промовила й слова, всі вирішили, що вона таки справді мавританка і не розуміє християнської мови. Тут надійшов до гурту невольник, що доти клопотався чимсь іншим, і, побачивши, що жінота обстала його товаришку, а вона їм не до мови, пояснив - Бачите, добродійки мої, ся паночка ледве розуміє по-нашому, а говорити вміє лиш по-своєму і більш ні по-якому, тим вона не відповіла та й не відповість на ваші питання. - А ми її ні про що й не розпитували,- сказала Люсінда,- тільки запрошували на ніч до свого гурту у сій кімнаті знайдеться місце й для неї, ми вже постараємось улаштувати її якнайзручніше, бо то, знаєте, приємна повинність - услужити при потребі чужоземцям, особливо коли йдеться про жінку. - За неї й за себе цілую вам ручки, пані моя,- одказав неволь- [244] ник.- Я високо ціную запропоновану ласку - вона справді подвійно велика і тим, що дає нам несподіваний порятунок, і тим, що виходить від таких шляхетних, бачиться, осіб. - Скажіть, пане,- спитала тоді Доротея,- чи ся панночка християнка, чи магометанка її вбрання, а надто її мовчання примушують нас думати, що вона не зовсім така, як би нам хотілось. - Одягом і родом вона мусульманка,- одказав невольник,- проте душею щира християнка, бо аж горить до нашої віри. - Виходить, вона нехрещена - спитала Люсінда. - Поки що не трапилось нам слушної нагоди,- одказав невольник.- Відколи вона покинула свій рідний Алжір, над нею, хвала Богові, ще не нависала небезпека смерті, аби ми мали її охрестити, не ознайомивши спочатку з усіма обрядами, яких вимагає свята наша мати церква. Та скоро вже охрестимо її з Божою поміччю, і то урочисто й гідно, як личить її станові - бо він у неї значно вищий, ніж то можна судити з її та й з моєї одежі. Ці останні слова справили чимале враження на слухачів їх уже знімала цікавість дізнатися, що ж то за люди такі - той невольник і та мавританка, але ніхто не важився питати, бо, річ ясна, подорожнім треба дати спершу спочити, а тоді вже можна й розпитувати. Доротея взяла гостю за руку, посадовила ЇЇ обіч супутника, ніби питала очима, що се їй кажуть і що вона має чинити. Він переказав їй по-арабськи, що просять, аби вона зняла покривало, тож хай так і зробить. Дівчина відслонилася, і всі побачили чудове личко Доротеї вона здалась кращою за Люсінду, а Люсінді кращою за Доротею, інші вважали, що мавританка може рівнятися повабною вродою з цими двома красунями, а дехто думав навіть, що вона їх переважила. А тим що врода має силу і владу прихиляти до себе душі й серця, всі щиро прагнули услужити вродливій мавританці й запобігти її ласки. Дон Фернандо спитав у невольника, як мавританку звати; той одказав, що наймення її - Лела Зораїда. Як вона те почула, зрозуміла про що питав християнин, і приємним голосом, у якому чулась тривога, сказала шпарко - Зораїда ні - Марія, Марія! (Тобто, бачите, хотіла сказати, що її звати вже не Зораїда, а Марія). Почувши ті слова, вимовлені з таким хвилюваням, дехто з присутніх мусив і сльозу втерти, найпаче з жінок, що з натури своєї бувають чулі та жалібливі. Люсінда обняла її ніжно й промовила - Так, так, Марія, Марія. Мавританка повторила за нею - Так, так, Марія... Зораїда маканш! (Тобто, по-їхньому, «ні»). Тим часом уже добре звечоріло, і з наказу дворян, що супроводили дона Фернанда, корчмар зладив вечерю, так уже дбав і старався, щоб догодити якнайліпше, коли настав час і всі посідали до столу (він був довгий, як у чернечій трапезні чи в челядні, бо круглих чи квадратних столів у корчмі не водилось), на покуті посаджено Дон Кіхота, хоч він і одмагався. Наш гідальго зажадав, аби поруч нього сіла принцеса Обізіяна, котрою він опікується. Далі посідали Люсінда й Зораїда, напроти - дон Фернандо й Карденіо, потім невольник і прибічні [245] дворяни, а до паній підсіли парох із цилюрником. Усі заходились коло вечері і їли в охотку, та ще охотніше було їм слухати Дон Кіхота. На нього знов найшло таке натхнення, як під час вечері з козопа-сами, коли він ушкварив широкомовну орацію. Так і тепер їв-їв, а потім раптом зупинився і почав глаголати - Воістину можна сказати, панство моє, що великі й нечувані речі доводиться часами тому вбачати, хто обрав собі долю мандрованого рицаря. Якби не так воно малося, то хто з живущих нині на землі, увійшов до брами сього замку і побачивши нас у такому от вигляді, хто, кажу, подумав би й повірив, що ми - це справді ми Хто сказав би, що отся пані, котра сидить обіч мене, є велика можновладниця, як нам усім відомо, а я - той Рицар Сумного Образу, про якого світами лунає тисячоуста слава Тим-то немає жодного сумніву, що се ремесло переважує й перевищує геть-чисто всі заняття, які повигадували люди, і його треба шанувати тим більше, чим з більшими воно зв'язано небезпеками. Нехай же сховаються в кут тії, котрі. говорять, ніби вченість варта більше над військову справу хоч би хто проголошував таку єресь, я йому скажу, що він сам не знає, що верзе. Вони, бачите, підпирають ту свою думку ось яким переконливим (по-їхньому) доказом розумова праця нібито вище стоїть за мускульну, а для військової справи нібито досить самої лишень тілесної сили. Так наче воїни то якісь поденні робітники, що аби тільки здоровий був та дужий, так наче в військову справу, чи, коли хочете, воєнне мистецтво, не входять також героїчні подвиги, для звершення яких треба неабиякого розуму, так наче полководець, що веде до бою свою рать чи обороняє обложене місто, витрачає тільки тілесні зусилля і не напружує своєї думки! Зважте самі, чи то можебна річ - зрозуміти й розгадати ворожі наміри, задуми, хитрощі воєнні, виявити засідки, передбачити й відвернути небезпеку, чи можна зробити те все з допомогою самих лише тілесних сил Ні, і ще раз ні, тілесні сили тут ні до чого, це справа розуму передусім і перш за все. Отож військова справа не меншого потребує розуму, аніж наука. Погляньмо ж тепер, чиєму розумові більша припадає робота - розуму вченого чи розуму войовника, а се від того залежить, яку ціль і яку мету ставить перед собою сей чи той у кого благородніша мета, у того й помисел вищої вартий пошани. Мета і ціль наук (я не говорю тут про науку віри, що має підносити й провадити наші душі до неба, а з такою нескінченно високою метою не може зрівнятись ніщо на світі), отож, кажу, мета світських наук полягає в тому, щоб установити право й справедливість, віддавати кожному належне, дбати й пильнувати, щоб усі дотримували справедливих законів. Мета, безперечно, висока, шляхетна й гідна великої похвали, та все ж таки не такої, на яку заслуговує військова справа, завданням і ціллю якої є мир - найвище благо людства на сій землі. Недарма ж благою вістю, що її почули земля і люди, була та, котру принесли янголи тієї ночі, яка стала нам ясною дниною; виспівали ж її хори небесні ось якими словами «Слава у вишніх Богу, і на землі мир, між людьми благовоління». Недарма ж і Божественний Учитель навчав учеників і вірних ближніх своїх, аби, до дому вступаючи, таким вітанням вітались «Мир дому сьому», і сам говорив їм не раз «Мир зоставляю вам; мир,мій [246] даю вам; мир вам». Се єсть клейнод і скарб, уділений і доставлений нам його благосною рукою, достояння, без якого жадного не може бути добра ні на небі, ні на землі. Так отсей мир і є кінцевою метою війни, а значить і войовників. Виходячи отож із постулату, що метою війни є мир і що тим самим ця мета вища за мету науки, розгляньмо тепер і дослідімо, які тілесні зусилля випадають на долю вчених з одного боку, а вояків з другого, і побачимо, де вони більші. Отак розважно і дотепно провадив Дон Кіхот свої міркування, і ніхто з слухачів не міг би тепер сказати, що він божевільний; навпаки, більшість із них була шляхтичами, тобто людьми, причетними до воєнного ремесла, і вони залюбки слухали ті речі; він же, побачивши теє, вів далі - Отож які труднощі стоять перед тим, хто вчиться на вченого По-перше, бідність. Певна річ, не всі вони бідні, я тут беру крайній випадок, та сказавши, що студент бідує, я можу нічого вже більше не говорити про його нещасну долю, бо бідному ніде нема добра. Він приймає всяку нужду голод, холод, наготу, а часом то і все заразом. Проте він має все-таки що до рота вкинути, хоч, може, їсть і в пізнішу годину, ніж заведено, хоч живиться недоїдками з багацького стола, бо в убожестві їхньому доводиться отим школярам по мантули ходити, як вони це самі називають. Десь їм знаходиться місце і в добрих людей при коминку посидіти - як не зігріє душі, то принаймні не замерзне і спить не надворі, а таки під дахом. Не буду вже казати про всякі дрібниці сорочок у них мало, взуття небагато, одягу недостача, і той притертий та приношений; змовчу й про те, як вони часом жеруть, мов не в себе, коли дурничка трапиться. Такими ото крутими й тернистими стежками, спотикаючись і падаючи, встаючи і знову зриваючись, доходять вони нарешті до жаданого вченого ступеня. А як того ступеня досягнуто, як пройдено всі ті мілизни, обійдено всі Сцілли і Харібди, як зичлива фортуна підставить свої крила, не раз ми бачимо тих колишніх бідаків, як вони сидять у кріслах і судять та рядять усім білим світом. Голод обернувся їм на ситість, мороз на любу прохолоду, голодранство - на пишні шати, рогожа, на якій спали,- на тонкі голландські полотна й делікатні адамашки,- усе то нагорода за терпіння їхнє й витривалість. Але порівняйте й поміряйте їхні труднощі з трудами й нуждами вояцтва, то далеко вони залишаться позаду, як я вам зараз доведу. РОЗДІЛ XXXVIII, де наводяться прецікаві Дон Кіхотові міркування про вченість та військову справу І Дон Кіхот провадив далі - Поь^реду говорили ми про школярські біднощі у всякій їхній подобі - спогляньмо ж тепер, чи не багатший за жака вояк. Ні, не [247] багатший; над вояка нема в світі біднішого бідняка тільки й того, що платню свою мізерну, жолд свій нещасний побирає (і той йому не квапляться давати) або потягне щось добичницьким робом, життям своїм важачи та совістю кривлячи. Обіб'ється часом на крем'ях, сердега, що драний кабат править йому і за сорочку, і за параду, ще й лютою зимою в чистім полі, під негодяним небом мусить власним духом-хухом грітися, а яке вже там гріття утроба голодна, то й пора холодна, і мовчіть мені про закони природи. Та пождіть лишень, як діждеться ночі, то, може, таки одпочине по всіх тих невигодах, бо ліжко для нього всякчас готове. Воно йому ніколи завузьким не буде, хіба сам захоче одміряй собі на землі скільки хоч ступнів та й валяйся на здоров'я, не бійся, що постіль помнеться... Та ось надходить день і година, коли й він може добути вчений ступінь у своїм ремеслі - надходить день битви; отут і одягають на нього докторську шапочку з корпії, як, буває, куля черконе в скроню або руку чи там ногу понівечить. Як же сього не станеться і ласкаве небо збереже йому життя й здоров'я, не одну баталію мусить витримати і у всіх перемогти, поки чого дослужиться, але таке чудо випадає в рідку стежку. Чи ви зауважили, панове, чи знаєте, що нагороджених на війні завжди багато менше, аніж полеглих Ви скажете мені напевно, що тут і рівняти нема чого, бо вбитих буває без ліку, а число нагороджених живих можна записати трьома цифрами. Не так воно діється у вчених на уряді, бо ті мають добрий оклад, а до окладу часом ще й доклад, є з чого жити. От воно й виходить, що у вояка робота важча, а плата менша. На се можуть заперечити, що легше нагородити дві тисячі вчених, аніж тридцять тисяч вояків, бо тим надаються посади відповідально до їхнього знання і звання, а сі можуть числити лиш на платню од пана, котрому служать,- але се заперечення тільки потверджує мою думку. Та годі вже про се, бо як у той лабіринт заліземо, то не скоро виберемось, вернімось краще до тих переваг, які військова справа має над ученістю. Се питання й досі не розв'язане, бо обидві сторони наводять усе нові й нові докази на свою користь. Учені правники говорять, між іншим, що без них не може бути й вояччини, бо війна теж має свої закони, яким вона мусить коритись, а закони входять у компетенцію науки і вчених. На те люди військові одказують, що без них не було і законів, бо то ж вони зброєю своєю захищають держави, обороняють царства, охороняють міста, вбезпечають шляхи, очищають моря від корсарів; якби не вони, то в тих царствах і панствах, республіках і монархіях, по всіх містах і по всіх шляхах, морських і суходільних,- скрізь панувала б жахлива розруха, постійна супутниця воєнних дій і ґвалтів. А то вже річ відома що дорожче коштує, то повинно й вище цінуватись. Хто хоче вивчитись на щось путнє, скільки то мусить часу вбити, скільки всього натерпітися - і голоду, й холоду, і млостів, і нічниць, і завійниць, і ще всяких (почасти вже згаданих мною) невигод і недогод. А хто хоче на доброго вояка вишколитись, мусить ту саму нужду, що й школяр, прийняти, тільки в незміренно вищому ступені, бо, крім того всього, ще й життя своє щохвилі одважує. Страх ошибає часом і школяра перед тією нуждою та бідою, а яково ж то воякові, що десь ув обложеній фортеці стоїть на постерунку чи на чатах коло якоїсь там бійниці або на вичілку [248] вежі, чує, що вороги до того саме місця підкопом підкопуються, і не-годен ніяким світом уступитися звідти, втекти від неминучої небезпеки Одно хіба може зробити - звідомити про те старшину, аби той зарядив супротивний підкіп абощо. А ти, вояче, стій і жди, чи до хмар зненацька без крил ізлетиш, чи в безодню несамохіть провалишся. А коли ся небезпека, може, мала в вашім очу, то погляньмо, чи не більша буде, як ізчепляться дві галери провами посеред моря безкрайого, притуляться, притиснуться одна до одної, а в тебе під ногами тільки дошка на два ступні завширшки, а смерть заглядає тобі в вічі хто зна скількома гирлами гармат ворожих, як списом дістати; та гляди ж, не схибнись, бо зразу потрапиш до старого Нептуна в гості! І що ж Гордо і сміло, тільки про славу бойову дбаючи, підставляєш груди під ядра й кулі і пнешся по вузенькій кладочці на чардак ворожого корабля. І то ж іще не все диво скоро один упаде туди, звідки вже не встане до віку, до суду, зараз другий займає його місце, а як і того поглине злосупротивна пучина, де вродиться і третій, і четвертий, що й не зоглянешся, хто там поліг, а хто живий. Де ще, в якому пекельному бої побачиш таку безумну одвагу.. Блаженні то були часи, коли люди ще не знали тих джерелатих, огнедихатих потвор, що ригають сатанинською люттю! Той, хто вигадав гармати, непомалу, мабуть, нагороду приймає в пеклі за диявольський свій винахід, що з його допомогою якась підла й боягузна рука може вкоротити віку мужньому рицареві безстрашний герой доказує слави, йдучи за покликом палкого серця, аж тут де візьметься дурна, сліпа куля (пустив її, може, який страхополох, що сам злякався і втік, як та проклята махина гримнула та блиснула), і в одну мить урве думки і втне життя тому, хто гідний був тішитись ним іще довгі-довгі роки. Мушу вам признатися, що, взявши все те до уваги, я часом починаю вже шкодувати в душі, що обібрався мандрованим рицарем у наш ледачий і спідлений час; хоть ніяка небезпека мене й не страшить, та гірко думати, що порох та оливо візьмуть та й перешкодять потужній правиці моїй і гострому моєму мечеві здобути славу й хвалу по всьому широкому світу. Та вже що буде, те побачимо як удасться мені мій замір справдити, то стану я славен і хвален над усе колишнє мандроване лицарство, бо більші і грізніші, ніж їм коли снилося, перебуду небезпеки. Так широко й розлого вів свою мову Дон Кіхот у той час, як усі вечеряли, і так заговорився, що й за їду забув, дарма що Санчо Панса нагадув йому кілька разів про вечерю перш, мовляв, поїжте, а балачки ніде не дінуться. А хто його слухав, усім знову жаль душу обійняв, що такий розумний, дивитись, і в багатьох речах зналий чоловік, зразу того розуму одбігає, як зайде мова про те проклятуще, про те нещасне рицарство. Парох сказав нашому гідальгові, що він мав рацію, коли говорив про переваги військової справи; хоч я сам, каже, учився й на богослова вийшов, а теж дотримуюсь такої думки. По вечері поприбирали зі столу; поки там корчмариха з дочкою та Маріторна давали лад комірчині, де спав перше Дон Кіхот, а тепер мало спочивати саме жіноцтво, дон Фернандо попросив у невольника, аби оповів про життя своє і пригоди; судячи з деяких ознак, із того, [249] наприклад, що він прибув сюди разом із Зораїдою, історія його повинна бути незвичайно цікавою. Невольник радо на те погодився; хоч і побоювався, що, може, не зуміє слухачів по-спражньому зацікавити, проте, казав, ладен уволити їхню волю. Парох та інші подорожні подякували йому і теж собі почали прохати, щоб розказав; побачивши таке діло, він промовив - Там, де раз наказано, не треба вже припрохи. Отож, панство моє, слухайте уважно ви почуєте правдомовну повість, не схожу на ті штудерно й витворно укладені вигадані історії, а проте, може, за них вартнішу. Тоді всі посідали на свої місця, і зробилося тихо; побачивши невольник, що всі мовчать і наставились його слухати, рівним і приємним голосом зачав своє оповідання. РОЗДІЛ XXXIX, де невольник оповідає про життя своє і пригоди Рід мій бере початок з одної осади на Леонськім підгір'ю і славиться не так своєю маєтністю, як тією шляхетністю, хоч у нашій околиці такі кругом злидені села, що панотця мого всі за багатого мали,- і, може, справді був би він багатий, якби так до дому дбав, як із дому. А відки, спитаєте, у нього та гойність і марнотратність Бо за молодечих літ у вояках був, а вояччина то така школа, де скупий стає щедрим, а щедрий гайновитим; як же вийметься коли з-поміж вояків скнара, то всі на нього мов на рарога дивляться. Панотець же мій мало сказати щедрець був, скорше марнотратець, хоч воно не годилося б тому, хто має жінку й діти, що треба їм у спадок імення й звання лишити. А нас у панотця було троє синів і вже таких, що пора до якогось діла ставати. Побачив він, що вже своєї натури не переставить (так сам, було, каже), та й надумав так ізробити, щоб не було чим гайнувати та циндрити, себто збутися майна, бо як його нема, то й сам Олександр Македонський мимоволі скупієм стане. От укликав він одного разу нас трьох до себе в кімнату і почав до нас більше-менше такими словами промовляти - Сини мої! Нема чого питати, чи я вас люблю авжеж, люблю, на те ви мої діти. Та люблю я вас, ніде правди діти, не зовсім так, як годило б ся, бо не бережу добра вашого, не можу своєї натури впинити. Щоб же вам показати, що люблю вас отецькою, а не вітчимовою любов'ю, що зичу вам добра, а не зла, вирішив я по довгій розвазі та по зрілому намислі ось яку річ ізробити. Ви вже в мене дійшли літ, то пора ж вам і на стану стати, якесь діло собі обібрати, щоб жити згодом у пошані і в достатках. Так от, усе своє майно я розпаюю нині вже на чотири частки три вам оддам, обділю кождого по щирості, а четверту собі лишу, аби було з чого віку, скільки вже там Господь подовжить, довікувати. Од вас же я хочу, щоб, діставши кожен свою [250] діленицю, пішов по такій чи такій стежці життьовій, що я вам зараз покажу. У нас в Гишпанії є одна приповідка, дуже, по-моєму, вірна й правдива (як, зрештою, і всі інші прислів'я, що короткими словами підсумовують довгий людський досвід). Маю на думці ту, що то каже «Чи в церкву, чи на корабля, чи на службу до короля», себто - як хочеш у люди вийти і багатства доскочити, то або духовне звання добудь, або по морю торгом плавай, або королю служити йди, чи до двора, чи до війська, бо сказано «Краще од короля лата, як од магната шата». Се я до того річ веду, що хай котрийсь із вас у науку йде, другий у торгівлю, а третій королю у війську служити, бо до двора доступитись не легко, а при війську хоч і не вельми збагатієш, зате честі й слави швидше добудеш. На тім тижні дістаньте кожен свій пай готовими грішми, що до останнього шеляга - самі побачите. А тепер скажіть мені, чи до вподоби вам моя рада і чи згодні ви мою волю вчинити. Мені як старшому випало відповідати першим. Я просив панотця, щоб він не розділяв добра і не біднив себе, а тратив скільки заманеться, бо ми, мовляв, молоді і ще собі всього добудемо. Вкінці сказав, що ладен учинити його волю - піду до війська, послужу Богові й королю. Середульший брат спочатку просив батька, як і я, а потім сказав, що поїде в Америку і там оберне свої гроші на якусь торговельну справу. Найменший же брат (і, по-моєму, найрозумніший) сказав, що піде в священики або поїде до Саламанки докінчати університетську науку. Як ми отак домовились і обрали діло кожен до своєї любості, панотець обійняв нас сердечно; не довго ж довелось нам і ждати обіцяного - як сказав, так усе впору й зробив. Оддав він нам у руки кожному його частину (скільки я пригадую, припало по три тисячі дукатів на брата з тої суми, що дістав батько за продану посілість, а продав він її дядькові, аби не перейшла до чужих), і того ж самого дня попрощались ми всі троє з добрим панотцем нашим. Перед тим, правда, подумав я, що негоже залишити його на старощах із таким малим засобом і вмовив, щоб він узяв собі з моєї частки дві тисячі дукатів, бо з мене й одної стане на всю вояцьку виправу. Дивлячись на мене, обидва брати також одступили батькові з своїх пайок по тисячі дукатів. Таким чином, йому зосталось чотири тисячі дукатів готовими грішми та ще на три тисячі нерухомості, що йому раніше на пай припала, себто та частина маєтку, що він не продав, а за собою лишив. Отож попрощалися ми з батьком і з тим дядьком, що я казав; не обійшлося ж там без сліз і жалів обопільних. Батько просив нас, аби не забували вісті про себе подавати, чи добре там чи зле нам у світах діятиметься; ми пообіцяли, він обійняв нас і благословив на дорогу. Один брат подався до Саламанки, другий до Севільї, а я до Аліканте - прочув, що звідти має плисти до Генуї корабель, ладований вовною. Уплило ось уже двадцять і два роки, відколи я покинув отчий дім, і хоть за сей час я не раз до панотця листами озивався, сам жодної не мав вістки ні од нього, ні од братів моїх. Розкажу вам коротенько, як мені весь той час велося. Сів я ото в Аліканте на корабель і доплив щасливо до Генуї. Звідти подався я в Мілан і придбав там собі всю вояцьку справу та мундирів [251] пару і хотів уже найнятися затяжцем у п'ємонтське військо, але по дорозі в ту, мовляв, солом'яну Олександрію почув, що великий дук Альба рушає походом на Фландрію, передумав і пристав до його полків. Я відбув усю ту кампанію, бився у всіх боях, бачив, як карали на горло графа Егмонта і Горна, і став укінці хорунжим у преславного капітана з Гвадалахари на ймення Дієго де Урбіна. Через деякий час по моїм прибутті до Фландрії дійшла туди чутка, що блаженної пам'яті найсвятіший отець папа Пій V уклав пакт із Венецією та Гишпанією проти спільного ворога - турка, що під той час флотом своїм здобув преславний острів Кіпр, підвладний доти Венеції втрата справді тяжка і невіджалувана. Стало запевне відомо, що верховним рейментарем над усіма союзними військами буде найясніший Дон Хуан Австрійський, неправолож-ний брат доброго нашого короля Филипа, всі говорили про якісь незви-ийні воєнні готування, і я загорівся душею - поривало мене й самого в тому очікуваному поході участь узяти. Хоч мені там у Фландрії спершу натякали, а потім і прямо вже обіцяли, що при першій же нагоді поставлять мене на капітана, я вирішив покинути те все й податись до Італії; як же надумав, так і зробив. Добре мені повелося, що під ту якраз хвилю Дон Хуан Австрійський прибув до Генуї, а звідти збирався рушати до Неаполя, щоби з'єднатися там з венецькими потугами; насправді він з'єднався з ними пізніше під Мессіною. Словом, довелось мені бути в тому славетному поході вже в чині піхотного капітана - і доскочив я його не стільки заслугами своїми, скільки щасливим випадком. І того самого дня, що приніс християнству превелику славу, показавши народам усього світу, як вони помилялись досі, вважаючи, що турки на морі непереможні, того самого дня, коли пиха й гординя оттоманська була поскромлена, серед стількох щасливих (бо ті християни, що в бою тоді лягли, щасливші були за переможців, що при життю лишились) один тільки я був нещасним, бо замість вінця морського, якого я міг би сподіватись собі за римських часів, дістав я вже ввечері по тому вікопомному дню ланцюги на ноги й кайдани на руки. Діло ж було ось як алжірський дей Улудж-Алі, зухвалий і удачливий корсар, напав на адміральську галеру Мальтійського ордену й погромив її, так що зосталось на ній всього троє лицарів, та й ті тяжко поранені; тут кинулась їй на виручку галера Джаннандреа, на якій був і я з своїм загоном. Я зробив так, як і годиться в таких випадках - скочив на ворожу галеру, та вона зуміла одірватись од нашого судна і вояки мої за мною не вспішились. Зостався я один серед тиску ворожого і, певна річ, не довго зміг протриматись - був увесь посічений і мусив здатися. Як вам, панове, мабуть, добре відомо, Улудж-Алі із усією своєю батовою утік, уникнувши поразки, і я залишився бранцем у його руках. Скільки тоді люди веселилося, жадану волю свою святкуючи - п'ятнадцять тисяч галерників християнських одби-то в той день у турчина, лиш я один був сумний-невеселий, невольник серед вольних... Мене повезено до Стамбула, де султан турецький Селім іменував мого господаря капудан-башею, бо він у тім бою виконав свою повинність і привіз на доказ хоробрості своєї прапор Мальтійського ордену. [252] Наступного (себто сімдесят другого) року, веслуючи на триліхтарній адміральській галері, я був самовидцем Наварінського бою. Помітив я там, яку чудову нагоду втратили наші можна було захопити в гавані геть увесь турецький флот, бо всі турки, що були на суднах, і левантинці, і яничари, певні були, що на них нападуть у самій гавані, і вже тримали напоготові манатки свої та башмаки (черевики б то по-їхньо-му), щоб у разі чого суходолом утікати, у бій навіть не вступаючи - так вони тоді нашої потуги морської боялись. Не так воно, одначе, сталось - і то не з вини того, хто нашими силами верховодив, а, певне, за гріхи миру хрещеного з Божого допусту все над ними мусить бути якийсь кат, аби карав нас. Улудж-Алі відступив до Модону (єсть острівець такий коло Наваріна), висадив людей на землю, ошанцював підступи до пристані і сидів там, поки Дон Хуан геть не одплив. Під час тої виправи захопили наші галеру під назвою «Здобич», котрою орудував син знакомитого корсара Рудобородька, взяла ж її неаполітанська адміральська галера «Вовчиця», що нею командував перун війни, солдатський батько, таланистий і незвитяжний капітан дон Альваро де Басан, маркіз де Санта-Крус. Цікаво, гадаю, буде вам знати, як ту «Здобич» здобуто. Той Рудобородьків син такий був жорстокий, так над бранцями своїми знущався, що веслярі-невольники, скоро помітили, як «Вовчиця» за ними женеться і вже галеру наздоганяє, зараз покидали гребки всі, як один, і порвались до капітана, що, на чардаку стоячи, покрикував на них, аби дужче на весла налягали. Схопили та й покотили перевертом по всіх лавах, од корми до самої прови - такого гарту катюзі дали, що поки до головної щогли докотили, він уже й душу в пекло визівнув. Сказано, докатувався, що всі вже на нього важким духом дихали. Ми повернулись до Стамбула, а ще за рік (тобто сімдесят третього року) пройшла чутка, що Дон Хуан здобув Туніс, вигнав з того краю турків і посадив на престол мулея Ахмета, відібравши тим самим усяку надію на панування у мулея Гаміда, що був над усіх маврів у світі жорстокий та хоробрий. Султан вельми жалкував за сією втратою і, бувши хитрим та підступним, як і всі володарі його династії, замирився з венеціанцями, які прагнули покою більше, мабуть, ніж він сам, а наступного, сімдесят четвертого, року напав на Голету і на фортецю, що Дон Хуан почав був ставити під Тунісом, та так і не встиг довершити. Поки те все діялось, я сидів прикутий до весла і жодної вже не мав надії на рятунок; щоб визоволитись за викуп, я про те й не думав, бо вирішив не подавати звістки панотцеві про свою недолю. Врешті вороги здобули Голету, здобули й фортецю, бо таки вельми потугами їх були обложили - самого регулярного війська турецького прийшло туди сімдесят і п'ять тисяч, та ще затяжців мавританських і арабських з усієї Африки понад чотириста тисяч, а за тією хмарою люду - обоз незліченний з припасом і арматою; самого грабарства стільки було, що якби кожен по жмені землі кинув, засипали б заіграш-ки і Голету й фортецю. Першою впала Голета, хоть її доти за неприступну вважали, і оборонці в її упадку не винні - вони чесно виконували свій обов'язок боролись до останньої снаги. Річ у тім, що в тих пустельних пісках, як виявилось, дуже легко вали насипати в інших [253] місцях копнеш, було, на дві долоні вглиб, дивись - уже й вода, а там турки й на два локті заглиблялись, та й сухо, і поуз наші рови такі височенні окопища вигнали, чувалів із піском понаскладавши, що піднялися понад мури фортечні - годі ж було нашим обложенцям що вдіяти, коли на них ізгори стріляли. Багато хто гадає, що не треба було нашим у Голеті замикатись - краще було, мовляв, у чистому полі висадку ворожу зустрінути. Та то тільки збоку так здається людям, котрі тих речей несвідомі. Адже в Голеті і в тій недокінченій фортеці війська було заледве сім тисяч; хоч би які вони були завзяті, чи могла б та жменька устояти в полі проти незліченної потуги ворожої Та чи можна було й твердиню оборонити, коли нема нізвідки підмоги, а лютий ворог хмарою кругом обліг, на своїй таки землі воюючи Але чимало людей (і я в тім числі) інакшу думку держать велика то була милість і ласка Божа для Гишпанії, що згладилася з лиця землі та кузня й комора всякого лиха, та губка несита, та шашіль жеруща, та міль ненатла, що поглинала без пуття величезні гроші - і для чого ж Аби тільки згадку зберегти, що то, мовляв, завоював колись святої пам'яті непереможний Карло V,- нібито для його нерушимо-вікопомної слави треба ще аж тієї купи каміння! Упала ж і нова фортеця, та мусили її турки п'ядь за п'яддю добувати, бо оборонці бились так хоробро й завзято, що за двадцять і два приступи, які на них обрушились, більше, мабуть, ніж двадцять п'ять тисяч невірних трупом уклали. З трьохсот вояків, що ворог живими взяв, жодного не було цілого й здорового - з того вже ясно знати, як мужньо й одважно вони боролись, як цупко боронились, як самовіддано до останньої змоги стояли. Здалась і ще одна маленька фортеційка чи, власне, вежа на Циновому острові, яку тримав дон Хуан Саногера, валенсійський шляхтич і знакомитий войовник. Дон Педро Пуертокарреро, комендант Голети, зробив усе, що міг, для оборони фортеці, але теж попав у полон; з того великого горя й помер по дорозі до Стамбула, куди його разом з іншім ясиром везено. Зайнято в неволю й того, хто в новій фортеці старшував був то міланський шляхтич Габріеле Червеллоне, великий мистець у будуванні і войовник незгірший. Багато ще видатних людей у тих фортецях загинуло, як-от Пагано Дорія, рицар ордену Йоаннітів, благородної душі людина, що виявилось хоч би у його ставленні до брата, славнозвісного Джаннан-дреа Дорія. Смерть його була тим жальніша, що прийняв він її з рук арабів, яким був довірився, побачивши, що фортецю годі втримати. Вони вбрали його в мавританську одіж і взялись допровадити до Табарки, невеличкої пристані чи, вірніше, факторії, куди генуяни їздять на коралові лови, а потім відрубали йому голову й понесли до турецького капудан-баші. Тільки ж турок учинив з тими арабами по нашій кастільській приказці, що, каже, «із зради скористай, а зрадника скарай» велів він їх за той гостинець повісити, бо не привели йому того рицаря живого. Серед тих християн, що зайнято їх у полон при облозі фортеці, був такий собі дон Педро де Агілар, родом десь із Андалузії; у війську він був хорунжим, і всі мали його за хороброго й розумного вояка, щсж до [254] того і на віршування був мастак неабиякий. Я тому про нього згадав, що припав він з примхи долі в ясир до мого хазяїна, на ту галеру, де й я був, на одній лавці з ним сиділи. Перш ніж ми з тої пристані в море виплили, склав він дві такі епітафії в формі сонета, одну про Голету, а другу про нову фортецю. Я вам зараз розкажу їх, коли хочете, бо знаю напам'ять гадаю, що матимете з віршів більше втіхи, аніж зануди. Коли невольник назвав імення дона Педро де Агілара, дон Фернандо переглянувся з своїми супровідниками і всі троє посміхнулись. Оповідач хотів уже читати сонета, коли один із них сказав - Стривайте хвилиночку з віршами і скажіть мені з ласки вашої, що сталося з тим доном Педром де Агіларом, котрого ви оце згадали - Про те мені небагато відомо,- сказав невольник.- Знаю тільки, що пробув він у Стамбулі два роки, а потім перебрався за арнаута і втік із якимось грецьким шпигом. Чи він добувся на волю, чи ні, напевне не знаю, але мабуть-таки що добувся. Грека того я через рік ізнов у Стамбулі побачив, тільки не вдалось розпитати, як їм тоді вті-калось. - На волю він таки вийшов,- сказав тоді той, що питав.- Сей дон Педро - мій рідний брат, він живий-здоровий і гараздує собі в наших краях із жінкою своєю та дітьми, вже трьох має. - Хвала тобі, Боже, за превелику ласку! - вигукнув невольник.- Нема в світі більшої радості, так я гадаю, як одзискати втрачену волю. - Між іншим,- сказав ізнов той шляхтич,- я теж знаю братові сонети. - То нехай же вашець їх і продекламує,- запропонував невольник,- певне, воно краще вийде, ніж у мене. - А чом же й ні,- погодився шляхтич.- Слухайте ж той, що про Голету РОЗДІЛ XL, де продовжується невольникова історія СОНЕТ Блаженні душі, ви, що тіло тлінне Лишили ради праведного діла І з долу вознеслися просвітліло В високе небо, чисте і промінне; Ви, що являли мужній дух незмінно І яросно змагались міццю тіла, Аж ваша кров і вража кров збагрила Піщані береги і море пінне; Не дух, а подих перше зрадив вас, Бійців, що навісний ворожий сказ, Вмираючи, перемагали, вперті, Та вас підніс дочасний ваш загин До осяйних, немеркнучих вершин Земної слави й вічного безсмертя [255] - Вірно, це і є той самий сонет,- сказав невольник. і - А про фортецю,- вів далі шляхтич,- ось як було написано, коли не зраджує мене пам'ять СОНЕТ Від пустирів сплюндрованого краю, Від веж кріпких, поглинутих вогнем, Три тисячі одважних душ живцем Піднеслися в ясну обитель раю. В нерівній прі не знаючи відчаю, Був кожен з них нескореним бійцем, З останніх сил орудував мечем, Щоб подолати зловорожу зграю. Зазнала на віку земля стара Багато лиха всякого й добра - У неї згадок незчисленна сила; Та ще ніколи з падолів своїх Не слала в небо душ таких святих І тіл таких незламних не носила. Сонети припали слухачам до смаку; невольник же, врадуваний добрими вістями про свого товариша, розповідав свою історію далі. ...Отож як упала Голета й нова фортеця з нею, турки вирішили розруйнувати Голету дощенту (бо в новій фортеці не було вже, власне, чого зносити) і, щоб усе те швидше й легше спроворити, підвели з трьох сторін підкопи, але так і не змогли висадити в повітря старої мурівлі, що здавалась найменш міцною; зате нові укріплення, збудовані «ченчиком», вірніше, те, що від них залишилось після облоги, гряхнуло додолу заіграшки. Переможний турецький флот з тріумфом повернувся до Стамбула, а кілька місяців по тому помер хазяїн мій Улудж-Алі, якого прозивали Улудж-Алі Фарташ, що по-турецьки означає «Шолудивий потурнак», бо такий він і був насправді у турків, бачите, дають людям прізвище за гандж який-небудь або. навпаки, за хороші якості, бо в них є тільки чотири родові ймення для тих, хто походить із оттоманської династії, а решта, як я вже сказав, прозивається чи то за вадою якоюсь тілесною, чи за душевними достой-ностями. Отой самий Шолудивий чотирнадцять років був весляром-невольником на султанській галері; вже як минуло йому тридцять чотири, якийсь турок дав йому ляпаса, і з тої досади та з жадоби помсти він поламав свою віру й побусурманився. Був такий хоробрий і завзятий, що не потребував навіть звичних хитрощів та підлих інтриг, аби доскочити султанської ласки, і високо пішов - став алжірським деєм, а згодом капудан-башею, себто третім найвищим достойником у царстві. Родом був калабрієць, мав добре серце і до невольників своїх по-людськи ставився, а їх у нього було аж три тисячі. По його смерті тих невольників розділено, як він у тестаменті списав частина припала султанові (бо він у них є спадкоємцем по вмерлому підданцю [256] нарівні з його синами), а решта його рукодайним слугам, що теж були з християнських недовірків. Я припав венецькому потурнакові, якого Улудж-Алі захопив у полон, як він іще матрощуком на кораблі плавав, і дуже його влюбив, найдужче з-поміж усіх молодиків. Але то вже був перекинчик лютий та жорстокий, другого такого чи ще де й знайдеш. Звався Гассан-Ага, доскочив уже незліченного скарбу і став нарешті алжірським деєм. 3ним же то я й поїхав із Стамбула, радіючи, що все-таки ближче буду до Гишпанії; хоть і не думав я нікому писати про свою лиху годину, та сподівався, що в Алжірі мені краще фортуна послужить, аніж у Стамбулі, де я на тисячу способів брався, як би втекти, та все пусто-дурно. Тут же я думав добрати іншого якогось способу і доп'ясти таки свого, бо ніколи не покидала мене надія на волю. Задумаю, було, щось одно, лаштуюся, стараюся, аж гульк - усе зірветься, та я не знижаюсь духом, ізнов щось мудрую, ізнов якусь надію в серці голублю - хоч яка вона хирна й марна, а не дасть чоловікові вмерти. Такою от надією і жив я в своїй хурдизі, що турки банею називають; кидають туди невольників християнських - і тих, що деєві належать, і хазяйських, і так званих гамазейників, тобто рабів, приписаних до ради міської і вживаних на всякі громадські роботи тощо. Цим останнім найтяжче на волю вийти, бо не опрічному господареві запродані, а громаді, то й нема з ким за викуп трактуватися, хоч би й дістав де гроші. У таких банях, як я вже казав, тримають деяких невольників і хазяї, особливо тих, за кого сподіваються викуп дістати хай там собі безпечне під вартою пробувають, поки викуп прийде. І деєвих невольників, що на викуп призначені, теж не ганяють на роботу з рештою каторжан - хіба вже як гроші довго не надходять, то, щоб пильніше з дому викупного домагались, і їх посилають з іншими працювати, дрова тягати абощо, а то не абиякий труд. Отак і мене до викупних притокмйли, дізнались, бачте, що капітан; одмагався я, що несила моя й неспромога, та все дарма - тримали мене в числі шляхтичів-викупників. Поклали на мене кайдани, не так для обереги, як більше на признаку, і поневірявся я в тій бані з багатьма іншими шляхтичами та значними людьми, що їх на викуп виділено й вибрано. Прийняли ми там немало голоду, холоду і всілякої нужди, та найтяжче було нам чути й бачити повсякчас нечувані й небачені знущання пана нашого над миром хрещеним. Щодень тобі у Бога тільки й чуєш - того повісив, того на палю посадив, того безухим пустив, і все ж то безневинно та безпричинно, просто так; на що вже турки, і ті мали його зроду за катюгу всесвітнього. Один лише бранець безпечне собі мався, гишпанський вояк на прізвище Сааведра. Добре він дався туркам узнаки всякими своїми штуками, щоб то якось на волю вирватись, отже не чіпав його наш пан - і сам не бив, і другим не велів, ба навіть слова гнилого йому не сказав, хоч ми боялись, що й за найменшу витівку не минути йому палі, та й сам він часом було потерпав. Шкода, що часу не маю, а то б розказав вам дещо про подвиги сього вояка - цікавіше й дивніше воно б вам іздалося, аніж моя вбога історія. Ну, добре ж. На подвір'я наше тюремне виходили вікна одного дому, де жив якийсь іменитий, багатий мавр; вікна ті були, як зазвичай у маврів, більше схожі на стрільниці, а до того ще й закривались вузькими, густими насувними ґратами. От одного дня порозходилось усе невольництво на роботу, а я та ще троє товаришів самі зостались, скакали знічев'я в кайданах на наспі земляній у дворі. Скакаю я собі, а це якось гляну вгору, аж із одного того віконця заґратованого очеретина висунулась, а на кінці хустка прив'язана; очеретина та ворушилась, коливалась, ніби навзнаки давала, що підійдіть, мовляв, возьміть мене! Дивились ми, дивились, а тоді пішов один - чи не кинуто йому тої очеретини і що то за знак такий, та левде він наблизився, очеретина піднялась угору, та хить управо, хить уліво, мов хто головою хитає, що ні. Той вернувся назад, аж очеретина знов опустилась, ізнов загойдалась, як перше. Тоді пішов другий, та й його те саме спіткало, що тамтого, пішов третій і той ухопив шилом патоки. Наважився вкінці і я поспитати щастя, і скоро став під вікном, очеретину впустили, й вона впала у двір, просто мені під ноги. Розв'язав я хутенько хустку, аж у вузлику там десять зіянів, десять грошинок малопроб-ного золота; ті гроші ходять між маврами, одна така монета йде за десять наших реалів. Нема що й казати, як я тій знахідці зрадів і як у голову заходив - хто б то міг мені такого гостинця дати А що гостинець призначався власне для мене, з того було знати, що нікому з моїх товаришів очеретинки не кинули, лише мені. Я сховав грошенята, очеретину зламав, а сам ізнов пішов на наспу й подивився звідти на вікно; дивлюсь, аж ручка чиясь біла в ньому майнула, одчинила його на хвильку і зразу ж зачинила. Тут уже зміркували ми й догадались, що то якась жінка, що в сьому будинку живе, нам таку ласку зробила, і, щоб засвідчити їй нашу вдячність, почали мавританським робом саля-ми бити - схиляли голови і кланялись, схрестивши руки на грудях. Скоро по тому з віконця показався хрестик з очеретини і одразу ж сховався. То була ніби ознака, що там живе якась невольниця-християнка, наша доброхітниця; тільки ж ручка та була біла-білесень-ка, а на ній обручки коштовні. Ні, подумали ми, то певне, потурнач-ка із християнок, а не так собі бранка, бо паші їхні часто з такими по-турчанками одружуються і їх над своїх бусурманок предкладають. Згодом виявилось, що ті наші здогади непомалу розминулись з правдою, але з того дня ми вже всі те тільки й робили, що поривали очі до віконця, як до провідної зорі нашої - чи не блисне вона знову тим очеретяним променем Та ба - минуло два тижні, а ми не вгледіли ні очеретини, ні руки, ані жодного іншого знаку. Весь цей час ми розпитували та розвідували, як тільки могли, хто живе в тому домі, чи нема там якої потурначки, але так і не прознали нічого певного, крім того хіба, що живе там багатий і знакомий мавр на ймення Хаджі-Мурат, колишній замковий ага в укріпленому місті Пата, а то в них вважається дуже високою посадою. І ось коли ми вже менш за все сподівались, що нам з того вікна дощем посиплюються зіяни, побачили раптом очеретину, яка звідти вихилилась, а на кінці вузлик, на сей раз товщий. Це сталося знов у такий час, коли на дворі тюремному було пусто й безлюдно. І знов ми зробили, як за першим разом до очеретини підходили [258] чергою троє моїх товаришів, та жодному з'них вона не давалась, аж тоді додолу впала, як я підійшов. Я вив'язав вузол і знайшов у нім сорок золотих талярів гишпанської лічби, а також лист, писаний арабщиною, з великим знаком хреста наприкінці. Я поцілував хреста, забрав таляри, повернувся на наспу, і там уже всі гуртом ми оддали салям; у віконці знов майнула рука, я показав на мигах, що листа прочитаю, і віконце зачинилось. Ми дивувались і раділи з того, що сталось, та ніхто з нас не вмів читати по-арабськи, а всім страшенно кортіло дізнатись, що в тому листі написано. Нелегко було знайти людину, що могла б нам у сій справі порадити; врешті вирішив я звіритись одному потурнакові родом із Мурсії, бо він ставився до мене начебто приязно, а я знав про нього деякі речі і через те сподівався, що він не зрадить моєї таємниці. Між тими недовірками бувають і такі, котрі думають вернутись між мир хрещений, от вони й намагаються дістати од знакоми-тих невольників християнських якесь письмове свідоцтво, що, мовляв, такий і такий потурнак - чоловік хороший, що він завжди ставав у пригоді християнам і при першій можливості гадає втекти з бусурман-щини. Одні добувають такі свідоцтва з чесним наміром, а інші так, про всяк випадок ану ж попливуть у якусь країну християнську по здобич, а в них галера розіб'ється, або в полон вони потраплять, от і покажуть тоді ті папірці - дивіться, мовляв, які ми люди, хотіли між християни втрапити, тим і сіли на турецьке корсарське судно. Отак і рятуються вони од гніву й кари, ніхто їм не чинить нічого лихого, і вони повертаються в лоно церкви, однак за першої нагоди тікають знов до Берберії і знов стають, чим були раніше. А є й такі, я вже казав, що насправжки хотять вернутись і таки залишаються в християнських краях. Мій знайомий був, здається, саме з такого десятка мав при собі чимало писульок од нашого брата і все ж то дуже хвальних - якби маври знайшли їх у нього, то, певне, живцем би спалили. Я знав, що він не тільки розмовляє по-арабському, ба й письма вміє. Та все ж таки я не зразу одкрився перед ним до краю, а попросив прочитати листа, якого я знайшов нібито випадково у шпарині того барака, де спав. Він розгорнув його і став роздивлятись та розбиратись, бурмочучи собі під ніс щось незрозуміле. Я спитав, чи він розбирає, він одказав, що геть усе, ще й попросив дати йому пера й чорнила, тоді він, мовляв, спише мені все як слід до слова, так воно краще буде. Ми тут же добули йому писарську справу, він сів; не поспішаючи переложив листа по-нашому, а як дописав, промовив - Ось вам точний і повний гишпанський переклад того, що в сьому листі написано по-арабськи; тільки треба вам знати, що Лела-Маріям означає по-їхньому «владичиця наша Діва Марія». Прочитали ми того листа; ось що в нім було «Як була я маленька, в мого панотця жила невольниця, котра навчила мене проказувати нашою мовою християнську салаат (молитву) і багато розповідала мені про Лелу-Маріям. Та християнка померла, і я знаю, що вона пішла не до пекла, а до Аллаха, бо після того вона з'являлася мені аж двічі й казала мені, щоб я поїхала в християн-щину і сама побачила Лелу-Маріям, котра дуже мене любить. Я не знаю, як мені туди дістатися через це віконце я бачила багатьох християн, та з усіх тільки ти один здався [259] мені чоловіком благородним. Я вельми гарна й молода, маю багато грошей на дорогу. Подумай, як би нам із тобою звідси втекти; коли схочеш, можеш там одружитися зі мною, а як не хочеш, то нічого, бо Лела-Маріям пошле мені іншого мужа. Я тобі се пишу, а ти гляди, кому давати на прочитання не звіряйся на маврів, бо всі вони шальвіри. Я дуже тим журюся і хотіла б, щоб ти нікому не одкривався, бо як дізнається про се панотець мій, то вкине мене в колодязь і засипле камінням. Я тобі спущу ниточку на очеретині, а ти прив'яжи до неї відповідь; як же такого не знайдеться, щоб тобі по-арабському написав, то скажи мені на кивах, Лела-Маріям напоумить мене, і я все зрозумію. Нехай же вона криє тебе з Аллахом і отсим хрестом, що я його цілую багато-багато разів, як навчила мене невольниця». Не дивуйте ж, панство моє, що ми з того листа дивували й раділи. Те дивування і ті радощі великі дали потурнакові на здогад, що не так собі просто знайшовся той лист, що він ісправді до котрогось із нас був обернутий. От і почав він нас благати, що коли здогад його слушний, то щоб ми звірились йому і все розказали, а він рад і життя своє одва-жити, аби нас порятувати, не то що. Сеє кажучи, добув із-за пазухи хреста цинового і, плачучи ревними сльозами, заприсягся на Бога розп'ятого, в якого він, хоч лукавий і недостойний, вірує твердо і свято, що не зрадить-і не викаже нікому таємниці нашої, як ми йому одкриємось. Він-бо гадав майже з цілковитою певністю, що з допомогою тієї, котра оце до нас писала, всі ми зможемо відзискати свободу, і він разом з нами, бо казав, що віддавна гріє в серці думку повернутися в лоно святої нашої матері-церкви, од якої він був одлучений і одсічений, як член той зігнилий, за недоумство своє та недовірство. Потурнак промовляв до нас із таким ревним плачем, із таким щирим каяттям, що ми поклали однодушне виявити йому сущу правду та таки й розказали чисто все, не криючись. Показали йому те віконце, звідки нам очеретина спускалась, а він оглянув будинок і пообіцяв докласти всіх зусиль, аби довідатись, хто там мешкає. І ще вирішили ми, що треба мавританці на теє письмо одписати, гаразд що писаря мали, та тут же й продиктували недовіркові листа. Я вам зараз прочитаю його до слова, бо добре тримаю в пам'яті всі ті події і не забуду їх, поки живота мого. Ось як одповіли ми мавританці «Нехай хоронить тебе праведний Аллах, пані моя, хай криє та благословенна Маріям, праведная Мати його, що возлюбила тебе і надихнула на серце думку податися в землю християнську. Молись їй, хай напутить тебе, як ту спасенну думку до скутку довести вона, Благая, просвітить твій розум. У власнім імені і в імені всіх християн, що тут є зо мною, прирікаю тобі, що все зроблю для тебе, а як треба буде, то й душу свою покладу. Напиши ж неодмінно, подай мені звістку, що гадаєш робити, а я не забарюся з відповіддю, бо великий Аллах послав нам християнського невольника, який добре вміє по-вашому говорити й писати, що ти й з листа сього побачиш. Отож сміло пиши мені про все, що хочеш. А що ти бажаєш по прибутті в край хрещений стати мені за дружину, то я обіцяю на віру твою, що візьму тебе - а ми, християни, щоб ти знала, додержуємо слова не так, як маври. Нехай же Аллах і Маріям, Мати його, окриють тебе своєю ласкою, пані моя». От написали ми того листа, запечатали, та мусив я аж два дні чекати, поки подвір'я тюремне спорожніє, тоді я побіг одразу на звичне місце, [260] на тую наспу і став виглядати очеретини, аж гульк - і справді є. Хоч же я й не бачив, хто її тримає, а показав листа, щоб мовляв, ниточку прив'язали; коли подивлюсь, аж ниточка вже там, от я взяв листа та й прив'язав. За якусь хвилю знов указалася наша зірка з білим прапором миру, з хусткою, значить, тією. Хустка впала, я підійняв її і вив'язав більше, мабуть, ніж півсотні талярів у різній монеті срібній і золотій ті гроші стокротно збільшили нашу радість і покріпили надію на рятунок. Того ж самого вечора прийшов до нас потурнак і сказав, що, як він дізнався, в тому домі живе той самий Хаджі-Мурат, про якого ми перше чули, що він має незчисленні скарби і дочку-одиничку, спадкоємицю всього того добра; люди в місті славлять в один голос, що то найперша вродливиця на всю Берберію. Не один уже султанський намісник приїздив до неї свататись, так же не хотіла ні за кого заміж виходити. Чув він також, що в того Хаджі-Мурата була невольниця-християнка, тільки вмерла вже,- отож усе з тим сходилось, що в листі було написано. От і почали ми з потурнаком раду радити, яким би способом нам тую мавританку умкнути і самим усім між люд хрещений вернутись, і стали врешті на fOMy, що треба заждати на другу вістку од Зораїди (так іще тоді звалась вона, що нині хоче наректись Марією), бо добре розуміли, що вона й тільки вона допоможе нам подолати всі труднощі. На тому всі й погодились, а потурнак іще сказав, щоб ми не журились хоть сам, каже, загину, а вас порятую. Після того чотири дні зряду в тюрмі було повно народу; тим і не бачили ми очеретини; аж п'ятого дня, коли дворище спустіло, з'явилась вона, та ще й з таким череватим вузлом, що неабияким обіцяв скарбом розродитися. Підбіг я під вікно, очеретина спустилась, і я добув листа і грошей сто талярів, саме щире золото. Потурнак був уже тут, ми завели його до себе в хурдигу, і він перетлумачив нам того листа «Не приберу ума, пане мій, як нам утекти до Гишпанії, і Лела-Маріям нічого мені не об'явила, хоть я й питала в неї. Зробимо хіба ось як я понаспускаю тобі через вікно якнайбільше грошей золотих, а ти за ті гроші сам викупишся і товаришів своїх повикупляєш; тоді хай поїде котрий у християнський край, купить там фелюку і повернеться, щоб усіх забрати, а мене ви знайдете в загородньому домі панотця мого коло Бабасунської брами на узмор'ї,- там я літуватиму з панотцем моїм і челяддю. Звідти ви мене й викрадете вночі, то легко зробиться, і візьмете на фелюку; тільки гляди ж, оженися зо мною, а то пожаліюсь Лелі-Маріям, і вона тебе покарає. Як не маєш на кого звіритись, щоб фелюку тобі купив, то визволяйся і їдь сам я певна, що ти слова свого понад усіх додержиш, бо ти ж таки шляхтич і християнин. Розізнай гаразд, де та наша літошня оселя. Як я тебе побачу, що по двору гуляєш, і знатиму, що в тюрмі нікого нема, то передам тобі ще багато грошей. Нехай боронить тебе Аллах, пане мій любий». Ось що було написано в тому другому листі. Ми його прочитали і всі однодушне заявили, що хочем одкупитись; усякий зголошувався один перед одним, що поїде по фелюку і притьмом повернеться товаришів забрати; не відставав від інших і я. Тільки ж потурнак жодною мірою на те не хотів пристати, щоб хтось один раніше за всіх на волю викупився, бо, казав, із досвіду знає, що коли хтось отак поперед усіх вирветься, то не конче квапиться справдити свою обіцянку товаришам по неволі. Не раз уже значні люди в полоні так пробували робити викуплять [261] одного, пошлють його по фелюку десь у Валенсію або на Майорку! щоб спорядив усе й за товаришами вернувся, що його порятували, та досі ніхто ще назад не вертався - боялись, бачите, знову втратити здоі буту волю, тим і забували всі на світі обітниці та присяги. І тут жщ на доказ своєї думки приточив нам одну недавню історію, що трапилася із певними рицарями християнськими багато в тій бусурманщині tboJ риться щохвилі див усяких та чуд, а такого страшного нам доти на довелось чувати. Разом кажучи, виходило на його думку, що ті грошу які нам дадуть на чийся викуп, треба передати йому, а він тут-таки в Алжірі, придбає фелюку, нібито для того, щоб до Тетуана по всьому узбережжю торгом плавати, і тоді вже легко добере способу, як нас із хурдиги визволити і до себе на суденце забрати. Се було тим зручніше, що мавританка обіцяла настачити грошей на всіх, а як вони заплатять викупне, то й серед дня можна буде їм на фелюку сісти. Одне тільки його непутило, що маври не дозволяють недовіркам християнським тих фелюк купляти чи тримати (інша річ, якби то був великий корабель для здобичництва морського), бо бояться, щоб ті недовірки, особливо ж гишпанці, не втекли, маючи фелюку, до християнського краю. Та він уже, казав, прирозумів, що має зробити купить фелюку на спіл із мавром-тагарином, даватиме йому половину чистого виторгу та так помалу й заволодіє судном, а решту вже напевняка зуміє спрово-рити. І хоть мені й товаришам моїм здавалось, що краще буде, як ми на мавританчину раду пошлемо когось по фелюку на Майорку, та ми вже не важились іти йому навсупір боялися, що як не послухаєм його, то він нас може зрадити, а коли вийде наяв наша змова з Зораїдою, за яку ми ладні і смерть прийняти, то погинемо всі задарма. Тим-то вирішили ми здатись у всьому на Бога та й на потурнака і склали не гаючись відповідь Зораїді. Ми писали, що вчинимо все достеменно так, як вона надумала, бо то така розумна порада, ніби їй сама Лела-Маріям у голову вклала; тепер, мовляв, за нею діло стало, чи зараз усе починати, чи на потім одкласти. Тут я ще раз дав обітницю, що одружуся з нею. Другого дня як на те у дворищі було порожньо, і Зораїда з допомогою очеретини та хустки кількома наворотами перекинула нам дві тисячі золотих талярів і листа, в якому писала, що наступної джуми (тобто п'ятниці) вже їде з батьком до своєї літньої оселі, та поки те станеться, передасть нам іще скільки там грошей; як же їх не вистачить, то хай ми скажемо, скільки треба, а вона добуде у батька стільки того добра, що він і не постереже, як трохи надібрати, а ключі всі в неї на руках. Ми зразу ж виділили п'ять сотень талярів потурнакові на купівлю фелюки, а вісім сотень я дав за себе одному валенсійському купцеві, що пробував на той час в Алжірі. Він випрохав мене у дея на слово гонору; пообіцявши сплатити окуп, як тільки прийде корабель із Валенсії, бо як він одразу дав готовизну, володар подумав би, що гроші вже давно в Алжірі були, та купець задля зиску їх притаював. Підозріливу аж надто вдачу мав мій хазяїн, тим я й не важився давати йому окуп одразу. У п'ятницю красуня Зораїда мала їхати на літування, а в четвер вона встигла передати нам іще тисячу талярів і подала вістку про виїзд. Просила мене, щоб, викупившись, дізнався я не гаючись, де [262] та оселя, і постарався якось дістатися туди та побачитися з нею. Я од-писав їй коротенько, що все зроблю, як вона велить, а її прошу, аби при-поручила наші душі Лелі-Маріям та проказала всі молитви, яких навчилась од невольниці. Потім унесено було викуп за трьох моїх товаришів, щоб можна їм було з тої в'язниці вийти, бо, знаєте, побачивши мене на волі, а себе під замком, хоть і з грішми, могли б іще з диявольського наусту наробити Зораїді якої шкоди. Правда, я не вельми того опасувався, бо знав їх таки добре, а проте не хотілось мені наражати на небезпеку весь наш задум, тим я й викупив соузників моїх тим самим робом, що й себе самого, тобто дав гроші купцеві, аби він міг сміло й безпечне випрохати їх на поруки. Змови ж нашої і таємниці ми так йому й не виявили остраху ради. РОЗДІЛ XLI, де невольник далі оповідає свої пригоди Не минуло, може, й двох тижнів, як потурнак наш придбав уже добрячу фелюку, яка могла змістити тридцятеро чоловіка або й більше. Щоб же діло своє краще вбезпечити і справжній намір заличкувати, поплив він нею до города Сарджела, миль за двадцять од Алжіра, як на Оран прямувати, де то фигами сушеними велику торгівлю провадять. Два чи три рази їздив туди з тим своїм спільником тагарином, що я вже казав. Тагаринами, бачите, зовуть у Берберії арагонських маврів, а на гранадських кажуть мудехари, у Фесі знов мудехарів називають уже ельчами, із них-то феський бей і набирає собі здебільша вояків. І як ото він плив уздовж берега, то щоразу, було закидав кітву у невеличкій затоці, звідки до Хаджі-Муратової садиби було як двічі луком дострелити. Він навмисне підходив не раз із своїми маврюками, що на гребках сиділи, до того саду, де нас Зораїда виглядала; то намази справляв, то ніби жартома те проробляв, що думав учинити насправді - ішов до Зораїди в садок і просив овочу всякого, а батько і давав йому, хоть і не знав, що то за один. Згодом він розповідав мені, що спитувався поговорити з дівчиною і сказати їй, що саме він мав з мого наказу везти її до християнського краю, тож нехай буде весела й безпечна, але так і не пощастило йому до неї доступитись, бо мавританки тоді тільки показуються маврові якому чи туркові, як муж або отець ізвелить, а з християнськими бранцями вільно їм бачитись і спілкуватись більше навіть і частіше, ніж би належалось. Та я б і сам не хотів, щоб він говорив із нею, бо ще сполошилася б, якби побачила, що той потурнак утаємничений у нашу справу. Але Господь розсудив інакше і не попустив, щоб наш недовірок справдив свій добрий замір. Побачив потурнак, що може вільно плавати до Сарджели й назад, де хоч та коли хоч до берега приставати, а спільник його тагарин у всьому на його волю здається; лишалося тільки знайти веслярів-християн, щоб на гребку посадити, а що я вже був на волі, то він [263] попросив, аби я подумав, кого ще з невольників, окрім викуплених, можна з собою взяти, та й домовився з ними на ту п'ятницю, бо на той день була призначена наша втеча. От я напитав собі дванадцятьох гишпанців - усе то були путящі веслярі і могли досить вільно ходити по городу. Не так-то й легко було в ту пору їх назбирати, бо перед тим виплило двадцять кораблів на морське добичництво і майже всі гребці були в розході; ті, що я поєднав, тільки тому в місті лишились, що пан їхній не вибрався того літа корсарувати, бо на корабельні йому споружали саме нову галеру. Всім тим людям я сказав лише, щоб наступної п'ятниці повиходили надвечір поодинці з міста, зібрались потаймиру коло Хаджі-Муратового саду і ждали, поки я прийду. Я розмовляв із кожним окремо і наказав, що як побачить там інших християн, то хай ні про що з ними не говорять, скажуть тільки, що я велів їм чекати на тому місці. Владнавши цю справу, я міг узятись тепер і до другої, більш для мене приємної малося ще сповістити Зораїду, як іде наше діло, щоб знала все й була напоготові, а то ще, думав, злякається, як нападемо на неї несподівано, перш ніж на її гадку має пригнатись фелюка з християнського краю. Тим і вирішив я добитись якось до неї, щоб поговорити. Отож напередодні від'їзду пішов я до того саду, нібито зілля якогось нарвати, і здибався там перше з її вітцем. От він і заговорив до мене тим суржиком, що то ним по всій Берберії аж до самого Стамбула маври з нашим невольником розмовляють (воно таке - ні арабщина, ні кастільщина, ані жодна інша мова, а мішаниця з усіх потроху, аби якось порозумітись), заговорив, кажу, і спитав, чого я тут у нього в саду шукаю та чий я єсть. Я одказав йому, що невольникую в арнаута Мамі (бо знав напевне, що то його добрий приятель) і прийшов сюди назбирати зілля всякого на салату. Тоді він спитав ізнов, чи я викупний і скільки господар за мене править. Поки він мене отак розпитував, а я йому відповідав, вийшла з дому красуня Зораїда - вона мене давно вже помітила. Я вже попереду казав, що мавританки не соромляться показуватись на очі християнам і не уникають їх, тож і дівчині було зовсім просто підійти до нас, тим більше що як забачив її отець іздалеку, зараз гукнув до себе. Де ж би мені тепер слів таких узяти, аби змалювати ту вроду величну, ту знаду розкішну, ту оздобу препишну, якими кохана моя Зораїда сяйнула тоді перед моїм зором! Скажу тільки, що на шийці її вабливій, у вушках та в волоссі більше красувало перлів дорогих, ніж самого волосся на голові було. На щиколодках ніг, одслонених по тамтешньому звичаю, яскріли дві щирозлотні каркаджі (ножані обручки чи браслети по-їхньому), обсаджені рясно діамантами - Зораїдин батько, як я дізнався згодом од неї самої, цінував їх у десять тисяч дублонів; не меншого були варті і її наруччя. Вся вона аж ряхтіла добрими та коштовними перлами, бо то в мавританок щонайперша окраса і оздоба, тим-то в жодного люду не знайдеш стільки перел і бісеру, як у тих маврів, а що вже в Хаджі-Мурата, то на весь Алжір, славили, того добра було та ще грошей готових понад двісті тисяч талярів гишпанської лічби - і всім тим скарбом володіла моя володарка. Нема - що й питати, чи гарною вона мені здалась у тому вбранні - досить [264] глянути на неї, якою в нужді стала, щоб уявити собі, яка була в розкошах. Жіноча-бо краса, як відомо, має свої дні і свої пори, то марніє в пригодах, то знов пишніє, і не диво, що пристрасті та збурення душевні раз квітчають її, удруге в'ялять, а часто й зовсім нівечать. Словом, як уздрів я її тоді таку без міри хорошу, без міри ошатну, то здалось мені, що зроду ще подібної краси не бачив, а надто як згадав, чим я їй завдячую, то мимохіть подумав, що се божество якесь із неба на землю спустилось, аби втішити мене й порятувати. Як підійшла вона до нас ближче, батько сказав їй їхньою таки мовою, що я - невільник приятеля його, арнаута Мамі, і прийшов сюди нарвати зілля на салату. Тоді й вона втрутилася в розмову і спитала мене тим самим суржиком, що я казав, чи я шляхетного роду і чом я досі з неволі не викупився. Я відповів їй, що вже викупився і що з ціни знати, як мій пан дорожив мною узяв-бо з мене півтори тисячі солтанів. На те вона зауважила - Щоб ти був невольником у панотця мого і за тебе давали удвічі більше, я вмовила б його, щоб не продавав, бо ви, християни, ніколи не кажете правди і все біднитесь, аби тільки маврів одурити. - Може, часом таке й трапляється, пані моя,- одказав я їй,- тільки я з паном моїм учинив усе по щирості, і так я завжди чиню й чинитиму з усяким. - А коли ти од'їжджаєш - запитала Зораїда. - Завтра думаю,- одказав я,- бо тут саме один французький корабель має в плавбу рушати, от на ньому я й поїду. - А чи не краще діждатись гишпанського судна - заперечила Зораїда.- Адже французи - то ваші недруги. - Ні,- одказав я.- Правда, коли б я знав, що невдовзі сюди припливе якийсь гишпанський корабель, я, може, й почекав би, та поїду, мабуть, завтра, се буде певніше. Так мені хочеться швидше до рідного краю дістатись і побачити милих моєму серцеві людей, що годі терпіти, не буду виглядати кращої нагоди. - Мабуть, у тебе там дома дружина,- спитала дівчина,- і ти прагнеш якнайшвидше зустрітися з нею - Ні, я не жонатий,- заперечив я,- але дав слово одружитись, як тільки на батьківщину вернусь. - А чи вона гарна, ота, що ти їй слово подав - допитувалась Зораїда. - Така гарна, що й не сказати,- одповів я.- Одне слово, дуже на тебе схожа. Тут Хаджі-Мурат засміявся од щирого серця і промовив - Бісмілла, кристияно (клянусь Аллахом, християнине), мабуть, твоя наречена й справді дуже вродлива, коли на мою доньку схожа адже вона в мене на все царство красуня! Як не віриш, то сам добре придивись, і побачиш, що правду тобі кажу. У тій розмові за драгомана служив нам здебільша Зораїдин батько, бо найкраще знав ту калічену мову, що я вже згадував; дівчина теж трохи по-такому закидала, та більше все-таки на кивах та на мигах думку свою ясувала. От говоримо ми так про те, про се, аж надбіг маврюк якийсь, репетуючи на все горло, що через мур чи там огорожу [265] перескочило в сад четверо турків і з дерева овоч зеленцем обносять. Старий налякався, і Зораїда так само, та воно й не дивина, що маври бояться турків, а найпаче яничарів, бо надто вже нахабно показують вони владу над підданцями своїми, нехтують і поневіряють маврами гірше, ніж рабами. - Біжи, доню, додому і замкнися,- сказав Хаджі-Мурат до Зо-раїди,- а я піду побалакаю з тими барбосами. Ну, а ти, кристияно, нарви собі зілля та й іди. Нехай Аллах допровадить тебе щасливо до рідного краю! Я вклонився йому, і він пішов до тих турків, зоставивши мене вдвох із Зораїдою. Дівчина рушила про око додому, як батько велів, та ледве старий за деревами скрився, як вона вже вернулась до мене й залебеділа, аж очі її сльоза поняла - Тамші, кристияно, тамші (Ти їдеш, християнине, ти їдеш) - Так, я їду, 'пані моя,- відповів я,- але тільки з тобою. Жди мене в п'ятницю і не лякайся, коли нас побачиш. Ми неодмінно поїдемо в християнську землю разом. Я розтлумачив їй усе якомога, і вона, здається, зрозуміла (адже ми й листовно були вже домовились) - обхопила мені шию руками і рушила непевною ходою до будинку. Тут сталось таке, що були б ми пропали, якби небо не судило інакше йдемо ми з нею отак обнявшись, аж батько вернувся, турків уже прогнав, і побачив, що ми собі вдвох. Завважили й ми, що він на нас дивиться, та тут Зораїда не розгубилась не одскочила од мене, а, навпаки, ще дужче притулилась, голову мені на груди схилила, коліна під нею гнуться - от зомліла, та й уже, а я теж удав, ніби її хоч-не-хоч підтримую. Батько підбіг, побачив таке діло, став питати, що з нею, а не діждавши відповіді, сказав - То вона перелякалась, що ті собаки до нас вломилися, от і зомліла, сердешна. Одірвавши дочку від мене, він пригорнув її до серця, а вона зітхнула, розплющила очі (на них і досі бриніли сльози) і промовила, звертаючись до мене - Амші, кристияно, амші! (Іди, християне, іди!) А батько їй - Та що йому йти, доню, адже він тобі нічого лихого не зробив... А турки вже пішли. Не бійся, голубонько, не тривожся, усе гаразд. Кажу ж тобі, я попросив їх, і вони вилізли, кудою влізли. - Правда ваша, то вони її переполошили,- обізвався я до батька,- та коли вже вона каже мені йти, не хочу їй прикритися. Зоставайтеся ж із миром, а як дозволите, то, може, я ще коли прийду в ваш садок по зілля, бо казав мій пан, що на салату ніде нема кращого, як у вас. - Приходь, коли хочеш,- відповів Хаджі-Мурат.- Се дочка моя не того сказала, що на тебе чи на інших християн досаду має, а, певне, турків хотіла прогнати чи, може, нагадувала тобі, щоб до зілля свого йшов. Тоді я зразу ж попрощався з ними обома; Зораїда пішла з батьком, і з личка... знати було, що серце в грудях їй надвоє крається, а я никав по всьому саду, нібито зілля шукаючи, та розглядав усі входи й [266] виходи, дивився, як там будинок замикається, і прикмічав усяку дрібницю, що могла б у нашому ділі так чи сяк придатися. Роздивився, розглянувся та й пішов до товаришів своїх, розповів їм і потурна-кові, як там і що, а сам не міг уже діждатися тої хвилі, коли безтри-вожно зможу впиватися щастям, яке фортуна послала мені в подобі чарівної вродливиці Зораїди. Ну, та час не стояв на місці, і ми нарешті дочекалися жаданого дня, сподіваної години. Все вже в нас було заздалегідь добре зважено і пильно обраховано, всі дотримували ухваленого плану, тим-то справа вдалась нам якнайліпше. В п'ятницю, тобто другого дня по моїй розмові з Зораїдою, як тільки звечоріло, потурнак закинув якоря в затоці якраз проти того місця, де жила прекрасна мавританка. Християни, що мали сісти на весла, попричаювались хто де поблизу того будинку. Вони чекали мене з радісною нетерплячкою і поривались ударити якнайшвидше на фелюку, що перед самими очима в них стояла; не знаючи нічого про нашу угоду з потурнаком, вони гадали, що доведеться силою собі волю здобувати і тих маврів у фелюці перебити. Скоро забачили, що я йду з товаришами моїми, зараз вибігли всі назустріч. Брами міські були на ту пору вже позачиняні, і кругом ніде не було видно душі живої. Деяку хвилю ми вагались, що нам перше робити - чи зразу по Зораїду йти, чи впорати спочатку маврів-багаринів, що в фелюці на гребках сиділи. Поки ми там собі міркували, надійшов потурнак і спитав, доки ми будемо длятися; зараз саме найліпша пора, маври ніякого опасу не мають, багато хто вже й спати вклалися. Ми сказали йому, що нас турбує; він заявив не вагаючись, що першим ділом треба судно захопити - це справа легка й цілком безпечна, а тоді вже можна й Зораїду піти забрати. Ми на те пристали і, не гаючи даремне часу, пішли під його проводом до фелюки. Потурнак перший скочив на поміст і, добувши криву шаблюку, закричав по-мавританському - Ані руш ніхто, бо тут вам і смерть! Тим часом майже всі християни вибрались уже на поміст. Полохливі маври як почули, що їхній раїс отак на них кричить, то ніхто й до зброї не хопився (та мало в кого вона й була), і всі мовчки далися зв'язати; наші загрозили невірам, щоб не зривались гукати, бо буде всім секим-башка, і швидко поскручували їм руки. Після того одна половина наших зосталась маврів вартувати, а друга рушила знову ж таки під проводом потурнака до Хаджі-Муратовського двору. Ми вже збирались виважувати хвіртку, як вона сама одчинилась, мов чудом яким, так наче й замкнута не була. Тихо й без галасу дійшли ми до самого будинку, так що ніхто нас і не помітив. Красуня Зораїда вже виглядала нас із вікна. Зачувши кроки, вона спитала пошепки, чи ми нізарані (себто християни). Я відповів, що християни, і попросив, щоб вийшла до нас. Упізнавши мене, вона не вагалася більше ні хвилі і, не говорячи слова, збігла мерщій униз. Одчинила двері і з'явилась перед нами в такій красі і пишноті, що ніяким пером не списати. Як я її побачив, зараз ухопив за ручку і перший по-Цілував її; так само зробив потурнак, а за ним і товариші мої. Решта християн, хоч і не знали нашої таємниці, теж кинулись цілувати їй Руки, бо зрозуміли, що то наша рятівниця і ми всі складаємо їй дяку. [267] Потурнак спитав у неї по-мавританському, чи дома батько. Вона одказала, що дома, спить. - То треба розбудити,- сказав потурнак.- Ми заберемо його з собою, а заразом і все, що тут у вас є найціннішого. - Ні,- заперечила Зораїда,- панотця мого не руште ніяким світом. А що в домі було цінного, я все забрала - тут на всіх вистане, всі будете контентні і багаті. Заждіть лишень трохи, самі побачите. Тоді сказала, щоб ми тут не ворушились і не гомоніли, бо вона зараз вернеться, і майнула в дім. Я спитав у потурнака, про що вони там говорили, і він переповів мені ту розмову. Я сказав, що ми у всьому мусимо чинити її волю. Тим часом Зораїда вже верталася, несучи повну скриньку талярів золотих - ледве здужала таку ваготу підняти. Та в цей саме час Хаджі-Мурат візьми і прокинься слухає, аж у саду щось гомонить. Кинувся до вікна, глянув - християни, та як не закричить по-арабському, як не залементує - Джавури, джавури! Харцизи, харцизи! Той ґвалт усіх нас дуже налякав і занепокоїв; потурнак, збагнувши, чим таке діло нам загрожує, вирішив зацитькати старого, поки по всьому дому пополох не пішов, і в два махи кинувся до Хаджі-Мурата, а за ним іще дехто з наших. Я лишився з Зораїдою, бо вона, бідолашна, мало не зомліла і впала мені на руки. Не довго ж наші там і порались - за якусь хвилю вели вже старого, скрутивши йому руки за спину, а щоб не кричав, запхали рота хусткою, ще й пригрозили мовчи, мовляв, бо тут тобі й саксаган! Як побачила Зораїда вітця свого, то аж обличчя руками затулила, щоб не дивитись; він же перелякався ще дужче, не знаючи, що вона самохіть далася нам у руки. А ми тим часом налягли на ноги і рвонули чимдуж до фелюки, бо там уже нас хтозна-як ждали, потерпали, щоб ми в халепу яку не вскочили. Так як о другій годині ночі ми всі вже були в фелюці, тут ми розв'язали Хаджі-Муратові руки і хустку з рота вийняли, проте потурнак знов його попередив, що хай тільки писне - буде йому з душею розлука. Як побачив старий, що й донька його тут, став тяжко зітхати, а ще більшого йому жалю завдало, що я її в обіймах тримаю, а вона байдуже - не б'ється, не пручається, не голосить. Дивився на те все і мусив мовчати, боявся, щоб не справдили ми потурнакової. погрози. Побачивши Зораїда, що всі втікачі вже в фелюку посідали і от-от у весла вдарять, а батько її та інші маври пов'язані лежать, почала казати потурнакові, щоб я тих маврів велів розв'язати, а батька її на волю пустив він так любив її і кохав, що вона воліє в море кинутись, аніж дивитися, як він через неї в неволі мучиться. Потурнак переказав мені ту мову, і я ладен був уже здатися на її прохання, та він звів мені на очі, що зараз того не годиться робити, бо вони здіймуть галас і сколошкають усю околицю, все місто пошлють за нами наздогін фрегатів легких три чи чотири, обгорнуть із моря і з суходолу, то вже не втечемо. Нехай до першої землі хрещеної доберемось, тоді їх і пустимо. Ми всі на те пристали, пояснили Зораїді, чом не можемо її волі наразі вчинити, і вона трохи заспокоїлась. Жваво й бадьоро, але без гамору й гаму взялися наші ручі гребці за весла, і, щирим серцем приручивши себе Богові, почали ми на Майорські острови путь верстат», бо то [268] найближча християнська земля; та тут як на лихо звіялась трамонтана, море зашпувало, і годі нам було плисти, куди намірились, мусили повз самий берег в Оранському напрямі братись. Побоювались ми непомалу, щоб, не постережено, буває, нас із Сарджела, що по тому узбережжю од Алжіра миль на шістдесят стоїть, та щоб не спіткалась нам у тім околі якась галіота, пливучи торгом із Тетуана. Щоправда, у декого й інша думка в голові майнула - як зустрінемо не корсарську, а купецьку галіоту, то буде нам зиск, а не згуба, бо, захопивши її, зможемо певніше й безпечніше подорож свою морську одбути. Поки ми отак плили, Зораїда лежала, уткнувшись личком у мої руки, щоб на батька не дивитись, та водно Лелу-Маріям взивала, аби нам помочі-рятунку дала. Уплили ми вже добрих тридцять миль, коли почало сіріти; як розвиднилось трохи, ми побачили, що од землі до нас як тричі з мушкета стрельнути; хоч на березі такої пори нікого не було, щоб нас побачив, проте старались ми од берега щодальше одвернути і вийти в чисте море. Хвиля тим часом ущухла; пройшли ми по чистому так миль зо дві і хотіли дати гребцям переміну, щоб попоїли чогось, бо харчів мали досить; тільки ж веслярі сказали, що не час і не пора спочивати - нехай уже ті, що не веслують, їжею покріпляться, а вони од опачин не встануть. Так же ми й зробили, але тут раптом піднявся полувітер. Мусили ми гребки кинути і паруси натомість розпустити та й поплили знов так в Оранському напрямі, бо годі було куди-інде керуватись. Все те вчинилося за малу хвилю, і ми побігли під парусами з швидкістю вісім миль на годину, боячись лише одного - як би не нарватися десь на корсарське судно. Маврам-багаринам дали попоїсти, і потурнак потішив їх, сказавши, що ми їх не думаємо в полон брати, а пустимо при першій нагоді. Те саме сказали ми Зораїдиному батькові, але він одповів - Міг би я, християни, од вашої доброти й великодушності чогось іншого сподіватись, та щоб ви мене на волю пустили - ого, я не такий дурний, як ви гадаєте! Не на те ви життям важили, одбираючи мені свободу, щоб тепер з доброго дива її повернути - адже ви знаєте, що я за один і який окуп можете ви з мене взяти. Покладіть же самі ціну, я зараз заплачу, скільки заправите, за себе самого й за дочку мою безталанночку, а як ні, то хоч за неї одну, бо то найдорожча й найкраща частина душі моєї. Тут він так гірко заплакав, що нас усіх живий жаль обняв, а Зораїда мимохіть мусила на нього глянути. Як же побачила, що він так убивається, скочила стривожено з моїх колін і кинулась обіймати старого. Пригорнулась до нього, лицем до лиця притулилась, та як заплачуть у чотири ока! На них дивлячись, і з наших дехто сльози попустив. Коли се батько постеріг, що на дочці чогось убрання святкове і всі найдорожчі оздоби, та й питає в неї по-своєму - Що воно за знак, дитино моя Вчора ввечері, до того, як нас побило се неждане лихо, бачив я тебе в звичайному домашньому вбранні; коли ж ти встигла передягнутись і з якої речі - може, вістку яку радісну одібрала, що так пишно вистроїлась та вичепурилась Бо сьогодні, бач, на тобі вже найкращі шати з усіх, які ти маєш, найліпші з усіх, які я міг справити тобі, коли ще доля нам сприяла. [269] Скажи мені, в чім річ, бо се дивує й страхає мене ще більше, ніж несподіване горе, що впало на мою голову. Потурнак переказував по-нашому все, що Хаджі-Мурат говорив дочці своїй; Зораїда не відповідала ні слова. Ще більше здивувався старий, як побачив у кутку суденця скриньку, де вона переховувала свої клейноди, бо він був певен, що донька залишила її в Алжірі, не брала з собою до літньої оселі. Побачив та й питає, як та скринька тут опинилась і що в ній є. Тоді потурнак, не ждучи відповіді од дівчини, сам одказав за неї - Не трудіться, пане, не допитуйте так пильно дочки вашої, я можу відповісти зразу на всі ваші питання. Чиню вам відомо, що вона християнка і що не хто, як вона, розбила наші кайдани і визволила нас із неволі. З нами вона їде самохіттю і чується, я певен того, цілком щасливою, як людина, що сягнула з темряви до світла, з смерті до життя, з пекельних мук до райського блаженства. - Чи правду він каже, доню моя - спи гав Хаджі-Мурат. - Правду,- тихо одказала Зораїда. - То, виходить, ти християнка,- питав далі старий,- виходить, оддала батька ворогам на поталу На се Зораїда так йому одповіла - Я християнка, то правда, та лиха тобі зроду не мислила; не гадала я тобі горя та жалю завдавати, гадала іно щастя тобі запобігти. - Якого щастя, доню - Про теє спитай у Лели-Маріям,- одказала Зораїда,- вона все тобі з'ясує краще од мене. Скоро мавр зачув тую мову, зараз шубовснув у море коміть головою і був би напевне потонув, якби довгий та бахматий одяг не затримав був його якусь часинку на поверхні. Зораїда на пробі гукала, щоб рятували; ми кинулись гуртом, схопили потопельника за бурнус і втягли його, невладущого й ледве живого, в нашу фелюку. Нещасна дівчина голосила над ним ревно й жалібно, як над мерцем. Ми перевернули його долілиць, і з рота йому потекла вода, та за дві години він усе ж таки очумався. Тим часом вітер перекрутився і погнав нас до берега; мусили ми добре одгрібатись, щоб фелюки нашої до землі не прибило. На щастя, нас однесло в затоку, що врізається в невеличкий пів-острівець чи виріжок, званий у маврів Кава Румія, тобто, по-нашому, «лукава християнка» є в них переказ, що тут похована Кава, через яку Гишпанія пропала (кава - то по-їхньому «лукава» чи «зла», а румія - «християнка»); коли негода чи нужда заганяє їх у ту затоку, то в них погана прикмета, і хіба що в крайньому скруті кидає там невіра свою котвицю. Для нас же ця затока була не вертепом якимось лукавим, а любим і тихим утечищем, бо на морі хвиля не вщухала. Ми вислали на берег чату, а весел із рук не випускали. Покріпившися з того припасу, що потурнак надбав, ми почали ревно благати Бога і Матір Його Всеблагую, аби дали нам помочі-рятунку і спомогли добре почату справу до щасливого кінця довести. Зораїда знов почала просити за батька свого й за маврів, аби їх тут на берег висадити, бо в неї, сердешної, аж душа переверталась, дивлячись, як любий панотець і земляки її зав'язані в неволі томляться. Ми пообіцяли, що випустимо їх перед [270] тим, як далі рушимо - в такому безлюдному місцінам не загрожувала жодна небезпека. Недарма ж ми й Бога святого благали небо погодило нам, вітер переліг і море вщухло, ніби закликало нас верстати далі путь свою з веселим серцем. Побачивши таке діло, ми порозв'язували маврів і, на превелике диво їм, повисаджували всіх на берег. Як ми стали висаджувати Хаджі-Мурата, що вже зовсім був оклигав, він сказав - Чого, ви думаєте, християни, радіє ота непотребниця, що ви мене на волю пускаєте Того, що мене жаліє Ні! Того, що тепер, як мене не буде, ніхто не заважатиме їй хіть свою паскудну тішити. І того не думайте, що вона зреклась віри своєї тому, що ваша краща вона просто дізналася, що в ваших краях вільніше блудувати можна! Я і ще один утікач тримали його за руки, щоб він знов, буває, не вкоїв якого лиха, а він усе кричав, звертаючись тепер уже до Зораїди - Ах ти ж безсоромнице така, безрозумнице! Чи тобі засліпило, чи тобі ум одібрало, що ти далася в руки цим невірним собакам, цим одвічним ворогам нашим Будь проклята година, коли я тебе спородив, будь прокляті достатки й розкоші, в яких я купав тебе! Побачив я, що не скоро він до кінця договориться, і поспішив висадити його на землю, та він і там не вгавав, лементував і кляв на всі заставки, взивав до Магомета й Аллаха, щоб вони нас побили, знищили, до ноги повигублювали. Ми одчалили од берега й пішли знов у море під вітрилами, уже не чути було, що він там вигукував, тільки видно, що виробляв смикав на собі бороду, рвав волосся, качався по землі... Ще тільки раз почули, як, натуживши голос, гукав навздогінці - Вернись, доню моя кохана, вернись до мене! Я тобі рсе прощу! Оддай тим людям гроші, вони вже все одно їхні, а сама вертайся до батька старого, утіш його в тузі, бо як ти покинеш його, то він на цьому дикому березі з жалю сконає! Чула все те і Зораїда, плакала гірко з розпуки і одне тільки сказати змоглася - Пошли, Аллах милосердний, щоб Лела- Маріям, що з її ласки я стала християнкою, втішила тебе в горі, панотче мій любий! Аллах бачить що годі мені було вчинити інакше, християни мене силоміць ні до чого не примушували. Якби я навіть не хотіла їхати з ними, якби дома вирішила зостатись, то все одно нічого б не помогло - так пориваюсь я душею до того великого блага, що тобі, панотче мій коханий, таким великим видається злом... Та коли вона все це говорила, батько вже не чув її, а ми його не бачили; я утішав Зораїду, як умів. Тепер думки наші клопотались передусім плавбою вітер дув погожий, і ми мали певну надію вже завтра на світанні побачити рідні гишпанські береги. Та рідко коли випадає нам (або не випадає ніколи) тішитись повним і безумовним щастям - десь поряд із ним або зразу за ним конче крутиться горе, що затемрює його та захмарює... Так же сталось і цього разу - чи то вже наша недоля була, чи побили нас прокльони, що мавр дочці посилав (страшна то річ, як батько прокляне, хто б він не був). Отож плили в чистому морі з ходовим вітром, розіп'явши паруси й піднявши весла, бо гребти було ні до чого, аж десь у третій годині ночі бачимо раптом - при [271] ясному світлі місячному іде проти нас навперейми корабель-кругляк під усіма вітрилами, у ліву руч трохи забирає, проти вітру викеровуючи, і так уже близько, що от-от черкне; мусили ми вітрила зібрати, а ті й собі на демено чимдуж налягли, аби нам проплив дати. Аж чуємо, гукають із помосту, питають, хто ми і звідки, та що говорили вони по-французькому, потурнак сказав - Не важтесь ніхто відповідати, бо се напевне французькі корсари, а вони нікого не милують! Почувши таку осторогу, жоден із наших не обізвався. Пройшли ми трохи вперед, а той корабель за вітром зостася, коли це гармата на нас ізвідти грим, грим! Ядра, здається, ланцюгові були одно щоглу нашу розтрощило, так що вона з вітрилом разом у воду впала, а друге, зразу за ним вистрілене, пробило навиліт фелюку нашу на самій середині, нікого, правда, не зачепивши. Побачили ми, що на дно йдемо, та й давай що є голосу «рятуйте» кричати, давай тих розбишак благати, щоб нас до себе на корабель узяли, бо тонемо. Тоді вони згорнули вітрила і спустили на море човна чи байдарку, куди сіло з десятеро французів озброєних, у кожного мушкет і гніт запалений. Підпливши до фелюки, бачать - вона тоне, а нас багато, забрали всіх і сказали, що то кара за неґречність нашу, бо ми їм на питання не відповіли. Потурнак схопив скриньку з Зораїдиними клейнодами і вкинув у море, так що ніхто і не постеріг. Дістались на той корабель французький харцизи розпитали нас про все, що їм було треба, і обібрали всіх геть до ниточки, у Зораїди навіть каркаджі з ніг стягли. Непомалу засмутилась тим моя Зораїда та ще тяжче я душею засмутився боявся, щоб, відібравши в неї дорогі й коштовні клейноди, не замахнулись розбишаки та той неоціненний скарб, яким вона найбільше дорожила. Але ції люди, виявилось, на одно лиш били - на гроші та на здобич; так така ненаситна була жадоба, що й одяг наш невольницький були б із нас постягали, якби він їм на щось придався... Навіть така вже була між ними думка, щоб нас усіх у парусину зав'язати та в море вкинути, бо вони, бач, хотіли завернути в деякі порти гишпанські, виставляючи себе за бретонських купців, тим і потерпали, щоб ми їхнього розбишацтва не викрили та кари на них не стягнули. Але капітан їхній, той самий, який пограбував любу мою Зораїду, сказав, що буде з нього і сієї здобичі, тож не хоче він у жодні гишпанські порти запливати, а думає перехопитись через Гібралтарську протоку затемна, чи як там уже вийде, та й прямувати до Ля Рошелі, звідки вони на плюндрування вирядились. Тоді вони вирішили одступити нам того човна, що на кораблі мали, і дати якого там припасу, щоб нам на недовгу вже подорож вистачило; так же вони й зробили другого дня, коли перед нами замріли гишпанські береги. Як ми їх забачили, зраділи несказанно, забули вмить усі біди, всі злигодні наші, ніби нічого того й не зазнали. Сказано, з неволі на волю вирвались! Так як ув обіди посадовили нас у човен, дали нам води два барильця і сухарів трохи, а капітан - не знаю вже, з якого дива на нього милосердя таке найшло,- дав красуні Зораїді, як вона у човен сідала, сорок золотих талярів і не попустив людям своїм одежі з неї здерти, тієї самої, що ви на ній тепер бачите. Ми сіли в човна і подякували фран- [212] цузам за ласку, не виявляючи своєї досади. Вони поплили в чисте море, керуючи деменом до протоки, а нашим дороговказом була рідна земля, що мріла перед нами в далечині. Гребці рвали хвилі з усіх сил, і над захід сонця ми були вже зовсім близько од берега мали надію, що вийдемо на землю ще заки споночіє. Та вечір був безмісячний, небо хмуре й темне, а місце нам не по знаку, то й не важились ми так навмання причалювати. Дехто, правда, інакшої був думки треба, казали, притьмом до берега пристати, хоть би й до скелястого та дикого, щоб не нарватись часом на морських розбишак тетуанських; вони,було, осмерк-нуть у Берберії, а освінуть коло гишпанських берегів - пошарпають, кого трапиться, та й гайда знов додому спати. Гадали ми туди й сюди, врешті стали на тому, що треба плисти помалу до берега і, як хвилі на морі не буде, висадитись де вже Бог дасть. Так як опівночі ми підплили до обніжжя здоровенної та височенної гори, вона підступала не до самого моря, то вже можна було знайти якийсь пришиб. Човен уткнувся в пісок, ми повискакували на берег, поцілували землю і з відрадісними, щасливими слізьми зложили дяку Господеві Богу нашому, що незмов-ленну в такій небезпечній подорожі появив нам ласку. Витягли човна на берег, взяли той припас, що в ньому був, і побралися на гору; височенько вже піднялись, а хвилювання сердечного ніяк не могли вгамувати, аж не вірилось якось, що стоїмо оце на християнській землі. Ледве могли діждатись, коли вже той світ буде, та таки діждались. Зійшли на самий верх гори і давай розглядатись, чи не видно де оселі якої або хоч колиби пастушої, та як очей не натужували, не доглянули ніде ані душі живої - ні осади кругом, ні стежки, ні доріжки. А проте поклали далі йти - десь же та здибаємо когось, розпитаємо, що се за околиця. Мені було сумно дивитись, як Зораїда моя пішки по тих нетрищах пробирається я вже брав її навіть собі на коркоші, та їй од тієї полегші не легшало, її томила моя втома, і вона воліла йти поруч зі мною. Так і ступала всю дорогу, тримаючись за мою руку, не нарікала, не жалілась, ще й ніби веселенька була. Пройшли ми там чверть милі чи не пройшли, коли чуємо - дзвіночок десь калатає, певна ознака, що череда близько. Роздивляємось навсібіч - аж пастушок під дубом корковим сидить, струже собі кийочка та й гадки не має. Гукнули ми на нього, він підвів голову та як не зірветься на рівні ноги! Згодом ми дізнались, що першими, кого хлопець узрів, були Зораїда та потурнак, вбрані обоє по-мусульманському; от він подумав, що то всі маври з Берберії на нього сунуть, та й чкурнув щоніг до лісу, репетуючи - Маври, маври на нас ідуть! Маври, маври! Гей, до зброї, до зброї! Тії вигуки дуже нас збентежили, і ми вже не знали, що почати. Та потім зміркували, що на ґвалт того чередника розбухається вся околиця і з'явиться неодмінно прибережна сторожа, і сказали потурнакові скинути з себе турецьку одіж та перебратися в єлек, тобто каптанець невольницький; один із утікачів оддав йому свого, а сам зостався в одній сорочці. Здавшись на Божу волю, ми рушили всі туди, куди побіг пастух, щохвилі чекаючи зустрічі з тою сторожею. Наші здогади швидко справдились за яких дві години, ледве ми вибрались з тих нетрів на рівне, побачили з півсотні вершників, які мчали навзаводи просто на нас. Помітивши їх, ми стали й давай чекати. Прискочили [273] вони, аж замість маврів, що вони сподівались, стоять бідні християнські невольники. Зніяковіли всі, спинились, а один і питає, чи то часом не ми так пастуха налякали, що він на ґвалт крик підняв. Я сказав, що ми, і хотів уже розповісти їм, хто ми, що і звідки, як один із наших утікачів упізнав вершника, котрий мене розпитував, і закричав, не давши мені прийти до слова - Хвала Богові милосердному, панство моє, що він привів нас сюди! Коли я не помиляюсь, ми вже в околицях Велес-Малаги, а якщо неволя не прибила мені до решти пам'яті, то ви, пане, що оце нас питаєте,- Педро де Бустаменте, мій дядько! Ледве невольник промовив ті слова, як вершник скочив з коня до долу, обняв молодика і сказав - Ох, небоже мій любий та милий, я впізнаю тебе, це справді ти! А я вже оплакував тебе разом із сестрою моєю, а твоєю матір'ю, та всіма родичами, котрі ще живі. Певне, Господь подовжив їм віку, аби вони діждались цієї радісної хвилі. Ми знали, що ти був десь в Алжірі, а з одягу твого й товаришів твоїх бачу, що якимось чудом вам пощастило врятуватися з неволі. - То правда,- відповів молодик.- Встигнемо ще все розказати. Тоді й інші прибережники, почувши, що ми втекли з полону, позіскакували з сідел; стали навперебій пропонувати нам своїх коней, щоб доїхати до міста Велес-Малага, що лежало звідти за яких півтори милі. Дізнавшися, в якому місці ми висадились, деякі з них пішли туди, щоб забрати човна до міста, а інші посадили нас до себе на забедри, хто кого. Зораїду взяв до себе дядько нашого молодого товариша. Зустрічати нас вийшло все місто, бо один прибережник поскакав був наперед і сповістив про нашу втечу з неволі. Не так же дивувались люди на невольників утеклих і на маврів-бранців (до них давно вже звикли бережани), як на Зораїдину пишну вроду вона в ту хвилину була особливо гарна, вся аж сяяла з радості, що скінчилась нелегка дорога, що вона прибула безпечне в християнську землю; на личку їй грав такий знадливий рум'янець, що я міг би присягнути (не думаю, щоб захоплення мене осліпило) другої такої чудовної істоти немає на цілім світі, принаймні я ніде не бачив. Ми всі подалися навпрост до церкви, щоб подякувати Богові за даровану нам ласку; як зайшла туди Зораїда, сказала, що бачить там образи, схожі на Лелу-Маріям. Я їй пояснив, що ото ж вона і є намальована, а потурнак розтлумачив їй, як міг, що на якій іконі зображено, щоб вона їх шанувала і поклонялась їм так, ніби то й була та сама Лела-Маріям, що до неї промовляла. Зораїда, дівчина зроду розумна й кмітлива, зразу збагнула все, що їй про ті образи розповіли. Після церкви нас повели до міста і розібрали по домах. Нас із Зораїдою запросив до своїх батьків той молодий невольник, що тікав разом з нами; ті люди, досить заможні, привітали нас так само щиро й приязно, як і рідну свою дитину. Шість день пробули ми в Велесі, а потім потурнак, зібравши потрібні відомості, подався до Гранади, щоб там за посередництвом святої інквізиції повернутися в лоно праведної церкви; решта врятованих невольників теж пороз'їздились хто куди. Зостались тільки ми з Зораї- [274] дою; за ті таляри, що дав їй із своєї ласки француз, я купив їй під верх осла, на якому вона оце й приїхала. Досі був я їй за вітця і за слугу, а не за мужа; тепер ми їдемо довідатись, чи живий іще мій батько і чи братам моїм краще в житті повелось, ніж мені. Правду кажучи, як подумаю я, що небо послало мені таку супутницю, як Зораїда, то не хочу просити собі якоїсь щасливішої долі, бо вище я її все одно не оціню. Я подивляю безмежне терпіння, з яким Зораїда зносить оці злигодні й нестатки, схиляюсь перед її пристрасним бажанням стати християнкою і хочу служити їй до останнього мого подиху. Це величезне щастя - відчувати, що вона належить мені, а я їй, але щастя це затьмарюється і закаламучується непевністю, чи знайдеться де в рідному краї куточок, який прихистить мене з нею. Адже стільки часу минуло, може, панотець мій і брати вже нанівець звелись, а може, а може, й повмирали - хто ж тоді мене тут, як рідного, привітає Оце ж вам, панство моє, і вся моя історія; наскільки вона незвичайна і наскільки цікава - судіть, здорові, самі. Я ж із свого боку можу тільки додати, що хотів був розповісти її коротенько й стисло; може, це мені не зовсім удалось, але я й так, аби не набридати вам зайвою балаканиною, пропустив чимало всяких подробиць. РОЗДІЛ XLII, де оповідається про те, що сталося в корчмі далі, та ще про всякі цікаві речі По сім слові невольник замовк. Тоді обізвався до нього дон Фернандо - До правди, пане капітане, майстерність, з якою ви оповіли нам сю незвичайну історію, цілком відповідає небуденності й незвичайності самих подій усе в ній дивне напрочудо, всі оті пригоди сприймаються слухачами з неослабною цікавістю. Ми слухали вашу розповідь за такою уподобою, що хоч би вона й до самого рана протяглася, слухали б іще й не наслухалися. Після цієї похвали парох та інші присутні почали навперебій пропонувати капітанові свої послуги, обіцяючи допомогти йому по спромозі своїй; ці щирі й дружні почуття сповнили радістю капітанове серце. Найдужче, мабуть, упадав сам дон Фернандо він запрошував капітана їхати з собою, кажучи, що вмовить брата свого, маркіза, аби став Зораїді за хрещеного батька, і сам усе зробить, аби капітан зміг повернутись до рідного гнізда з почестями й вигодами, які подобають його особі. Невольник подякував за ласку з витонченою чемністю, але відмовився від усіх тих люб'язних пропозицій. Тим часом вечір не стояв як уже зовсім споночіло, до корчми під'їхала якась карета в супроводі кількох верхівнів. Подорожні попросились на нічліг, але господиня одказала, що у всьому заїзді не знайдеться і от стілечки вільної місцини. [275] - Для кого, може, й не знайдеться,- сказав один із верхівнів, що в двір уже вступили,- а для пана авдитора повинно знайтись. Почувши такий титул, корчмариха збентежилась і сказала - Бачите, пане, в чім тут сила - у нас немає ліжок. Якщо його милость пан авдитор возить із собою постіль (а певне так воно і є), то просимо ласкаво до нас ми з чоловіком поступимось своєю кімнатою, аби лише його милості догодити. - Оттак би й зразу,- сказав пахолок. Поки там вони домовлялись, із карети виліз чоловік, що з убрання одразу знати було, який у нього уряд і яке звання довга мантія з широкими рясними рукавами свідчила про те, що слуга недаремно називав його авдитором. Він вів за руку панянку років, дивитись, шістнадцяти, вдягнену по-дорожньому; таку гарну, та любу, та милу, що аж очі на себе брала коли б не було в заїзді Доротеї, Люсінди та Зораїди, всякий подумав би, що такої вроди в світі пошукати. Дон Кіхот, який теж був притомен, коли авдитор із дівчиною з'явився, промовив - Ваша милость може сміливо розгоститися в цьому замку; хоть він, може, тісний та невигідний, але нема в світі такої тісноти і такої невигоди, що не відступили б перед військовою умілістю і вченістю, особливо коли вченість і військова умілість мають за провідницю й керівницю таку пишновеличну вроду, яка супроводить вашу вченість в особі сієї вродливиці, що перед нею не лише замкові брами повинні одкриватись і одчинятись, але й скелі розступатись, гори розходитись і розпадатись. Най же ваша милость зайде до сього раю - знайдуться тут зорі й сонця під пару небові, що вашець із собою приводить, знайдеться тут і військова доблесть у найвищому своєму прояві, і чудовна краса в найдосконалішій своїй подобі. Здивувавшися з такої орації, авдитор почав пильно приглядатися до Дон Кіхота, і подоба нашого рицаря вразила його не менше, ніж промовлені ним слова. Не здобувшись на відповідь, мусив він уже новій дивуватись появі то Люсінда, Доротея та Зораїда, почувши від господині про нового гостя та вродливу дівчину, яка з ним приїхала, вийшли поглянути на неї і привітати її. Дон Фернандо, Карденіо й парох якнайгречнішими висловами засвідчили своє шанування панові авдито-рові, і він нарешті ввійшов до корчми, непомалу зачудований усім тим, що тут почув і побачив, а красуні, що вже були там, сердечно привітали новоприбулу вродливицю. Авдитор дорозумівся зразу, що всі постояльці тут - люди шляхетного роду, один тільки Дон Кіхот збивав його з плигу химерною постаттю своєю та не менш химерними манерами. Обмінявшися ще раз і ще милими речами та оглянувши приміщення, подорожні вирішили зробити так, як і раніше було задумано дами переночують у тій комірчині, про яку ми говорили, а кавалери в сінях залишаться, покою їх стерегтимуть. Авдитор охоче погодився на те, щоб дочка його, ота панянка, пристала до жіночого гурту, а вона й сама була тому рада. На нічліг улаштувались вони з більшою проти їхнього сподівання вигодою, приставивши до вузького корчмаришиного ліжка дещо з постелі, яку авдитор із собою віз. Невольника ж нашого, як він уперше глянув на авдитора, щось ніби в серце торкнуло, що то, може, його брат. Він запитав у одного, служебника, [276] що з авдитором їхав, як його панові на' прізвище і відки він родом. Служебник одказав, що пана звуть ліценціат Хуан Перес де В'єдма, а родом він десь із Леонського підгір'я. З сієї відповіді капітан остаточно впевнився, що то і є його брат, який за отецькою порадою в науку пішов; без міри своїм відкриттям урадуваний, він одкликав набік дона Фернанда, Карденія та священика і об'явив їм несподівану новину, що сей авдитор подорожній - його рідний брат. Од слуги він дізнався також, що дон Хуан Перес їде в Америку, бо його іменовано авдитором у мексіканський трибунал, а та вродлива панянка, що з ним їде,- то дочка його, а мати її вмерла при породі, залишивши панові, крім дитини, ще й віно по собі пребагате. Капітан просив у своїх нових друзів поради - як йому перед братом одкритися. Може, краще буде вивідати заздалегідь, чи не згордує багатий своїм віднайденим убогим братом, чи таки ладен прийняти його з щирим серцем. - Дозвольте мені тую пробу зробити,- попрохав священик.- Я чомусь переконаний, пане капітане, що він прийме вас по-рідному, бо з його благородної появи і поважної поведінки можна судити, що пиха й зарозумілість йому чужі і що він зуміє вірно оцінити химери мінливої долі. - Так воно чи ні,- сказав капітан,- а все-таки краще буде, як я не зразу йому одкриюсь, а манівцями зайду. - Не турбуйтесь,- заспокоїв його священик,- кажу ж вам, я так цю справу зорудую, що всі будуть задоволені. Тим часом подали вечерю, і всі посідали до столу, крім невольника та дам, які вечеряли окремо у своїй комірчині. За вечерею священик сказав - А знаєте, пане авдиторе, в Стамбулі, де я прожив кілька літ у неволі, був у мене товариш один, ваш тезко по прізвищу. Такого хороброго вояка, такого бравого капітана важко було знайти у всій гишпансь-кій піхоті, але в того сміливця та завзятця доля була нещаслива. - А як того капітана звали, пане мій любий - спитав авдитор. - Звали його Руй Перес де В'єдма, а родом був десь із Леонського підгір'я,- одказав священик.- Так от цей товариш розповів мені про батька свого і братів таке, що якби я не знав його за людину й геть-то правдомовну, подумав би, що то якась казочка, от як бабусі, буває, взимку край коминка розказують. Розповів мені, що батько розділив добро своє на трьох синів і порадами їх мудрими обмислив, що твій Ка-тон. Послухався він отецького слова й пішов у вояки, і так йому добре повелося, що за кілька років мужністю й хоробрістю своєю капітанського в піхоті чину доскочив, без жодної, як то кажуть, протекції; невдовзі мали його вже на полковника настановити, але тут стала йому на заваді лиха доля якраз тоді, коли сподівався певної од неї ласки, в той щасливий день, коли стільки невольників волю свою одзиска-ли, мусив він свою волю втратити (маю на думці день битви під Ле-панто). Я ж потрапив у полон під Голетою, і за який час недоля звела нас докупи в Стамбулі. Звідти він дістався до Алжіру, де йому приклю-чилась, як мені відомо, надзвичайна, можна сказати, небувала пригода. І тут священик переповів йому коротенько історію його брата з Зораї-дою. Багато всяких справ довелось переслухати авдиторові, та жодної [277] він, мабуть, не слухав так пильно. Оповідач дійшов до того моменту, коли французи сплюндрували втікачів, які пливли фелюкою, зоставивши товариша його та красуню-мавританку в великій біді й нужді. А що з ними потім було - він, мовляв, не знає; може, вони якось до Гишпанії втрапили, а може, ті французи їх у Францію завезли. Капітан, стоячи оподаль, слухав священикового оповідання і стежив пильно за найменшими порухами свого брата; той же, вислухавши все до кінця, зітхнув глибоко й промовив зі слізьми на очах - Ох, пане, коли б ви знали, яку се ви сказали мені новину, як глибоко вона мене зворушила, що аж сльози мимохітні та мимовільні на очі мені набігли... Той завзятий капітан, про якого ви отеє розповіли, то мій старший брат; бувши зроду сильніший за нас із другим братом і душею величніший, обрав він собі почесне й достойне воєнне ремесло. То був один із шляхів, що панотець наш нам на волю давав, як вам відомо вже з оповіді вашого товариша, життя якого здалось вам за казку. Я вкинувся в науку і Божою волею та власним старанням дійшов на сій дорозі до становища, в якому ви мене отеє бачите. Другий мій брат поїхав у Перу і вбився там у велике багатство гроші, що він нам звідти присилав, не тільки повернули з наддатком частину майна, що на нього при поділі припала, а й дала можливість батькові знову стати щедрим, а мені - гідно й поважно скінчити студії і доступитись уряду, який я тепер обіймаю. Панотець наш живий іще, але гине від бажання діждатися звістки про любого первістка свого і безнастанно благає Бога, щоб смерть не склепила йому очей, поки він живовидячки сина свого загубленого не побачить. Дивуюсь тільки братові, що він же такий розумний, а не здогадався про гаразди свої та злигодні вісточки батькові переслати; щоб ми з батьком та братом знали були про такі речі, був би його викуп той давно готовий і без тої чарівної очеретини. А тепер я мушу серцем потерпати, чи пустили ті французи його з душею, чи, може, погубили, аби розбій свій приховати. Розпочав я подорож свою з радістю, та тепер одна цяя думка перемінює її в превелику печаль і тугу. О, братику мій любий, якби хто сказав мені, де ти тепер, я розшукав би тебе і вирятував од мук, хоть би й сам за те мусив муки прийняти! Якби приніс хто батькові старенькому вістку, що ти живий і знемагаєш десь у глибці підземній берберійській - видобули б ми тебе звідти гуртом, усе багатство своє положили б! О, прекрасна й великодушна Зораїда, якби ми могли нагородити тебе колись за добро, що вчинила єси моєму братові! О, як би мені хотілось бути присутнім при відродженні душі твоєї і погуляти на твоєму весіллі, що для всіх нас превеликою було б радістю! Такими словами промовляв авдитор, глибоко зворушений цими несподіваними новинами про брата, і всі слухачі, що були при тому, щирим серцем журбі його спочували. Бачивши тоді парох, що замір його добре вдався, як і хотів того капітан, вирішив, що пора вже покласти край тому загальному смуткові! От устав він із-за столу і, пішовши до комірчини, вивів звідтіля за руку Зораїду (Люсінда, Доротея та молода авдиторівна теж вийшли слідком за нею). Капітан чекав, що ж парох далі робитиме, а той і його взяв за руку та й підвів еюю пару до авдитора і до решти кавалерів, говорячи [278] - Осушіте ваші сльози, пане авдиторе, і нехай бажання ваші вінчаються найвищим благом, яке тільки можна собі уявити, бо перед вами рідний брат ваш і ваша мила братова. Оце, щоб ви знали, капітан В'єд-ма, а це - красуня-мавританка, що його в біді порятувала. Французи, про яких я вам розповідав, довели їх до убожества, аби ви могли появити супроти них великодушність доброго вашого серця. Капітан кинувся обіймати свого брата, а той поклав йому руки на плечі, аби краще роздивитись; як же впевнився остаточно, що се він і єсть, то пригорнув його міцно до себе, плачучи з радості так ревно і чуло, що, на них дивлячись, і з присутніх не один сльозу змахнув. Які вже там слова говорили одне одному брати, які почуття навзаєм виявили, того, мабуть, ніяким пером не спишеш і думкою ніякою не здумаєш. Ось вони вже розповіли коротенько один одному, як кому велося, ось упевнили один одного в щирій братерській приязні, ось уже авдитор обійняв Зораїду, пропонуючи їй до послуг усе своє добро, ось уже сказав своїй доньці поцілуватися з Зораїдою, ось уже знов заплакали всі присутні, дивлячись на вродливу християнку і ще вродливішу мавританку. Ось уже Дон Кіхот, що мовчки і з пильною увагою на ту сцену дивився, пристосовував її у думці до химер мандрованого рицарства. Ось уже стали всі на тому, що капітан і Зораїда подадуться разом з братом до Севільї і дадуть знати батькові, що пропащий син об'явився, з неволі втік, аби приїхав, коли змога, до Зораїди на хрестини та на весілля, бо авдитор ніяким світом не міг перервати своєї подорожі - за його відомостями через місяць із Севільї до Нової Гишпанії мала вирушити флотилія, і було б вельми необачно пропустити таку нагоду. Отак раділи всі та втішалися, що невольникова доля раптом так на добре повернула, і аж тоді схаменулись, що ніч десь уже на дві третини збігла, то треба хоч за останню відпочити трохи й поспати. Дон Кіхот визвався тримати варту перед замком, щоб не напав буває велетень який-небудь чи там лихий чоловік, знаджений безцінними скарбами вроди, що в замкові тому сховок знайшли. Ті, що нашого гідальга вже знали, подякували йому красненько і розповіли тут же авдиторові про його химороди, чим той непомалу потішався. Один тільки Санчо Панса не міг діждатись хвилі одпочинку і примостився раніше й краще за всіх на збруї свого осла, не знаючи ще, яка йому за неї складеться халепа; та про се буде в нас річ десь там далі. Отож дами подалися в свою комірчину, а решта подорожніх примостилась як хто міг. Дон Кіхот зробив, як обіцяв - вийшов на двір замку чатувати. Так як перед світом до слуху дам долинув раптом голос чийсь, такий дзвінкий та гарний, що всі мимохіть заслухались, а найпаче Доротея, яка лежала побіч із панною Кларою де В'єдма (так-бо звали авдиторову дочку) і ще не спала. Ніхто не міг здогадатися, хто то так хороше співає, та ще й без усякої пригравки. Раз здавалось, ніби з двору той голос лине, вдруге - ніби вже зі стайні... Наслухали вони спильна, дивувались, що воно й хто, аж тут підступив до дверей Карде-ніо і сказав стиха - Хто не спить, слухайте то співає молодий погонич мулів. Що за чарівний у нього голос! [279] - А ми вже й слухаємо, пане,- одказала Доротея. Карденіо пішов собі, а Доротея, прислухавшись пильніше, розібрала слова тої пісні РОЗДІЛ XLIII, де оповідається втішна історія молодого погонича та інші незвичні пригоди, що в корчмі приключились Я моряк, моряк любові, І в її пучині бурній Я блукаю і не знаю, Чи до берега приб'юся. Я пливу й дивлюсь на небо, Бачу зірку золотую Ні, така прекрасна й світла Не сіяла Палінуру! А куди веде та зірка, Я не знаю і мандрую, І до неї, все до неї Пориває мою душу. Раз у раз зухвала скромність І дурна благорозумність Вид ясний її від мене Закривають, ніби тучі. Зоре ясна, світлосяйна, Ти життя мені даруєш! Як сховаєшся за хмари, То від розпачу помру я... Дослухавши пісні до сього місця, подумала Доротея, що жаль буде, коли Клара не дізнає приємності, проспавши такий чудовий спів; от вона поторсала туди-сюди сусідку, розбуркала її і каже - Даруй мені, дитино, що я тебе розбудила се я для того зробила, щоб послухала ти собі на втіху прехороший голос, якого, може, зроду ще й не чула. Клара не розібрала спросонку, що їй казала Доротея, і перепитала в неї, а та повторила; тоді авдиторівна молода наставила вуха; як же почула, сердешна, перші два рядочки, що співак далі вивів, зараз затремтіла цілим тілом, ніби пропасниця перемінна на неї раптом напала, притулилась до Доротеї, пригорнулась і зашепотіла - Ох, панійко моя пишна та люба, навіщо ви мене розбудили Краще-б мені була доля очі склепила і вуха заклала, щоб я не бачила й не чула того безталанного музики. - Що-бо ти кажеш, дитино Отямся, таж то співає погонич мулів! - Ні, не погонич,- заперечила Клара,- а володар маєтнастей [280] шляхетських і серця мого дівочого довіку воно йому належатиме, хіба що сам кине. Здивувалась Доротея, що дівчина така молоденька таким напрочуд розумним і проречистим словом до неї обізвалась, і сказала їй - Ви так висловлюєтесь, панно Кларо, що я нічого не збагну. З'ясуйте мені, будь ласка, по щирості, що то ви говорили про маєтності, серце і про того співака, що голос його так вас бентежить... Але ні, краще не кажіть зараз нічого, а то мені доведеться заспокоювати вас, а я так би хотіла ще тим співом порозкошувати, тим більше що він уже іншої завів - і пісня якась нова, і голос не той. - Нехай! - сказала Клара і, щоб не чути співу, заткнула собі вуха руками, чим знову здивувала Доротею, а та, прислухавшись пильно, вловила ось які слова Ясна моя надіє, Ми шлях важкий самі собі обрали; Іди ж назустріч мрії Крізь ніч і тьму, крізь хащі і завали І будь безстрашна, люба, Хоть жде тебе на кожнім кроці згуба. Не осягне лінивий Почесного тріумфу й перемоги, Не буде той щасливий, Хто сам до щастя не шука дороги, А згорне руки кволі І жде знічев'я милості від долі. Любовні насолоди Високу ціну мають справедливо; Амур свої клейноди Оберігає пильно і ревниво; Одвіку так ведеться Нікчемне те, що дешево дається. Незламність духу може В коханні осягнути неосяжне, Вона мені поможе Амура міць поборювать звитяжно, І сподіватись треба, Що я з землі таки дістану неба. Тут спів урвався, і почулися знов Кларині ридання. Доротея ще дужче загорілась дізнатися, в чому причина того ніжного співу й того сумного плачу, і вона знов почала допитуватись у дівчини, проти чого вона їй допіру оті слова сказала. Тоді Клара, боячися, щоб її не почула Люсінда, ще ближче присунулась до Доротеї і зашепотіла їй над саме вухо - тепер уже ніхто сторонній не міг би її підслухати - Той співак, пані моя люба, то син уродженого шляхтича з королівства Арагонського, властителя двох маєтків, а живе він тепер у столиці, якраз навпроти будинку мого татка. І хоть у нас у домі всі вікна взимку фіранками полотняними заслонені, а влітку віконницями ґратчастими, кавалер той, що в столиці навчається, побачив таки мене - чи то в церкві, чи ще десь, не знаю. Ну, побачив та й закохався [281] і давай із своїх вікон знаками різними та сльозами ревними те кохання своє мені освідчувати - мусила я йому хоч-не-хоч повірити і сама його покохала, не знаючи навіть гаразд, хто він такий. Найчастіше він мені ось який знак подавав руку з рукою з'єднає, мовби хоче сказати, що думає зі мною одружитись. Я б тому була рада, та коли ж сирота, матері немає, то нікому й поради дати. От я ніби й нічого, хіба тільки часом ось яку ласку йому робила як татко мій із дому вийде, та і в нього так само, тоді відслоню, було, фіранку або віконницю відхилю та й покажуся йому вся - а він то вже такий радий, такий щасливий тоді був, що аж шалів із радощів. Та ось надійшов час, що таткові виїжджати треба, і юнак про те довідався - не од мене, певна річ, бо я ніяк не могла вістки йому переслати. Довідався та й захворів, сердешний, мабуть що з горя, так я не побачила його перед від'їздом, не попрощалась хоч би очима. Проїхали ми отак день, другий, завертаємо до двору заїжджого в одному посіллі, за день дороги звідсіля, аж бачу - він стоїть коло воріт у перевдязі парубка-погонича, та так же ловко одягнувся, що й не впізнала б, якби образ його навіки в мою душу не врізався. От упізнала я його, здивувалась і зраділа, а він тільки глянув на мене крадькома, щоб татко не постеріг - він усе від нього ховається, як ми зустрічаємось десь на шляху або в заїзді. Знаю добре, що він мене любить і з тої любові пустився йти пішки, труд такий великий приймає, а я аж гину з жалю, і куди він ступенем ступить, туди й моє око біжить. Не знаю, що він собі думає і як йому вдалось від батька свого втекти, бо батько дух за ним ронить - адже то його єдиний син і такий юнак, що вартий найніжнішої любові; ви самі в тому переконаєтесь, як його побачите. А ще скажу вам, що пісні оті він сам придумав - говорено мені, що добре вчиться і до віршування вельми дотепний. І ще одне скоро побачу його чи почую, як співає, зараз тремчу вся від страху та тривоги, боюся, щоб татко його не впізнав і про наші любощі не здогадався. За весь час я й словечком із ним не перекинулась, а так люблю, що жити без нього негодна. От і все, люба моя пані, що можу я розповісти вам про цього співака, котрого ви так уподобали за голос із самого голосу вже знати, що то не простий собі парубок-погонич, як ви сказали, а володар маєтностей і сердець, як сказала я. - Годі, годі вже, панно Кларо,- обізвалась тоді Доротея, виціловуючи дівчину,- не кажіть мені більше нічого, а ждіть тихо ранку маю в Бозі надію, що доведу вашу справу до щасливого кінця, якого вона заслуговує за такий поштивий початок. - Ох, пані! - зітхнула панна Клара.- Чого там мені ждати, коли батько його такий родовитий і багатий, що йому здається, ніби я його синові не то за дружину, а й за слугиню не годжуся А потай свого татка я теж нізащо в світі не вийду заміж... Одного я хочу нехай сей юнак покине мене і вертається додому, може, розлука й далека сторона, в якій я житиму, загоять мою сердечну рану, хоча знаю, що ліки ті дуже непевні!.. Не можу збагнути, яка це мара мене обмарила, як те кохання в серце моє закралось - адже ми обоє такі ще молоденькі. Ми з ним, здається, одної верстви, а мені ще й шістнадцяти немає; каже татко, що на Михайла якраз шістнадцять мине. [282] Доротея аж посміхнулася, почувши ті дитячі міркування панни Клари. - Відпочиньмо трохи, панночко,- сказал вона,- вже й ночі тієї мало зосталось, а дасть Бог світ, все буде як слід. Не я буду, коли вашої справи не залагоджу! Тут вони заснули обидві, і в усій корчмі запанувала глибока тиша. Не спали в ній тільки-но корчмарівна та наймичка Маріторна наслухавшись про Дон Кіхотові химери і знаючи, що він вартує при брамі кінно і збройно, вони вирішили пожартувати з ним трохи або хоч посміятися з його чудної балаканини. У всій корчмі, треба сказати, не було жодного вікна, що в поле б виходило, за виїмком відтулини в амбарі, кудою солому надвір викидали. Коло сього ж то віконця причаїлись дві полудіви і стали дивитись на Дон Кіхота, як він сидів на коні і, спершись на списа, зітхав час від часу так тяжко та смутно, ніби з кожним зітханням душа йому з тіла відлітала. А ще почули, як промовляв він тихим, чулим та любосним голосом - О володарко моя, Дульсінеє Тобоська, вершино краси людської, глибино й безодне мудрості, скарбнице люб'язності, виталище доброчесності, взоровзоре всього непорочного, благовісного й відрадісного, що тільки є на світі! Скажи, чим у сій хвилі бавиться твоя велич Може, зносиш ти мислі свої високі до вірного твого рицаря, що з вольної своєї волі, аби лише тобі услужити, на різноракі і незчисленні небезпеки життя своє наражає Повідай мені про неї хоч ти, о вночішнє три-образне світило! Можливо, споглядаєш ти нині заздрим оком на її незрівнянний образ, як вона походжає собі по кружганку пишного свого палацу або, злігши на балкон грудьми, про те гадає, як би, честі своєї не вронивши і гідності не вщербивши, втишити муку палкую, що безталанне серце моє з її причини приймає, про те думає, яке б мені дати блаженство за страждання мої, яку відраду за мою журбу, яке життя за смерть мою, яку, врешті, нагороду за вірную мою супроти неї службу! А ти, о Фебе-Аполлоне, що, певне, спішиш уже запрягти коні свої золотії, аби з самого рання виїхати назустріч володарці моїй, як тільки узриш її - благаю, вклонися їй од мене низенько. Та дивлячись на неї і вітаючи ЇЇ, не важся торкатися устами ланит її, бо я запалаю ревнощами дужче, ніж ти колись палав до вітроногої гордівниці, що за нею вганявся єси до знемоги чи то по долинах Фессалійських, чи то по берегах Пенея,- не пам'ятаю вже гаразд, якими світами ти гасав тоді, закоханий і ревнивий... Та на сім слові корчмарівна перебила жалібне Дон Кіхотове просторікування; вона озвала рицаря й сказала - Пане мій і добродію, чиніте ласку і під'їдьте сюди! На той озив її і оклик Дон Кіхот повернув голову і при місяці, що саме на всю свою ясоту розсвітився, побачив, що гукають його з амбару, а отвір той здавався йому вікном, та ще й з позлотистими ґратами - інакше, на його думку, й не могло бути в такому пишному замкові, за який він мав ту корчму,- і в його божевільній уяві, як і минулого разу, виник образ чарівливої панянки, дочки власниці того замку, яка, не маючи більше змоги поборювати в собі пристрасть [283] любовну, знову домагається його кохання. З сією думкою, щоб ніхто не смів закинути йому неґречності або невдячності, він підібрав повіддя Росинантові, під'їхав до отвору і, побачивши двох дівчат, промовив - Жаль мені за вас превеликий, ясновельможна панно, що помисли ваші любовні до того спрямовані серця, котре не має можності такими почуттями назустріч озватися, яких заслуговують краса ваша і цнота,- лише не виніте за те нещасливого мандрованого рицаря, котрому Амур заборонив зносити мислі до будь-якої іншої особи, крім тієї, що від хвилі, коли він скинув на ню очима, сталася єдиною над його серцем царицею. Даруйте мені, ласкава панно, вертайтеся до вашого покою і не ясуйте мені почуттів ваших, аби не мусив я знову невдячником показатися. Як же з любові до мене ви бажаєте, щоб я прислужився вам у іншій якійсь, не любовній справі, то скажіть мені - клянуся йменням далекої і солодкої ворогині моєї, що я тут же вчиню вашу волю, дістану вам, коли хочете, навіть пасмо Медузиного волосся, того ворушкого гадюччя, а як скажете, то й проміння сонячного, що в кришталі ув'язнене. - Моїй пані нічого такого не треба, пане лицарю,- відповіла йому на те Маріторна. - А чого ж вашій пані треба, о мудра дуеньє - спитав Дон Кіхот. - Тільки вашої прекрасної руки,- сказала Маріторна,- аби, доторкнувшись до неї, остудити хоч трохи палку жагу, що привела її до сього вікна з немалою для честі її небезпекою, бо як застане її панотець, то пошаткує на капусту, що й вуха цілого не лишиться. - Хотів би я бачити, як він се зробить! - вигукнув Дон Кіхот.- Нехай бережеться, як не хоче добутися найганебнішої смерті, якою будь-коли помирав отець, що важився піднести злочинну руку на ніжне тіло закоханої дочки своєї. Маріторна була впевнена, що рицар таки подасть руку, якої від нього зажадали, і, обміркувавши наперед, що мала робити, скочила од віконця того хутенько до стайні, взяла там обротьку Санчового осла і миттю назад вернулася. Дон Кіхот тим часом став уже ногами Росинантові на сідло, силкуючись дотягтися до того, мовляв, грато-ваного вікна, за яким у його уяві стояла зранена любов'ю панянка, простягнув їй руку і промовив - Возьміте, панно, сюю руку, вірніше кажучи, сюю покарницю всякого ледарства на світі; возьміте, кажу, сюю руку, до котрої ніколи ще не приторкалась жіноча рука, навіть рука обранниці моєї, якій належу я цілим тілом і душею. Не на те вам подаю її, абисте її цілували, іно на те, абисте поглянули на сплетіння її сухожиль, на зчеплення мишиць, на розгалуження тугих та широких її жил і спізнали з того, яке могутнє мусить бути рам'я, що до тої руки належить. - Зараз побачимо,- одказала Маріторна. Зробила зашморг на оброті, накинула йому на зап'ясть, а тоді підбігла до воріт амбарних і прикрутила другим кінцем до засовня. Відчувши на кісточці жорсткість ременя, Дон Кіхот промовив - Здається мені, що ваша милость не гладить мою руку, а наче шкребе. Не будьте до неї жорстокою, адже вона не винна в тій жорстокості, [284] якою моє серце до вас обернулось, тож не зривайте свого серця на сій малій частині замість цілого. Ще ж і на те нехай ваша милость ізважить, що хто щиро любить, не мститься так підступно. Та ніхто вже тих Дон Кіхотових слів і не слухав, бо скоро Маріторна прив'язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту. Стояв він, як ми вже казали, на Росинанті, руку в отвір просунув, а її запетльовано та до воріт прив'язано, то й потерпав хтозна-як, щоб кінь його, буває, не рушився туди чи сюди, бо тоді довелось би йому на власній руці повиснути; боявся навіть поворухнутись, хоч Ро-синант у нього такий був смирняга і плохута, що й цілий вік, здається, простояв би нерушиме. Побачивши вкінці, що він таки прив'язаний, а панянки пішли кудись, Дон Кіхот уявив собі, що то йому чарами пороблено, як і минулого разу, коли в цьому самому замку він дістав лупки од зачарованого мавра, що в погонича перекинувся. Він проклинав себе подумки за необережність свою та необачність ледве вихопившися раз із сього замку, він наважився вступити в нього вдруге, хоч то для мандрованих рицарів певна ознака й пересторога - якщо пригода не вдалась, виходить, не тобі вона, а комусь іншому судилась, тож не годиться пускатися на неї вдруге. Моцювався він тією рукою, туди й сюди крутив, чи не одв'яжеться, та шкода було заходу - надто вже міцно прикрутили. Щоправда, смикався він обережно, щоб Роси-нанта не потривожити; хоч як йому хотілося знову в сідло сісти, та що тут удієш - або стій, або руку собі вирви. Давай він тоді жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що скільки то зла в світі скоїться, поки він отут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, в тому він не мав найменшого сумніву); давай згадувати знову кохану свою Дульсінею Тобоську, давай кликати зброєношу свого Санча Пансу, який, простягнувшись на упряжі ослячій, так щиро розіспався, що й про рідну маму свою забув; давай гукати чародія Ліграндея та мудрого Алькіфа, щоб порятувати його, давай узивати до доброхітниці своєї Урганди, щоб помочі йому дала... Одне слово, і ранок уже надоспів, а рицар наш з бентеги та відчаю волом ревів, не сподіваючись, що день принесе мукам його якусь пільгу, бо гадав, що вже його на віки вічні заклято. На ту думку наводив його і Росинант, що стояв, мов уритий, і не ворушився. І ввижалося гі-дальгові, що так він і нидітиме разом із конем своїм, не ївши, не пивши і не спавши, поки не минеться лиховісна дія світил небесних, або поки могутніший якийсь чарівник не розіб'є тих зловорожих чарів... На щастя, він помилився в тих своїх думках, бо як тільки зоря вранішня зазоріла, до корчми під'їхало четверо вершників, добре одягнених і споряджених, з мушкетами при сідлах. Загрюкали вони щосили До брами заїзду, бо ще зачинена була, і Дон Кіхот, що навіть у такому стані вважав себе за вартового, покрикнув до них дужим і гордим голосом - Рицарі чи зброєносці, чи хто ви там єсте, не годиться вам до брами сього замку ґвалтом добуватись, бо річ ясна, що такої ранньої години всі замчани ще спочивають, та й не подоба фортецям одчи- [285] нятися, поки сонце праведне проміння свого на весь світ не розпросторить. Тож звертайтеся й чекайте, аж день білий настане, тоді ми ще подивимось, чи варто вас упускати, чи ні. - Де той у біса замок, де фортеця - гукнув один вершник.- Не гайте нас цими дурними церемоніями! Якщо ви господар заїзду, то кажіть нам одчинити тільки коні тут погодуємо та й далі рушимо, бо спішно нам діється. - Чи вже ж то, рицарство моє, скинувся я на господаря заїзду - спитав Дон Кіхот. - Не знаю, на кого ви так скинулись,- одказав другий вершник,__ тільки знаю, що дурниці мелете, називаючи цю корчму замком. - Бо се і єсть замок,- заперечив Дон Кіхот,- і то найкращий на всю околицю, бо властителі його тримали в руках берло, а на голові корону носили. - А може, навпаки на голові берло, а на руках корону - спитав єхидно подорожній.- Певне, в сьому заїзді кумедіянти якісь отаборилися, що звикли носити берла й корони, про які ви говорите. Не думаю, щоб у таку задрипану корчму, в такий загумінок завертали коли особи, гідні справжнього берла й справжньої корони. - Не знаєте ж ви світові ладу,- сказав тоді Дон Кіхот,- коли вам невідомо, які пригоди трапляються мандрованим рицарям. Товаришам вершника, який розпочав розмову з Дон Кіхотом, набридло слухати ті теревені, і вони загрюкотіли у ворота ще дужче, аж корчмар пробудився та, либонь, і всі його постояльці. Господар устав і спитав, хто там стукає. Тут як на лихо одна з кобил, котрі були під подорожніми, наблизилась понюшки до Росинанта, що, сумно опустивши вуха, смирнесенько стояв під витягнутим своїм паном. Хоть же й здавалося, що кінь той дерев'яний, та живчика все-таки якогось мав і собі давай нюшкувати, хто там до нього лащиться; та ледве зворухнувся трохи, як ноги Дон Кіхотові роз'їхались і з сідла виковзнули - щоб не був за руку прив'язаний, то певно беркицьнувся б додолу. І так же йому сильне заболіло, мов хто руку в зап'ясті різав або плече з суглоба викручував висів так низько, що пальцями ніг от-от, здається, землі дістане, та то було для нього ще гірше, бо тужився щосили ступнями на землю стати, і все не міг дотягнутись, як от буває до диби кого припнуть, а він дригається, бідолашний, сподіваючись до долу якось досягнути, і тим тільки збільшує свою муку. РОЗДІЛ XLIV, де оповідається про нові незвичайні події, що в корчмі сталися Дон Кіхот репетував таким непутнім голосом, що зляканий корчмар, одперши браму, зараз побіг подивитись, що воно там кричить; кинулись за ним і подорожні. Од того крику пробудилася й Маріторна; зміркувавши, в чому тут річ, вона шмигнула в амбар і одв'язала оброть, [286] на якій висів Дон Кіхот. На очах у господаря й новоприбулих гостей брязнув наш рицар додолу; ті підійшли до нього й спитали, що йому таке, чого він так кричав. Він скинув мовчки з себе той ремінь, звівся на ноги, зліз на коня, ослонився щитом і списа взяв наперехил, од'їхав назад далеченько, а тоді вернувся клусом під корчму і проголосив, гарцюючи - Як іскаже которий, що не даремне, а за діло було мене зачаровано, того я з дозволу володарки моєї принцеси Обізіяни назву брехуном і визву та викличу на мономахію рицарську! Новоприбульці здивувались гідальговим речам, але господар допоміг їм вийти з того дива, пояснивши, що то Дон Кіхот і на нього не треба звертати уваги, бо він несповна розуму. Тоді вони спитали у господаря, чи не заїздив часом до корчми його панич років п'ятнадцяти, перебраний за погонича мулів, а прикмети, мовляв, у нього такі й такі - і змалював словами, який на подобу той юнак, що в панну Клару закохався. Корчмар одповів, що багато в його заїзді люду перевернулось, та він такого щось ніби не пригадує собі. Але тут один із подорожніх помітив раптом карету авдиторову і сказав - Так і є, він тут десь мусить бути. Ось карета, за якою, кажуть, він раз у раз уганяє. Хай же один тут при брамі зостанеться, а решта всередині шукає. Ба ні, ще комусь треба круг корчми вартувати, щоб він, буває, десь через мур не вискочив. - Гаразд, так і зробимо,- погодився другий. Тоді двоє до корчми вступили, третій при брамі лишився, а четвертий почав круг двору ходити. Господар дивився на те все й не знав, до чого воно - здогадувався тільки, що того панича шукають, що його прикмети допіру оце розказували. Тим часом і сонечко вже встало; чи то з сієї причини, чи, може, од галасу, що Дон Кіхот наробив, попрокидались і повставали всі нічліжани. Перше за всіх посхоплювались панна Клара та Доротея одній не давала спокою думка, що десь тут близько її коханий, а другу розбирала цікавість поглянути, який же він єсть, то обом не до спання вже вночі було. Дон Кіхот, бачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх на нього не зважає і виклику не хоче приймати, аж нетямився з гніву та досади; якби регули рицарські дозволяли мандрованому рицареві встрявати в нову пригоду після того, як він дасть клятву нічого не починати, поки не довершить приреченої справи, наш гідальго неодмінно був би кинувся на них, і вони хоч-не-хоч мусили б із ним до бою стати; але він тримав у пам'яті свою обіцянку, що не пускатиметься в інші пригоди, поки принцесі Обізіяні царства її не поверне, тож угамувався потроху і дивився мовчки на новоприбулих - чим усі ті їхні заходи скінчаться. Один із них тим часом таки відшукав панича - той спав у стайні поряд із справдешнім погоничем і в думці собі не клав, щоб хто його розшукував, а тим більше міг упіймати. Той чоловік схопив юнака за руку і сказав - Оце так, пане доне Луїсе, добре ви задля стану свого високого одяглися і в добрій постелі спочивали - зразу видно, що паніматка ваша в розкошах великих ростила вас і кохала. Заспаний юнак протер собі очі і, приглянувшись пильніше до того [287] чоловіка, впізнав у ньому батькового челядинця; се відкриття так його ; ошелешило, що довгу хвилю і на слово не міг здобутись. Челядинець же провадив далі - Ну, що ж, пане доне Луїсе, іншої ради нема - наберіться терпіння та вертайтесь мерщій додому, як не хоче вашмость, аби татко ваш, а мій пан, на той світ не вирядився, бо так він утечею вашою засмутився, що на інше тут і сподіватись годі. - А як же дізнався татко, що я саме сюди поїхав і в такому пере-вдязі - спитав дон Луїс. - То один школяр,- одказав слуга,- якому ваша милость замір свій одкрила, зглянувся на татка вашого, побачивши, як дуже він за вами побивається, і все йому розповів. Тоді пан послав нас чотирьох за вами наздогінці, і от ми, всі четверо, до ваших, паничу, послуг. Ми з душі раді, що недарма ганялись і зможемо привести вас перед очі того, котрий так ревне вас любить. - А це вже буде як я захочу і як Бог дасть,- заперечив дон Луїс. - Та що ж тут хотіти і що Бог може дати іншого Вертайтесь додому, та й квита. Іншої ради годі й вигадати. Той парубок-погонич, із яким спав дон Луїс, чув усю розмову; він схопився з постелі і побіг розказати все дону Фернандові, Карденієві та іншим постояльцям, що встигли вже на той час одягнутись. Він сказав їм, що чоловік величає того хлопця паном, і переповів їхню розмову, з якої знати було, що слуга хоче завернуть панича додому, а той опинається. Почувши од погонича такі речі і пригадавши, який у того юнака чудовий голос, усі притьмом захотіли довідатись достеменно, хто він такий єсть, а якщо йому насильство яке загрожує, то й помочі дати, от і пішли вони гуртом туди, де панич і досі з слугою ще сварився та сперечався. Тут саме й Доротея з комірчини вийшла, а за нею стривожена панна Клара; Доротея, одкликавши Карденія набік, розповіла йому коротенько історію того співака нічного та панни Клари, а Карде-ніо розказав їй, що вже за юнаком сюди погоня з дому приїхала. Він говорив усе те тихенько, проте панна Клара почула таки новину, і так тая новина її в серце вразила, що, мабуть, без пам'яті упала б бідна дівчина, якби Доротея була її не підхопила. Карденіо порадив Доротеї, щоб ішла з дівчиною в кімнату, а він, мовляв, постарається залагодити якось тую справу; так же вона й зробила. Тим часом усі четверо слуг зібралися вже докупи; вони обступили дона Луїса і вмовляли його чимдуж, аби не гаяв дарма часу та їхав мерщій додому панотця свого в журбі розважати. Дон Луїс казав їм, що зроду не поїде, поки не доведе до скутку однієї справи, бо йдеться тут про життя його, честь і душу. Слуги своє правили, що вертатись їм без нього ніяким світом не можна; чи по волі, чи по неволі, а вони таки мусять його забрати. - Візьмете хіба мій труп,- уперто відмагався дон Луїс.- Хоч на які способи будете братись, одволочите мене додому тільки бездиханного. Тут на суперечку тую позбігались інші корчемні постояльці, в тому числі Карденіо, дон Фернандо з прибічниками своїми, авдитор, священик, цилюрник, а також Дон Кіхот, який вирішив, що годі вже йому [288] варти додержувати. Карденіо, що знав уже юнакову історію, спитав у слуг, чого це вони ґвалтом хочуть кудись його везти. - А того,- одказав один із них,- що хочемо батькові його життя привернути, бо з туги за паничем пан наш смерті пожити може. Та дон Луїс сказав йому на це - Нема чого тут мої справи привселюдно обговорювати. Я чоловік вільний захочу - то сам вернусь, а не захочу - ніхто мене не присилує. - Присилує вас до того ваш таки добрий розум,- не вгавав слуга.- Як же він у вас, може, схибить, то не схибить у нас, і ми зробимо те, за чим сюди приїхали, і що зробити нам велить наша повинність. - Треба нам з'ясувати як слід, у чому тут, власне, річ,- втрутився в розмову авдитор. Тоді слуга, впізнавши в ньому ланового сусіда, сказав - Чи ж ви, пане авдиторе, не впізнаєте сього панича Це син сусіда вашого, він утік із отецького дому в такому перевдязі, що аж ніяк станові його не личить - гляньте лишень на нього, то самі побачите. Авдитор приглянувся пильніше до юнака і таки впізнав сусідового сина. Обійняв його сердечно та й питає - Що се за дитячі вибрики, пане доне Луїсе Чи, може, й справді є якась поважна причина, що примусила вас мандрувати таким способом і в такому перевдязі, що справді мало пасує до звання вашого На очах юнакові аж сльози наринули, і ні слова на відповідь не промовив він авдиторові. Тоді авдитор заспокоїв служебників, сказавши, що якось-то воно влаштується, а сам узяв дона Луїса за руку, одвів його трохи далі і почав питати, чого се він із дому втік. Поки він там його розпитував, коло брами корчемної зчинився знову галас скориставшись тривогою, що дон Луїсові слуги тут наробили, двоє постояльців задумали вислизнути нишком із корчми, не заплативши за нічлігування. Та господар завше мав пильніше око на свої справи, аніж на чужі, спіймав їх коло самих воріт і почав правити плати, такими гнилими словами кривдників лаючи, що вони зозла з кулаками на нього кинулись і такого дали йому гарту, що мусив бідний корчмар пробі кричати. Роззирнулись кругом жінка його й дочка, бачать, аж крім Дон Кіхота навряд чи хто господаря зараз оборонить, бо всі своїми справами заклопотані; тим корчмарівна й звернулась до рицаря з такими словами - Благаю вас, пане лицарю, аби силою, даною вам од Бога, оборонила ваша милость бідного панотця мого, бо ті два розбишаки молотять його, як снопа пшенишного! Вислухавши її, Дон Кіхот відповів спокійно і незворушно - Ясна панно, в сій хвилі прохання ваше нестатечне і недоречне, бо невільно мені в якусь нову пригоду вдаватись, допоки тієї не завершу, на яку вже своє слово подав. Чим же я вам у сій справі можу вслужити, дак ось чим біжіть і скажіть панотцеві вашому, аби якнайдовше ворогам одсіч давав і ні в якому разі їм не здавався, а я тим часом попрошу в принцеси Обізіяни, аби дозволила мені допомогти йому в такій притузі, і як дістану од неї призвоління, то будьте певні, що я його неодмінно порятую. - Ой лишенько! - гукнула Маріторна, що чула ту розмову.- Поки ваша милость теє призвоління дістане, то пан мій буде вже десь на тому світі! - Дайте мені лишень випросити того дозволу, ясна панно,- заперечив Дон Кіхот,- і нехай він собі буде навіть на тому світі, я його і звідти визволю, хоч би і всі тогосвітні сили проти мене встали, а як ні, то такої докажу помсти над лиходіями, які його туди спровадили, що то вже немала буде для вас сатисфакція. Нічого більше їм не кажучи, підійшов до Доротеї, приклякнув перед нею і почав слебізувати своєю мудрованою рицарщиною, просячи, аби її велич уділила йому з ласки своєї призвоління стати на поміч властителеві сього замку, на котрого великеє впало безголов'я. Принцеса охоче вволила його прохання; тоді рицар добув меч.а, прикрився щитом і кинувся до воріт, де ті два постояльці чесали ще господаря свого немилосердним чосом. Та добігши до них, став раптом, ніби до місця прикіпив, хоч Маріторна й господиня гукали йому, аби не стояв, а панові й мужеві їхньому помочі-рятунку давав. - Тим я стою,- одвітував їм Дон Кіхот,- що не подоба мені проти челядницького люду меча добувати. Гукніть сюди джуру мого Санча Пансу, бо така помста й оборона саме йому випадає і належить. Поки ж то коло воріт всі оці розмови точилися, кулаки в бійці не вгавали, і корчмареві добре перепадало в пику і в потилицю, на превелику досаду Маріторні, корчмарисі та її доньці, що аж нетямилися з Дон Кіхотового боягузтва та духопеликів, які діставав пан їхній, муж і отець. Та залишимо на якусь часину господаря, може, хтось його таки виручить, а ні, то нехай мовчить та дише і не важиться більше на такі справи, для яких йому бракує сил. Відійдімо краще назад ступнів із п'ятдесят та послухаймо, що відповість дон Луїс авдиторові адже ми розсталися з ними, як пан судія розпитував юнака, чого він пішки мандрувати пустився та ще в такому злиденному одязі. Юнак міцно схопив його за руки, мовби серце йому тиснув жаль необорний, і, проливаючи буйні сльози, почав говорити - Пане мій і добродію, я можу вам одне тільки сказати з тої хвилини, як небо погодило мені, а близьке сусідство дало змогу побачити володарку мою панну Клару, вашу доньку, а мою царицю,- з тої самої хвилини заволоділа вона душею моєю, і якщо ваша воля, пане мій правдивий і отче, тому не противна, то ще сьогодні може вона стати малжон-кою моєю. Заради неї покинув я отчий дім, заради неї взяв на себе сю одежу, аби слідком за нею слідкувати будь-куди, як ото стріла, що до мети її пущено, як ото мореплавець, що за провідною зорею лине. Вона знає про моє кохання лише стільки, ск льки його могли зрадити сльози мої, що вона здалеку на очах моїх бачила. Вам, добродію, відомо, що батьки в мене - люди шляхетні і маєтні, що я в них єдиний спадкоємець; якщо цього з вас досить, аби ви наважились учинити мене цілком щасливим, то прийміть ще нині мене за сина вашого. Як же панотець мій інші, може, має наміри і не оцінить належно скарбу, який мені пощастило знайти, то є сила, сильніша над людську волю час може що завгодно перемінити, що завгодно перелаштувати. [290] По сім слові закоханий юнак замовк, авдитор же стояв здивований, збентежений і вражений дивувався тому, як розумно й красномовно говорив дон Луїс про свої почуття, бентежився тим, що не знав, що робити в такій непевній і несподіваній оказії. Тим же він і не відповів йому нічого певного, прохав тільки заспокоїтись і затримати слуг до завтрього, а там, казав, уже подумаємо, що робити, аби всім добре було. Дон Луїс усе поривався цілувати йому руки, зрошуючи їх буйними сльозами, що й кам'яне серце був би зворушив, не то авдиторове, бо пан судія розумний був чоловік і усвідомлював, яке щастя принесе цей шлюб його дочці; дуже йому й самому хотілось молодят поєднати, але щоб усе по-доброму було, щоб дав на те згоду і дон Луїсів батько, котрий як це було відомо авдиторові, прагнув здобути для сина високий титул. Тим часом ті два бешкетники дійшли з господарем до згоди і заплатили йому, не стільки погроз Дон Кіхотових злякавшися, скільки здавшись на його розсудливі та переконливі докази, а дон Луїсові слуги чекали, чим скінчиться розмова їхнього панича з авдитором і на що він нарешті зважиться. Та лукавий, як то кажуть, не спить, а все миром колотить якраз у цей час до корчми прибився той самий цилюрник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбрінового шолома, а Санчо Панса взяв міньки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить - Санчо коло сідла саме порається. Впізнав цилюрник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Санча, гукаючи - Ага, попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигане, мідницю мою, сідло і всю збрую, що ти в мене вкрав! Побачивши Санчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юшкою вмився; проте цилюрник усе-таки не випускав із рук здобичі, тобто сідла свого, а закричав іще дужче, аж усі постояльці корчемні на той бешкет і гармидер позбігались. - Іменем короля і правосуддя! - волав цилюрник.- Рятуйте мене, я своє добро беру, а сей розбишака, сей волоцюго хоче мене вбити! - Брешеш,- огризався Санчо,- ніякий я не розбишака й не волоцюга, а ся здобич дісталась панові моєму Дон Кіхоту в чесному бою! Сам Дон Кіхот теж надоспів уже туди і з великою втіхою дивився, як джура його обороняється і в наступ переходить. З сієї хвилі він вирішив, що Санчо в нього добрий вояка, і поклав у душі при першій же нагоді висвятити джуру свого на рицаря, бо він цілком заслуговує тої честі. Звада тим часом не вгамовувалась; цилюрник сказав між іншими речами й таке - Панове добродійство, це сідло осляче моє, як моя та смерть, що Пан Біг мені призначив; я так його добре знаю, мовби сам його вродив. Та тут же в стайні і осел мій, він не дасть мені збрехати от хоч приміряйте самі, і як воно йому не ляже, мов улите, то назвіть мене тричі падлюкою! І то ще не все того самого дня, як у мене сідло вкрадено, пропала й мідниця моя новесенька, ще й у роботі не була; я за неї цілого таляра дав! [291] Тут Дон Кіхот уже не витримав. Він кинувся до двох супротивників, розборонив їх, а сідло поклав на видноці, щоб усі добре бачили його, поки буде встановлено істину, і промовив - Що сей бравий зброєносець помиляється, ви можете вже з того ясно і явно урозуміти, панство моє, що він називає мідницею голяр-ською ту річ, яка була, є і буде Мамбріновим шоломом, а шолома того я добув у нього в чесному поєдинку, після чого став правоправним господарем його і властителем. Що ж до цього сідла, то воно мене не обходить; скажу тільки, що джура мій Санчо прохав у мене дозволу зняти попону з коня того переможеного боягуза і прикрасити ним свого сту-пака. Я дав йому той дозвіл, а він узяв попону; яким робом вона перемінилась на осляче сідло, я напевне не знаю, гадаю, одначе, що це одно з тих перетворень, які постійно відбуваються в нашому рицарському житті. А щоб воно було певніше, бігай, друже Санчо, та принеси сюда шолома, що сей добрий чоловік за мідницю собі має. - Бігме, пане,- сказав Санчо,- як у нас із вами немає інших доказів, крім того, що ви кажете, то з цієї мідниці такий самий Лаврінів шолом, як із цього ослячого сідла попона. - Роби, що я сказав,- гримнув Дон Кіхот,- адже в цьому замку все зачароване. Санчо збігав і приніс мідницю. Дон Кіхот узяв її в руки і сказав - Дивіться, панове, самі, яким лицем важиться отсей зброєносець називати мідницею мого шолома! Присягаю на рицарський орден, до котрого належу, що се той самий шолом, який я у нього здобув - я не додав і не відняв тут нічогісінько. - Правду каже мій пан,- підтвердив Санчо Панса,- бо відколи він цю штуку здобув, то один усього раз у битву з нею ходив, коли визволяв тих бідолашних кайданників, і якби не ця шоломідниця, то було б йому непереливки, так густо ворог камінюччя на нас швиргав. РОЗДІЛ XLV, в якому остаточно вирішуються сумніви щодо Мамбрінового шолома та сідла, а також оповідаються не менш правдомовно ще деякі пригоди - Як вам це все подобається, панове добродійство - сказав тоді цилюрник.- Чуєте, сі шляхетні люди затялись на тому, що це не мідниця, а нібито шолом! - Авжеж, шолом! - вигукнув Дон Кіхот.- Коли хто з рицарів наважиться стверджувати противне, я скажу, що він бреше, а зброєносцеві скажу, що він бреше тисячу разів! Тоді вже наш цилюрник, який теж був тут присутній і знав Дон Кі-хотову химерну вдачу, вирішив іще більше завзятого гідальга розтроюдити і зажартувати собі з нього, аби інших розсмішити. - Пане цилюрнику, чи хто ви там такий,- звернувся він до власни- [292] ка мідниці,- я, щоб ви знали, теж голярним ремеслом бавлюсь, уже двадцять років буде з чимось, як на майстра вийшов, тож і все начиння голярське знаю, як свої п'ять пальців. А за молодого віку, вважайте, довелось мені й вояцького хліба скуштувати, тож я розбираюсь незгірше, де шолом, де шишак, де начілля - знаю, одним словом, усяку зброю і збрую вояцьку. От я й кажу (якщо я помиляюсь, то інші, може, поправлять мене), що ця от штука, яку цей пишний пан у руках тримає, то зовсім не мідниця голярська вона так од неї одрізняється, як чорний колір од білого, а правда од брехні. Мушу, проте, заявити, що це хоть і справді шолом, але шолом незуповний. - Авжеж, що так,- підхопив Дон Кіхот,- йому бракує спідньої частини, тобто наборідника. - Так воно і є,- підтримав їх священик, зрозумівши намір свого приятеля. Те саме ствердив Карденіо й дон Фернандо з прибічниками своїми, авдитор теж пристав би, мабуть, до жарту, якби не поринув у глибоку задуму та історія з дон Луїсом так його заклопотала, що він мало вважав на такі пусті витівки. - Боже правий! - нетямився одурений голяр.- Чи то можебна річ, аби стільки поважних людей казало на мідницю, що то якийсь шолом Та це ж така чудасія, що хоть цілий учений собор сюди поклич, то тільки ахне! Ну, та коли вже це шолом, а не мідниця, тоді ж і он то, мабуть, не сідло на осла, а на коня попона, як каже той добродій. - На мої очі то все-таки сідло,- зауважив Дон Кіхот,- а втім, ця справа мене не обходить. - Чи то сідло, чи попона,- сказав священик,- має визначити пан Дон Кіхот, бо мушу признатися, що на лицарії він розуміється далеко краще, ніж усі тут присутні, не виключаючи й мене. - На Бога, панство моє любе,- промовив Дон Кіхот,- у цьому замку, де я оце вдруге вже опинився, стільки мені всякого непевного приключилось, що я не наважуюсь дати певної відповіді на будь-які питання щодо речей, котрі в згаданому замку обертаються, бо все в нім, здається мені, зачароване та зачакловане. За першим разом мордував мене заворожений мавр, що тут у замку виводиться, а прибічники його Санчові моєму немалого завдали клопоту тепер же знов сю ніч години дві я провісив, за руку почеплений, не знаючи, як я в ту біду попав і чи воно взагалі було, чи ні. Тим я і вважаю, що було б дуже необачно з мого боку висловлювати якусь рішучу думку про такі сумнівні й непевні речі. Хто не вірив, що то шолом, а не мідниця, тим я вже відповів, а от вирішувати, чи то сідло, чи попона, я не беруся, нехай ваш-мості про те судять, як самі здорові знають. Можливо, саме через те, що вас, панове, не висвячено в рицарі, як мене, чаклуни, які тут живуть, не мають над вами сили - виходить, розум у вас вільний і ви можете міркувати про всі речі, які суть у цьому замку, згідно з власною вашою Думкою, а не з моєю уявою. - Пан Дон Кіхот, безперечно, має цілковиту рацію,- обізвався дон Фернандо,- саме нам випадає вирішити се питання; аби ж його вирішити якнайгрунтовніше, я зберу таємні голоси всіх присутніх тут добродіїв і подам після того повний і докладний звіт. Хто знав про Дон Кіхотові химери, ті реготалися на всі заставки, [293] а хто не був утаємничений, для того все це здавалось несосвітенною глупотою - так думали, між іншим, і четверо дон Луїсових слуг та сам пан, а також троє нових проїжджаючих, що допіру завернули у корчму; вони дуже скидалися з виду на стражників та таки стражниками й були. А про голяра то вже й казати нема чого він аж несамовитів, що в нього перед віччю власна його мідниця перетворилась на Мамбрінів шолом, а сідло осляче притьмом хоче в розкішну попону перемінитися. Всі аж за боки бралися, дивлячись, як дон Фернандо голоси збирає підходить до кожного й питає по секрету над саме вухо, що то за цяця, на його думку, що за неї така буча знялась,- сідло чи попона Опитавши всіх тих, що знали Дон Кіхота, він нарешті оголосив - Так от, чоловіче добрий, я вже аж стомився, опитуючи сих поважних панів; і в кого я не питав, усі одностайне казали, що се таки не осляче сідло, а притьмом попона на коня, та ще й не простого, а чистопородного. Хоч-не-хоч треба й вам на сю думку пристати; воно-то вам і ослові вашому, може, й досадно, та нічого не вдієш - се попона, а не сідло, а всі ваші докази нестійні й непереконливі. - Та бодай я спасіння не мав, коли брешу,- так божився голяр,- то ви, панове, помиляєтесь. Бодай моя душа так на тім світі рачки стала, як із сього сідла стала попона! - Ет, що там говорити з дужим не борись, а з вельможним...- ой, що се я кажу! Не думайте, я не п'яний, сьогодні ще й ріски в роті не було. Голяреві теревені не менше викликали серед слухачів сміху, ніж Дон Кіхотові нісенітниці, та тут ізнов прийняв слово наш рицар - Ну що ж, тепер кожен нехай візьме своє, та й по всьому. Що Бог пошле, те й Святий Петро благословить. Один із дон Луїсових слуг сказав - Чи вони змовились усі жартувати, чи що воно таке Аж у голові мені не вкладається, щоб такі розумні люди (бо вони таки на розумних скидаються) та казали насправжки, що це не мідниця, а то не сідло. Аж ні - всі в одну душу так кажуть і говорять; як добре придивитись, то щось воно тут непевне, коли люди в живі очі проти самої правди, проти життєвого досвіду ось таке стверджують. Та нехай мені те та се (тут він увернув досить-таки круте слівце), коли я повірю, хоч і цілий світ буде казати, що це не мідниця голярська, а то не сідло на осла. - А може, на ослицю - докинув парох. - Чи в лоб чи по лобі - зауважив слуга.- Не в тому сила, тут ось що важливо чи то сідло, чи не сідло, як ви, панове, кажете. Тут один із стражників, котрі щойно прибули, теж устряв у суперечку, до якої уважно був прислухався. - Це таке ж саме сідло, як я свойму батьку син,- гукнув він сердито і з оприском,- а хто говорить чи скаже інакше, той, певне, як ніч, п'яний. - Ви брешете, як послідущий лайдак! - урвав його мову Дон Кіхот. Тоді махнув списом, якого весь час із рук не випускав, і, якби стражник був не вивернувся, він би його, певне, до долу прибив. А так спис тільки грякнув об землю й розлетівся на друзки. Два інші стражники, побачивши таку на свого товариша напасть, почали гукати помочі для Святої Германдади. Господар заїзду, який теж до того братства був [294] уписаний, збігав швиденько по свою патерицю й меча и став зразу ж по боці стражників; дон Луїсові слуги обступили кругом свого панича, щоб він, буває, не втік під той розгардіяш; голяр, побачивши ту колотнечу, вхопився за сідло, а Санчо з другого боку вчепився; Дон Кіхот добув меча і напав на стражників; дон Луїс гукав на слуг, щоб кидали його та бігли на допомогу Дон Кіхотові, а також Карденієві та дону Фер-нандові, що за нашого рицаря обстали; священик кричав, корчмариха репетувала, корчмарівна голосила, Маріторна вила, Доротея нестямилась, Люсінда чудувалась, панна Клара умлівала... Голяр гамселив Сан-ча; Санчо молотив голяра; дон Луїс, якого слуга схопив за руку, щоб не втік, так йому дав у зуби, що бідолаха аж мазкою вмився; авдитор кинувся його рятувати; дон Фернандо повалив одного стражника і гатив його носаками; корчмар волав непутнім голосом на поміч слугам Святої Германдади,- разом кажучи, все в корчмі лементувало, кричало, гукало, куйовдилось, жахалось, колотилось, кресалось, дубцюва-лось, брикалось, мордувалось, різалось, кривавилось... І от серед цього гармидеру, колоту і рейваху Дон Кіхотові примарилось раптом, що лиха година занесла його в Аграмантів табір, у саму веремію, і він гукнув на все горло, аж корчма розляглася - Гей, ви, всі! Стійте мені зараз же, сховайте зброю, вгамуйтеся і слухайте мене, кому ще хочеться жити! Почувши той окрик, усі схаменулись, а Дон Кіхот провадив далі - Чи не казав я вам, панове, що сей замок зачарований, що в ньому виводиться десь цілий легіон злих духів От вам іще один доказ ті чвари, що колотили колись Аграмантовим табором, перенеслись і перекинулись вочевидьки сюди. Глядіть лишень той б'ється за меч, сей за коня, той за орла, сей за шолом - усі б'ємось і самі не знаємо за що. Отож підійдіть сюди, пане авдиторе, і ви, пане пароху, нехай один із вас буде цар Аграмант, а другий - цар Собрін і вчиніте, мості-панове, між нами замир'я. Присягаю всемогутнім Богом - велика то ганьба, що ми, чеснородні люди, вбиваємо один одного за якісь там марниці! Стражники хоть і не второпали Дон Кіхотової мови, та доброї од Карденія, дона Фернанда і прибічників його дістали хлости, через те й не хотіли вгамуватись; голяр швидко заспокоївся, бо в тій колотнечі вирвано йому бороду й сідло; Санчо, як вірний слуга, скорився одразу, почувши голос свого пана; четверо дон Луїсових пахолків теж утишились, чом би, подумали, й ні; один лише корчмар галасував, що пора, нарешті, покарати сього нахабу і шаленця, котрий раз у раз йому заїзд баламутить. Вкінці галас таки ущух помалу, а в Дон Кіхотовій уяві осляче сідло так і зосталось до судного дня попоною, мідниця - шоломом, а корчма - замком. Коли всі так-сяк заспокоїлись і замирились, послухавши авдиторової та парохової намови, слуги знов почали домагатись, щоб дон Луїс притьмом із ними їхав; поки він там із ними сперечався, авдитор радив раду з доном Фернандом, Карденієм та парохом, що йому в такій оказії робити - він розповів їм усе, про що дізнався од закоханого юнака. Кінець кінцем справу вирішили ось як раз уже дон Луїс затявся не вертатись додому, хіба що на кавалки його порубають, то дон Фернандо [295] скаже його слугам, хто він такий, і запропонує юнакові поїхати з ним разом в Андалузію, де брат його маркіз прийме шляхетного гостя з належитою повагою і пошаною. Коли слуги дізнались про високе становище дона Фернанда і про непохитний намір дона Луїса, вони постановили проміж себе, що троє поїдуть до старого пана розказати йому, що і як, а четвертий залишиться при доні Луїсі, слугуватиме йому й стерегтиме його невідлучно, поки тії по нього не вернуться або не пришлють од пана нового якого розпорядження. Отак-то владою царя Аграманта і мудрістю царя Собріна втихомирилась нарешті та велика усобиця. Але одвічний ворог згоди і недруг миру, зазнавши такої ганьби та наруги і побачивши, як підігріта ним ворохобня звелася ні на що, надумав іще раз спробувати щастя, зірвавши нову бучу, нову колотнечу. А справа малася от як скоро стражники збагнули, що завелися з ними люди не простого роду, зараз охололи і покинули бойовище, бо зміркували, що хоть як би та бійка скінчилась, їм однаково добре попаде. Тоді один із них, той самий, що його звалив був і топтав дон Фернандо, пригадав собі, що серед численних ордерів на арешт було в нього й розпорядження схопити Дон Кіхота, якого Свята Германдада переслідувала за те, що він визволив тоді кайданників,- недарма ж Санчо Панса того побоювався. Згадавши про ту річ, стражник вирішив перевірити, чи сходяться Дон Кіхотові прикмети з тими, які значилися в ордері. От видобув він із-за пазухи пергамен, розшукав потрібне місце та й почав слебізувати поволеньки (читака з нього був не вельми добрий), за кожним словом скидаючи очима на Дон Кіхота і порівнюючи прикмети, списані в ордері, з його натуральною подобою. Вкінці пересвідчився, що се ж і є той злочинець, згорнув пергамен його в ліву руку, а правою схопив Дон Кіхота за комір, аж йому дихать не дало, і покликнув дужим голосом - В імені Святої Германдади! А хто хоче переконатися в слушності моїх дій, хай прочитає ордер, що велить мені затримати сього опришка з битого шляху! Взяв тоді парох ордер і впевнився, що стражник правду каже - прикмети всі збігалися достотно; а наш гідальго, побачивши, як нечемно повівся супроти нього сей підлий простак, розлютувався непомалу і, хоч у нього самого кістки тріщали, вчепився обіруч стражникові в горло - якби товариші на підмогу не прискочили, то швидше б він духа випустив, ніж Дон Кіхот свою жертву. Корчмар теж кинувся рятувати стражника, бо то був його прямий обов'язок; господиня, побачивши, що чоловік її знов у бійку поліз, зарепетувала знову, а дочка її та наймичка і собі підпряглися, кличучи до помочі всі сили земні й небесні. Санчо подивився, що тут діється, та й каже - Господи, Господи! Правду мовляв мій пан, що замок сей зачарований, бо ніколи нема в нім просвітлої години! Дон Фернандо розборонив стражника й Дон Кіхота і на взаємну втіху обох суборців порозчіплював їм руки, бо той тому в комір був уп'явся, а той тому, в горло. Тільки ж стражники тим не задовольнились і притьмом вимагали видачі Дон Кіхота зв'яжіть, казали, лиходія і нам у руки його передайте, бо так велять королівські закони і припи- [296] си Святої Германдади. Знов і знов покликались вони на право, аби присутні допомогли їм узяти того грабіжника й розбійника, що промишляє по всіх дорогах і роздоріжжях. Слухаючи тої мови, Дон Кіхот тільки посміхався, а потім заговорив упевнено і спокійно - Ех ви, ница ницбта і підла підлота! То це, по-вашому, розбій - кайдани розбивати, невольників визволяти, нужденних рятувати, похилих підіймати, бездольних спомагати Ех ви, ледач ледача і темна темнота! Не дав вам Бог підсліпим вашим розумом спізнати всю велич мандрованого рицарства, не дарував за гріхи ваші свідомості, що не тільки самого такого рицаря, ба й тінь його повинні ви шанувати. Не стражники ви, а тюряжники, з-під знаку Святої Германдади грабіжники та драпіжники! Скажіть мені, який невіглас підписав ордер на арешт такого, як я, рицаря Хіба той недоум не знає, що мандровані рицарі ні під чий присуд не хиляться у них закон - то меч, у них право - то одвага, у них статут - то власна вольна воля Хіба той неук не відає, що жодні грамоти шляхетські не дають таких пільг і привілеїв, які дістає мандрований рицар з того дня й години, коли він висвятиться й присвятиться многотрудному свому ремеслу Хто з мандрованих рицарів платив коли роківщину на короля, черевичне на королеву, хто давав поголовне й одпродажне, возове й човнове Чи то ж кравець бере коли з нього за пошиття одягу, чи то каштелян вимагає постояльного, як у замку своєму його пригостить Який король не садовить його до свого столу Яка панянка не прихиляється до нього всім серцем і не вволює всяку його волю І насамкінець - чи був, чи є і чи буде коли такий мандрований рицар, якому не стане змоги і зваги одважити власною рукою чотириста київ чотирьомстам стражників, які здумають заступити йому шлях РОЗДІЛ XLVI Про знакомиту пригоду зі стражниками і про великий гнів доброго нашого рицаря Дон Кіхота Поки Дон Кіхот виголошував свою декларацію, парох намагався розтлумачити стражникам, що рицар той божевільний, як воно й знати із мови його вчинків, тож нема чого їм ту справу до кінця доводити хоть би вони взяли його й затримали, зразу муситимуть як неосудного на волю пустити. Той стражник, у якого був ордер, заперечив, що не його діло судити, божевільний рицар чи ні він зробить те, що веліло йому начальство, візьме його раз, а там уже нехай хоч триста разів випускають. - Як ви собі хочете,- зауважив парох,- а цим разом ви його таки не візьмете, бо він, бачиться, не дасться вам у руки. Кінець кінцем парох такого їм наговорив, а Дон Кіхот таких нави-творяв дурниць, що стражники мали бути божевільніші за нього, аби не визнали його божевілля. Отож слуги правосуддя втихомирились самі і навіть стали за миротворців між голярем та Санчом Пансою, які [297] досі ще завзято гризлись та змагались. Укінці владою своєю посередницькою вони ухвалили декрет, який хоть почасти, коли не цілком, задовольнив обидві сторони суперечники обмінялись сідлами, а оброті та попруги при них зостались. А з Мамбріновим'шоломом ось як порішили парох дав голяреві потай Дон Кіхота з рук у руки вісім талярів за мідницю, а той видав йому запродажний запис, у якому прирікав, іж тої куплі не касуватиме і за ошуканство нікого не оскаржатиме ні в теперішнії часи, ні теж у потомнії, вовіки амінь. Отак було полагоджено дві найбільші й найповажніші суперечки, залишилось тільки дон Луїсових пахолків умовити, аби троє додому їхало, а четвертий супроводив панича свого, куди б не подався він за доном Фернандом. А що зичлива доля і ще зичливіша фортуна почали вже закоханим парам та завзятим молодцям, у заїзді будучим, пільгу давати і з їхньої дороги перешкоди всілякі усувати, то і ця справа довелася незабаром до щасливого кінця і доброго скутку - слуги здалися на прохання дона Луїса, і панна Клара зраділа тому несказанно хто б на неї глянув, зараз догадався б, яке в неї на душі свято. - Зораїда не розуміла гаразд, що там круг неї діється, і то журилась, то раділа, дивлячись по тому, що малювалось на обличчі у всіх присутніх, особливо в її гишпанця, до котрого вона щохвилі очима і серцем линула. Корчмар же помітив, як парох уладнав справу з голярем, давши йому належну винагороду, почав вимагати, щоб і йому за Дон Кіхота все сплатили - і постояльне, і за понівечені бордюги та за розлите вино; він заприсяг, що не випустить із двору ні Росинанта, ні Санчового осла, поки не оддадуть йому все до останнього шеляга. Парох заспокоїв його, що все буде гаразд, і справді, дон Фернандо оплатив той рахунок, хоч авдитор теж був зохотився в такій оказії гаманцем своїм прислужитись. Таким чином у корчмі знову запанував мир і спокій; тепер вона схожа була вже не на зворохоблений Аграмантів табір, як висловився допіру Дон Кіхот, а на умиротворене Октавіянове царство всі визнавали, що ту злагоду та благодать завдячують вони доброзичливості й красномовності священика та незрівняній щедрості дона Фернанда. А Дон Кіхот, увільнившись од усіх свар і чвар, що то через його самого, то через джуру заводились, вирішив тепер, що пора йому далі путь верстати і довершити славний подвиг, на який його вибрано і призвано. Повен зваги, підійшов він до Доротеї і став перед нею навколішки, та вона сказала, що не буде його слухати, допоки він не встане. Підвівшись їй на догоду, він промовив - Єсть така приказка, ясновельможна панно, що поспіх - то батько успіху, а наполегливість - мати удачі; як показує нам досвід багатьох поважних справ, старанністю та пильністю можна виграти не раз сумнівний, майже безнадійний процес. Та в жодних речах ся істина не виявляється так виразно й очевисто, яке у воєнних діях - швидкістю й постійною готовністю запобігається ворожим намірам і перемога здобувається перше, ніж противник злаштується до оборони. Кажу сеє для того, високославна і можновладна сеньйоро, що вже, на мою думку, немає жадної користі нам у сьому замку довше бавитись, [298] а може, тільки шкода вийти, як самі згодом побачимо. Бо хто знає, чи велетень, ваш ворог, не довідався вже од таємних та пронозливих шпигів своїх, що я іду на його погубу, чи не заховається він, скориставшися з нашого загаю, в замок який неприступний чи в фортецю нездо-бутну, де вже нічого проти нього не вдіє старання моє і потуга невтомної правиці моєї Тим-то, володарко моя пишна, повинні ми, як я вже сказав, швидким рухом тим заходам його запобігти і в чеканні доброї удачі негайно відціля вирушати. Бо від щастя, якого ваша велич прагне і сподівається, відділяє нас тільки мить, коли я стану віч-на-віч проти недруга мого і вашого. По сім слові Дон Кіхот замовк і став спокійно чекати відповіді од прекрасної принцеси; вона ж, прибравши королівської постави, такими словами йому одказала, підладжуючись під рицарський штиль - Складаю вам дяку, пане рицарю, за щире ваше бажання стати мені до помочі в великій моїй притузі, бо так воно й личить правому рицареві, покликаному сиріт спомагати, а гноблених рятувати; дай же, Боже, щоб справдилося моє і ваше бажання, щоб ви на ділі пересвідчились, що є на світі вдячні жінки! А щодо виїзду мого, то рушаймо якнайшвидше ваша воля - то моя воля, розпоряджайте мною по думці своїй і уподобі, бо тая, що звірила вам оборону своєї особи і віддала в ваші руки справу одзискання своїх володінь, не сміє і не важиться піти навсупір тому, що велить ваша мудрість. - Коли так, то з Богом! - вигукнув Дон Кіхот.- Скоро я постережу і побачу, що хтось насмілиться принизити і скривдити таку даму, я ніколи не пропущу нагоди підвести її і посадити на дідичний престол. Отож рушаймо не гаючись, бо звагай, як то кажуть, недобрий чоловік, а прагнення подвигу додає мені крил. Не сотворило ще небо, не бачило зроду пекло того, перед ким би я лякався і тремтів! Сідлай же, Санчо, Росинанта, гнуздай свого осла і королевиного винохода, попрощаймося з паном каштеляном і з усім цим пишним панством та зразу ж і в дорогу! Санчо, який був при всьому тому присутній, похитав головою і сказав - Ах, паночку мій любий! В нашім селі - вір не вір - стала слава-поговір, шанувавши чесні слухи панянські... - А що мене обходять ті поговори, дурню один, чи в селі, чи в місті, чи у всьому світі, чим вони славу мою вмаляють - Як ваша милость гнівиться,-- зауважив Санчо,- то я вже змовчу, не скажу того, що повинен говорити панові своєму кожен щирий слуга, кожен вірний джура. - Кажи собі що хочеш,- мовив Дон Кіхот,- не думай тільки, що мене чимось налякаєш. Як ти сам боїшся, то така вже твоя натура, а я зроду страху не маю,'бо така моя стать. - Ох, Господи милосердний,- зітхнув Санчо,- та я ж зовсім не про те. Я ось що хотів сказати, мені достеменно відомо, що оця-то пані, яка строїть із себе королицю Обізіянського царства, така сама королиця, як мої покійні мамуня, бо якби вона була королицею чи там прйнцизною, то вже ж би не ялозилась по кутках із одним тут, не терлась би та не м'ялась. [299] При цих словах Доротея аж спаленіла вся, бо, ніде правди діти, муж її дон Фернандо вряди-годи, як ніхто не бачив, зривав у неї з уст дрібки нагороди, якої заслуговували його почуття, а Санчо якось підгледів та й подумав собі, що така поведінка скорше до лиця якійсь легковажниці, аніж володарці великого королівства. Тим і не могла вона Санчових слів заперечити і мову йому перебити, а він, казав далі - Се я, пане, до того річ веду, що от ми з вами тиняємось шля-хами-дорогами, бідуємо та гаруємо денно і нічно, а тут якийсь нетруже-ний чорт у сій корчмі нам золоте ябко з-під самого носа вкрав... То якого ж лиха буду я Росинанта сідлати, осла та винохода гнуздати, якої нетечі спішитиму кудись Краще вже на місці тихо сидіти нехай лярва своє пряде, а нам з вами про те байде. Господи Боже, яким страшним гнівом закипів Дон Кіхот, почувши од джури свого такі непристойні речі! Заговорив, а голос йому тремтить, язик затинається, очі огонь крешуть - О підлий хаме, нечемо, нескребе, нахабо, мурляко, злоріко, недо-мово, недотепо, мудю солоний! Та як у тебе язик повернувся сказати отаке при мені і при достойних цих паніях Та що за гидоту, що за паскудство забрав ти в макоцвітну свою голову Геть мені з-перед очей, потворо всьогосвітня, торбо з брехнею, бочко з мерзотою, усипище підлоти, гніздовище облуди, плетуне дурниць, ковалю нісенітниць, вороже честі і шани, яка належиться королівським особам! Геть, і щоб я тебе більше не бачив довіку, під страхом тяжкої кари! І так у його нутрі та лють клекотала, що він стягав раз у раз брови, надимав щоки, водив кругом очима ще й ногою правою насамкінець у землю тупонув. Од тих слів панових, од гнівного його виду знітився наш Санчо і ніби змалився; щоб земля була в ту хвилю під ним запалась і поглинула його, і тому зрадів би. Нічого було робити - повернув, сердега, тил і сховався далі од панського гніву. Та премудра Доротея, знаючи добре Дон Кіхотову натуру, зуміла удобрухати розлютованого рицаря. - Пане Рицарю Сумного Образу,- обізвалась вона до нього,- не покладайте гніву на доброго джуру вашого хоч він і сказав яку дурницю, то, може, було воно не без причини. Знаючи добрий його розум і щиру християнську душу, важко припустити, аби він навмисне злорі-чив і марносвідчив на будь-яку людину. Немає жодного сумніву, що в цьому замку, як ви, пане рицарю, самі мовляли, все діється якимись чарами отож, певно, Санча обмарила якась мара і йому привиділось те, що він казав і що виходить честі моїй на поруху. - Клянуся всемогутнім Богом,- вигукнув Дон Кіхот,- як ваша високість сказала, так воно безперечно і єсть! Якась нечиста сила навела на горопашного Санча туман, і його очам уздрілося таке, що тільки в зачарованому місці може примаритись, бо він, я знаю добре, чоловік чесний і прямодушний, ні на яку обмову не здатний. - А коли так,- упав йому в річ дон Фернандо,- то простіть його, пане Дон Кіхоте, і приверніть йому свою ласку, sicut erat in principio, поки його та мана не підвела. [300] Як було спочатку (латин.). Дон Кіхот заявив, що прощає, і священик пішов завернути Санча. Покірний джура став навколішки і попросив у пана ручку поцілувати; Дон Кіхот на те призволив і поблагословив його, говорячи - Тепер, синку мій Санчо, ти сам гаразд бачиш, що правду я тобі весь час казав у цьому замку все якимись чарами діється. - Авжеж, що все, і я так думаю,- погодився Санчо.- От тільки на ковдрі мене гойдано не чарами, а так таки просто, по-справжньому. - Е, ні, не кажи,- заперечив Дон Кіхот,- якби воно так було, то я помстився б за тебе хоч тоді, а хоч і тепер; а то, бач, і не знати, на кому тої кривди шукати маємо. Всі захотіли знати, за яке гойдання мова мовилась, і корчмар розповів докладно, за що і як довелося Санчові в повітрі політати; розповідь його насмішила гостей непомалу, а Санча була б не менше розізлила, якби Дон Кіхот не запевнив його ще раз, що то все була мана. Щоправда, джура не зовсім був безголовий, аби тим вигадкам повірити; він залишився при своїй думці, що гойдали його таки живісінькі люди, а не привиди чи примари, як запевняв його пан. Ось уже два дні минуло, як це виборне товариство в заїзді стояло; як ладились подорожні вже вирушати, то прирозуміли, як увільнити Доротею й дона Фернанда від обов'язку супроводити Дон Кіхота аж до його села, нібито для відвоювання Обізіянського царства; умовились так, що парох із цилюрником самі його туди відпровадять і там уже шукатимуть якогось ліку, аби вилікувати каліку од того недоліку. Як на те, поуз корчму їхав саме чоловік якийсь волами, от вони й поєднали його собі за підводчика. А везти Дон Кіхота ось як надумали змайстрували ніби клітку таку, штахети шпугами поперечними стягнувши, досить простору, аби йому там зручно сиділось, а потім з намови пароха, який усю цю штуку вигадав, дон Фернандо з прибічниками своїми, дон Луїсові пахолки, стражникі і, нарешті, сам господар заїзду понатягували на себе машкари і поперевдягались хто як міг, аби Дон Кіхот їх не впізнав, та й зайшли тихенько до комірчини, де наш гідальго відпочивав по перебутих тривогах. Підступили до його сонного і про всяку небезпеку безпечного, схопили ґвалтом, скрутили йому руки й ноги,- аж тоді жахнувся він зо сну, та й поворухнутися вже не зміг, дивився тільки зчудовано й здумі-ло на чудернацькі личини, які коло нього порались. Шалениста уява, як завжди, насувала йому химерні думки тепер гадав він, що то на нього напали всі привиди й примари зачарованого замку, що його самого заклято і негоден він ані з місця зрушитись, ані од тої напасті боронитись,- одне слово, все сталося так, як передбачав парох, який цю хитру штуку затіяв. З усіх присутніх один тільки Санчо лишився при власнім образі і розумі; хоч панове божевілля і його за малим не опанувало, тут він зміркував одразу, хто були ті замашкаровані поторочі, але не важився словом озватись, поки не збагнув, на що і про що зловили і зв'язали його пана, а пан теж мовчав, ні пари з уст, чекав, куди його заведе ота недоля. Не куди ж і завела, як у клітку, що тим часом до корчми втягли ввіпхнули його туди, а дошки так міцно поприбивали, що годі було й думати розхитати їх та розламати. Тоді [301] поторочі взяли тую клітку на плечі, і в ту хвилину, як вони мали виносити ЇЇ з кімнати, загримів звідкілясь страховитий голос - таким його намагався зробити цилюрник (не той, що за сідло змагався, а інший) - О Рицарю Сумного Образу! Не журися тим, що у в'язницю тебе вкинуто так-бо треба для того, щоб якнайшвидше довершилася пригода, на яку підняла тебе твоя хоробрість. Завершиться ж вона й закінчиться тоді, коли хижий ламанчський лев поєднається з лагідною то-боською голубкою, коли схилять вони обоє гордії свої голови під солодке подружнє ярмо з того нечуваного союзу постануть на світі завзяті левчуки, що успадкують гострі пазурі доблесного свого породителя. А станеться се ще до того, як погонець за полохливою німфою в своїм нестримнім природнім гоні двокротно одвідає всі зорянії знаки. А ти, о найшляхетніший й напокірніший з усіх джур, що мали будь-коли меча при боці, бороду на обличчі і нюх у нізд іях, не вдавайся в тугу, що в тебе перед очима викрадають таким робом цвіт мандрованого рицарства, бо скоро, як буде на те воля Створителя світу, ти сягонеш так далеко і так високо вгору, що сам себе не впізнаєш обітниці доброго твого пана промовлялися не всує. В імені мудрої чарівниці Брехтіани запевняю тебе, що заслуженина твоя вся буде виплачена, як сам скоро на ділі побачиш. Слідкуй же слідком за сим доблесним завороженим рицарем, іди за ним усюди, аж поки не станете обидва на слушному місці. Я сказав усе, що міг зоставайся з Богом, а я вернусь сюди - сам знаю куди. Наприкінці свого пророцтва цилюрник підійняв раптово голос, а потім понизив його і зарокотав так ніжнотонно, що хто був у жарт втаємничений, і той був ладен повірити віщунові. Дон Кіхот утішився непомалу з того пророкування, бо він одразу збагнув його силу випадало йому, значить, узяти чесний, законний шлюб із коханою своєю Дульсінеєю Тобоською, а з її благословенного лона мали з'явитися на світ левчуки, тобто діти його, на віковічную славу рідній Ламанчі. Свято повіривши в те віщування, він підніс голос, і, глибоко зітхнувши, промовив - О ти, віщуне, хто б ти не був, що таке велике напророчив мені благо! Молю тебе і благаю, попроси в моїм імені мудрого чарівника, що опікується моєю долею, аби не дозволив мені загинути у сій в'язниці, поки не справдяться проголошені од тебе нечувано радісні обітуван-ня. Аби тільки все те збулося, невольничі муки стануть мені за славу, кайдани, що мене сковують - за відраду, тверда підлога темниці моєї - за м'яке і блаженне шлюбне ложе. Що ж до потіхи, якої вділив єси джурі моєму Санчові Пансі, то я, знаючи правдивість його і чесність, вірю і уповаю, що він не покине мене ні в добрій, ні в лихій долі; а як не послужить нам фортуна і я не зможу, буває, подарувати йому обіцяного острова чи іншою високою нагородою його відзначити, то принаймні заслуженина його не пропаде в тестаменті, складенім уже мною, ознаймив я виразно, що йому належить дати, хоть може й не по многих і многоцінних його переді мною заслугах, так по щирій моїй спримозі. Санчо Панса чемненько вклонився панові свому і поцілував йому [302] обидві руці - мав би в одну цьомнути, та не міг,-бо міцно були зв'язані докупи. Тоді ті поторочі знову підняли клітку на плечі й поставили її на волову підводу. РОЗДІЛ XLVII Про те, яким дивним способом зачаровано Дон Кіхота з Ламанчі, а також про інші знамениті події Опинившись таким чином у клітці на возі, Дон Кіхот промовив - Многі і многоважні історії про мандрованих рицарів довелось мені перечитати, та зроду ще не читав, не чув і не бачив, аби заворожених рицарів везено чи несено таким дивним робом і повільним ходом, якого можна сподіватися од сих лінивих і длявих животин зазвичай переношувано їх повітряним шляхом з неймовірною швидкістю, на хмарі якій-небудь чорній або сизій, на огненній колісниці або на гіпо-грифі чи ще на якому такому дивогляді,- а мене везуть ось волами на возі, аж ніяково сидіти, їй-Богу... Та річ можлива, що новітнє рицарство й новітнє чарування іншими мають ходити шляхами, ніж старожитні, і так само, як я став новим рицарем на світі, першим, що відродив призабуте ремесло доблесних шукачів пригод, винайшлися також нові способи чарування і нові засоби пересування для зачарованих. Що ти про се думаєш, синку Санчо - Нічого я про се не думаю,- одказав Санчо,- бо я не такий очи-таний у мандрованому письмі, як ваша милость; одно тільки скажу, хоть і побожитися не гріх всі оці марюки, що тут снуються, аж ніяк не благочестиві. - Чи бач, благочестивих захотів! - вигукнув Дон Кіхот.- Де їм благочестивими бути, коли то все демони наголо, що взяли на себе різні чудернацькі постаті, аби вчинити мені таку нахабу, таку несвітську халепу... Як не віриш, то помацай їх, полапай, сам побачиш, що нема на них тіла, що то все пара, дим, мана і злуда. - Ге, пане, я вже їх лапав,- зауважив Санчо Панса,- так отой гемон, що всім верховодить, цупкий на тілі, що куди тобі! І ще є в ньому щось таке, чого, я чув, у гемонів не буває, бо гемони, кажуть, смердять сіркою та ще всякою поганню, а од сього на півмилі амброю пахтить. Так Санчо казав про дона Фернанда - той вельможний пан і справді, може, напарфумований був. - Не дивуй тому, друже Санчо,- заперечив Дон Кіхот.- Чиню тобі відомо, що всі дияволи - великі штукарі коли й носять при собі які духи, то самі не пахнуть, бо вони ж духи; а як і йде коли од них запах, то не добровонний, а смердючий і зловонний, бо всюди за ними пекло тягнеться, і мукам їхнім нема ніякої пільги, а що бла-гоухання дає радість і відраду, то воно їм недоступне і непритаманне. Коли ж тобі здається, ніби той бік, що ти кажеш, пахне амброю, то [303] або тобі в носі заклало, або він навмисне ману таку пустив, щоб ти не мав його за демона. ' Отаку мову провадили собі пан і слуга; Карденіо та дон Фернандо, боячися, щоб Санчо не розкрив усього їхнього плану, бо вже десь близько біля правди крутився, вирішили, що треба рушати не гаючись. Гукнули нишком корчмаря і казали йому Росинанта окульбачити і Санчового осла осідлати; той швиденько це діло спроворив. Тим часом парох поєднав стражників, аби супроводили Дон Кіхота до самого села за таку й таку поденну плату. Карденіо почепив Росинантові до сідла на один каблук щита, а на другий мідницю і на мигах наказав Санчові сісти на осла та взяти коня за повода, а двох стражників з мушкетами поставив обабіч воза. Перед тим як віз мав рушати, господиня, дочка її та Маріторна вийшли попрощатися з Дон Кіхотом і оплакати нібито його лиху годину. - Не плачте, ласкаві мої пані,- потішив їх Дон Кіхот,- усі ції злигодні нерозлучні з нашим рицарським ремеслом і покликанням. Якби такі нещастя на мене не спадали, не мав би я себе за славетного мандрованого рицаря, бо рицарям без слави і без імені таких пригод ніколи не трапляється, тим-то ніхто в світі їх не знає і не пам'ятає, а з доблесними таке раз у раз буває, бо різні можновладці й інші рицарі заздрять доблесті їхній та одвазі і намагаються каверзами всякими згладити їх зі світу. Та чеснота сама в собі таку має силу, що на зло всьому чорнокнижництву, починаючи од самого винахідника магії Зороастра, вийде переможно з будь-якої небезпеки і осяє землю, як сонце осяває небо. Простіть мені, прекрасні дами, коли я, може, образив вас ненароком (бо свідомо і навмисне я ніколи нікого не ображав), помолітесь Богові, аби визволив мене з темниці, куди вкинув мене якийся злодумний чарівник. Як же я з неї коли на волю вийду, з пам'яті моєї довіку не зникне спогад про ті ласки, яких зазнав я в цьому замкові, і я вважатиму за свою повинність винагородити вас за них, оддячити вам, одслужити. Поки Дон Кіхот розмовляв отак із замковими дамами, парох і ци-люрник прощалися з доном Фернандом та його товаришами, з капітаном та його братом, а також з усіма паннами, що були дуже задоволені своєю долею, особливо Доротея й Люсінда. Вони обнялись сердечно і домовились обмінюватись навзаєм вістями. Дон Фернандо сказав паро-хові, куди писати, щоб повідомити, що станеться з Дон Кіхотом, бо ті новини будуть йому цікаві й приємні, і з свого боку обіцяв написати парохові про все, що могло його цікавити, тобто про своє весілля, про охрещення Зораїди, про долю дона Луїса та про повернення Люсін-ди додому. Парох прирік, що виконає те доручення якнайретельніше; тоді вони ще раз обнялись на прощання, запевняючи одне одного в дружніх почуттях. Тут підійшов до пароха господар заїзду і дав йому якісь папери, що знайшов їх за підшивкою тої самої скриньки, де зберігалась «Повість про безрозсудно-цікавого»; власник, каже, по неї не приходив та вже, мабуть, і не прийде, а мені воно ні до чого, бо читати не вмію, то забирайте, коли хочете, все. Парох подякував йому і, розгорнувши рукопис, прочитав зразу заголовок «Повість про Рінконета й Кортаділья»; [304] згадавши, яка добра була попередня повість, подумав він, що й ця буде незгірша, бо написав її, можливо, той же самий автор. Узяв того рукописа і сховав, сподіваючись прочитати десь пізніше, коли випаде нагода. Потім парох і приятель його цилюрник посідали верхи, заслонили обидва собі обличчя, щоб Дон Кіхот, буває, не впізнав, і рушили за возом. їхали ж ось яким порядком попереду віз, дядько волами правує, по обидва боки, як сказано, стражники з мушкетами, далі Санчо на ослі сунеться, ведучи Росинанта за повід, позад усіх парох із цилюрником, верхи на мулах добрих, з замаскованими обличчями, виступають гідно й поважно, не кваплячись - швидше б їх і не пустили воли-тихоплави. Дон Кіхот сидів у клітці, притулившись до ґрат, ноги вперед витягнув, а руки мав зв'язані, сам тихий і покірний - сказав би, не жива людина, а статуя з каменю тесана. Отак і сунулись мовчки, не поспішаючи; проїхали миль зо дві, в долину спустились; уже хотів підвідчик тут на попас і відпочинок стати, але цилюрник, порадившись із парохом, велів далі їхати за висмиком, казав, гїридоб-ніше для попасу місце, луговина широка і трав'яниста. Послухали цилюрника і далі в дорогу рушили. Коли ж це озирнеться парох, аж у тропі за ними вершників шестеро чи семеро їде, всі добре вдягнені й незгірше споряджені, скоро, бачиться, наздоженуть їх, бо не покволом, як вони, тяжконогі, сунуться, а на мулах жвавих, як ото в каноників бувають, клуса біжать - хочуть, мабуть, на обід до корчми постигнути, що менше вже, як за милю, звідти була. Швидкі догнали загайливих і люб'язненько з ними привітались, а один із подорожніх (справді був то каноник толедський із своїм почтом), побачивши той шикований поїзд - воза, на якому стояла клітка з Дон Кіхотом, стражників, Санча з Росинантом і пароха з цилюрником - не стримався і запитав, кого вони і чого так везуть, хоч, помітивши стражницькі відзнаки, здогадувався, що то якийсь окаянний розбишака або інший злочинець, підсудний Святій Герман-даді. Стражник, до якого, власне, і було звернене питання, одказав - Нехай, пане, сам цей молодець вам з'ясує, чому його так везуть, бо ми того несвідомі. Почувши ту розмову, Дон Кіхот сказав - Сподіваюся, що вашмості панове розуміються на справах мандрованого рицарства Коли так, то я розповім вашмостям про своє нещастя, а коли ні, то не варто й клопоту собі завдавати. Побачивши парох і цилюрник, що подорожні зайшли в речі з Дон Кіхотом Ламанчським, під'їхали ближче, аби таку відповідь дати, щоб хитрощі їхні наяв не вийшли. Каноник тим часом одказав Дон Кіхотові - Правду кажучи, пане брате, рицарські романи знайомі мені значно краще, аніж Вільяльпандові підручники; як тільки за цим діло стало, то можете сміливо говорити нам усе, що хочете. - Ну й слава рогові,- сказав тоді Дон Кіхот.- Знайте ж, мостивий пане, що мене зачаровано й посаджено в клітку через підступні заздрощі злохитрих чаклунів, бо лукаві переслідують чесноту з більшою силою, ніж праведні люблять її. Я, щоб ви знали, мандрований рицар, та не з тих, чиї наймення Слава ніколи не згадала й не увічнила, а з тих якраз, кому судилось на зло всім завидникам, наперекір усім магам Персії, брамінам Індії та гімнософістам Ефіопії закарбувати своє наймення на скрижалях безсмертя, аби воно стало за приклад і взір для потомних віків, аби грядущі мандровані рицарі знали, як осягаються найвищі, найславутніші вершини військової честі й слави. - Пан Дон Кіхот з Ламанчі каже щиру правду,- обізвався па-рох.- Він їде на цьому возі заворожений не за свої гріхи й переступи, а через каверзи й підступи тих, кому чеснота не мила, а доблесть осоружна. Се, добродію, Рицар Сумного Образу (ви, напевне, чували про нього), чиї преславні діяння та вікопомні подвиги будуть вилиті в нерушимій бронзі і висічені в некрушимім мармурі, хоч би як намагалась очорнити їх зависть, хоч би як силкувалась затаїти їх лукавість. Почувши каноник, що і в'язень, і вольний промовляють однаковим бомбастичним штилем, мало не перехрестився з великого чуда та дива,- він ніяк не міг узяти собі в тямки, що все це означає; його супровідники теж нічого не розуміли. Санчо Панса під'їхав до них ближче - послухати, про що мова мовиться, і собі ввернув слівце для ясності - Ви, панове, як собі хочете, а я вам скажу, що мій пан такий самий зачарований, як ми з вами він собі при повнім розумі, їсть, п'є, справляє свою.потріб так, як і всі люди, і як сам ще вчора робив, поки його до клітки не втарабанили. А коли так, то хто вам повіре, що його зачаровано Та'дже чув я. не раз од людей, що зачаровані не їдять, не сплять, не балакають, а мойму пану тільки дай, то переговорить і тридцять аблакатів! А тоді, до пароха обернувшись - Ех, єгомостику, єгомостику! Чи ваша велебність думає, що я вас не вгадав Чи, мо', я не тямлю і не шуплю, до чого ті новітні чари чаруються Ге-ге! Я таки вас добре розпізнав, хоть як ви собі личкуйтеся, добре все розшолопав, хоть як ви собі хитруйте... Та що вже! Де заздрощі, там не питай чесноти, де скупощі, там добра не жди. Лихо його мамі! Якби не ваша велебність, то мій пан оженився б з принцизною Обізіяною, а я б уже на грапа вийшов, ні втять, ні взять, бо Сумний Образ то в мене пан добрий, а я перед ним велико заслужився. То бачу вже, що правду люди кажуть фортунине колесо хутче за млинового крутиться, хто вчора ізверху був, той ниньки насподі. Шкода мені жінки, діточок жаль мав би тато на обійстя губернатором чи хвицокоролем уїхати, паном над островом чи й над цілим царством, а в'їде натомість погоничем, старшим над волами... Се я вам, татунцю, до того кажу, щоб ви сумління мали та мого пана більше не кривдили, а то - ой, спитає з вас Господь на тім світі, що ви мого добродія в тю-рягу запакували, не давши йому ані рятувати когось, ані добра комусь робити. - Курзю-верзю, горох молочу! - сказав на те цилюрник.- Виходить, Санчо, ви з паном обоє рябоє Як подивлюся, то, їй же Богу, і тебе треба зачарувати та до нього в клітку посадити за тії рицарські химороди. В недобрий час дався ти йому на підмову, в лиху годину забажав собі того острова! [306] - Я не дівка, аби комусь на підмову датись,-• одказав Санчо,- хоть би й самому королеві, і то не дамся. Хоть я собі і вбогий, та з діда-прадіда християнин і нікому нічого не винен. А що мені острова закортіло, то комусь, може, кортить чого гіршого. Не родом чоловік славен, а робом чоловіком бувши, можу я і на папу вийти, не то що, а на губернаторя й поготів, бо мій пан такого тих островів поназавойо-вує, що всім пороздає і ще зостанеться. Так що ви, пане цилюрнику, не дуже той,- це вам не бороди голити, в голінні ми всі голінні. Се я вам кажу, бо ми одне одного знаємо мені воза не підвезеш, мене сплоха не налигаєш. А що буцімто мого пана зачаровано, то Бог правду бачить... Ну, та годі вже про се, краще його не ворушити. Змовчав на те цилюрник Санчові, щоб той, буває, з простоти сердечної не ляпнув іще чого зайвого і не викрив того, що вони з парохом надумали. А парох теж цього опасувався тим і попрохав каноника проїхати з ним трохи вперед - тоді він, мовляв, одкриє таємницю закліт-кованого рицаря і ще дещо цікаве розкаже. Каноник погодився і проїхав із своїми людьми вперед; він дуже уважно слухав усе, що парох говорив про Дон Кіхота, про його життя, звичаї та обичаї, а надто про оте божевілля. Розповівши коротенько, звідки воно взялось та до чого довело доброго нашого гідальга, парох пояснив, що тепер везуть вони його в клітці додому,- чи не знайдуть там якої ради на його чудну недугу. Великим дивом дивував каноник із почтом своїм, слухаючи тої незвичайної історії; коли парох доказав до кінця, він так до нього озвався - Доправди, ваша всечесність, як хто, а я вважаю, що оті так звані рицарські романи завдають суспільності чималої шкоди. Я й сам поривався було з пустої та марної цікавості до того добра, починав читати майже всі романи, що в нас друком вийшли, та не спромігся жодного до кінця дочитати, бо все то, бачиться, з одної печі хліб що в одній книзі є, те і в другій, а після тієї та знов тієї. Все те писання й компонування найближче підходить до відомих мілетських баєчок, до тих побрехеньок, що мають на меті лиш розважати, а не повчати, на відміну від байок-притч, які тебе і розважать, і воднораз научать. Хоть же основна мета таких книг - розвага й потіха, вони й того не можуть осягнути, бо повно в їх нісенітниць усяких та несусвітніх небилиць. Ото душі втіха й насолода, як вона споглядає на щось гарне і доладне, чи то живим оком, чи силою уяви, а коли воно бридке й недоладне, то яке там може бути задоволення І яка може бути краса й гармонія, яка доцільність і домірність у книзі чи в романі, де шістнадцятирічний молодик затинає мечем велетня з башту заввишки і розрубує його навпіл, мовби він був із марципана А то ще таку битву нам малюють у ворожому війську мільйон або й більше вояків, а герой романа побиває усіх - хоч-не-хоч, мусимо вірити, що рицар здобуває ту перемогу доблестю потужної своєї правиці... А що казати про ту легкість, із якою королеви чи цісарівни кидаються в обійми до мандрованих рицарів, яких вони вперше бачать Хто, крім останнього неука і невігласа, матиме задоволення, читаючи, як по морю вежа величезна з рицарями пливе, мов корабель той під погожим вітром, у Ломбардії осмеркне, а завтра освіне десь аж у Індії, в царстві попа Івана, що ні Птолемей [307] про нього не чув, ані Марко Поло не бачив Коли мені хто заперечить, що ті історії так же й компонуються, так же й пишуться, як вигадані, тим і не треба вимагати од них правдивості й точності подробиць, то я скажу ось що вигадка завжди тим краща, чим більше на правду схожа, тим більше подобається, тим більше в ній імовірного й можливого. Вигадані повісті мають пристосовуватись до читачевого розуміння; так їх треба писати, щоб, уприступнюючи неможливе, управдо-подібнюючи неймовірне, вони весь час тримали в напрузі нашу уяву, дивували нас, захоплювали, вражали й розважали, щоб подив той завжди йшов у парі з утіхою. Такого наслідку ніколи не осягне той, хто уникає правдоподібності і наслідування природи, а без цих двох речей не може бути досконалого твору. Я не бачив жодного рицарського роману, щоб у ньому всі частини були доладні й домірні, щоб середина добре в'язалася з початком, а кінець відповідав середині й початку; такі в них часом шматки докупи тулять, що виходить не пропорційна постать, а потвора якась чи дивоглядь. Крім того, стиль у них кострубатий, події неймовірні, любощі неподобні, компліменти незграбні, міркування недотепні, описи боїв надто розволіклі, а подорожі - зовсім безглузді; разом кажучи, немає в них ні доброго розуму, ні справжнього мистецтва, і вони цілком заслуговують на те, аби їх вимести геть із християнської землі, як сміття й непотріб. Парох вислухав ті міркування з пильною увагою і віддав належне розумові каноника, признавши йому у всьому рацію. Він заявив, що цілком поділяє таку думку про рицарські романи, через те й попалив без жалю ті писання, яких повно було в Дон Кіхотовій книгозбірні, і тут же розповів, як він робив той перегляд, які книжки в огонь послав, а які помилував. Каноник дуже з того всього сміявся, а потім сказав, що попри всі хиби, які він допіру відзначив, мають романи в собі дещо й хорошого самий уже їхній зміст, саме широке та розлоге поле, по якому вільно перові куди-хотя бігати, дають правдивому талантові можливість якнайкраще проявити свою бистроумність, описуючи бурі на морі, корабельні аварії, бої та січі, змальовуючи доблесного полководця з усіма його прикметами - обачного й проникливого, коли йдеться про ворожі підступи, красномовного й проречистого, як радить чи розраджує вояків своїх, зрілого в намислі, швидкого в рішенні, завзятого в нападі і в обороні,- оповідаючи то про сумні чи трагічні події, то про веселі й несподівані пригоди, виводячи то прекрасну даму, цнотливу, розсудливу та обичайну, то християнського рицаря, хороброго і ґречного, то хвастливого й безсоромного володаря, то вірних і щирих васалів, то великодушних і щедрих сеньйорів. Тут письменник може показати себе чудовим астрологом чи космографом або, скажімо, знавцем музики чи державних справ, а як хоче, то навіть чорнокнижником; може зобразити хитрощі Улісса, побожність Енея, завзяття Ахілла, злигодні Гектора, зраду Сінона, приязнь Евріала, гойність Олександра, мужність Цезаря, милосердя й правосудність Трая-на, вірність Зопіра, обачність Катона - одне слово, всі гарні якості, що роблять славного мужа довершеним або наділяй ними всіма одного героя, або розподіляй їх між багатьма. Як же до сього додати ще приємний стиль і багату уяву, що тримається, разом з тим, близько до дійсності, то, безперечно, йому вдається виснувати-виткати розмаїто-барвисте полотно, принадне й прекрасне в своїй довершеності, і він досягне, таким чином, найвищої мети письменства, про яку я попереду говорив воднораз повчати й розважати. Невимушена форма роману дозволяє авторові бути епіком, ліриком, трагіком і коміком, користати з усіх засобів, притаманних двом найчарівнішим і найприємнішим видам мистецтва - поезії та риториці. Адже епопею можна не лише віршами писати, а й прозою незгірше. РОЗДІЛ XLVIII, де каноник розправляє далі про рицарські романи, а також про інші речі, гідні його розуму - Усе, що ваша ясновельможність допіру сказала, то ціловита правда,- промовив парох до каноника,- тим-то автори рицарських романів і заслуговують особливої догани, що не зважають на вимоги здорового глузду та приписи мистецтва, ідучи за якими, вони могли б навіки прославитися в прозі, як прославились у віршах два царі поетів - грек і римлян. - А ви знаєте,- сказав каноник,- раз якось знесла мене охота скомпонувати рицарський роман, додержуючись усіх тих вимог, які я щойно перечислив, і, правду кажучи, я таки написав аркушів сотню чи й більше; щоб же перевірити, чи так воно виходить, як я собі замислив, давав їх читати різним людям, охочим до такого роду лектури - і розумним та освіченим, і неукам, яким найбільше всякі нісенітниці смакують. І, повірите, всі прийняли моє писання схвально, а проте не став я його до кінця доводити одне, що воно ніби з покликанням моїм незгідне, а друге, що більше на світі невігласів, аніж мудреців; хоть похвала кількох знавців більше важить, аніж огуда цілої громади дурнів, не хотілось мені здаватися на непевний суд високоносної темноти, що переважно й читає такі от книжки. Але остаточно збайдужнів я до свого роману й відмовився від наміру дописувати його, коли приглянувся пильніше до комедій, які нині в театрах виставляються. Я казав собі в думці «Комедії, що тепер у нас на кону граються, зарівно на історичні, як на вигадані сюжети, в переважній своїй більшості нікчемні, бо нема в них ні складу, ні ладу, проте юрба ходить на вистави з великою охотою; автори, які їх пишуть, і актори, які грають їх, кажуть, що вони й повинні бути такими, а не інакшими, бо публіка саме до такого добра ласа, а справжні п'єси, написані за певним планом і скомпоновані за всіма правилами мистецтва, знайдуть схвалення хіба трьох чи чотирьох знавців, а ширший загал їх не сприймає, бо той ар-тизм не до шмиги,- авторам же і акторам випадає юрбі годити, що хлібом їх годує, а не про думку небагатьох дбати. Так само може і з моїм романом статися я ночей не досипатиму, мистецьких приписів пильнуючи, а шана мені така буде, як тому кравцеві, що дарма шив ще й нитки свої докладав». Не раз переконував я акторів, що негаразд вони инять більше б вони і публіки збирали, і слави собі залучили, якби виставляли правдиво художні комедії, а не всякий мотлох,- так де, затялися, як на пні стали, не слухають ніяких доказів, не хочуть бачити очевидних речей. Раз якось, пам'ятаю, сказав я одному такому упертюху «Ви пригадуєте, як перед кількома роками в Гишпанії поставлено було три трагедії знаменитого нашого поета, які здивували, схвилювали і захопили геть усіх глядачів, учених і невчених, обранців і юрбу, і дали акторам більше збору, ніж тридцять найліпших комедій, що виставлялися пізніше».- «Аякже,- відповів той актор.- Вашець певно має на увазі Ізабелу, Філіду та Олександру».- «Ви вгадали,- підтвердив я.- Зважте на те, що в них суворо дотримано всіх приписів мистецтва, і все-таки бачите, які вони, бачите, як вони всім сподобались. Виходить, винна не публіка, яка нібито вимагає всяких дурниць, винні ті, що не вміють дати їй чогось кращого. Отже немає дурниць і в таких комедіях, як «Покарана невдячність», «Нумансія», «Закоханий купець», «Доброзичлива суперниця» та деяких інших, що належать перу талановитих поетів і принесли славу і шану, а лицедіям немалий зиск». Довго я ще говорив із ним, він, здавалося, був навіть трохи збентежений, але зрештою мені так і не пощастило вибити йому з голови тих помилкових думок. - Ваша ясновелебність зачепила предмет,- сказав тут парох,- який збудив у мені давню неприязнь до комедій, що виставляються в наші часи; вона в мені майже така сильна, як нехіть до рицарських романів. Туллій сказав колись, що комедія має бути дзеркалом людського життя, зразком звичаїв і образом істини, а наші новітні комедії - то дзеркало недоумства, зразок глупости і образ розпусти. Хіба ж то не глум, не наруга над мистецтвом, коли в першій яві перед нами дитина в сповитті, а в другій уже бородатий чолов'яга Хіба ж то не безглуздо - малювати старого хоробрим, а молодого боягузом, слугу ритором, джуру радником, короля поденщиком, а королівну помивачкою А як мається справа з єдністю часу і місця дії Я бачив комедію, в якій перша дія відбувається в Європі, друга в Азії, а третя в Африці; якби була в ній четверта дія, вона відбувалася б напевне в Америці, щоб охопити всі частини світу. Коли в основі комедії повинно лежати наслідування дійсності, то навіть напівосвіченого глядача навряд чи може задовольнити п'єса з часів короля Пепіна чи Карла Великого, за головного героя в якій виведено б цісаря Іраклія, що нібито ходив хрестовим походом до Єрусалиму і визволив Гріб Господній подібно до Готфріда Бульйонського, хоч між цими двома героями бозна-скільки років пролягло. А коли події у п'єсі вигадані, то навіщо мішати їх з історичними, та ще з такими, що відбувались у різний час із різними діячами, навіщо така неправдоподібність, навіщо такі явні і непростимі помилки А що найгірше, знаходяться невігласи, які вважають це за найвище мистецтво, а бажати чогось іншого, то, по-їхньому, шукати пташиного молока. А взяти «Божественні комедії»! Скільки тут понавигадувано чудес, яких ізроду не було, скільки непевного й апокрифічного, скільки плутанини всякої, коли чудеса, що творив один святий, приписуються іншому. Ба навіть у світських комедіях наважуються автори виводити чудеса на тій єдино підставі, що чудеса [310] й видіння, як вони їх часом називають, справляють велике враження на темну темноту і принаджують до театру силу публіки. Все те робиться на шкоду істині, на глум історії, на ганьбу гишпанському письменству, бо чужоземці, які в своїх творах ретельно дотримуються законів комедії, вважають нас за варварів і невігласів, бачивши в нашому театрі стільки всяких дурниць і нісенітниць. Можуть заперечити, що основна мета прилюдних видовищ, дозволених у добре вряджених державах, то, мовляв, дати громаді невинні розваги і одвернути її од лихих настроїв і нахилів, що породжуються безділлям, і коли, мовляв, цієї мети досягає будь-яка комедія, добра чи погана, то навіщо встановлювати тут якісь закони, навіщо зв'язувати якимись вимогами тих, що компонують п'єси, і тих, що їх виставляють,- адже всяка п'єса своє діло робить. Та це не виправдання, відповів би я на такі докази адже згаданої мети незрівнянно краще і скорше досягають саме добрі комедії, а не ледачі, бо, побувавши на розумній і майстерно зробленій виставі, глядач вийде з театру, розвеселений жартами, захоплений дією, навчений мораллю, збагачений думками, напучений прикладами, остережений перед небезпеками, обурений пороками, закоханий у доброчесність, бо всі ці почуття повинна збуджувати порядна комедія в душі слухача, хоч би який він був грубий і неотесаний; само собою зрозуміло; що комедія, в котрій є всі ці достойності, дасть незмірно більше розваги, потіхи й науки, аніж п'єса, що нічого того не має, а такі майже всі сьогочасні комедії. І провина за те падає не на поетів, що їх компонують деякі з них добре бачать свої помилки і знають, як треба писати; біда в тому, що комедії перетворились на товар, і драматурги кажуть (і кажуть щирісіньку правду), що жоден театр не купить у них п'єси іншого штибу, тож мусять вони, аби своє писання прилаштувати, зважати на вимогу театру. Доказом цієї сумної істини можуть бути і незчисленні комедії, написані одним із найщасливіших геніїв нашого королівства в них багато блиску і грації, чудові вірші, глибокі думки, мудрі сентенції, нарешті витворний і піднесений стиль, що прославив їх на цілий світ,- а проте лише деякі з них справді досконалі, бо автор намагався здебільшого пристосуватись до акторських смаків. А інші то взагалі пишуть таке несосвітенне, що іноді зразу після вистави лицедії мусять тікати і десь ховатися, боячись переслідувань, як це вже не раз траплялось, коли в п'єсі уймалася честь королю або якомусь владоможному родові. А всі ті неподобства і багато інших, про які я зараз мовчу, можна було б припинити, якби в столиці якась розумна й освічена людина проглядала всі комедії перед тим, як їх на кін випускати, і то не тільки в столичному місті, а в будь-якому театрі на землі гишпанській, і щоб без дозволу за відповідним підписом і печаткою ніхто не важився жодної п'єси виставляти; всі лицедії мусили б комедії спершу до столиці на схвалення посилати, а тоді вже грати їх без обави, письменники ж, опасуючись суворого суду знавців, старалися б працювати над своїми творами пильніше й ретельніше. Таким робом у нас з'явилися б добрі комедії, які повністю відповідали б своєму призначенню, бо від них була б народові розвага, гишпанським авторам - добра слава, виконавцям - порядний заробіток і цілковита безпека, владі - спокій від крамоли. А якби тій самій людині чи ін- [311] шій якій доручити перегляд рицарських романів, що мають друком виходити, то в нас би могли з'явитися і такі довершені книги, про які мріє ваша ясновелебність вони збагатили б нашу мову добірними, коштовними скарбами красномовства, і сталося б так, що нові романи геть затьмарили б славу давніших, даючи приємну розвагу не тільки дозвільним неробам, а й людям великої праці, бо як тятива лука не може бути весь час нап'ятою, так само й природа людська, не бувши невтомленною, потребує якогось пристойного відпочинку. На цьому урвалася розмова каноника з парохом, бо тут до них під'їхав цилюрник. - Оце, пане ліценціате,- сказав він парохові,- те місце, де, я гадаю, добре нам буде на полудень стати, та й волам попас незгірший, трава буйна і сочиста. - Так воно й мені здається,- погодився з ним парох. Тоді парох сказав про свій намір каноникові, і той, зваблений розкішним краєвидом долини, що леліла перед його очима, вирішив теж тут із ними перепочинок зробити. Щоб натішитись прегарною містиною та розмовою з парохом, який дуже йому до душі припав, а також дізнатися краще про Дон Кіхотові подвиги, каноник звелів челядникам своїм сходити до заїзду, що вже зовсім недалечко звідти був, і принести чогось попоїсти, бо на полудень, казав, тут станемо. Слуга відповів на те, що обозний їхній мул певне вже там, припасу на ньому нав'ючено досить, отже в корчмі доведеться взяти хіба що оброку для мулів. - Коли так,- сказав каноник,- то ведіть туди всіх мулів, а обозного сюди приведіть. Поки вони там обговорювали всі ці справи, Санчо, здихавшись непевного нагляду пароха й цилюрника, вирішив, що тут йому самий час із Дон Кіхотом розмовитись. От підійшов він до клітки, в якій сидів ув'язнений його пан, та й каже - Знаєте, пане, аби вже мати собі чисте сумління, мушу сказати вашій милості дещо про оце ваше зачарування. Тут таке діло оті двоє, що машкари собі на лице вчепили, то не хто інший, як цилюрник та парох із нашого таки села, і здається мені, що то вони із заздрощів вас отак-о запакували, бо ви подвигами своїми славутніми далеко їх позад себе зоставляєте. Коли се так, а воно ж так і є, то вас, виходить, не зачаровано, а ошукано і одурено. Аби переконатися в тому, хочу в вас дещо спитати, і як матиму од вас ту відповідь, якої сподіваюсь, то ви самі побачите, що вас одурено в живі очі і що то не чари такі наслано, а просто ви глузду відбилися. - Питай що знаєш, синку мій Санчо,- сказав Дон Кіхот,- а я вже тебе вдовольню і на всяке твоє питання відказ подам. От ти говориш, що ті двоє, які з нами їдуть, то ніби знайомці наші й односельці, парох і цилюрник; може, воно так тобі й здається, але ти не думай ніяким світом, що так воно і є насправді. Ти так собі міркуй і так розважай, що коли вони на твої очі схожі до пароха й цилюрника, то значить ті, котрі мене зачарували, взяли на себе їхній образ і їхню подобу (адже чаклуни мають силу в кого-хотя перекидатися), а образ приятелів наших вони на те тільки взяли, аби ману на тебе пустити або загнати [312] тебе в лабіринт химер, з якого ти зроду не виплутаєшся, хоть би навіть мав при собі Тезеєву ниточку. Іще для того вони це зробили, щоб і мій розум отуманити, аби я не міг зміркувати, звідки на мене таке нещастя впало, бо от ти мені кажеш, що нас супроводжують нібито парох і цилюрник із нашого села, а я бачу, що мене в клітку засаджено, і певне знаю, що ув'язнити мене могла б тільки якась надприродна сила, а зовсім не людська,- що ж мені тут залишається думати й говорити Хіба тільки одне ції чари перевершують і переважують всі ті, про які я будь-коли читав в історіях мандрованих рицарів. Отож нічого собі не думай і не гадай, бо то такі парох із цилюрником, як я турок. А як хочеш мене про щось питати - питай, я ладен хоч і до самого рана тобі відповідати. - Матінко Божа! - гукнув з того дива Санчо.- Невже ж таки голова в вашої милості така цвіла і макоцвітна, що ви очевидної правди не бачите Та'дже правду святу кажу, що ця ваша біда й неволя не од чар зовсім постала, а од злоби та заздрощів! Хочете, я зараз доведу вам, що немає тут чарування й заводу Скажіть же мені, пане, дай Боже вам із цієї напасті вискочити і впасти неждано-негадано в обійми моєї Дульсінеї... - Та годі вже. заклинати, Санчо,- перервав його Дон Кіхот,- питай мерщій, чого тобі треба, я ж казав, що на всі питання якнайповнішу дам відповідь. - І я ж того прошу,- сказав Санчо,- і хочу, аби ви мені геть-чисто все сказали, цілу правду, мовляв, без обрізків, як належить говорити всім тим, що воєнним ремеслом бавляться, як ви, пане, і прозиваються мандрованими лицарями... - Та кажу ж тобі, що не збрешу,- відповів Дон Кіхот,- питай-бо швидше, Санчо, вже ти мені увірився, говорячи отак наздогад, науверти, манівцями. - Та я ж знаю, що ви, пане,- чесна, правдива і щира душа,- сказав Санчо.- А коли вже воно до слова прийшлося, то хочу я в вас, пане, спитати, чи після того, як вас у клітку посаджено і нібито зачаровано, чи не хотілося вам і не манулося, вибачайте, надвір сходити, за великим, як то кажуть, або хоч і за малим ділом - Я не розумію, що таке надвір ходити. Як хочеш, Санчо, щоб я тоді дав пряму відповідь, то сам, будь ласка, ясніше висловлюйся. - Та невже-таки ваша милость не розуміє, що то велике, а що мале діло Це ж усякій дитині ясно! Я, бачите, про те, що, може, вам хотілося за цей час одкласти чи одлити. - А, тепер уже знаю, Санчо. Хотілося, та й не раз, і зараз оце при-спічило. Рятуй мене, синку, бо лихо буде. [313] РОЗДІЛ XLIX, де наводиться прерозумна розмова Санча Панси з паном його Дон Кіхотом - Еге! - сказав тоді Санчо.- Так же воно, виходить, і єсть. Оце-то я й хотів у вас випитать, так хотів, що аж ну. От ви слухайте сюди, пане. Як ото, буває, кому зле діється, то люди кажуть що йому, кажуть, сталося Не їсть, не п'є, спитай його про що, то балака таке - не своє... Певно ж йому пороблено (себто, вважайте, зачаровано його). Виходить, що ті, котрі не їдять, не п'ють, не сплять, надвір не ходять, як той казав,- ото і єсть зачаровані. А ті - ні, що їм того хочеться, що й вашій милості, що вони п'ють, як їм дають, їдять, коли мають що, говорять до ладу, коли в них що спитаєш. - Правда твоя, Санчо,- одказав Дон Кіхот,- але я вже говорив тобі, що всякі бувають чари, колись одні були, а тепер інакші настали у наш час, можливо, роблять зачаровані все те, що я роблю, хоч давніше й не робили, а вже коли так повелося, то нічого не вдієш і нічого цим не докажеш. Я знаю, що мене зачаровано, я в тому певен, і сумління моє спокійне. Тоді б воно мене гризло й мучило, якби я знав, що на мені ніяких чар нема, а я з боягузтва чи з недбальства сиджу слухняно й безчинно в сій клітці, не виправдовуючи сподівань багатьох і багатьох покривджених та пригнічених, яким, може, в цей самий час конче потрібна моя оборона й допомога. - Так воно чи інак,- зауважив Санчо,- а для вашого ж, пане, добра й спокою ліпше було б, якби ви з сієї в'язниці якось на волю вийшли, а я то вже перервуся, аби вам допомогти та вас із сієї халепи вирвати. А тоді спробували б і на Росинанта сісти (його теж, мабуть, зачаровано - бачите, який похилий та похнюпий) і пригод пошукати, може, таки доля нам усміхнеться. А як нам воно не вдасться, то назад у клітку хоч коли поспіємо, і я прирікаю вам, яко вірний і щирий джура, що сяду в тую клітку з вами разом, коли вже ваша милость така нещаслива, а я такий дурний, що рятунку не знайдемо. - Друже Санчо,- сказав тоді Дон Кіхот,- я згоден зробити так, як ти хочеш; коли знайдеш яку добру раду, аби мене порятувати, я тобі у всьому скорюся. Та тільки, Санчо, ти сам побачиш, що думка твоя про моє нещастя хибна й неслушна. Отаку розмову провадили пантрований рицар та його несхитрований джура, аж над'їхали до того місця, де, повстававши з мулів, чекали вже на них парох, каноник і цилюрник. Підвідчик зразу ж розпріг воли й пустив їх на волю, на розкішну зелену пашу. Прегарна та місцина наче вабила до спочинку - не таких, правда, зачарованих людей, як Дон Кіхот, а таких тямущих і розсудливих, як його джура. Санчо попросив пароха, щоб дозволив панові вийти на яку часинку з клітки, бо як його не випустять, то в'язниця може занечиститись, а воно ніби й не личить для такого чеснородного в'язня, як його пан. Парох зрозумів, у чому річ, і сказав, що він охоче вдовольнив би це прохання, але боїться, щоб Дон Кіхот, як опиниться на волі, не втік і знову за своє не взявся, а тоді, мовляв, шукай вітра в полі. - Я ручуся, що він не втече,- сказав Санчо. [314] - І я ручуся,- підхопив каноник,- а надто,- як він дасть мені рицарське слово, що нікуди без нашого дозволу не піде. - Даю,- сказав Дон Кіхот, який дослухався до тої розмови.- Та воно ж і без того заворожена людина (от хоч би й я) собою не розпоряджається, а той, хто її заворожив, може так ізробити, що вона триста років на однім місці недвигою стоятиме чи лежатиме, а коли спробує тікати, то він ульот її заверне. А коли так, то краще випустіть мене, бо й вам воно на користь вийде; як же ви не згодні, то відійдіть кудись далі, бо заявляю, що як у клітці лишуся, буду змушений образити ваш нюх. Тоді каноник узяв його за руку (а руки Дон Кіхота були, як ми вже казали, зав'язані) і на слово честі випустив із клітки. Несказанно врадуваний рицар потягнувся перш усім тілом, а потім підійшов до Росинанта, поляскав його по боках і промовив - Маю надію на Бога та й на Матір Його Пречисту, що незабаром вони вволять наші з тобою бажання, о квіте й зерцало кінського роду ти знов возитимеш на собі сього пана, а я, верхи на тобі сидячи, певнитиму знов справу мою велику, заради якої послав мене Господь на сей світ. По сім слові Дон Кіхот подався разом із Санчом у затишний куточок, а звідти вже вернувся з почуттям великої полекші та з гарячим бажанням перевести в діло задум свого джури. Каноник же приглядався пильно до Дон Кіхота і дивувався з того великого та незвичайного божевілля розмовляє чоловік і на питання відповідає ніби цілком розумно, а зайде річ про рицарство, одразу берега пускається, не знати що городить. От як усі вже розіслались на зеленій травиці, ждучи, поки челядник харчі принесе, каноник, зрушений співчуттям до Дон Кіхота, так із ним заговорив - Чи то можебна річ, пане шляхтичу, аби читання тих нікчемних та пустодзвонних романів рицарських так на вас подіяло, що ви зовсім із плигу збилися й забрали собі в голову, ніби хтось вас зачарував, і ще всякі такі речі, далекі від дійсності, як брехня од правди Чи може людський розум допустити й повірити, що на світі справді були всі ті незчисленні Амадіси, незліченні рицарі-славути, трапезонтські цісарі, Фелісмарти Гірканські, всі ті коні-виноходи, подорожні панянки, всі ті змії, песиголовці, велетні, почвари, всі ті нечувані пригоди, чари та химери, всі ті битви та баталії, всі ті препишні шати, закохані королівни, всі ті джури, що на графів повиходили, всі ті кумедні карлики, всі ті любовні послання та признання, всі ті красуні й героїні - разом кажучи, всі ті несосвітенні дурниці, якими нашпиговані й начинені рицарські романи Що до мене, то я вам скажу поки читаю їх і не думаю, що все то брехня і бридня, поти маю деяку втіху, але скоро уявлю собі, що воно справді таке, зараз шпурляю того романа, хоть би й найкращого, у стіну, а якби в мене під ту хвилю коминок горів, я б його в огонь кинув, бо всі ті книжки заслуговують на таку кару, бо все то вигадки й небилиці, бо поведінка їх героїв позбавлена будь-якої правдоподібності, бо вони творять нові єресі і проповідують новий спосіб життя, бо темна темнота вірить у них кінець кінцем і має за щиру правду всі їхні нісенітниці. Зухвальство їхнє до того доходить, що вони наважуються баламутити голови навіть мудрим чеснородним шляхтичам, як ми те бачимо на прикладі вашої милості; не хто ж, як вони, довели до того, що треба було аж у клітку вас посадити і везти отак на волах, як возять, буває, од села до села лева чи тигра якого, що людям за гроші показують. Та ну ж бо, пане Дон Кіхоте, пожалійте себе, поверніться в лоно розуму, адже благі небеса не поскупились вам на те добро, тож користайте ним так як слід, оберніть ваші небуденні здібності на читання інших книг, спасенних для умислу вашого і хвальних для вашої честі. Коли ж природні ваші нахили непереборно пориватимуть вас до оповідань про подвиги та геройські вчинки, то розгорніть Святе Письмо і почитайте Книгу Суддів - там знайдете високі доблесті і великі діяння, і все ж то величне та правдиве. Лузітанія мала свого Вірі-ата, Рим - свого Цезаря, Карфаген - Ганнібала, Греція - Олександра, Кастілія - графа Фернана Гонсалеса, Валенсія - Сіда, Андалузія - Гонсала Фернандеса, Естремадура - Дієга Гарсію де Пареде-са, Херес - Гарсію Тереса де Варгаса, Толедо - Гарсіласа, Севілья - дона Мануеля де Леона, і історія їхніх преславних подвигів може бути цікавою, повчальною, приємною і захопливою лектурою для будь-якого високого ума. Таке заняття справді гідне світлого розуму вашої милості, пане Дон Кіхоте, такі твори поглиблять ваші знання з історії, зміцнять у вас повагу до чесноти, наставлять на все добре, ушляхетнять ваші звичаї, навчать бути сміливим без нерозважності, одважним без зухвальства,- і все те буде Богові на хвалу, вам на пожиток, а вашій рідній Ламанчі (бо саме звідти, чув я, походить ваша милость) на честь і славу. З напруженою увагою слухав Дон Кіхот, що говорив йому каноник; коли ж той скінчив, він подивився на нього і, помовчавши хвилю, сказав - Здається мені, пане шляхтичу, що орація вашої милості до того змагала, аби запевнити мене й переконати, ніби на світі зроду не було ніяких мандрованих рицарів, а всі рицарські романи - фальшиві, брехливі, шкідливі і зовсім для суспільності непотрібні, і що негаразд я робив, як читав їх, іще гірше, як їм вірив, а найгірше, як вирішив їх наслідувати, обравши собі з їхньої направи та науки многотрудне ремесло мандрованого рицаря, бо ви твердите, що на світі не було жодних Амадісів, ні Гальського, ні Грецького, ані всіх інших рицарів, що їхні подвиги в тих романах описуються. - Ваша милость цілком вірно зрозуміла мою думку,- сказав на те каноник. А Дон Кіхот провадив далі - А ще додала до того ваша милость, що ті книги завдали мені буцімто великої шкоди, схибнувши мене з розуму й довівши до клітки, і що треба мені схаменутись і вдатись до інших, правдивіших книг, корисніших і цікавіших за ті романи. - Правда,- підтвердив каноник. - А я, щоб ви знали,- сказав тоді Дон Кіхот,- гадаю якраз навпаки не я божевільний і зачарований, а ви, ваша милость, коли насмілились замахнутися по-блюзнірському на те, що визнане всіма за дійсне і за істинне; хто ж його заперечує, як ваша милость, той за- [316] сЛуговує кари, на яку ви ладні засудити нелюбі ¦ вам книги. Адже переконувати когось, ніби на світі не було ні Амадіса, ані жодних мандрованих рицарів, про яких стільки романів понаписувано, то все одно що твердити, ніби сонце не світить, мороз не студить, а земля нас не носить. Де той мудрагель, що здоліє довести комусь, ніби все те неправда, що пише історія про королівну Флоріпеду та Гвідона Бургундського чи про Ф'єрабраса та штурм Мантібельського мосту за часів Карла Великого Та я ладен на свою душу присягнути, що це така сама правда, як те, що тепер день! А як це все брехня, то виходить, що не було ніколи ні Гектора, ні Ахілла, ні троянської війни, ні Дванадцятьох Перів Франції, ні англійського короля Артура, який і досі літає десь вороном, а його там усе виглядають, що от-от вернеться. То, може, хто скаже, ніби і то все вигадки - історія Гверіна Скупого і пошуки святого Граля, ніби то все байки - кохання Трістана та королеви Ізольди, а також Джіневри та Ланцелота, коли ще живуть люди, що десь краєчком пам'яті пригадують, як бачили колись двірську даму Кінтаньйону, найкращу виночерпицю на всю Велику Британію. І це суща правда, бо пам'ятаю, бабуся моя, панотцева мати, як побачить, було, яку дуенью в довгому покривалі удовичому, то каже, було, мені «Поглянь на неї, внучку - чиста тобі дуенья Кінтаньйона!» З цього я роблю висновок, що бабуся моя знала її особисто або принаймні бачила десь її портрет. А хто зважиться заперечити правдивість історії Петра й прекрасної Магелони, коли в королівській збройни-ці і досі зберігається .кілок, з допомогою якого сей доблесний рицар керував дерев'яним конем, що ним у повітрі літав,- там такий великий, більший за голоблю; а коло того кілка лежить сідло Баб'єки, а в Рон-севалі зберігається Роландів ріг, убільшки з добру колоду. Звідси випливає, що таки існували справді і Дванадцять Перів, і Петро, й Сід, і - ще премногі рицарі, що, славлять люди, їздили по білому світу, пригод шукаючи. Або, може, скаже хто, що не було мандрованого рицаря, завзятого лузітанця Жоана ді Мерлу, який загнався аж у Бургундію і бився в місті Аррасі із знакомитим паном де Шарні, що звався мосьє П'єр, а потім у місті Базелі з мосьє Анрі де Реместаном, пере-мігши обох тих суборців і доказавши великої слави; що не було пригод і поєдинків, одбутих у тій же самій Бургундії двома завзятими гишпанцями один був Педро Барба, другий - Гутьєрре Кикоть (од якого я прямо веду свій рід по мечу), а звоювали ж вони синів графа де Сан-Поля Або, може, не мандрував до Німеччини, пригод шукаючи, Дон Фернандо де Гевара, не бився там з мессером Георгом, двірським рицарем дука Австрійського Чи, скажете, то все жарти були - тії герці, що їх викріпив завзятий Суеро де Кіньйонес, ті поєдинки, що мав пан Луїс де Фальсес з Дон Гонсалом де Гусманом, рицарем кастільським, і ще многі подвиги рицарства християнського, і нашого рідного, і чужоземського Ні, кажу я, все то щира і суща правда, а хто її заперечує, ще раз кажу, той без усякого сумніву позбавлений доброго розуму і здорового глузду. Великим дивом дивувався каноник, слухаючи Дон Кіхотової мови, Де правда перепліталася з вигадками; його вразила також гідальгова неймовірна обізнаність у справах, належних і стосовних до мандрованого рицарства. [317] - Не можу не визнати, пане Дон Кіхоте,- заговорив до нього каноник,- що в словах вашої милості є дещо правдиве, особливо такі, де ви говорили про гишпанських мандрованих рицарів. Припускаю також, що справді були на світі Дванадцять Перів Франції, але на можу повірити, аби вони робили все те, що пише про них архієпископ Турпін. Власне, річ тут ось як малася то були рицарі, обрані од французьких королів і названі перами, тобто рівними, бо справді, були всі однаково шляхетні, доблесні й мужні - принаймні так усі казали й думали. То був ніби опрічний рицарський орден, як от тепер у нас s орден Святого Якова чи Калатрави - ті, що до них належать, мають бути наголо рицарями сміливими, мужніми й чеснородними, як нии$ кажуть, наприклад, «рицар ордену св. Іоанна» або «рицар Алькантария так давніш говорено «рицар із Дванадцяти Перів», бо до того ордену обрано було й прийнято дванадцятеро лицарів, рівних своїми заслугам ми. Немає також ніякого сумніву, що був Сід, що був Бернардо делі Карпіо, а от в оповіданнях про їхні подвиги чимало є, на мою думку^ непевного. А що ваша милость казала про кілка, який нібито Петрові належав і зберігається в королівській збройниці поряд із сідлом Баб'є^ ки, то тут я вже каюся чи то з мого недоуцтва, чи з недобачення я його там не помітив; сідло ще роздивився, а кілка не зауважив, хоть він, казала ваша милость, такий великий. - А все ж таки він там є,- заперечив Дон Кіхот,- і коли хочете знати, його ще шкурою телячою обгорнуто, щоб цвіллю не брався. - Може, й так,- сказав каноник,- але саном моїм клянуся, я не пригадую, аби там його бачив. Та даймо на те, що він там справді є - то ще не доказ, щоб я повірив усім небилицям про всяких Амадісів та силу-силенну інших рицарів, які в романах описані, та й вашій милості, такій поважній, добрій і розсудливій людині, не годилось би вважати за правду всі ті безлічні й безглузді вигадки, які містяться в тих баламутних рицарських романах. РОЗДІЛ L, Про мудрі сперечання, які провадив Дон Кіхот із каноником, та про деякі інші події - Овва! - вигукнув тоді Дон Кіхот.- То виходить, що книги, друковані з королівського дозволу, схвалені відповідальними урядовцями, читані повсюдно, з великою вподобою, славлені великими й малими, бідними й багатими, вченими й невченими, простолюдом і шляхтою, одне слово, людьми всякого роду, стану і статі,- виходить, що всі вони брехливі Та в них же все описується так правдиво й достотно; про всякого рицаря, скільки їх там було, сказано, хто в них батько й мати, яка рідня, звідки вони самі, скільки кому років, де хто був, і що робив - все те показано ряд по ряду, день по дню. Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш! Чи [318] т0 ж не втіха над утіхами, як перед нашими очима така, приміром, малюється картина величезне смоляне озеро кипить-клекоче, буль-бахами гарячими, кишить-броїться змієм, гадом, ящуром, усяким дивоглядним та страхолюдним звіром, а з-посеред озера голос чийся жалібний тужить-лебедіє «О рицарю, хто б ти не був, що дивишся на се жахливе озеро, як хочеш добутися скарбів, що сховані під його чорними хвилями, то яви мужність доблесного твого серця і пірни в чорну пучину розпломенілої сії вологи, бо як ти сього не зробиш, то не сподобишся лицезріти пишновеличних чудес, що криють у собі й хоронять сім палаців сімох чарівниць, котрі знаходяться на дні сього чорно-муття». А рицар, скоро вчув той голос плачливий, зараз, аніже не мір-куючись, про жодну небезпеку не дбаючи, тяжкокутої зброї з себе не здіймаючи, вручає душу свою Богові та й дамі своїй коханій і кидається без ваги в теє озеро кипляче і неждано-негадано опиняється - де б ви думали - серед якогось лугу барвистопишного, що перед ним блякнуть і никнуть прославлені Поля Єнісейські. І небо там, здається йому, ясніше, і сонце дужче яскріє, мов помолодшало; а це де взявся перед очима гай пречудовий, дерева там усе майні та ряснолисті, зелень така яра, що любо глянути, а слух же тобі голублять пташечки дрібні та розмаїті, що незліченними зграями пурхають-в'ються поміж віттям переплетеним. А он і струмок дзюркоче, рине хвилею чистою та прозорою, мов кришталь, по пісочку дрібному та камінчиках білих, сказав би, по щирому золоту та перлах добірних. Он водограй кунштов-ний з яспису многоцвітного та вилощеного мармуру, а он другий, впоряджений в гротесковому стилі, виложений мушельками дрібними та крученими равликовими хатками, білими й жовтими, а впереміш кинуто де-де і кришталю мигтючого, і штучного смарагду,- і все то те хо.ч ніби й безладно, а так ладно зроблено, так штудерно споруджено, що здається, ніби мистецтво, наслідуючи природу, перемогло її й перевершило. А ось показується раптом пишний замок чи розкішний палац мури щирозлоті, зубці діамантові, брами гіацинтові; аж ряхтить увесь од алмазів, карбункулів, рубінів, перлів, золота й смарагду, та не тільки матер'ялом цінний він і вартний, а й самою будівлею своєю. Після такого дива на що там іще й дивитися А є на що; дивіться - он із брами замкової вигронюються панни двірські в препишному барвистому одінні; якби я почав робом романів рицарських їх описувати, то, мабуть, довіку не скінчив би. Та ось одна панна, з-між усіх найясніша, бере за руку рицаря, що так одважно кинувся в кипляче озеро, веде його мовчки до замку чи до палацу препишного, а там роздягне догола, скупає в літеплій купелі, змастить йому все тіло мастями запахущими, надягне на нього сорочку з найтоншого єдвабу, пропахчену всю парфумами, а там друга вже панна плаща йому на плечі накине, Що вартий, кажуть, цілого міста або ще й з надтом. А що ж буде далі Далі, кажуть нам, поведуть його до другої світлиці, де стоять уже столи, так розкішно понакривані, що тільки чудуйся та дивуйся, зіллють йому на руки амбровою та рожаною водою, посадять у крісло з кості слонової, всі ті панни услуговують йому за столом у дивнім мовчанні, приносять різнії потрави, і все ж то такі ласі, що очі розбігаються. Сидить він отак, трапезуючи, а тут музика грає, співає хтось, тільки [319] невідомо, як і звідки линуть ті згуки. А як рицар покріпиться їдою і зі столів поприбирають, він іноді розкинеться в кріслі, в зубах поколупає, як заведено, аж тут увійде до світлиці панна, краща за всіх, яких; він досі бачив, сяде побіч нього і почне розповідати, що це такий і такий замок, а вона сидить у ньому заворожена і ще про багато всяких речей - рицар дивує, а хто читає - розкошує. Не хочу про те надто широко розводитись, бо сказане мною в достатній мірі свідчить про те, що в кожному рицарському романі, в кожному розділі знайдеться щось утішного й цікавого для кожного читача. Тож хай ваша милость повірить мені і почитає ті книги,- вони розженуть вам тугу, як вона на душу наляже, вони вам духа вгору піднімуть, як він у вас клонитися почне. Про себе я можу сказати, що відколи став мандрованим рицарем, ось якими відзначаюсь прикметами я хоробрий, чемний, щедрий, ввічливий, великодушний, сміливий, лагідний, витривалий, терплячий, зношу всякі труднощі, неволю й чари. І хоч мене посадили оце в клітку, як божевільного, сподіваюся, проте, що, як Бог поможе і фортуна послужить, потужною правицею своєю здобуду я собі незабаром якесь королівство, а вже як стану королем, тоді всі побачать мою вдячність і щедрість, бо, правду кажучи, добродію, щедрість то така чеснота, якої бідний чоловік не має змоги проявити, хоч би яка притаманна була вона його душі, а вдячність при самій лиш добрій волі - мертва, як віра без діл. Тим і хотів би я, щоб фортуна погодила мені якнай-скорше стати цісарем я б тоді показав, яке в мене серце, і осипав би ласками друзів своїх, особливо горопашного Санча Пансу, джуру мого, бо то золота людина, другого такого не знайдеш. Я хочу подарувати йому графство, як я вже йому давно обіцяв; боюсь тільки, що не матиме він досить хисту, аби своїм володінням управляти. Ледве Санчо зачув останні панові слова, зараз обізвався - Пане мій Дон Кіхоте, ви тільки добудьте мені те грапство, що ви його так твердо обіцяєте і я так певно сподіваюсь, а я вже ручуся, що стане в мене кебети ним орудувати; як же й не стане, то чув я, що є на світі такі люди, які беруть од великих панів маєтності їхні в оренду чи в посесію, а за те платять річно скільки там вийде чиншу; вони дають усьому порядок, а пан сидить собі, ручки склавши, та й гадки не має, бо гроші йому пливуть. Отак же і я зроблю - не буду сам тим ділом морочитись, пущу все в оренду і житиму з тієї ренти паном на всю губу, а люди собі як хоч. - Із ратами то воно так, брате Санчо,- зауважив каноник,- а тільки суди судити в своїх володіннях має сам властитель, і тут уже треба доброго розуму і, головне, доброї волі, щоб справуватися як слід, бо коли того не буде з самого початку, то вже потім не зведеш кінців з кінцями. Господь благословляє добрі наміри людей простодушних, а лукаві наміри премудрих руйнує. - Я тої хвилозопії несвідомий,- сказав Санчо Панса,- одно тільки знаю аби мені грапство, то я вже ним укерую, бо душа в мене не з лопуцька, така, як у всіх, а тіла на двох вистачить, у своєму панстві зумію панувати незгірше всякого короля. А як буду панувати, то робитиму що хочу; а як робитиму що хочу, то чинитиму свою волю; а як чинитиму свою волю, то буду задоволений; а як буду задоволений, то [320] нічого мені більше не треба; а як мені нічого більше не треба, то це вже все, амінь. Дайте мені тільки панство, а там уже з Богом, до побачення, мовляв, сліпий невидющому. - Твоя філософія, як ти кажеш, не така вже й погана, Санчо,- зауважив каноник,- але в справі графства можна ще було б немало всякого сказати. Тут упав йому в річ Дон Кіхот. - Не знаю, що тут іще можна сказати; щодо мене, то я беру приклад з великого Амадіса Гальського, який зробив свого джуру графом Суходільного острова. Отож і я можу з чистим сумлінням зробити графом мого Санча Пансу, бо такого доброго джури не було, певне, в жодного мандрованого рицаря. Каноник був глибоко вражений тими доладними нісенітницями (якщо нісенітниці можуть бути доладними), яких наговорив Дон Кіхот, оповідаючи пригоду Рицаря Озера, і не виходив із дива, думаючи, як глибоко запали в душу гідальгові баламутні образи прочитаних книг; не менше дивувала його й дурість Санча, який так щиро прагнув і так певно сподівався графства, що обіцяв йому пан. Тим часом слуги його ясновелебності повернулися з корчми і привели мула, нав'юченого харчовим припасом. Розіслали вони тут же килим на зеленім моріжку під деревом, у холодочку, та й посідали всі полуднувати, а для підвідчи-ка то воно й краще було, волам добрий попас. От сидять вони, трапезують, аж чують - дзвіночок десь задзеленчав, і віття тернове поблизу зашуміло; за яку хвильку з гущавини вискочила гарненька кізочка переполаса-біла з чорними й рудими плямами, а за нею пастух вибіг, до отари хотів її завернути, козькаючи до неї і примовляючи пастушим звичаєм. Сполохана і злякана втікачка вдарилась до людей, ніби шукаючи собі захисту, і стала коло них, як стій. Тут наздогнав її пастух, схопив за роги й заговорив до неї, нібито німина могла його розуміти - Ах ти ж Рябушечко, моя стрибушечко! Чого це ти в мене така неслухняна стала Чи тебе, серце, вовки налякали Скажи мені, красунечко, що тобі Чи в тебе така вже натура невстрійлива, враг її візьми, ту жіночу натуру! Ходи, ходи, козуню-любуню, може, тобі в тій загороді й не так добре, зате безпечно буде з товаришками. Ні щоб іншим дорогу показувати й привід давати, а ти сама бездоріж отак гасаєш! А що ж тоді вони Та козопасова мова дуже всім сподобалась, а найпаче канони-кові. - Заспокойся, чоловіче добрий,- обізвався він до нього,- поспієш іще свою козу до кошари загнати. Ти ж сам кажеш, що в неї жіноча натура куди її природа тягне, туди і йде, і нічого ти з нею не вдієш. Візьми лишень оцей шматочок, із'їж та вином запий, то гнів твій минеться, а коза тим часом тут погуляє. По сім слові каноник простягнув пастухові на кінчику ножа добрий кусень холодної кролятини. Пастух узяв і подякував, випив вина і, втихомирившись трохи, сказав - От ви чули, як я тут із німим язиком розумну розмову провадив, та не думайте, що я собі такий дурник що я козі казав, то не зовсім [321]пусті слова, щось таке за ними є. Хоч я собі й хлоп, а знаю, як до скоти- 'І ни, а як до людини обернутись. - Вірю, вірю,- обізвався парох,- знаю з досвіду, що ліси й гори вчених викохують, а колиби пастуші дають притулок філософам. - Якщо, може, й не філософам,- підхопив козопас,- то принаймні таким людям, що їх біда розуму навчила. А щоб ви в цьому переконались і цю істину навіч побачили, я попрохав би у вас, панове добродійство, хвильку уваги; може, воно й негаразд, що я отак сам накидаюсь, та як ви дозволите, я розкажу вам одну справдешню історію гадаю, що вона вам не здасться нудною і підтвердить те, що говорив сей добродій,- тут він показав на пароха,- і що говорив я. На те сказав йому Дон Кіхот - Може, ця історія має дещо спільного з рицарськими пригодами, і я охоче послухаю тебе, пане брате, як, зрештою, і всі ці добродії вони люди розумні й кохаються в цікавих оповіданнях, що дивують, тішать і розважають душу,- а я сподіваюсь, що саме таким буде твоє оповідання. Отже, починай, друже, ми всі тебе слухаємо. - Тільки не я,- озвався Санчо,- я піду он туди над річку, візьму з собою оцього пашкету та й напакуюся на цілих три дні, бо чув я од пана мого Дон Кіхота, що джура в мандрованого лицаря повинен їсти скільки влізе, коли Бог пошле, а то, буває, забереться потім у які нетрища, звідки й за тиждень не виблудиться, то як не має нічого в кендюсі чи в торбі - швидко на мумію висохне. - Правда твоя, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- іди собі куди знаєш і наїдайся по саму зав'язку, а я вже наситився і хочу тільки повістю сього доброго чоловіка душу обавити. - Обавимо ж собі душі й ми,- сказав каноник і попрохав козопаса, аби вже починав. Той, тримаючи козу за роги, поплескав її по боках і сказав - Ляж тут коло мене, Рябушко, поспіємо ще до своєї отари. Коза ніби зрозуміла його, бо, коли він сів, лягла любісінько коло нього і все в лице йому дивилась говори, мовляв, і я тебе послухаю. Тоді пастух почав оповідати такими словами РОЗДІЛ LI Що розповів козопас усім тим, що супроводили Дон Кіхота За три милі од сієї долини лежить село, хоч і невелике, та багате на всю околицю, а в тім селі та жив собі один поважний господар воно-то багатих усюди поважають, та сього шановано більше за добрість його і статечність, аніж за добро, що мав, і за достатки. Та найбільшим його добром, як він сам казав, була донька його, дівчина такої хорошої вроди, такого великого розуму, такого доброго звичаю, що хто бачив її і знав, усі дивувались, якими щедрими дарами наділили її небо й природа. Іще й малою дівчинкою гарна була, щодалі то все хорошіла, а [322] по шістнадцятій весні всіх дівчат красою заломила. Слава про тую пишну вроду пішла по всіх навколишніх селах - та що се я кажу, навколишніх - дійшла й до городів далеких, до палат королівських докотилась, долинуло до людей усякого стану, і їхали вони звідусюди хоч поглянути на неї, мов на клейнод який рідкісний, мов на образ чудотворний. Батько беріг її пильно, та й сама вона береглася, бо нема для дівчини кращого сторожа, і замка, й запору, як власна її скромність та оби-чайність. До хорошої дівчини багатого роду багато й сватачів сваталось, і своїх таки сільських, і чужосторонніх, аж батько розгубився, що не було од них одбою,' і не знав, кому той скарб многоцінний оддати. Серед тих багатьох, що таку любу думку в серці голубили, був і я, мав надію не скажу, щоб цілком певну, а таки добру батько її знав мене гаразд, як односільця, а хлопець я був молодий, здоровий, чесного роду й чистої крові, на достатки багатий та й на розум не вбогий. Але тут став до неї ще один наш парубок присватуватись, нічим за мене не гірший, і батько став уже роздумувати й вагатися, бо гадав, що дочці і за тим, і за тим добре буде. От і надумав він, що коли ми собі однакові, то хай краще сама доня кохана вибере, котрий їй до мислі, ото буде найліпша рада. А як надумав, так і сказав Леандрі (так, бачите, зовуть ту багату, що мене до бідності довела)-, та воно б і всім батькам так чинити годилось, котрі думають дітей своїх одружити. Не кажу, аби їм на волю давали вибрати з-поміж лихого та поганого, хай буде саме тільки добре, а вони вже з того собі до вподоби вибирають. Не знаю, що сказала батькові Леандра, а він нам обом нічого певного не говорив - дівчина, мовляв, ще літ не дійшла, там видно буде,- одне слово, не дуже нас обнадіював, але' й не відмовляв цілком. Суперника мого звати Ансельмо, а мене Євхеніо,- се щоб ви знали імена дійових осіб цієї трагедії, кінець якої ще непевний, але, очевидно, буде таки сумний. Поки все те діялось, до нашого села прибув такий собі Вісенте де ла Рока, син одного бідного чоловіка з наших таки селян - з походу повернувся, побував і по тих Італіях, і по всяких світах. Ще як мав він дванадцять років, узяв його до війська капітан якийся, що за компанією своєю випадком через наші краї проходив, і знов же в мундирі військовому, як той павич розцвічений, блищиками кришталевими та ланцюжками сталевими кругом обвішаний. Сьогодні на ньому одне вбрання, завтра вже інше, і мудроване ніби й мальоване, так легеньке ж і дешевеньке. Сільський наш люд із натури своєї хитрий та лукавий, а як нема чого робити, то ще лукавіший стає до всього придивились, порахували все та й знають уже, скільки в того чванька одежі з усіма причандалами. Виявилося, що уборів було всього три, всі різного кольору, та підв'язки й панчохи, але він так хитро все те перетасовував і перекомбіновував, що якби воно не було полічене, кожен присягнув би, що в нього не менше, як десять костюмів, а трепіток на капелюха десятків зо два. Не думайте, що я так собі здуру та знічев'я про ті убори широко дуже розбалакався - в моїй історії вони не малу відіграли ролю. Сяде, було, ото наш вояка на лаві під тополею на майдані сільському [323] та як почне про свої подвиги оповідати, то ми всі тільки роти пороззявляємо, так пильно слухаєм. Чи є де яка країна на світі, скрізь він побував, чи була де яка битва, всюди воював. Маврів перебив стільки, що і в цілому Тунісі та Марокко такого немає, а герців більше одбув, ніж Гандієць і Луна, Дієго Гарсія де Паредес і тисячі інших вояків (називав їх поіменно), і з усіх поєдинків переможцем виходив, не втративши жодної краплини крові. А то було шрами нам якісь показував, хоч там нічого не було знати,- то казав, рани од куль мушкетних, що в різних боях та баталіях здобувся. Тримав він з усіма запанібрата, тикав на кого хоч, хвалився, що мушкет у руці - то його батько, бойові подвиги - то його шляхетство, а як він уже вояк, то й сам король йому не указ. Ще більше пихи йому додавало, що з нього трохи й музика був як почне, було, на гітарі бринькати, то декому здавалось, що вона в нього словами промовляє. Не останньою принадою було в його віршування аби де яка марниця в селі трапилась, зараз він романса втне на півтори милі завдовшки. Так оцей вояк, що я вам намалював, оцей Вісенте де ла Рока, герой, джиґун, музика й поет упав в око нашій Леандрі, що часто бачила іюго з вікна свого дому, яке на майдан виходило. Засліпила її ота шумихг. на його пишних мундирах, зачарували його романси, що він їх переписував разів по двадцять і роздавав на всі боки, заворожили чутки про славні його подвиги, які сам же він і поширював, і вкінці вона закохалась у нього, не інакше, як з диявольського наусту, закохалась перше, ніж він устиг накинути на неї ласим оком. А що любощі тоді швидше до певного скутку доходять, коли того хоче жінка, Леандра й Вісенте досить легко порозумілися, і перш ніж хтось із численних її залицяльників дізнався про її намір, вона вже здійснила його - покинула оселю любого та коханого батенька свого (матері в неї не було вже) і втекла кудись із солдатом мабуть, то була найбільша його перемога з усіх тих, якими він величався. Ся подія здивувала все село, вразила кожного, хто про неї дізнався. Я розгубився, Ансельмо очманів, батько зажурився, родичі обурились, начальство розворушилось, стражники збивалися з ніг. Обшукали всі дороги, обшугали всі ліси, обникали всі закамарки і аж на третій день таки знайшли своєумку Леандру в горах-нетрях, у печері була вона в самій сорочці, а грошей чималих і клейнодів дорогих, що з дому була взяла, ніде ані сліду. Взяли її, привели до нещасного батька, давай розпитувать, як із нею ся біда склалася, а вона геть у всьому й призналася з доброї волі. Вісенте де ла Рока, сказала, одурив її, обіцяв, що ожениться, і підмовив із дому тікати завезу я тебе, казав, у найвеселіше місто на світі, аж у той Неаполь. А вона й далася на підмову з недосвіту свого, повірила йому, обікрала батька і втекла із спокусником своїм тої самої ночі, коли її дома кинулись, а той завів її в дикі гори, в ту печеру, де її потім і знайдено. А ще сказала, що Вісенте нібито на честь її не поважився, тільки пограбував і втік кудись, покинувши її в печері. Трудно було повірити, панове, що той зух не рушив її, але вона запевняла так щиро, що невтішний батько втішився нарешті і не дбав уже про вкрадені коштовності добре, думав, що доньці зоставлено той клейнод, що як раз утратиш, то вже довіку не вернеш.Того самого дня, як Леандру [324] приведено додому, батько одвіз її в город, у панянський монастир, не хотів нам і на віч її показати; сподівався, бачите, що слава, у яку дівчина сама себе ввела, з часом якось розмається. Молодий вік Леан-дри служив якимось виправданням для її вини, принаймні в очах тих, кому байдуже було, добра вона чи погана, але хто знав розум її і розсудливість, ті вважали, що винна тут не молодість чи та недосвідченість, а скорше легковажність та натуральна схильність жінок до необачних і непоміркованих учинків. Як замкнули Леандру в монастир, Ансельмо на світ Божий не хотів дивитись, ніщо йому не миле було, а мої очі також темрява безпросвітна окрила. Тая розлука тугою нестерпучою лягла нам на серце, ми кляли джигуна-солдата і тяжко ремствували на батька, що дочки не вберіг. Врешті врадили ми удвох з Ансельмом геть із села зійти і в ці врочища податися; тут пасе він вівці свої, цілий ботей, а я мої кози, теж чималу отару, тиняємось отак лугами та байраками, серця свого не впиняючи то співаємо разом хвалу красуні Леандрі, то злим її споминаємо словом, то зітхаємо, кожен самотою, і самотою ж жалі наші до неба шлемо. А нашу тропу немало пішло молодців, що теж до Леандри женихались, вони тут із своїм горем горами-лісами блукаються. Стільки нас тут назбиралось, що вся околиця в Аркадію пастушу обернулась, де не глянь - вівчарі та загони, де не стань - почуєш імення прекрасної Леандри. Той проклина її та взиває свавільною, зрадливою і безчесною, той нарікає, що вона хибка й доступна, той прощає її і вину дарує, а той знов судить та гудить, той за красу її славить, а сей за вдачу ганить,- разом кажучи, всі її корять, і всі боготворять, і до того шал їхній доходить, що інший закидає їй погорду, хоч зроду й словом до неї не обізвався, а інший знов од ревнощів казиться, хоч вона їх ні в кому не могла збудити, бо, як я вже казав, за її гріх дізнались ми раніше, ніж за її кохання. Нема такого взгір'я, узлісся чи узріччя, де б пастух який-небудь не розмовляв із вітром про свою недолю, ім'я Леандри скрізь і всюди луною лунає. - Леандра! - рокочуть гори,- Леандра! - дзюркочуть хвилі,- Леандра всім нам світ зав'язала, всіх нас чарами вчарувала, що ми сподіваємось без надії і боїмося самі не знаєм чого. З усіх цих шаленців найшаленіший і воднораз наймудріший мій суперник Ансельмо маючи стільки причин до журби, він одним тільки журиться - що Леандра десь далеко, і, приграючи собі на гуслях, виспівує жалі свої в піснях, що свідчать про світлий його розум. А я іншою дорогою пішов, легшою і, здається мені, вірнішою - клену натуру жіночу, легку, пусту й фальшиву, їхню зрадливість і нещирість, їхнє віроломство і вкінці нерозум їхній, що не туди, куди годило б ся, вони мислі свої зносять. Тепер ви, панове, здогадались, мабуть, проти чого то я козі своїй такі слова говорив не вхваляю я її за жіночу натуру, хоч коза в мене найкраща на всю отару... Оце і вся історія, що я обіцяв вам розповісти. Може, говорив я занадто довго, зате запрошую вас до себе в гостину коротким словом загін мій недалечко, там є молоко свіже і сир незгірший, та й різного овочу спілого досить, що й дивитись любо, і їсти смачно. [325] РОЗДІЛ LII Про сутичку Дон Кіхота з козопасом та про незвичайну пригоду з покутниками, яку наш рицар довів у поті чола до переможного кінця Всім слухачам припала до вподоби козопасова історія, та найбільше, мабуть, уподобав її каноник, що пильну звертав повсякчас увагу на манеру оповіді, властиву радше витонченому дворакові, аніж простому пастухові, тому й признав рацію парохові, котрий говорив допіру, що ліси й гори вчених викохують. Всі ж почали навперебій пропонувати свої послуги Євхенієві, та чи не найбільшу готовість проявив тут Дон Кіхот. - Будь певен, брате козопасе,- промовив він,- що якби я мав змогу пускатися в пригоди, я без вагання рушив би в дорогу, щоб уладнати ваші справи я викрав би Леандру з монастиря (безперечно, її тримають там силоміццю), не подивився б ані на старшу матір, ані на будь-кого іншого, хто зважився б мені опір ставити, і оддав би дівчину тобі напризволяще - під тією, однак, умовою, аби ти не чинив над нею на-сили ведлуг права рицарського. Та маю в Бозі надію, що влада злохит-рого чарівника не встоїть перед міццю чарівника доброхітного, тим і прирікаю тобі на майбутнє опіку свою і оборону, бо таке вже моє покликання - слабого захисти, безпомічного споможи. Козопас подивився на нього, на вид його мізерний та одяг непишний, і здивовано спитав у цилюрника, що сидів коло нього - Добродію, що то воно за проява і проти чого се така мова - Та вже ж не хто інший,- відповів цилюрник,- як сам преславний Дон Кіхот з Ламанчі, нищитель кривди, відомститель за наругу, оборонець дівиць, гроза велетнів і звитяжець у битвах! - Це ви щось таке сказали,- зауважив козопас,- як ото в рицарських романах пишеться, все таке робили мандровані тії рицарі, та здається мені, що або вашець жартує, або в сього добродія голова порожня. - Ах ти ж, гультяю один! - вигукнув Дон Кіхот.- Сам ти безверхий і пустоголовий, а в мене розуму - двоє клало, третій утоптував, голова повніша, як живіт у тої ледащиці, що такого скурвого сина, як ти, на світ народила! Та як не схопить буханця, що напохваті був, як не пожбурить із серця прямо в обличчя козопасові - геть-чисто носа йому розплющив! А козопас той жартів не знав; як побачив, що йому таку наругу вчинено, не зважав уже ані на килим, ані на обрус, ані на всіх обідальни-ків, скочив до рицаря та за горло - був би напевне задушив, якби не нагодився під ту саме хвилю Санчо Панса. Вірний джура порвав напасника за плечі і брязнув ним на той ніби стіл, аж тарілки всі та полумиски побились та' почерепились, все питиме й їдиме попереверталось та порозливалось. Стрепенувся й Дон Кіхот, кинувся й собі на ко-зопаса, а той, заюшений, набравшись добрих носаків од Санча Панси, [326] ліз рачки до ножа, замисливши криваву помсту. Каноник із парохом не дали йому, одначе, а цилюрник так діло підстроїв, що пастух підвернув під себе рицаря і так почав його гніздити, що бідолашний Дон Кіхот теж незгірше від нього паюхою вмився. Каноник із парохом аж за боки брались, а стражники аж підскакували з утіхи великої та підцьковували обох бійців, як ото собак підцьковують, коли між собою загризуться,- тільки Санчо Панса побивався дуже, що слуга каноників тримав його і не пускав пана рятувати. Отак ті двоє кулачились, а ті всі раділи та втішались, на них дивлячись, коли це десь поблизу засурмило - сумно так та жалібно, аж усі в той бік погляди свої звернули. Та найбільше вразило те сурміння Дон Кіхота; лежачи несамохіть під козопасом, що добре таки його вимотлошив, він озвався до нього - Брате дияволе,- бо то таки не хто, як диявол, коли смілий такий та дужий, що мене поборов,- прошу тебе, замирімося на яку годину, бо жалібний гук тієї сурми, що долинув до мого слуху, кличе мене, здається, до нової якоїсь пригоди. Козопас уже стомився, б'ючи, і змучився, дістаючи удари, то й пустив одразу Дон Кіхота, а рицар зірвався на рівні ноги і теж у той бік, що й усі, повернувся там ішло попід горою людей якихось чимало, всі в білому, як ото буває, бичівники-покутники. А треба сказати, що того року мов зав'язав хто хмари, не хотіли вони землі кропити, і по всіх навколишніх селах люди ходили з охре-стами, молебства правили та покуту чинили, благаючи Господа, аби отверз руки благостині своєї та ниспослав їм вологи живлющої. Оце ж і тепер ішов народ із ближнього села на прощу до скиту благочестивого, що на пригорі стояв через долину. Побачивши Дон Кіхот чудернацьке одіння покутників, не пригадав навіть, що йому не раз довелось таких зустрічати, а уявив собі, що то знов якась пригода трапляється - і кому ж, як не мандрованому рицареві, годиться в неї кинутись. Як же постеріг фігуру під чорним запиналом, що ті люди несли, то ще дужче в думці своїй упевнився, бо гадав, що то якась знакомита сеньйора, котру ці гультяї та розбишаки безенні ґвалтом схопили. Скоро та думка в голові йому шаснула, підскочив він жваво до Росинанта, що пасся тут же недалечко, зняв із сідла щита й вуздечку, загнуздав його і, попросивши в джури меча, сів верхи, нахопив щита на руку та й промовив до всіх присутніх зичним голосом - Тепер, чесне моє товариство, ви всі розумієте, як то важливо, що є на світі люди, що присвятили себе мандрованому рицарству. Тепер, кажу, ставши самовидцями визволення сієї полоненої сеньйори, ви розумієте, якої поваги й пошани варті мандровані рицарі. По сім слові стиснув коня п'ятами (бо острог не мав) і повним галопом, бо на всім протязі цієї правдомовної історії Росинант інакше й не бігав - повним, кажу, галопом рвонув на покутників, хоч як стримували його каноник, парох та цилюрник. Шкода було їхньої мови, шкода було й Санчового гукання - Куди ж ви, пане Дон Кіхоте Яка то нечиста сила підбурила вас проти нашої католицької віри Та гляньте-бо краще, нехай мені те та се, коли то не покутники на прощу йдуть, а на ношах несуть Образ [327] Святий Діви Нашої Пренепорочної. Зважайте, пане, що робите - от уже воістину сам не відає, що творить! Та даремне розривався Санчо, Дон Кіхот його зовсім не чув, захоплений думкою якнайшвидше добратись до балахонників і визволити тую закутану в чорне сеньйору; та хоч би був і почув, то все одно не спинився б, самого короля не послухав би. От ізблизився він до процесії, спинив Росинанта, що й сам уже перепочинку ждав, і крикнув хрипким од збурення голосом - Гей, ви, що не з добра, мабуть, позакутували собі обличчя, стійте і слухайте, що маю казати! Ті, що несли фігуру, спинилися перші, а один із чотирьох причетників, що літанію співали, побачивши чудородну Дон Кіхотову постать, Росинантову худорбу і всю сміхотворність цієї появи, відповів так - Пане брате, коли справді маєте щось казати, то кажіть-но швидше, бо ці ось братове тіло на собі роздирають, і не годиться нам зупинятись та слухати всякої мови, хіба що коротка буде річ, на два слова. - Та я, коли хочете, і одним словом скажу,- промовив Дон Кіхот.- Отож негайно пустіть на волю сю прекрасну сеньйору, бо сльози її і вигляд смутний свідчать ясно і явно, що ви її ґвалтом кудись несете і якусь велику заподіяли їй кривду, а я, що прийшов на сей світ усяку кривду поборювати, не дозволю й не попущу вам кроку далі ступити, поки не приверну їй жаданої і заслуженої свободи. Почувши тії речі Дон Кіхотові, вирішили всі, хто слухали його,. що то, певне, якийсь божевільний, і почали страшенно реготати, але той регіт іще більшого додав огню рицаревому гніву. Не говорячи більше ні слова, Дон Кіхот видобув меча і кинувся до ношів. Тоді один із носіїв, поставивши замісто себе запасного, схопив дрючка чи то сішку, на яких ноші під час перепочинку обпирають, вийшов назустріч напасникові. Дон Кіхот так кресонув мечем, що одним махом одтяв од того дрючка дві третини, але тим цурпалком, що йому в руках зостався, носій лулуснув рицаря по плечу, якого щит не міг захистити од грубої мужицької сили, і бідний Дон Кіхот грьопнувся з коня, як непишний. Санчо Панса, який біг за ним позаду що є сили, гукнув до напасника, щоб не бив уже хоч лежачого, бо то, мовляв, мандрований і до того ж зачарований лицар, який, скільки живе, і мухи ніколи не скривдив. Хлоп таки й спинився - не того, що Санчо галасував, а того, що Дон Кіхот лежав і не ворушився; подумавши, що він убив його, носій підтикав поли своєї хламиди і рвонув навтікача, мов сугак той бистроногий. Тут надбігло вже і все Дон Кіхотове товариство; як побачили покутники, що там і стражники з мушкетами на них ідуть, перелякались, щоб не було якої халепи, і збилися всі докупи, обставши кругом фігури; одкинули каптури, схопили бичі, а причетники свої свічники, та й зготовились до оборони, а як Бог дасть, то, може, й до нападу. Та доля так повернула, що все перемеженилось. Санчо, думаючи, що пана вбито, припав до нього і став голосити, вельми жалібно і вельми кумедно. А в цей час пароха впізнав другий священик, що з процесією йшов, і взаємний острах обох загонів зразу якось розвіявся. Наш парох оповів коротенько тамтому, хто такий був Дон Кіхот, і обидва вони з [328] цілим гуртом покутників пішли дивитися, чи бідного рицаря вбито, чи він іще живий. А Санчо так над ним плакав, так заводив - О квіте лицарства! Поліг єси під києм і скінчив єси дні свої, що з таким великим провадив пожитком! О похвало свого роду, честе і славо цілої Ламанчі та й цілого світу! Як тебе не стало, опанують усю землю злороби лукавії, не боячися жадної за своє злоробство покари! О пане мій добрий, понад усіх Олександрів щедротний - за вісім місяців джурування дав єси мені найкращий острів, який будь-коли, опливало і омивало море! О, смиренний супроти пихатих і гордовитий супроти смиренних, неббю небезпек і терпію наруг, закоханий без причини, сподвижниче благих, споборниче лукавих, противниче мерзенних, одне слово, о, мандрований лицарю,- тим уже все сказано, що дається сказати! Той Санчів завід та лемент одживив Дон Кіхота; першим словом рицар ось як обізвався - Хто жиє вдалині від тебе, найсолодша Дульсінеє, ще й над сюю тяжчої дознає муки! Допоможи мені, друже Санчо, злізти на зачарованого воза, бо на сідлі у Росинанта не всиджу, так мені отеє рамено потрощили. - З дорогою душею, пане мій любий,- одказав Санчо.- Вертаймося мерщій у село разом із цими добродіями, що справді вам добро вдіяти бажають, а там уже злаштуємось до нового походу, з якого буде нам більше слави і вжитку. - Добре говориш, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- нам і справді годиться переждати, поки минеться пагубний вплив світил, що нині владарюють. Каноник, парох і цилюрник заявили, що кращої ради годі й придумати. Натішившись доволі з Санчової простоти, вони посадили Дон Кіхота на підводу, на якій він і перше їхав, покутники вишикувалися знову і рушили своєю дорогою; козопас попрощався з усіма; стражники не хотіли їхати далі, і парох заплатив їм, що був винен; каноник попросив пароха, аби подав йому звістку про те, що там станеться з Дон Кіхотом - чи вилікується він од тієї наруги, чи й далі химери гнутиме, а сам поїхав своєю путею. Одне слово, всі попрощались і роз'їхались хто куди. Зостались тільки парох із цилюрником, Дон Кіхот із Санчом та смирняга Росинант, що, подібно до пана свого, терпляче зносив усі недогоди. Підвідчик запріг воли, підмостив Дон Кіхотові сіна та й поїхав поволеньки, по своєму звичаю, тією дорогою, що вказав йому парох. Десь аж на шостий день дотяглися вони до Дон Кіхотового села, під самий обід туди в'їхали. Була неділя, і на майдані, через який проїздив Дон Кіхот, юрмилось чимало народу. Всі кинулись дивитися, хто то їде, і, як упізнали земляка свого, дуже здивувались. Один хлопець побіг сказати клюшниці й небозі, що там пана їхнього й дядька на волах везуть, а він худющий такий та жовтий прямо на сіні лежить. Боже, як заголосили поштиві білі голови, аж жаль було слухати! Плакали, били себе в груди та кляли-проклинали ті мерзенні рицарські романи, і все те вибухло з новою силою, коли Дон Кіхот переступив рідний поріг. [32]lang1058 9] Почувши про те, що Дон Кіхот повернувся, прибігла й Санчиха; вона вже знала, що чоловік їздив із паном за джуру, і як тільки його побачила, першим словом спитала, чи осел здоровий. На те відказав Санчо, що осел краще мається, ніж його хазяїн. - Хвала ж тобі, Господи, за велику ласку! - вигукнула молодиця.- А тепер скажи мені, чоловіченьку, чи багато ж ти там заджуру-вав Чи привіз же ти мені хоч на плахту нову Чи купив діткам черевички - Сього я не купив,- одказав Санчо,- зате, жіночко, привіз щось краще й дорожче. - Ой, яка ж я рада! - сокоріла жінка.- Покажи мерщій оте краще та дорожче, дружино моя, хай я собі хоч серце розвеселю, а то воно геть стужилося, що ти так довго десь барився. - Дома покажу,- відповів Санчо,- поки що здобрій, жінко, і цим, а от уже вдруге на пригоди пустимось і Бог нам погодить, то сама побачиш вийду я на грапа або на губернаторя, острів мені дадуть, і то не дрантивий який-небудь, а щонайкращий. - Коли б то Бог дав, чоловіченьку, таке діло нам он як знадобиться! Тільки скажи мені, будь ласкав, що воно за острів, бо я його не тямлю. - Не ослячим язиком мед лизати,- одказав Санчо.- Слушного часу втямиш, жінко, усе, сама здивуєшся, як тебе васали вельможною величати будуть. - Що це ти верзеш, Санчо, які там вельможества, які острови, які васали - вигукнула Хуана Панса (так звали Санчову дружину вона не з одного була роду, та в Ламанчі звичай такий, що жінки на чоловікове прізвище переходять). - Ба яка швидка, все зразу хоче знати! Не хапайся, Хуано, досить, що кажу тобі правду, а поки що тримай язик за зубами. Ех, щоб ти знала, як то любо та мило джурою почесним бути при якомусь мандро-ваному лицареві, шукачеві пригод! Правда, частіше то воно такі пригоди випадають, що не дуже-то й хотілось на сто тільки одна буде добра, а то все наверле. Це я й на собі досвідчив, бо вже мене і на ковдрі гойдано, і по ребрах гладжено... А все-таки любота ідеш собі, пригод виглядаючи, по горах блукаєш, по лісах тиняєшся, на скелі вилазиш, у замках гостюєш, у корчмі якій-хотя ночуєш, і за те ані шеляга ламаного нікому не платиш! Такі розмови провадив Санчо Панса з жінкою своєю Хуаною, а тим часом клюшниця та небога Дон Кіхотові клопоталися коло нього, роздягали та в ліжко старосвітське його вкладали. Він же поглядав на них зизом і ніяк не міг уторопати, де це він і що з ним діється. Парох наказував небозі, аби добре дядька доглядала, а найпаче пильнувала, щоб він знов, буває, не втік; він розповів жінкам, з якою тяжкою бідою допровадили вони його додому. Тут вони обидві знову залементували, знов почали клясти рицарські романи та молити Бога, щоб він послав у геєну огненну всіх писак, що такі брехні безглузді складають. Парох пішов, а вони довго ще сиділи стривожені й збентежені, думаючи про те, що скоро пан їхній і дядько трохи оклигає, зараз же знову од них утече. Так же воно потім і сталось, як вони гадали. Проте автор сієї історії, хоть і пошукував пильно та старанно відомостей про подвиги Дон Кіхота, що він звершив їх у третій свій виїзд, не спромігся напасти на будь-який слід, принаймні в автентичних писемних джерелах. Єдина з усного переказу заховалася в Ламанчі згадка, що за третім разом подався Дон Кіхот до Сарагоси і брав участь у славнозвісних турнірах, що вряджалися в тому місті; там сталися з ним події, гідні його відваги та світлого розуму. Про смерть його та кончину автор теж був би ніколи не довідався, якби щаслива нагода не звела його з одним старезним лікарем; у того лікаря була олив'яна скринька, знайдена, як він казав, у підмурівку стародавньої розваленої каплиці, як її почали обновляти. В тій скриньці виявлено пергамени, на яких готичним письмом, а гишпанською мовою були написані вірші, що оспівували різні бойові подвиги нашого героя, вроду Дульсінеї Тобоської, прикмети Росинанта, вірність Санча Панси та гробницю самого Дон Кіхота; було там також кілька епітафій та похвальних слів про його життя і звичаї. Правдомовний автор сієї незвичайної і небувалої історії наводить наприконеччі ті вірші які вдалося відчитати й переписати начисто. В нагороду за той величезний труд, який він поклав на розшуки й досліди в ламанчських архівах, аби згадану історію на світ Божий видобути, автор просить у читальників лише одного - щоб вони прийняли його твір з такою довірою, з якою люди розумні ставляться до рицарських романів, що великою нині тішаться славою. Се буде для нього справжньою відрадою, нагородою і заохотою до пошуків і оголошення друком інших історій, нехай і не таких правдивих, та зате не менш цікавих і вигадливих. Перші слова, написані на пергамені, що виявлено в олив'яній скриньці, були такі Академіки з Аргамасільї, містечка в Ламанчі, на життя і смерть доблесного Дон Кіхота з Ламанчі (написали таке) ЧОРНОМАЗА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДОН КІХОТА ЕПІТАФІЯ Дивак, чиї химери багатіші За славлені Язонові трофеї; Мудрець, чиї закручені ідеї За флюгера колючого верткіші; Вояк, чиї звитяги всіх гучніші Лунають від Ламанчі до Мореї; Співець краси і цноти Дульсінеї, Чиї пісні в віках найголосніші; Той, хто заткнув за пояс Амадісів, Той, хто вбачав пігмея у гіганті, Слугуючи Венері та Беллоні; Той, хто лишив позаду Бельянісів, Той, хто блукав верхом на Росинанті, Тут опочив у праотецькім лоні. [331] МИСКОЛИЗА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ХВАЛУ ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКІЙ. СОНЕТ Зирнувши на цей вид і стан дорідний, Приваблений дебелістю своєю, Тобоську ти впізнаєш Дульсінею, Якою марив наш гідальго гідний, Задля якої він топтав безплідний Схил Сьєрри Нефи, а слідом за нею Зело Монтьєля й пишную лілею Аранхуеса, стомлений і блідний. Дочасну згубу доля їм судила Зів'янула красуня, цвіт чарівний, Сконав і славний рицар наш мандрівний; Вона з красою у землі зітліла, А він, оживши в брилі мармуровій, Усе ж не втік оман і зрад любові. ЧУДОТВОРА, НАЙДОТЕПНІШОГО АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ХВАЛУ РОСИНАНТОВІ, КОНЕВІ ДОН КІХОТА З ЛАМАНЧІ СОНЕТ На збагренім Беллоною грізною Гордливім адамантовім престолі Із силою, не знаною ніколи, Ламанчець стяг зметнув над головою. Бере він меч, свою незрадну зброю, Жахливу в рубці, різанні й уколі, - І вже шукає муза мимоволі Новітній склад новітньому герою. Якщо живі в Британії ще згадки Про Амадіса, що його нащадки Блискуче відродили грецьку славу, То подвиги й тріумфи Дон Кіхота Іще гучніші - їх ярка пишнота Уславила Ламанчу величаву. Коли вже й Росинантові не сором Рівнятись із преславним Брільядором, - То невмирущий рицар наш по праву. [332] СКАЛОЗУБА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, САНЧУ ПАНСІ СОНЕТ От Санчо Панса. Він малий на зріст, Але великий духом - дивне диво! Своєму пану він служив правдиво, Вкладаючи в ту службу весь свій хист. Він графом стати міг, та світу злість Надію ту підрізала зрадливо, Бо світ дививсь на щиру душу криво, От-от, здавалось, і осла він з'їсть, Створіння мирне, на якім цей воїн, Хвали щонайгучнішої достоїн, За Росинантом поспішав баским. Оманливі надії, цвіт рожевий, Як мимо нас у далеч спішите ви І в безвісті зникаєте, як дим! ЧОРТОГОНА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДОН КІХОТА ЕПІТАФІЯ Тут спочинув Дон Кіхот, Був він рицарем мандрівним, Шляхом рівним чи нерівним їздив і шукав пригод. Санчо Панса простачок Спочиває рядом з паном; Був він вірним і слухняним, Зброєносцям всім зразок. ДАРМОГРАЯ, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКОІ ЕПІТАФІЯ Тут спочила Дульсінея, Дівка добра, пишнотіла, Люта смерть її скосила, І взялась вона землею. Роду чесного, простого, Це була сама чеснота, Дама серця Дон Кіхота І краса села свойого. [333] Оце і всі вірші, які пощастило нам відчитати; решту рукописів понадточував шашель, і їх передано одному академікові, аби він розшифрував їх чи дав принаймні свої кон'єктури. Є відомості, що коштом невсипущої і ретельної праці він таки спромігся це зробити і має намір огласити ті творіння друком в надії на третій виїзд Дон Кіхота. Forse altri cantera con miglior plettro. (Хтось інший, може, краще оспіває). Кінець першій частині Примітки ПРИСВЯТА С. 7. Дук Бехарський - Дон Алонсо Дієго Лопес де Суньїга-і-Сотомайор, багатий гранд іспанський, відомий меценат; надій, що їх Сервантес покладав на нього в зв'язку з друком «Дон Кіхота», не виправдав. Його імені в подальшій творчості письменника вже не зустрічається. ПЕРЕДНЄ СЛОВО С. 8. ...народилося воно в темниці...- Свідчення того, що Сервантес або задумав свою книгу, або почав її писати в севільському ув'язненні 1597 року. С. 9. ...проспавши стільки років у мовчанці забуття...- Сервантес нічого не публікував від 1585 року, коли вийшов у світ його роман «Галатея» і була поставлена в театрі комедія «Переполох». Святий Тома - Фома (Тома) Аквінський (1225 або 1226-1274) - італійський богослов і філософ, автор трактату «Сума теології». Вчення його, так званий томізм, став офіційною філософією католицької церкви. Зоїл - давньогрецький філософ і ритор IV в. до н. є. В минулому столітті зоїлом стали називати прискіпливого, недоброзичливого і в'їдливого критика. Зевксид - давньогрецький художник V-IV вв. до н. є. Творів не збереглося. С. 10. Іван Індійський - володар легендарного царства чи то в Азії, чи то в Африці. Цісар Трапезонтський - володар держави на території нинішньої Туреччини в 1204- 1461 роках зі столицею Трапезонт (сучасний Трабзон). Граматик - учений тлумач давньогрецької й латинської поезії. С. 11. Как - в античній міфології велетень з трьома головами, убитий Гераклом, Вулкановим сином. Єпископ Мондоньєдський - іспанський прелат і письменник Антоніо де Гевара (1490-1548), сповідник та хроніст Карла І; жіночі імена Ламія, Лаіда та Флора згадуються в його «Інтимних записках». Медея - у грецькій міфології донька колхідського царя, допомогла аргонавтам добути золоте руно. Коли Ясон зрадив її, вона вбила суперницю і двох дітей від Ясона. Образ Медеї дістав розвиток в літературі, зокрема в Овідія. [679] Каліпсо - у грецькій міфології одна з німф. Цірцея (Кіркея) - у грецькій міфології чарівниця з острова Ея, яка обернула на свиней одіссеєвих супутників. Юлій Цезар у своїх «Записках»... - Римський імператор Гай Юлій Цезар (100- 44 до н. є.), який написав книгу про свій похід на Галію «Записки про гальську війну». Плутарх - давньогрецький письменник та історик (бл. 45-бл. 127). Написав 50 біографій славетних греків і римлян під назвою «Порівняльні життєписи». Леон Юдей - автор трактату «Бесіди про кохання», написаного наприкінці XV в. італійською мовою. Фонсека - Крістобаль де Фонсека (1550-1621) -а вгустинський чернець, автор трактату «Любов до Бога» (1592). С. 12. Монтьєльський повіт - місцевість у Ламанчі. С. 13. Урганда - чаклунка з роману «Амадіс Гальський». Баламуткою прозвана за те, що часто змінювала свою подобу. Роланд Несамовитий - герой однойменної поеми італійського поета Лодовіко Аріосто (1474-1533). Альвар де Луна (Альваро де Луна; 1388-1453) - іспанський письменник і войовник, улюбленець короля Хуана II, страчений на ешафоті. Ганнібал - карфагенський полководець (бл. 247-183 до н. є.); під час 2-ї Пунічної війни перейшов через Альпи. Франціск- король французький з династії Валуа (1494-1547); потрапив на цілий рік у полон до іспанців після поразки під Павіею. С. 14. Латіно - Хуан Латіно, мурин (негр), який здобув освіту в домі одного іспанського гранда й викладав у Гранадському університеті. С. 15. Бідна Скеля - натяк на героя однойменного роману «Амадіс Гальський», який зцілювався від любовної туги в монастирі на Бідній Скелі. С. 16. Дон Бельяніс Грецький - персонаж героїчного рицарського циклу. С. 17. Оріана - коханка Амадіса Гальського. С. 19. Вільядьего - герой іспанської примовки «Вільядьєго - тільки підошвами кресати». «Селестіна» - або «Трагікомедія Салісто і Малібеї» - твір славетного іспанського письменника Фернандо де Рохаса (1466-1541). Баб'єка - улюблений кінь Сіда (1030-1099), одного з ватажків реконкісти - відвоювання іспанських земель у загарбників арабів. Ласарільйо - пахолок, який став крутієм у боротьбі за шматок хліба, герой першого крутійського роману «Життя Ласарільйо з Тормеса, його пригоди і знегоди» '(1554). [680] С. 20. Анжеліка - героїня поеми Аріосто «Роланд Несамовитий». С. 21. Кларідьяна - героїня рицарського роману «Рицар Феб». С. 22. Солісдан - анаграма Лассіндо, персонажа «Амадіса Гальського». РОЗДІЛ І С. 25. Фелісіян де Сільва - іспанський письменник XVI в., автор романів «Друга комедія Селестіни», «Амадіс Гальський», «Флорісель де Нікея». Кавальєре - іспанський шляхтич. Сігуенса - іспанське містечко з невеликим університетом. Пальмерін Англійський - герой однойменного рицарського роману. Рицар Полум'яного Меча - прізвисько Амадіса Грецького. Бернардо дель Карпіо - іспанський легендарний герой. Роланд - герой «Пісні про Роланда» та багатьох переказів. Моргант - герой-велетень з поеми Пульчі (1432-1484), флорентійського поета. Рінальд Монтальбанський (по-італійському Рінальдо) - герой рицарської поеми Тассо (1544-1595), одного з найбільших італійських поетів. С. 26. Ганелон - персонаж «Пісні про Роланда», зрадник. Гонелла - блазень герцога феррарського, їздив верхи на шкапі. РОЗДІЛ II С. ЗО. Кастелян - управитель замку. В мене вбори - ясна збруя, бій завзятий - то мій спочив...- Рядки з відомого іспанського романсу. Ваше ложе - твердий камінь, вартування - то ваш сон... - Слова з того ж таки романсу. С. 31. Ланцелот - рицар «Круглого столу». Реал - старовинна іспанська монета. РОЗДІЛ V С. 40. Балду'ін, Карло Малий, маркіз Мантуанський - герої французьких середньовічних поем. С. 41. Абіндарраес - мавр, герой однойменного оповідання. Абенсераг - представник відомої арабської династії. Дванадцять Перів Франції - дванадцять паладинів (рицарів) Карла Великого. Дев'ять Мужів Слави - себто Ісус Навін, Давид, Юда Макаввей, Олександр Македонський, Гектор, Юлій Цезар, король Артур, Карло Великий, Готфрід Бульйонський. [681] РОЗДІЛ VI С. 44. Правдомовний дієписець Турпін - легендарний архієпископ французький; йому приписують авторство літописів, присвячених подвигам Карла Великого. Маттео Боярдо-італійський поет (1441 -1494), автор рицарських поем «Роланд закоханий» та «Пісенника». С. 45. ...капітанові пробачити... - Мається на увазі посередній перекладач поеми «Роланд Несамовитий» Херонімо де Урреа. «Бернардо дель Карпіо» - поема Агустіна Алонсо, іспанського поета XVI а «Ронсеваль» - поема валенсійського поета Франсіско Гаррідо Вільєни невисокої художньої вартості. Повість про славного рицаря Тиранта Білого. - Мається на увазі кастільський переклад, опублікований 1511 року, з каталанського оригіналу. В цьому героїчному романі даються взнаки елементи бурлеску. С. 47. «Пастух Філіди» - роман Луїса Гальвеса де Монтальво (1549-1591), надрукований у Мадріді 1582 року. «Скарбона розмаїтих поезій» - віршована збірка Педро де Падільї, сучасника Сервантеса. «Сльози Анджеліки»- поема Бараона де Сото (1586). РОЗДІЛ VII С. 48. «Каролея» або «Карлеада» - поема Херонімо Семпере, присвячена королю Карлу Великому (1560). «Лев Гишпанський» - поема Педро де ла Весільї Кастельяноса, надрукована в Са-ламанці 1586 року. «Цісареві діяння» - цю поему написав не Луїс де Авіла, як указано в романі, а дон Луїс Сапата. С. 49. Фрестон - персонаж роману «Дон Бельяніс Грецький». РОЗДІЛ VIII С. 51. Бріарей - у грецькій міфології один з титанів, що повстали проти богів. Мав сто рук. С. 53. Цикорна вода - вживалася в часи Сервантеса як снодійне. С. 55. Ну що ж, побачим, хто кого, як сказав Аграхес... - Аграхес - персонаж роману «Амадіс Гальський». С. 56. ...про те дізнаєтесь з другої книги.- Перша частина «Дон Кіхота» складалася з чотирьох книг. РОЗДІЛ X С. 60. Свята Германдада - святе братство, поліція інквізиції. Ф'єрабрас - легендарний емір єгипетський, винахідник чудотворного бальзаму. [682] С. 61. Мамбріновий шолом - золотий шолом мавританського царя Мамбріна оберігав його від ран. Мамбрін - герой рицарських поем Аріосто та Больярдо. Сакріпант - герой згаданих поем, хвалько і чванько. Альбрака - замок на скелі, притулок Анджеліки Прекрасної, героїні поеми «Роланд Закоханий». Собрадіське королівство - королівство, змальоване в романі «Амадіс Гальський». РОЗДІЛ XIII С. 71. Король Артур - легендарний король англійський, герой середньовічних переказів. С. 72. Брати-картезіянці - ченці, які обреклися оброком мовчання. С. 74. Дзербін - персонаж аріостового «Роланда Несамовитого». Скоробагатьки ларедські - так називали тих, хто забагатів на торгівлі з Америкою. С. 75. Цезар Август - імператор римський (27 до н. є.- 14 н. є.). Божественний мантуанець - себто римський поет Вергілій (70-19 до н. є.), родом з Мантуї. РОЗДІЛ XIV С. 77. Бетіс - так колись називалася річка Гвадалквівір. С. 78. Тантал - у грецькій міфології фрігійський цар, засуджений за розголошення таємниці мучитися спрагою й голодом. Сізіф - у грецькій міфології корінфський цар, засуджений підіймати на гору камінь, який одразу ж скочувався вниз. Данаїди - у грецькій міфології дочки Даная, скарані за вбивство своїх чоловіків; вони були змушені наливати в підземному царстві бездонну бочку. Тітій - у грецькій міфології велетень, скинутий за гріхи до підземного царства, і там коршаки довбали йому печінку. Іксіон - у грецькій міфології фессалійський цар, засуджений за гріхи вічно крутитися на колесі вогненнім. Цербер (Кербер) - у грецькій міфології лютий пес триголовий, сторож біля входу до царства попідземного. С. 79. Неправедний Нерон - імператор римський (37-68). За переказами, палій Рима. Невдячна дочка Тарквінія. - Над батьком поглумилася не донька, а дружина Тар-квінія Гордого. РОЗДІЛ XV С. 86. Старий Силен - у грецькій міфології вихованець і супутник Діоніса, веселий, добродушний, завжди хмільний дід з міхом вина. Стобрамне місто - Фіви, столиця Беотії. [683] РОЗДІЛ XVI С. 89. Граф Томільяс - персонаж рицарського роману. РОЗДІЛ XVIII С. 98. Трапобана - так колись називався острів Шрі-Ланка. РОЗДІЛ XXIII С. 131. ...уже мені ті братські стріли, здається, в ушу дзижчать! - Служителі Святої Германдади прив'язували злочинців до стовпа й стріляли в них з лука. РОЗДІЛ XXIV С. 140. Тісба - персонаж Овідієвих «Метаморфоз», кохана Пірама. РОЗДІЛ XXV С. 144. Цар Гісоп.- Санчо має на увазі Езопа (VI в. до н. є.), давньогрецького байкаря. С. 147. Медор - персонаж Аріостової поеми «Роланд Несамовитий». С. 149. Астольф - персонаж цієї ж поеми, поеми «Роланд Несамовитий». Гіпогриф - наполовину кінь, наполовину гриф. Фронтин - крилатий кінь. Брадамант - персонаж поеми «Роланд Несамовитий». С. 152. Амарілла, Філіда, Сільвія, Діана, Галатея - персонажі пасторальних романів. Лукреція - римлянка зі знатного роду Тарквініїв, уславилася сміливістю та цнотливістю. С. 154. ...як Тезей по нитці в крітському лабіринті. - Грецький герой Тезей (Тесей) вибрався з лабіринту Мінотавра по нитці, яку йому дала кохана Аріадна. РОЗДІЛ XXVI С. 155. Аграмант - персонаж поеми «Роланд Несамовитий». С. 156. Фавни, сильвани - у римській міфології боги лісів і полів. РОЗДІЛ XXVII С. 164. Марій - римський консул, суперник Сулли. Катіліна - римський претор, намагався захопити владу. Змова була викрита Ціцероном у 63 р. до н. є. Сулла - римський полководець, консул (138-78 до н. є.), після громадянської війни з Марієм - диктатор. Юліан (або Хуліан).- Граф Хуліан закликав арабів до Іспанії, щоб помститися, королю. [684] РОЗДІЛ XXXI С. 196. ...немов циганський осел із живим сріблом в ушах...- Сервантесові сучасники вірили, що цигани, торгуючи кіньми, вливали їм живе срібло (ртуть) у вуха, щоб коні басували. РОЗДІЛ XXXIII С. 209. ... на спробу з чарою, од якої обачно відмовився мудрий Рінальдо... - В поемі Аріосто «Роланд Несамовитий» той, хто пив вино з чудодійної чари, завжди обхлюпувався, коли дружина його зраджувала. С. 211. Даная - у грецькій міфології донька аргоського царя Акрісія. Цар, щоб уникнути напророченої загибелі доньки від руки онука, посадив Данаю у неприступну мідяну вежу. Проте Зевс зумів проникнути в вежу у вигляді золотого дощу. РОЗДІЛ XXXVII С. 247. Сцілла і Харібда (Скилла і Харібда) - у грецькій міфології два чудовиська, що жили обабіч вузької протоки й пожирали тих, хто плив цією протокою. РОЗДІЛ XXXIX С. 252. ...Дук Альба - іспанський полководець, правитель Фландрії. Намагався задушити фландрську революцію. Егмонт, Горн - графи, лідери фландрської опозиції герцогу Альбі; загинули на ешафоті. Діего де Урбіна - командир загону, в якому воював Сервантес. ...довелось мені бути в тому славетному поході... - На прикладі цього героя Сервантес розповідає про свою долю участь у битві іспано-венеціанського флоту проти турецького під Лепанто, поранення і полон. С. 253. Корсар Рудобородько - адмірал флоту турецького, займався піратством. Мулей - звання, яке давалося в арабів високим особам. РОЗДІЛ XL С. 257. ...гишпанський вояк на прізвище Сааведра - себто сам Сервантес. РОЗДІЛ XLI С. 267. Раїс (арраїс) - командир над веслярами (араб.). РОЗДІЛ XLII С. 276. Авдитор - чиновник суду. [685] РОЗДІЛ XLIII С. 280. Палінур - стерничий у троянців. С. 283. Триобразне світило - тобто місяць, що з'являється в трьох кватирах (фазах). Феб-Аполлон - у грецькій міфології сонце, що об'їжджає небо на золотій колісниці. Вітронога гордівниця - у грецькій міфології Дафна, німфа, переслідувана закоханим у неї Фебом-Аполлоном; попросила свого батька, річкового бога Пенея, рятунку, і той обернув її на лавр. С. 284. ...навіть пасмо Медузиного волосся...- Ідеться про Медузу-Горгону; у грецькій міфології це чудовисько, на голові в якого замість волосся були гадюки. С. 286. ...на голові берло, а на руках корону... - В часи Сервантеса злочинцям випалювано корону на руках. РОЗДІЛ XLV С. 295. ...ті чвари, що колотили колись Аграмантовим табором... - Ідеться про колотнечу, наслану архангелом Михаїлом на табір царя Аграманта, чиє військо облягало Париж. Замирив заколотників цар Собрін (епізод з «Роланда Несамовитого»). РОЗДІЛ XLVI С. 298. ...умиротворене Октавіянове царство... - Октавіян Август - цісар римський поклав край громадянській війні, перемігши полководця Антонія та царицю єгипетську Клеопатру. РОЗДІЛ XLVII С. 304. «Повість про Рінконета й Кортаділья» - твір Сервантеса з його «Повчальних оповідок». С. 305. Каноник - настоятель собору. С. 306. Брамін - жрець; гімнософіст - член індуської секти. С. 307. Мілетські баєчки - збірка любовних оповідок. Птолемей - давньогрецький астроном, творець геоцентричної системи, автор трактатів «Альмагест», «Географія» та ін. С. 308. Марко Поло - італійський землепроходець (бл. 1254-1324), довгі роки жив у Китаї. Зрада Сінона.- Сінон - грек, який переконав троянців упустити в місто дерев'яного коня, в чиєму череві ховалися греки. Евріал - Енеїв товариш. Зопір - перс, який покалічив сам себе, щоб допомогти своєму царю Дарію. [686] РОЗДІЛ XLVIIІ С. 309. Два царі поетів - грек і римлянин.- Гомер і Вергілій. С. 310. «Ізабела», «Філіда» та «Олександра» - п'єси іспанського драматурга Леперсіо Леонардо де Архенсола (1562-1613). «Покарана невдячність» - п'єса Лопе де Веги. «Нумансія» - п'єса Сервантеса. «Закоханий купець» - п'єса Гаспара де Агілара (1561 - 1613). «Доброзичлива суперниця»- п'єса франсіско Тарреги (1554-1602). Туллій казав колись... - Марк Туллій Ціцерон. Пепін (Піпін) - Піпін III Короткий, король франкський (751-768). Карло Великий - король франкський (800-814), імператор з династії Каролінгів. Цісар Іраклій - імператор візантійський (610-641). РОЗДІЛ XLIX С. 316. Лузітанія - давня назва Португалії. Віріат - пастух лузітанського племені, ватажок антиримського повстання (151 - 140 до н. є.). Граф Фернан Гонсалес - визволитель Кастілії з-під ярма сарацинів. Гонсало Фернандес (Кордовський) - полководець іспанський, прозваний «Великим Капітаном». С. 317. Флоріпеда та Гвідон Бургундський.- Флоріпеда, донька мавританського адмірала, дала притулок Гвідону Бургундському, покохавши його (епізод з переказів про Дванадцять Перів Франції). Мантібельський міст - міст у володіннях згаданого мавританського адмірала; його охороняв велетень. Гверін (Гварін) Скупий - персонаж циклу італійських рицарських романів. Святий Грааль - кубок з кров'ю Христовою, на пошуки якого вирушали середньовічні рицарі. Трістан та королева Ізольда - кохання цієї пари оспіване в численних середньовічних творах. РОЗДІЛ LII С. 331. Язон (Ясон) - у грецькій міфології ватаг аргонавтів, що вирушили по золоте руно, яке вони добули з допомогою чарунки Медеї. Беллона - в римській міфології богиня війни; зображувалася з мечем чи батогом. С. 332. Брільядор - кінь Роланда Несамовитого. Анатоль Перепадя ________________________________________ (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді ПРИСВЯТА ГРАФОВІ ЛЕМОСЬКОМУ Посилаючи недавнім часом Вашій вельможності мої комедії, оголошені друком до вистави на кону, я писав, здається, що Дон Кіхот припинає собі остроги, аби їхати Вашій вельможності руки поцілувати; нині ж повідомляю, що він їх уже прип'яв і рушив у дорогу - якщо доїде щасливо, то, гадаю, зроблю цим якусь послугу Вашій вельможності, бо вже звідусіль кваплять мене і наглять, аби я пустив його чим скорше між люди і прогнав оскому та нудоту, викликану іншим Дон Кіхотом, що гуляє по світу, взявши на себе маш-кару другої частини; з найбільшим, мабуть, нетерпінням виглядає мого Дон Кіхота сам великий богдихан китайський, що прислав до мене гінця з листом, по-китайському писаним, а в тім листі просить - де просить, благає! - щоб я свою книгу до нього переслав, бо хочу, каже, завести в себе колегіум для вивчення кастільської мови і щоб вивчали її по Дон Кіхотовій історії, а вкінці каже, що думає-настановити мене в той колегіум за ректора. Я спитав у посланця, чи його величність богдихан дає мені якусь грошову запомогу; той відповів, що ні, і на думці того не малося. «Коли так, брате, - одказав я йому, - то вертайся в свою Китайщину, їдь собі по десять, чи по двадцять миль денно, чи по скільки там сюди їхав, бо я не змагаю на здоровлі в таку далеку мандрівку пускатися. Тут же недуга мені долягає, а тут і безгрішшя... Та богдихан богдиханом, король королем, а є в мене в Неаполі великий граф Лемоський - він і без того колегіуму, і без того ректорства нещасного спомагає мене і підтримує, такими ласками осипає, що годі бажати кращого». Тими словами попрощався я з гінцем, прощаюсь і з Вашою вельможністю, заповідаючи на ралець книгу мою «Злигодні Персілеса і Сіхізмунди», що маю скінчити, як Бог дасть, за чотири місяці. Буде то найгірша або, може, найкраща книга, створена нашою мовою (певне, що з-поміж тих, які пишуться для розваги); я вже й каюся трохи, що сказав «найгірша», бо, на думку деяких моїх приятелів, вона досягла найвищого ступеня досконалості. Зичу Вашій вельможності якнайліпшого здоровля; незабаром мій Персілес поцілує Вам руки, а я ноги, яко слуга Вашої вельможності. Писано в Мадріді року Божого тисяча шістсот п'ятнадцятого, місяця октомврія останнього дня. Вашої вельможності покірник Мігель де Сервантес Сааведра [336] ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ЧИТАЛЬНИКА Боже мій світе! З якою нетерплячкою ждеш ти, шляхетний - або хоть і посполитий - читальнику, сього пролога, сподіваючися знайти в нім лайку, огуду та осуду на автора другого Дон Кіхота, того, що законився, кажуть, у Тордесільясі, а народився в Таррагоні! Отже ж не зроблю тобі такої приємності хоть образи будять, як правило, гнів і в найсмиренніших серцях, та моє нехай буде винятком. Ти хотів би, може, щоб я назвав його ослом, недоумком і нахабником, а воно мені і не в думці нехай його гріх та на нього ж і впаде, хай він жере його з хлібом, і нехай йому всячина! Ото тільки й жаль на нього, що взиває мене старим та калічним, нібито мав я силу час затримати, аби він мене не брав, нібито скалічено мене десь у корчемній бійці, а не в найголосні-шій битві, яку бачили віки давноколишні й теперешні і яку навряд чи побачать віки прийдешні. Нехай мої рани не красять мене в очах тих, хто на них дивиться, зате підносять у повазі тих, хто знає, де я їх здобувся, бо ліпше воякові головою в потребі наложити, аніж утечею життя своє порятувати. Я так твердо стою при сій думці, що якби мені уможливлено неможливе і знов дано на вибір так чи інак чинити, я все одно волів би взяти участь у тому преславному поході, ніж залишитись цілим і здоровим, не бравши в ньому участі. Шрами на виду й на грудях у вояка - то зорі, що вказують іншим дорогу до неба слави й заслуженої честі. А про старість іще додам, що пише не сивий волос, тільки зрілий розмисл, який приходить з роками. А другий жаль мені на автора, що він завидником мене називає ще й пояснює, мовби неукові якому, що то за річ така - заздрість. По щирості кажучи, із двох існуючих видів заздрості мені знайомий лиш [337] один - свята й шляхетна заздрість, яка поривається до блага, тим і не можу я переслідувати духовної особи, та ще такої, що, кажуть, при священній інквізиції служить; якщо автор має на увазі того самого чоловіка, що й я, то він дуже помиляється, бо я того чоловіка велико ціную за хист і щиро поважаю за твори та за ненастанну доброчесну діяльність. А втім, за одну річ я справді тому пану автору вдячен він сказав, що повісті мої радше сатиричні, аніж повчальні, проте, загалом беручи, добрі - а вони б не могли бути такими, якби не мали в собі тих обох якостей. Може, ти, ласкавий читальнику, скажеш мені, що я надто прибідняюсь, тримаючи себе так скромно, та я гадаю, що не годиться до печеного вогню прикладати, а того добродія і так уже добре припекло, коли не важиться виступати в чистім полі та під ясним небом, а приховує своє прізвище й придумує собі рідний край, так ніби почуває, що винен в образі величності. Якщо ти знайомий із ним випадково, то перекажи йому від мого імені, що я не чуюсь ображеним я добре знаю, що таке диявольські спокуси, а одна з найбільших спокус - то вбити чоловіку в голову, ніби він може написати й надрукувати книгу, що принесе йому стільки слави, скільки грошей, і стільки грошей, скільки слави. А на підтвердження сієї думки розкажи йому, будь ласка, ось яку веселу й дотепну приповістку. Був у Севільї один божевільний, що схибнувся на дуже смішній і чудній дурниці, яка доти жодному шаленцеві на ум не спадала. Він зладив собі рурку з очеретини, застругав один кінець, і як, бувало, спіймає собаку на вулиці чи де там, зараз наступить йому на одну задню лапу, а другу трохи догори підійме, тоді встромить в одне місце рурку і доти дме, доки собака круглий стане, мов та опука шкуратяна. А тоді лясне, було, бідолаху раз і вдруге по череву та й пустить, а людям, що на ту дивовижу збігалися щоразу, скаже, було «Ге, панове-добродій-ство, ви думаєте, легка то річ - собаку надути» Ге, пане-добродію, ви думаєте, легка то річ - книгу написати А коли йому ся приповістка не припаде до смаку, то розкажи, ласкавий читальнику, другу - так само про божевільного та про собаку. Той другий божевільний жив у Кордові і все, було, носить на голові уламок брили мармурової чи так яку важку каменюку; аби де назирив якого пса безуважного, зараз підкрадеться та й скине на нього зненацька той тягар. Пес мало, було, не скрутиться з того болю, завиє-заскавулить та як дремене, то хіба на десятій вулиці стане. Одного разу скинув той придурок каменя на шапкаревого пса, а шапкар дуже свого пса любив. Камінь влучив у саму голову, пес заскиглив, шапкар почув те й побачив. Ех, як схопить же він аршина свого, як кинеться на того дурного, як почне молотити - геть на мотлох ізбив! А що вдарить, то й примовить «Ах ти ж гицлю один! Так ти на лягавого Чи не бачиш, латриго, що він у мене лягавий» Так йому за того лягаша наклав, що дурний ледве живий та теплий зостався. Як уже дійшов додому, так дійшов, і більш як місяць, мабуть, на вулицю не виходив. А тоді знов вийшов на полювання з іще більшою каменюкою, здибав якогось собаку і став пильно-препильно до нього придивлятися, не наважуючись каменя скинути «Гляди,- каже,- се лягавий!» Відтоді, було, вже якого не с.тріне, [338] чи британа, чи дворнягу, то зроду не зачепить то, каже, лягавий. Отаке ж і тому повістяреві може приключитися, щоб не важився більше частувати публіку глевкими книжками-цеглинами. А ще скажи йому, що хоть і нахваляється він книгою своєю хліб у мене одбити, та воно мені й за вухом не свербить. Пригадавши відому інтермедію з «Перенденги», я йому ось як відповім «Нехай живуть двадцять чотири райці міські і Христос нехай буде з усіма! Хай живе великий граф Лемоський, що його християнське серце і добре знана щедрість підтримують мене всупереч усім ударам лукавої моєї долі, і хай живе незмірна благостиня ясновелебного архієпископа толед-ського Дон Бернарда де Сандоваль-і-Рохас,- хоч би на світі й зовсім не було друкарень, хоч би проти мене більше випущено книг, аніж є літер у куплетах «Мінго-Ревульго». Сі два можновладці без ніякого мого чолобиття чи лестощів, єдине з власної своєї доброт-ливості опікуються мною ласкаво та милостиво, і завдяки тій опіці я почуваюсь багатшим і щаслившим, ніж коли б мене фортуна звичайним ладом угору винесла. Честь може бути і в бідного, тільки не кривдивого; бідність може захмарити людську гідність, а не затьмарити її цілком; чеснота й сама собою ясніє, хоч як її гнітить біда й тіснота,- високі й шляхетні уми її шанують і якомога їй протегують. Оце скажеш йому,-та й годі, більше й я тобі нічого не скажу, хіба ще одне тільки оця друга частина «Дон Кіхота», що я тобі подаю, скроєна тим самим кравцем і з того самого сукна, що й перша, а описуються в ній дальші Дон Кіхотові діяння аж до його смерті й поховання, аби ніхто більше не важився нових яких свідчень про нього подавати, бо вистачить і тих, що є. Досить одному поштивому чоловікові оповісти про те мудре шаленство, та на тому й перестати бо як чогось (хоч би й доброго) надто багато, вже йому не та й ціна, а як чого іншого (хоч би й поганого) обмаль, то здається людям, що воно чогось варте. Ага, ще забув сказати чекай у скорім часі на «Персілеса» (я вже його докінчую), а також на другу частину «Галатеї». РОЗДІЛ І Про розмову, що провадили парох та цилюрник із Дон Кіхотом за його хворобу Повідає Сід Ахмет Бен-Енхелі в другій частині сієї історії, де описується третій Дон Кіхотів виїзд, що парох і цилюрник майже цілий місяць із нашим гідальгом не бачились, аби не нагадувати йому й не ворушити пам'яті про недавні події, а до небоги його та клюшниці навідувались час од часу, наказуючи пильно, аби добре за ним ходили та їсти все таке давали, щоб на серце й на мозок було йому помічне та покріпне, бо як подумати гаразд, то не звідки, як із серця й мозку все його лихо взялося. Ті відповідали, що так же вони й роблять і надалі старатимуться, бо помітили, що пан їхній, бувають хвилини, справляє враження чоловіка при добрім розумі. Приятелі непомалу тим вістям зраділи - недарма, виходить, привезли вони його додому на воловій підводі, мовби зачарованого, як про те оповідається в останнім розділі першої частини сієї не менш великої, як правдомовної історії. От і вирішили вони перевідати недужого і на власні очі допевнитись, чи справді йому на краще йдеться, хоч воно здавалось їм майже неможливим,- тим і поклали не чіпати в розмові того рицарства мандрованого, не троюдити болючої, незагоєної рани. Прийшли, аж він сидить на постелі в зеленій камізельці баєвій, на голові йому толедська ярмулка червона, а сам худий, аж тлінний, чисто на мумію зсохся. Привітав їх чемно й гостинно, коли спитали його за здоров'я розказав цілком розсудливо і в добірних висловах, як йому здужається. Далі завелася в них мова про так звані громадські [340] справи та державні порядки одні зловжитки вони викорінювали, другі засуджували, одні звичаї реформували, а другі зовсім касували, і кожен мав себе за новітнього законодавця, сьогоденного Лікурга чи свіжоспеченого Солона, словом, перекували отак весь лад суспільний - у горно одне вкинули, а з горна вийшло щось зовсім інше. Дон Кіхот про всі ті речі розправляв аж надто розважливо, і обидва екзаменатори увірили поза всяким сумнівом, що він цілком здоровий і сповна розуму. При тій розмові й небога з клюшницею були і так уже Богові дякували, що пан їхній знову б то при доброму розумі. Але тут парох одмінив свій попередній намір, щоб то нічого за рицарство не згадувати (хотів, бачите, до краю пересвідчитись, чи уздоровлення Дон Кіхотове справжнє було, чи тільки позірне), слово по слову, та й заговорив про останні столичні новини. Сказав, між іншим, що турок суне нібито великими морськими потугами на захід-сонця, та ніхто його замірів не знає допевне і годі вгадати, куди вдарить грім із тої грізної тучі; мало не щороку тривожить він нас, аж по всій християнщині пополох іде - вже й його величність король велів укріпити узбережжя Неаполю, Сіцілії та острова Мальти. - Його величність король учинив як обачний войовник,- сказав на те Дон Кіхот,- укріпивши загодя свої володіння, щоб ворог не заскочив його зненацька; та якби він був звернувся за порадою до мене, я на такий указав би спосіб, який, мабуть, і не сниться нині його королівській милості. Скоро парох зачув ті слова, зараз мовив собі на думці «Хай Бог тебе боронить, бідний мій Дон Кіхоте! З високого верхівля шаленства, здається мені, падаєш ти тепер у глибоку безодню нерозуму!» А цилюрник, подумавши те саме, що й парох, спитав у Дон Кіхота, яку ж би то спасенну раду хотів він королю подати адже володарям тепер дораджують усі, кому не ліньки, а все ж то недоладне й непорадне. - А моя порада, пане стрижію,- сказав Дон Кіхот,- якраз буде вельми доладна й доречна. - Та хіба ж я про вас,- виправдувався цилюрник,- я хотів лише сказати, що майже всі пропозиції, що надсилаються його милості королю, або неслушні й нездійсненні, або навіть шкідливі для держави й державця. - А моя пропозиція якраз і слушна, і здійсненна,- заперечив Дон Кіхот.- Навряд чи інший який дорадник спромігся б на такий дотепний і доцільний, а заразом простий і зручний проект. - Ви, пане Дон Кіхоте, все ходите коло та навколо,- обізвався парох.- Кажіть-бо прямо, що ви надумали. - Не хотів би я,- сказав Дон Кіхот,- аби те, що я вам сьогодні тут одкрию, дійшло завтра до слуху панів із державної ради і аби хтось інший дістав подяку й нагороду за мій труд. - Щодо мене,- промовив цилюрник,- то присягаю перед вами всіма й перед Богом святим, що не виявлю речей вашої милості ні королю, ні пішаку, анікомусінько на світі! Цю присягу я взяв із романса про священика, що на початку відправи виспівав королю на злодія, котрий украв йому сто дублонів та ходовитого мула. [341] - Я тієї історії не чув,- сказав Дон Кіхот,- але на присягу звіряюсь, бо знаю добродія цилюрника за порядну людину. - А якби воно було й не так,- зауважив парох,- то я ручу за нього й відповідаю, що в сій справі мовчатиме, як німий, під загрозою належитої грошової кари. - А хто мені, панотче, за вас у поруки стане - спитав Дон Кіхот. - Мій сан священичий,- одказав парох,- що зобов'язує мене зберігати таємниці. - Дій його кату! - вигукнув тоді Дон Кіхот.- Се ж дуже просто нехай тільки його милость король кликне клич до мандрованих рицарів, що по Гишпанії тиняються, аби такого а такого дня всі при дворі королівськім зібрались. Як їх, може, всього з півдесятка набереться, то знайдеться, певне, між ними один такий, що сам собою всю потугу султанову переборе. Ви тільки слухайте уважно, слідкуйте за моєю думкою. Хіба ж то первина, що одним-один мандрований рицар витинає ціле військо вороже, хоч і двісті тисяч, ніби в них на всіх одне горло, ніби вони всі з марципану зроблені Адже так Мало хіба в історіях про такі чудеса пишеться Даю голову на одруб, не чужу, а таки свою власну, що якби жив тепер славетний Дон Бельяніс або котрийсь із численних нащадків Амадіса Гальського та став оце на турка, то не хотів би я бути в султановій шкурі! Та Господь зглянеться над своїм народом і пошле йому якогось рицаря, може, не такого потужного, як тії вікодавні, та зате не менш одважного. Господь відає, що я на думці маю, тож не мовлю більше ні слова. - Ой лишенько! - сплеснула руками небога.- Щоб я так жива була, се вже дядьо мій ізнов у мандровані лицарі хоче! - Мандрованим рицарем я й помру,- відповів на те Дон Кіхот.- Нехай собі турок туди чи сюди пливе з якою хоче потугою, ще раз кажу Господь відає, що я на думці маю. Тут у розмову втрутився цилюрник - Дозвольте мені, панове-добродійство, одну бувальщину невеличку розказати, яка історія в Севільї колись приключилась. Дуже вона сюди пасує, тим і хотів би я вам її розповісти. Дон Кіхот дав дозвіл; тоді парох і всі інші наготувалися слухати, а цилюрник почав оповідати такими словами - У севільському шпиталі для божевільних сидів один чоловік, якого родичі запроторили туди, бо стратив розум. Був то вчений - здобув ступінь ліценціата церковного права при Осунському університеті, та що то, хоч би навіть у Саламанці, а всі знали, що він таки божевільний. Ну, просидів там кілька років, і раптом спало йому на думку, що він уже здоровий, при повнім, як то кажуть, розумі узяв та й написав до архієпископа толедського слізну супліку з досить розумними доказами, аби прислав когось і визволив його з тих злиднів, бо вже, мовляв, Бог над ним ізмилосердився й повернув йому втрачений розум, а родичі, зазіхаючи на той маєток, що йому припадає, тримають його в божевільні проти всякого права і справедливості, хочуть, щоб він там і сконав. Написав раз і вдруге, та так же дотепно й доладно, що архієпископ послав одного свого капелана, аби той дізнався у старшого над шпиталем, чи правду той ліценціат пише, та й з ним самим аби поговорив [342] як виявиться, що він при своїм розумі, то вже ж треба його відти забрати й на волю пустити. От поїхав туди капелан, аж ні - управитель каже, що той ліценціат таки й досі божевільний правда, буває, що й зовсім розумно міркує та говорить, а вкінці знов таке почне верзти, що й купи не держиться, і не менше навіженство показує, ніж перед тим розум; нехай, коли хоче, сам із ним розмовиться, то зразу побачить. Капелан на ту пробу погодився; повели його до ліценціата на розмову, говорив він із ним годину цілу чи й більше і за весь цей час не почув од нього жодного безглуздого чи нісенітного слова, а самі розсудливі речі ну, думає, таки минулося вже його божевілля. Ліценціат сказав між іншим, що управитель напасть на нього видумує, бо не хоче хабарів позбутись од родичів, а за ті хабарі видає його за непритаманного, каже, що тільки часами просвітління на нього находить; усе лихо з того багатства постало, бо вороги, аби ним заволодіти, все на нього кови кують і сумніваються в Господній благодаті, що з тварини несмисленної знов розумну істоту вчинила. Одне слово, управителя він виставив неприторенним хабарником, родичів своїх бездушними користолюбами, а себе таким розумним, що капелан вирішив нарешті повезти його до архієпископа, аби той на власні очі побачив, як із тим божевільним справа мається. Повіривши в його добрий розум, добрий капелан попросив управителя, аби ліценціатові видали одяг, у якому його приведено до шпиталю; управитель остерігав його, щоб він із тим не поспішав, бо хворий, поза всяким сумнівом, ще не одужав. Але капелан не зважав на управителеві остороги та вмовляння і твердо вирішив забрати ліценціата з собою; управитель мусив скоритись, як-не-як, то було розпорядження від самого архієпископа. Ліценціатові оддали його одежу, нову ще й цілком пристойну; як перебрався він з дуренського в людське, попросив у капелана, аби той із ласки своєї дозволив йому попрощатися з товаришами божевільними. Капелан не перечив, бо й сам хотів на тих нещасних подивитися. От пішли вони до палати разом, а за ними ще дехто ув'язався; ліценціат наблизився до клітки, де сидів один біснуватий, на той час саме тихий та сумирний, і обізвався до нього такими словами «Скажи мені, брате, чи можу я щось для тебе зробити Бачиш, я йду вже додому, бо Господь милосердний з благості своєї безконечної рачив повернути розсудок мені, недостойному; тепер я знов при доброму розумі і, як то кажуть, притомний не дарма ж приповідають, що у Бога все мога. Отож надійся і уповай на нього уздоровив він мене, то й тебе уздоровить, здайся на його святу волю. Постараюсь переслати тобі чогось смачного, аби ти з'їв на здоров'я, бо скажу тобі правду (я дізнав це на своїй шкурі), звідки береться все наше божевілля шлунок порожній, а в голові повно повітря, от і маєш. Кріпися ж, не падай духом, бо хто в нещасті зневір'ю піддається, той здоров'я своє руйнує і смерть собі приспішує». Ці слова ліценціатові чув також інший біснуватий, що сидів у другій клітці навпроти; от підвівся він з ветхої рогожі, на якій лежав голяка, та й запитав гучним голосом, хто то виходить ізвідси при повному розумі. «То я, брате,- одказав йому ліценціат.- Уже мені тут нема чого робити, і я складаю дяку небові, що таку велику явило до мене ласку».- «Ей, гляди, ліценціате, чи не кусить тебе лукавий! - сказав той із клітки.- Не хапайся так дуже, сиди собі тихо в [343] алаті, бо однак доведеться вертатись!» - «А я кажу, що таки здоро-' вий,- заперечив ліценціат,- і годі вже з мене цієї покути».- «Здоровий, кажеш - не вгавав божевільний.- Ну, гаразд, іди собі, там видно буде. Тільки клянусь Юпітером, котрого велич я заступаю на сій землі, що за один той гріх, який чинить сьогодні Севілья, випускаючи .ебе з сього дому і визнаючи за здорового, такою вдарю на нею карою, що пам'ять про неї зостанеться навіки-віків, амінь. Та знаєш ти, мізерний ліценціатику, що се в моїй силі, бо я не хто інший, як сам Юпітер-Гримій В руках у мене перуни спопеляючі, якими я погрожую світові, і; як захочу, можу знищити його. Та це невіголосне місто я інакше покараю три роки поспіль, почавши з дня й години, коли виголошу сюю клятву, не дощитиму ні на сам город, ні на всю околицю й округу! Так ти вільний, здоровий, розумний, а я хворий, божевільний, запертий Та скорше я повішусь, аніж дам дощу хоть краплиночку!» Всі присутні слухали божевільного, що вигукував ті прогнози й погрози; тоді наш ліценціат схопив капелана за руки й так до нього промовив «Не журіться тим, добродію мій любий, не слухайте, що сей навіжений плеще, бо хоть він і Юпітер, хоть і не буде, каже, дощувати, так я зате Нептун, бог і отець усім водам коли треба буде, коли захочу, тоді й звелю дощеві йти!» На се одказав йому капелан «Так то так, пане Нептуне, та не годиться вам гнівити пана Юпітера, тож нехай ваша милость у сім домі й зостанеться, а ми вже якось іншим разом, кращим часом по вас прийдемо». Управитель і всі присутні засміялись, аж капеланові трохи досадно стало; ліценціата роздягли, так він і лишився у тому шпиталі. Оце й уся вам історія. - Так оце б то, пане цилюрнику,- озвався Дон Кіхот,- і є та історія, що, кажете, дуже до розмови нашої пасує і що ви притьмом розказати її хотіли Ех, пане скубрію, пане скубрію, треба бути хіба сліпим, щоб крізь таке сито не бачити! Невже ж таки вашець не знає, що то не честь, не подоба - рівняти отак ум до ума, дух до духа, красу до краси і рід до роду Я собі, пане цилюрнику, не Нептун і над водами не богую, та й не хочу, аби хтось мав мене за розумного, коли я такий не є, я хочу лиш одного довести світові, яка то вада і шкода, що не гадає він одновити тих блаженних часів, коли подвизався під сонцем орден мандрованого рицарства. Та, мабуть, спідлений наш вік не годен тішитись тим добром, що зазнавали часи минулі, коли мандровані рицарі брали на себе повинність і обов'язок царства боронити, цноту дівочу захищати, сиріт недорослих спомагати, гордопишних поскромляти, а смиренномудрих винагороджати... Теперішні так звані рицарі воліють шовками шамшіти та адамашками шелестіти, аніж кольчугами бряжчати; де ви такого побачите, щоб при всій зброї в чистому полі просто неба за будь-якої погоди ніч ночував, що, бувало, і ніг із стремен не виймає, а обіпреться на свого списа та й замгне отак на малу часину; де такого знайдете, що оце тільки з лісу видерся, зараз у гори дикі пускається, а там уже снується пісками пустельними та неплідними десь понад морем, що, знай, шпує та бурхає; як же побачить човника, хоч на ньому ні весла, ні вітрила, ні щогли, ні линви, сміло скакає в нього і звіряє долю свою невблаганним хвилям глибокого моря то аж до неба його підкине, то в хлань увергне, а він виставить груди проти борвію то'го не- [344] погамовного, та так і незчується, коли занесе його за три тисячі миль од того місця, де в човен сідав, а вже як вийде на берег чужодальній і незнаний, то там такі йому дива приключаються, що їх би не на пергамені списувати, а на бронзі карбувати... Але тепер лінивство взяло гору над горливістю, неробство над працею, порок над чеснотою, зухвалість над хоробрістю, теорія військова над практикою,- все те цвіло і сяяло лише за золотої доби, за мандрованого рицарства. Може, скажете, неправда Ну, хто чесніший і сміливіший за преславного Амадіса Гальсь-кого Хто розумніший за Пальмеріна Англійського Хто лагідніший і приязніший за Тіранта Білого Хто чемніший за Лісуарта Грецького Хто більше рубав і кого більше рубано, як Дон Бельяніса Хто безстрашніший за Періона Гальського Хто більше гордував небезпекою за Фелісмарта Гірканського Хто щиріший за Еспландіяна Хто од-важніший за Дон Сіронхіла Фракійського Хто бравіший за Родамон-та Хто обачніший за царя Собріна Хто завзятіший за Рінальда Хто незвитяжніший за Роланда Хто, нарешті, шляхетніший і люб'язніший за Руджера, що то од нього, як пише Турпін у своїй «Космографії», ведуть свій рід герцоги Феррарські Всі ці рицарі, а також безліч інших, яких би я, ваша велебність, міг іще сюди приточити, були мандрованими рицарями, красою і хвалою рицарства. От таких ще й подібних рицарів і мав я на увазі, коли збирався радити його милості королю вони послужили б йому вірою і правдою, одвернувши велику шкоду, а султан турецький хай би рвав тоді на собі бороду. Ну, та що ж, коли я мушу дома сидіти, бо капелан мене звідси не бере. І коли Юпітер, як сказав цилюрник, не пустить дощу, то я коли захочу, тоді й звелю дощеві йти! Се я проти того кажу, аби пан Помазан знав, що я його добре зрозумів. - От їй же Богу, пане Дон Кіхоте,- сказав цилюрник,- я того зовсім і на думці не мав. Наміри в мене були щонайкращі, і ваша милость гнівається даремне. - Чи даремне, чи, може, й недаремне,- відповів Дон Кіхот,- то вже мені знати. Тут у розмову втрутився парох - Досі я,- каже,- майже нічого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе мені й точить сумління один сумнів, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допіру пан Дон Кіхот. - Вільно вашій велебності і щось інше говорити,- сказав Дон Кіхот,- а вже з цим сумнівом то й зовсім нема чого таїтися, бо воно ж недобре, коли на душі ото щось муляє. - Як вільно, то й скажу,- промовив парох.- Сумнів у мене, бачите, ось який не вірю я жодним світом, аби всі оті мандрівні рицарі, що їх ваша милость низками ниже, справді жили коли на світі і були люди з крові й кості. Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилиці - от приверзеться комусь уві сні, а він і розповідає, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти. - І в такий заблуд,- сказав Дон Кіхот,- упадають, буває, люди, що не вірять в існування мандрованих рицарів. Я вже не раз мав нагоду зводити на очі деяким людям сю їхню помилку, досить за нашого часу поширену іноді мені вдавалось їх переконати, а іноді істина так і зали- [345] шалась для них недоступною. А се ж, коли хочете, істина незаперечна; я ладен, приміром, стверджувати, що на власні очі бачив Амадіса Галь-ського то був чоловік ростом високий, з лиця білий, борода йому гарна, хоть і чорна, очі лагідні і воднораз суворі, на слово скупий, до гніву не скорий і не лихопомний. І так, як я вам зобразив оце Амадіса, міг би змалювати і списати всіх інших мандрованих рицарів, які тільки були в світі і попали в романи я вважаю, що вони були саме такими, якими фігурують у тих історіях, отже, знаючи подвиги, які вони звершали, і вдачу, яку вони мали, ми можемо шляхом логічних умовиводів установити і очерти їхні, і церу, і статуру. - А скажіть, пане Дон Кіхоте,- спитав цилюрник,- який, по-вашому, був заввишки велетень Моргант - Щодо велетнів різні існують думки,- відповів Дон Кіхот,- одні кажуть, що вони були, а другі, що їх не було; однак же в Святому Письмі, що й на волос ніде од правди не одбігає, сказано, що вони таки були там оповідається історія того Филистюги Голіафа, що був заввишки півосьма локіт, а то ж велич неабияка. І ще на острові Сіцілії знайдено сурелі й лопатки - такі величезні костомахи, що могли належати лише велетням з добру башту заввишки, геометрія доводить се незаперечно. А втім, я не кажу вам із певністю, якого зросту був Моргант; гадаю тільки, що не надто високого, бо в тому романі, де особливо докладно описуються його подвиги, є згадки, що не раз ночував під покрівлею, а коли були оселі, що могли його вмістити, значить, не міг він бути понад усяку міру високий. - Авжеж,- притакнув йому парох. Він ізнов засмакував оце в тих великих нісенітницях і навмисне спитав у Дон Кіхота, які були з себе, на його думку, Рінальд Монтальбан-ський, Роланд та інші пери Франції,- адже всі вони належали до ман-дрованого рицарства. - Про Рінальда,- одказав Дон Кіхот,- насмілюся твердити, що він був широковидий, рум'яної цери, очі мав бігучі та вирлаті, на вдачу був дражливий та оприскливий над міру, накладав іноді з розбишаками та всякими стратенцями. Що ж до Роланда (чи Ротоланда, чи Орлан-да, бо його і так і сяк називають), то можу напевне сказати, що зросту був середнього, в плечах широкий, трохи ніби клишоногий, на лиці смаглявий, борода руда, тілом волохатий, погляду грізного, досить маломовний, а проте вельми чемний і добре вихований. - Якщо Роланд був із себе такий непоказний, як ваша милость оце змалювала,- зауважив парох,- то зовсім не диво, що Анджеліка Прекрасна згордувала ним і пригорнулась до того гарного, гожого та миловидого мавра, що тільки борідка стала в нього засіватись. Розумно ж, мабуть, і вчинила, одкинувшись од шорсткого Роланда до ніжного Ме-дора. - Та Анджеліка, добродію,- одказав Дон Кіхот,- була собі панянка легкодумна, вітролетна та трохи шалапутна і прославилась на цілий світ не лише своєю вродою, а й своїми свавільними вибриками вона згордувала тисячею чеснородних, тисячею доблесних, тисячею мудрих і дарувала свою ласку джурі під навуссям, безрідному й безмаєтному юнакові, славному хіба що найменням «відданого, бо [346] таки й справді був щирим і вірним другом. Великий співець її краси, преславний Аріосто, не зважившись або не схотівши писати про те, що сталося з цією дамою після її ганебного падіння (певне, що там уже мало було хвали гідного), попрощався з нею такими словами Як трон вона посіла у Китаї, Хтось інший, може, краще оспіває . Тут і далі всі вірші в перекладах М. Лукаша (ред.). І слова ті, коли хочете знати, стались пророчими недарма ж поетів називають часом віщими співцями. Віщування згодом справдилось - один знакомитий андалузький поета оплакав і оспівав її сльози, а другий знаменитий і, мовляв, єдиний поета, вже кастільський, прославив її вроду. - Скажіть, пане Дон Кіхоте,- спитав цилюрник,- от скільки співців величали тую Анджеліку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неї сатиру - Немає сумніву,- одказав Дон Кіхот,- що якби Сакріпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквілями та сатирами на тих дамах, справдешніх чи уявних, на тих володарках їхніх мрій, які згордували чи знехтували їхнім коханням; така помста, щоправда, негідна благородних сердець, і до мене не дійшло жодного вірша, де ганилося б Анджеліку, що баламутила цілим світом. - Дивина! - вигукнув парох. Але тут ізнадвору почулись голосні крики небоги та клюшниці, які вийшли під час тої довгої розмови, і всі вискочили на той галас. РОЗДІЛ II, де оповідається про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кіхотовою клюшницею та небогою, а також про інші кумедні події Повідає історія, що той галас, який почули Дон Кіхот, парох та цилюрник, справді зняли небога з клюшницею жінки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кіхота, а вони його й на поріг не пускали. - Чого сей волоцюга до нас приплентався - репетувала клюшниця.- Іди собі, чоловіче, до своєї доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвістях його тягаєш! - Ти, ключнице, ти, гадючнице! - одгризався Санчо.- То не я пана, а пан мене баламутить, і непутить, і по тих безвістях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тіки половина, бо він мене з дому вива-бив, усе голову морочив, казав, що острів дасть, та й досі дає... - Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! - се вже небога озвалась.- А з чим же хоть їх їдять, тії острови, ненажеро ненатлий [341] - їх не їдять,- одказав Санчо,- ними керують і правлять, і один острів стане за чотири міста й за п'ять суддівських посад. - Чотири чи п'ять, то байдуже,- заявила клюшниця,- а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввійдеш! Іди, керуй там своїм обійстям, управляй свою нивку та й викинь із голови всі оті острови й островиці! Парох і цилюрник дослухалися до тої троїстої суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кіхот, боячись, аби Санчо не намолов і не нагородив усяких неподобних нісенітниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честі, гукнув його до себе, а жінкам велів замовкнути і впустити гостя. Санчо ввійшов, а парох та цилюрник тут же попрощалися з Дон Кіхотом. Вони вже втратили останню надію на його уздоровлення, так уперто стояв наш гідальго при своїх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство. - От побачите, куме,- озвався парох до цилюрника,- що й не зоглядимось, як приятель наш ізнову тягу дасть. - Не маю сумніву,- відповів цилюрник,- та мене дивує не так на-вісноголовий рицар, як його дурноверхий джура убгав собі в голову того острова, і вже ніякі розчарування, ніякі сили тої химери звідти не виб'ють. - Поможи їм Боже,- сказав парох,- а нам треба на бачності матися та дивитися, до чого доведуть ті навіжені химороди рицаря нашого та його зброєносця. От уже, справді, який брів, такого стрів, їх обох немов з одного модла вилито панове божевілля без джуриної глупоти не варте було б і щербатого шеляга. - Правда ваша,- погодився цилюрник.- Цікавий я знати, про що вони оце тепер балакають. - Дізнаємось,- зауважив парох.- Я певен, що небога або клюшниця нам усе розкажуть; щоб вони та не підслухали! Тим часом Дон Кіхот замкнувся з Санчом у себе в кімнаті і, зоставшися з ним сам на сам, заговорив - Прикро мені слухати, Санчо, як ти казав і кажеш, буцім я тебе з дому зривав, так наче я сам на місці сидів разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тільки тебе раз на ковдрі гойдали, а мені сто раз чосу давали - ото, мабуть, і вся моя перевага. - Та вже ж не як,- обізвався Санчо.- Адже ви самі, пане, казали, що всякі злигодні скорше мандрованих лицарів побивають, аніж їхніх джур. - Е, ні, Санчо, ти помиляєшся,- заперечив Дон Кіхот.- Знаєш, є така приказка quando caput dolet... - Я тії приказки не втну, бо тільки по-наському знаю,- перебив Санчо. - Се значить от що,- пояснив Дон Кіхот,- коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені. [348] - Може, воно й так,- сказав Санчо,- та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрі гойдано, то голова моя за муром була та тільки дивилась, як я в повітрі літаю, а їй і за вухом не свербіло. А вже ж коли сустави мусять боліти, як голова заболить, то й голова повинна боліти за суста-вом. - Ти хочеш сказати, Санчо,- перепитав Дон Кіхот,- що мені не боліло, як тебе на ковдрі підкидувано То не кажи ж такого ніколи й не думай, бо душа моя тоді дужче боліла, ніж твоє тіло. Та годі вже про те, слушного часу ми ту річ обміркуємо і з'ясуємо якнайдокладніше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селі говорять Якої думки про мене прості люди, шляхта й великі пани Що кажуть про доблесть мою, про мої подвиги, про мої звичаї Як оцінюють ту справу, на яку я піднявся - видвигнути з занепаду й відновити на всім світі орден мандрованих рицарів Словом, Санчо, розкажи мені все, що тобі довелось чути про се діло, не додаючи нічого доброго і не втаюючи нічого лихого, бо вірні васали мусять говорити сеньйорам своїм суту і щиру правду, не прикрашаючи її лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарів доходила гола правда, не вбрана в шати лестощів, то настав би зовсім інший світ минулий вік називали б супроти нашого залізним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобі подаю, аби ти розумно й сумлінно розказав мені по щирій правді все, що тобі відомо про речі, які мене цікавлять. - Учиню так із дорогою душею, пане мій,- одказав Санчо,- тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю. - Не бійся, гніватись не буду,- пообіцяв Дон Кіхот,- сміло кажи, Санчо, все, як єсть, без обрізків. - Першим словом скажу я вам,- почав Санчо,- що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се неше-ретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують. - То вже не про-мене річ,- зауважив Дон Кіхот,- бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості. - А про вашу хвабрість,- провадив далі Санчо,- та про звичаї, та про подвиги, та про заміри - всяко говорять. Той каже «Божевільний, але потішний». А той «Хоробрий, але невдаха». А інший знов «Ґречний, але кумедний»... І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться! - Зваж, Санчо, на те,- сказав Дон Кіхот,- що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили [349] в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого. - Тим-то й ба! - вигукнув Санчо. - Як, виходить, то ще не все - спитав Дон Кіхот. - Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі,- одказав Санчо.- Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається «Премудрий гідальго Дон Кіхот із Ламанчі». Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням - Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей - я здумівся, аж перехрестився і як воно, думаю, той писака про все дізнався - Запевняю тебе, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться. - Еге! - вигукнув Санчо.- Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі. - Се мавританське ім'я,- зауважив Дон Кіхот. - І мені так здається,- сказав Санчо,- бо чував я не раз од людей, що маври - великі брехуни. - Схоже на те, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- що ти перекрутив прізвище того Сіда, а «сід», щоб ти знав, по-арабському значить «пан». - Мо', й так,- погодився Санчо.- То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю. - Зроби мені таку ласку, друже,- сказав Дон Кіхот.- Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого. - Зара' приведу його,- сказав Санчо. Пішов і незабаром повернувся вже з бакаляром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова. [350] РОЗДІЛ III Про потішну розмову, що провадили між собою Дон Кіхот, Санчо Панса та бакаляр Самсон Карраско Затоплений у думках сидів Дон Кіхот, дожидаючи бакаляра Карраска, од якого сподівався почути, що там за нього написано в книзі, про яку Санчо казав; аж не вірилось йому, що така книга може бути - ще ж бо на лезі мечовому не висохла кров ворогів, яких він убив, а тут же хтось появив друком історію величного його рицарювання. А втім, подумав він, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своїх чарів тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголосніші діяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити їх і принизити нижче всіх ницих учинків найниціших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж; міркував він далі, діяння зброєносців як таких ще ніхто ніколи не описував, і якщо така книга справді існує, то вона скомпонована про мандрованого рицаря і вже тим одним мусить бути краснослівна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потішила, та не надовго адже автор книги, судячи із слова «сід», був мавр, а якої вже там правди можна од маврів сподіватись, коли всі вони махлярі, фальшівники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якої непристойності в трактуванні його любові, що могло б вийти на ущербок честі й доброї слави володарки його Дульсінеї Тобоської йому б хотілося, аби автор показав усю його вірність і повсякчасну шанобливість супроти неї, розповів, як заради неї нехтував він королевами, цісарівнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю ґвалтовні природні пориви... Отакі-то думки та гадки облягали рицареві голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привів до нього бакаляра; Дон Кіхот привітав гостя вельми ввічливо і приязно. Хоч бакаляр і звався Самсоном, та собою був досить хирний, тільки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; років мав двадцять і чотири, був кругловидий, кирпатий і ротатий - все то ознаки, що вдався на витівки, глузи та жарти. Таким же він і тут показався, бо скоро побачив Дон Кіхота, зараз став перед ним навколішки й промовив - О, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, дозвольте мені поцілувати руки вашої достойності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу (хоч пройшов тим часом усього чотири ступені), що ваша милость - один із найславутніших мандрованих рицарів, які будь-коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмет Бен-Енхе-лі, що списав історію великих ваших діянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщи-ни нашою людовою кастільською мовою всім добрим людям на посполитую втіху! Дон Кіхот попрохав його підвестися і спитав - Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія і що написав її якийсь премудрий мавр [351] - Щирісінька правда, пане мій і добродію,- одказав Самсон,- і я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують. Думається мені, що не буде скоро такого народу на світі, що на його мову не перекладуть тієї книги. - Для людини доброчесної і небуденної,- промовив Дон Кіхот,- то, мабуть, найбільша втіха - ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типо-ваним; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть. - Якщо йдеться про добру славу й добре ймення,- сказав бака-ляр,- то ваша милость має пальму першенства з-поміж усіх мандрова-них рицарів, бо мавр своєю мовою, а християнин своєю змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашність у небезпеках, витривалість у випробах, терпливість у нещастях і ратних недугах, цнотливість і повздержливість у щироплатонічних любощах вашої милості та моєї сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської. - Зроду я не чув,- озвався тут Санчо Панса,- аби паню мою Дульсінею «доньєю» величали на неї кажуть просто пані або ще сеньйора. От у цьому вже історія, бачте, схибила. - Сей закид не такий уже й важливий,- заперечив Карраско. - І правда,- погодився Дон Кіхот.- Але скажіть мені, мостіпане бакаляре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага - Знаєте,- одказав бакаляр,- на се люди по-різному дивляться, як на чий смак і вподобу одні підносять пригоду з вітряками, що здались вашій милості за сторуких велетнів, другі - випадок із ступарями; той хвалить опис двох супротивних військ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той - оказію з мертвяком, що везли до Сеговії хоронити; хто відзначає історію визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим біскайцем. - А скажіть-но, пане бакаляре,- спитав Санчо,- чи списана в тій історії придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинан-тові забаглося грушки в морі печерувати. - Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув,- відповів Самсон,- вислебізував геть усе, і про те навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив. - Не на ковдрі, а в повітрі,- поправив Санчо,- та таки крутив, крутила б його лиха година! - Чоловік усе грається з долею навпереваги,- сказав Дон Кіхот,- і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія не про самі ж перемоги писати. - Воно-то так,- промовив бакаляр,- але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, ті духопелики, що без кінця-краю сипались на пана Дон Кіхота в різних пригодах. - А то ж таки сторія правдива,- зауважив Санчо. - Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням [352] збути,- заперечив Дон Кіхот,- бо нема чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочести-вий, яким його змалював Вергілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер. - Згоден,- сказав Самсон,- але одна річ поетові писати, а друга- історикові. Поет може оповідувати чи оспівувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а історик повинен писати не так, як мало бути, а так, як було, по всій щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи. - Коли вже той пан мавр так щирує та правдує,- сказав Санчо,- то певно, що при панових духопеликах і за мої згадує, бо як панові, було, мірку з плечей здіймають, то й мене всього вздовж і впоперек міряють. Та воно й не диво, бо мій пан сам каже, що як голова болить, то й усім суставам тра боліти. - Ох же ти, Санчо, й хитрун,- зауважив Дон Кіхот,- де тобі треба, там пам'ять у тебе добра! - Радніший би я забути, як мене бито,- одказав Санчо,- так баса-мани ж не дають, що й досі знати на боках та на спині. - Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакаляра,- зупинив його Дон Кіхот.- А ви, добродію, кажіть далі, прошу вас, що там іще про мене говорять у вищезгаданій історії. - Та й про мене ж,- докинув Санчо,- бо кажуть, що і я в ній неабияка ділова особа. - Не ділова, брате Санчо, а дійова,- поправив Самсон. - О, ще один колехтор вирискався, слова править! - вигукнув Санчо.- Як до всього будемо чіплятись, то й довіку не перебалакаєм. - Бодай я довіку щастя не мав,- сказав бакаляр,- коли ти, Санчо, в тій історії не друга персона. Є такі читальники, що їм твої речі любіше слухати, аніж головного героя, не то що. Правда, дехто вважає, що ти надто вже великий легковір, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобі пропонує присутній тут пан Дон Кіхот. - Ще не вечір,- заперечив Дон Кіхот.- Нехай лиш Санчо в літа уб'ється та досвіду більше набереться, то він до того губернаторства ще • краще придасться, аніж, тепер. - Далебі, пане,- обізвався Санчо,- як я в моїх оце літах островом не вкерую, то не вкерую вже і в Мафтусаїловому віці. Кебети на губер-наторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився - Здайся на Бога, Санчо,- заспокоїв його Дон Кіхот,- і все буде добре, краще, може, ніж ти гадаєш, бо без волі Божої і листочок на дереві не ворухнеться. - Правда є,- сказав Самсон,- як Господь захоче, то не одного, а цілих тисячу островів Санчові під ноги підклонить. - Бачив я всяких на своїм віку губернаторів,- сказав Санчо.- Інший не годен і в слід мені вступити, а проте вельможним величається, із срібла-злота їсть і п'є. - Так то ж не острівні були губернатори, а просто над маєтком якимсь,- заперечив Самсон.- Щоб же над островом бути правителем, треба принаймні граматику знати. - Що таке гра, то я тямлю,- сказав Санчо,- а от уже матики не втну ні в зуб. Та хай собі з тим губернаторством буде, як Бог дасть - йому видніше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне дуже мені любо, що той писака, про мене в історії оповідуючи, зацікавлює людей, а не зануджує, бо якби він на мене, християнина з діда-прадіда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухі почули б! - Ото було б диво,- зауважив Самсон. - Чи диво, чи півдива,- сказав Санчо,- то байдуже, а як пишеш чи говориш за ділову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобі в голову набреде. - Дехто цю історію за теє ганить,- провадив далі бакаляр,- що автор приткнув у неї повість про безрозсудно-цікавого, не тим, що повість сама по собі погана чи недоладна, а тим, що не до речі її притулено, адже вона нічого спільного не має з історією його милості пана Дон Кіхота. - Овва! - вигукнув Санчо.- Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою! - Тепер я бачу,- сказав Дон Кіхот,- що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невіголосий баламут, що писав її абияк, навмання, на'хибив-трафив. То, знаєте, був собі маляр один в Убеді, Орбанеха звався, і як хто, було, його спитає, що він малює, то він одказує «А що вийде». Намалював він раз якось півня, та так же погано вдав, що зовсім не схожий; мусив під низом готицькими літерами підписати «Се півень». Отак же, мабуть, і з моєю історією, що без ко-ментаря її не вчитаєш. - Е, ні! - заперечив Самсон.- То книга дуже ясна і розбірлива дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам'ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть «Дивіться, то Росинант». Та найбільше вона пажам полюбилась - нема в панів такого передпокою, де «Дон Кіхота» не знайдеш книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б'ються, назахват усі хапають. І то сказати - приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати. - Писати інакше,- зауважив Дон Кіхот,- то була б уже не правда, а брехня, а письменників та істориків, що до перебреху вдаються палити б треба зарівно з фальшивими монетарями. Не знаю тільки з якої речі автор сягав до сторонніх повістей та оповідок, коли міг іщ про мене різних різнощів понаписувати - міркував, певне, як у ті примовці «Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна». А щоб вії був виповістив самі мої думки, зітхання, сльози, мої заповідні прагнення і дивугідні звершення,- все те склалося б на грубелезну книгу, ще переважила б повну збірку Тостадових творів. Я, пане бакаляре, так со-бі міркую до написання історії чи так якої книги треба великого розум) і зрілого розмислу, до жартливої мови і дотепного викладу треба небу денного хисту. Найрозумніша постать у комедії - то блазень, хто йоп хоче зіграти, не повинен бути дурнем. Історія се наче святиня, воні [354] мусить бути істинною, а де істина, там і Бог, бо він сам і єсть істина. Проте є люди, що так книги ліплять, як ото сластьони печуть і викидають. - Нема такої поганої книги, що в ній не було б чогось доброго,- сказав бакаляр. - Воно-то так,- відповів Дон Кіхот,- але трапляється часом, що людина вже прославилась цілком заслужено своїми писаннями, а як оголосить їх друком, то слава її блякне і меркне. - Причина сьому та,- мовив Самсон,- що друковані твори всі читають уважно і легко помічають будь-яку помилку, а що більша пи-сьменникова слава, то прискіпливіший буває читач. Люди знакомитого хисту, як от великі поети та видатні дієписці, раз у раз викликають заздрощі у людців, що страшенно люблять судити й ганити чужі писання, а самі ж то нічогісінько на світ не появили. - Воно й не диво,- сказав Дон Кіхот,- бо немало є таких богословів, що сам до казальниці не здатен, а в чужих проповідях зараз бачить, де що не так, чого бракує, а що зайве. - Все це вірно, пане Дон Кіхоте,- погодився Карраско.- Та я хотів би, щоб оті критикани були все-таки милосердніші й не такі уїдливі, щоб не чіплялись до кожної пилиночкй в творі, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвітлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus, та нехай же вони зважать, скільки ночей він недоспав, пильнуючи, аби в творіннях його було якнайбільше світла і якнайменше тіней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тільки родимки, що людському обличчю іноді ще більшої додають принади. Хто свою книгу друком оголошує, наражає себе на чималу небезпеку, бо то річ неможлива і немислима, такий твір написати, щоб усім догодити, всіх задовольнити. - Той, що про мене написано,- докинув Дон Кіхот,- задовольняє, певно, небагатьох. - Ба ні, навпаки тим, що stultorum enfinitus est numerus, історія ваша припала до смаку безліченній безлічі людей. От тільки бідкається дехто, що автор собі трохи непам'ятущий вдався забув забудько написати, хто у Санча Сірого вкрав, украдено, та й годі, аж гульк! - Санчо знов верхи на ослі їде, а де той осел узявся, невідомо. І ще одного не з'ясував би то автор - що зробив Санчо з тими талярами, які в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема ніде ні слова, а людям цікаво знати, куди він їх дів, на віщо обернув. От за се найбільше книзі пригану дають. Буває, що й добрий Гомер дрімає (латин.). Дурнів на світі безліч (латин.). Тут уже й Санчо обізвався - Мені, пане Самсоне, тепер не до звіту і не до одвіту, бо я так омлів та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живіт, мабуть, до спини прилипне... А дома в мене дещо є, стара мене жде; ось попоїм, вернусь, а тоді вже і вашу милость, і всіх на світі задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, і як осла вкрадено, і куди сто талярів ділося. Сказав отак і, не ждучи відповіді, майнув мерщій додому. [355] А Дон Кіхот почав просити та припрохувати бакаляра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакаляр погодився й зостався - на обід було те, що й завше, тільки ще пару голубців додали, а за їжею все про рицарські справи гомоніли, і Карраско намагався говорити господареві під лад. По обіді передрімались трохи, а там повернувся Санчо, і знов зняли втрьох перепинену розмову. РОЗДІЛ IV, де Санчо Панса з'ясовує деякі питання, неясні для бакаляра Самсона Карраска, а читач дізнається й про інші варті уваги події Отож повернувся Санчо до Дон Кіхотового дому та й знову на те звернув, про що перше говорилось - От тут пан Самсон казав, що цікаво йому знати, хто, коли і як у мене Сірого вкрав,- чого ж, і розкажу, коли хочете. Тікали ми ото од Святої Германдади після тієї пригоди чи знегоди з каторжанами та з мертвяком, що до Сеговії везли, та й забилися вдвох із паном аж у Моренські гори, в хащі лісовії; змучені та знівечені в тих тарапатах, ми одразу й заснули - пан мій на списа обпершись, а я на своєму Сірому сидя, та й заснули ж бо лепсько, не кажи ти в перинах. Я спав так цупко, що якась нечиста сила підкралась, підставила під сідло з чотирьох боків чотири підпірки та й висмикнула з-під мене осла, що я й незчувся, як на самому сідлі зостався. - То штука не хитра та й не яка нова,- зауважив Дон Кіхот.- Таке саме приключилося було й Сакріпантові, як він під Альбракою стояв; тоді таким же самим робом викрав йому з-поміж ніг коня і цілосвітний злодій Брунель. - На світанку,- провадив далі Санчо,- тільки-но я потягнувся, ті підпірки висунулися з-під сідла, і я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди - нема мого ослика... Аж сльози наринули мені на очі - я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужіння та голосіння не завів до книги, то, вважай, нема в ній нічого путнього. А тоді вже через скількись там день, коли ми з принцизною Обізіяною їздили, побачив я мого осла, як на ньому сидів у циганському перевдязі отой Хінес де Паса-монте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданів його були одрятували. - Та помилка ж не в тому,- сказав Самсон,- а виходить у автора, ніби Санчо на Сірому їхав ще до того, як осел ізнайшовся. - Ну, то я вже не знаю,- сказав Санчо,- може, повістяр не додумав, а мо'; й друкар не доглянув. - Мабуть, що так,- погодився Самсон.- Ну, а де ж тії сто талярів ділись - Ге, де ділись... Розкотились,- відповів Санчо.- Потратив я їх уже, що на себе, а що на жінку та дітей. Якби не вони, то хіба моя стара терпіла б була мої походеньки та поїзденьки з паном Дон Кіхотом Щоб я був вернувся з тих мандрів додому без Сірого й без золотого, [356] мав би я од неї чорну годину! А як іще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть і перед королівською парсуною - що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив Та якби за всі ті киї, що я в дорозі набрався, гроші платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б мені хіба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тоді на чорне біле, а на біле чорне, бо всі ми такі, якими нас Господь создав, а часом то ще й гірші. - Я вже подбаю про те,- сказав Карраско,- щоб автор, коли видаватиме свою історію другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращає непомалу. - Чи потребує сей твір іще яких поправок, пане бакаляре - спитав Дон Кіхот. -¦ Може, там і є ще таке дещо,- одказав Самсон,- але то вже не таку має вагу. - А скажіть,- питав далі Дон Кіхот,- чи не обіцяє часом автор другої частини - Та обіцяє,- відповів Самсон,- тільки каже, що не знайшов іще її, та й не зна, де шукати, тим і немає певності, чи вона вийде, чи ні. Дехто гадає, правда, що другі частини ніколи не бувають добрі; інші твердять, що про Дон Кіхота досить уже написано, тож не треба ніякого продовження, а люди, що більше веселого Юпітера, аніж похмурого Сатурна шанують, так ті кажуть «А давайте нам іще тої Донкіхотчини, нехай собі Дон Кіхот атакує, а Санчо пащекує,- яке вже буде, таке буде, аби нам смішно». - Ну, а як же автор - спитав Дон Кіхот. - Автор - перепитав Самсон.- Автор як тільки знайде продовження (а він його певне знайде, бо пошукує дуже пильно), зараз у друк пустить, бо він не стільки за славою, скільки за наживою вганяє. - А,- обізвався Санчо,- так той писака на гроші б'є та на зиск Тоді навряд чи вийде в нього щось путнє, так буде партолити й партачити, як ото кравець перед великодніми святами; сказано - швидко робиться, тут і там коробиться. Нехай лишень пан мавр, чи хто там такий, свого діла як слід пильнує, а ми з паном настачимо йому стільки всяких пригод та придибашок, що не то на другу частину, а й на цілих сто хопить. Він, мабуть, дума, що ми тут вилежуємось, як байбаки в соломі, еге! Ми зовсім інше на мислі маємо, а як не вірить, то хай перевірить. А я тільки от що скажу якби пан моєї ради послухав, то ми б уже давно світами блукали та пригод шукали, зло поскромляли та кривду випрямляли, як велить закон славного мандрованого лицарства. Ледве встиг Санчо вимовити сі слова, як до їхнього слуху долинуло Росинантове іржання; Дон Кіхот узяв те іржання за добру призвість і поклав за три-чотири дні знов у мандри пуститься. Він звірив свій задум бакалярові і спитав поради - куди б йому краще першим ділом Ударитись. Бакаляр відповів, що на його думку треба їхати в Арагонське королівство, до міста Сарагоси, бо там на святого Юра турнір великий та урочистий споряджається, а на тому турнірі Дон Кіхот міг би взяти перевагу над усіма рицарями арагонськими, то значить здобути першість з-поміж усього світового рицарства. Бакаляр похвалив гідаль- [357] го за шляхетне й сміливе починання, застеріг тільки, аби не наражався даремне на всякі небезпеки, бо життя його, мовляв, не тільки йому самому належить, а й тим, що потребують його опіки та оборони. - Отож і мені в печінках сидить, пане Самсоне,- зауважив Сан-чо,- що пан мій накидається на сотню збройних людей, мов ненаже-рущий хлопець одразу на десяток динь. Бий його Божа сила, пане бака-ляре! Адже є час наступати, є час і одступати, не все ж гукать «Сант-Яго! Вперед, Гишпаніє!» Та й чував я од людей (дай Боже пам'яті, чи не од самого пана), що хоробрість лежить десь посередині між двома крайнощами - боягузтвом і безрозсудством нехай, про мене, не тікає, коли нема чого, та нехай же й не сікається, де явна ворожа перевага інакшої вимагає поведенції. Та найпоперідь чиню відомо панові, що коли хоче взяти мене з собою, то треба зразу домовитись нехай усі вої сам воює, а мені, щоб тіки за ним ходити та ладу глядіти, аби був ситий і вкритий, тут уже я буду з-під шкури п'ястися; а щоб я взяв у руку меча, хоть би й проти посполитого розбишаки-сокирника, що під каптуром ховається,- ого, нехай собі і в думці не кладе! Я, пане Самсоне, хочу зажити слави не найсмілішого, іно найщирішого та найвірнішого джури, що будь-коли слугував у мандрованого лицаря. А як пан мій Дон Кіхот за довгу мою та щиру службу рачить дати мені острів який, що, каже, мона добути, то я йому превелике скажу спасибі; як же й не дасть, то що ж - на те я людина, щоб на Бога вповати, може, мені без-губернаторський хліб незгірше губернаторського засмакує, може, все оте губернаторство - то тільки западня, що лукавий на мене поставив, аби я впав та й зуби собі повибивав Санчом я вродився, Санчом, гадаю, і помру. Ну та вже як не терши, не мнявши, без того, мовляв, риску і тиску, небо пошле мені острова чи ще яку таку штуку, то був би я дурний, щоб не взяв, знаєте, як тої приповідки дають - бери; що Бог не дасть, усе в торбу; не зівай, Санчо, на те ярмарок! - Ти, брате Санчо, говорив отеє, мовби професор із кафедри,- сказав Карраско.- Здайся ж на Бога та й на пана Дон Кіхота, дасть він тобі не то острів, а й ціле царство. - Ну, то вже, може, й лишнє,- заперечив Санчо.- Та скажу я панові Карраску, що й царство за мною не пропало б; я собі живчика мацав, то знаю, що стане в мене здоров'я чи над царством царювати, чи над островом губернаторювати, я вже панові свому не раз казав. - Гляди тільки, Санчо,- зауважив Самсон,- а то буває, що виб'ється людина в люди, то де її і людськість дінеться вискочиш на губернатора, то й рідної неньки одцураєшся. - То, може, з такими людьми буває, що самосійки десь у бур'яні вродились,- одказав Санчо,- а не з такими, як я, що душа на чотири пальці щирохристиянським салом обросла. Гляньте на мене, чи такий я вдався, щоб за добро невдякою платив - Дай Боже,- промовив Дон Кіхот.- Та скоро побачимо, як владу дістанеш, бо той острів уже мені перед очима мріє. Сеє сказавши, попрохав у бакаляра, що коли він піїта, то хай учинить йому ласку і напише для нього вірші на розлуку з сеньйорою Дульсі-неєю Тобоською, та ще й акростихом, щоб, читаючи згори вниз перші [358] літери кожного рядка, вийшло ймення Дульсінея із Тобоса. Бакаляр одказав, що хоть він і не належить до знаменитих поетів (бо таких на всю Гишпанію ледве знайдеться три з половиною), проте неодмінно скомпонує такий стихотвір, дарма що то не легка річ, бо в тому йменні сімнадцять літер як писати кастільськими катренами, чотири строфи по чотири рядки, то одна літера зайва, як узяти п'ятирядкову строфу, одинарну чи подвійну, тобто редондилью чи десиму, то трьох літер не вистачить, та він уже постарається скостити десь одну літеру і вбгає те ймення в чотири катрени. - Се треба зробити за всяку ціну,- сказав Дон Кіхот,- бо як ім'я не буде вказане ясно і явно, то ніяка жінка не повірить, що вірш і справді їй присвячено. Отак вони й домовились, а виїзд призначили за тиждень. Дон Кіхот узяв з бакаляра слово, що не зрадить тієї таємниці нікому, особливо парохові та майстрові Ніколасу, не кажучи вже про небогу та клюшни-цю, бо вони могли б стати на перешкоді тому спасенному і шляхетному замірові. Карраско пообіцяв і попросив на прощання в Дон Кіхота, аби він при нагоді подавав йому про себе вістки чи вже там добрі, чи лихі. На тому вони й розстались, а Санчо теж пішов рихтувати, що треба, в дорогу. РОЗДІЛ V Про дотепну й розумну розмову, що точилась поміж Санчом Пансою та жінкою його Терезою, а також про інші події, гідні доброї згадки Дійшовши до п'ятого розділу сієї історії, перекладчик заявляє, що сей розділ здається йому підробленим, бо в ньому Санчо висловлюється таким штилем, якого навряд чи можна було сподіватись од його куцого розуму, і говорить такі субтельні речі, які йому, певне, і вві сні не снились; проте не хотів він нічого того проминути, щоб не схибити проти своєї повинності, і пише далі в такий спосіб. Радий та веселий прийшов Санчо додому, а жінка тї його веселощі на мушкетний стріл уже завважила та й питає - Що там сталося, любий мій Санчо, що ти такий раденький ідеш та веселенький - Щоб була на те Божа воля, дружино моя,- одвітує Санчо,- радніший я таким веселим' не бути, як оце здаюся. - Щось я тебе не розберу, мужу мій,- сказала Тереза.- Проти чого се ти кажеш, що радніший, якби на те Божа воля була, таким веселим не бути Хоть я, може, й дурна, та хто ж тому буває радий, що йому радості нема - То слухай же сюди, Терезо,- сказав Санчо,- я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кіхота, що втретє надумав їхати пригод шукать; отож і я з ним їду, бо нужда мені припала, та й надія, бачиш, світить, що ще десь сотню талярів добуду намість тих, що вже потратили. Та вп'ять же таки й сумно мені, що мушу з тобою і з дітьми розлучитись. От якби Господь послав мені поживу, щоб я дома сидів, по [359] шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, і не мочився,- а йому воно що, аби захотів, і уже все є,- то мої радощі були б певніші і тривніші, а так, бачиш, із журбою пополам, що з тобою розставатись випадає. Тим і правду я сказав, що якби була воля Божа, радніший я таким веселим не бути. - Ти ба, Санчо,- одказала Тереза,- відколи ти до того мандрова-ного рицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою і не розжуєш, так-таки нічого й не зрозумієш. - Аби Господь мене розумів, жінко моя, а він же то всьому на світі розумітель,- мовив Санчо.- А ти, небого, дивись, добре доглядай сі три дні Сірого, щоб мені як дзвін був, оброку давай удвоє проти звичайного, сідло і всю упряж облагодь як слід і охаюч, бо, вважай, не на весілля їдемо, а світами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику і зику начуватися... Та все те за лагоминки здалося б проти каторжних янгуасців та заворожених маврів. - Бачу, бачу, дружино моя,- сказала Тереза,- що нелегкий хліб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тої халепи. - Скажу тобі по правді, жінко,- признався Санчо,- що якби не мав надії в скорім часі на губернаторя вискочити, то вже мені хоть лягай та помирай. - Оце вже й не думай, чоловіче,- заперечила Тереза.- Живи, живи, баранчику, хоть ти й шолудивий! Аби ти був жив, і хай западуться всі на світі губернаторства без того панства ти з матернього лона вийшов, без того панства досі якось жив, без того панства і в могилу зійдеш, чи хай понесуть тебе, коли Бог до гурту покличе. Живуть же якось люди без губернаторства, і таки живуть, і таки люди їх за людей мають. Голод то найліпша в світі приправа, і бідним її ніколи не бракує, тим і їдять вони все в охотку. Та гляди вже мені, Санчо коли ненароком таки вилізеш на губернаторя, то не забудь же за мене й за діток. Сан-чикові вже п'ятнадцятий минув, час до школи давати; дядько настоятель хоче його в духовнії вивести. А Марісанча, донька твоя, вже на порі стала, аж регне заміж; дівці так заміжжя сниться, як тобі оте губернаторство. Сказано - краще ледачому супружниця, ніж доброму підложниця. - Слово честі,- сказав Санчо,- коли Бог пошле мені губернаторство абощо, то я, жіночко, за такого великого пана Марісанчу нашу оддам, що ні приступу всяке вельможною її величатиме. - Е, ні,- Санчо, не треба,- заперечила Тереза,- оддай її за рівню, то воно лучче буде. А то перебереться з дерев'яних черевиків у дорогі пантофлі, з сірої десятчаної спідниці в ребронти та єдвабні кунтуші, з Маріки, що всяке їй «ти» каже, зробиться ясною панею чи' там вельможною - і буде дівка, як у сливах, що не ступне, то все не так, що не скаже, то все вклепається; сказано, до хлопської основи панське по-ткання не пристане. - Мовчи, дурна! - гримнув Санчо.- Мине рік чи два, і набереться вона благородних звичаїв, помажеться панією, якось-то воно буде; аби вельможества доскочити, а то все трава. [360] - Ей, Санчо, Санчо,- вмовляла його Тереза,- не кидайся свого стану, не микайся між пани, чого б я так високо літала Не дурний то приказку вигадав, що чухайся, каже, віл з волом, а кінь з конем. Воно то лепсько було б нашу Маріку за якогось грапчука або там лицарчука віддати, та гляди, щоб він потім під сердиту руч мугиркою її не взивав, що в тебе, скаже, батько гречкосій, а мати товстопряха. І не кажи мені,' чоловіче, й не говори, не на те я свою доню кохала... Ти тіки, Санчо, грошиків добудь, а дочку за люди віддати - то вже мій клопіт. Є в нас тут Хуана Гевала син, Лопе зветься; там такий дебелень та кре-мезень, що ну! Знаємо його добре, а дівка йому ніби в око впала, вже й насватуватись почина - чим не пара Сказано, рівня, і вп'ять-таки - в нас під оком, отак і житимемо вкупі любенько, батьки й діти, зяті і внуки, в мирі і злагоді, в Божому благословенстві. І не важся мені оддавати її кудись у столицю, в пишнії палати, бо нікому там вона не буде ані до розмови, ані до любові. - Тю на тебе! - вигукнув Санчо.- Чи ти Тереза, чи ти нетвереза Чого се ти ні сіло ні впало мені впоперек ідеш, не хочеш, щоб я видав дочку заміж, як сам знаю, щоб я од неї вельможних онуків діждався Чув я, жінко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе наріка, як воно стороною пішло. Негоже нам і тепер перед ним зачинятись, коли само в двері добувається; дме ходовий вітер - напинаймо ж вітрила! Оці Санчові вислови та деякі інші, що нижче будуть наведені, і схиляють перекладчика до думки, що сей розділ підроблений, сказати б, апокрифічний. - То по-твоєму, дурепо,- казав далі Санчо,- погано буде, коли я грошовитого якогось уряду допнуся, витягну всіх із багнюки, оддам Марісанчу за кого схочу, а люди на тебе казатимуть донья Тереза Панса, і ти сидітимеш у церкві на килимах, на подушках та на атласах, що всі загумінкові шляхтянки аж казитимуться з завидків Коли так, то й нидій собі в своєму мужицтві, стій на 'днім місці, мов та фігура мальована! Та й годі вже балачок ти собі хоть розсядься, а Марісанча однако грапинею буде. - Схаменися, чоловіче! - не вгавала Тереза.- Боюся я, щоб те грапство дитини моєї не погубило. Роби її хоть княгинею, хоть герцогинею, та не буде на те моєї волі і згоди. Я, небоже, все за рівність стою і страх не люблю, як хто з доброго дива паношиться. Як хрестили мене, то назвали просто Терезою без ніяких витребеньок та фиглів-миглів, без того дурного панькання та донькання. Батька мого звали Каскахо, а мене, що я твоя жінка, звуть Тереза Панса, хоть по праву мали б казати Тереза Каскахо; ну, та як усяке право можна повернути криво, то нехай уже буде й Панса, я нічого, тільки не треба мені того донькання, бо я його не знесу. Не хочу я того поговору, що люди як побачать, що я вже одяглася за грапиню чи за губернаторшу, то всі говоритимуть «Іч,- скажуть,- як пиндючиться та великоноситься наша нетіпаха! Ще вчора, знай, мичку микала, на службу Божу йдучи, голову запаскою, замісто накидки, вкривала, а ниньки в ребронти прибралась із защіпками дорогими та й гне кирпу, буцімто ми не знаємо, хто вона така єсть». Ні, поки Бог не одібрав у мене моїх сім чи п'ять (чи скільки [361] там є) чуттів, ніхто од мене такого страмовища не діжде. Ти собі, чоловіче, губернаторюй чи островуй і пишайся, скільки влізе, а я з дочкою з села ні нога, клянусь спасінням моєї матері! Чесній жінці путь відома - зламай ногу, сиди дома; то у дівки справжня цнота, як за свято їй робота. їдь собі з своїм Дон Кіхотом на пригоди, а нам лиши наші знегоди; як добрі будемо, то вже Бог погодить, що й нам розпогодиться. Та не знаю я, хто йому того дона причепив, бо батьки й діди його хоть і панували, та зроду не донували. - Отепер я бачу, що тебе таки навідйло, навіжена! - гукнув Сан-чо.- Гей, жінко, і намолола ж ти такого, що ні в тин ні в ворота. Я їй діло кажу, а вона мені якісь витребеньки та защіпки, приповідки та пишання... Дурна єси та безголова (інакше тебе й назвати не мона, бо не тямиш, що тобі кажуть, і сама свого щастя цураєшся)! Се ж якби я казав, щоб дочка наша з башти коміть головою кинулась чи світами пішла блудити, як тая королівна донья Уррака, тоді ти мала б причину мені суперечити. А коли я в три мига, за одним махом-пахом добуду їй панство та вельможество, виведу з грязі в князі, посаджу на столь-ці високім, не кажи ти престолі, між цілу гору подушок атласних, що куди тобі Атлаським горам,- то чого ж ти комизишся, чого не хочеш, щоб було по-моєму -¦ Знаєш чого, чоловіче - одказала Тереза.- Бо є така приказка хто тебе вдяга, той і роздяга. Як убогий іде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, і вже не обберешся пересудів та перегудів, бо ті огудники в нас на вулиці раз у раз бджолиними роями гудуть. - Слухай-но, Терезо, що я тобі зара' скажу,- мовив Санчо,- бо ти такого, мать, іще зроду не чула. Се, коли хоч, і не мої слова, а отця каз-нодія глаголи, що минулого посту в нашій сільській церкві казань провадив. Як пак він казав Ага, теперішні, кае, речі, що ми очима споглядаємо, живіше, кае, і міцніше врізуються, вкарбовуються і впеча-туються в нашу пам'ять, аніж речі минулії. (Оце ж те друге місце, через яке перекладчик уважає сей розділ за підробку, бо Санчо тут провадить речі, недоступні його розумінню). - А звідси випливає,- вів далі Санчо,- що як бачимо яку персону одіжну чи ошатну і службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неї та повага; хоть і пригадаємо собі, що ми її перше в низоті бачили, тільки тої ганьби, що вона була незаможна чи там невельмож-на, вже ніби нема, бо те все минулось, а є тільки те, що ми живовидячки уздріваємо. А як той чоловік, що фортуна його винесла з рідного болота на верхівля слави й процвіту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собі доброзвичайний, до всякого щедровитий і приязний, супроти вікодавньої родовитої знаті не гордливий, то будь певна, Терезо, що ніхто не буде згадувати, ким він передше був, а всі поважатимуть за те, чим він тепер є, крім хіба завидників яких, що од них ніяка щаслива доля не вбезпечиться. - Не втямлю я, чоловіче, що ти там говориш,- упала йому в річ - Тереза.- Роби собі, як знаєш, і не мороч мені голови тими химериками та риториками. Коли вже ти так неохвітно наважився... [362] - Непохитно, треба казати, жінко, а не неохвітно,- поправив її Санчо. - Ти, чоловіче, до мене не чіпляйся,- образилась Тереза.- Я тобі говорю, як Бог на душу положив, і високо в хмари не літаю. Як уже тобі притьмом забандюрилось на губернаторя вийти, то візьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правління навикає, бо синам годиться батькове ремесло переймати і далі провадити. - Як стану губернатором,- одказав Санчо,- то випишу його поштою, а тобі грошей пришлю, їх у мене буде до стилої мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачів, то всяке йому з радої душі позичить. Ти ж гляди мені, так його прибери, щоб видавав не на того, ким є, а на того, ким має стати. - Пришли тільки грошей,- мовила Тер за,- а я вже його вичепурю, як лялечку. - Виходить, ми з тобою договорились,- сказав Санчо.- Бути нашій доньці грапинею. - Як стане вона грапинею,- одповіла Тереза,- то вже, вважай, я її поховала... Ну, та роби, кажу, як знаєш така вже наша доля жіноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловікам коритись, хоть буде він у тебе дурний, як ступа. Сеє сказавши, заплакала так ревйо, мовби Маріку її вже справді мертву ховали. Санчо потішав її, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потім. На тому розмова їхня і скінчилась, бо Санчо подався до Дон Кіхота, аби дістати розпорядок на дорогу. РОЗДІЛ VI Про що говорилось між Дон Кіхотом та клюшницею й небогою,- а воно в сій історїі неабияку має вагу Поки там Санчо Панса та жінка його Тереза Каскахо провадили тую премудру розмову, небога й клюшниця Дон Кіхотові теж не гуляли. З тисячі ознак постерігали вони, що пан їхній і дядько втретє збирався з дому повіятись і знов за своє мордоване, по-їхньому, рицарство взятись, тож і намагались на всі лади одвернути його од того лихого заміру, так що ж Говори до гори, а гора не чує; холодного заліза, кажуть, не вкуєш. Усяк уже підходила до нього клюшниця, а тоді й каже - Коли вже ваша милость не хоче тихо й мирно дома сидіти, а притьмом горами й долами гуляти та товктися по світу, мов грішна душа по пеклу, шукаючи отих, як ви кажете, пригод, а по-моєму, злигоднів, то доведеться мені, мабуть, слізно благати святого Бога та ясного короля, аби якось тому лихові зарадити. На те одказав їй Дон Кіхот - Не знаю, господине, яка буде відповідь од Бога на твоє благання, не знаю, що врадить тобі його милость король; знаю тільки, що будь я королем, я не відповідав би на ті безконечні й здебільшого недоречні супліки та прохання, які йому щодень Божий подаються. І без того [565] в королів не збуває на різні многоважні справи, а ще мусять кожного вислухати, кожному рішенець дати, тим і не хотів би я, аби його королівська милость ще й моїми ділами турбувалась. - А скажіть нам, пане,- упала йому в річ клюшниця,- хіба при дворі його величності немає лицарів - Є; та ще й немало,- одказав Дон Кіхот,- їх наявність додає величі можновладцям і пишноти королівському маєстатові. - Так чого ж би й вам,- спитала клюшниця,- не служити ясному панові королю вашому, тихо й мирно при дворі його пробуваючи - Бачиш, госпосю,- одказав Дон Кіхот,- не всі рицарі можуть бути двораками, не всі двораки можуть і мусять бути мандрованими рицарями; всякі люди на світі потрібні. Хоч ми ніби всі рицарі, та є велика різниця між ними й нами ті двораки, не виходячи зі своїх покоїв і не переступаючи двірських порогів, гуляють по всьому світу, на мапу дивлячись, і воно їм нічого не коштує, бо не долягає їм ні спека, ні холод, ні спрага, ні голод, тоді як ми, правдиві мандровані рицарі, за всякої погоди й негоди, чи то сонце, чи мороз, чи вітер, чи буря, вдень і вночі, пішо і кінно міряємо землю своїми ногами, а ворогів знаємо не мальованих, як тамті, а таки натуральних, живих, і нападаємо на них при першій-ліпшій нагоді, і вдаряємо з маху, не вважаючи на всякі дурниці, на всі оті правила поєдинкові, у кого там меч або спис коротший, а в кого довший, чи не схований у противника на грудях амулет який або талісман, чи сонце не дає переваги одному з суборців, і всі такі інші церемонії, що їх дотримують у приватних поєдинках і що ти їх не знаєш, а тільки я. Не забувай і того, що завзятий мандрований рицар, побачивши перед собою хоч і десять велетнів, що голови їм сягають не то хмари, а поза хмару, ноги - як височенні вежі, руки - як щогли на великих і могутніх кораблях, очі завбільшки з млиновеє коло і палають, мов печі в скляній гуті,- побачивши, кажу, таких велетнів, не злякається їх ніяким світом, а з шляхетною самовладою та безстрашним серцем стає з ними до бою і, якщо це тільки можливо, подужує й перемагає їх за малу часину, хоть вони хай будуть окриті лускою з якоїсь там риби, що, кажуть, за алмаз твердіша, і озброєні не мечами, а гострими шаблюками з дамаської гартованої сталі чи залізними булавами з крицевими шпичками, що я їх сам не раз та й не два бачив. Усе це я кажу тобі, госпосю моя, аби ти зрозуміла, чим одні рицарі від других відрізняються. По правді можновладці мали б вище цінувати сей другий, вірніше, перший розряд рицарський, тобто мандрованих рицарів, бо серед них, повідає історія, і такі завзятці бували, що не одно царство завдячувало їм благо своє й порятунок. - Ой дядечку! - гукнула тут небога.- Та зрозумійте ж ви нарешті, що ті оповідання про мандрованих лицарів - то все вигадки та вимрій-ки, а романи, що про них понаписувано, треба хоч попалити, хоч покут-ницьку верету на них накинути або так якими таврами позначити, щоб усякому було видно, які вони баламутні та пагубні для добрих звичаїв. - Клянуся Богом, що мене при житті тримає,- крикнув Дон Кіхот,- що якби ти не була рідною моєю племінницею, тобто донькою єдиноматерньої сестри моєї, я так би тебе покарав за ці блюзнірські слова, що весь світ жахнувся б! Де видано, щоб отаке дівчинисько, що й [364] прутами плетільними як слід орудувати ще не навчилось, та розпускало язика й наважувалось критикувати рицарські романи Що сказав би пан Амадіс, якби таке почув Та він, напевне, дарував би тобі, тим, що був найлагіднішим і найчемнішим рицарем свого часу і славився надто як оборонець дівиць; але міг би се почути й хтось інший, і тобі б не поздоровилось, бо не всі вони ввічливі та приязні, є між ними й нечеми та грубіяни бачиш, не кожен, хто себе рицарем називає, є таким цілком і повністю, один то суте золото, а другий - червона мідь; хоть усі вони на позір видають рицарями, та не кожен витримає перевірку спробним каменем істини. Бувають люди низького роду, які пнуться до рицарства, бувають і родовиті рицарі, які намагаються черні подоби-тись; ті прагнуть угору з амбіції чи з доброчесності, а сі знижаються із недолугості своєї чи з порочності. Треба мати гострий, допитливий розум, аби розрізняти сі дві відміни рицарів, що звання в них одне, а суть зовсім несхожа. - Боже милий! - сплеснула руками небога.- Ви, дядечку, знаєте стільки всякої всячини, що могли б у разі потреби вийти на казаль-ницю і проповідувати народові,- і водночас мов сліпота яка вас ударила, мов глупота яка вам розум охмарила, що ви маєте себе за молодця, будучи стареньким, вважаєте себе за моцаря, будучи недужним, хочете кривди випрямляти, коли вас самого скривило, а надто що ви лицарем себе звете, коли ви не лицар, бо хоть шляхтич і може бути лицарем, та не такий же вбогий. - У тому, що ти сказала, небого моя, є чимало правди,- відповів Дон Кіхот.- А про людські роди та стани міг би я тобі такого нароз-казувати, що ти зачудувалася б, не хочу тільки людського з божественним мішати, тим і промовчу. Скажу тільки от що, любі мої всі роди, які тільки є на світі, можна звести до чотирьох основних різновидів (слухайте ж пильно). Одні, взявши свій початок із самісіньких низів, росли й міцніли, аж поки досягли найвищої слави; другі були великі з самого почину і, зберігаючи ту велич упродовж віків, доховали свій первісний високий стан до наших днів; треті мали славний початок, та йшли все вниз і вниз, аж поки не звелись нанівець, на пшик, на пірамідальний шпиль що, як рівняти до основи чи теж фундаменту, є лише уявна точка, тобто ніщо; нарешті четверті - таких найбільше - і в почині були малозначні, і в середині вгору не вибились, і наприкінці голосного ймення не мають то все люди прості, посполиті. Прикладом першого різновиду, коли рід незначного походження сягає вершин величі й донині втримується на тій висоті, може служити Оттоманська династія, що початок їй поклав простий собі пастух, а нині вона знаходиться в зеніті слави. Прикладом другого різновиду, коли з первопочину високий рід зберігає й надалі свою гідність, хоч і не примножує її, можуть бути численні монарші доми, що дістають свою владу правом спадку і втримують її в давньому обсязі, не виходячи з миролюбності своєї за межі дідичних володінь. Можна наводити тисячами приклади таких родів, що починали блискуче, а потім поступінно підупадали,- всі оті фараони та Птоломеї єгипетські, цезарі римські і ціла зграя (скажу так) незліченних можновладців, царів і володарів мідійських, ассірійських, персидських, грецьких і варварських; всі ці роди й династії звелися [365] нанівець разом із своїми родоположниками, бо годі тепер їхніх нащадків будь-де дошукатися, а як і знайдеться який, то хіба в низькому й мізерному стані. Про поспільство я одне можу сказати прості роди на те тільки й існують, щоб побільшувати кількість земного населення, а на іншу якусь хвалу чи славу вони й не заслуговують. З усього сказаного я хотів би, щоб ви зрозуміли, мої дурнесенькі, які складні й заплутані бувають генеалогічні стосунки, і знали, що лише ті роди правдиво великі й славетні, що їх репрезентанти відзначаються доброчесністю, багатством і щедрістю. Кажу доброчесністю, багатством і щедрістю, бо хто великий, але порочний, того і велич порочна, а хто багатий, але не щедрий, той скнарий і мізерний злидень властителі великого добра не тим щасливі, що його мають, а тим, що можуть його вживати й роздавати, і то не абияк, а з добрим розумом. А бідному рицареві є тільки одна путь, на якій він може рицарськість свою появити се путь чесноти. Він повинен бути приятиим, доброзвичайним, ввічливим, чемним і люб'язним, негордовитим, нечванливим, незлостивим, а найпаче милостивим, бо, подавши од щирого серця убогому шажка, більшу появить щедротність, аніж той, що про добродійність свою та милостинність у великого дзвона дзвонить. І як буде той рицар усіма вищереченими цно-тами оздоблений, то вже хто на нього спогляне, хоть і не знаючи особисто, всякий мусить визнати його і вважати за чоловіка доброго роду й заводу. І то не дивина, бо похвала завсіди була нагородою чесноті і чеснотливий доконче діждеться признання. Є два шляхи, діти мої, на яких чоловік може нині досягти багатства і почестей один то наука, а другий то військова справа. Я більше вояк, аніж учений, і, судячи з моєї схильності до військової справи, народився підо впливом планети Марса; мені, можна сказати, судилося іти саме цим шляхом, і я йтиму ним на зло й на перекір усьому світові. Даремні будуть усі ваші намагання одвернути мене од того, чого хоче саме небо, що велить мені доля, чого вимагає розум і до чого, кінець кінцем, я сам прагну з вольної моєї волі, бо хоть і знаю я всі незліченні труднощі, зв'язані з мандрованим рицарством, та знаю ж і незмірні блага, що через нього досягти можна; а ще знаю, що стежка чесноти вельми вузька, а шлях пороку широкий і розлогий, знаю, що неоднакова в них мета й межа, бо той широкий і розлогий шлях пороку веде до смерті, а та вузька й терниста тропа чесноти - до життя, і то життя не дочасного, а довічного; а ще знаю, що, як сказав наш великий кастільський віршник, Важка, терниста, кремениста путь Веде до осяйних висот безсмертя, - Інакше їх не можна осягнуть. - Лишко моє тяжке! - вигукнула небога.- Мій дядечко до всього ще й поета! Усе ж то він знає, все вміє; я певна, що якби ви пішли в муля-ри, то вам добрий дім ізмурувати було б, як іншому клітку змайструвати. - А що ти думаєш, небого,- сказав Дон Кіхот.- Якби оці рицарські помисли не володіли неподільно всією моєю істотою, не було б такої речі, щоб я її не зробив, не було б такої цяцьки, щоб я не змайстрував своїми руками - чи клітку, то й клітку, чи копирсалочку до зубів, чи що завгодно. [366] В цей час хтось стукнув у двері; як спитали, хто там, на відповідь почувся Санчів голос. Упізнавши його, клюшниця втекла мерщій з кімнати, такий той чоловік був їй осоружний. Двері Санчові одчинила небога, а Дон Кіхот прийняв його з розкритими обіймами; вони замкнулися вдвох у покої, і між ними завелася розмова, не менш цікава, ніж перед тим була. РОЗДІЛ VII Про що говорив Дон Кіхот із своїм зброєношею та про інші преславні події Побачивши клюшниця, що пан замкнувся із Санчом Пансою, одразу дорозумілась, про віщо в них мова буде - радитимуться, ясна річ, як у похід утретє вже рушити. Нахопила нашвидку накидку та й подалася, налякана й стривожена, до бакаляра Самсона Карраска, бо гадала, що той красномовець і однедавна приятель її пана потрафить одраяти його од того нерозважного заміру. Бакаляр гуляв саме у себе в дворику; як уздріла його клюшниця, зразу бухнула йому під ноги, задихана й впріла. Постерігши її вид, сумний та приголомшений, Карраско спитав - Що з вами, пані господине Що вам оце такого подіялось, що на вас образу немає - Та мені то нічого, паночку мій Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве. - А чого ж його рве, пані господине - спитав Самсон.- Може, з'їв чогось, то йому завадило - Та ні,- одповіла клюшниця,- не так ірве, як ви гадаєте, а пориває, кажу, йому душу знов ота божевільна думка хоче він, бакалярчику мій годний, ізнов у світи рушати, це вже буде втретє, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослі ледве живого та теплого після кийового бою; вдруге на підводі з волами, та ще й у клітці - він усе казав, буцімто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рідна мати була б не впізнала худий-худющий, тільки снасть, та жовтий увесь, а очі геть позападали, мов аж до самого мозку провалились; щоб його так-сяк на ноги звести, мусила я самих яєць шість сотень збавити, те знає Пан Біг і добрії люди, та й кури мої не дадуть мені збрехати. - Та вірю, вірю,- сказав бакаляр,- вони ж у вас такі гарні, такі гладкі і так добре поведені, швидше розсядуться, аніж неправду скажуть. То мовите, пані господине, що нічого такого не скоїлось, лише боїтеся, що пан Дон Кіхот ізнов своє замишляє - А так,- потвердила клюшниця. - Тоді не журіться,- сказав бакаляр,- а йдіть собі любенько додому та зготуйте мені чогось гарячого попоїсти, а по дорозі прокажіть молитву святій Аполлонії, якщо знаєте. За малу часину і я до вас прийду, побачите, яка буде чудасія. - Ой лишко моє,- забідкалася знов клюшниця,- святій Аполлонії, кажете Се ж якби мій пан на зуби недугував, а він же на голову. [367] - Я знаю, що кажу, пані господине,- перебив її Карраско.- Ідіть собі й не зривайтеся зо мною диспутувати, бо я своє бакалярство в Са-ламанці здобув, мене ніхто не перебакалярить. По сім слові клюшниця пішла собі, а бакаляр подався, не гаючись, до пароха, де про що з ним перемовитись - а про що саме, скажемо в своїм часі. А поки все те діялось, Дон Кіхот і Санчо Панса сиділи собі замкнувшися й провадили розмову, що її і наводить тут наша історія з щонайбільшою докладністю й достеменною правдомовністю. Санчо казав своєму господареві - Я вже, пане, доконав свою стару, то вона одпустить мене з вашою милостю куди-любля. - Переконав, треба казати, Санчо, а не доконав,- поправив Дон Кіхот. - Не раз та й не два; пам'ятається мені,- сказав Санчо,- благав я вашу милость, щоб ви мене в словах не виправляли, коли вам розумно, що я на думці маю; от як уже не зрозумієте, тоді так і кажіть «Санчо, чи там чорте, бісе, я тебе не розумію». Як я і вдруге не потраплю, тоді вже виправляйте, бо я собі чоловік невимагливий. - Не розумію тебе, Санчо,- тут же перебив його Дон Кіхот.- Що воно таке - невимагливий - Ну, невимагливий, знацця, такий, ну, такий...- одказав Санчо. - Тепер іще менше тебе розумію,- мовив Дон Кіхот. - Ну, як не розумієте,- сказав Санчо,- то й я вже не знаю ані руш; Бог з вами, пане, та Бог же й зо мною. - Ага, я вже, здається, догадався,- обізвався Дон Кіхот.- Ти хотів сказати або невимогливий, або невибагливий, що тобі скажуть зробити, те й зробиш, як звелять говорити, так і говоритимеш. - От же хоть і закладусь, пане,- сказав Санчо,- що ви з самого першу добре втямили і зрозуміли, що я мав на думці, а нарочито хотіли збити мене з плигу, аби я вам іще три мішки гречаної вовни наговорив. - Може, й так,- погодився Дон Кіхот.- Ну, так що ж там каже твоя Тереза - Тереза каже,- відповів Санчо,- що кохаймося, кае, як брати, а рахуймося, як жиди; козирна шоха простого туза б'є, на те козир; ліпше одно «на», ніж десять «дам»... Воно, звісно, дурна баба дурне радить, та хто не слуха, тому вадить. - І я так гадаю,- сказав Дон Кіхот.- Ну ж бо, провадь далі, друже Санчо нині в тебе що слово, то перлина. - Річ тут, пане, ось яка,- вів далі Санчо.- Самі здорові знаєте, що сьогодні за столом, а завтра на столі; смерті не одперти; круть-верть, у черепочку смерть; кирпата свашка нікого не минашка; як проб'є час і година, то не одхреститься людина; смерть глуха, не пита, чи. ти грішний, чи без гріха... Так, бачите, люди славлять, та й панотці з казаль-ниць те саме правлять. - То все правда,- зауважив Дон Кіхот,- от тільки не можу збагнути, куди се ти стрижеш. - А стрижу я он куди,- одказав Санчо.- Скажіть ви прямо, ваша милость, яку мені плату положите, місячно, чи як там, поки у вас служитиму, [368] і щоб ту плату давали мені з вашого маєтку, бо за добру ласку служити я не годен - коли ще та ласка буде, та чи й овсі буде Тільки й нашого, що в кишені (дай Боже)! Я ж таки хочу знати, яка мені заслуженина буде, чи вже велика, чи мала; раз кап та вдруге кап - дивись, і повне відро; зеренце до зеренця, то й мірка набереться; ліпший малий зиск, ніж велика втрата; запас біди не чинить. Правда, якби так сталось (хоть я вже не вірю та й не сподіваюсь), що ваша милость таки подарує мені з ласки той острів, що обіцяли, то я вже не буду ані не-вдячником, ані великим загребою хай-но тільки обчислять, які з острова будуть прибутки, і я згоден, аби з моєї плати відлічили якусь там суму. - Друже Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- як є добра сума, а в тій сумі добра сума, то воно на одно виходить. - Бачу вже, що я й тута обмилився,- сказав Санчо.- Не на те «у» притиснув суму тра було сказати, а не суму. Та менше з тим; адже ви мене, пане, й так зрозуміли. - А зрозумів,- одповів Дон Кіхот.- Зглибив я твої думки аж до самого дна, добре знаю, куди ти ціляєш незчисленними своїми приказками-стрілами. Вважай, Санчо з дорогою душею поклав би я тобі тверду платню, якби знайшов був хоч в одному романі про мандрованих рицарів якийсь приклад, або хоч натяк прихований, що зброєноші по-бирали стільки а стільки місячно чи там річно; однак же перечитав я всі (або майже всі) їхні історії і не пригадую, щоб котрийсь рицар ман-дрований назначав певну винагороду джурі своєму, натомість добре знаю, що всі вони служили за панську ласку бувало, що панові неждано-негадано всміхалася фортуна, і тоді слуга діставав од нього в дар острів або ще якусь рівноцінну річ, або принаймні благородний титул. Отож, Санчо, якщо ви згодні служити мені знов, маючи таку надію і сподіванку, то будь ласка; та не думайте, щоб я став нехтувати й ламати споконвічні звичаї мандрованого рицарства се річ неможебна. Ідіть же, Санчо мій пишний, додому і ознайміть вашій Терезі сю мою резолюцію; як вона на те пристане, і ви погодитесь служити мені за добру ласку, bene quidem, як же ні, то розійдемося без сварки. Аби пшоно, а голуби налетять, аби мед, а мухи налізуть. Іще й на те вважайте, сину мій, що ліпша добра надія, ніж лихе володіння, і ліпший добрий позивач, як лихий одбйрач. Говорю ж я таким складом лиш на те, аби ви, Санчо, зрозуміли, що і я незгірше приказки низати вмію. А насамкінець от що я хочу вам сказати, і таки скажу коли не хочете служити мені за ласку, ділячи зо мною і долю й недолю, то зоставайтеся собі з Богом, хай він вас хоть і святим учинить, а я собі напитаю десь іншого зброєносця, вірнішого за вас і пильнішого, не такого, як ви, нерозторопу та ба-лаклія. То добре (латин.). Як почув Санчо отаку панову рішучу умову, то небо над ним одразу захмарилось, а душа й крила опустила він-бо гадав, що пан без нього не поїде ніяким світом. Стояв він так розгублений, не знаючи, на яку ступить, аж тут увійшов Самсон Карраско, а за ним небога з клюшницею жіноті цікаво було почути, що казатиме бакаляр їхньому панові, [369] аби розраяти його від мандрів та рицарювання. Отож Самсон, знаменитий жартівник, приступив до Дон Кіхота, обійняв його, як і того разу, і промовив зичним голосом - О, цвіте мандрованого рицарства! О, сяйне світило вояцтва! О, честе й похвало народу гишпанського! Нехай пошле Господь усемогутній, як то ширше в Письмі говориться, аби та особа, чи ті особи, котрі намагаються перешкодити й завадити третьому виїздові твоєму, заблудились навіки в лабіринті своїх бажаннів і ніколи не діждалися здійснення лукавих своїх намірів! Тоді, звертаючись до клюшниці, мовив - А ви, госпосю, можете вже не молитись до святої Аполлонії, бо стало мені відомо, що єсть то непохибна установа сфер небесних, аби пан Дон Кіхот піднявся знову до справдження високодумних і небувалих своїх замірів; я взяв би великий гріх на моє сумління, якби не став умовляти й спонукати сього рицаря, щоб він не повстримував і не впиняв надалі потужної сили своєї правиці і доблесного завзяття душі своєї, бо те гаяння і та безчинність не дають йому направляти кривди, боронити сиріт, охороняти честь дівочу, захищати вдів, підпомагати мужнім жонам, одне слово, чинити все те, що належить, подобає, випадає і личить правоправному мандрованому рицареві. Уставайте ж, Дон Кіхоте, пане мій гожий та годний не завтра, а таки вже сьогодні має в похід рушати ваша милость і ваша велич; коли ж вам, може, чого бракує до здійснення вашого задуму, то я ладен служити вам своєю особою і всім своїм маєтком; якщо вам потрібен джура, то я за щастя незмірне собі покладатиму стати до послуг вашої магніфіценції. Обізветься тоді Дон Кіхот, обертаючись до Санча - А що, друже Санчо, не я тобі казав, що зброєносців мені не забракне Ти бачиш, хто пропонує мені свої послуги - сам славнозвісний бакаляр Самсон Карраско, перший вигадник і витворник серед спу-деїв саламанчанської школи, здоровий на тілі, жвавий у русі, здержли-вий на язик, витривалий на спеку й холод, на спрагу й голод, оздоблений усіма чеснотами, які повинен мати джура в мандрованого рицаря. Та Боже уховай, аби я задля власної втіхи повалив сього стовпа науки, розбив сей сосуд знання, підтяв сю пишну пальму вільних і красних мистецтв! Нехай сей новий Самсон зостається у вітчизні своїй, а придаючи їй слави, хай заразом покриє славою і сивий волос своїх отця-матері, а я задовольнюся і будь-яким джурою, якщо Санчо не рачить за мною їхати. - Та рачу вже, рачу,- озвався розчулений Санчо (йому аж очі сльозою зайшли).- Про мене ніхто не скаже, пане мій, що поки хліба, поти й дружби,- казав він далі.- Не такого я роду й плоду, щоб не-вдячником бути; усьому світу, а найпаче нашому селу, відомо, які то єсть люди Панси, що я од них походжу. А ще зрозумів я і збагнув із багатьох ваших добрих діл і ще добріших слів, що ваша милость має намір нагородити мене по заслузі. А коли я й завів був ото суперечку про платню, то не сам од себе, а з жінчиного призводу, бо вона в мене така - як убгає щось у голову, то поти буде товкмачить, поки на свому не поставить; сказав би, довбешкою обручі на бочку набиває. Та вже ж чоловік має бути чоловіком, а жінка жінкою. Коли ж я чоловік (що є, [370] то є, ніде правди діти), то буду таки господарем у себе в хаті, хоч то кому мило, хоч немило. Нічого іншого не маємо робити - нехай милость ваша спише тестамента з приміткою, щоб ніяка лиха година не могла його заперчити, та й рушаймо притьмом у дорогу, аби вже пан Самсон не брав гріха на душу, бо, кае, гризтиме його сумління, як не доконає вашу милость утретє світами блудити; а я вже знов прирікаю служити вашій милості щиро й вірно, лучче й краще за всіх джур, що служили мандрованим лицарям давніми й новими часами. Бакаляр із дива не виходив, слухаючи, якою мовою і яким штилем висловлюється Санчо; хоть і читав Самсон першу частину історії його пана, та зроду не думав, щоб джура був такий потішний, як там його змальовано; тепер же, почувши про тестамент із приміткою, якого не можна було б «заперчити» (замість «заперечити»), повірив, що то все була щира правда, визнав Санча Пансу за щонайпершого блазня наших часів і мовив собі на думці, що другої такої пари навіжених, як отсей пан із слугою, не знайдеш у всьому світі хрещеному. Вкінці Дон Кіхот обійнявся з Санчом Пансою на знак примирення, і на думку й раду великого Карраска, що став віднині для нього немовби оракулом, ухвалено було рушати в путь через три дні; за сей час треба було налаштувати весь дорожний припас і роздобути десь шолома з прилбицею, бо, казав Дон Кіхот, він конче мусить мати його з собою. Самсон пообіцяв дістати один його приятель мав якраз таку штуку і певне йому не відмовить. Щоправда, шолом той не сяяв і не виблискував ясною сталлю, а вкритий був геть увесь іржею та цвілиз-ною. Що вже наклялися бакаляра клюшниця з небогою, то й сказати не можна; вони рвали на собі волосся, дряпали до крові обличчя і голосили над паном своїм, що в мандри збирався, мов тужільниці над покійником. Самсон же, намовляючи Дон Кіхота до нової виправи, мав на думці один план, що він його врадив заздалегідь із парохом та з цилюрником; що то був за план, про те скажемо в повісті нашій нижче. У три дні, як і гадалось, Дон Кіхот та Санчо Панса злагодили всю потребизну, втихомирили своїх - той жінку, а сей клюшницю з небогою, і смерком, аби ніхто не бачив, крім бакаляра, що зохотився провести їх аж геть за царину, пустились їхати до Тобоса Дон Кіхот на свойму доброму Росинанті, а Санчо на вірному Сірому, із селянськими харчами в саквах і з грішми в капшуці, що пан дав йому про всякий случай. На прощання Самсон обійняв Дон Кіхота і попросив його подавати про себе вісті добрі чи лихі, аби він, бакаляр, міг радіти з одних чи смутитися з других, як то велять закони дружби. Дон Кіхот пообіцяв; тоді Самсон вернувся в село, а ті двоє побралися до преславного міста Тобоса. [371] РОЗДІЛ VIII, де оповідається про те, що приключилось Дон Кіхотові, коли їхав він до своєї володарки Дульсінеї Тобоської «Хвала всемогутньому Аллахові»,- рече Ахмет Бен-Енхелі на початку сього восьмого розділу. «Хвала Аллахові і другим, і третім разом»... А далі ясує, за що тую хвалу воздає за те, каже, що Дон Кіхот і Санчо рушили, нарешті, в дорогу, і читальники превтішної його повісті можуть сподіватися, що отут-то й почнуться знов подвиги й чудасії Дон Кіхота і його зброєносця; тож він просить їх, нехай забудуть давніші рицарські вчинки нашого завзятого гідальга і пильнують натомість нових, котрі оце і мають початися саме тут, по дорозі на Тобосо, як перші починались на Монтьєльському полі. Не багато ж і просить проти того, що обіцяє дати, а далі такими оповідує словами. Отож Дон Кіхот і Санчо зостались на шляху самі; щойно Самсон пішов собі, як Росинант зачав іржати, а Сірий пирхати, що обидва вершники, і рицар, і джура, мали за добрий знак і щасливу призвіст-ку; направду сказати, не стільки там було того ржання кінського, скільки ослиного пирхоту й ревіння, і з того Санчо виснував, що його фортуна переважить і візьме гору над пановою - може, він спирався при цьому на свої астрологічні знання, хоча історія нічого певного про се не говорить; відомо тільки, що коли він спотикався або падав, то каже, бувало, що краще було б дома сидіти, бо з того спотикання та падання пуття нема, як не обув'я збавиш, то ребро собі вломиш (хоч на розум був і не багатий, а тут від істини недалеко втік). - Друже Санчо! - обізвався до нього Дон Кіхот.- Виїхали ми з тобою проти ночі, а вона ж западає темна та невидна, і не знати, чи постигнемо ми над ранок у Тобосо, куди я неодмінно маю з'їздити, перше ніж ударитись у будь-яку іншу пригоду; там я засягну благословенства і призвоління од незрівнянної Дульсінеї; гадаю і певно сподіваюся, що з тим призволінням перебуду й до щасливого доведу скутку хоч яку небезпечну пригоду, бо ніщо в світі не додає такої одваги мандрованим рицарям, як добра ласка їхніх дам. - Та й моя ж така думка,- одказав Санчо,- тільки навряд, чи вашій милості пощастить розмовитись із нею чи побачитись десь на вигоді, щоб благословення взяти, хіба що поблагословить вас через загороду з товарячого двору, де я бачив її першого разу, як ото носив їй цидулку про вибрики та витворки, що ваша милость витворяла в самій щирині Моренських гір! - Так кажеш, Санчо,- спитав Дон Кіхот,- загородою видалось тобі те місце, де ти бачив тую неошановану досі, як належить, красу і вроду Певно, то була все ж таки галерея чи кружганок, або під'їзд, чи як там кажуть, пишного королівського палацу - Могло бути,- одказав Санчо,- та мені воно скинулось наче на загороду, якщо тільки пам'ять моя не притерлась. - Хоч би там як, Санчо, а мусимо туди їхати,- мовив Дон Кіхот.- Мені аби її тільки побачити, байдуже, чи то через огорожу, чи в вікно, чи [372] різь садові грати, чи в яку щілку як од сонця її вроди впаде мені в вічі хоть один промінчик, він осіяє мій розум і покріпить моє серце, і тоді вже ніхто в світі не переважить мене, ані дорівняє мені мудрістю і мужністю. - По щирості кажучи, пане,- зауважив Санчо,- як бачив я оте сеньйори Дульсінеї Тобоської сонце, то не таке воно було ясне, щоб проміння з себе попускати, через те, мабуть, що її милость переточувала саме, як ви знаєте, пшеницю на решето і таку збила куряву, що лице їй ніби хмара чорна окривала. - Ти знов своєї, Санчо - сказав Дон Кіхот.- Ти все думаєш, гадаєш, говориш і твердиш, ніби володарка моя Дульсінея направду пересівала пшеницю, хоч та праця й та робота і геть далеко одбігають од того, що роблять і мають робити вельможні особи, створені й призначені для зовсім іншого роду занять і діяльності, котрі на арбалетний постріл, можна сказати, виявляють їхнє вельможество. Мабуть же, тобі не в пам'ятку, о Санчо, тії вірші поета нашого, де він змальовує нам, коло якого діла пораються в чертогах своїх кришталевих чотири німфи вирнувши з хвиль рідного Таха, сідали вони на лугу зеленім кросна розкішнії ткати, що, як описує той віршник бистроумний, були все з щирого золота, сутого єдвабу та перел многоцінних. Таким же то, певне, рукомеством і моя бавилась володарка в той час, як ти її уздрів, але якийся злий чарівник, заздростячи ділам моїм, обертає й переміняє все те, що мені любе, в зовсім іншу подобу. Тим і боюся, що в історії діянь моїх, яку нібито оголошено вже друком, нафальшував багато всячини автор, будучи, можливо, неприхильним до мене чорнокнижником, намішав до одної правди тисячу брехень, накрутив нарочито різних вигадок, незгідних з правдомовною, мовляли, повістю. О заздросте, кореню нескінченних злигоднів, шашелю всіх на світі доблестей! Усі гріхи, Санчо, мають у собі, я сказав би, щось принадного, тільки гріх зависті не приносить нічого, крім злості, досади й огиди. - Отак же воно і на мій суд,- погодився Санчо.- У тій оповісті чи сторії, що, каже бакаляр, сам бачив, як про нас обидвох прописано, і об мою честь, гадаю, руки потирають, як ото кабана, буває, по вулиці-пилюці туряють ачу, рябий, аса-ля! А от же й забожуся, що зроду-віку про жадного чарівника слова лихого не сказав, та й добра такого не мав, щоб хто на мене заздрив; от хіба що вдався собі трохи ніби хитруватий, а може, й махляруватий, тільки все те мов плащем широким криє-по-криває простота моя велика, прирожденна, а не вдана. Та вже за те саме, що я вірю кріпко й непохибно у Бога правдивого, як нам велить свята церква наша римо-кателицька, за те, що я з жидовою на смерть ворогую, мусили б на мене тії письмаки обачення мати і в писаннях своїх добре зі мною обіходитись. А проте, нехай собі кажуть-говорять, як хочуть голий я вродився, та й ниньки голий ходжу, нічого не зискав, та й нічого не втратив; нехай мене хоть у книжки пхають, хоть на язики всім світом беруть, що-любля про мене плещуть - мені про те байду-жечки. - Се нагадує мені, Санчо, притичину, яка склалась одному славному поетові наших часів,- сказав Дон Кіхот.- Написав він якось ущипливу сатиру на всіх куртизанок, та оминув одну даму двірську, що й невгадано [373] було, чи вона до того гурту належить; от та дама, не знайшовши себе в списку, і давай йому жалітись - що він у ній таке побачив, ща разом з іншими не змалював Отож нехай він свою сатиру поширить і її десь хоч у додатку вмістить, а як ні, то життю не радий буде. Поет так і зробив, і такого про неї понаписував, що й старі пліткарки не наговорили б, але дама була вельми рада, що доскочила-таки слави, нехай і неславної. А ще приходиться сюди історія того пастуха, що підпалив і димом пустив славетний храм Діанин, залічуваний до сімох чудес світу, на те тільки, щоб імення своє потомним вікам передати; хоч і велено ж було того ймення не згадувати ані словом, ані на письмі, аби задум його не справдився, проте відомо стало, що звали того пастуха Геростратом. Спадає мені на пам'ять із сього приводу також пригода( що мав її великий цісар Карло П'ятий з одним шляхтичем римським. Якось захотілося цісареві оглянути славнозвісну Ротонду, що в старожитні часи звалася храмом усіх богів, а тепер слушнішу має назву - церква всіх святих. То одна з небагатьох будов, що майже цілою дохо-. валась із доби поганського Риму, являючи нам усю велич і пишноту прославлених своїх фундаторів формою вона нагадує велетенську роз-, краяну навпіл помаранчу, а яснота в ній несказанна, дарма що світло добувається туди через одно тільки вікно, чи радше через великий круглий отвір у куполі. Через той же отвір і оглядав цісар тую церкву, а при боці в нього був один шляхтич римський, що пояснював йому до тонкощів усю велич і красу того архітвору давнього зодчества; як одійшли вони од отвору, шляхтич йому й каже «Цісарю мій найясніший! Тисячу, може, разів поривало мене бажання схопити вашу величність ув обійми і кинутися з вами разом униз через сей отвір, аби на сім світі вічную по собі зоставити славу».- «Я вам вельми вдячний,- одвітував цісар,- що ви не довели до діла лихого вашого наміру; щоб же не було вам більше нагоди випробовувати вірнопідданість вашу, забороняю вам віднині говорити зі мною й перебувати в моїй присутності». Сеє сказавши, нагородив його щедро. Бачиш, Санчо, бажання зажити слави завше було могутнім рушієм людських учинків. Як ти гадаєш, що спонукало Горація кинутися при повнім обладунку з мосту в Тіброву глибину Що примусило Муція руку собі спалити Що порвало Курція скочити в безодню огненну хлань,- яка посеред Риму була розверзлася Що подвигнуло Юлія Цезаря наперекір усім недобрим призвісткам перейти Рубікон Або з новітніх уже прикладів узявши - чого се хоробрим гишпанцям, що воювали в Новому Світі під рукою знакомитого Корте-са, закортіло кораблі свої потопити і на суходолі одрізаними лишитись Всі оці вчинки і багато інших, їм подібних, були, є і будуть діяннями слави, котрої прагнуть смертні яко нагороди й частки безсмертя, що належать їм за голосні їхні подвиги; щоправда, ми, християни-католики і мандровані рицарі, більше повинні дбати про славу віку грядущого, яка вічно витає в ефірних висях небесних, аніж про ту марну славу, що дається осягти в сьому земному й минущому віці, бо тая слава, хоть яка тривала, конче має скінчитися з цим конечним світом,- тим-то, Санчо, дії наші не мусять переступати меж, назнаменованих релігією християнською, що ми до неї признаємося. Нам треба в велетнях поборювать гординю, зависть перемагати благородством і добротливістю, [374] гнів - самовладанням і сумиром душевним, обжерн-ість і оспалість - недоїданням та недосипанням, хтивість і жадобу - вірністю до тих, кого ми обрали володарками всіх помислів наших, лінивство - невтомними по всьому світі мандрами в пошуках пригод, що можуть із нас учинити і вчинять напевне не тільки добрих християн, а й доблесних рицарів. Оце тобі, Санчо, шляхи, якими можна доступитися найвищої хвали і найбільшої слави! - Добре я втямив усе, що ваша милость отут мені провадила,- сказав Санчо,- тільки просив би я вашої ласки одне питання скасувати, що саме в голову мені вступило. - Не скасувати, а, мабуть, з'ясувати,- поправив його Дон Кіхот.- Питай на здоров'я, а я вже тобі відповім, як зумію. - Скажіте мені, пане,- питав далі Санчо,- всі оті Іюлі та Августи, чи як їх там, усі оті лицарі-славути, що вже, ви каете, померли,- де вони теперечки - Котрі були погани, ті, видима річ, у пеклі,- відповідав Дон Кіхот,- а котрі християни (якщо вони справді були добрими християнами), ті в чистилищі або в раю. - Ну, добре,- сказав Санчо,- а тепер ще й таке чи в тих похо-вальницях, де лежать оті пани великі, є лампади сріблянії, чи висять на стінах у каплицях їхніх милиці пам'яткові, покривала мертвецькі, волосся пасма, ноги чи там очі восковії А як ні, то чим же тії поховаль-ниці оздоблені На те одвітував Дон Кіхот - Поховальниці поганські являли собою здебільша розкішні храми попіл Юлія Цезаря замуровано в урну, а над нею воздвигнуто височезний кам'яний обеліск, що зветься в нинішньому Римі шпилем святого Петра; у цісаря Адріяна за гробовець править цілий замок, завбільшки з добре село, що звався колись Moles Hadriani, а тепер це замок святого Ангела в Римі; цариця Артеміза поховала свого мужа Мавзола в усипальні, що її мали за одне з семи чудес світу,- але жодна з цих гробниць, як і багато інших, споруджених за поганства, не оздоблювалась покривалами чи іншими такими приносами й пам'ятками, які свідчили б, що тут покояться святі. Андріянова махиня (латин.). - Та вже ж не як,- мовив Санчо.- А тепер скажіть іще, яке діло славніше мертвого воскресити чи велетня якого вбити - Тут нема чого й питати,- відповів Дон Кіхот,- ясно, що воскресити мертвого. - Отут же ви, пане, і впіймались! - вигукнув Санчо.- Виходить, той, хто воскрешає мертвих, вертає зір незрячим, випрямляє кривоногих, уздоровляє недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплиці повно люду молящого до мощей припадає,- він і в сьому і в прийдущому віці більшої сподобився слави, аніж була коли чи буде у всіх царів поганських та лицарів мандрованих у цілому світі - Визнаю і я сю правду,- погодився Дон Кіхот. - Виходить,- вів далі Санчо,- така вже слава, і благодать, і, сказать [375] би, привілеї у мощей святих, що з призволу і призводу благочестивої нашої матері-церкви перед нами тобі й лампади, і свічки, й покривала, й милиці, і образки, й кучерики, і очі, й ноги, люду хрещеному на побожність, а їм на більшу християнську славу. Королі на плечах своїх тії тіла, чи, мовляли, мощі переносять, кісточки їм цілують, часточками їхніми собі каплиці зукрашають, вівтарі свої найкоштовніші приоздоб-люють. - І до чого ж ти все оце говориш, Санчо - спитав Дон Кіхот. - А до того, пане,- одказав джура,- що ми з вами повинні стати святими, тоді ми найшвидше заробимо собі тої доброї слави, що до неї так ревно пориваємось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено між святих двох ченичиків-босоножців, і кожне тепер за велике собі щастя має припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залізних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, підперезувались; тії ланцюги, скільки я знаю, у більшій тепер повазі, аніж Роландів меч, що десь там у зброївні висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вік довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати скорше дійдуть до Бога два десятки бичів, що сам собі всиплеш, аніж дві тисячі ударів списо-вих проти всіх отих велетнів, драконів та інших прочвар. - Воно-то так,- сказав Дон Кіхот,- та не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за віру подвижництво; не один-бо вже рицар вічного в раю сподобився блаженства. - Правда ваша,- погодився Санчо,- тільки чув я, нібито більше в раю все-таки ченців, а не лицарів. - Це тому,- сказав Дон Кіхот,- що й на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують. - А чи мало ж на сім світі всяких мандрованих - сказав Санчо. - Мандрованих-то багато,- відповів Дон Кіхот,- але мало хто з них заслуговує на ймення рицаря. В таких і інаких розмовах проїхали вони цілу ту ніч і другий день, а статись із ними нічого такого й не сталося, чим Дон Кіхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечір другого таки дня побачили вони здаля преславне місто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кіхот, а Санчо похнюпив носа, бо він же сном-духом не знав, де живе та Дульсі-нея і зроду не бачив її в образ, як, зрештою, і його пан. Обидва вони мліли серцем - той, що скоро мав її побачити, а той, що ніколи не бачив; Санчо ніяк не міг зміркувати, що має робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарешті Дон Кіхот вирішив не вступати до міста, поки добре не споночіє; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею ріс, а як пора вже приспіла, увійшли в місто; оттут-.то й почалися в них пригоди, справді на щось путнє схожі! [376] РОЗДІЛ IX, де оповідається зараз побачите, що Опівнічної години, а може, трохи там раніше чи пізніше, Дон Кіхот і Санчо виїхали з лісу і вступили в Тобосо. В селищі було тихо й мирно, бо всі мешканці вже обляглися і спали твердим, як то кажуть, мертвецьким сном. Ніч стояла почасти ясна, почасти хмарна, хоть Санчові хотілося, щоб вона і зовсім була темна, щоб у тій темноті знайти якесь виправдання своєму невіданню. Довкола чути було лише собачий гавкіт, що від нього Дон Кіхотові аж у вухах лящало, а Санчові ковалики в грудях кували. Десь-колись попирхували осли по дворах, порохкували свині або коти нявчали - всі ті різнорідні звуки виразно вчувалися серед нічної тиші. Закоханий рицар віщував собі з того щось недобре, а проте обізвався до Санча - Санчо, сину мій, веди мене до Дульсінеї, до її палацу, може, вона ще не лягала спати. - До якого там у сина палацу,- заперечив Санчо,- коли я бачив її високість у малесенькій хатці. - То вона, мабуть, подалась була на той час у придомок коло своєї резиденції,- сказав Дон Кіхот,- розважитись у товаристві з паннами своїми двірськими, як то чинять за звичай високородні сеньйори та принцеси. - Ох, пане,- зітхнув Санчо,- коли вже ваша милость думає мені наперекір, що пані моя Дульсінея не в хаті живе, а в палаті, то хіба ж тепер той час і та година, щоб двері там одчинені були Чи годиться ж нам грюкати-добиватись, поки нас почують і впустять, чи пристало вночі людей колошкати Чи подоба до коханок отак нахрапом достукуватись, як гультяй звик чинити, що не дивиться на пізню годину, а так тобі прийде й гукає і лізе коли схоче - Нам аби тільки той палац розшукати,- мовив Дон Кіхот,- а там я вже скажу тобі, Санчо, як далі діяти маємо. А дивись-но, Санчо, якщо мені тільки не ввижається, то он він і є, палац Дульсінеїн, бачиш, велике й темне щось бовваніє. - Ну, то нехай же ваша милость їде попереду,- сказав Санчо,- може, воно й справді так. Та хоч і сам увіч побачу і руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер білий день. Дон Кіхот рушив попереду і, проїхавши двісті, може, ступнів, наткнувся на будівлю, що велику од себе одкидала тінь; побачив високу башту-дзвіницю й доміркувався, що не замок то був, а собор місцевий. - Бач, Санчо,- мовив,- на церкву набрели. - Та бачу,- одказав Санчо,- гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак - такої пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо пам'ять моя не заморилась, казав вам уже, що нашої пані будинок стоїть десь у сліпому завулку. - А бий тебе Божа сила, недоумку! - закляв Дон Кіхот.- Де ти бачив, щоб замок чи палаци королівські по сліпих завулках ставились - Знаєте, пане,- заперечив Санчо,- воно як де що край, то оби-чай. Може, тута в Тобосі так заведено, що ті палаци-озіяки по закутках будуються. Тим-то і прошу вашої милості, дайте мені по тих вулицях та [377] завулках добре понишпорити, то, може, й зналду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його з'їли, як маємо через нього стільки їзданини та блуканини! - Гляди, Санчо, говори з більшою повагою про все, що стосується моєї володарки,- остеріг Дон Кіхот.- А втім, не впадаймо в пасію долиймо до окропу холодної води. - Та вже впиню себе, впиню,- одмовив Санчо.- Тільки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашої мадами будинок, однісінький раз бачивши, аби й опівночі вам зразу одшукав, коли ви самі, пане, не годні його знайти, хоч певне тисячу разів уже бачили. - Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! - сказав Дон Кіхот.- Чи не говорив же я тобі, єретичний сину, сто сот разів, що сам я зроду не бачив незрівнянної Дульсінег і ніколи в житті не переступав порогу її палацу, а закохався в неї з чутки, з людської слави про красу ЇЇ та розум - Уперше чую,- одвітував Санчо,- і кажу, що як ваша милость її не бачили, то я й поготів. - Бути не може! - не повірив Дон Кіхот.- Адже ти сам казав, що бачив, як вона пшеницю точила, коли приніс відповідь на листа, що я їй через тебе посилав. - Ви, пане, не дуже на теє впевняйтеся,- сказав Санчо,- бо, щоб ви знали, бачив я її і відповідь узяв так само з чутки, а яка вона є, сеньйора Дульсінея, того не втну, як рукою до неба не сягну. - Санчо, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- є час на жарти, і є час, що не випадає й не годиться жартувати! Коли я кажу, що зроду не бачив володарки душі моєї і ніколи з нею не говорив, то се не значить, що ти мусиш твердити, ніби й ти не бачився й не розмовляв, бо сам добре знаєш, що тому неправда. їдуть вони отак, розмовляють, аж напроти жене щось двох мулів і плуг, по землі тягнучись, брязкає; не інакше, подумали, як устав оратай удосвіта в поле на оранку. Так же воно й було; ішов оратай і співав тую пісню, що каже Зле скінчилось для французів Полювання в Ронсевалі... - От же щоб я вмер, Санчо,- озвався Дон Кіхот, почувши ті слова,- коли не буде нам сеї ночі якогось лиха. Чуєш, якої той хлоп співає - Та чую ж,- одказав Санчо,- тільки до нашої справи теє полювання в Ронсевалі зовсім не тичеться. Нехай би собі співав хоч і про Калаїноса, все одно, у нашім ділі воно ні на добре, ні на лихе не при-звісне. Як порівнявся з ними селянин, Дон Кіхот спитався в нього - Чи не скажете ви, добрий чоловіче, нехай вам Біг помагає, де тут палац незрівнянної принцеси доньї Дульсінеї Тобоської - Пане,- одказав йому парубок,- я сам не тутешній, став оце недавно до одного багатого господаря в найми про всяку польову роботу; онде-о навпроти живуть йогомость і паламар сього приходу, вони вашій милості напевне скажуть, хоч той, хоч той, про тую пані принцизну, [378] бо мають списки всіх мешканців тобоських; тільки здається мені, що нема в цьому селі ані жодної принцизни, хіба що чимало господарок пановитих, що кожна себе в домі за принцизну має. - Серед них же то, приятелю,- сказав Дон Кіхот,- і мусить бути та, про яку тебе питаю. - Мо', й так,- погодився парубок.- Бувайте здорові, бо он уже й на світ починає займатись. Та й погнав собі мули, не чекаючи дальшого розпитку. Побачив Санчо, що пан його ніби розгубився і невдоволений чимось, та й каже - Ай справді, пане, затого день білий буде, а нам воно ніби ніяково трохи на вулиці. Ось виїдьмо краще з міста ваша милость перебуде тут десь поблизу в лісі абощо, а я по-видному вже вернуся до міста і піду по нишпорках, вилажу скрізь до останньої загогулини, шукаючи моєї пані дому, чи замку там, чи палацу; то було б велике нещастя, коли б не знайшов, а як ізнайду, то розмовлюся з її милостю і скажу, де і як ваша милость чекає од неї знаку й слова, аби зійтися вам обом без ущербку для честі її і слави. - Короткий був єси у слові, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- та много мудрого сказав єси. Я згоден і приймаю з превеликою охотою раду, що ти мені дав. Рушаймо ж, сину, знайдемо десь гай, де я цей час ізгаю, а ти повернешся, як сам сказав, і знайдеш мою володарку, і з нею поговориш; від мудрості і чемності її предивної собі чекаю ласки. Санчо намагався чимскорше спровадити пана свого з Тобоса, аби не вийшло наяв те ошуканство його з відповіддю, що він привозив у гори Моренські нібито від Дульсінеї, тож і виїхали вони зразу, не гаючись. Уїхавши милі зо дві коротких од села, знайшли невеличкий лісок чи, може, й прилісок, де Дон Кіхот тим часом зостався,- Санчо знов подався до міста на перемовини з Дульсінеєю. Під час тої місії і сталися події, що неабиякої вимагають од нас уваги й довіри. РОЗДІЛ X, де оповідається про хитрощі, на які піднявся Санчо, аби заворожити сеньйору Дульсінею, та про інші події, такі ж правдиві, як і потішні Дійшовши до подій, що мають оповідатися в даному розділі, автор великої сієї історії мовить, що хотів був спершу збути ті події мовчанням - боявся б то, що ніхто йому не йнятиме віри, бо Дон Кіхотове божевілля сягає тут межі і грані можливого, перевершуючи, либонь, на Два арбалетних постріли щонайсміливішу уяву. Та попри всі свої обави і опаски, вирішив, кінець кінцем, списати все достоту так, як воно й діялось, не додаючи й не однімаючи супроти правди ніже єдиної по-рошиночки і не дбаючи про те, що хтось, може, поважиться брехню йому завдавати гаразд же і вчинив, бо правда буває хоч і тонка, та не ламка і завше над брехнею, мов та олива над водою, наверх вийде. Отож і [379 ] аже, ведучи далі свою оповідь, що ставши Дон Кіхот у гаю, діброві чи лісі неподалік преславного Тобоса, зараз послав Санча до міста і нехай, сказав, не вертається, поки не поговорить його ім'ям з володаркою його і не вблагає її, аби була ласкава датися на очі щироприхильному своєму рицареві і поблагословити його на щасливе звершення всіх замірів його і многотрудних подвигів. Санчо запевнив пана, що притьмом учинить його волю і принесе йому незгіршу вістку, ніж того разу. - їдь же, сину,- промовив Дон Кіхот,- і не бентежся, як станеш у сяйві сонця тієї вроди, що вибрався шукати. Щастен єси понад усіх на світі зброєносців! Пильнуй же добре і примічай гаразд, як вона тебе прийме чи не зміниться на лиці, коли ти од мене вістку подаватимеш, чи не стурбується, не замішається, почувши моє наймення, чи не відкинеться на подушки, коли застанеш її на препишному сидінні, що її гідності пристало; а як, бува, стоятиме, то гляди, чи не буде переступати з ноги на ногу; чи, як даватиме відповідь, не повторить її два або три рази, чи голос її при тому не переміниться з ласкавого на суворий або ж навпаки - з непривітного на приязний; чи не зніме руки волосся поправити, хоч би там і поправляти не було чого,- одне слово, придивляйся пильно, сину, до всіх її вчинків і порухів, бо як ти мені їх докладно змалюєш, я зможу доміркуватись, що криє вона в тайниках свого серця проти моїх любощів; ти мусиш, Санчо, знати, коли ще не знаєш, що в справах кохання всі оті дії і зовнішні порухи, котрі проявляються при подібних розмовах, суть несхибні вісники того, що діється у глибині душі. Отож їдь собі, мій друже, і нехай тебе веде доля, щасливіша од моєї, хай супроводить тебе більший успіх, ніж той, якого я з тривогою сподіваюсь, зостаючися тут у прегіркій самотині. - Я їду і незабаром вернуся,- сказав Санчо.- Носа вгору, пане, а то ви вже його похнюпили до самого долу, мов курчата погубили. Знаєте, як то кажуть добрий дух і горе боре; на ката бодня, як сала чортма; щастя, як трясця - на кого схоче, на того й нападе; а ще говорять - і гадки не мав, і зайчатко впіймав... Се я проти того кажу, що вночі то ми не знайшли палацу чи там замку нашої пані, а вдень я набіжу того неждано-негадано. Ну, а вже як набіжу, то дам собі ради. - Що й казати, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- ти тулиш до нашого діла свої приказки, як горбатого до стіни; благаю Бога, щоб дав мені кращу долю, ніж тобі мову. По тих словах Санчо повернув і затяв Сірого, а Дон Кіхот так і застиг у сідлі - упнувши ноги в стремена і спершись на списа, він поринув у смутні й невиразні якісь роздуми. Лишімо ж його тут і прослідкуймо за джурою, що не менш сумливо і думливо віддалився від свого пана. Ледве виїхав із лісу, озирнувся - аж Дон Кіхота вже не видно; тоді зіскочив з осла, сів під деревом та й почав сам із собою розмовляти та міркувати - Ануте, брате Санчо, скажіть, куди се ваша милость путь верстає Чи не осла, бува, шукаєте, що десь забіг - Та ні.- А кого ж ви шукаєте - Шукаю того, не знаю кого, сказать би принцизну, а з нею сонце краси і все небо небське.- А де ж ви, Санчо, гадаєте знайти теє диво - Де У преславному місті Тобосі.- Гаразд, а од кого ви її шукаєте - Од славного лицаря Дон Кіхота з Ламанчі, що кривду направляє, [380] жаждущого годує, а голодного поїть.- Знаменито. Д ви ж знаєте, Санчо, де її дім - Та каже пан, що десь тут мають бути чи то палати королівські, чи замок якийсь гордопишний.- А чи ви ж її хоть раз коли бачили - Ані я, ані пан мій не бачили її зроду.- А чи не здається вам, що то буде слушно й справедливо, коли тобосці, дізнавшися, що ви приїхали сюди викрадати їхні принцизни та їхні дами баламутити, візьмуть та й обкладуть вам боки добряче киями, що й кісточки цілої не лишиться - Та, може, воно було б і по правді, тільки ж я посланець, а воно ж ото і в пісні співається Любий друже, ви посланець, І нема на вас вини... - Не вповайте на теє, Санчо люди в Ламанчі все гарячі та гонористі і не дадуть собі на носі грати. От їй же Богу святому, як присочать вас, то матимете клопіт.- А згоріло б ти йому! Удар, громе, куди-інде! Комусь кисличок закортіло, а на мене щоб оскома напала... Ще й надто - в Тобосі Дульсінеї шукати, то все одно що в Равенні Марію, а в Саламанці бакаляра. Лукавий, сам лукавий мене в се діло вплутав, а вже ж не хто! Провівши Санчо сей монолог, дійшов нарешті такої думки - Ну, що ж! На все є ліки, тільки на смерть немає хоч-не-хоч, а наскінчу життя всі під її кормигу підпасти мусимо. Пан мій, те я вже з тисячі ознак помітив, таки божевільний, хоч в'яжи його, та й я недалеко втік, може, ще й за нього дурніший, бо зв'язався з ним та й служу; недурно ж то мовиться, що з яким пристаєш, сам таким стаєш; хто з псами лягає, той з блохами встає. А як уже він несповна розуму і в нетямі своїм одні речі за другі має, біле за чорне, а чорне за біле, як вітряки мав за велетні, а воли чернечі за верблюди, як отари овечі здавались йому військом ворожим абощо, то не важко йому буде бляхмана пустити і виставити першу-ліпшу селянку за сеньйору Дульсінею; як він не повірить, то я забожусь, а як сам божитиметься, що ні, то я перебожусь, що таки так; як він затнеться, то я затнусь іще дужче, аби тільки мій чорт старший був - а там уже дійся Божа воля. Може, через ту мою впертість він уже перестане посилати мене в таких-о справах, побачивши, яке з того пуття буває, може, подумає, авжеж, подумає, що то якийсь лихий чарівник заворожив його пані, аби вчинити йому шкоду й невигоду. Отак надумавшись, Санчо Панса втихомирив свого духа, бо діло, вважай, уже зроблено - пересидіти отут тільки до передвечора, аби Дон Кіхот повірив, що джура вже туди й назад устиг змахати. І так же все добре для нього склалось тільки підвівся, аби на Сірого сісти, аж бачить - од Тобоса прямо на нього троє селянок їдуть на трьох осликах чи, може, й ослицях, тут автор не каже точно, та більше того, що то були таки ослиці, бо селянки їх частіш беруть собі під верх; однак годі тим дуже клопотатись, бо ж особливої ваги воно не має. Скоро Санчо уздрів тих селянок, зараз же рвонув з копита до пана свого Дон Кіхота, а той собі все зітхав та розливався незлічними 'жалями любовними. Як побачив рицар свого джуру, зараз спитав [381] - Ну як, друже Санчо Білим чи чорним камінцем маю я сей день одзначити - Краще одзначте його, пане, червоним,- відповів Санчо,- як ото по неверситетах оповіщення малюють, щоб видніш було. - Виходить, ти приніс мені добру звістку - спитав Дон Кіхот. - Таку добру, пане,- одказав Санчо,- що вашій милості лишається тільки підострожити Росинанта й виїхати в чисте поле, де ви побачите сеньйору Дульсінею вона вже їде вам назустріч із двома двірськими дамами. - Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш - здивувався Дон Кіхот.- Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радістю розвіяти невдавану мою тугу. - А нащо б я мав дурити вашу милость - заперечив Санчо.- Та ви зараз же можете перевірити, правду я кажу, чи ні. Ну ж бо, торкніть коня острогами та й гайда - побачите, яка там пані наша принцизна одягна та ошатна, сказано велика сеньйора. І на самій, і на дамах-прибічницях золото так і ряхтить, перли так і сяють, діаманти так і грають, рубіни так і горять, а парча то, мабуть, у десять чи й більше сталок. А волосся їм по плечах стелеться, сонячним промінням на вітрі має; їдуть же верхи на трьох свиноходах переполасих, що любо й дивитись. - Мабуть, усе ж таки на виноходах, Санчо - Чи там на свиноходах, чи на виноходах, то невелика одміна,- сказав Санчо.- На чому вже їдуть, то їдуть, і все ж такі хорошулі, що ну, а найпаче пані моя, принцизна Дульсінея, що тільки глянь та й зомлій. - То й їдьмо, Санчо, сину,- сказав Дон Кіхот.- У нагороду ж за цюю несподівану й щасливу вістку я дам тобі найліпший трофей, що здобуду в найпершій пригоді, а як цього мало, то додам іще й троє лошат, що знайдуться сього літа в трьох моїх кобил - вони ж, як сам здоров знаєш, ходять у нас по громадському вигону жеребні. - Буде з мене й самих лошат,- одказав Санчо,- бо ще невгадно, чи припаде вам у першій пригоді який путящий трохвей. Не гаючись, виїхали вони з лісу й побачили неподалік тих трьох селянок. Дон Кіхот пробіг оком по всьому тобоському шляху і, не постеріг-ши ніде нікого, крім цих дівок, збентежився непомалу й спитав у Санча, де ж він тих дам покинув - у місті чи за містом. - Як то за містом - вигукнув Санчо.- Чи вам, пане, повилазило, що не бачите - оце ж вони і є, їдуть і сяють, як сонце ополудні. - Кого я бачу, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- то се тільки трьох мужичок на трьох ослах. - Боронь мене, Боже, од бісової мани! - гукнув ізнов Санчо.- Та певне ж ото і справді ці виноходи, чи як їх, білісінькі, як той сніг, уздрілись вашій милості ослами Та якби воно так було, то я на собі всі патли обірвав би! - А я тобі кажу, друже Санчо,- провадив своє Дон Кіхот,- що се таки осли чи нехай ослиці, і се така сама правда, як те, що я Дон Кіхот, а ти Санчо Панса; принаймні так воно мені здається. - Мовчіть, пане,- сказав Санчо,- не говоріть таких дурниць, а,ото [382] візьміть очі в руки та їдьте привітайте володарку ваших дум, он-о вже вона зовсім близько. Сеє сказавши, поспішив сам назустріч трьом селянкам, ізліз із Сірого, взяв осла одної дівчини за вуздечку і, ставши перед нею на обидва коліна, промовив - Королево, і принцизно, і княгине красоти! Нехай зволить ваша великість і високість поглянути ласкавим та милостивим оком на сього відданого вам лицаря, що став отут каменем маймуровим, зомлів і завмер перед вашою пишновеличною парсуною. Я в нього зброєноша, він же сам - мандрований лицар Дон Кіхот із Ламанчі, званий іще Лицарем Сумного Образу. Тут уже й сам Дон Кіхот клякнув на коліна побіч Санча, недомислен-но витріщивши очі на ту, котру Санчо величав королевою і княгинею; вбачивши у ній просту сільську дівку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, він остаточно розгубився і не важився розтулити рота. Дівчата й собі здивувались неабияк, угледівши сих двох недібраних прояв, що, впавши навколішки, загородили їхній товаришці дорогу; вона ж нарешті здобулась на слово і гукнула сердито й досить неввічливо - Якої холєри на дорозі поставали Ану, гетьте, дайте проїхати, бо нам ніколи. Обізветься тоді Санчо - О, велика принцизно і всетобоська сеньйоро! Невже ваше чесно-родне серце не зласкавиться над опорою і муром мандрованого лицарства, що так уклінно колінкує перед вашою ясновельможною особою Почувши сеє, друга дівка сказала - А я тебе шаную, як собаку рудую! Гля, гля, як паничики підсипаються, щоб із селючок сміх собі зробити! Та ми й самі прикладки прикладати вміємо. Ідіть собі путею, а ми підемо своєю - оце вам і вся. - Вставай, Санчо,- промовив тут Дон Кіхот,- бачу вже, що лихая доля завзялась на мене і переп'яла всі шляхи, якими втіха могла б прийти в цю хвору душу, в тіло це стражденне... А ти, найвища цното, якої тільки можна бажати, вершино людської шляхетності, єдина відрадо сього зболілого серця, що тебе кохає! Дарма що той лихий чародій, переслідуючи мене, захмарив і забільмив мої очі і тим, а не чим іншим, перетворив і спотворив незрівнянну твою вроду, обернувши тебе в убогу селянку, а може, й мене перекинув у яке страшидло, аби тільки мій образ в очах твоїх знемилити - поглянь, подивися на мене ласкаво та ніжно, і нехай ся колінопоклонна покора моя перед твоєю знівеченою красою засвідчить пал душі моєї, що божествить тебе незмінно. - Тринди-ринди, дідусику! - огризнулась дівка.- Страх люблю, як мені хто ляса підпускає! Одчепіться вже, дайте проїхати, і спасибі вам у шапку. Санчо одступився і дав їй дорогу, радий та веселий, що так із сієї халепи вискочив. Побачивши, що облогу знято, дівка, яку мали за Дульсінею, штрикнула свого свинохода ріжком і погнала вперед по полю. Та, мабуть, цього разу стрекало дошкулило ослиці дужче ніж коли вона вихонула кілька разів задом і скинула сеньйору Дульсінею додолу; побачивши сеє, Дон Кіхот побіг її підводити, а Санчо кинувся під- [383] рихтувати й підтягнути сідло, що з'їхало ослиці на живіт. Як джура приладнав сідло, Дон Кіхот хотів своїми руками підсадити свою заворожену володарку наверх, та вона збавила його од тої мороки - сама підвелась, одступила трохи, взяла розгін і, впершись обома руками ослиці в крижі, легше од сокола скочила в сідло й сіла верхи по-чоловіцькому. - Роком святим клянуся,- вигукнув Санчо,- наша пані й володарка така метка, як шуліка, а вже верхи їздити то хоч якого бравого кордованця чи мексіканця навчить! Одним махом через задній облук перемайнула, а тепер ось без острогів жене свого винохода, мов зебру тую. Та й дворачки од неї не одстали - летять, не кажи ти вітер! І правда - забачивши Дульсінею в сідлі, товаришки її й собі затягли ослиці та й погнали за нею, може, з півмилі тікали отак необзир. Дон Кіхот провів їх очима, а як їх уже й не видно стало, обізвався до Санча - От бачиш, Санчо, як незлюбили мене тії чародії! Бачиш, як далеко сягає їхня до мене злоба та ворожнеча, коли вже й ту відраду в мене вкрали, яку я мав би од споглядання правдивого виду володарки моєї. Мабуть, таки й справді народився я, щоб являти взірець нещасливого, щоб бути ціллю й метою, куди ціляють і влучають стріли лихої долі. Іще й на те вважай, Санчо мало було тим лукавим, що перемінили й переінакшили мою Дульсінею, так іще злицювали її і перечарували на тую підлу й гидомирну хлопку, а надто позбавили її приємних пахощів, таких притаманних вельможним сеньйорам, що витають в амбрі та квітках. Чиню тобі відомо, Санчо, що коли я підійшов до Дульсінеї, щоб підсадити її на винохода (се ти так кажеш, а мені здавалось, що то ослиця), то од неї вдарив такий прикрий часниковий дух, що мені аж душу млоїло й вивертало. - Ох же й сволоцюги! - обурився Санчо.- Ах ви ж чорнокнижники падлючні та лиходумні, коли вже я діждуся, що вас нанижуть зябрами, як тих сардин, на тичку! Багато ви знаєте, багато можете, багато лиха коїте... Мало вам було, негідники, що моєї пані перловії очі на дубові кислички перемінили, а волосся щирозлоте на рудий бичачий хвіст, а всю вроду з хорошої на погану - то вже хоч би пахощів не чіпали, нехай би хоч нюхом ми вгадали, що криється під тією грубою корою. Хоча, правду кажучи, то я там ніякої бридоти не бачив, саму тільки красу; а ще більше краси їй наддавала лунинка справа над губою, мовби вусик який - семеро чи восьмеро білявих волосинок, не кажи ти зо-лоття, а завдовжки більше як у п'ядь. - А тій лунині,- сказав Дон Кіхот,- за законом відповідальності родимих знаків на обличчі й на тілі, є в неї пара на стегні з того самого правого боку; тільки здається мені, що таких довгих волосин на родимках не буває. - А я вам, пане, кажу,- заперечив Санчо,- що вони їй якраз до лиця, сидять, мов улиті. - Вірю, вірю, друже,- погодився Дон Кіхот,- бо все, чим нагородила Дульсінею природа, може бути лише досконалим і довершеним; якби на ній було і сто таких родимок, то вже було б не сто лунинок, а сто світлосяйних зоринок. А скажи мені, Санчо, як ти ото сідло лаштував, чи була то проста кульбака, як мені здавалось, чи панська - Та де проста,- відповів Санчо.- Там таке арабське сідло з двома [384] облуками, з попоною подорожньою, що, мать, півцарства варте, розкіш несказанна. - Ах, чом я не міг усього того бачити! - зітхнув Дон Кіхот.- Іще раз, і ще тисячу разів скажу - немає над мене нещасника в світі... Хитрун Санчо ледве стримувався, щоб не сміятись, слухаючи ті дурні речі свого пана, якого він так уміло піддурив. Поговорили вони ще там скільки, посідали той на коня, той на осла та й подалися битим шляхом до Сарагоси, щоб поспіти на початок урочистого свята, що в тім преславнім городі щороку в таку пору справляється. Та поки вони туди доїхали, лучилась їм ще не одна пригода, а що кожна з них була много-важна й незвичайна, то варто буде їх описати й прочитати, як то виявиться з подальшого. РОЗДІЛ XI Про дивовижну пригоду, що сталась завзятому Дон Кіхотові з возом чи колісницею Собору Смерті Задуманий та замислений їхав Дон Кіхот своїм шляхом, гадаючи про ту пинфу, що завдали йому лихі чарівники, обернувши володарку його Дульсінею в неоковирну селючку, і не можучи зміркувати, якого б способу хопитися, щоб одчарувати її в первісну подобу; думки тії так опанували всю його істоту, що він невзамітку собі попустив повіддя Росинантові, а той, почувши волю, раз по раз приставав та знай поскубував зелену травицю, бо в тих полях росло її удозвіль. Із тої задуми вирвав нашого гідальга Санчо Панса. - Воно то правда, пане,- сказав він,- що смутки створено не для тварин, а для людей; тільки ж як людина в тії смутки без міри вдається, вона сама стає несмисленною животиною. Схаменіться-бо, пане, та вдарте журбою об землю, та напніть Росинантові повіддя, та підбадьор-тесь, та пожвавійте, та покажіть тую звагу, що завше личить мандро-ваному лицареві. Що се за чортовиння Що за зневір'я Та де ми - в себе вдома чи, може, у Франції Та кат їх бери, тих усіх на світі Дульсіней, бо добре здоров'я одним-одного мандрованого лицаря більше варт, ніж усі тії чари та перевертання, скільки б їх там не було! - Замовч, Санчо,- одказав йому Дон Кіхот не дуже-то кволим голосом.- Замовч, кажу, і не блюзни словами проти моєї завороженої володарки, бо тільки я винен у її нещасті й недолі усі її злигодні постали з ворожнечі тих лукавих, що пекельними дишуть на мене заздрощами. - Та і я ж не що кажу,- не перечив йому Санчо.- Не та стала, що була, серцю жалю завдала. - Кому ж про це й говорити, як не тобі, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- адже ти бачив її красу в повному блиску, бо тії чари твого зору не отуманили, її вроди од тебе не закрили тільки проти мене самого і проти очей моїх спрямована була сила їхньої отрути. Але між іншим, Санчо, мушу зауважити, що ти не зовсім вірно змалював красу володарки моєї якщо пам'ять не зрадила мене, ти сказав, що в неї перлові очі, але очі, схожі на перли, бувають радше у якоїсь коропиці, ніж у дами; Дульсінеїні ж, я гадаю, мають бути смарагдово-зелені і винозорі з двома райдугами небесними вгорі, що правлять їм за брови. Так що тії перли не тули їй до очей, а перенеси на зуби, бо ти, Санчо, простісінько сплутав очі з зубами. - Могло бути,- відповів Санчо,- бо її краса збентежила мене не менше, ніж вашу милость її негожість. Та здаймося з тим усім на Бога, бо тільки він, усевіда, знає, що має статися у цій юдолі сліз, у нашому грішному світі, де навряд чи знайдеться якась річ без домішки скверни, облуди та махлярства. Одне тільки, пане мій любий, непутить мене та ще й дуже якщо ваша милость переможе якогось велетня чи просто собі лицаря і скаже йому явитись перед світлосяйною красою сеньйори Дульсінеї, то де ж її знайде той бідний велетень чи той нещасний переможений лицар Уже мені живовидячки уздрівається, як никають вони бовванами по всьому Тобосу, шукаючи панії моєї Дульсінеї і хоть, може, надибають її серед вулиці, то все одно не впізнають, як не впізнали б і мого батька. - Може бути, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- що дія тих чарів не поширюється на подоланих і посланих на поклін велетнів та рицарів і що вони зможуть упізнати Дульсінею; одного-двох із перших, що я подолаю, ми й пошлемо для проби, щоб перевірити, чи побачать вони її, чи ні; посилаючи ж, накажемо вернутись і доповісти нам, як було діло. - А що, пане,- сказав Санчо,- здається мені, що ваша милость ловко придумала. Уживши того способу, ми швидко дізнаємось, що там і як коли виявиться, що вид її тільки вам закритий, значить, то біда не стільки її, скільки вашої милості. Аби тільки сеньйора Дульсінея була жива-здорова, а ми вже тут якось перекрутимось, собі пригод нових шукаючи. А там, дивись, час ізробить своє, бо то найліпший лікар, що й не такі недуги лікує. Дон Кіхот збирався одповісти щось на ці Санчові міркування, та йому перебив, виїхавши на дорогу, віз, обліплений геть увесь якимисв чудернацькими несвітськими проявами. Мулами правував, сидячи за машталіра, якийсь гидомирний чортяка. Перша постать, що впала в очі Дон Кіхотові, була сама Смерть у людській подобі; поруч неї - ангел з великими мальованими крильми; збоку - цар з вінцем на голові, дивитись золотим; біля ніг у Смерті - божок на ймення Купідон, щоправда без пов'язки на очах, зате, як годиться, з луком, сагайдаком та стрілами; був там і лицар у повній бойовій справі, тільки що замість шолома чи прилбиці мав на собі бриля, закосиченого розмаїтим пір'ям; було там чимало й іншого люду різного виду й кшталту. Та несподівана поява ніби аж стривожила Дон Кіхота, а Санча то й зовсім настрахала; та невдовзі наш герой оговтався, зміркувавши, що то йому нагодилась якась незвичайно небезпечна пригода - наважившись твердо стати проти будь-якої небезпеки, він рушив поперед воза і промовив зичним та грізним голосом - Візничий, машталіре, чорте, бісе! Зараз же скажи мені, хто ти єси, куди їдеш і що за народ везеш у своїй халабуді, більше схожій на Харо-нів човен, аніж на людську колясу! Чорт спинив мули й відповґв йому любомирно [386] - Щоб ви знали, пане, ми собі лицедії з трупи Ангула Лихого. Виставляли сьогодні вранці, за тиждень по Тілі Божому, у тім селі за горою містерію «Собор Смерті», а оце маємо ще ввечері грати в он тім-о містечку, то щоб не перевдягатись дурно, так і їдемо, в чому грали. Сей молодик, як бачите, вдає смерть, той янгола, ся жінка (авторова дружина) - царицю, сей чоловік - царя, а я - Сатану, то в комедії неабияка фігура; я, знаєте, в нашій трупі все на перших ролях. Якби ваша милость щось іще про нас хотіла знати, питайте, я на все зугарен відповісти, на те я й чорт. - Клянуся честю мандрованого рицаря,- мовив Дон Кіхот,- скоро побачив я сього ридвана, то подумав був, що матиму якусь незвичайну пригоду; тепер же мушу сказати, що досить торкнутися мани рукою - і вона розсиплеться. їдьте собі з Богом, люди добрі, справляйте своє свято, а якби я міг стати вам чимось у пригоді, скажіть - допоможу з дорогою душею і щирим серцем, бо з пуп'янку в машкарадних дійствах кохався, а молодим, було, пасу очі й не напасу, дивлячись на комедійників. Поки тая мова мовилась, де взявся перед ними кумедник один, за блазня вбраний, у балабончиках увесь, а на палиці аж три пузирі бичачі надуті підкотився той викрутасник та вихилясник до Дон Кіхота та й давай штукарити, палицею махати, пузирями в землю швигати, а тоді й у перекидьки пішов, брязкотячи своїми брязкотельцями. Уздрівши ту лиху прояву, схарапудився Росинант, заїв вудила, що й вершник не здолав його стримати, та і рвонув бігти полем з прудкістю, що хто б її міг сподіватися од такого невірного шкелета. Побачив Санчо ту біду, що пан у сідлі навряд чи втримається, скочив із Сірого і побіг його рятувати, та поки добіг, і кінь і вершник лежали вже долі такий був звичайно кінець і край усім Росинантовим вискокам і вибрикам. Чи добіг же Санчо до Дон Кіхота, чи ні, як на спину Сірому скочив той танцюристий і пузиристий диявол та й ну його тими пузирями затинати; не так од болю, як од того ляку й ляску дременув ослисько навпрошки полем до села, куди ото лицедії з виставою зібрались. Гляне Санчо - тут Сірий тікає, а там пан простягся куди ж його, падку мій, вдаритися перше Та що був із нього добрий джура і вірний слуга, то любов до пана взяла-таки гору над прихиллям до осла, хоть і краялося серце начетверо, дивлячись, як тії пузирі то вгору злітають, то на крижі бідній худобині опускаються якби приміг, відболів би кожнісінький удар очима своїми, обома зіницями, щоб тільки Сірому найменша волосиночка з хвоста не впала. У такій гіркій притузі прискочив він до Дон Кіхота, якому теж непереливки було, допоміг йому вилізти на Росинанта і сказав - Пане, мого Сірого чорт забрав. - Який чорт - спитав Дон Кіхот. - А той пузиристий,- одповів Санчо. - Нічого, відіб'ю,- мовив Дон Кіхот,- не сховається він од мене і в найглибших, найтемніших пекельних закапелках. Ходи за мною, Санчо, віз їде помаленьку, заберемо мули, та й надолужимо, що осла втеряли. - Шкода, пане, ваших старань,- одказав Санчо.- Впиніть своє серце, ваша милость, бо вже, здається мені, чорт пустив Сірого, оно-но він уже до нас дибле. [387] Так воно й було справді ідучи за прикладом Дон Кіхота й Росинанта, чорт упав разом із Сірим; сам пішов уже пішки до села, а осел повернувся до свого господаря. - А проте,- зауважив Дон Кіхот,- не завадило б за те чортове зухвальство помститися на комусь із сієї капелії, хоч би й на самому цареві. - Нехай ваша милость і в думку собі того не кладе,- утримав його Санчо.- Послухайте моєї ради, ніколи не заводьтеся з кумедіянтами, бо то люди з он якими привілеями. Бачив я раз, що схопили були одного лицедія за подвійне вбивство та й пустили на волю без кари тілесної чи грошової. Сказано, штукарі та потішники, то всяке їх милує і жалує, шанує і цінує, а надто як вони з королівської чи іншої якої титулованої трупи, у тих уже і убори і манери не кажи ти княженецькі. - І все-таки,- сказав Дон Кіхот,- я покажу тому сміхачеві-дия-волу, як над нами коверзувати, нехай хоч і ввесь рід людський за ним обстане! Сеє кажучи, повернув коня до воза, що мав уже в село в'їжджати, і загукав великим гуком - Стійте, стривайте, юрмовище веселе та юродиве! Я вас навчу, як слід шанувати ослів та іншу животину, що служить для їзди джурам мандрованих рицарів! Таке голосне було Дон Кіхотове гукання, що всі його там на возі почули і добре зрозуміли рицарів намір. Смерть вискочила як стій із воза, а за нею цар, диявол-машталір і янгол; не одстали од них і цариця з божком Купідоном. Всі озброїлись камінюччям і стали бойовим строєм, готові почастувати Дон Кіхота гострими тими гостинчиками. Побачивши ту завзяту команду з грізно піднесеною метальною зброєю, гідаль-го подав Росинанта трохи назад, міркуючи, як би то їх краще заатаку-вати з меншою для власної персони небезпекою. Поки він так вагався, наздогнав його Санчо і, бачачи, що пан збирається вдарити на той бойовий шик, промовив - Ото вже й зовсім дурне було б діло, пане мій милостивий, бо тая крупа превельми крута хоть стій, хоть падай, а од неї ніде в світі не дінешся, хіба під мідяним дзвоном укриєшся. Ще ж нехай і на те ваша милость ізважить, що то вже не одвага буде, а необачність, як один чоловік стане проти цілого війська, а в тім війську і Смерть сама воює, і царі персонально, та ще й янголи добрі й лихі їм спомагають. Коли ж і сей доказ не дасть вам упину, то зміркуйте собі, що поміж усіма оцими царями нібито та князями та цісарями немає напевне ані жодного мандрованого лицаря. - Отут уже ти, Санчо, у самісіньке око вцілив,- сказав Дон Кіхот.- Ся околичність може і мусить одвернути мене од повзятого наміру. Не раз-бо казав я вже тобі, що негоже й невільно мені на тих меча виймати, хто не єсть зуповним рицарем. Тобі самому, Санчо, випадає помститися, якщо ти бажаєш, за кривду, вчинену твойму ослові, а я звідси додаватиму тобі духу вигуками та спасенними порадами. - Знаєте що, пане,- заперечив Санчо,- не треба мститися нікому, бо то не по-християнськи за кривду кривдою платити; я ж із сво.їм осликом [388] умовлюся, щоб дав він тую кривду мені на волю, а воля моя така живи собі тихо-мирно, поки Бог тебе на сім світі держить. - Якщо така твоя постанова,- сказав Дон Кіхот,- Санчо добрий, Санчо мудрий, Санчо щирий, Санчо богобоязливий, то покиньмо ції поторочі і рушаймо шукати кращих, пристойніших пригод, бо в сій стороні, як мені здається, мусить їх бути повно і то найдивовижніших. Та й завернув як стій свого Росинанта, а Санчо допав Сірого; Смерть з усією своєю летючою командою посідали знов на воза і поїхали собі далі. Отакий щасливий кінець мала жахлива пригода з колісницею Смерті, дякуючи спасенній раді, що дав Санчо свому панові; а того вже наступного дня чекала інша пригода з закоханим мандрованим рицарем, не менш дивугідна, ніж попередня. РОЗДІЛ XII Про незвичайну пригоду завзятого Дон Кіхота з одважним Рицарем Свічад Ніч по тому дню, як була зустріч із Смертю, ночували Дон Кіхот і Санчо Панса під високими та розложистими деревами. З намови свого джури Дон Кіхот покріпився харчами, що віз на собі Сірий. За вечерею Санчо сказав панові - Дурний би я, пане, був, якби погодився взяти нагороду з трохвеїв, що ваша милость мала добути в першій пригоді, замісто трьох лошат од панських кобил! То правда правденна, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. - Однак же,- заперечив Дон Кіхот,- якби ти, Санчо, не стримав був мене од нападу, то мав би собі за трофея принаймні золоту царицину корону та мальовані Купідонові крила; я б уже видер у них живосилом те добро і зложив би тобі в руки. - Та 'дже в тих кумедіянтських царів,- одказав Санчо Панса,- корони й скипетри не щире злото, а все шумиха та бляха. - То правда,- погодився Дон Кіхот,- воно б і не годилося, щоб ті клейноди театральні були суто-щирі вони мають бути умовні чи уявні, як і сама комедія, котру я тобі, Санчо, раджу любити й поважати, зарівно з тими, що її виставляють і компонують, бо все то чинники вельми для держави корисні. На кожному кроці ставлять вони перед людьми дзеркало, де ми можемо живовидячки бачити події нашого життя, і ніщо інше не може нам показати так яскраво, які ми є і якими маємо бути, як комедія з своїми акторами. Хіба не правду я кажу Адже ти бачив, як на сцену виводяться королі, цісарі й папи, рицарі й дами та інші всякі особи. Один грає ролю гультяя, другий шахрая, той купця, той вояка, хто розумного простака, а хто наївного зако-ханця,- а як комедія скінчиться і лицедії поскидають своє сценічне вбрання, то всі знов стають між собою рівні. - Чом не бачити, бачив,- відповів Санчо. - Таке ж саме,- вів далі Дон Кіхот,- спостерігаємо і в театрі сього світу, де одні виступають у ролі цісарів, інші в ролі пап чи там іще яких персонажів комедії, а як доходить до розв'язки, себто як життя [389] кінчається, смерть із усіх здіймає вбрання, що їх різнило, і домовина рівняє всіх. - Слушне порівняння,- сказав Санчо,- хоч не з-так то й нове, бо чував я його не раз та й не два. Се так, як ото у шахи гуляють поки точиться гра, то кожна фігура має свою осібну службу, а як дограють, то згребуть їх усі гамузом, і в торбинку, сказати б - тут тобі й могила. - З кожним днем, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- ти чимдалі позбуваєшся дурості і набираєшся розуму. - Та вже ж хоть якась окрушина мудрості мусить од вашої милості й до мене пристати,- відповів Санчо.- Отак буває і земля суха та ялова, а як добре її угноїти та обробити, то й уродить гаразд. Себто бачите, розмови з вашою милостю то було ніби добриво на яловий грунт мого сухого розуму, а час, що я вам служу й товаришу, то ніби оранка чи інша яка поранка; отож я й сподіваюся благословенного собі врожаю, що не зрадить і не осоромить доброї науки, що нею ваша милость ущед-рила убогий мій і кволий розумець. Дон Кіхот аж засміявся, почувши од Санча такі напушисті речі, а проте ще більше впевнився в слушності свого спостереження; час від часу джура справді вражав його новою манерою вислову, хоть частенько і так траплялося, що Санчо, бажаючи промовляти високим та мудрим штилем, зривався з верха своєї простоти в безодню свого неуцтва. Найбільше дотепу й тямущості проявляв він усе-таки в численних приказках, що їх наводив раз у раз до речі й не до речі, як ми те вже не раз бачили й відзначали протягом усієї нашої повісті. На таких ото розмовах і ночі вже чимало збігло; Санчові кортіло насунути швидше заслонки на очі, як він казав, коли спати хотілось, тож розсідлав не гаючись Сірого і пустив його на попасання. Росинанта ж і не розкульбачив, пам'ятаючи панову виразну вказівку, що не годиться з коня сідла знімати, коли ночується не під дахом, а десь у чистім полі так уже здавна повелося і прийнялося у мандрованих лицарів, що зніми гнуздечку та й почепи на облук, а сідло здіймати - Боже крий! Так же й зробив Санчо, пускаючи на вільний попас Росинанта до свого Сірого,- а треба сказати, що дружба між тими двома животинами була така незвичайна й небувала, що славлять люди переказом од батька до сина, ніби автор правдомовної сієї історії присвятив був їй кілька спеціальних розділів, але, щоб не схибити проти пристойності й поваги, що личить такій героїчній повісті, не включив її в остаточний текст; інколи, щоправда, він ніби забуває про сей свій намір і описує, як вони зійдуться, бувало, докупи та й труться собі любенько, а як утомляться тим і вдовольняться, то Росинант покладе холку Сірому на шию, перехилиться через нього більше як на півліктя та й стоїть, було, отак, у землю очима втупившись, хоч би й три дні поспіль, хіба що їм переб'є хтось або голод пожене паші собі шукати. Подейкують навіть, що автор порівнював дружбу їхню до приязні, що єднала Ніза й Евріала, Ореста й Пілада; якщо сьому правда, то можна собі уявити, яка міцна дружба лучила сих двох сумирних тварин на диво всьому світові і на сором людям, які так часто хиблять проти взаємної дружби. Недаром же сказано Уже друзі розбратались, Комиші списами стали... [390] А то ще приспівують Другу друг плює у кашу... І нехай ніхто не гадає, що задалеко зайшов автор, порівнюючи дружбу між сими тваринами до людської адже люди багато чого навчились і перейняли чимало корисного од різного животвору од лелек - клістир, од собак - блювання і вдячність, од журавлів - пильність, од мурашок - дбайливість, од слонів - порядність, од коней - вірність. Тим часом Санчо заснув уже під корковим деревом, а Дон Кіхот і собі прикорхнув трохи під гіллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомін якийся за плечима; схопився рицар на рівні і став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить - вершників двоє; один зіскочив із сідла та й каже другому - Злізай і ти, друже, та попусти повіддя коням; для них у сьому місці, здається мені, досить буде паші, а для думок моїх любовних доволі тиші й самотності. Сеє кажучи, простягнувся в три мига долі і, як припадав до землі, щось на ньому забряжчало, ніби зброя - певна ознака для Дон Кіхота, що то був мандрований рицар. Підійшов наш гідальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж і розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку - Брате Санчо, от нам і пригода! - Дай Боже, щоб добра була,- обізвався Санчо.- А де ж вона, па-ночку, тая вельможна сеньйора пригода - Де, питаєш - Дон Кіхот йому.- Візьми очі в руки та й дивись он там лежить на землі мандрований рицар, і видиться мені, не дуже в нього на душі весело, бо і з коня зіскочив і додолу впав ніби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала. - А відки ж ваша милость знає, що се і єсть пригода - спитав Санчо. - Ну, може, як не сама пригода, то хоть її початок,- одказав Дон Кіхот,- бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, він, здається, настроює лютню чи торбан, прокашлюється і продирає горло, певне зараз співати буде. - А далебі, що так,- підтвердив Санчо,- і знати з усього, що лицар той закоханий. - А незакоханих мандрованих рицарів взагалі не буває,- зауважив Дон Кіхот.- Послухаймо ж, то, може, по ниточці й дійдемо до клубочка його думок, бо з переповні серця, як то кажуть, промовляють уста. Санчо збирався відповісти щось панові, та йому перебив голос Лісового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що співав закоханий рицар. СОНЕТ Наказуйте, я слухаю, сеньйоро, Святий закон для мене ваш наказ, Всі ваші примхи виконаю враз, Являючи безприкладну покору. [391] Помру я без єдиного докору, Як хочете, щоб я безмовно згас, А хочете - дзвінкі пісні для вас Велю зложити муз і грацій хору. Моя душа, що від жаги стражда, Як віск, м'яка, і, як алмаз, тверда, І в ній Амур панує переможно. Від мене в дар приймаючи цей скарб, Лишіть на нім чи відбиток, чи карб, - Я слід довіку збережу побожно. Спів Лісового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, із самісінької глибини серця, а небавом він уже заговорив жалісним та болісним голосом - О вродлива й невдячна понад усіх жінок у піднебесній! Чи то можлива річ, найясніша Касільдеє Вандальська, що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах і вбиватися в тяжких і пресуворих трудах відданому тобі довіку рицареві Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбільшою вродливицею в світі всіх витязів наваррських і леонських, всіх левенців андалузьких і кастільських і вкінці всіх рицарів ламанчських - От уже що ні, то ні,- обізвався тут Дон Кіхот,- бо я ж то сам із Ламанчі, а ніколи не визнавав, не визнаю і не визнаю, не можу й не мушу визнати сієї речі, що принижує красу моєї володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далі може, він іще що скаже. - Та певно, що скаже,- підхопив Санчо.- Воно на те показує, що розводитиме жалі свої цілий Божий місяць. Та Санчо помилився; почувши Лісовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав свої нарікання, скочив на ноги і гукнув дужим, а проте приязним голосом - Хто йде Що ви таке за люди І з якого десятку будете - з гульливого чи, може, із журливого - Із журливого,- озвався Дон Кіхот. - Ну, то ходіть до мене,- промовив Лісовий Рицар,- і ви побачите перед собою саму тугу і саму журбу. Почувши такі лагідні й ґречні запросини, Дон Кіхот підійшов ближче, а за ним і Санчо. Рицар-жалібник узяв Дон Кіхота за руку і сказав - Сідайте ось тут, пане рицарю,- бо що ви рицар, і надто ще мандрований, розумно мені вже з того, що спіткав я вас у цій дикій пущі, де вам товаришить лиш вітер вночішній ото мандрованому рицареві притаманна оселя й постеля. На ту річ одказав Дон Кіхот - Так, я рицар, і саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душі моїй мають постійний притулок смутки, злигодні та знегоди, із співу вашого я зрозумів, що ваше горе любовної натури, тобто походить від кохання до вродливої невдячності, котру ви у ламентаціях ваших на ім'я назвали. [392] Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердій землі, нібито й не мали на рано один одному ран завдавати. - А ви, пане рицарю,- спитав Лісовий у Дон Кіхота,- певне, теж маєте щастя бути закоханим - Маю таке нещастя,- одказав Дон Кіхот.- Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любов'ю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя. - Щира правда,- притакнув йому Лісовий Рицар,- аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту. - Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки,- сказав Дон Кіхот. - Авжеж, що не дознав,- обізвався Санчо, поблизу стоячи.- Моя пані така м'якенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай. - Се хто, джура ваш - спитав Лісовий. - Джура,- відповів Дон Кіхот. - Зроду ще не бачив я джури,- зауважив Лісовий,- щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого - здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить. - Овва! - вигукнув Санчо.- А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого... усякого... Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо. Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав - Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться. - Чи ходім, то й ходім,- погодився Санчо.- Я розкажу вашеці, хто я такий, то й. побачите, чи багато ще є таких джур говорючих. По сім слові джури пішли геть, і між ними зав'язалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна. РОЗДІЛ XIII, що містить у собі продовження пригоди з Лісовим Рицарем, а також розумну і нечувано приємну розмову поміж двома джурами Отак розділилися рицарі й джури - сії про життя своє між собою говорили, а тії про закохання; але історія оповідає перше про розмову пахолків, а потім уже про панську бесіду. Отож, кажуть, одійшовши осторонь, Лісовий джура сказав Санчові - Нелегке життя, добродію мій любий, ведемо і провадимо ми, зброєноші мандрованих лицарів от уже справді їмо хліб у поті чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатьків наших. - І так іще мона сказати,- докинув Санчо,- що їмо його в дрижаках усього тіла нашого, бо кого ще більше сквар шкварить і холод діймає, як тих бідолашних джур у мандрованого лицарства І то б іще нічого, коли б таки їли, бо як є їда, то півбіди біда, а то ж буває, що й день мине, і другий, а ми тільки .вітер їмо, а повітрям запиваєм. ; - Усе б то воно можна знести і винести,- сказав Лісовий джура,- як є надія на винагороду, бо якщо тільки мандрований лицар не вдасться надміру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, і подарує джурі свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство. - Угу,- сказав Санчо.- Я вже говорив панові, що вдовольнюся губернаторством на острові, а він у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообіцяв і приобіцяв. - А я,- похвалився Лісовий,- волію дістати за свою службу місце каноніка, і пан уже напитав десь, та ще яке! - То певне,- сказав Санчо,- пан у вашеці духовний якийсь лицар, що може вірним своїм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собі, що певні люди, розумні, але, на мою думку, недобромисні, радили йому, щоб ішов у архієпископи, та він сам конче хотів у імператорі. Я тоді аж потерпав не дай Боже, думаю, ще візьме та в церковники пошиється, бо куди вже мені та держать якусь парафію... Признаюсь вашеці, що я хоть і скинувся ніби на людину, а в церковних справах баран бараном. - Здається мені, що вашець усе-таки помиляється,- сказав Лісовий,- бо, знаєте, оті уряди острівні не завше добрі бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, і навіть при найпишнішому і найлуччішому губернаторстві такі тяжкі випадають клопоти да турботи, що тільки підставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любішого діла, от собі звіра бити чи рибу ловити, бо хоть який бідний джура, а знайдеться в нього і конячина, і хортів пара, і вудка, є чим на селі забавитись і розважитись. - Та того добра і мені не бракує,- відповів Санчо,- щоправда, коня нема, зате є ослик, що удвічі вартніший проти пайового румака. Бодай я паски святої не діждав, коли поміняю осла на такого коня, якби навіть іще й два корці вівса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сірого хвалю,- він у мене, бач, сірої масті. А хортів добуду, їх у нашому селі хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюється. - От же, їй-Богу і присяй-Богу,- сказав Лісовий,- вирішив я, пане джуро, і постановив покинути к бісу оте Дурне лицарювання і вернутись до себе в село та діток своїх до розуму доводити, а їх у мене трійко, там як перли оріянські. - А в мене двійко,- мовив Санчо.- Там такі, що хоть самому папі показати не гріх, а найпаче дівка, що я її на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче. - А скільки ж років тій панянці, що на грапиню рихтується - спитав Лісовий джура. - Та п'ятнадцятка вже, чи, може, рік туди - рік сюди,- відповів Санчо.- А висока, як тополя, та свіженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник. - Ну, з такими прикметами,- гукнув Лісовий,- вона не то «а гра- [394] пиню потягне, а й на німфу зеленого гаю. Ах ти ж; сучої дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дівка! На те одповів Санчо трохи з серцем - Ані вона в мене сучка, ані її мати, та і зроду сучками не стануть, поки Бог мене на світі держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемніше вашець ріс нібито між мандрованими лицарями і міг би од них навчитися ґречності, а такі негожі слова пускає. - Ох, пане джуро, як же кепсько знається вашець на похвалах! - заперечив Лісовий.- Як то Хіба ви не знаєте, що як штирхоне добре списом бика борець на арені або як хтось ізробить щось дуже добре, то народ каже «Ах ти ж сучого сина син, оце втяв!» І ті слова не на догану говориться, а на очевисту похвалу. Зречіться, мій пане, синів і дочок, що ділами своїми неспроможні засягти такої похвали для батьків. - Та чом і не зректися,- погодився Санчо.- Коли так воно є, а не інакше, то нехай і мене, і жінку мою, і діти лає вашець по-скурвасинськи скільки влізе, бо всі їхні слова і вчинки гідні таких похвал понад усяку міру; аби вернутися до них, побачити їх, молю Бога милосердного, щоб вибавив мене од смертельного гріха, себто визволив од пренебезпечної моєї зброєноської служби, на яку я вже вдруге став оце спокушений і знаджений стома дукатами, що їх знайшов я в багульчику у самісінькій щирині Моренських гір. І вже мені нечиста сила насуває на очі то з одного боку, то з другого, то тут, то там, то ген цілу торбу з дублонами; от-от уже, здається, хапаю її руками, беру, несу додому, даю гроші на процент і на той ріст паном діло живу... Коли про те подумаю, аж легше стає на всі оті труди й муки приймати, що терплю через мого навіже-ного пана; бо більше в нього божевілля, аніж того лицарства. - Недарма ж то кажуть, що жадоба мішки рве,- сказав Лісовий джура.- А як уже про панів говорити, то, мабуть, над мого немає в світі дурнішого. Як тої приповідки «Ухоркають осла чужі діла». Якийсь там лицар із глузду зсунувся, а він хоче йому ума вставити, та й сам дуріє, і все їздить та шукає біди на свою ж таки голову. - А він часом не закоханий - Атож,- відповів Лісовий,- у якусь там Касільдею Вандальську такої, каже, суворої і сирової пані немає більше ніде на всім земнім крузі. Та він кульгає не на саму лише суворість, ще й не такі дурниці в нього в нутробі завелися, він їх і сам не забариться викласти. - Це буває,- сказав Санчо.- І на гладкій дорозі спотикаються нозі. В людських хатах горох варять, а у мене то й казанами більше тих прихильників і застільників у дурості, як у мудрості. Та коли правду кажуть, що з товаришем легше і біду перебідувати, то, може, й мені од того полегша, що вашець такому ж дурному панові служить. - Він у мене дурний, та хоробрий,- сказав Лісовий джура,- а понад те все ще й шахраюватий. - А мій ні,- мовив Санчо.- Шахрайство у нього і прислідку нема, душу має, як чистий кришталь, зла зроду ніколи не вдіє, а добро всім робив би; такий безхитрий, що й дитя його круг пальця обведе. За ту Щиру простоту люблю пана, як свою душу, і ніяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякі витворяє. [395] - Одначе, пане-брате,- зауважив Лісовий,- як веде сліпий сліпого, то обидва впадуть у яму. Краще б нам накивати потихесеньку п'ятами до свого, мовляв, стійла, бо хто пригод шукає, той часто в халепу залазить. Під час тої розмови Санчо спльовував раз у раз якоюсь липкою і ніби аж сухою слиною. Побачив теє і прикмітив жалісливий Лісовий джура та й каже - Од цієї балаканини, здається мені, в нас уже язики до піднебіння поприлипали, та є в мене про сей случай добренний розліпач, там до кульбаки приторочений. Устав, пішов до коня і за малу хвилю вернувся з сулією вина і з паштетом завдовжки (без перебільшення кажучи) в півліктя. Був той паштет із здорового кроля Санчо як його налапав, то думав, що воно, певне, не козля, а цілий цапище. Уздрівши таке добро, запитав у Лісового - І оце вишець такі штуки із собою возить - А ви ж думали як - відповів той.- Я ж собі не якийсь там повстяний джура! Та в мене такий запас у коня на хребтині, що і подорожньому генералові не снилось. Санчо їв без припрохи, запихався поночі такими шматками, як ото гудзі на воловоді. - Оце джура, так джура,- прихвалював Лісового,- вірний і щирий, стріляний і меляний, пишний і щедрий, то вже і з сієї учти знати, що ніби чарами якими вродилась; не такий нещасний харпак, як я, що в саквах тільки сиру трошки, такого твердючого, хоч песиголовців ним бий, а до сиру ще кількадесят стручків та стільки само горіхів волоських і лісових, і все те через панові злидні та закони, яких він пильнує, що, кае, мандроване лицарство має живитись і харчуватись тільки овочем сушеним та ще зелами польовими. - Е, ні, брате,- сказав на те Лісовий,- шлунок у мене не до бур'яну, не до лопуцьків і не до кисличок. Нехай пани наші мають свої засади і свої закони лицарські, хай їдять собі, що їм ті закони велять; а я завжди вожу з собою м'ясиво, а при сідлі висить іще й оця плетена сулія, така люба та мила, що я із нею раз у раз тільки б цілувався та обіймався. Сеє кажучи, подав сулію Санчові, а той, схопивши її обіруч, підніс угору і приклався щиро; може, з чверть години дивився на зорі, а випивши, схилив голову набік, зітхнув ізглибока й промовив - От скурвого сина син, яке ж воно мудре! - От бачите,- сказав Лісовий, почувши ті слова,- і ви похвалили се вино батькуючи. - Правда,- погодився Санчо,- отож я кажу і конфірмую, що коли назвеш кого задля похвали скурвим чи сучим сином, то немає в тім жодної образи. Та скажіть мені, дай Боже здоров'я тому, хто вам най-любіший, чи се вино не з Сьюдад-Реаля - О, та з вас, я бачу, тонкосмак! - вигукнув Лісовий.- Та вже ж не звідки, і кілька, рочків вистоювалось. - Кому ви кажете! - запишався Санчо.- Не гадайте собі, що я не знаюся гаразд на винах. Повірите, пане джуро, я од природи всяке вино нутром чую тільки нюхну разок і тут же вам усе розкажу й роз- [396] мажу і відки воно, і якого сорту, і яке на смак, і скільки вистоювалось, і як мінилось, і геть-чисто все. Та воно й не дивно, бо в роду моєму, по чоловічому коліну, було двоє винопробів, що кращих давно вже не знали на всю Ламанчу, а те нехай засвідчить вам ось який випадок, що їм приключився. Дали їм раз обом покуштувати вина з одної бочки, питаючись думки про смак його, вік та доброту. Один узяв на кінчик язика, а другий тільки понюхав. Перший сказав, що вино одгонить залізом, а другий - ні, каже, ременем. Господар сказав, що бочка була чистісінька, і в вині жодної немає домішки, тож нічим воно не може тхнути, але обидва славні винопроби на своєму стояли. Як уже все вино з бочки виточили й випродали і стали чистити бочку, знайшли в ній маленького ключика на ремінці. А хто, прошу вашеці, з такого роду походить, той може сміло забирати голос у подібних справах. - Тим же я й кажу,- похопився Лісовий джура,- що годі нам тинятися, пригод шукаючи. Маєш хліб, то за калачем не женися; вертаймось додому, то й там нас Бог побачить, як захоче. - Поки пан мій до Сарагоси не доїде,- сказав Санчо,- мушу йому служити, а там уже всі гуртом якось прирадимо. Доти ж говорили й доти пили тії браві джури, доки сон не пов'язав їм язики і не пригамував їхньої невситенної спраги. Отак і заснули вдвох, обіймаючи сливе порожню сулію і не дожувавши шматків, що в роті мали. Залишмо ж їх тут на якусь часину, бо треба нам оповісти, що там робили тим часом Лісовий Рицар та Рицар Сумного Образу. РОЗДІЛ XIV, де пригода з Лісовим Рицарем далі снується Багато де про що гомоніли Дон Кіхот із Лісовим Рицарем; опріч усього іншого, повідає історія, сказав Рицар Гаю Дон Кіхотові і ось яку річ - Вкінці ознаймую вам, пане рицарю, що з веління чи радше з власного вільного обрання закохався я з незрівнянну Касільдею Вандальську. Називаю ж її незрівнянною чи теж безподібною тому, що справді всіх переважила і поставою величною, і гідністю високою, і вродою препишною. Отся-то вищеречена Касільдея тим одплатила за щирі мої почуття й честиві бажання, що вимагала од мене, як мачуха од Геркулеса, звершення численних подвигів, трудних і небезпечних, обіцяючи при кінці кожної випроби, що вже після наступної сподівання мої жаданого дійдуть скутку, але ті подвиги таким безконечником нижуться, що я вже їм і лік загубив, не знаючи, котрий із них буде останній, котрий із них увінчає високі мої прагнення. Раз якось наказала мені викликати на бій тую преславну севільську велетку, що звуть Хіральда тая бронзова красуня міцна й потужна і, хоть ніколи не сходить із місця, перевершує всіх на світі жінок легковажністю та вітрогонством. Я прийшов, побачив, переміг, я її вгамував і знерухомив - бо тиждень із чимось вітер віяв лише з полуночі. Іншим разом веліла мені підняти й зважити вікодавнє каміння, ті знакомиті бики в Гісанді, хоть тая робота більше ломовикові пристала, ніж рицареві. А то загадала, щоб кинувся я і ри- [397] нувся в Кабринське провалля (річ нечувано жахлива й небезпечна!) і потім розповів їй докладно про все, що в собі ховає та похмура отхлань. Я спинив Хіральду, зважив Гісандські бики, опустився в безодню і виніс на світло денне її тайнощі, а надії мої - мертвим-мертвісінькі, а моєї пані вимисли й гордування - живим-живісінькі. Коротше слово, останній її наказ був такий я мав об'їздити всі гишпанські провінції і вимагати од усіх мандрованих рицарів, яких тільки здиблю, аби визнали, що вона заломила вродою своєю всіх нині живущих дам, а я доблестю моєю і закоханням переважую всіх кавалерів земного кругу. Виконуючи сей її загад, я виїздив уже мало не всеньку Гишпанію і переміг у сій подорожі багатьох рицарів, які наважувались мені суперечити. Та найдужче тим горджуся я і пишаюся, що здолав у двобої преславного рицаря Дон Кіхота з Ламанчі і змусив його визнати, що моя Касільдея вродливіша за його Дульсінею; здобувши сю одну перемогу, я вважаю, що взяв гору над усіма рицарями світу, бо вищезгаданий Дон Кіхот поборов їх усіх, тож після моєї над ним перемоги і тріумфу вся його слава, хвала і честь на мою перейшла й перенеслась персону. Хто славного подужав у двобої, Той сам достойний слави голосної. Таким чином незчисленні подвиги вищесказаного Дон Кіхота тепер по праву лічаться й рахуються моїми. Здивувався Дон Кіхот непомалу, почувши од Лісового Рицаря такії речі; язик йому аж свербів завдати брехню зухвальцеві, і тисячу разів слова «Ви брешете!» ладні були зірватися з його уст. Проте він опанував себе, як міг, сподіваючись, що примусить самого суперечника спростувати тую вигадку, тож сказав йому спокійно - Супроти того, що ви, пане рицарю, перемогли більшу частину мандрованих рицарів Гишпанії, ба навіть цілого світу, я не мовлю ні слова; проте щодо вашої перемоги над Дон Кіхотом я дозволю собі висловити сумнів. Можливо, то був хтось інший, схожий на нього, хоч узагалі мало є таких, що були б на нього подібні. - Як то - заперечив Лісовий Рицар.- Клянуся небом вишнім, що я бився з Дон Кіхотом, переміг його й переважив. То чоловік на зріст високий, на лиці сухорлявий, сам худий і довготелесий, прбсивий уже, ніс орлиний, карлючкуватий, вуса довгі, чорні, униз дивляться. Подвизається під іменем Рицаря Сумного Образу, за джуру держить селянина на прізвисько Санчо Панса, під верхом має і поводом торкає знаменитого румака на бкличку Росинант, і вкінці за володарку волі своєї вважає таку собі Дульсінею Тобоську, що звалась передніше Альдонса Лоренсо, так само як я свою пані, що прозивається, власне, Касільда й походить із Андалузії, величаю Касільдеєю Вандальською. Якщо всіх отсих ознак не досить для засвідчення правдивості моїх слів, то ось мій меч, який змусить повірити й саму невіру! - Спокійтеся, пане рицарю,- промовив Дон Кіхот,- і послухайте, що маю вашій милості казати. Ознаймую і чиню відомо, що згаданий вами Дон Кіхот той мій найкращий у світі приятель і друг, моє, сказати б, друге «я»; з усіх ознак, що ви мені тут подали, прикмет певних і достеменних, мусив би я гадати, що ви перемогли саме його. З другого [398] боку, очима бачу й рукою чую, що то не міг бути він - хіба що якийсь чарівник (а серед них у нього багато ворогів, найпаче один, що повсякчас його переслідує) узяв на себе його постать і навмисне дався перемогти, аби позбавити його слави, що він добув її і залучив подвигами своїми рицарськими у всьому світі хрещеному й нехрещеному. На потвердження цих слів подаю до панського відома, що не минуло й двох днів, як тії зловорожі чаклуни перетворили образ і подобу прекрасної Дульсінеї Тобоської на бридку й неоковирну селянку; таким же самим робом могли вони й самі перекинутись Дон Кіхотом. А як і сі докази неспроможні вас переконати, то знайте, що перед вами стоїть не хто інший, як Дон Кіхот власною персоною, готовий щомиті збройно обстоювати свою правоту - кінно чи пішо, чи як буде ваша ласка. Сеє кажучи, схопився на ноги і сягнув меча, очікуючи рішення Лісового Рицаря; той же відповів йому так само спокійним голосом - Добрий платільник застави не боїться хто вже раз, пане Дон Кі-хоте, міг побороти вас у перетвореній подобі, той сміє сподіватись, що здолає вас і в притаманній вашій суті. Але тим що негоже рицарям потемки герці свої герцювати, мов розбишакам яким чи гультяям, почекаймо дня нехай сонце буде свідком наших діянь. І така буде умова нашого двобою, що подоланий має здатися на волю переможця, який може вимагати від нього чого завгодно, аби тільки воно не було противне лицарській честі. - Я більш ніж задоволений такою умовою й угодою,- сказав Дон Кіхот. По сім слові пішли до джур своїх, що затинали хропака в тій самій поставі, в якій зміг їх сон. Розбудили їх і казали рихтувати коні, бо зі сходом сонця вони мали, мовляв, зійтись у страшенному й нечувано кривавому двобої. Почувши тую вістку, Санчо здумівся й перелякався потерпав за пана свого, наслухавшись од Лісового джури балачок про хоробрість його повелителя. Слуги не промовили й слова, пішли мовчки до худоби - всі троє коней і Сірий знюхались уже між собою і паслися разом. По дорозі Лісовий джура сказав Санчові - Чиню вам відомо, брате, що в андалузьких ратоборців такий повівся звичай коли двоє лицарів зійдуться на мономахію, то й свідки їхні не повинні сидіти, склавши ручки. Отож знайте поки боротимуться наші пани, і ми з вами мусимо битися і моцюватися. - Той звичай, пане джуро,- заперечив Санчо,- нехай собі ведеться і поводиться у тих дурноборців, що ви казали, але між зброєносцями мандрованих лицарів того ані руш бути не може. Принаймні пан мій жодного разу не говорив мені про таку поведенцію, а він же напам'ять знає всі приписи й артикули мандрованого лицарства. Та даймо на те, що й справді є таке правило-, аби при поєдинку між панами мали сточити герць і джури,- я того правила все-таки дотримувати не буду, волію заплатити кару, що на миролюбних джур за те накладається, а то є, запевняю, не більше, ніж два безміни воску. То мені дешевше стане, ніж понитчина на ранену голову, а в мене вона вже, вважай, пробита і провалена. Ще й більш од того не можу я герцювати, бо меча не маю, зроду-віку і натями не було. [399] - На те я знаю добру раду,- сказав Лісовий джура.- Є в мене тут два мішки полотняні однакі завбільшки ви візьмете один, я другий та й будем войдуватися тими мішками, рівною, мовляв, зброєю. - Ну, як так, то ще нехай,- погодився Санчо.- У такій бійці ран не буде, хіба порох один з одного повибиваємо. - Так-то воно, та не зовсім,- сказав Лісовий джура.- У ті мішки, щоб їх вітром не занесло, треба вкинути по півдесятку гладеньких ка-мінців-круглячків, і завважки щоб однакові були; так будемо собі міш-куватись без будь-якої шкоди й невигоди. - Ого, батькові моєму царство небесне! - гукнув Санчо.- Оце так м'якота буде, не кажи ти хутро цибулине або клоччя бавовняне, щоб лоби нам не потрощились, маслаки не поламались... Та напхайте туди і шовковиння, добродію, а я все 'дно битися не буду нехай там пани наші борються, то їхня річ, а ми собі пиймо та жиймо, поки живеться. Настане той час-година, то життя наше й само урветься; на яке ж лихо нам тую годину приспішати, зеленцем недоспілим без пори додолу гупати - Ви там що не кажіть,- наполягав Лісовий джура,- а нам таки хоть із півгодини випадає подубаситись. - Ба ні,- заперечив Санчо.- Де видано бути таким нечемним і невдячним, щоб заводити бійку за невинного Бога, з ким оце пив і їв Та ще як не маєш гніву, ні досади, то якої холери й сікатись - Ну, цьому лихові легко зарадити,- відповів Лісовий джура.- От візьму підійду нишком до вашеці і вріжу два чи три ляпаси, що ви й ногами вкриєтесь. Отут уже хоть би гнів ваш як бабак спав, то я його таки розбуджу. - А на ті хитрощі є в мене незгірші мудрощі,- сказав Санчо.- Не встигне вашець мого гніву розбудити, як я ваш добрим дубцем навіки присплю (хіба на тім світі прокинеться); бо не такий я єсть чоловік, щоб хто мене лящами годував. А найкраще нехай кождий свого глядить і сам свій гнів присипляє, бо чужа душа - темний ліс, хто йде по вовну, той часом стриженим вертає, а Бог благословив мир і прокляв війну; кажуть, що як кота задражнять, і зацькують, і заженуть у тісний кут, то він стає левом, а я ж таки чоловік, то бозна-ким можу стати. Отож остерігаю і варую вас, пане джуро, що все зло і лихо, що з нашої суперечки постати має, окошиться на вашій милості. - Гаразд,- відповів Лісовий джура.- Дасть Бог день, то, казав сліпий, видно буде. Тим часом у вітті дерев обізвалась безліченна безліч пташок різно-перих; розмаїтими веселими співами ніби вітали вони й віншували молодесеньку зорю світовую, що появила свій гожий вид між брам та кружганків сходу, струшуючи з кучерів своїх міріади краплистих пе-рел; купалися зела в любій тій волозі і самі, здавалось, пінились та шумували дрібнісіньким білим бісером; верби струменіли духмяною манною, кринички сміялись, потоки жебоніли, гаї раділи, й пишалися луки у вранішнім сяйві. Заледве світло денне дозволило розрізняти гаразд предмети, як Санчові впав у око найперше ніс Лісового джури, не ніс, а носяра, що тінь од нього застилала, сказав би, все тіло. Те велетенське нюхало, перехняблене на половині, звисало нижче рота пальців [400] на два чи три, все було в бородавках, а на колір синяве, мов баклажан. Як загледів Санчо тую пику, спотворену бородавистою закарлюкою незвичайного кольору, ноги й руки у нього затряслися, мов у дитини, що її родимець напав краще, казав собі подумки, схоплю мовчки дві сотні лящів, ніж маю злості добувати і з такою поторочею в бійку заходити. Дон Кіхот і собі глянув на свого супротивника обличчя розгледіти не міг, бо його закривало забороло, та помітив, що був то чоловік кремезний, хоть і не вельми собою високий. Поверх обладунку була на ньому опанча чи козачина із щирого, бачиться, златоглаву, усипана геть уся блискотючими люстерками-свічадками, що аж очі на себе брали; понад шоломом рясно маяли пера зелені, жовті й білі; спис його, до дерева приставлений, був довгий і замашний, а клюга на ньому гартована завдовжки більше як у п'ядь. Усе те побачив Дон Кіхот, усе постеріг, а з баченого й спостереженого зробив висновок, що рицар той неабияку мусив мати силу; проте на одміну від Санча Панси не злякався, а чемно й невимушено звернувся до Рицаря Свічад - Якщо ваша войовничість, пане рицарю, не притлумила у вас ввічливості, то її іменем прошу вас піднести на хвильку забороло, аби я міг побачити, чи мужність обличчя вашого дорівнює сміливості вашої постави. - Чи вийдете ви, пане рицарю, з сього двобою переможцем, а чи переможеним,- відповів Рицар Свічад,- ви матимете однаково час і змогу побачити мене; якщо я не спішуся вволити зараз же ваше бажання, то причина тому тільки одна боюся, що уйму честі прекрасній Касільдеї Вандальській, коли загаюсь хоч на малу часину, одкриваючи забороло перед тим, як змушу вас визнати самі знаєте що. - То, може, хоть скажете, поки ми на коні не сіли,- мовив Дон Кіхот,- чи я той самий Дон Кіхот, якого ви нібито перемогли. - На сей запит одповідаємо,- одказав Рицар Свічад,- що ви кап-у-кап схожі на того рицаря, котрого я переміг, та оскільки ви кажете, що вас переслідують чарівники, не смію твердити про цілковиту тотожність. - Сього з мене цілком досить, щоб переконатись у вашій помилці,- сказав Дон Кіхот,- та щоб і вас у тому переконати, нехай лишень приведуть коні; якщо тільки Бог поможе, моя володарка зізволить, а правиця моя не зрадить, то в коротший час, ніж мали б ви забороло підняти, побачу вже ваше обличчя,- а ви побачите, що я не той Дон Кіхот, якого ви, на вашу думку, колись перемогли. Урвавши на тому розмову, обидва допали коней Дон Кіхот завернув Росинанта, щоб із розгону краще вдарити на суперника, те саме зробив і Рицар Свічад. Пробігши яких кроків двадцять, Дон Кіхот пристав, почувши його гукання. - Не забувайте ж, пане рицарю, нашої умови,- нагадав Рицар Свічад.- Переможений має здатися на волю переможцеві, як ми вже ка-іали. - Знаю,- відповів Дон Кіхот,- і при тому вимоги, поставлені переможеному, не мають вибігати за межі рицарського кодексу честі. - Ясно само собою,- одказав Рицар Свічад. [401] Тут Дон Кіхот скинув очима на носяку Лісового джури і здивувався не менше од Санча, гадаючи, що то, певне, прочвара якась або людина несьогосвітньої породи. А Санчо як побачив, що пан його розгін бере, так і отерп із ляку ану ж зостанься віч-на-віч із тим носанем, а він довбоне тебе своєю закарлюкою, то й заореш носом із самого страху, тим і баталія твоя скінчиться. Побіг слідком, учепився Росинантові за стреміння і став прохати Дон Кіхота, що збирався вже завертати - Прошу вас і благаю,-паночку мій любий, нехай ваша милость підсадить мене на того он дуба, перш ніж до бою летіти; згори мені краще буде видно, як ваша милость із тим лицарем вой воюватиме. - Схоже на те, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- що тобі просто на високий поміст заманулось так можна безпечне на бій биків дивитись. - Щиро кажучи,- признався Санчо,- мене здивував і налякав велетенський ніс того джури, аж боязно коло нього стояти. - І справді, ніс такий, що і я злякався б, якби був не я,- сказав Дон Кіхот.- Ну, гаразд уже, давай підсаджу. Поки Дон Кіхот підсаджував Санча на коркового дуба, Рицар Свічад од'їхав скільки там треба було до розгону і, гадаючи, що його суперник уже готовий до бою, не став чекати суремної яси чи іншого якого гасла, а повернув коня свого, що не був ані прудкіший, ані показніший за Ро-синанта, і погнав його щодуху назустріч ворогові, хоть духу того ледве стачило на помірний клус. Як же побачив, що Дон Кіхот джуру свого на дерево підсаджує, натягнув повода і осадив коня, за що той був йому вельми вдячний, бо вже зовсім з моці вибився. А Дон Кіхот, якому здавалось, що ворог уже на нього льотом летить, так стиснув шпорами худющі Росинантові боки, що бідному аж зашпори зайшли і ушпарив він щирим галопом (повідає історія, що таке трапилось йому одним-од-нісінький раз, а то все трюхикав тільки). Отаким шаленим алюром заскочили вони Рицаря Свічад, що даремно всаджував своєму коневі остроги аж по самі кнопки - той як на пні став, ані руш із місця, де його на бігу зупинено. І з конем вершник борюкався, і зі списом ніяк не міг собі дати ради, бо й не вмів, либонь, його до бою зважити. Заставши супротивника в такому сприятливому для себе стані, Дон Кіхот ні про що не дбав; без будь-якого ризику й небезпеки з таким імпетом ударив на Рицаря Свічад, що миттю вибив його з сідла полетів бідолаха через коня перевертом ja й простягнувся на землі недвигою, мовби мертвий. Скоро Санчо теє побачив, ізсунувся з дуба і попрямував швиденько до пана, а той, ізлізши з Росинанта, нахилився над Рицарем Свічад і заходився розсупонювати йому шолома, щоб подивитись, чи живий іще, а як живий, то щоб на вітер підняти, та й побачив... Хто б міг сказати, що він там побачив, не викликавши подиву, зачудування й здумін-ня усіх послухачів Побачив же він, повідає історія, живе- обличчя, справжнісінький вид, достеменну твар, існу фізіономію, правдивий образ і сущу подобу бакаляра Самсона Карраска, а побачивши, заволав зичним голосом - Бігай сюди, Санчо, дивись і вір, як хочеш, неймовірному! Ступай, кажу, і вважай, що може тая магія, що можуть тії чарівники та чорнокнижники! [402] Надбіг Санчо і, уздрівши лице бакаляра Карраска, знай тільки хрестився та божкався без міри й без ліку. А що рицар той повержений і далі не подавав жадних ознак життя, Санчо сказав Дон Кіхотові - Така в мене думка, пане мій, що хай би ваша милость оцьому нібито бакалярові Самсонові меча в рот угородила, бо то, може, і є один із ворогів ваших, чорнокнижників. - Добре єси кажеш,- погодився Дон Кіхот.- Що менше ворогів, то краще. І став уже меча добувати, щоб тую Санчову думку й пораду до зробу довести, як надоспів Лісовий джура (уже без того носа, що такого потворного надавав йому вигляду) і закричав - Схаменіться, пане Дон Кіхоте, адже у стіп вашої милості лежить ваш приятель, бакаляр Самсон Карраско, а я його джура. Як побачив його Санчо без тої осоруги, спитав - А де ж носяра Той одказав - А осьосьо, в кишені. І, сягнувши рукою в праву кишеню штанів, витяг маскарадного носа, описаного нами вище зроблений він був із лакованого картону. Санчо приглянувся до джури пильніше і, вражений, вигукнув - Мати Божа, царице небесна! Чи се не Томе Сесьяль, сусіда мій і кум - А то ж хто - відповів обезносений джура.- Авжеж, що Томе Сесьяль, приятелю мій і куме Санчо Панса. Я розкажу тобі, які хитрощі, штучки та каверзи мене сюди привели, тільки спершу впросіть і вблагайте пана вашого, щоб не чіпав і не рушив, не вбивав і не ранив поверженого йому до ніг Лицаря Свічад, бо не думайте й не сумнівайтесь, то таки справді наш односелець бакаляр Самсон Карраско, шибайголова і невдаха. Саме на той момент Рицар Свічад прийшов до тями; Дон Кіхот, помітивши теє, наставив на нього голого меча і промовив - Тут вам, пане рицарю, й смерть, якщо не визнаєте, що незрівнянна Дульсінея Тобоська перевищує й переважує вродою своєю вашу Касільдею Вандальську. Крім того, мусите пообіцяти мені (якщо залишитесь живим після цього побою й поразки), що підете до города Тобо-са і представитесь від мого імені моїй володарці, аби чинила з вами, що її воля; як же вона поверне вам вашу свободу, маєте знов розшукати мене (сліди моїх діянь правитимуть вам за найпевніший дороговказ) і здати мені з усього справу як бачите, вимоги мої, згідно з нашою попередньою конвенцією, не вибігають поза межі установ мандрованого рицарства. - Визнаю,- сказав повержений рицар,- що більше вартий подертий і брудний черевик сеньйори Дульсінеї Тобоської, аніж розчухрані, хоть і чисті, патли Касільдеї; крім того, обіцяю сходити до вашої володарки і повернутися сперед її обличчя до вас для повного й докладного справоздання. - Ви повинні також визнати і вважати надалі,- додав Дон Кіхот,- що переможений вами рицар не був і не міг бути Дон Кіхотом з Ла-манчі, що то був хтось інший, на нього схожий, так само як я визнаю [403] і вважаю, що хоть ви і здаєтесь бакаляром Самсоном Карраском, ним не єсте насправді, ви хтось інший, подібний до нього, що в сю подобу перетворили вас мої вороги, аби я впинив і вгамував силу мого гніву і був милостивіший у славі моєї перемоги. - Усе те я визнаю, вважаю і гадаю так само, як визнаєте, вважаєте і гадаєте ви,- промовив змордований рицар.- Допоможіть мені тільки встати, як можна буде, бо, падаючи, так забився, що нема на мені живого місця. Дон Кіхот підвів його з допомогою Лісового джури, себто Томе Сесь-яля, з якого Санчо не зводив очей і все розпитував про те і про се. З відповідей ясно було, що то таки достеменний Томе Сесьяль, а не самозванець якийсь, але непевність, викликана в Санчові Дон Кіхотовими словами про дії чорнокнижників, які перетворили Рицаря Свічад на бакаляра Самсона Карраска, довела простака до того, що вже очам своїм не хотів вірити. Зрештою пан і слуга так і лишились при своїх сумнівах, а Рицар Свічад із джурою, невеселі обидва й непишні, віддалилися від Дон Кіхота й Санча; треба було десь оселі шукати, щоб скаліченому садна заліпити та ребра вправити. Дон Кіхот із Санчом подалися знову на сарагоський шлях, де їх і залишає історія, щоб оповісти тим часом, хто такий був Рицар Свічад і його буйноносий зброєносець. РОЗДІЛ XV, де розказується й показується, хто такі були Рицар Свічад та його зброєносець Радий, веселий та гордовитий їхав Дон Кіхот, здобувши перемогу над таким хоробрим витязем, яким був у його уяві Рицар Свічад; упевнившись на взяте рицарське слово, він сподівався дізнатись небавом, чи володарка його і досі ще заворожена адже подоланий рицар будь-що-будь мусить, під страхом утрати свого звання, повернутись до переможця і доповісти йому про свою з нею зустріч. Про одно ж гадав Дон Кіхот, а зовсім про інше Рицар Свічад; як ми вже сказали, під ту хвилю ним володіла єдина думка - де б йому притьмом перев'язатись. Так от, повідає історія, як порадив ото бакаляр Самсон Карраско Дон Кіхотові вернутися знову до рицарювання, то вже домовився був із парохом та цилюрником, якого способу слід ужити, щоб примусити гідальга сидіти дома й не рипатися за тими злоповісними пригодами. Усі вони погодились на тому (найдужче наполягав сам Карраско), що Дон Кіхотові треба дати змогу виїхати, бо утримати було однак неможливо, а тоді рушить за ним Самсон у перевдязі мандрованого рицаря, знайде будь-яку зачіпку для поєдинку і домовиться заздалегідь, що переможений повинен здатися на ласку переможцеві; подолавши ж Дон Кіхота (що здавалось річчю легкою аж надто), зажадає од нього, аби вертався додому в село і не рушав із місця два роки чи там до особливого розпорядження; переможений Дон Кіхот конче мав виконати ту умову, не мігши зламати й порушити рицарські звичаї, а поки він пере- [404] буватиме в домашньому ув'язненні, ті його химери забудуться або ж на божевілля знайдуться які підхожі ліки. Карраско на те пристав, а за джуру йому зохотився Санчів приятель і кум Томе Сесьяль, чоловік веселого норову та бистрого розуму. Самсон спорядився вищеписаним робом, а Томе Сесьяль нап'яв на свого натурального носа ще й того маскарадного, щоб кум при зустрічі не вгадав. От подалися вони в дорогу слідком за Дон Кіхотом і мало не наспіли на ту пригоду з колісницею Смерті, та доступили їх аж у лісі, де й сталося те, про що вже знає обачний читальник. І якби не дивугідні фантазії Дон Кіхота, який уроїв собі, що бакаляр - не бакаляр, то не діждався б наш пан бакаляр ліценціатського звання доскочити. Пустив-ся-бо пташок видирати, та й гнізда не знайшов. Побачивши Томе Сесьяль, як зле обернувся їхній задум і як плачевно скінчилася виправа, сказав бакалярові - Так нам, пане Самсоне, і треба катюзі по заслузі! Легко казка кажеться, та важко часом діло робиться. Дон Кіхот дурний, а ми розумні, тільки він собі здоровий і веселий, а вашець побитий і сумний. То скажіть же мені тепер, хто дурніший чи той, хто дурним удався, чи хто самохіть у дурні пошився На те одповів Самсон - Різниця тут у тому, що хто дурний удався, то навіки дурень, а хто дурнем самохіть стає, може коли хоч перестати. - Коли так,- сказав Томе Сесьяль,- то я власною охотою пошився в дурні, як став до вас за джуру, а тепер за власним же бажанням із дурнів виходжу і вертаю додому. - Як знаєте,- одказав Самсон,- що ж до мене, то шкода й гадати, що повернусь додому, поки не обкладу киями Дон Кіхота. Шукатиму його тепер не для того, щоб до глузду привести, а щоб помсту свою на нім удовольнити, бо ребра мої потовчені так болять, що не можу здобутись на милосердніші помисли. В таких розмовах доїхали вони нарешті до села, де щасливим випадком знайшовся костоправ один у нього ж то й курувався невдаха Самсон. Томе Сесьяль поїхав додому, а він лишився тут, обмірковуючи плани помсти; слушного часу історія ще повернеться до нього, а ми тим часом повеселимося з Дон Кіхотом. РОЗДІЛ XVI Про зустріч Дон Кіхота з розважливим шляхтичем ламанчським Отож, як сказано, веселий, радий та гордопишний верстав Дон Кіхот свою путь, гадаючи, що по здобутій оце перемозі він став найславні-шим мандрованим рицарем сього світу і свого віку. Усі пригоди, що мали йому приключитись, він уже заздалегідь уважав за відбуті й доведені до щасливого краю, чари й чарівників мав за ніщо і зовсім не пам'ятав ні про киї, що нахапався рицарюючи, ні про кам'яний град, Що півстіни зубів йому витрощив, ні про невдячних галерників, ані про [405] нахабних янгуасців, що його дубцювали; нарешті, мовив собі на думці, якби тільки пощастило прибрати спосіб, засіб чи ярміс та відчарувати володарку його Дульсінею, не заздрив би він найвищому блаженству, що будь-коли засяг чи міг засягти найфортунніший мандрований рицар минувшини. Поринув він цілком у теє марення, аж тут обізвавсь до нього Санчо - Ну, і треба ж отаке, пане І досі мені перед очима маячить той понад усяку міру дивоглядний носюра кума мого, Томе Сесьяля. - Невже ти й справді гадаєш, Санчо, що Рицар Свічад то був бака-ляр Карраско, а зброєноша його - твій кум Томе Сесьяля. - Не знаю, що й казать,- відповів Санчо,- знаю тіки, що прикмети всі про мою хату та про жінку й діти так подав, що інший хто не зміг би. Та й на твар, як носа ізняв, достеменнісінький Томе Сесьяль, і голос таки ж його, а не чий. - Поміркуймо резонно, Санчо,- провадив Дон Кіхот.- От ти мені скажи з якої речі мав бакаляр Самсон Карраско являтись мандрованим рицарем, узброєним до нападу і оборони, і ставати зі мною до бою Чи я, може, йому ворог Чи я дав йому коли який привід до гнівання Чи я йому суперник, чи він теж войовницьким ремеслом бавиться і заздрить бойовій моїй славі - А чого ж тоді, пане,- спитав Санчо,- лицар той, хто б він там не був, схожий отак на бакаляра Карраска, а джура його скинувся на мого кума Томе Сесьяля Коли то чари, як ваша милость каже, то чого вони перекинулись саме в них і ні в кого іншого - Усе то хитрощі й каверзи лихих чорнокнижників, що переслідують мене,- сказав Дон Кіхот.- Вони завбачили, що я вийду переможцем із того поєдинку, і подбали про те, щоб подоланий рицар постав переді мною в образі приятеля мого, бакаляра, аби дружба, що я до нього маю, стала між вістрям меча мого і потугою моєї правиці, аби правий мій гнів угамувався і той, хто так підступно і зрадливо наставав на моє життя, сам залишився живий. І ще один доказ згадай, о Санчо, як легко тим чаклунам ману пускати, один образ у другий переображувати, являти гарне бридким, а бридке гарним; не минуло-бо й двох днів, як ти доочне бачив красу й уроду незрівнянної Дульсінеї в постаті потворної, брудної і неоковирної селючки з каправими очима і смердючим ротом. А як уже той облудний чарівник зважився на таке підле перетворення, то нема дива, що обернув когось Самсоном Карраском та твоїм кумом, аби видерти мені з рук славу звитяги. Одна тільки думка втішає мене хоть у чиїй там- подобі стояв переді мною ворог, я його, зрештою, переміг і переважив. - Усю правду тільки Пан Бог знає,- зауважив Санчо. А знаючи добре, що перетворення Дульсінеї було наслідком його власних хитрощів та каверз, не дуже дослухався до панових резонів і не важився перечити, щоб не пробовкнутись, буває, зайвим словом. За тими розмовами наздогнав їх чоловік якийсь, що тим же самим шляхом їхав позаду на гарній сивострокатій кобилі. На ньому була кирея тонкого зеленого сукна, обрамлена червоно-бурим оксамитом, на' голові шличок із того ж таки оксамиту; наряд подорожній на кобилі був теж зелений і цинамоновий, стреміння коротке. При боку мав маври- [406] танську шаблю-кривулю на зелено-золотім широкім шабельтасі, полу-ботки-мишини з того самого товару, що й перев'язь, остроги не золочені, а зелені, наведені лаком, покощені й налощені так ловко, що, пасуючи до всього убору, видавали кращими, як щирозлоті. Порівнявшися з Дон Кіхотом і Санчом, подорожній уклонився їм чемненько і, підостроживши кобилу, хотів був їх обігнати, та Дон Кіхот сказав - Мій гожий пане, коли в вашої милості одна з нами дорога і вам не вельми спішно, то я за велику мав би собі ласку верстати путь разом. - Сказати правду,- одмовив вершник,- тим я хотів вас оминути, щоб кінь ваш, мою кобилу почувши, не роз'ятрився, буває. - Могли б ви, пане,- впав у річ Санчо,- могли б, кажу, й придержати кобилку, бо кінь у нас такий рахманний і так добре поведений, як ніде й ніколи, і зроду до того паскудства не квапився; раз якось тільки знесла була його охота, то мали ми з паном покутню годину. Отож, коли хіть ваша, то й припиніться, паночку. Ви йому тую кобилу хоть на срібній талірці піднесіть, то він на неї не націлить. Подорожній придержав ходи, придивляючись зачудовано Дон Кіхо-товій поставі і появі (той їхав саме без шолома, якого Санчо баульчиком приторочив до переднього ленчика свого в'ючака); не з меншою увагою розглядав і Дон Кіхот вершника в зеленому, бо то, думалось йому, був собі не абихто. Літ мав, дивитись, під п'ятдесят, волосся негусте, шпакувате, ніс орлиний, погляд жвавий та й поважний воднораз, а з одягу й постави знати було, що вжитки мав добрі. Про Дон Кіхота ж думав той у зеленому, що такого взору й штибу чоловіка йому зроду ще бачити не траплялось довгов'язий, гінкотелесий, худокостий та жовтовидий, а тут іще ця вся зброя, манера й поведінка,- справді, віддавна вже в тім краю такої прояви не проявлялось. Дон Кіхот помітив, що подорожній так пильно його розглядає, і відчитав з очей його цікавість, а що сам був завжди ввічливий і кожному готовий до послуги, то перший сказав, не чекаючи розпитків - Мені не дивно, що ваша милость дивується на незвичайність і не-ординарність моєї постаті; та думаю, що ви з того дива вийдете, як я скажу вам, а ви почуєте, що єстем рицар «з тих, як кажуть у народі, що пригод собі шукають». Я покинув свій рідний край, заставив статки-маєтки, занедбав привілля і кинувся в обійми Фортуні - нехай веде мене, куди їй заманеться. Піднявся я воскресити вмерле мандроване рицарство, і ось уже відколи, то спотикаючись, то падаючи, то точачись, то знов устаючи, я здійснюю свій задум, де тільки можу запомагаю вдови, захищаю дівиці, опікуюсь мужніми жонами, сиротами й недолітками, що є натуральним і неодмінним обов'язком мандрованих рицарів. За ті мої численні доблесті й христолюбиві подвиги прославлено вже мене друком між усіма, чи майже всіма, націями світу. Тридцять тисяч примірників випечатано вже моєї історії, а з Божої допомоги додрукується ще стосоткрот по тридцять тисяч. Коротка річ, сказати б одним чи кількома словами, єстем Дон Кіхот з Ламанчі, інакше іменований Рицарем Сумного Образу. І хоть кажуть, що власна хвала є завше зла, часом я буваю змушений отак сам себе величати, коли більше нікому. Знаючи ж тепер, хто такий я єсть і яке покликання справляю, не дивуйте, пане шляхтичу, ні на коня мого, ні на списа, ні на щита, ні на [407] джуру, ні на всю мою зброю, ні на вид мій жовтий, ані на худину мою нужденну. Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, а той у зеленому не одразу й на слово спромігся, розгубився б то, чи що; аж чималу хвилю згодивши, озвався - Уміли єсте, пане рицарю, з дивування мого цікавість мою пізнати, та не здоліли-сте мене з дива вивести; сказали з ласки вашої, що, дізнавшись, хто ви такий, перестану дивуватись, от же ж я дізнався, а дивуюсь і чудуюсь більше ніж перше. Чи ж то річ можебна, що й нині є на світі мандровані рицарі і що друкуються книги про справдешні рицарські подвиги Не думалось мені й не гадалось, аби в наш час хтось там десь запомагав удови, боронив дівиці, шанував мужні жони, опікувався сиротами, і нікому б я зроду не повірив, якби отеє не побачив вас у живі очі. Даймо ж хвалу Богові, щоб історія, видана, як ви кажете, про істинні й високі ваші рицарські діяння, пустила в непам'ять оті незліченні книги про вигаданих мандрованих рицарів, яких стільки розплодилось у світі на превелику шкоду добрим звичаям і на не менший уверед добрим повістям. - Багато що далося б сказати,- зауважив Дон Кіхот,- стосовно вигаданості чи невигаданості тих історій про мандрованих рицарів. - Як то - спитав той у зеленому.- Хіба ж сумнівається хоч хто, що вони не гідні віри - Я сумніваюсь,- одказав Дон Кіхот.- Та не говорім про се більше; протягом сієї подорожі, маю в Бозі надію, я ще переконаю вашу ми-лость, яку помилку ви вчинили, приставши на думку тих, що не вірять у їхню правдивість. Останні Дон Кіхотові речі збудили в подорожнього підозру, що рицар сей, мабуть, несповна розуму, і він став чекати, чи не підтвердять того здогаду якісь інші висловлення. Та поки до того дійшло, Дон Кіхот попрохав його, щоб і він розповів про себе тепер, як дізнався вже про су-путникове життя-буття. На те чоловік у зеленій киреї сказав - Я собі, пане Рицарю Сумного Образу, шляхтич родом із села, куди оце з добротливого Бога поміччю постигнемо сьогодні на обід. Маєток маю незгірший, а на ім'я дон Дієго де Міранда. Живу собі помалу з жінкою, дітьми та друзями, бавлюсь полюванням та риболовлею, проте хортів і кречетів не держу, тільки перепела-вабця та пронозувату ласицю. Є в мене десятків із сім книжок, которі гишпанські, а которі ла-тин&ькі, що історичні, а що й божественні рицарських же книг і на поріг не пускаю. Гортаю радше світські, ніж духовні, як вони тільки пристойні та утішні, чарують проречистим словом і захоплюють цікавим змістом, хоть таких книжок у Гишпанії обмаль. Часом гостюю у сусід і приятелів, частіше гощу їх у себе, стіл у мене чистий, добрий і не скупий. Не люблю пліткарити і не дозволяю, щоб при мені хто злорічив; не суну носа до чужого проса і не мишкую за людськими вчинками; ходжу щодня на службу Божу і подаю на бідність, та не хвалюся доброчинністю, аби не допустити до серця лицемірства та марнославства, що знишка і в найсмиреннішу душу закрадатися люблять; намагаюсь помирити, де хто посварився, свято почитую Пречисту Діву і вповаю повсякчас на безконечну благостиню Господа Бога нашого. [408] Пильно прислухався Санчо, що той шляхтич про життя своє та заняття оповідував, і здалось воно йому таким святим та праведним, мов у чудотворця якого; тоді скочив із Сірого, вчепився подорожньому в праве стремено та й давай його в ногу цілувати і раз, і вдруге, і в хтозна-котре, та так же то побожно, мало не крізь сльози. - Що ви робите, чоловіче добрий До чого ці цілунки - Дайтесь, пане, цілувати,- одрік Санчо,- бо оце, скільки живу, вперве, либонь, бачу святого, що верхи їде. - Не святий я,- заперечив шляхтич,- а великий грішник. От ви, певне, доброї душі чоловік, воно й з простоти вашої знати. Санчо знову сів у сідло своє, викликавши усміх на повитому глибоким сумом обличчі Дон Кіхота і додавши дивування дону Дієгові. Дон Кіхот запитав у шляхтича, скільки в нього дітей, і докинув, що старожитні філософи, несвідомі істинного Бога, за найвище для людини благо покладали дари натури і фортуни, а також наявність численних друзів і якомога більше добрих дітей. - У мене, пане Дон Кіхоте, одним-один син,- відповів шляхтич,- та хто зна, чи не був би я щасливішим, якби його не мав; не тим, що він у мене лихий, а тим, що не такий добрий, як би мені жадалось. Років йому, вважай, вісімнадцять, із них шість перебув у Саламанці, вивчаючи латину та греку; як же я хотів, щоб він до інших приступив наук, то виявилось, що хлопець напропале залюбився в науку поезії (якщо її взагалі можна наукою звати), і годі його схилити до студіювання права, на яке я його націляв, чи до цариці всіх наук - теології. Сподівався я побачити в ньому вінець роду нашого, бо живемо в час, коли королі наші найвищими обдаровують нагородами ґрунтовну та доброчесну ученість, бо вченість без чесноти - то перлина в купі гною. А синок мій цілісінький день може над тим мудрувати, чи добре, чи зле висловився Гомер у такому-то вірші «Іліади», чи пристойним, чи ні показався Мар-ціал у такій-то епіграмі, чи так, чи сяк слід тлумачити отакі й такі рядки Вергілія. Тільки в нього й мови, що про книжки названих поетів та ще про Горація, Персія, Ювенала й Тібулла, бо новітніх гишпанських співців він не вельми цінує. Хоть же рідну поезію не конечне собі влюбляє, морочиться оце зараз, компонуючи глосу на присланий із Саламанки чотиривірш - здається, там у них турнір поетичний. На все теє одказав Дон Кіхот - Діти, пане, то ніби частки утроби родительської, тим-то слід їх любити, чи добрі вони там, чи лихі, як любимо душу, що животворить нас повинні їх отець-мати з малого малку на добру путь наставляти, на добрий розум навчати, на благочестиві звичаї навертати, аби, до зросту дійшовши, стали батькам своїм старим опорою, а нащадкам хвалою і славою. Не вважаю за доцільне змушувати їх до студіювання тієї чи іншої науки, хоть переконування ніколи не завадить. Коли ж наука потрібна не pro pane lucrando, коли небо послало щасливому студентові батьків, що його всім обмислити спроможні, такому, на мою думку, слід дозволити в ту науку вдатися, до якої він найбільше схильний, і хоть поезія дає менше користі, ніж утіхи, заняття нею нічиєї не може остидити слави. Поезія, мостіпане, то в мене молодесенька та ніжнесенька [409] панянка, вродлива понад усяке слово, котру ту панянку дбайливо чепурять, оздоблюють і зукрашають багато інших, що суть всі наші науки вона ж то всіма ними послугується, а вони всі через неї уповаж-нюються. І така то панянка, що не любить, аби її руками хапано, по вулицях волочено, по майданах велелюдних показувано чи по палацах гордопишних виставлювано. То така алхімічна сполука, що хто коло неї ходити вміє, добуде з неї щире золото неоціненної проби; треба тільки тримати її в шорах, не давати розтікатись безсоромними сатирами та безпардонними сонетами і ніяким світом у продаж не пускати, хіба що в вигляді героїчних поем, жалісливих трагедій чи веселих та штудерних комедій; не слід також допускати до неї усяких блазнів та черні несмис-ленної, нездатної збагнути її сили і скласти ціну її скарбам. І не гадайте, пане мій, що під черню я розумію тут саму лише простоту та низоту усякого невігласа, будь він паном великим чи князем, можна й слід зарахувати до сього розряду; той же, що трудитиметься поезією, дотримуючи указаних вище умов, уславить і звеличить ім'я своє поміж усіма культурними націями світу. А що син ваш, кажете, легковажить рідне письменство, то він, на мій суд, помиляється, і ось чому великий Гомер не писав латинською мовою, бо був греком, а Вергілій не писав по-грецьки, бо був латинцем. Одне слово, всі поети давнього часу творили мовою, що її ввіссали з материнським молоком, і не сягали до чужої якоїсь, аби висловити високі свої думи; а якщо так, то слід сей звичай і на інші народи поширити, і не погорджувати німецьким, скажімо, поетом, коли він пише по-німецьки, або кастільцем чи навіть біскайцем, як вони по-своєму творять. Тільки ж син ваш, добродію (так я собі мислю), не проти поезії рідномовної виступає, а проти поетів, мабуть, що, крім гишпанщини, не знають жодної іншої мови, ані жодної іншої науки, що могли б підтримати, посилити й збагатити прирожденний їхній хист. Та й се ще не певна річ, адже правду то кажуть, що поетом народжуються, себто правдивий поет уже з матірнього лона поетом виходить і, мавши в собі той од неба даний нахил, без жодної дальшої науки й штуки компонує речі, які справджують відомий вислів „Est Deus in nobis... А ще додам, що вроджений поет, що заручиться допомогою мистецтва, більше варт і вищого осягне, аніж той, хто прагне стати поетом, спираючись лише на знання правил мистецтво-бо не перевершує природу, а тільки вдосконалює її, і найдосконаліший поет є наслідком злуки природи з мистецтвом і мистецтва з природою. На закінчення моїх міркувань скажу вам, пане шляхтичу, нехай ваша милость дозволить іти синові, куди веде його зірка мавши-бо такі до науки здібності і подолавши щасливо перший її щабель, се єсть знання мов, дійде він і до вершин світського письменства, що так личать шляхтичеві й кавалерові, так його оздоблюють, підносять і відзначають, як митра єпископа або як мантія вченого правознавця. Сваріте сина вашого, як писатиме сатири з наругою честі ближнього, вкарайте його, а писання порвіте; як же творитиме їх взором Горація, що так удало вмів таврувати пороки взагалі, то похваліте, бо годиться поетові картати заздрощі й засуджувати завидників чи інші вади та їх носіїв, не прив'язуючи віршів [410] своїх до певної особи. Щоправда, бувають поети, які задля втіхи злорі-чення ладні наразитися на вигнання і йти кудись на понтійські острови. Якщо поет честивий у звичаях, таким він буде і в своїх творах, перо - то язик душі які в ній витворились поняття, такі будуть і писання. Як убачають королі й можновладці чудовну науку поезії серед підданців розумних, доброчесних та поважних, вони їх шанують, почитують і обдаровують, ба навіть вінчають листям із дерева, що не боїться грому, мовби ясуючи, що ніхто не сміє ображати тих, чиї скроні тими вінцями вшановані й оздоблені. Аби на хліб заробити (латин.) Живе в нас Бог (латин.). Подорожній у зеленій киреї з дива не виходив, слухаючи Дон Кіхото-вої орації, і ладен був уже змінити свою думку, що то божевільний. А Санчо, не дослухавши й половини тієї промови, що була йому не до шмиги, збочив трохи з дороги попрохати молока в пастухів, що неподалік вівці доїли. Захоплений розумом Дон Кіхота і його проречистим словом, шляхтич хотів був відновити бесіду, як рицар наш, підвівши голову, побачив раптом на шляху поперед себе критий фургон, умаєний королівськими хоруговками, і, уявивши собі, що то має бути якась незвичайна пригода, гукнув голосно Санча, аби подав йому шолома. Зачувши те гукання, Санчо чимдуж погнав Сірого од пастухів до пана, що мав пережити жахливу й дивовижну пригоду. РОЗДІЛ XVII, де псується найвища вершина і скрапня межа, якої сягнула й могла сягнути Дон Кіхотова нечувана одвага в щасливо перебутій пригоді з левами Повідає історія, що як гукав Дон Кіхот Санча, аби шолома йому подав, джура сторгував саме у вівчарів гляганого сиру; бачивши, що панові спішно діється, не знав гаразд, що з тим сиром робити і куди його покласти, а кидати жаль, бо гроші заплатив уже. Не довго думаючи, сунув те добро в шолом панів, та й до нього - що там йому так пильно припало А той йому й каже - Подай-но, друже, шолома або я мало розуміюсь на пригодах, або оце така нам прилучається, що конче маю стати і вже стаю до броні. Шляхтич у зеленій киреї, почувши ті слова, розглянувся пильно на всі боки, та нічого не побачив, крім фургона, що їм назустріч їхав; на фургоні тому були дві чи три хоруговки, які свідчили, що везеться в ньому якийся скарб його королівської милості. Так же він і сказав Дон Кіхотові, але рицар не дав його словам віри, бувши тої думки і гадки, що завше йому мають траплятися пригоди і тільки пригоди. - Добре зготувавсь до бою - перемога за тобою,- сказав він шляхтичеві.- Ніколи не завадить матись на осторожності, бо я на самому собі досвідчив, що маю ворогів видимих і невидимих, і не знати де, коли, як і в чиїй подобі можуть вони на мене напасти. І обернувшись до джури, зажадав од нього шолома; той же, не мавши часу гляганець із нього вийняти, так і подав. Дон Кіхот ухопив його сквапливо, не дивлячись, і насадив собі на голову; сир здавився й пустив [411] сироватку, що патьоками побігла по виду й по бороді Дон Кіхотові. Сторопілий рицар спитав у Санча - Що воно таке, Санчо Чи то череп мені розм'якшився, чи мозок розтопився, чи то піт мене з голови до ніг проймає Якщо я і вмокрів, то не з переляку, хоть пригода, що має мені статись, без сумніву, жахлива... Дай-но чимось утертись, якщо маєш, бо піт рясний аж очі заливає. Санчо мовчки подав йому хустку, похваливши в думці Бога, що пан не здогадався, в чому річ. Дон Кіхот утерся і зняв шолома - подивитись, що йому голову студить; побачивши ж усередині ту білу гамулу, підніс до ніздер, понюхав і вигукнув - Клянусь життям володарки моєї Дульсінеї Тобоської, ти сиру мені сюди поклав, зраднику їден, шельмо, невірний джуро! На те Санчо одповів незворушно, ніби й не він - Як то сир, то дайте сюди, пане, я його з'їм... Тільки цур йому, хай його та нечиста сила їсть, що його туди втеребила! Де б то я посмів вашій милості шолом отак паскудити Найшли мені смілька! От їй же право, пане, послав мені Бог на розум, що і мене якийсь чорнокнижник напастує, бо я ж вашої милості знадіб і сустав, от він і насквернив туди, щоб ви, терпець утративши, на мене гнів положили і боки мені, як водиться, полатали. Тільки цим разом не в ті, лихий, узувся, бо я на добрий вашої милості розум уповаю ви ж, пане, довідне знаєте, що нема в мене ані сиру, ані молока, ані ще чого путнього, а якби й було що, то я б його не вам у шолом, а собі в кендюх укинув би. - Все може бути,- сказав Дон Кіхот. На все те дивився шляхтич і з усього того дивувався, особливо як Дон Кіхот, витерши собі голову, обличчя, бороду й шолом, ізнов нап'яв його на лоба, поправився в стременах, шурнув меча, чи добре виймається, наважив списа і промовив - Тепер будь, що буде! Готовий я хоть із самим сатаною на міру стати. Тут над'їхав саме фургон із хоруговками - на одному мулі погонич сидів та ще на передку чоловік якийсь. Дон Кіхот став на них переп'ят і спитав - Куди, братове, їдете Що се в вас за фургон і що ви в ньому везете Що воно ото за хоруговки На те відповів візник - Фургон се мій, а везу на ньому левів двох добрих у клітках, що губернатор Оранський презентом його королівській мості до двору посилає; і хоруговки кор'олівські ж, на признаку, що се добро його величності. - Чи великі ж ті леви - поцікавився Дон Кіхот. - А великі,- відказав чоловік, що на передку сидів.- Таких іще, або більших, з Африки до Гишпанії досі не привожено; сам я левар, то всяких перевозив, а таких іще не траплялось. Маємо тут самця й самицю самець он у першій клітці, а самиця в он тій задній, і голодні обоє, бо сьогодні ще їх не годовано. Тож нехай милость ваша рачить дати нам дорогу, бо нам якнайшвидше треба кудись доїхати, щоб корму їм добути. [412] На ту річ Дон Кіхот тільки осміхнувся - Левчуки, мені Мені, левчуки Та ще такої години Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись! Злізай із воза, голубчику, і, як ти собі левар, повідчиняй клітки й повипускай мені сих звірюк я покажу їм у чистім полі, на зло й на перекір усім завидам-чорнокнижникам, що сюди їх посилають, хто такий єсть Дон Кіхот! - Те-те-те! - сказав собі нишком шляхтич.- Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм'якшив-таки йому мозок і геть розрідив у голові олію. Тут підійшов до нього Санчо і сказав. - Пробі, пане, не дайте панові мойму Дон Кіхотові з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усіх на кавалки. - А хіба ж ваш господар такий божевільний,- спитав шляхтич,- що справді, гадаєте, може кинутись на тих хижих звірів - Не божевільний він,- відповів Санчо,- тільки шалено одваж-ний. - То я вже якось одведу його од тої шаленої одваги,- пообіцяв шляхтич. І, приступивши до Дон Кіхота, що притьмом наглив леваря клітки одчинити, сказав йому - Пане рицарю, пристоїть мандрованим рицарям такі пригоди підіймати, які заповідають щасливе докінчання, а не такі, що цілком виключають надію на успіх; адже одвага, що межує з необачністю, схиляється більше до безуму, ніж до величі духу. А надто ж ці леви проти вашої милості не ворогують, воно їм і не снилось; їх же послано його величності на ралець, то не честь, не подоба їх затримувати і дорогу їм загаювати. - Знаєте що, пане шляхтичу,- заперечив Дон Кіхот.- Хай ваша милость дбає краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю і не заважає іншим справляти їхню повинність. Я своє діло знаю, і зараз побачимо, чи до снаги мені сі вельможні левове, чи ні. І, повернувшись до леваря, крикнув - Зараз же мені одчиняй клітки, пане леварю, бо нехай мені те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию! Побачивши погонич рішучість тієї озброєної поторочі, заблагав - Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродійство дозволить мені хоть мули випрягти та в безпечне місце одігнати, поки тих левів із кліток добуватимуть, бо як вони їх мені роздеруть, пропав я навіки тільки моєї й худоби, що віз оцей та мули! - О маловіре! - відповів йому Дон Кіхот.- Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, та зараз побачиш, що то все дурна робота й марна праця. Візник зіскочив і заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло - Будьте мені за свідків, усі тут притомні, що я одмикаю сі клітки і випускаю леви ґвалтом і примусом; протестую і декларую, що всі шкоди та збитки, що тії бестії заподіяти можуть, спадають і приходяться на сього пана, варуючи права мої і заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собі, панове, безпечного місця - мене-то леви, я певен, не рушать. [413] Шляхтич іще раз спробував одраяти Дон Кіхота од того безумства ; на таку несосвітенну річ наважитись, казав, то значить спокушати Бога. -Той одповів, що сам знає, що робить. Шляхтич востаннє застеріг рица- ; ря, аби схаменувся, бо то все, мовляв, облуда. ¦.; - Ну, от що, пане,- сказав йому Дон Кіхот.- Коли ваша мил ость не бажає бути очевидником сієї, як ви гадаєте, трагедії, то стисніть острогами свою сиво-строкату та й гайда в затишок. Як почув теє Санчо, слізно почав благати пана, щоб на таке діло не поривався, бо проти нього і пригода з вітряками, і притичина зі ступа-рями, і всі інші оказії, досі пережиті, були, сказано б, наче коржі з маком. - Майте на оці, пане,- казав Санчо,- тут жадних немає чарів ані якого чортовиння. Я сам бачив крізь грати і шпарки у клітці справжній левиний пазур, і з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й більший. - Із переляку принаймні,- заперечив Дон Кіхот,- він би міг тобі здатися більшим за півсвіту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаєш давню нашу умову поспішиш до Дульсінеї, і... вриваю на півслові. І ще наговорив чимало дечого, що найменшої не залишало надії на можливість одвернути його од навісного того умислу. Шляхтич у зеленому радніший був щось удіяти, так зброя ж нерівна заводитись із божевільним (а за такого вже напевне мав він тепер Дон Кіхота) було нерозумно. Дон Кіхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сірого, а підводчик мули - всі квапились якнайдалі од фургона одбігти, поки левів не випущено. Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев'ячих пазурах, кляв свою долю і проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але ті жалі й лементи не заважали джурі гоном гнати Сірого далі од біди. Побачивши левар, що тікачі вже далеченько, знов почав умовляти й остерігати Дон Кіхота, про що й перше умовляв та остерігав, але рицар відповів, що чув уже, годі тих умовлянь і остережень, нічого з них не буде, і що хай притьмом одчиняє. Поки левар порався коло першої клітки, Дон Кіхот розважав собі в думці, як йому зручніше до бою стати - пішо чи кінно, і поклав усе ж таки би і ися пішо, бо коли б іще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив із коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита і, добувши з піхов меча, з предивною одвагою і мужнім серцем повагом підійшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Богові та володарці своїй Дульсінеї. Варто знати, що, дійшовши до сього місця, автор правдомовної сієї історії не міг утриматися од такого оклику «О міцносердий і понад усяке слово преодважний Дон Кіхоте з Ламанчі, верцадло, в якому можуть визиратися всі левенці світу, новий і другий дон Мануель де Леон, що був хвалою і славою гишпанського рицарства! Якими словами оповім сей жаху гідний подвиг, якими речами впевню в його правдивості віки потомні Які хвалення знайду, щоб тобі не личили й тебе не величили, хоч би й були то гіперболи з гіпербол Ти безкінний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим [414] толедським гостролезим, і зі щитом не з осяйної криці, стоїш і ждеш та виглядаєш тих двох левів - за них хижіших ще африканські пущі не родили... Нехай же хвалять тебе власні твої діяння, доблесний ламанч-цю, я надаю їм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!» На цьому й уриває автор згадану апострофу і, нав'язуючи нитку оповідання історичного, веде його далі таким робом Отож побачив левар, що Дон Кіхот уже напоготові стоїть - нічого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнівливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Настіж розчахнув він першу клітку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звір першим ділом перевернувся у своїй в'язниці, тоді витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу і позіхнув спроволока, далі висолопив язика мало не в дві п'яді завдовжки і випорошив собі очі та морду вилизав, потому вистромив головень із клітки і повів доокола очима, що жаром жахтіли. Те страховіття нагнало б холоду найшаленішій сміливості, та Дон Кіхот тільки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звір із воза сплигне і на нього налізе певен був, що посіче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевілля! Проте благородний лев появив більше миролюбності, аніж зухвальства; не звертаючи уваги на всякі там хлоп'ячі бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тоді завернувся і, показавши Дон Кіхотові огузок, ліг собі спокійнісінько в клітці, мов ніде нічого. Побачивши сеє, Дон Кіхот сказав левареві, щоб роздрочив звіра, витуривши його з клітки палицею. - От сього вже й не зроблю,- затявся левар.- Як стану його дратувати, він же мене першого розшарпає. Задовольніться, пане рицарю, тим, що вже зробили вищої хоробрості годі доказати, і нема чого спи-тувати вдруге фортуну. Двері в клітці одчиняні; чи вийде лев, чи не вийде, то його справа, та як досі не виліз, то вже й до вечора не вилізе. А вашої милості одвага і без того вже всім ясна і явна адже доброму переборцеві (так я розумію) цілком досить викликати противника на бій і чекати його в полі; якщо ворог не з'явиться, то на нього впаде вся ганьба, а хто ждав, дістає переможнецький вінець. - То правда,- погодився Дон Кіхот.- Замикай же, друже, дверці і будь готовий свідкувати по спромозі твоїй про все те, що вчинив я у тебе на виду, а саме як ти одчинив левові клітку, я ждав, а він не вийшов, як я знов його чекав, а він таки не виліз, як він ізнову ліг. До більшого я не зобов'язаний. Нехай гинуть чари! Погоди, Боже, розумові й правді, і правдивому рицарству! Замикай же, кажу, а я зараз подам гасло тим, що втекли і не були присутні, нехай із уст твоїх почують про сей подвиг. Левар зробив, що йому казано, а Дон Кіхот, прив'язавши до списово-го наконечника хустку, що то нею витирав сироватчині патьоки, почав іскликати подорожан, які все ще тікали із шляхтичем попереду, оглядаючись раз за разом назад. Санчо перший помітив ту білу хустку і гукнув - От хоть убийте мене, як пан не переміг тих диких звірів! Бач, нас уже кличе. Усі стали й придивились - справді, то таки Дон Кіхот знак їм подавав; оговтавшись трохи, взяли вертатись помалу, аж поки не розчули [415] цілком виразно його гукання. Як уже всі були коло фургона, Дон Кі-хот сказав підводчикові - Ну, брате, запрягай ізнову мули та й рушай своєю дорогою; а ти, Санчо, дай йому й доглядачеві по таляру золотому, що з моєї причини загаялись. - Чому не дать, дам із дорогою душею,- сказав Санчо.- Тільки де ж ті леви Мертві вони там чи живі Тоді левар докладно й сам себе часто перепиняючи розповів про перебіг тієї баталії, прибільшуючи якомога Дон Кіхотову сміливість на його вид лев би то злякався і не хотів чи не смів із клітки вилізти, хоч двері в клітці довгенько розтвором стояли; коли ж ісказав він, доглядач, рицареві, що не годиться, мовляв, спокушати Бога, дратуючи лева, щоб із клітки вийшов, як він, рицар, того вимагав, тоді тільки, та й то нерадо й неохоче, дозволив йому Дон Кіхот замкнути дверці. - А бачиш, Санчо - спитав Дон Кіхот.- Чи є такі чари, щоб проти правдивої одваги що вдіяли Чорнокнижники можуть відібрати в мене щастя, але доблесть і мужність - ніколи! Санчо дав тії таляри, підводчик запріг мули, левар поцілував Дон Кі-хотові руки за явлену ласку і пообіцяв, що самому королеві, як при дворі побачить, розкаже про той доблесний подвиг. - Як спитає часом його величність, хто звершив той подвиг, скажіть йому, що Рицар Левів, бо саме на такий титул бажаю, аби надалі перемінилось, переінакшилось, переробилось і перетворилось дотеперішнє звання моє - Рицар Сумного Образу; так чинячи, іду за давньою ужанцією мандрованих рицарів, що відміняли імення свої, коли те їм видавалось доцільним чи доречним. З тим вони й роз'їхались - фургон рушив своєю дорогою, а Дон Кіхот із Санчем та шляхтич у зеленому - своєю. За ввесь цей час дон Дієго де Міранда не озвався й словом, тільки пильно придивлявся й прислухався до Дон Кіхотових речей та вчинків чоловік той був, на його присуд, божевільним мудрецем або ж мудрим божевільником. До його відома, бачте, ще не дійшла перша частина рицаревої історії якби був прочитав її, то не дивував би на слова і вчинки Дон Кіхота, знаючи, на чому той розумом помішався. А так він уважав його то за розсудливого, то за непритаманного, бо що казав, усе було розумне, дотепне й доладне, а що робив - безглузде, дурне та неподобне. «Хіба то не великий недомисел,- питав себе подумки,- надягти шолома з сиром і гадати, що чарівники мозок тобі розм'якшили Хіба то менше безглуздя і шаленство - притьмом пориватися до боротьби з левами» Із тих міркувань вирвав його Дон Кіхот, перебивши думаний монолог такими словами - Не маю сумніву, пане Дієго де Міранда, що ваша милость вважає мене в душі за божевільного й навіженого. Невелике то й диво, бо самі вчинки мої, здається, певне тому дають свідоцтво. Мимо все те, хотів би я, аби ваша милость переконалась, що не такий я причинний і недоумкуватий, як декому уявляюся. Любо глянути, як сміливий рицар перед очима в короля свого серед майдану просторого лютого бика списом влучно затинає; любо дивитись, як рицар у блискучім обладунку на турнірі веселому перед дамами конем грає; гарні здаються і всі ті [416]рицарі, що військовими та їм подібними справами бавляться, будучи, так би мовити, честю і втіхою у своїх сюзеренів; та над усе те краще й любіше, як ото рицар мандрований блукає пущами-пустелями та розпуттями-манівцями та горами-ярами, шукаючи всяких небезпечних пригод і до щасливого їх доводячи скутку, аби залучити собі голосної та вікопомної слави; двірського кавалера, що десь у місті до панянки лестками примиляється, переважить, кажу, і заломить мандрований рицар, що на безлюдді бідній удовиці помочі-рятунку дає. Кожен-бо рицар має своє опрічне діло придворний нехай услуговує дамам, додає принади королівському двору барвами слуг своїх, пригощає бідніших двораків на своїх розкішних учтах, влаштовує ігрища, вряджає турніри, виблискує гойністю і пишнотою, сяє величчю, а надто благочестям і таким чином виконує прямі свої обов'язки; а мандрований рицар хай забирається на край світу, блудить найзаплутанішими лабіринтами, підіймається повсякчас на неможливі речі, зустрічає тілом своїм на голім белебні палюче сонячне проміння в розповні літа і люту непогодь вітристу та морозяну взимку, не боїться левів, не лякається примар, не страшиться драконів, бо все те шукати, з усім тим боротись і все те долати й перемагати і є його властивою та правдивою повинністю. Отож і я, раз випало мені на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мій погляд, належить до обов'язків сього стану; вданому разі на левів напасти, як я отеє напав, і було прямим моїм обов'язком, хоть і усвідомлював я собі, що то шаленої вимагало одваги. Добре знаю, що таке сміливість се чеснота, рівно віддалена від двох скрайніх пороків - боягузтва і безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли сміливець сягне верхів безумної одваги, ніж коли б він принизився до підлого боягузтва, і як марнотратцеві легше бути щедрим, ніж скнарі, так і безумно-одважному легше стати істинно сміливим, аніж страхополохові здобутись на правдиву мужність. А що до сих пригод, то повірте, пане дон Дієго, що ліпше програти з перебором, аніж з недобором, бо воно й для вуха любіше бринить «такий і такий рицар безрозсудно-сміливий», ніж «такий і такий рицар боягуз і страхополох». - Мушу сказати, пане Дон Кіхоте,- відрік йому дон Дієго,- що все сказане і зроблене вашою милостю ніби зрівноважено на терезах самого розуму; здається мені, якби загубились були приписи й закони мандрованого рицарства, їх би віднайдено в серці вашої милості, наче в питомому схові чи архіві. Проте поспішімо, бо вже нерано, а нам же треба впору доїхати до села, до господи моєї, де ваша милость може спочити по перебутих трудах може, не так тут тіло натомилось, як той дух, але втома духа часом і на тілі позначається. - Ваші запросини, пане дон Дієго,- сказав Дон Кіхот,- маю за превелику для себе честь і ласку. По сій мові стали вони жвавіше острогами торкати і так як у пізні обіди прибули в село, до двору дон Дієга, якого Дон Кіхот назвав Рицарем Зеленої Киреї. РОЗДІЛ XVIII Про те, що спіткалось Дон Кіхотові в замку, чи то будинку Рицаря Зеленої Киреї, а також про інші незвичайні речі Будинок дона Дієга де Міранди, що перед ним стояв оце Дон Кі-хот, був досить просторий, як бувають за звичай панські доми на селах над брамою вхідною герб, викарбуваний на нетесанім камені, у внутрішнім дворі винарня, під кружганком льох, і скрізь повно глеків глиняних; а що були вони тобоського роблива, то звели на думку нашому рицареві його заворожену й спотворену володарку. Зітхнув сердега і промовив ніби несамохіть, байдуже, що хтось почув би - О любі дари, знайдені на горе, Колись мені давали ви утіху! О глеки тобоські, ви нагадали мені про любий предмет гіркоти моєї превеликої! Почув же тії слова дон Дієгів син, спудей і віршник, що вийшов з матір'ю своєю назустріч прибулим. І матір, і сина вразила чудернацька постать Дон Кіхота, що, зсівши з Росинанта, підійшов ввічливенько до господині руки їй поцілувати. - Привітайте, пані,- сказав дружині своїй дон Дієго,- і приша-нуйте зі звиклою люб'язністю пана Дон Кіхота з Ламанчі, що стоїть тут перед вами, найхоробрішого і найрозумнішого в світі мандрованого рицаря. Господиня, на ймення донья Крістіна, прийняла гостя з великою приязню та не меншою ґречністю, а Дон Кіхот у надзвичайно чемних та вишуканих виразах запропонував їй свої послуги. Такими ж привітними словами обмінявся він із юнаком, на якого справив враження людини розсудливої і бистроумної. Тут автор докладно змальовує обстанову в дон Дієговому домі, перераховуючи всі предмети, що знаходяться в мешканні заможного дідича, але перекладчик сієї історії вирішив збути ті і їм подібні подробиці мовчанкою, бо вони не мають притоки до головної речі більше-бо важить у повісті правдиве зображення подій, аніж тії порожні одбіги. Гостя поведено в світлицю; тут Санчо зняв із пана обладунок, і Дон Кіхот лишився в плюндрах валлонських та в камізельці замшовій, геть од панцера іржею узятій; ковнір носив широкий, відкотистий, як ото в студентів, некрохмалений і без мережив, ногавиці фінікового кольору, черевики восковані. Меч при боку висів на перев'язі із шкіри морського пса, тим-то гадають, що рицар наш оддавна на нирки слабував. Потому він нахопив на себе ще й плаща верхового доброго сірого сукна, та попереду мусив вихлюпати п'ять чи шість баняків води (щодо числа баняків джерела подають суперечливі відомості), одмиваючи собі голову та обличчя, і то ще вода сироваткою мутніла через джуру-ненажеру, що купив клятого того сиру на благословенну панову голову. Причепурившись таким робом, Дон Кіхот увійшов зграбно й невимушено до другої світлиці, де вже чекав на нього студент, що мав бавити гостя [418] розмовою, поки до столу буде наготовлено, бо заради такого благородного завітальника донья Крістіна хотіла показати, що вміє і може людей у себе гостити. Ще коли Дон Кіхот здіймав із себе ту свою лицарію, дон Лоренсо (так звали сина дона Дієга) спитав у батька, вигодивши хвилю - Що маємо думати, панотче, про сього рицаря, що ваша милость у господу привела І назвисько його, і поява, і мова про мандро-ване рицарство великим дивом і мене самого, і паніматку мою здивувало. - Не знаю, що тобі, сину, й сказати,- відповів дон Дієго.- Скажу хіба, що бачив, як робив він найшаленістіші в світі речі, та чув же від нього і якнаймудріші слова, що ніби касують і перекреслюють ті його вчинки. Поговори з ним сам, помацай пульс його знання і як розумна людина зваж, чого в ньому більше - здорового глузду чи недомислу; щиро кажучи, я вважаю його радше непритаманним, аніж здоровим на розум. Після того дон Лоренсо, як уже говорилось, пішов бавити гостя; роз-мовившись із ним, Дон Кіхот сказав між іншим - Пан дон Дієго де Міранда, отець вашої милості, говорив мені про рідкісну обдарованість і витончений розум, що ними ваша милость од-значається, а надто що з вас, пане мій, великий піїта. - Піїта, можлива річ,- відповів пан Лоренсо,- а щоб великий, того я і в думку собі не клав. Я справді непомалу кохаюся в поезії, люблю читати добрих поетів, але все те ще не вповажнює мене на титул великого піїти, яким зволив мене нагородити панотець. - Ваша скромність мені подобається,- сказав Дон Кіхот,- бо віршники здебільшого зарозумілі, і кожен вважає себе за найвидатні-шого в світі. - Нема правил без виїмків,- заперечив дон Лоренсо.- Буває, що справжній поет за такого себе не вважає. - Таких мало,- зауважив Дон Кіхот.- Та скажіть мені, коли ласка, над якими віршами трудиться тепер ваша милость, що, мовляв панотець, чималої завдають вам турботи і клопоту Коли то, може, глоса, я хотів би ті вірші почути, бо трохи на сім різновиді розуміюсь; якщо ж ідеться ще й про поетичний турнір, то раджу вашій милості намірятись на другу премію, бо перша, як правило, присуджується з фавору комусь високопоставленому, а друга справді достойному - таким чином третя є по суті другою, а перша третьою, як воно буває і в університетах при наданню ліценціатського ступеня. Попри все те в званні першого є завжди щось величне. «Поки що,- сказав собі подумки дон Лоренсо,- нема причини вважать його за шаленця; та ходімо далі». А вголос промовив - Здається мені, ваша милость училася по школах які ж науки ви штудіювали - Науку Мандрованого Рицарства,- відповів Дон Кіхот,- яка ні в чому не поступається Поезії, а може, ще й перевершує її на яких два-три вершки. - Не знаю, що се за наука така,- сказав дон Лоренсо,- не доводилось мені досі про неї й чути. [419] - То така наука,- промовив Дон Кіхот,- що поєднує в собі всі, або майже всі, знання й уміння сього світу, бо той, хто їй себе присвятив, мусить бути правником і знати закони дистрибутивного й комутативного права, аби оддавати кождому, що йому припадає й належить мусить бути богословом, аби міг ясно й виразно витолкувати в разі потреби догмати віри християнської, ним сповідуваної; мусить бути медиком, а надто ще й билинарем, аби вмів по пущах та пустовищах зілля цілющі на гоєння ран розшукати, бо не випадає мандрованому рицареві повсякчас до лікарів удаватись; мусить бути астрологом, аби по зорях визначати годину ночі й місцезнаходження своє в будь-якому краю і підсонні світу; мусить володіти математичними знаннями, що стануть йому в надобі на кождому кроці; поминаючи те, що він мусить бути оздоблений усіма, скільки їх є, богопохвальними та кардинальними чеснотами, і переходячи до речей менш важливих, нагадаю, що він мусить уміти плавати незгірше од людини-риби Ніколаса, вміти підкувати коня й полагодити сідло та збрую; і знову до високого вертаючи,- мусить пильно дотримувати віри Богові та дамі своїй, бути чистим у помислах, кріпким у слові, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених і, нарешті, мужнім споборником правди, готовим повсякчас за неї життя своє покласти. Отсі ж то більші й менші частки і складають у цілокупності своїй доброго мандрованого рицаря; от і гадайте тепер, пане дон Ло-ренсо, чи нікчемна та наука, яку такий рицар вивчає і визнає, і чи можуть їй дорівняти найпрославленіші науки, що по наших школах та колегіях викладаються. - Коли так,- сказав дон Лоренсо,- то ся наука над усіма взяла гору. - Що значить «коли так» - спитав Дон Кіхот. - Річ, бачите, в тім,- одказав дон Лоренсо,- що я сумніваюсь, щоб чи то колись, чи тепер були на світі мандровані рицарі, та ще оздоблені всіма тими чеснотами. - Не раз я вже казав, що скажу зараз,- промовив Дон Кіхот.- В переважній своїй більшості люди гадають, ніби мандрованих рицарів узагалі ніколи не було на світі, і я певен, що коли само небо не явить їм чудом сієї істини, тобто що такі рицарі були і є, то марні будуть зусилля їх у тому переконати. Добре знаючи се з власного досвіду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость із багатьма поділяє; можу тільки молити Бога, щоб вивів вас із того заблуду і дав вам урозуміти, які корисні й потрібні були світові мандровані рицарі давнього часу і як би вони знадобились у теперішності, коли б тільки водились; але нині задля гріхів людських панує скрізь лінивство, неробство, обжерливість та нездержливість. «Огут-то нашого гостя і прорвало,- подумав дон Лоренсо.- А проте божевілець із нього не ординарний, і був би я пустим недоумком, якби міркував інакше». На тому їхня розмова і припинилась, бо покликано обох до столу. Дон Дієго спитав у сина, який він висновок зробив щодо гостевих розумових здібностей. Той відповів - Заплутаного почерку його божевілля не відчитає жоден у, світі [420] лікар і не розбере щонайліпший краснописець то нашпигований розумом шаленець із частими проблисками. Посідали до столу; їда була така, як дон Дієго по дорозі казав, що гостям завше пропонує - чиста, багата і смачна; та Дон Кіхотові найбільше припала до вподоби та дивовижна тиша, що панувала в цілій господі не дім, а справжній тобі монастир картезіянський. Як же прибрали зі столу, проказали молитву подячну й помили руки, рицар уклінно попрохав дона Лоренса, щоб той прочитав вірші свої, що на турнір поетичний пише. - Не хочу бути схожим на тих поетів,- одказав юнак,- що відмовляються читати свої вірші, як їх просять, і виригають їх, як ніхто не хоче, тим і прокажу зараз свою глосу, що за неї ніякої собі не сподіваюсь надгороди писав-бо ті вірші єдино задля вправи. - Один мій приятель, чоловік вельми розумний,- зауважив Дон Кіхот,- казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса ніколи не зрівняється з самою темою, а дуже часто ще й різнить із нею, далеко од її задуму одбігаючи. До того ж правила глоси занадто тісні сей рід віршів не допускає ані питальних речень, ані вживання виразів «сказав», «скажу» тощо, ані субстан-тивованих дієслів, ані зміни значень, не кажучи вже про інші умови та обмеження, що їх усі глосатори конче мусять додержуватись, як те вашій милості, безперечно, відомо. - Признаюсь вам по щирості, пане Дон Кіхоте,- сказав пан Лоренсо,- я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви мені з-поміж пальців в'юном вислизаєте. - Не розумію,- відповів Дон Кіхот,- що ваша милость має на увазі, говорячи про те моє ніби вислизання. - Згодом я все з'ясую,- сказав дон Лоренсо,- а тим часом прошу пана вислухати з увагою і тему для глоси, і саму глосу. Звучать же вони ось як. О, якби я міг вернуть Неповторну щастя мить Чи узнать заздалегідь Те, що завтра мусить буть! ГЛОСА Все минає в цьому світі, Все до часу, до пори; Розгубились в лихолітті Долі щедрої дари, Незабуті, неспожиті. Доле, доле! Добра будь, Укажи до щастя путь І справди мої надії! Дні минулі, золотії, О, якби я міг вернуть! Не прошу я в неба влади, Перемог і нагород, Я одному був би радий - Жити знову без турбот, Як колись, у дні відради Хай утіха прилетить Спраглу душу оживить, [421] Жаль згасить у серці чулім, Хай зазнаю, як в минулім, Неповторну щастя мить! Та судьба не так судила, І вернути до життя Те, що вічність схоронила У безодні небуття, Нічия не може сила. Рік за роком прудко мчить, їх нікому не спинить, І не вдасться нам ніколи Відвернуть веління долі Чи узнать заздалегідь. Мучить душу біль жорстокий, Пал тривог і шал надій; Ні, вже краще вічний спокій, Вічний сон в землі сирій, У могилі у глибокій. Щоб страждання всі забуть, Я б хотів навік заснуть, І давно я став би прахом, Та стискає серце жахом Те, що завтра мусить буть. Як дон Лоренсо дочитав свою глосу, Дон Кіхот схопився на ноги, стиснув йому правицю і промовив гучним голосом, мало не криком - Вишніми небесами клянуся, шляхетний юначе, ви - найкращий піїта на крузі земному і заслужили єсте лаврів не з Кіпру й не з Гаети, як казав один віршописець (прости його, Боже!), а від самої афінської академії, якби вона й досі існувала, та віднині існуючих паризької, болонської і саламанчанської! Як же судді не присудять вам першої премії, то бодай би їх застрелив яснолукий Феб-Аполлон, бодай би Музи порогу їхнього довіку не переступали! Прокажіть іще, пане, спасибі вам, якісь вірші довшої міри, аби я мав змогу всіма сторонами ваш дивовижний геній оцінувати. Чи треба ж казати, як зрадів дон Лоренсо похвалам Дон Кіхотовим, хоть і вважав його за божевільного О, сило лестощів, як далеко ти сягаєш, які розлогі межі принадного твого владарювання! Потвердив сю істину і дон Лоренсо, вволивши рицареву волю і прочитавши такого сонета на легенду чи повість про Пірама й Тісбу СОНЕТ Ламає мури Тісба молодая, Яка розверзла груди юнакові; Уже Амур, крилатий бог любові, На вилом глянуть з Кіпру поспішає. То - храм для юних душ, хоча немає Крізь отвір той проходу навіть мові, Але кохання рве усі окови, Всі перешкоди сміливо долає. Нема заслон для почуттів безмірних, Красуня йде відважно на сконання, Але усі потомні покоління [422] Оплачуть долю двох коханців вірних. В них спільна смерть і спільне поховання, І спільне - у легенді - воскресіння. - Хвала милосердному Богові! - покликнув Дон Кіхот, вислухавши дон Лоренсового сонета.- Після незчисленної кількості поетів безпорадних зустрів я, кінець кінцем, одного з першорядних на таку думку наводить мене майстерність отсього вашої милості сонета. Чотири дні блаженствував отак Дон Кіхот у гостині, а тоді попросив у дона Дієга дозволу їхати дякую, сказав, за ласку й пошанівок, що дознав у сій господі, та не честь, не подоба мандрованому рицареві у неробство й розкоші вдаватись, треба службу свою справляти та пригод шукати, яких, чутно, у сьому краю досхочу водиться; ними ж то він і має намір тепер пробавлятись, поки не надоспіє турнір у Сарагосі, що є властивою метою його виправи; та попереду гадає ще спуститися в печеру Монтесіноса, про яку в сій околиці оповідають стільки дивовижних речей, а за одним заходом прознати й дослідити достеменні джерела й витоки сімох так званих руїдерських озер. Дон Дієго з сином схвалили той його спасенний намір і просили рицаря з їхнього дому й двору що-хотя на дорогу взяти, вони ж готові служити йому щирою душею, як того вимагає достойність його особи та його почесне покликання. Нарешті настав день од'їзду, такий радісний для Дон Кіхота і такий смутний та гіркий для Санча Панси, що плавав, як сир у маслі, в сій щедрій господі і здригався тепер од думки, що знов доведеться по пу-стошах та пущах голодом мліти з худющими порожніми саквами; та поки що він напихав їх скільки мога всякою, мовляв, потребизною. На розпрощанні Дон Кіхот сказав дону Лоренсові - Не пам'ятаю, чи я говорив уже вашій милості, а як говорив, то повторю тепер, що якби ваша милость хотіла скоротити многотрудну дорогу до неприступного верхівля храму Слави, то тут є одна тільки рада - звернути з тропи Поезії, і так уже вузької, на ще вужчу й тіснішу стежку Мандрованого Рицарства, що в єдину мить може вчинити вас імператором. Сими словами Дон Кіхот підвів останню риску в справі свого божевілля, а трохи згодом і ще докинув - Свідок Бог, радніший би я пана Лоренса з собою взяти, щоб навчити його покірних милувати, а гордовитих поскромляти й під ноги топтати, як велять приписи ордену, до котрого я належу, та не дозволяють того ані юний вік його, ані гідні хвали заняття; тим задовольнюсь одною тільки вельми йому потрібною пересторогою; якщо ти піїта, то можеш здобути собі слави, керуючись більше чужою думкою, аніж своєю власною, бо нема таких отця-матері, яким би свої діти негарними здавались, а коли йдеться про виплоди нашого розуму, то й поготів. І знов дивували батько з сином на Дон Кіхотові плутані речі, то мудрі, то безглузді, та на те вперте завзяття, з яким він поривався до тих злигодніх пригод, що їх мав за мету й ціль усіх своїх прагнень. Після повторного обміну компліментами та різними ґречними словами гості рушили в дорогу з призволу ласкавої господині замку - Дон Кіхот на Росинанті, а Санчо на Сірому. [423] РОЗДІЛ XIX, де оповідається пригода закоханого вівчаря та інші істинно потішні події Уїхавши не з-так далеко од дон Дієгового села, здибався Дон Кіхот із двома чи то кліриками, чи то студентами та з двома посполитими всі четверо були верхами на ступаках ослиної породи. Один студент віз при собі зелений цератяний клунок, в якому було, напевне, білизни трохи та, може, ще дві пари панчіх грубої вовни, а другий мав лише дві новенькі рапіри до фехтування з ремінними патичками. І селяни везли різні різнощі поярмаркували, видима річ, десь у містечку та й верталися оце до села з куплею. Зарівно школярі, як і селяни, здивувались великим дивом, зуздрівши Дон Кіхота, як і всі, що вперше його, бувало, побачать; аж-аж-аж кортіло їм довідатись, що воно за людина така, проти всіх інших одмітна. Дон Кіхот оддав їм чолом і, дізнавшись, що дорога в них та сама, запропонував їм свій супровід; просив тільки, щоб ходи трохи придержали, бо кінь його з їхніми ослицями не зійде. З чемності він пояснив їм коротким словом, хто він такий, яке в нього звання і який промисел зовуть його, сказав, на властиве ім'я Дон Кіхотом із Ламанчі, а на прізвисько - Рицарем Левів, бо він, мовляв, належить до тих мандрованих рицарів, що в пошуках пригод блукаються по всьому білому світі. Для селян те було все одно, що їм би по-грецьки говорено або по-хараманськи, а студентам ні вони одразу зміркували, що Дон Кіхот несповна розуму, проте дивились на нього з зачудуванням і шанобою. Один із них сказав - Якщо ваша милость, пане рицарю, не має певної мети подорожі, звичаєм тих, що пригод собі шукають, то нехай вашець із нами іде побачите найбагатше і найпишніше весілля, якого ще зроду не було ані в Ламанчі, ані в усіх околицях на багато-багато миль. Дон Кіхот спитав, чи не князь який те весілля справляє, що він його аж он як хвалить. - Не князь,- одказав студент,- а селянин із селянкою він на всю округу багач, вона - вродлива, що й міри нема. Весілля лаштується невидане й нечуване, справлятимуть його на луговині коло села молодої. Молоду тую називають, величаючи, Кітерія-Вродниця, а молодого - Камачо-Багатій; їй буде років із вісімнадцять, а йому двадцять і два; пара із них славна, хоть і дейкають деякі мудрагелі, яким усе на світі відомо, що Кітеріїн рід кращий, мовляв, за Камачів, та то вже тепер байдуже золото, кажуть, хоть яку щербину заліпить. А сей Камачо, правда, щедровитий собі вдався і надумав тую луговину геть усю клечанням обхилити, що й сонцеві нелегко буде до зеленого морогу до-світити, не то що. А вже тих танців назамовляв, то будуть і з мечами, і з брязкальцями, бо в його селі брязкотуни є напрочудо, а чечіткарів, то нема що й казати - наскликав їх до гибелі. Та не тими дивами, що я вже сказав і ще міг би додати, буде се весілля пам'ятне, а тим, гадаю, що вдіє на ньому безталанний Басільйо. Се, бачте, вівчар із того ж таки села, що й Кітерія, сусіда близький - двір уз двір живуть вони собі, що й дало Амурові привід воскресити в пам'яті людській призабуте вже кохання Пірама й Тісби з самого-бо малку, із пуп'янку, [424] сказати б, закохався той Басільйо в Кітерію, і вона ж оддаровувала йому тисячними знаками невинної прихильності; все село говорило, жартуючи, про ті їхні дитинні любощі. Як же стали діти до зросту доходити, заборонив Кітеріїн батько Басільєві і до хати їхньої вступати, куди він, бувало, по вподобі своїй учащав, а щоб не було того клопоту, що бійся раз у раз та стережися, поклав старий доньку свою за багатого Камача віддати. Щоб же за Басільєм їй бути, то шкода й мови природа щедро його обдарувала, а фортуна - не вельми. А як правду сказати, отак без завидків, то хлопець він хоч куди чи залізяку кидати, чи навсилки боротись, чи в гилки грати, то він усе перший; бігає, як той олень, стрибає не кажи ти цап, креглі б'є навдивовижу, співає, наче той жайвір, як візьме в руки гітару, то вона в нього аж вимовляє, а вже шпагою орудує, то де ще такого мастака знайдеш. - Уже заради одного сього хисту,- впав у річ Дон Кіхот,- заслуговував би сей юнак одружитись не то з уродливою Кітерією, ба і з самою королевою Джіневрою, якби ще жива була, на зло Ланцелотові і всім іншим розрадникам та розлучникам. - Еге, розкажіть се моїй жінці! - обізвався Санчо, що доти мовчав і тільки прислухався до розмови.- По її думці, то женитись мона тільки з рівнею, як тої приказки, що, каже, чухайся віл з волом, а кінь з конем. А як на мене, то нехай сей молодець Басільйо, що я вже його влюбив, бере собі тую панну Кітерію, а хто любу пару розпарує, хай тому Господь царство небесне, вічний покій подарує! (Санчо хотів сказати якраз навпаки). - Якби всі тії брались, котрі кохаються,- сказав Дон Кіхот,- то було б поламане батьківське право вибору і присуду, коли і з ким дітей своїх слушне дружити; якби зважити на дівочий розум, то інша обрала б собі отецького наймита, а інша - першого-ліпшого хорошуна, що в око їй упаде, будь він неприторенний гультяй і паливода. Кохання-бо і прихильність легко осліплюють розумові очі наші, конче потрібні для вибору стану, а при одруженні можливість помилки надто велика треба неабиякої обачності і особливої ласки Божої, аби тут на вірну стежку впасти. Хто вибирається в довгу подорож, розглядається, перш ніж рушити, за якимось надійним і приємним сопутником; чому ж би мав інакше той чинити, хто на всю жизняну дорогу аж до останньої смертяної зупинки товариша собі вибирає, щоб усюди його супроводив, і в ліжку, і за столом, як то буває між чоловіком і жінкою Законна-бо дружина - то не товар, що, купивши, можна й назад вернути, і перемінити, і обміняти, то вже довічна нерозлука узяв собі ту сув'язь на шию, то вже правдивий гордіїв узол, що годі його розплутати, поки смерть косою не розрубає. Багато дечого далося б іще про сю матерію сказати, та зносить мене охота почути од пана ліценціата ще деякі подробиці Басільєвої історії. На те одказав бакаляр чи, як його назвав Дон Кіхот, ліценціат - До тієї історії лишається мені хіба ось що додати скоро дізнався Басільйо, що вродницю Кітерію видають за Камача-Багатія, то ніхто вже не чув і не бачив, щоб хлопець коли посміхнувся чи слово яке розумне промовив. Ход-ить усе, лебедаха, сумний та думний, мурмотить щось там сам до себе - знати по всьому, умом стерявся. Ні сон, ні їжа [425] його не беруться хіба коли кисличку яку з'їсть та приляже - спав чи не спав - десь надворі на сирій землі, мов звіря те несмисленне; часом стане та в небо дивиться, а то вриється очима в землю та й застигне недвигою, мов та статуя вбрана, що тільки одяг на нім од вітру ворушиться. Коротка річ, такий одчай упав йому на душу, що як завтра Кі-терія-Вродниця скаже «так», то боїмось (ми ж його добре знаємо), що буде то для нього смертним вироком. - А ще, мо', Господь і одверне,- сказав Санчо.- Дав Бог рану, дасть і ліки; невгадно, що завтра буде; од вечора до рання скільки тих годин, а за одну хвильку й хата розсипатись може; буває дощ і сонце заразом; сьогодні здоров лягаєш, а завтра, дивись, і не встанеш... І ще скажіть - хто може похвалитись, що забив гвіздка в колесо Фортуни А певне, що ніхто. До того ж між жіноцьким «так» і «ні» і голки не встромиш, бо нема куди. Аби б тая Кітерія щирим та вірним серцем Басілья любила, то буде йому щастя повна торба; недарма ж то кажуть, що кохання такі окуляри носить, крізь які мідь за золото здається, злидні за розкоші, а шмарки за перли. - Коли вже тобі заціпить, окаяннику! - крикнув тут Дон Кіхот.- Як почнеш оті приказки та прикладки низати, то й сам Юдун не переслухає, бодай би тебе в пекло вхопив! Ну що ти, бестіє, тямиш у тих гвіздках та колесах і в усіх тих речах - Овва! - одказав Санчо.- Хто моїх речей не розбира, тому вони за нісенітницю здаються, воно й не диво. Та байде мені про те як я сам себе розумію, то й знаю, що не багато в моїй мові дурниць. То тільки ваша милость, аби я що сказав чи що зробив, зараз ладні усе крихтику-вати. - А щоб уже тебе скрутило, як ти отак слова перекручуєш! - обурився знову Дон Кіхот.- Критикувати треба говорить, а не крихти-ку'вати! - Та ви-бо, пане, до мене не дуже чіпляйтесь,- одмовив Санчо,- бо я собі в столиці не ріс і в Саламанці не вчився, то ненароком і пропущу, бува, яку літеру, а де то й лишню вставлю. Не можна ж, далебі, вимагати од саяжан, щоб вони говорили, як толедяни, та є й такі толедя-ни, що не вельми-то по-панському втнуть. - Авжеж,- обізвався ліценціат,- хто виріс на Кожум'яках та на Торговиці, той не може говорити так добре, як ті, що день у день попід соборною галереєю шпацірують,а всі ж вони толедяни. Чистою, поправною, виразною і добірною мовою розмовляють, власне, освічені столичани, навіть як вони народились у Махалаонді кажу освічені, бо є серед них чимало й неуків, а освіта ж то й дає навід до граматично правильної мови, що закріпляється навиком. Я, панове, грішним ділом студіював канонічне право у Саламанці і непомалу тим пишаюсь, що вмію висловлювати думку ясно, просто і виразно. - Якби ви менше тим пишались, що рапірою орудуєте краще, ніж язиком,- сказав другий студент,- то пасли б на своєму курсі передніх, а не задніх. - Слухайте, бакаляре,- відповів ліценціат,- ви явно недооцінюєте мистецтво шермицерії і припускаєтесь тим величезної помилки. - Ні, се не помилка, а незаперечна істина,- заявив КорчуеЛо.- [426] Коли ваша хіть, я хоч і зараз доведу се на ділі рапіри при вас, оказія добра, в мене є сила в руках і одвага в серці (а се ж річ не мала), і я примушу вас признати мені рацію. Отож злізайте, ставайте в позитуру, демонструйте ваші випади, млинки і різні там штудерні фінти, а я поборюся з вами своїм новим, простацьким манером і, маю в Бозі надію, покажу вам зорі небесні середо дня, бо ще той не родився, перед ким я п'ятами мав би кивати, і той не виріс, кого б я не міг на лопатки покласти. - Не знаю, як там буде з п'ятами,- одказав фехтувальник,- а тільки може статися, що, де вперше ногою ступите, там вам і могила готова укладе вас на вічний спочинок погорджуване вами мистецтво. - Діло покаже! - мовив Корчуело. І, скочивши як стій із осла свого, рвучко схопив одну з рапір, що віз ліценціат. - Е, ні, так не годиться,- втрутився тут Дон Кіхот.- Я буду в сім поєдинку за посередника й суддю, що вирішує всілякі спірні питання. По сій мові зсів із Росинанта і став із списом в руці посеред дороги; тим часом ліценціат, зграбно граючи корпусом, виступив уже проти Корчуела, що й собі йшов на суперника, крешучи, як то кажуть, з очей блискавиці. Ті ж двоє селян, що з ними їхали, стежили, з ослів не злазячи, за сією смертовбивчою трагедією. Навпрост, навкіс, навсібіч, навід- ' ліг, обіруч вихав Корчуело рапірою, мов градом густим та частим без ліку сипав, сікався роздроченим левом, та той його лютий порив гамувала патичка на ліценціатовій рапірі, яка раз у раз у рот йому тикала, що хоть цілуй її, мов святощі які, тільки з меншою, може, побожністю. Чи довго, чи коротко ліценціат перелічив кінчиком зброї всі ґудзики на ба-каляровій хламиді, а поли так попанахав, що тільки лахміття з них по-ліповими мацаками метлялось, двічі бриля йому з голови збив і так його ухоркав, що з того пересердя й досади схопив бідаха рапіру свою за руків'я і загилив її щосили кудись у білий світ; один із тих селян, писар громадський, який побіг її шукати, свідчив навпослі, що першеназвана рапіра залетіла нібито аж на три чверті милі, і свідчення те потверджує ще раз відому істину, що вміння силу боре. Змордований Корчуело сів долі, і Санчо, підійшовши до нього, сказав - Ось послухайте, пане бакаляре, моєї ради їй же то Богу, не треба вам нікого на оте фертування викликати, змагайтесь краще, хто далі кине чи хто кого під силки поборе, бо такі ваші літа, така й сила; а серед тих шпажистих та рапіристих такі, славлять, є, що тобі і в голчане вушко кінчиком улучать. - Ну, нічого,- сказав Корчуело.- Воно й добре, що дано мені пам'яткового на власнім досвіді спізнав я свою велику помилку. Тоді встав, обняв ліценціата - то були друзі, а то ще більші стали. Писар десь забарився, рапіри шукаючи, то й ждати його не хотіли, а рушили мерщій у дорогу думка була зарані доїхать до Кітеріїного села, бо там же вони й жили всі. По дорозі, скільки там її зосталось, ліценціат усе вихваляв мистецтво фехтування, супроводжуючи свою мову ваговитими доказами та різними математичними фігурами й викладками всі переконались, що він [427] у тій науці справді неабиякий мастак, а Корчуело вилікувався од своєї упертості. Осмеркло вже, та здавалось їм, як до села доїжджали, що небо над ними вигравало безліччю зірок блискотючих. І музика люба та розмаїта здалеку до них долинала були там, либонь, флейти й тамбурини, цитри й цимбали, брязкала й бубни. Під'їхавши ближче, побачили, що між клечанням альтани, спорудженої при в'їзді в село, мерехтіла сила-си-ленна каганців, не боячись вітру-леготу там так легесенько повівав, що й листочок на вітті не ворухнеться. А музики то були на весілля найняті, снували собі гуртками по тій урочій містині - хто танцював, хто співав, а хто грав на якому струменті. На лугу тому, сказав би, шугала радість і буяла втіха. Ще якіс.ь люди ставили примістки, звідки завтра зручніше було б дивитися на танці та вистави, уряджувані задля подвійної врочистості - весілля Камача-Багатія та похорону бідного Басілья. Дон Кіхот не хотів до села заїжджати, хоть і як припрохували його селянин з бакаляром вимовився тим (і та причина була, на його думку, більш ніж достатня), що мандровані рицарі мають звичай спати радше десь у полі чи в лісі, аніж у якій оселі, хоч би й під золотою крівлею; тим і звернув він трохи з дороги на превелику досаду Санчові, якому вбилося в тямку розкішне гостювання у дон Дієговому замку, чи нехай і будинку. РОЗДІЛ XX, де оповідається про весілля Камача-Багатія та пригоду з бідним Басільєм Заледве осяйна Аврора дозволила, аби Феб світозорий жаром свого палкого проміння висушив вільготні перли в її золотокудрім волоссі, як Дон Кіхот, іструснувши лінощі з суставів своїх, схопився на рівні ноги і погукнув на джуру свого Санча, який і досі ще хріп на всі заставки; теє побачивши, мовив до нього рицар, заким розбудити - О ти, щасливий понад усіх живущих на земному крузі! Нікому сам не заздрячи і нічиїх не викликаючи заздрощів, спиш собі в любім упокою, не тривожений чарівниками і не турбуючись чарами... Спи собі, ще раз кажу і ще сто раз повторити можу, і нехай не вганяють тебе в ненастанне безсоння ревниві думки про даму серця, хай не полохають сну твого гадки про борги, що мусиш платити, ані клопоти про хліб насущний, що собі й невеличкій своїй родині убогій дбати маєш. Не мучить тебе честолюбство, не бентежать марні світові розкоші; межі прагнень твоїх не сягають далі піклування про осла твого, турбота ж про тебе самого на моїх висить плечах природа і звичай поклали її задля рівноваги на пана. Ти, слуго, спи, а ти, пане, чувай, розкидай думкою, як того прогодувати, чим його наділити й обдарувати. Коли небо стане мов із бронзи й не хоче на землю благодатної вологи попускати, не в слуги, а в пана голова болить мусить-бо під неврожай і голоднечу того прохарчити, хто вірно слугував йому в часах дозвілля й достатку. На все теє Санчо не відповідав нічого, бо спав собі й далі і, певно, не скоро б іще пробудився, якби Дон Кіхот не розбуркав його кінцем [428] списа. Нарешті джура прокинувся, повів спросонку й ніби нехотя туди-сюди головою і сказав - Од того клечання, здається мені, добрим віє духом і пахом, не марцизами та чебрецем, а мабуть-таки шквареним м'ясалом. Коли весілля зачинається такими пахощами, то, хрест мене вбий, щедре буде і розкішне! - Замовч, ненажеро,- сказав Дон Кіхот.- Ходім та подивимось на ті зашлюбини, що то робитиме згордований Басільйо. - А хай робить, що знає,- відповів Санчо.- Не був би харпаком, то взяв би собі Кітерію. Чи ти ба - яко наг, яко благ, а потягло на високі пороги! На мій розум, пане, як ти бідний, то здобрій тим, що Бог пошле,' а не шукай печеного льоду. Руку даю на одруб, що Камачо міг би того Басілья геть червінцями засипати, а коли так (та вже ж воно не як), то дурна була б Кітерія, якби проміняла тії убори й самоцвіти, що їй певно надарував уже Камачо і ще надарує, на Басільєві кидки залізякою та махання шпагою. За найліпший кидок чи найловкіший випад не дадуть у корчмі ані квартинки вина. За теє вміння і талан, будь ти хоч витязь і провитязь, грошиків не доскочиш; от як ти таляровитий, а зверху ще й талановитий - такий талан дай Боже й мені. Як підмурок кріпкий, то й будинок тривкий, а над гроші нема в світі міцнішого підмурку й фундаменту. - На Бога, Санчо,- заволав Дон Кіхот,- кінчай уже тую казань, бо ти як заведеш, а ніхто не переб'є, то не стане тобі часу ні на їду, ні на спання - ти його геть-чисто проговориш. - Якби ви, ваша милость, мали добру пам'ять,- відказав Санчо,- то мусили б пригадати, яка була межи нами угода й умова, коли ми востаннє з дому рушали. Там і такий артикул був, щоб ви мені давали балакати скільки влізе, аби тільки не проти ближнього та не проти вашої, пане, поваги; здається мені, я досі ще супроти того артикулу не проступив. - Такого артикулу, Санчо, я щось не пригадую,- заперечив дон Кіхот,- та якби він і був, все одно замовч зараз ми їдемо. Музики, що ми вчора звечора чули, знов почали сі доми звеселяти; зашлюбини, видима річ, мають відбутися за вранішньої прохолоди, а не в полудняву спекоту. Санчо зробив, що велено, осідлав Росинанта, обладував Сірого; обидва посідали верхи та й рушили тихою ступою до клечаного намету. Перше, що Санчові в око впало, був цілий бичок, настромлений на рожен; знов-таки на цілий бучок; у вогнищі, на якім його печено, Дрова палали височенним стосом, а чавуни, що їх аж шестеро округи. стояло, були не просто собі чавуни, а справжні баки, куди м'ясива і ціла ятка влізла б поглинали вони в нутро своє туші баранячі, що зовні й не видно було, ніби то голубці які абощо. На деревах зайців білованих та курей обпатраних висіло неміряно й нелічено, і все ж то в казани мало втрапити, та ще дичини й дробини всілякої видимо-невидимо на вітті одсвіжалось. Санчо налічив понад шість десятків бордюгів двовідерних із щонайвиборнішим, як згодом виявилося, вином. Калачі білі громадились високо, як ото пшениця ворохами на токах; сири, штахетами складені, підіймались як мур; у двох казанах із маслиновою олією, [429 ]більших за красильні кадовби, смажились пундики, а звідти вигорту-вались двома здоровенними ковшами і вмочались у сичений мед, що стояв тут же обік у шерітвасі. Кухарів та куховарок поралось там більше, мабуть, як півсотні, та все ж то чепурні, моторні й веселенькі. У широку утробу бичкову зашито було дванадцятеро поросяток-молочняків, щоб м'ясиву тому м'якоти і смакоти додати. Коріння всіляке на приправу не фунтами, знати, купувалось, а каменями - лежало на видноці у великих ваганах. Коротше слово, до весілля готувалось хоть і по-сільському, та гойно готовизною тією і ціле військо далося б уконтентувати. На все те дивився Санчо Панса, до всього придивлявся й до всього прилюблявся. Спочатку привабили його й принадили чавуни з м'ясивом, відки йому кортіло який добрий шмат ухопити; знов же і бордюги наче тягом до себе тягли, і пундики, що тут не на пательні росли, а по котлах здоровенних черенями слались. Терпів, терпів, та вже й терпцю не стало під'їхав до кухаря одного статковитого і спитав поштиво й голодно, чи не можна б йому лустку хліба в який казан умочити. - Сьогодні, братику,- одрік йому кухар,- не такий день, щоб голод над ким силу мав Камачо на всіх настаче. Злізай-но та найди де ополоника, та й зніми собі шумовиння, вигорни курку-другу на здоров'ячко. - Коли ж не бачу того ополоника,- розгубився Санчо. - Стривай,- каже кухар,- який-бо ти, їй-Богу, проханий та непо-вертайливий! По сім слові ухопив каструлю, шурнув нею в казан і, вигорнувши від-, ти три курки та дві гуски, сказав Санчові - Призволяйся, чоловіче, перехопи хоть сього навару, поки там сніданок наспіє. - Не маю в віщо взяти,- мовив Санчо. - То так і бери з каструлею,- сказав кухар,- та знай Камачову на радощах добрість. Поки там Санчо коло кухарів справувався, Дон Кіхот дивився на другий бік алеї, де показалось із дванадцятеро парубків верхи на прегарних кобилках у розкішній святковій збруї, з балабончиками на підперсни-ках, а самі ж то всі одягні та ошатні; звинною зграєю пробігли вони по луговині і раз, і вдруге, і втретє, весело вигукуючи та викрикуючи - Слава Камачові й Кітерії! Взяв молодий худобою, а молода подобою! Теє почувши, мовив Дон Кіхот собі на думці «Знати одразу, що не бачили вони моєї Дульсінеї Тобоської; якби були побачили, то так би з своєю Кітерією не носились!» Через яку хвилину під намет той клечаний стали звідусіль надходити розмаїті танечні гурти; були між ними й мечовики, двадцять; може, й четверо хлопців бравих та ручих, всі в тонкий рубок білющий повбирані, а на головах завої шовку доброго, барвистого,- то один із вершників і спитав у привідці їхнього, меткого дуже юнака, чи ніхто з танцюр не обранився. - Тим часом, хвала Богові, ні жоден усі ми цілі й здорові. І тут же пустився з кумпанами своїми в такі викрутаси та видригаси, [430] що навіть звиклий до того танцю Дон Кіхот ніколи доти не бачив такої дивовижі. Не менше припав йому до вподоби й танок, що повели дівчата-красу-ні, та все ж то молодесенькі, що найменшій було років, може, з чотирнадцять, а найстаршій не сповна вісімнадцять усі в баєвих сукнях зелених, коси в іншої заплетені, а в іншої розпущені, та все біляві, одна в одну, не кажи ти золоття соняшне, вінки на них барвіють із троянд і жасмину, із щирця й гордовини. Привід їм давали поважний дідусь і літня вже молодиця, обоє досить бадьорі й жваві, як на свій вік. Хороводної пригравала двоїста гайда; дівчата - в очах і на виду честивість, а на ногах вогонь - показали себе найкращими в світі танцюристками. За ними виступив фігурний, чи як то ще кажуть, промовистий танець. То було восьмеро німф, ушикованих у два рядочки одну четвірку провадив божок Амур, а другу Достаток; той крилатий, з луком, сагайдаком та стрілами, а сей убраний у барвистопишні єдваби та златоглави. Німфи, що виступали за Амуром, мали на спині смуги білого пергамену, на яких буйними літерами виписані були їхні імена перша звалась Поезія, друга - Мудрість, третя - Чеснородність, а четверта - Доблесть. Таким самим чином познаменовані були й тії, що за Достатком ішли перша Щедрість, друга Даровизна, третя Скарб, а четверта Мирна Облада. Попереду всіх несено рублений теремок - несли ж його чотири дикуни, овинуті плющем та зеленою рядовиною, натуральнісінькі тобі дикуни, що Санчо був аж ізлякався. На причілку тої споруди та й по всіх боках було написано «Терем доброзвичайності». Пригравки додавали четверо добірних музик на тамбуринах та флейтах. Розпочав танець Амур; вивівши одне колінце й друге, підвів очі вгору, на дівчину, що показалась між зубцями терема, напнув проти неї лука і такими обізвався до неї словами Я могутній бог Любові, Скрізь, і на землі, й на небі, І в волозі лазуровій, І в похмурому Еребі,- Все моїй підвладне мові. Що захочу, все я можу, Хоч яку постав сторожу, Я нічого не збоюся, Неможливого доб'юся, Все здолаю й переможу! Проказавши свою віршу, пустив стрілку поверх терема і став собі на місце. Тоді виступив наперед Достаток, теж протанцював дві фігури, і, скоро замовкли тамбурини, промовив За Амура я сильніший, Хоч він мене і веде; Рід мій зроду найславніший Хто є в світі, хто і де, Щоб над мене був знатніший Я - Достаток як не кинь, А без моїх благостинь Рідко може хто прожити... Та тобі я рад служити Во віки віків, амінь! [431] Достаток відступився, і тоді вийшла Поезія; протанцювавши й собі кілька фігур, вона звела очі на дівчину й промовила Я, улюбленка поетів, Шлю тобі чуття палкі, Грім похвал і бурю злетів, Прибрані в рядки стрункі Мадригалів та сонетів. Про твою ясну красу На весь світ пущу ясу І на заздрість іншим дівам Твій талан натхненним співом Вище місяця знесу. По сій мові Поезія стала на своє місце, а з почту Достатку виступила Щедрість і, протанцювавши своє, проголосила Зветься Щедрістю той дар, Що розумно уникає Марнотратності почвар І при тому не страждає Неподільчивістю скнар. Та у тебе на виду В марнотратність я впаду, І винить мене не треба Цим любов мою до тебе Я несхибно доведу. Так само виходили і йшли знов на своє місце всі інші німфи з одного й другого гурту кожна танцювала свої фігури і проказувала відповідні вірші,- котрі доладні, а котрі й смішні; Дон Кіхот, дарма що пам'яткий, запам'ятав лише вищепоказані. Потому обидва гурти танечні зійшлися докупи, сплітаючи і розплітаючи хороводне коло з надзвичайною звинністю та зграбністю; щоразу, проходячи перед теремом, Амур пускав угору стрілки, а Достаток розбивав о стіни золочені кульки з пахощами. Наприкінці танцю Достаток дістав гамана, зробленого з шкурки великого мурого кота, з грошима б то, і пошпурив ним у терем, що аж стіни його розпалися і дівчина лишилась без захисту і затули. Тут надбіг із своїм почтом Достаток і накинув їй на шию золотого ланцюга, ніби хотів її поневолити, полонити й забрати; теє побачивши, Амур із прибічниками своїми кинулись її рятувати - усе те дійство відбувалося під гук тамбуринів мірними танцями та скоками. Та тут дикуни навернули ворогів до згоди вони швиденько загородили терем, дівчина знов замкнулася в ньому, чим і закінчився весь танець на превелику втіху глядачам. Дон Кіхот спитався в одної німфи, хто все те зладив і скомпонував. Та одказала, що автором є клірик їз їхнього таки села - дуже він до таких вигадок дотепний. - Ручуся,- промовив тоді Дон Кіхот,- що той бакаляр чи там клірик за Камачом руку тягне, а не за Басільєм, і напевне краще розуміється на сатирі, ніж на службі Божій. А проте добре змалював у сьому танці Басільїв хист, а Камачове багацтво. Санчо Панса, що чув ту розмову, сказав - І я за Камача золотий півник не має рівних. [432] - Цим ти, Санчо, показуєш,- мовив Дон Кіхот,- що належиш до тих ницих людей, чиє кредо «Хто забрав, той і прав!» - Не знаю, до яких я там належу,- одказав Санчо,- тільки знаю, що з Басільєвих горшків зроду не зніму такого лепського шумовиння, як оце з Камачових. І, показавши панові каструлю з курятиною та гусятиною, витяг одну курку та й заходився вминати її ласо та сласно. - Що мені Басільйо - провадив Санчо далі.- Із хисті хліба не їсти! Скільки маєш, стільки й стоїш; скільки стоїш, стільки й маєш. На сім світі два тільки роди є, Махи й Немахи,- кажуть було мої покійні бабуня,- і ліпше тримати з Махами. От щоб ви знали, пане мій Дон Кіхоте, воно й тепер так не будь знаючим, а будь маючим, осел у золотій попоні переважить хоть які коні. Тож я й кажу, що я за Камача, бо з казанів його добре знімається шумовиння, кури й гуси, зайці й кролики, а у того Басілья поживишся хіба - чи помертвишся - самою юшкою-нізчимницею. - Кінчив уже свою орацію, Санчо - спитав Дон Кіхот. - Та хай уже й кінчив,- відповів Санчо.- Бачу, що вашій милості вона добре увірилась, а якби ні, то я цю балачку на три дні розвів би. - Дай мені, Боже, того дня дожити,- сказав Дон Кіхот,- коли вже тобі, Санчо, занімить нарешті. - На те воно показує,- відповів Санчо,- що поки ви помрете, то я перше піду землю їсти, і отоді вже буду, може, німий-німісінький, і словечка не промовлю до кінця світу, чи нехай до Страшного суду. - Хоч би воно, Санчо, так і сталось,- сказав Дон Кіхот,- то вже ти стільки не намовчиш, скільки наговорив за живоття свого; до того ж природніше буде припустити, що смерть завітає до мене раніше, як до тебе, то й не сподіваюсь я німим тебе побачити, хіба коли питимеш чи спатимеш, і то вже було б добре. - Воно як по щирості сказати,- відповів Санчо,- то тая сухоребра, значиться смерть, превелика баламутка хапає і ярку, і старку; і панотець наш каже, було, що топчеться вона однаково і по високих царських палатах, і по низеньких злидарських хатах. Тая пані більше має сили, ніж доброго смаку, мов та свашка-неперебирашка нічим не гребує, усіх у торбу собі гребе, людей усякого віку й стану. То така косарка, що й годинки тобі не заспить, а все знай покоси кладе, чи то суха трава, чи свидова; та й не жує, надісь, нічого, а так глетом і глитає що-попадя, такий-то вже голод у неї собачий, що й наситу нема; хоч дивитись і безпуза, а подумав би, що на водянку недужа - так би й випила життя з усякого живущого, як води погожої кухоль. - Годі, Санчо, годі,- спинив його тут Дон Кіхот.- Отак і держись, бо ще, гляди, впадеш і заб'єшся. Далебі, те, що ти сказав про смерть по-своєму, по-простацькому, міг би сказати й добрий проповідник. Правду кажу тобі, Санчо якби до твого природного розуму та ще стільки освіти, то хоч казальницю в руки та й іди проповідуй по світу любо та красно. - Не красен проповідник викладом, а живим прикладом,- відповів на те Санчо.- Ото, коли хочете, і вся моя деологія.[433] - А більше тобі й не треба,- сказав Дон Кіхот.- Тільки от чого я ніяк не збагну й не зрозумію якщо почин премудрості - страх Божий, то відки ж ти те все знаєш Адже ти більше боїшся ящірки, ніж Господа Бога. - Ви собі, пане, знайте вашу лицарію,- одказав Санчо,- а до чужих страхів чи смілощів не мішайтесь. Я, коли хочете, удався таким богобоязним, як і всі людські діти. Дайте мені краще оце шумовиння впорати, бо то все марнії слова, а за них ми на тому світі обидва будемо в одвіті. Сеє сказавши, припустився знову до каструлі з таким апетитом, що і в Дон Кіхота слинка потекла і він був би сам пристав до свого джури, якби тому не стали на заваді події, про які ми розповімо далі. РОЗДІЛ XXI, де оповідається далі про Камачове весілля та про інші цікаві речі Поки Дон Кіхот провадив із Санчом розмову, приточену в попереднім розділі, почулися страшенні крики й несвітський галас, а зчинили ту ясу і шамотню селяни, прибулі сюди на лошицях; тепер вони, навзаводи гукаючи вівати, гнали назустріч молодим, які підходили в оточенні музик і штукарів. Супроводжував весілля священик, рідня жениха й нареченої, а також найдостойніші гості з сусідніх селищ, усі -¦ в святкових строях. Як забачив Санчо молоду, гукнув одразу - Бігме, вбрана вона не по-сільському, а як двірська чепуруха. Дей же його кату, на ній не личмани, а, як очі мене не змилили, добрі коралі, і не зелене куенське сукно, а буйний оксамит у тридцять ста-льок. А ця біла лиштва, на ваш суд, полотняна Де там - саєтова! А персні на руках, гадаєте, гагатові Еге, щоб я так жив, коли ці обручки не золоті, та ще найщирішого золота, з перлами, білими, мов кисляк, кожна така перлина дорожча від ока в лобі. А коси, падку мій! Якщо лиш вони не штучні, то я таких довгих і таких золотавих зроду не бачив. А спробуйте одшукати якийсь гандж у гінкому її стані! Та це не кажи ти пальма, гронами фініків обвішана, а за фініки правлять усі ті дармови-сики, що теліпаються в неї в волоссі та на шиї. Присягаю на душу оце козир-дівка, така не де дінеться! Така простацька Санчова хвальба насмішила Дон Кіхота, а проте він визнав, що, окрім володарки своєї Дульсінеї Тобоської, ніколи ще не бачив такої вродниці. Гожа Кітерія трохи прибліднула на виду - певне, вбираючись, як усі наречені, до шлюбу, кепсько спала сю ніч. Весільчани простували до зведеного неподалік, на тій самій луговині, заклечаного віттям і критого килимами помосту, де мали відбутися зашлюбини і звідки можна було милуватися на ігрища й танці. Скоро дійшли до помосту, як позаду почувся гармидер, і чийсь голос гукнув - Стійте, люди хапкі й нетерпливі! На той гам і слова обернулися всі, аж бачать - кричить чоловік у чорній куцині з пурпуровими перетиками, на кшталт язиків полум'я. На [434] голові (як скоро догледіли) жалобний вінок кипарисовий, а в руці довга патериця. Тільки-но він підступив, усі впізнали в ньому зуха Басілья й завмерли, спантеличені вигуком і його появою в таку хвилину і побоюючись, як би якоїсь халепи не склалось. Засапаний і знесилений, зупинився він перед молодими, вгородив у землю патерицю з крицевим оскопом, ізблід і, вп'явшись очима в Кі-терію, обізвався хрипким тремтячим голосом - Ти сама, невдячнице Кітеріє, здорова знаєш за священним законом, який ми визнаємо, тобі, поки я живий, одружуватися з іншим не вільно. Так само відомо тобі, що в чеканні на ту пору, коли час і моя пильна праця примножать мої статки, я завжди шанувався, щоб бути гідним твоєї руки. А ось ти, хоть повинна моєю бути, хочеш віддатися іншому, віддатися тому, хто такий грошовитий, що здатний купити не то що добра земні, а навіть саме щастя. І от, щоб його щастя стало зуповним (хоть я не певний, що він заслуговує його, просто така воля небес), я власноруч змету завади й перешкоди, що стоять йому на дорозі, й усуну самого себе. Хай живе многія літа Камачо-Багатій з Кітерією-Невдячницею, хай умре, згине Басільйо-Бідак, якого звела в могилу нуждота, приборкавши крила його раюванню! Сеє кажучи, схопився за патерицю, ввіткнуту в землю, причому половина її лишилася в землі, і всі побачили, що то піхви, а в піхвах схована шпажка. Всадивши в землю один кінець шпаги, з того боку, де руків'я, Басільйо з безтямною рвією й рішучою звагою кинувся на вістря; через мить закривавлене крицеве лезо, прошивши його наскрізь, вилізло ззаду на спині, і сірома, підпливаючи кров'ю, про-стягся долі, власною зброєю прохромлений. Одразу ж на поміч до Басілья кинулися друзі, співчуваючи його лихій недолі і нещастю, що сталося з ним. Дон Кіхот, ізлізши з Росинанта, також підбіг до нього, взяв його на руки і побачив, що він ледве дише. Хотіли були витягти шпагу, але присутній там священик відрадив до святого мирування витягати, а то Басільйо віддасть Богові душу. Тим часом Басільйо, опритомнівши, промовив кволим і жалібним голосом - Якби ти побажала, жорстока Кітеріє, в цю останню смертную минуту віддати мені руку на знак згоди одружитися зі мною, то я б упокоївся, вірячи, що моя безрозумність не марна, бо завдяки їй засяг блаженства бути твоїм. На те одказав Басілью священик, що йому про спасіння душі треба думати, а не про тілесні усолоди, і горливо благати Господа його гріхи й розпачливий учинок пробачити. Одначе Басільйо одрік, що собору-ватися не згодиться, поки Кітерія не віддасть йому руки, бо тільки це благо покріпить, мовляв, його волю і наснажить на останнє святе мирування. Почувши слова пораненого, голосно ознаймив Дон Кіхот, що це прохання цілком слушне й законне, ба ще й здійсненне, і що коли пан Камачо зашлюбить пані Кітерію як удову по завзятому Басільї, то він тішитиметься такою самою шаною, як коли б узяв її з батькових Рук. - Хай наречена лише скаже так, ця згода її ні до чого не зобов'язує, адже могила стане шлюбним ложем для жениха. [435] Все теє чув Камачо і все теє так зачудовувало його й пантеличило, що він не знав, на яку ступити. Однак Басільєві друзі знай просили його дозволу, щоб Кітерія віддала умирущому руку, а то Басільйо, мовляв, сконавши невтішним, занапастить свою душу, аж нарешті умовили, точніше, уламали, і він заявив так якщо Кітерія згодна, то сам він не проти, адже це затаїть виконання його бажаннів лише на мить. Отож усі кинулись до Кітерії і хто благанням, хто слізьми, хто всякими резонами, почали переконувати її віддати руку сердезі Басілью. Та вона, нечуственніша за маймур і за статую нерухоміша, не знала, не могла та й не хотіла відповідати, і так би не пустила пари з уст, якби священик не сказав їй, що треба зважитись, бо Басільйо ледве теплий і вже нема часу на роздуми і вагання. От Кітерія-Вродниця, ні словом не озиваючись, розгублена й сумна, як та покутниця, й рушила до Ба-сілья, а той лежав, завівши очі під лоба й важко сапаючи, шептав ледве чутно Кітеріїне ім'я і, очевидно, туж-туж мав померти, померти поганином, а не християнином. Підступивши ближче, Кітерія вклякла перед ним і на кивах показала, щоб він подав їй руку. Басільйо розплющив очі, пильно глянув на неї і промовив - О, Кітеріє, ти надумала пожаліти мене тоді, коли жалість твоя, мов ударом ножа, позбавляє мене життя. Адже мені несила як тішитися щастям, яке переповнює мене від твого вибору, так і терпіти біль, який тисне мене лещатами, гасячи зір лиховісною тінню смерті! Благаю тебе, о безщасна зоре моя, благаю про одне щоб ти, просячи моєї руки і віддаючи мені свою, чинила це не з ласки і не з бажання знов мене схит-рити, ні, ти визнай, ознайми, що доброхіть подаєш її мені як правному своєму малжонкові, бо не гоже в таку хвилину баламутити й ошукувати того, хто з тобою завжди щирував. Мовлячи тії слова, він не раз і не два зомлівав, і присутні при кожному зомлінні потерпали, як би він душі не пустився. Кітерія, свята та божа, вложила свою правицю в Басільєву руку і мовила так - Жодна потуга земна не здужала б зламати моєї волі. Отож цілком доброхіть віддаю тобі руку на знак згоди стати твоєю правною малжон-кою і приймаю твою, якщо, звичайно, ти мені її даєш при добрім розумі, не потьмаренім і не збуренім тим безголов'ям, на яке твоя поривчастість порушила. - Віддаю тобі свою руку,- відповів Басільйо,- не в потьмаренні й запамороченні, а при повній тямі, яку мені рачило послати небо, таким віддаюсь і припоручаюсь тобі в мужі. - А я тобі в жони,- одрекла Кітерія.- Байдуже, проживеш ти многія літа чи тебе з моїх обіймів перекладуть до усипальні. - Як на тяжко пораненого,- обізветься тоді Санчо Панса,- забагато цей хлопець балака. Хай він краще свої освідчення облишить і подумає про душу вона вже в нього, здається, тріпоче не в тілі, а лише на кінчику язика. Тож Басільйо з Кітерією побралися за руки, а священик, до сліз розчулений, благословив їх і помолився за упокій душі молодого, аж це той, діставши благословіння, хижо зірвався на рівні і завиграшки вирвав шпагу, чиїми піхвами правило його власне тіло. Всі приявні отетеріли, а дехто, більше простодушний, ніж кмітливий, заволав гуком [436] - Дивина! Дивина! Басільйо ж на те - Не дивина, а хитрощі, хитрощі! Розгублений і спантеличений священик підбіг до нього, обіруч обмацав рану й переконався, що клинок пройшов не крізь Басільєве тіло й ребра, а крізь залізну рурочку, примоцьовану там непомітно й кров'ю наповнену; кров, як згодом з'ясувалося, було зготовано в такий спосіб, щоб вона не згорталася. Зрештою священик, Камачо і майже всі гості визнали, що їх обшахровано й тіошито в дурні. Наречену цей вибрик, здавалося, нітрохи не вразив. Навпаки, почувши заклики, щоб шлюб, підступно узятий, визнати недійсним, ознаймила вона, що слова свого не зрікається, з чого всі прирозуміли, що тут не обійшлося без обопільної згоди й домовленості. Камачо ж та його свідки так розтроюдилися, що, запалавши помстою й добувши клинки, порвалися до Ба-сілья, проте одразу ж на Басільїв захист було добуто не менше шпаг. Сам Дон Кіхот, настороживши списа й затулившись тарчою, проклав собі шлях конем і вихопився вперед. Санчо, котрого такі неподобства ніколи не радували й не тішили, сховався під казанами, звідки недавно збирав таке смаковите шумовиння, місце, як на нього, святе й гідне великої шани. Дон Кіхот покликнув зичним голосом - Стривайте, панове-добродійство, стривайте! Негоже мститися за швабу, завдану нам коханням. І зважте, що кохання і війна - се одне й те саме, і достоту як на війні допускаються і звичайно вживаються хитрощі й пастки, щоб здужати ворога, так і в любовних сутичках і герцях вільно вдаватися до крутійства і підступів для осягнення омріяної мети, якщо тільки ними не принижується і не ославлюється кохана особа. Кітерія судилася Басільєві, а Басільйо Кітерії - такий уже випав заслужений і прихильний жереб небес. Камачо грошовитий і може купити собі любов де, коли і як йому заманеться. А от Басільйо має сю одним-єдину овечку і ніхто, хоч би й магнат, не здолає в нього її одібрати; якщо Бог злучить, людина не розлучить, а хто спробує це зробити, той перший звідає клюгу сього ратища. На сім слові він так міцно потряс своїм ратищем, що нажахав усіх, хто його знав. Кітеріїна погорда так глибоко запала Камачові в душу, що він одразу вимазав її з своєї пам'яті. Отож напучення священика, мужа розважного й чеснотливого, подіяли добре, помоглися вони й Камачові та його прибічникам, і ті вгамувалися й притихли, так що шпаги вернулися в піхви, і тепер уже оскаржувано більше Кітеріїну несталість, ніж Басільйову хитрість. Камачо розважив так раз іще дівчиною Кітерія кохала Басілья, то вона не перестала б кохати його й заміжня і тому треба дякувати небу, що він Кітерії спекався, а не ремствувати на втрату. Отож Камачо і всі його бояри втішилися й примирилися, так само заспокоїлися й Басільєві бояри, а Камачо-Багатій на доказ того, що він не переймається фиглем і не сердиться, побажав святкувати далі, так ніби це женився він сам; але ні Басільйо, ні його жона, ні їхні бояри не захотіли брати участі в цих урочистостях і рушили до Басільєвого села; ЗД,же й бідняки, якщо вони люди чеснотливі й скромні, мають друзів, [437] які їх шанують і оточують опікою, так само як багатії завжди заводяті собі підлабузників і підхлібників. Весільчани забрали з собою і Дон Кіхота, бо вважали, що він му достойний і не полохливого десятка. Ось тільки Санчо неабияк зажурився, побачивши, що йому не гуляти на пишній учті Камачовій аж до самого ранку; тим-то, сумний і невеселий, їхав він за своїм паном та зд Басільєвим почтом, покидаючи казани єгипетські, хоча в душі й везучи їх із собою; проте майже доїдене (залишилися самі вишкребки) шумовиння, везене в горнятку, втілювало для нього пишноту й достаток утраченого добра; ось так, зажурений та замислений, хоча й не голодний, верхи на Сірому слідкував він слідком за Росинантом. РОЗДІЛ XXII, де оповідається про велику пригоду в печері Монтесіноса, в самім серці Ламанчі, пригоду, що Ті допровадив завзятий Дон Кіхот із Ламанчі до щасливого кінця Щедро і гойно частували Дон Кіхота молодята, вдячні за його підтримку їхніх інтересів; ставлячи його хоробрість на рівну стопу з мудрістю, вони почитували його за Сіда в вояцькій справі й за Ціцерона в речництві. Добрий Санчо три дні богував коштом молодих, які заявили, що Кітерія-Вродниця про удаване поранення нічого не знала, все це вигадав сам Басільйо, сподіваючись, що йому пощастить зробити так, як воно й сталося. Щоправда, він признався, що кілька приятелів у його замір були втаємничені, аби ті в потрібну хвилину підсобили його пере-дузяттю і не завдали йому брехні. - Не можна і не гоже,- мовив Дон Кіхот,- називати брехнею те, що до шляхетної мети змагається. Відтак він зауважив, що шлюб закоханої пари то найвища мета і що найлютіший ворог кохання - голод і убозтво, адже кохання, се невпинні веселощі, розкоші й раювання, надто як коханець має силу над коханою особою, ось тоді на нього й употужнюються люті його вороги, убозтво і нестатки. І він, Дон Кіхот, мовляв, б'є на те, щоб пан Басільйо перестав подвизатися в улюблених видах мистецтва, бо вони приносять йому саму славу, а не гроші, і щоб спробував примножити свої статки правним і премудрим робом, а яким саме, тямущий і роботящий завше знайде. Для шанованого бідняка (хоча бідняка рідко коли удостоюють шани) гарна малжонка то справжній клейнод; якщо він його втрачає, то втрачає честь і життя. Гарну й чесну жінку, одружену з бідняком, треба увінчувати лаврами й пальмовим віттям, коронами звитяги й тріумфу. Врода сама по собі підбиває серця тих, хто її зрить і знає; ніби голуб-вабець, вона переманює до себе царствених орлів і соколів. Та коли вроді товаришать нужда і хиренність, то на неї налітає галич, круки та інше хижацтво, і та, що всі ці наскоки витримає, заслуговує величатися вінцем для малжонка свого. - Послухайте, обачний Басільє,- додав Дон Кіхот,- на думку, за- [438] був уже якого мудреця, на світі є лише одна достойна жінка, і треба, щоб кожен думав і вважав, що ця єдина жінка і є його дружина, і тоді він і гори покотив би. Я безженець і досі одружуватися не збирався, а проте осмілюся, якби хто мене спитав, як собі наречену вибрати, дати раду. Передусім я радив би йому більше зважати на її добру славу, ніж на маєток, оскільки жінка чеснотлива залучає сю славу не лише тим, що вона справді така, а й тим, що такою видається адже жіночу честь більше ущерблюють вольності і явний розплив, ніж приховані хиби. Якщо ти приведеш до себе хорошу дружину, то її чесноти вберегти і навіть зміцнити буде тобі легко, а як приведеш ледачу, то направити її буде важко, бо перекинутися від одних крайнощів до других річ вельми непроста. Не кажу, що це неможливо, але вважаю, що це пов'язане з морокою. Все теє слухав Санчо й казав собі так «Паночок мій, як я мовлю щось мудре й дотепне, завжди зауважує, що я можу взяти казальницю під пахви, мандрувати по білому світу й правити людям чудові казані, я ж про нього скажу, що як він починає низати сентенції та ради давати, то міг би взяти не те що одну казальницю під пахви, а надіти їх по дві на кожного пальця й ходити проповідувати по всіх площах. Хай йому грець, сьому мандрованому лицарю, чого він тільки не знає! Я спершу гадав, що він лише на своєму лицарстві розуміється, так ні, де тільки не мелеться, він уже біжить зі своїм совком!» Ось так харамаркав Санчо, аж це його почув Дон Кіхот та й - Що ти там бубониш, Санчо - питає. - Нічого я не мовлю і не бубоню,- відказав Санчо.- Я тіки подумав, як було б гарно, якби я послухав вашеці до мого женіння, я б оце казав «Волові без ярма легше лизатися». - Хіба твоя Тереза така вже лиха, Санчо - спитав Дон Кіхот. - Не така вже й лиха,- одрік Санчо,- але й не дуже добра. Принаймні не така добра, як я собі зичив би. - Негарно, Санчо, негарно,- зауважив Дон Кіхот,- свою дружину паплюжити, адже вона мати твоїх дітей. - Ми з нею квит,- заперечив Санчо,- вона теж мене паплюжить, коли їй заманеться, надто як ревнує, тут сам чорт їй не брат. Зрештою, три дні й три ночі пробули вони в новоженців, і ті їх шанували й пригощали по-царському. Дон Кіхот попросив фехтувальника-ліценціата дати провідника, щоб провести їх до печери Монтесіноса, бо йому страх як кортіло попасти туди й навіч переконатися, чи правду розповідають по всій окрузі про її дива. Ліценціат сказав, що пошле з ними свого кузена, бідового студента й неабиякого шанувальника рицарських романів, і цей студент залюбки доведе їх до самого устя печери, а потім покаже їм лагуни Руїдери, славетні не лише в Ламанчі, а й у всій Гишпанії. А ще ліценціат сказав, що спілкування з цим хлопцем припаде Дон Кіхотові до смаку, бо цей хлопець компонує книжки, достойні друкування й присвяти можновладцям. Врешті з'явився кузен верхи на жеребній ослиці, чия кульбака була вкрита чи то строкатим коверцем, чи то рядниною. Санчо осідлав Роси-нанта, обладував Сірого, набив свої сакви, до яких тепер ще присусідилися кузенові бесаги, також добре натоптані, і, помолившись Богові [439] й попрощавшись із гостителями, подорожани рушили в напрямку де славетної яскині Монтесіноса. Дорогою розпитував Дон Кіхот у письмака, якого гатунку й роду його вправи, праці й студії; той відповідав, що вивчає науки мирські; а вправи і праці полягають у складанні книжок, на великий пожиток і на таку саму, як не більшу, втіху всій державі; що одна з його книжок називається «Про строї», і в ній описано сімсот три убрання, їхня барва, девізи та емблеми, тож під час урочистостей та розваг двораки, не вдаючись до інших і не сушачи собі, як то кажуть, голови над тим, яке вбрання відповідало б їхнім потребизнам і бажанням, можуть знайти в його книзі й обрати собі будь-який взірець до вподоби. - Я рекомендую шати і для ревнивця, і для згордованого, і для забутого, і для розлученого, і всі костюми сидітимуть на них як улиті. Я написав також іншу книжку, яку збираюся назвати «Метаморфози, або Овідій Гишпанський», річ зовсім нову й оригінальну в ній я перелицьовую Овідія на бурлескний штиб і розповідаю, що то за одна Хіг ральда Севільська та Ангел Магдалини, що таке кордовський Каньйо де Весінгерра, що таке Бики Гісанда, Сьєрра-Морена, мадрідські криниці Легатінос та Лаваньєс, а також Пйохо, Каньйо Дорадо і Пріора, і все це з алегоріями, метафорами та риторичними фігурами, отож книга моя звеселяє, тішить і повчає водночас. Маю я ще одну книжку під титулом «Причинок до Вергілія Полідора»; трактує вона про винаходи і вимагала од мене великої ерудиції та праці, бо Полідор забув повідомити про дуже важливі речі, от я це й дослідив і викладаю прегарним стилем. Вергілій, приміром, умовчав про те, хто перший на світі підхопив нежить і хто винайшов масть на галицьку хворобу, а я подаю про се найдокладніші відомості і спираюся на більш ніж двадцять п'ять авторів - міркуйте ж самі, ваша милость, скільки я доклав мозольної праці і який хосен дасть ця книга всім людям. Санчо, який слухав вельми уважно грамотієву розповідь, запитав - А скажіть-но мені, пане (дай вам Боже випечатати всі ці книжки!), якщо тіки зможете сказати, а втім, як це не зможете, коли все то ви знаєте - хто первий почухмарився в себе в голові Сам я вважаю, що то був наш прабатько Адам. - Можливо,- одрік письмак,- Адам мав голову й чуба - це вже річ безперечна, а якщо так, то він же іноді чухмарився - все-таки він перша людина на землі. - Я теж так думаю,- відповів Санчо,- а тепер скажіть, будь ласка хто був первий на світі акробат - їй-право, брате,- обізвався письмак,- зараз я не зумію відповісти тобі, не вивчивши сього'питання. Я вивчу його в себе вдома, там у мене сила книжок, а як побачимося знову, вдовольню твою цікавість. Гадаю, наша зустріч не остання. - Та не переймайтеся цим, пане,- відказав Санчо,- я вже й сам здогадався. Так от, першим линвос коком на світі був Люципер. Коли його вигнано й скинуто з неба, він кумельга котився аж до преспод-ниці. - Маєш слушність, друзяко,- згодився грамотій. Обізветься тоді Дон Кіхот [440] - Це питання і відповідь ти не вигадав сам, Санчо, десь ти почув їх од когось. - Та що ви, пане,- заперечив Санчо.- Я вже як почну питати та відказувати, то, присяй-Богу, до завтрього не перебалакаю. Бо щоб питати про глупства і відказувати бридню, не треба просити підсобки в сусідів. - Тобі самому, Санчо, невтямки, як же ти мудро висловився,- зауважив Дон Кіхот,- дехто он стільки морочиться, щоб доскіпатися та дошпортатися до чогось, а потім після того доскіпування та до-шпортування виходить, що воно нічого не дає ні уму, ні серцю. Цілий день збіг у них за тими втішними речами, а обночувались вони в невеличкому сільцеві, і тут письмак заявив Дон Кіхотові, що звідтам до печери Монтесіноса не більше двох миль, і як він ще не передумав туди удатися, то треба запастися линвами, щоб прив'язатися й углиб спуститися. Дон Кіхот нахвалявся, що навіть якби довелося убратися в пекло, все одно він мусить звідати, куди дно сієї гроти сягає. Отож закупили вони близько ста сажнів повороззя і другого дня о другій годині пополудні добилися до яскині, чиє вустя, широке й просторе, так позаростало й заткалося непрохідними хащами терновика, диких фигів, чортополоху й ожини, що там годі було щось прозирнути. Під'їхавши ближче, письмак, Санчо і Дон Кіхот ізлізли з коней, після чого перші двоє міцно пообв'язували Дон Кіхота линвами; поки вони так підперізували його й умоцьовували, Санчо сказав Дон Кіхотові - Подумайте, ваша милость, паночку мій, що ви чините не ховайте себе живцем і не вдавайте з себе сулії, яку опускають холодити в колодязь. Хіба це вашої милості справа і клопіт дізнавати печеру, та ще яку печеру, страшнішу, певне, за будь-яку бусурманську глибку - В'яжи мене і мовчи,- відповів Дон Кіхот,- се-бо діяння, друже Санчо, чекає лишень мене. На те обізвався провідник - Благаю вашу милость, пане Дон Кіхоте, озиратися й пильнувати в сто очей за всім, що там у глибині криється, може, я дещо повставляю до своєї книжки «Метаморфози». - Не вчи вченого їсти хліба печеного,- зауважив Санчо Панса. Потому як Дон Кіхота обв'язали (зверх куцини, а не зверх лицарії), він мовив - Ми дали маху не прихопили з собою якогось калатальця, прив'язане до сього шнура, воно теленьканням звістувало б, що я спускаюся і ще живий, але вже пізно, тож здаюся на волю і ласку Божу. Тут він уклякнув, помолився стиха до неба, просячи в Господа помочі й успіху в цій очевидно небезпечній і надзвичайній пригоді, а потім вирік голосно - О володарко всіх моїх починів і спонук, найясніша і незрівнянна Дульсінеє Тобоська! Якщо змога, щоб у вуха твої внесено просьби й благання твого щасливого зітхальника, небуденною твоєю вродою заклинаю, вислухай мене. Ні про що інше, як тільки про допомогу й заступництво твоє благаю в нинішній, такій великій потребизні. Збираюся спуститися, заглибитися, кинутися в отверзнуту переді мною отхлань з єдиною метою хай знає світ, що при твоєму сприянні нема на цій [441] і землі такого високого чину, якого я б не взяв на себе і не звершив. На сім слові підступив він до провалля й побачив, що продертися до печерного устя можна лише з допомогою рук і меча, тож добув меча й ну трощити й сікти вибуялі над спуском чагарі; на той сик і тріскіт повилітало з печери безліченна безліч здоровецького круків'я й гайвороння, шугало такою хмарою і такою навалою, що, зрештою, збило Дон Кіхота з ніг, отож був би він таким самим забобонним мужем, як завзятим латинником, то побачив би в цьому лихе знамено й зарікся б у такі місця залазити. Нарешті він устав і, бачачи, що більше не вилітає ні вороняччя, ні інше нічне птаство, ні кажани, які шастали вкупі з ґавами,- передав линви письмакові й Санчові і поліз у глиб страшної печери; Санчо перед тим спуском благословив його, тисячу разів перехрестив і мовив - Хай тобі Бог помага і Пречиста Скеля Франції, та і Трійця свята Гаетська, о цвіте, вершки і шумовино мандрованого лицарства! Рушай, хвате над хватами, крицеве серце, бронзове рамено! Хай Господь тебе милує і хай виведе тебе вільним, цілим і здоровим на світ нашого життя, який ти покидаєш задля сього мороку, куди ти аж регнеш поринути мерщій. Письмак теж творив такі самі молитви й закляття. Дон Кіхот водно гукав, щоб попускали линви, і Санчо з письмаком, потроху їх віддавали. Та ось волання з печерного жерла перестали доходити, вони глядь - аж розмотано всі сто сажнів мотуззя, й виріши- ли, оскільки вірьовки не стало, витягати Дон Кіхота нагору. Щоправда, з півгодини вони ще подлялися, а потім заходилися тягти, вірьовка мо- талася швидко й легко, ніби зовсім необтяжена, і вони були подумали, що Дон Кіхот зостався на дні. Санчо на саму цю думку гірко заплакав і, щоб переконатися в протилежному, з подвійною рвією скручував линву; і ось, коли вони, за їхнім обрахунком, вибрали вже понад вісімдесят сажнів, нараз відчули тягар, і це їх врадувало непомалу. Нарешті залишилося тільки десять сажнів, аж гульк - появився Дон Кіхот, і Санчо гукнув йому - Вітаю вашу милость із щасливим поверненням, паночку мій! Ми; вже гадали, що вас там на розплід зоставили! Однак Дон Кіхот не пускав ані пари з уст. Як тільки вони його витягли остаточно, то побачили, що очі в нього заплющені, мов у сонного. Вони поклали його на землю, розв'язали, але він ніяк не пробуркувався. Тоді вони ну перевертати його з боку на бік, трясти й термосити,- аж за якийсь там час він прочумався і, потягнувшись, ніби прокинувся з; твердого й глибокого сну, якось нажахано роззирнувся навсебіч і сказав - Нехай вас, друзі, Бог звидить і збачить, що ви позбавили мене найлюбішого й найрозкішнішого життя і найпринаднішого видовиська, яким колись жив і яким милувався хтось із смертних. І справді, я оце побачив, що всі земні радощі минають, як сон і тінь, і в'януть, як сель-ний крин. О бездольний Монтесіносе! О важко поранений Дурандарте! О безталанна Белермо! О невтішна Гвадіано, і ви, нефортунні доньки Руїдери, чиї води - то виплакані з ваших прегарних очей сльози! З великою увагою слухали письмак і Санчо Дон Кіхотові слова, які [442] вихоплювались, як щось наболіле, з глибу його душі. Нарешті вони попросили його розтлумачити його речі й розповісти про все побачене в тому пеклі. - Ви сю яскиню пеклом узиваєте - спитав Дон Кіхот.- Не взивайте її так, вона такої назви не заслуговує, і в цьому ви переконаєтесь як стій. Дон Кіхот попросив чогось попоїсти, адже він страшенно зголоднів. Приятелі його розстелили на зеленій мураві письмакове ряденце, вив'язали з саков харч, посідали мирно й ладком утрьох та й пообідали, а заодно й повечеряли. Як ряденце було згорнуто, Дон Кіхот із Ламанчі сказав так - Не рушайте з місця, сини мої, і пильно слухайте, що я вам скажу. РОЗДІЛ XXIII Про дивовижні речі, нібито бачені, за твердженням завзятого Дон Кіхота, в глибокій печері Монтесіноса, такі неймовірні й несусвітні, що ця пригода здається підробкою, сказати б, апокрифом Десь о четвертій пополудні, коли сонце, скрите за хмарами, пригасило світло і послабило пал, Дон Кіхот міг, скориставшись холодком, розповісти своїм вдячним слухачам про те, що він бачив у яскині Монтесіноса. А розповідь почав він так - В сій печері ліктів десь дванадцять-чотирнадцять завглибшки справа врізана виїмка, куди можна б поставити великого воза з мулами. Світло ледве досвічує туди крізь якісь розколини чи шпарини, що аж самої земної поверхні сягають. Ся впадина й порожнина впала мені в очі тоді, як, почеплений і завислий на линві, я вже почав від цього спуску в царство пітьми, спуску навмання, без дороги, знемагати. От я й надумав забратися в сю впадину, аби трошки перепочити. Я гукнув нагору, щоб ви перестали розмотувати мотуззя, поки я не скомандую, але ви, мабуть, мене не почули. Тоді я попідбирав вірьовку, спущену згори, скрутивши її зашморгом чи бухтою, сам сів зверху та й задумався, як же його спуститися на дно, якщо мене тепер ніхто не тримає. І от коли я так сидів у ваганні й нерішучості, на мене зненацька і несподівано наринув щонайглибший сон, а потім я неждано-негадано, не відаючи сам як, що й чому, прокинувся на такому прегарному, урочому й розкішному моріжку, який тільки здольна природа створити, а найбуйніша Уява людська - вимарити. Я очутився, протер очі й побачив, що це не сон, а ява. А проте я помацав собі голову й груди, щоб переконатися, я це на сьому моріжку чи якийсь фантом, мара. Проте і чулість у пучках, і почуття, і доладний плин думок - усе переконувало, що там справді я був стеменнісінько такий самий, як оце єсьм перед вами. Потім перед моїми очима розгорнувся чи то пишний палац королівський, чи то замок, чиї мури й стіни, здавалося, зроблені з прозорого і ясного [443] кришталю. Розчахнулися дві його великі брами, дивлюсь - аж із них виходить і прямує до мене величний дід у довгій, аж до землі, киреї З фіолетової баї; через плече в нього йшла зелена атласна бинда, як ото у наставників колегій; на голові в нього сиділа маленька чорна шапочка; біла як сніг борода сягала йому до пояса; в руках він тримав не якусь зброю, а всього лиш чотки, пацьорки завбільшки з середній горішок а кожна десята пацьорка - з невеличке струсяче яйце. Дідова постава і направа, статечність і незвичайний маєстат - усе це разом здивувало і вразило мене. От він підступив до мене, міцно обняв мене і сказав «Уже віддавна, преславний рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі, ми ждем не діждемося тебе в цих заклятих безвинах, аби ти оповістив світові, що має в собі і криє глибочезна печера, звана Яскинею Монтесіноса добутися сюди і звершити цей подвиг під силу лише твоїй незборимій звазі і твоєму дивовижному завзяттю. Ходи ж за мною, хвальний пане, я покажу тобі, які дивогляди таяться в цьому прозорому замкові, бо я його каштелян і неодмінний головний хранитель, єсьм аз Монтесінос, чиїм іменем і названо цю яскиню». Скоро я почув, що він Монтесінос, то спитав його, чи правдиві поголоски у нас нагорі, ніби він кинджаль-чиком вийняв серце з грудей своєму щирому приятелю Дурандартові й відніс те серце пані Белермі, як заповідав сам Дурандарт у смертну годину. Дід відказав, що все це правда, окрім кинджала, бо орудував він не кинджальчиком, а тригранним стилетом, від шила гострішим. - Не інакше, то був стилет роботи севільця Рамона де Осеса,- упав у річ Санчо Панса. - Не знаю,- відповів Дон Кіхот,- а втім, навряд. Як-не-як Рамон де Осес жив недавно, а Росенвальська битва, коли ця біда й приключи-лася, відбувалася багато літ тому; а потім доскрібуватися тут ні до чого, все одно дійсного перебігу подій не змінити й не порушити. - Авжеж,- погодився письмак.- Хай ваша милость, пане Дон Кіхоте, розповідає далі, слухати вас така втіха. - А мені не менша втіха розповідати,- підхопив Дон Кіхот.- Отож хвальний Монтесінос повів мене до кришталевого палацу, і там, унизу, у залі прохолодній, напродиво, любайстром обличкованій, побачив я мармуровий саркофаг, напрочуд майстерно вирізьблений, а в гробниці, випроставшись на повен зріст, лежав рицар, не з бронзи, не з мармуру, не з яспису, як звичайно на усипальнях буває, а з тіла й кості. Правиця його, досить мохната й жилава, а значить, дужа, спочивала на серці. Помітивши, як я здивовано розглядаю постать на саркофазі, Монтесінос пояснив «Отеє і єсть мій приятель Дурандарт, цвіт і зерцало всіх тогочасних хоробрих і закоханих рицарів. Зачарував його, як багато інших рицарів і дам, Мерлін, характерник французький, а про Мерліна славлять, нібито він син сатани, на мій же суд, син то він, може,й не син, але він самого сатану, як той сказав, заткне за пояс. Як. і навіщо нас зачарував, не відає ніхто, але з часом се з'ясується, і час цей, вірю, недалеко. Мене дивує одне я знаю се так само певно, як те, що зараз не ніч, а день, що Дурандарт сконав у мене на руках і що по його смерті я власноруч вийняв його серце, і важило воно фунтів зо два, адже, на думку природознавців, у кого більше серце, той і хоробріший. [444] А якщо все це так і рицар той справді помер, то як же він може ячати й зітхати, ніби живий» Тоді обізветься побіденний Дурандарт з тяжким стогоном Милий брате Монтесінос, Я ж благав тебе так ревно Як потьміють мої очі Під страшним диханням смерті, Щоб відніс ти моє серце До коханої Белерми, Вийнявши його з грудей Чи кинджалом, чи стилетом. Почувши теє, хвальний Монтесінос уклякнув перед згорьованим рицарем і зі слізьми на очах сказав «О пане Дурандарте, найдорожчий мій кузене, я вже вчинив те, що ти мені повелів лихопомного дня поразки нашої вийняв вельми старанно твоє серце, аби в грудях твоїх жодного клаптика не лишилось, обтер його мереживною хустинкою, сховав у сиру землю твоє тіло, а потім, плачучи так, що сльози омочили й обмили мої руки, закривавлені тоді, як я порпався в тебе в грудях, щодуху поскакав з твоїм серцем до Франції. Більше того, любий мій кузене, в першому ж селі, зустрінутому після від'їзду з Ронсеваля, я посипав твоє серце дрібкою солі, щоб воно душком не відгонило і щоб я міг піднести його пані Белермі як не свіжим, то принаймні солоним; але пані Белерму разом із тобою, зі мною, з джурою твоїм Гвадіаною, з дуеньєю Руїдерою та сімома її доньками й двома небожами і вкупі з багатьма іншими твоїми приятелями та знайомими з давніх-давен держить тут у зачарованім царстві мудрець Мерлін, і хоть відтоді уплило вже п'ятсот літ, проте ніхто з нас не помер; з нами нема лише Руїдери, її дочок та небожів; вони так гірко плакали, аж Мерлін, зглянувшись, перекинув їх лагунами, і тепер у світі живих, зокрема в провінції Ламанчі, їх називають лагунами Руїдери. Семеро дочок належать королю Гишпанії, а дві небоги - рицарям найсвятішого закону, званого законом Іоанна Хрестителя. Гвадіана, твій джура, той, хто разом з нами твою безталанну недолю обтужу-вав, обернений річкою, названою його іменем, та скоро ця річка досягла земної поверхні й узріла сонце горішнього світу, то, вражена тугою по тобі, знов пішла в земні надра; одначе плинути своїм природним коритом річка не може, тим-то вряди-годи вона виходить нагору й показує себе сонцю й людям. Згадані лагуни подають у неї свою воду, і ввібравши в себе разом із багатьма іншими притоками, вона велично й пишно котить свої хвилі до Португалії. А проте скрізь на своїм шляху появляє вона печаль і тугу і зовсім не дбає про те, щоб розводити в своїм лоні смаковиту й коштовну рибу, на відміну від золотавого Тахо, вона плодить лише рибу костисту й неїстівну. А те, що я тобі зараз кажу, о мій кузене, я товк тобі не раз, а що ти мовчиш, то я гадаю, що ти не віриш мені або ж не чуєш мене, і лише Господь відає, як я цим переймаюсь. Принесені оце мої вісті, може, твого душевного болю і не втишать, зате й не роз'ятрять його. То знай же, що перед тобою - відкрий тільки очі, і ти узриш - той самий великий рицар, про якого стільки пророкував премудрий Мерлін; той самий Дон Кіхот із Ламанчі, який знову [445] і з більшою, ніж раніше, хвалою воскресив у нинішніх віках забуте вже мандроване рицарство; може, саме з його помогою і з його ласки нас відчаклують, бо великі діяння судилися великим людям». «А якщо цього не станеться,- відрік страдник Дурандарт голосом кволим і глухим,- якщо цього не станеться, то я, о кузене, скажу тобі так «Ет, хай ми й продулися, тасуй карти знову!» І, повернувшись на другий бік, він знову поринув у свою звичну мовчанку, не обзиваючись уже ані словом. Тут почулися голосіння і плач разом з гучними зойками й гіркими риданнями. Я обернувся і крізь кришталеві стіни вгледів, що в другій залі в двох шерегах простують кралі-дівчата, всі в жалобних строях і в білих, на турецький копил, завоях. Позаду йшла якась достойна, як показувала її велична постава, пані, теж у жалобних шатах і в довгому аж до землі білому запиналі. Завій її перевищував удвічі найбільший завій на голові інших краль; брови зрощені, ніс кирпатенький, рот великий, але губи яскраві; час од часу рот її розхилявся, і тоді показувалися зуби, рідко розставлені й дуже рівні, зате білі, як вилущений мигдаль; у руках вона несла тонкий рушник, а в нім, наскільки я міг розгледіти, лежало висохле на мумію скоцюрблене серце. Монтесінос розтлумачив мені, що учасниці сього проводу - це Дурандартові та Белермині послугачки, яких тут тримають зачарованими разом із їхніми панами, а та, що йде позаду й несе на рушнику серце, то і єсть пані Белерма; вона та її послугачки кілька разів на тиждень відбувають такі процесії і співають, а точніше, голосять над тілом і над змордованим Дурандартовим серцем. І хоть вона видалася мені дещо бридкою, себто не такою вродливою, як славлять люди, до цього спричинилися утяжливі ночі й ще утяжливіші дні, в зачарованому замку проведені, звідси й великі синці під її очима й землиста цера. «І жовтизна і синці під очима,- вів далі Монтесінос,- це зовсім не від місячки, звичайної в жінок, бо ось уже кілька місяців, ба навіть років, у неї такого недугування не було й натяку,- ні, то від болю, який відчуває її серце, побачивши інше серце, це серце, безупинно ношене в її долонях і воскрешуване, нагадує їй нещастя бездольного її кохання, і якби не це, навряд чи їй дорівнялася б вродою, чарівністю й грацією сама велика Дульсінея Тобоська, славлена в цілій нашій окрузі та й у всьому світі». «Годі, пане Монтесіносе,- урвав я його тоді,- хай ваша милость розповідає свою історію, як випадає. Адже всяке порівняння завжди неприємне, і отже, дарма порівнювати кого-небудь з будь-ким. Незрівнянна Дульсінея Тобоська сама по собі, а пані донья Белерма також сама по собі єсть, була і також залишиться, і годі про це». А він мені на те «Пане Дон Кіхоте, вибачте мені, ваша милость. Визнаю, я схибив і зле висловився щодо того, що пані Дульсінея заледве дорівнялася б вродою пані Белермі, адже з деяких ознак я прирозумів, що ви є рицар її, отож мені треба було б припнути язика, а вже як порівнювати її, то хіба що з самим небом». Ці перепросини великого Монтесіноса уйняли в моїх грудях збурення, яке я відчув, коли мою володарку порівняли при мені з Белермою. [446] - Навіть мені дивно,- обізвався Санчо,- як це ви, вашець, не ринулися на того дідугана, не попереламували йому кісток і не вискубли бороди до останньої волосинки. - Ні, друже Санчо,- заперечив Дон Кіхот,- так чинити негоже, бо всім нам треба шанувати дідів, надто дідів-рицарів та ще й зачарованих. Ручаюсь, що протягом усього нашого диспуту ми нічим не зачепили один одного. На те обізветься письмак - Я ніяк не второпаю, пане Дон Кіхоте, як це ваша милость за такий короткий час устигла стільки побачити в підземеллі, про стільки перебалакати й пізнати. - А скільки я там був - запитав Дон Кіхот. - Десь понад годину,- відповів Санчо. - Не може бути,- заперечив Дон Кіхот,- бо я там осмеркнув, а потім обутрів, і так тричі ніч змінювалася днем, отже, за моїм обрахунком у цих відлеглих і скритих від наших очей місцях пробув я три дні. - Пан мій, либонь, каже правду,- заявив Санчо,- як усе це дія чаромуття, то може бути й так для нас се година, а там унизу йде за три доби. - Так воно й є,- погодився Дон Кіхот. - А що ж ваша милость за цей час їли, пане мій - спитав письмак. - Я ріски в роті не мав,- відповів Дон Кіхот,- але я зовсім не голодував. - А зачаровані їдять - допитувався письмак. - Не їдять,- відповів Дон Кіхот,- і до вітру не ходять, хоть, славлять, у них не перестають рости нігті, борода й волосся. - А зачаровані, пане, хоч сплять - спитав Санчо. - Певне, що ні,- відповів Дон Кіхот,- принаймні за три дні, що я там пробув, ніхто з них очей не замгнув, так само, як і я. - Тут буде доречне прислів'я,- сказав Санчо,- скажи мені, з ким накладаєш, і я скажу, хто ти єси. Ваша милость чалилася до зачарованих постувальників та північників; чи ж дивина, що ви поки з ними зналися, не їли і не спали. Але даруйте мені, вашець, паночку мій хай порве мене Господь (мало не бовкнув диявол), якщо я всьому, що ви тут понабалакували, бодай на волос повірю. - Як це ні - гукнув письмак.- Невже пан Дон Кіхот здатний брехати Та навіть при всьому своєму бажанні він не встиг би понавигадувати чи понавинаходити стільки химород. - Я не думаю, щоб мій пан брехав,- заперечив Санчо. - А що ж ти думаєш - спитав Дон Кіхот. - По-моєму,- відповів Санчо,- Мерлін або ж інші характерники, які зачаклували увесь той набрід, що його ваша милость нібито бачила і що з нею ви там унизу час збавляли, забили вам памороки всім цим воловодінням і всім тим, що вам зосталося ще розповісти. - Все це, Санчо, могло б статися,- заперечив Дон Кіхот,- а проте цього не було, бо все, що я розповідав, бачили мої очі, і всього мої руки дотикалися. Але якої ти заспіваєш, як я тобі признаюсь, що, опріч усякої іншої дивогляді й чудасії, показаної мені Монтесіносом (про неї [447] оповім згодом у дорозі, бо не вся вона зараз до речі), я узрів трьох селючок Вони скакали й пустували, не кажи ти кози, і я, тільки глянувши на них, як стій упізнав ув одній незрівнянну Дульсінею Тобось-ку, а в двох інших її товаришок, яких ми зайняли словом біля Тобоса. Я спитав у Монтесіноса, чи знає він їх, той відказав, що не знає, але це, як на нього, якісь зачаровані мостиві дами, і з'явились вони на моріжку недавно; дивуватися цьому не треба, бо в цих краях тьма-тьмуща старосвітських і сьогочасних дам, і їхні преріжні й незвичайні лики - то все робота характерників; от він, Мерлін, упізнав королеву Джиневру та її дворку Кинтаньйону, ту саму, чиє вино пив Ланцелот, Із Британії вернувшись. Слухав Санчо сю оповідь, і йому здавалось, що він туж-туж ізбоже-воліє або лусне зі сміху. Він же то знав про вдаване зачарування Дуль-сінеї, бувши сам і за чарівника, і за єдиного очевидця, і тим-то тепер остаточно переконався, що пан його навік обезглуздів і втратив тяму, отож сказав так - При лихій годині і не в пору і в проклятий, злоповісний день спустилася ваша милость, паночку мій, у попідземне царство, і в непорад-ний час здибалися ви з паном Монтесіносом, який вас так обмарив, і охмарив. Сиділи б ви, ваша милость, тут, нагорі, не відібрало б вам розуму, від Брга вам дарованого, напоумляли б усіх і роздавали поради, а натомість верзете от нісенітниці. - Я знаю тебе, Санчо, як свої п'ять пальців,- мовив Дон Кіхот,- і тому не зважаю на твої слова. - А я на слова вашої милості,- відрубав Санчо,- можете мене мордувати, можете вбивати за ті слова, які я казав уже вам і які сказати збираюся, якщо тільки з ваших слів не стане ясно, що ви покращали й схаменулися. Але скажіть мені, будь ласка, ваша милость, поки ми ще з вами глека не розбили, як і з яких прикмет упізнали ви свою володарку Чи ви зайшли з нею в розмову, і про що ви розпитували її, і що вона вам відказувала - Впізнав я її ось з якої прикмети,- одвітував Дон Кіхот,- вона мала на собі ті самі шати, як і того дня, коли ти показав її мені. Я був озвався до неї, але вона не відповіла мені ані словечка; навпаки, повернулася плечима і так двигнула, що й стріла б її не наздогнала. Мені кортіло побігти за нею і, певне, я побіг би, але Монтесінос відраяв мене, бо то, мовляв, марна праця, а потім пора було вилізати з печери. Монтесінос додав, що невзабарі він мені сповістить, як саме можна відчарувати його самого, Белерму, Дурандарта і решту. Але з усього побаченого й пережитого там найбільше мене вразило ось що під час розмови з Монтесіносом до мене непомітно приступила одна з двох.товаришок незрівнянної Дульсінеї і з сльозами на очах мовила слабим уриваним голосом «Пані моя, Дульсінея з Тобоса, цілує вашій милості руки й просить повідомити її, чи ви все ще при доброму здоров'ї; сама вона, в великій притузі бувши, звертається до вашої милості ще з однією найпокір-нішою просьбою чи не рачите ви дати під заставу ось цієї зовсім новенької [448] спідниці, що у мене в руках, шість чи скількись там реалів - вона прирікається оброком борг цей скоро віддати». Просьба ця здивувала мене й спантеличила. Отож, звернувшись до пана Монтесіноса, я запитав - Чи це можебна, пане Монтесіносе, річ, щоб зачарована знать бідувала На те він відповів - Повірте, ваша милость, пане Дон Кіхоте з Ламанчі бідування тому й бідування, що воно трапляється всюди, все охоплює, всіх зачіпає і не милує навіть зачарованих. Якщо иані Дульсіиея Тобоська просить у вас позичити шість реалів і пропонує, як мені здається, добру заставу, то дайте, не минайте ці гроші, бо вона справді в великій иритузі. «Застави я не візьму,- відрік я,- але й правлених грошей дати не можу, бо в мене самого всього лишень чотири реали». Я дав ці монети (ті самі, які ти Санчо, днями вручив мені, щоб жебраків-нищунів запомагати, як трапляться по дорозі) і сказав «Перекажіть, небого, панії вашій, що її притуга рве моє серце і що я хотів би стати Фуггером, щоб виводити її з таких клопотів. А ще передайте оскільки я не можу втішатися лицезрінням її чудової вроди й слуханням мудрих її речей, я не маю права бути при доброму здоров'ї, і я найпокірніше благаю її милость, чи не рачить вона побачитися й побалакати з своїм покірником і побіденним рицарем. І нарешті перекажіть їй, що одного дня в її вуха внесуть, що я обрікся оброком і дав присягу взором маркіза Мантуанського, той-бо, знайшовши в горах небожа свого Болдуїна присмертним, поклявся помститися за нього, а поки не помститься, не їсти на обрусі і ще зазнавати чимало таких-от невигод. Так само і я заприсягнусь ніколи не спочивати й ще завзятіше, ніж той інфант дон Педро Португальський, гасати по всіх семи частинах світу доти, доки я пані Дульсінеї Тобоської не відчарую». «Ваша милость ще й не таке мусить зробити для моєї володарки»,- сказала мені на те дівка. Тут вона схопила чотири реали й замість уклонитися підскочила на два локті від землі. - Боже свідче! - гуком гуконув тоді Санчо.- Чи ж вйданеько, щоб чародії і чаровиння та вбилися на цьому світі в таку силу І як їм повелося звести світлий ум мого пана в несусвітне навіженство Ох, пане, пане, на Бога, схаменіться, вашець, шануйтеся і не давайте віри усій цій бридні, від якої у вас замутився і спричинився розум. - Ти так міркуєш, Санчо, бо зичиш мені блага,- обізвався Дон Кіхот,- але ти в химерній долі ще не гартований, і все, що недоступне твоїй тямі, здається тобі неймовірним. Одначе, повторюю, згодом я розповім тобі ще про дещо з баченого в печері, і тоді ти переконаєшся, що нема підстав не йняти віри правдивості моїх свідченнів. РОЗДІЛ XXIV, де оповідається про всілякі банелюки, зарівно безглузді, як і конче потрібні для правдивого розуміння цієї великої історії Ясує, хто переложив з первопису Сіда Ахмета Бен-Енхелі сюю велику історію, що на берегах розділу про оказію в печері Монтесіноса він знайшов таку власноручну Ахметову приписку «Не можу ніяк уторопати та й віри пойняти, що це завзятому Дон Кіхотові подіялося саме так, як про теє в передущій главі списано, і то ось чому всі досі перебуті ним пригоди були ще можебилйці, але печерна придибашка відгонить уже абсурдом, і в мене нема рації узнавати її за дійсну. І все ж я і в головах не покладаю, щоб Дон Кіхот, найвірні-ший на слово гідальго й найшляхетніший тогочасний рицар, та міг брехати, ні, він з правдою не розминається, навіть під хмарою стріл, у нього пущених. А з другого боку, я вважаю так оповідав сю пригоду й приточував усі згадані подробиці сам Дон Кіхот, тож за такий короткий час він не міг понавигадувати усю цю хуру химород; швидше б сказати, якщо ця пригода видається небилицею, то моя хата скраю, і взяв я перо не на те, щоб з'ясовувати, билиця теє чи небилиця. І ти, читальнику, людина як-не-як розважлива, міркуй сам про все, як тобі до вподоби, але щоб я докладав до книжки своє слово, ні, даруйте, на це я не піду. А от переказують довідне, буцімто вже на смертельній постелі Дон Кіхот цієї пригоди зрікся й ознаймив, що це його власний вимисел, йому-бо здавалося, що вона у дусі пригод, вичитаних у романах, і цілком з ними перегукується». А далі перший автор мовить так Подивований непомалу як Санчовою зухвалістю, так і довгим терпцем його пана, подумав письмак, що Дон Кіхотова поблажливість пояснюється радощами побачення з пані Дульсінеєю Тобоською, хоть би й злицьованою, бо того Санча Пансу за такі слова й резони треба було спарити,- письмакові видалося й направду, що джура грубіянив свому панові, тож він звернувся до гідальга з такими словами - Я, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, почерпнув з подорожі з вашою милостю багато корисного, і ця користь для мене чотириразова. По-перше, я запізнався з вашою милостю, і знайомство наше за велику честь соб, маю. По-друге, я довідався, що в собі криє печера Монтесіноса і звідки взялися Гвадіана та лагуни Руїдери, і ці дані стануть у пригоді для мого Овідія Гишпанського, що його оце компоную. По-третє, я відкрив, якого давнього походження гральні карти, принаймні вони були в ужитку за Карла Великого, як це свідчать слова вашої милості, ви-бо сказали, як по довгій орації Монтесіноса Дурандарт, прочнув-шись, вирік «Ет, хай ми й продуємося, тасуй карти знову!» Адже зачарований таких слів і виразів не міг би знати, якби вони ще перед тим, як його зачакловано, не ходили у Франції за згаданого цісаря Карла Великого. Це вияснення якраз надається до іншої компонованої мною книжки, а саме «Причинок до Вергілія Полідора про винаходи в давнину»,- я переконаний, що в своїм творі Вергілій Полідор забув згадати про карти, а я про них згадаю, і це велико стоїтиме, надто як я вкажу на такого певного й поважного автора, як сеньйор Дурандарт., По- [450] четверте, я тепер точно знаю, звідки бере початок річка Гвадіана, адже витоки її досі людям не знані. - Ваша милость має рацію,- вирік Дон Кіхот,- одначе скажіть, якщо тільки Пан Біг посприяє і вам дозволять (а втім, навряд) на друк, кому ви збираєтеся присвятити свої книги - В Гишпанії завжди знайдуться можновладці й гранди, яким їх можна присвятити,- відповів грамотій. - їх не гурт,- заперечив Дон Кіхот,- і сила не в тім, що вони не заслуговують присвяти, а в тім, що вони її не приймають, аби не мати собі за святу повинність віддаровувати авторів за їхню працю й прихильність. А втім, я знаю одного державця, от уже гойний чоловік, не те що інші, аби я заходився його за щедрість славити, то не одну шляхетну душу взяли б завидки, та цур йому, відкладімо сю розмову до слушнішого часу, бо наразі треба шукати притулку на ніч. - Недалечко звідси,- обізвався письмак,- є пустельницький скит, а в ньому сидить відлюдник. Колись він.нібито служив жолдаком, і про нього йде поголоска, що він добра християнська душа, чоловік великорозумний та ще й спочутливий. При тій пустиньці тулиться мазанка, його ж таки руками зліплена, і хоча хатка маленька, але гостей є де прихистити. - А чи не водяться в того пустельника кури - поцікавився Санчо. - Майже всі пустинники тримають курей,- відповів Дон Кіхот,- уже перевелися ті пустинники, які спасалися в пустині єгипетській, вбиралися в пальмове листя і живилися корінням. Не подумайте, що я хвалю тих, а гуджу сих, я хочу лишень сказати, що нинішнє пустинництво не вимагає такого лісникування та умертвіння плоті, як давніше, але це не означає, що теперішні спасенники ледачі; принаймні, як на мене, всі вони хороші, а коли серед них і вирискається святенник, з тих, що цнотливих із себе корчать, він не такий шкідливий, як явний гріхо-вод. Отак гомонячи, побачили вони, як назустріч їм хтось чимчикує, поганяючи перед собою мула, списами й галябардами в'юкованого. Розминаючись із ними, погонич уклонився й пішов далі. Дон Кіхот тоді до нього - Стій, чоловіче добрий! - каже.- Ви налягаєте на ноги шпаркі-ше, ніж цього хотілося б вашому мулові. - А той не можу я, пане, пристати. Ви бачите, я везу зброю, яка завтра буде потрібна, зупинятися я не маю права, тож щасливо зоставайтесь. Якщо ж ви хочете знати, навіщо я її везу, то майте на увазі я збираюся ночувати в заїзді біля скиту; якщо й ви туди ідете, то ми там зустрінемося, і я вам розповім дивину! А поки ще раз щасливо зоставайтесь! І погонич так погнав свого мула, що Дон Кіхот не встиг навіть запитатися, про яку се дивину збирається той розповідати. А що Дон Кіхот був дуже до всього цікавий і до новин ласий, він наказав як стій рушати й заночувати в заїзді, не заїжджаючи до скиту, хоча грамотій волів зупинитися саме там. Так вони й зробили, посідали верхами, рушили навпрошки до заїзду й прибули за сонця. Письмак, одначе, запропонував Дон Кіхотові [451] завернути до відлюдника і промочити горлянку. Скоро прочув те Санчо Панса, одразу повернув свого Сірого, і Дон Кіхот з письмаком рушили слідом. Але, на Санчову непорадну годину, спасенника вдома не було, так заявила їм послушниця, яку вони в скиту застали. Вони спитали в неї найкращого винця; вона відказала, що її пан вина не держить, а от як їм хочеться криничної води по дешевинці, то вона напоїть їх із дорогою душею. - Аби мені хотілося води,- зауважив Санчо,- я б з будь-якої криниці напився. Гай-гай, Камачове весілля і дон Дієгова повня, як я за вами зітхатиму! Ні з чим покинули вони пустиньку й подалися до заїзду; уїхавши не з-так далеко, зуздріли хлопця чвалав звільна попереду, тож вони його наздогнали. Ніс на рамені шпагу, а на шпазі чи то згорток, чи то клунок, певне, з одежею не інакше там були ногавиці або плюндри, кирейка й кілька сорочок, бо на собі він мав лише куцину з оксамиту, під саєту підробленого, сорочку навипуск, єдвабні панчохи та тупоносі, за столичною модою, черевики. Виглядав він років на вісімнадцять-дев'ятна-дцять, обличчя веселе, рухи зграбні. Щоб коротати шлях, на ходу виспівував сегидильї. Коли наші супутники з ним порівнялись, він саме доспівав одну таку пісеньку, і письмак запам'ятав її Мене злидні гіркі на війну повели. Я б удома сидів, якби гроші були. Перший обізвався до нього Дон Кіхот. - Вашець, паниченьку гожий,- сказав,- простує порожняком. Куди ж се ви верстаєте дорогу Скажіть-но, якщо ваша ласка. А молодик на те - Простую я так упорожні через спеку й нужду. А йду на війну. - Що ж то за нужда - спитав Дон Кіхот.- Бо спека справді страшна. - Пане,- відповів хлопець,- у клуночку в мене лежать оксамитові плюндри, пара до цієї куцини. Якщо я збагнітую їх у дорозі, то мені не буде в чому хизуватися в місті, а справити нові купила нема. Ось чому, а також щоб було прохолодніше, йду я в такій постаті, а прямую я в ставку піхотних розташувань, за дванадцять ізвідси миль, наймуся затяжцем, а вже там знайдеться, на чому доїхати до порту, де нас посадять на корабель, посадка, як подейкують, буде в Картахені. Волію піти на війну і мати за зверхника й пана мого короля, ніж прислужуватись якомусь підпанкові в столиці. - Певне, вашець користувався на останній службі з якоїсь пільги - поцікавився грамотій. - Аби я служив якомусь грандові ги шпанському або іншому вельможі,-¦ відповів хлопець,- я, мабуть, мав би якусь вільготу. Хороші пани завжди пільгують своїм служникам, ці служники виходять потім у хорунжі, а то й у капітани або дістають добрі нагородні гроші, зате я, неборак, вічно служив у якихось підхлібників сильних світ} сього та у всіляких випанків хамового кодла і пробавлявся в них на такій злиденній і нужденній рації і порції, що сам крохмаль для комірців половину [452] заслуженини з'їдав. Це було б дивб дивне, якби такий пахолок шукай-біда, як я, та зрештою знайшов щастя-долі. - А скажіть, будь ласка, приятелю,- спитав Дон Кіхот,- невже ви так і не заслужили собі лівреї - Я мав їх дві,- відповів пахолок,- та коли слимак, не постригшись, йде з монастиря, рясу з нього скидають і повертають йому попередній одяг, так само і мої пани повертали мені моє вбрання. Попорають, бувало, свої столичні справи, зберуться додому та й здеруть з мене тую ліврею,- адже вони вичепурювали мене, щоб тільки очі замулювати. - Мізерія мерзенна, кажучи з-італійська,- зауважив Дон Кіхот,- а все ж це велике щастя, що ви покинули столицю з таким благим наміром, бо нема на землі нічого почеснішого й кориснішого, ніж служити передусім Богові, а потім нашому законному панові - королю, особливо в військовій справі, де можна швидше, ніж у науках, як не збагатіти, то принаймні прославитися, як я вже не раз про теє говорив, і хай ті самі майорати закладалося більше вченістю, ніж військовою справою, а все ж войовники чимось, от тільки не знати чим саме, та вищі за вчених, і скільки в них пишноти, куди там до них іншим. І візьміть собі добре в помку те, що я вам зараз скажу, бо це поверне все на вашу руч і стане вам за втіху в злигоднях долі, а саме женіть від себе думку про те, що вас може зуспіти лихо, бо найбільше зло - смерть, та оскільки смерть на бойовищі - красна смерть, то для вас умерти зло найменше. Спитали якось у зацного цісаря римського Юлія Цезаря, яка смерть для нього найкраща. Він відповів так найкраща смерть нагла, раптова й непередбачена, і хоть се відповідь поганина, з істинним Богом не обізнаного, все ж він сказав хороше, бо цим довів, що він не слабодухий. Хай навіть ти голову зложиш у першому ж бою чи сутичці, убитий гарматним ядром чи вибухом міни, то й що Люди смертні, смерти, як кажуть, не відперти. За Теренцієм, воякові більше пристало лягти кістьми, ніж утекти живим-здоровим, і тільки той із вояків прославиться, хто слухатиметься своїх отаманів та іншу старшину. І ще затямте, сину мій, що воякові пристойніше пахнути порохом, ніж пижмом, і що як вас у ваших ратних трудах спостигнуть старощі, то хоть би вас зранено, обезвічено, збезножено, однак ваша слава нічим не вщербиться і навіть убогість її не вмалить, тим паче, що нині вжито заходів, щоб старі й калічні вояки мали підмогу й підсобу, бо не випадає трактувати їх, як звичайно трактовано муринів як мурини ті зістаряться і не в силі більше служити, пани виписують їм визвільного листа і пускають на волю, начебто вони вільновідпущеники, виганяючи їх з дому, а насправді віддають їх голодові в рабство, від якого одзволити сіромах може тільки смерть. От і вся моя мова, а тепер сідайте в забедри на мого коня я довезу вас до заїзду, там з нами повечеряєте, а взавтра поїдете далі, і дай вам Боже щасливої дороги, як того заслуговує ваша благородна мета. Пахолок сідати в забедри не схотів, але вечеряти в заїзді погодився, а Санчо тим часом бубонів собі під носа «Пожалься, Боже, над моїм паном! Як же се може бути допіру цей чоловік напащекував стільки Дурниць про печеру Монтесіноса, а зате як же мудро глаголав він тепер. Ну, та гаразд, там видно буде». [453] До корчми вони доїхали, коли вже споночіло, і на радість Санчову1 пан узяв її за стеменнісінький заїзд, а не за якийсь звичний замок. Ще порога вони не переступили, як спитав Дон Кіхот корчмаря, чи ж тут той чолов'яга, який віз списи й галябарди. Корчмар відповів, що той у стайні мула розпрягає. Письмак і Санчо поставили своїх ослів туди ж таки, а Росинантові в стійлі дісталося найкраще місце і найкращий жолоб. РОЗДІЛ XXV, де заходить пригода з ослячим ревом і цікава приключка з вертепником, а ще наводяться вікопомні віщування мавпи-вгадниці Дон Кіхота хлібом, як кажуть, не годуй, аби йому послухати й довідатися про дива, які обіцяв розповісти чоловік, що зброю віз. Пішов він туди, куди корчмар підказав, і справді побачив там тамтого, от і попросив він не гаючись як стій уповісти те, про що в нього ще дорогою розпитувався. На теє одрік чолов'яга - Оповідати про сії дива треба сидячи й гулящого часу. Ось нехай я, вашмость, паночку мій пишний; дам скотині оброку, то я вам таке розкажу, що рота роззявите. - Якщо діло об цім стало,- сказав Дон Кіхот,- то я вам підсоблю. І одразу ж заходився переточувати обрік і чистити ясла; такою смиренністю вражений, чоловік тим охвітніш побажав розповісти про те, про що його прохано. Тож, умостившись на кам'яній лаві при брамі, побіч Дон Кіхота, і звертаючись в особі письмака, пахолка, Санча Пан-си та корчмаря до бесіди, почав свою оповідь так - Щоб ви, панове-добродійство, знали, в одному сільцеві, за чотири з половиною милі звідси, сталося так, що в рехідора пропав осел, а все через шалапутняву дівчини-служебки (та про це балакати не перебалакати), і хоч як силкувався рехідор нашукати осла, все намарне. Від тої пропажі вже два тижні уплило,- так принаймні подейкують і славлять у селі,- і от стоїть якось скривджений рехідор на майдані, аж це приступає до нього другий рехідор, його односілець, та й каже «З тебе, куме, калим осел твій таки знайшовся!» - «Калим, куме, за мною і то чималенький,- відповідає той,- тільки скажи, де ж це він об'явився» - «А в сосняку,- мовить другий рехідор,- я побачив його оце вранці, але без кульбаки і без упряжі, так спав з тіла, аж жаль брав дивитись. Хотів я був його перейняти й до тебе пригнати, але він геть здичавів і став харапудитися, я тільки до нього, а він ходу і в чатинник. Якщо хоч, ходімо разом на пошуки, я тільки ослицю додому заведу і миттю назад».- «Прошу, прошу,- на те ослятник,- а я вже тобі тим самим віддячу». Таким самим робом і в таких самих подробицях розповідають про цю оказію всі, хто в курсі сієї справи. От рушила піхотою та пара рехідорів до лісу, проте в тих лісових застумах і в тому місці, де осла знайти сподівалися, його не було, так що даремно вони нишпорили по всіх нишпорках. Бачачи, що осла немає, той рехідор, що вранці [454] його помітив, каже першому «Послухай, куме, мені спала одна думка, і тепер ми, безперечно, знайдемо цю животину, хоч би вона зашилася в земну, не те що в лісову нутробу. Адже я вмію знаменито ревіти ослом, і якщо ще й ти бодай трошки вмієш, то вважай - справа на мазі».- «Кажеш, трошки, куме - гукнув тамтой.- На Бога, в реві мене і осел не перереве».- «Зараз ми побачимо,- відповів другий рехідор.- Значиться так я піду бором в один бік, ти в другий, і так ми обійдемо кружка і вряди-годи ревітимем, то я, то ти, тоді осел, певне, нас почує і, якщо він тільки в лісі, обізветься». На те відповів ослятник «По-моєму, куме, ця думка якраз підтверджує, що в тебе ума двоє клали, а третій топтав». От розійшлись вони, як домовилися, в різні боки. Як на те, сталося так, що обидва заревіли воднораз, і кожен, повіривши реву другого, порвався назустріч один одному, гадаючи, що осел відшукався. Побачивши свого односельця, потерпілий гукнув «Невже, куме, то не мій осел ревів» - «Ні, то я ревів»,- той у відповідь. vHy, признаюсь,- сказав ослятник,- у реві між тобою й ослом ніякої ріжниці, бо я зроду не чув, щоб так хто передражнював».- «Ці хваління й уславляння,- обізвався заводіяка,- радше належать і личать, куме, тобі, ніж мені. Землею, небом і Богом заприсягаюсь, ти за пояс заткнеш найспритнішого і найдосвідченішого ревуна на світі звук у тебе високий, темп ти витримуєш і з такту не збиваєшся, ревеш на різні лади та ще й часто ті лади міняєш. Коротше, визнаю себе переможеним і віддаю тобі пальму першості й бажаю й далі високо нести прапор твого чудового мистецтва».- «Знаєш, куме,- відповів перший рехідор,- тепер я більше шануватимусь, ніж досі, переконаний, що і я до чогось у знадобі і маю іскру таланту. Звісно, я й раніше знав, що реву добре, але досі ні від кого не чув, що мій рев сама досконалість».- «А я тобі ось що скажу,- підхопив другий,- скільки кебети на світі марнується й гине, бо люди не вміють нею користуватися!» - «Але ж наша кебета,- заперечив потерпілий,- може стати нам у пригоді лише в рідку стежку, як оце тепер, та й то дай Боже, щоб вона нам підсобила». Погомонівши так, вони знов розійшлися і давай ревіти, при цьому як крикнуть, так і вклепаються і разом знай збігаються, аж поки вирішили ревіти двічі поспіль, щоб було зрозуміло, що ревуть вони, а не осел. Так облазили вони весь бір, ревучи щокрок двічі, а пропалий осел ніяк не озивався. Та і як йому, горопасі й бідоласі, було озиватися, скоро знайшли його рехідори в диких нетрях вовками розшарпаного Побачивши його, ослятник сказав «А я то дивувався, що він не відгукується. Живий, він би відгукнувся, як тільки почув би нас - на те він і осел. А все ж я, куме, вважаю, що немарно згаяв час на пошуки осла, хоч і знайшов тільки стерво зате я чув, як віртуозно ти ревеш».- «А як так, то й слава Богу,- відповів другий,- виходить, ми з тобою одного тіста книш». Так, піймавши облизня й тільки похрипнувши, повернулися вони до села й там розповіли своїм приятелям, сусідам і знайомим про все, що їм приключило-ся, у тій ослячій шуканині, причім кожен похваляв-величав віртуозний рев другого, так що поголоска об тім пішла по всій окрузі; а диявол, який ніколи не спить, завжди охітний баламутити й підбурювати людей, колотити миром, підпускати брехні й робити з мухи слона, підстроїв і врядив так, що жителі інших сіл, побачивши когось із наших, почи- [455] нали ревіти по-ослячому так-бо вони збиткуються з наших рехідорів. Підпряглася й дітлашня,- словом, потрапили ми в пельку й лабета до всіх чортів пекла ослячий рев загуляв по селах, і жителів нашого, ревучого, села розпізнати так само легко, як упізнають і одрізняють від білих негрів. Цей немилий жарт довів до того, що обсміяні не раз рушали на пересмішників, озброївшись і ушикувавшись бойовим ладом. Тоді сам чорт їм не брат. Як на мене, не взавтра, то позавтрьому мої односельці, себто ревуни, підуть походом проти другого села, за дві милі од нас, бо ті сусіди просвітку нам не дають своїми прйсмішками; щоб добре до виправи нарихтуватися, позакупляв я галябард та списів. Оце саме про ції дивовижі я й обіцяв вам розповісти, а як се по-вашому не дивовижі, то що ж, даруйте, інших я не знаю. Так завершив свою повість той добродій, аж це упав у двір чолов'яга, вбрання якого - панчохи, плюндри, козакин - були з верблюжої вовни, і спитав голосно - Пане корчмарю, можна у вас стати на ніч Зі мною лише мавпа-вгадниця і вертеп із Визволом Мелісендри. - Овва! - гукнув корчмар.- Та це ж добродій майстер Педро! Славний проведемо ми вечір! Ага, я забув вам сказати, що той майстер Педро мав одне око й сливе половину щоки заліплені поліпкою з зеленої тафти, і це насувало думку, що весь лівий бік його лиця вражений якоюсь виразкою. Корчмар же вів далі - Ласкаво просимо, пане майстер Педро! А де ж ваша мавпа і вертеп Щось їх не видно. - Вони тут, близько,-¦ відповів чоловік у верблюжій вовні.- Я вихопився вперед довідатись, чи можна тут стати ночувати. - Та я відмовив би самому дукові Альбі, а вже добродія майстра Педра пустив,- мовив корчмар.- Тягніть сюди і мавпу і вертеп, нинішні мої пожильці радо подивляться і виставу, і мавп'ячі фиглі й залюбки вам заплатять. - От і гаразд,- відповів чоловік з поліпкою,- я візьму недорого, мені аби лиш видатки вернути. Зараз я підвезу сюди балагулу з мавпою і вертепом. На сім слові він вийшов за браму. Дон Кіхот одразу давай корчмаря випитувати, хто такий майстер Педро і що це за вертеп і мавпа. На те відповів корчмар - То славетний вертепник, віддавна уже він об'їжджає всю ара-гонську Ламанчу й показує виставу про те, як преславний дон Гайферос визволив Мелісендру. І треба сказати, що у нас тут нікому не в помку, щоб так цікаво і так браво грали на кону. Возить він із собою і мавпулю, там таку витівницю, що не то що серед мавп, а й серед людей рідкість; як ти її про щось запитуєш, вона пильно вислуховує, потім схоплюється на плече свого пана, нахиляється над саме вухо й шепче відповідь, а майстер Педро одразу ж ясує її всім. Знається вона, до речі, більше на минувшині, ніж на будучині, і хоть вона не завжди трафля, але взагалі помиляється рідко, тож мимоволі думаєш, що в ній сидить сатана. Кожна відповідь стоїть два реали, якщо та мавпа відповість, себто, я хочу сказати, якщо відповість її пан за неї, потому як вона пошепче [456] йому на вухо, тим-то, славлять, що в майстра Педра грошей до сталої мами. Він чоловік панський та ще й кумпанський, живе собі у достатках, базікає за шістьох, п'є за дванадцятьох, і все коштом свого язика, мавпи та вертепу. Тут повернувся майстер Педро з балагулою, а в балагулі їхав вертеп і велика безхвоста мавпа з повстяним озаддям, а втім, ловкенька. Побачивши її, Дон Кіхот одразу спитав - Скажіть-но мені, вашмость, пані вгаднице, яка наша планида Що з нами станеться Ось мої два реали. І він звелів Санчові сплатити їх майстру Педрові, а майстер Педро, за мавпу відповідаючи, сказав - Пане, ця звірючка не дає обзиву й нічого не обвішає з приводу прийдешнього, а от про бувальщину та й трохи про теперішнє їй дещо відоме. - Нехай тебе чорти візьмуть! - гукнув Санчо.- Та я й щербатого шеляга не дам за те, щоб мені ворожили про мою минувшину. Бо ж хто відає про неї ліпше за мене А платити, щоб мені розказували те, що мені відомо й так, нема дурних. Та раз мавпа знає про теперішнє, то ось, прошу, мої два реали, а зараз скажіть мені, ваша мавповельможно-сте, що моторить нині моя стара Тереза Пансиха і коло чого вона порається Взяти гроші майстер Педро не схотів. - Не хочу,- сказав,- брати винагороду наперед, спершу треба заслужити. Тут він двічі поляпав себе правицею по лівому рамену, мавпа притьмом скочила туди, похилилась до його вуха і зубами клац! клац! Покла-цала десь так, як проказати «вірую», і знову стриб на землю, і тоді майстер Педро упав перед Дон Кіхотом навколішки і, до його стіп припадаючи, вирік - Обіймаю ваші ноги достоту, як обняв би Геркулесові стовпи, о безподібний воскресителю призабутого вже мандрованого рицарства! О рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі, ще не угонорований як слід за свої заслуги, затуло кволих, підпоро падущих, підмого упалих, твердине й потіхо всіх зболілих! Дон Кіхот отетерів, Санчо остовпів з дива, письмак розгубився, па-холок перепудився, ревун-ослятник роззявив рота, корчмар у поли вдарив, коротко, речі вертепника ошелешили всіх, а він вів далі - А ти, о добрий Санчо Пансо, найкращий зброєношо найкращого на світі рицаря, радій твоя добра жона Тереза жива-здорова, і зараз вона тре льон терлицею, і щоб тебе остаточно упевнити, скажу тобі більше по ліву руку в неї стоїть щербатий жбан з доброю мірою вина, аби поралося веселіше. - В це я охоче вірю,- відповів Санчо,- Тереза у мене справжній скарб, і аби не була така ревнива, я б не зміняв її на велетку Андандону, а вже на таких, як вона, за словами мого пана, світ стоїть. А потім ще моя Тереза з тих, у кого нині густо, а взавтра пусто. - А зараз я ось що скажу,- упав у річ Дон Кіхот,- чоловік очи-таний і подорожній, неодмінно видющий і знаючий. А хилю я ось куди чи ж міг би мене хто переконати, що на світі існують мавпи-вгадниці, [457] як це я допіру бачив власними очима Атож, я той самий Дон Кіхот із Ламанчі, про якого сказала ця славна хвостина, тільки вона мене пере-славила, та хоть би який єсьм аз, я вдячен небові за те, що воно наділило мене лагідною й жалісливою душею, схильною всім робити добро і нікого не кривдити. - Аби в мене гроші водилися,- сказав пахолок,- я спитав би в пані мавпи, чого мені в майбутніх скитаннях чекати На те майстер Педро, який уже підвівся з колін, відповів - Я вже казав вам, що ця бестійка майбуття не віщує. А якби й віщувала, то ви б і грошей не потребували я б зрікся будь-якого зиску, аби лиш догодити приявному тут панові Дон Кіхотові. Ну, а зараз із пошани до нього і щоб його уконтентувати, піду нарихтую вертеп і задарма потішу всіх постояльників. На сім слові корчмар зрадів непомалу й показав, де найкраще для того вертепу місце, і вертеп притьмом розставлено. Мавп'ячі віщування не припали Дон Кіхотові до смаку, на його суд, прорікати мавпі майбутнє чи минуле не діло, і, поки майстер Педро ставив вертеп, він одвів Санча в куток стайні, далі від чужих ушей, і сказав - Слухай, Санчо, бачачи оце зручність і справність сієї мавпи, я переконався, що майстер Педро, її пан, уклав таємний і сакральний пакт із сатаною. - Ну, як ковпак такий сальний, та ще й сатанинський, то, певне, дуже брудний,- виснував Санчо.- Але на кий біс майстрові Педру всі ці ковпаки - Ти мене не зрозумів, Санчо, я хотів сказати, що він, мабуть, підписав умову з сатаною, от мавпа й здобула такий хист, а її пан заробляє собі легкобитом, а потім, забагатівши, віддасть сатані душу, а врагу роду людського й на руку ковінька. Адже недарма мавпа та вгадує лише минуле й теперішнє, а диявольська премудрість на цьому й обмежується, про майбутнє диявол тільки домислює, та й то не завжди, один Господь Бог відає часи й реченці, і для нього одного нема ні минулого, ні майбутнього, а все теперішнє. А раз так, то ясно, що мавпа мовить з диявольської направи, аж дивно, як це досі на неї не донесено Святій Інквізиції, не взято її на спиток і не вивідано, яка нечиста сила нашіптує їй ті пророцтва. А я ж бо певен ця мавпа не астролог, і ні вона, ні її пан не креслять та й креслити не вміють так звані астрологічні фігури, які тепер у Гишпанії в такому ходу, що кожна кумаха, пахолок або шевчик гадають, ніби гороскоп скласти можна завиграшки, і своїми брехнями й неуцтвом порушують авторитет воістину точної науки. Я знаю, як одна дама спиталася в гороскопника, чи ощениться її кімнатна сучка, а як ощениться, то скільки цуценят приведе і якої масті. На те пан астролог, склавши гороскоп, відказав, що сучка ощениться й наведе трьох щенят одне оливкове, друге буре, а третє різномасте, одначе з умовою, якщо та сучка понесе між одинадцятою та дванадцятою годинами дня або ночі та ще й у понеділок чи в суботу. Та сталося так, що через два дні сучка здохла від бігунки, і пана гороскопника визнано в тому містечку за найголіннішого планетника - так величають усіх чи сливе усіх звіздарів. [458] - А проте цікаво,- сказав Санчо,- якби вашець веліла майстра Педро спитатися в мавпи, чи то правда, що прилучилося з вашою ми-лостю в печері Монтесіноса, бо по-моєму, не ображаючи вас, скажу, все теє було морока й мана, чи нехай - сонна з'ява. - Все може бути,- відповів Дон Кіхот,- учиню так, як ти радиш, хоча й не без гризот. Тут до Дон Кіхота приступив майстер Педро, кажучи, що вертеп установлений і що він просить його милость піти подивитися, бо вертеп того вартий. Дон Кіхот висловив йому своє бажання й попросив як стій спитатися в мавпи вві сні пригодилися йому в яскині Мотесіно-са всякі пригоди чи наяву, бо сам він вважає, що там усього уперепліт. Майстер Педро мовчки пішов по мавпу, посадив її перед Дон Кіхотом та Санчом і мовив - Послухайте, пані мавпо, той рицар прагне знати, правда чи ні те, що з ним коїлося в так званій яскині Монтесіноса. Тут він подав звичний свій знак, мавпа схопилася йому на ліве рамено й щось шу-шу-шу йому на вухо, відтак майстер Педро ознаймив - Мавпа каже так почасти з баченого й пережитого вашою милос-тю в тій гроті злуда, а почасти правда, оце на разі і все. Якщо ж ваша милость рачить знати більше, то вона відповість на всі ваші питання наступної п'ятниці, бо зараз угадницький хист її вигас, і вона раніше од п'ятниці, як сама сказала, його не одзискає. - А не казав-єм,- іскрикнув Санчо,- що мені не вірилось, щоб усе, чи бодай половиною через пів з того, що вашець, паночку мій, намолола про печерні придибашки, та була правда. - Прийдуще покаже, Санчо,- заперечив Дон Кіхот,- бо час-усе-відач не дає ховати кінців у воду і все витягає на сонечко, навіть з надер земних. А зараз про се годі, ходімо краще подивимося вертеп славного майстра Педра, він готує, по-моєму, якусь новину. - Якусь - вигукнув майстер Педро.- Та в моєму вертепі тих новин шістдесят тисяч. Запевняю вашу милость, пане Дон Кіхоте, що мій вертеп - диво з див, а як не вірите мені, вірте ділам моїм. Отож розпочинаємо, доба пізня, а нам чимало треба ще зробити, розповісти й показати. Послухались його Дон Кіхот із Санчом і пішли туди, де стояв уже відкритий вертеп. Освітлювало його, додаючи йому блиску й пишноти, безліч воскових свічок. Майстер Педро засів за коном, бо мав ляльки водити, а вперед вийшов хлопець, майстра Педра пахолок, щоб тлумачити і яснити всі тайнощі дійства й показувати указкою на маріонетки. Ось як усі корчемні постояльці притаковились, хто сидячи, хто стоячи навпроти вертепу, залишивши найкращі місця Дон Кіхотові, Санчо-ві, пахолкові та письмакові, окличник заходився тлумачити, а що саме - те почує й довідається всяк, хто послухає хлопця або ж прочитає наступну главу. [459] РОЗДІЛ XXVI, де триває втішна пригода з вертепником і розповідається про інші прецікаві речі Замовкли всі, тірійці і троянці, я хочу сказати, що глядачі, геть усі, зазирали в рота глашатаєві тих див, аж це за сценою вдарили в тулумбаси, засурмили сурми, ревонули гармати; та скоро галас той унишкнув, і тоді хлопчак підняв голос і почав такими словами - Правдомовну цю історію, яку ми показуємо вашому добродійству, дослівно взято з літописів французьких і тих балад гишпанських, які переказуються з уст в уста, так що навіть вуличники цитують їх з голови. Мова мовиться про те, як сеньйор дон Гайферос вибавив малжонку свою Мелісендру, коли її з'ясирили й тримали в полоні маври в гиш-панському городі Сансуеньї - так тоді називалася Сарагоса. Подивіться, панове-добродійство, ось сам дон Гайферос гуляє в кості, як про це співається в баладі Сидить і грає в кості дон Гайферос, Не згадує уже про Мелісендру. Та тут з'являється інша постать з вінцем на голові й берлом у руці, то цісар Карло Великий, Мелїсендрин ніби-отець. Угнівавшись на зятя за оспалість і безпечність, він вичитує йому добру молитву. Зважте, як він кипить і лютує, того й жди, що торохне його берлом по голові, а деякі автори твердять, що він і справді дав йому гарту та ще й доброго. Довго зятю втокмачував, що як той не відіб'є своєї малжонки, то зганьбить себе, а потім буцімто вирік Я сказав, а ти вирішуй. Дивіться ж, панове-добродійство, як цісар повертається до дона Гай-фероса плечима й іде геть, як дон Гайферос з серцем і з досадою жбурляє і дошку, і кості, велить подати йому бронь і просить кузена свого Роланда позичити йому Дюрандалевого меча, Роланд позичити не згоден, проте пропонує себе товаришем у цьому важкому передузятті; але одчайдух обурено відмагається від його послуг. Мовляв, він сам визволить свою малжонку, навіть якби бранка сиділа в найглибшій глибці, отож він узброюється й одразу ж рушає в путь-дорогу. А зараз, панове-добродійство, позирніть на цюю-от вежу; гадається, що це одна з вартівень Сарагоського замку, нині Альхаферією званого, а дама в мавританському строї, яка стоїть на балконі - непорівнянна Мелі-сендра; не раз ізвідти поглядає вона на французький шлях, спогадує Париж, свого мужа і тим розважає себе в неволі. А ось перед вами нова сцена, досі ще не бачена. Ви бачите цього мавритянина Ось він навшпиньки, тишком-нишком, з пальцем на устах, закрадається ззаду до Мелісендри. Ну, а зараз дивіться, як він цілує її просто в губи і як вона зразу ж відпльовується, втирає губи білим рукавом своєї сорочки, лементує-квилить і з журби рве на собі свої гарні коси, буцімто вони винні в цьому лиходійстві. А зараз погляньте он на того вельбучного мавританця, який стоїть на кружганку то король Сансуеньї Марсилій; [460] він став свідком безчільності того мавра, і хоть мавр той його кузен і любленик, одразу ж наказує його злапати, всипати йому двісті гарячих і провести многолюдними вулицями Йдуть попереду герольди, А позаду - жезлоносці. Дивіться ось уже ідуть виконувати присуд, а злочин же скоєно оце допіру. Річ у тім, що маври, не то що ми, не сидять за калавуром, поки слідство, їм не вручають копії акту дання вини. - Хлопче, хлопче! - заволав тут Дон Кіхот.- Ти веди свою розповідь по гостинцю, а не збивайся на путівці та манівці. Щоб доскіпатися до правди, треба чимало перевірок і переперевірок. На те з-за кону обізветься майстер Педро - Хлопче! Озирайся на задні колеса і слухайся цього пана - так буде ліпше. Тягни нитку повісті, а пітканням не захоплюйся, пам'ятай де коротко, там ще й рветься. - Гаразд,- відповів хлопчак і вів далі - Он той верхівень у га-сконському плащі - се і єсть дон Гайферос, а оно його жона; відомщена за безчільність закоханого в неї мавра, з повеселілим і погіднішим личком виходить вона на балкон, перемовляється звідти з своїм мужем, маючи його за якогось мандрівця і обертаючись до нього з словами й речами, уже відомими нам з популярної балади, а саме Якщо будеш у Парижі, Про Гайфероса дізнайся. Я не стану їх відтворювати, бо розволіклість звичайно справляє нудьгу. Досить бачити, як дон Гайферос розпинає плаща, і з радісної Мелі-сендриної метушні ми здогадуємося, що вона його впізнала; ще мить, і вона спускається з балкона, щоби спасти на коня й поскакати геть з своїм любим мужем. Та - ой леле! - поділ її спідниці чіпляється за залізний випуст балкона, і Мелісендра зависає в повітрі. Та гляньте, як у найгіршій притузі спомагає нас милосердне небо дон Гайферос під-гарцьовує до неї і, не переймаючись тим, порветься чи не порветься пишна її спідниця, підхоплює жону і потім, у млі ока, саджає її по-чо-ловіцьки в забедри й наказує їй триматися міцно й обіруч, щоб не впасти, охопить його стан, а то ж пані Мелісендра їздити так верхи не призвичаєна. Чуєш Це румак заржав на радощах, що в нього такі їздці, така многоцінна й прегарна ноша його пан і його пані. Ось вони розвертаються, виїжджають із міста й, веселі та щасливі, рушають на Париж. Час добрий вам, щирих закоханців паро - не пара всім на світі любленим! Щасливо доїхати до вашої дорогої батьківщини, і хай льос не перепинить бігу вашого коня! Дай Боже, щоб на радість вашим друзям і родичам ви прожили в мирі й згоді відпущені вам дні, і хай цих днів подовжиться стільки, скільки було їх у Нестора! Тут знову озвався майстер Педро - Простіше, хлопче, не буяй так високо, надутість завжди разить. Оповісник не відповів йому нічого й провадив далі - Від очей роззяв, звиклих усе підглядати, не сховалось, як спуска- [461] лася з балкона й сідала на коня Мелісендра; он вони роздзвонили про втечу королю Марсилію, а той повелів бити на сполох. Дивіться, як усе в них швидко-прудко ось уже на всіх мечетях дзвонять на ґвалт, і місто гуде від дзвонів. - Ну, це вже дзуськи! - впав у річ Дон Кіхот.- Щодо дзвонів ¦ майстер Педро сплохував у маврів нема дзвонів, а єсть військові котли і такі жоломійки, подібні до наших гобоїв. Отож увесь цей сансуенський дзвін на ґвалт - не знать що, курзу-верзу. Почувши теє, перестав майстер Педро дзвонити і сказав - Не уїдайтеся, ваша милость, пане Дон Кіхоте, за такий дріб'язок і не домагайтесь досконалості - все одно її не осягти. Чи ж у нас не виставляють кожен Божий день кумедій, де все півтора людського А проте вони тішаться неабияким успіхом, і глядачі в надпориванні їм ляпають і кричать «браво». Говори далі, хлопче, і не слухай нікого, хай навіть у моїй виставі дурниць, що того маку на паляниці, у мене один клопіт начинити собі капшука. - Ваша правда,- притакнув Дон Кіхот. А хлопчак провадив - Погляньте, скільки пишної кінноти виступає з міста, щоб побігти вдогін за хрещеним подружжям, а сурми сурмлять, а жоломійки грають, а торбани і бубни б'ють. Боюся, що маври переймуть утікачів, ув'яжуть до кінського хвоста й приведуть назад - бодай не бачити такого позорища! Побачивши й почувши Дон Кіхот стільки бусурменства і стільки навіженства, зміркував за благо спомогти втікачів; тож зірвався на рівні й покликнув товстим голосом - Не допущу, поки я живий, щоб при мені так підступно трактовано такого зацного рицаря й небояна коханця, як дон Гайферос. Спинись, плюгава галайстро! Не смійте гнатися-туритися за ними, а то я сточу з вами бій! Як сказав, так і зробив, добув меча, плиг одним скоком до вертепу і давай з небаченим завзяттям і люттю бити лялькових маврів тих скидав на землю, тим стинав голову, одних калічив, інших шаткував на капусту і в розпал тієї січі так кресонув навідліг, що якби майстер Педро не пригнувся, не скоцюрбився і не присів, Дон Кіхот зніс би йому голову так же завиграшки, буцімто вона в нього була марципанова. Майстер Педро гукав - Стійте, ваша милость, пане Дон Кіхоте, і зважте, що ви нівечите, січете й убиваєте не правдивих бусурменів, а фігурки з бібули! Ой, смутку мій! Він же нищить і стирає на гамуз усе моє добро! А Дон Кіхот усе ще роздавав шабельні удари, гніздячи то обіруч, то плазом, то навскіс. У лічені хвилі, як два отченашї проказать, перекинув вертеп, порубав і на мак розбив усі ляльки та всю примусію, короля Марсилія було тяжко поранено, а в цісаря Карла Великого розполовинено і корону, і голову. Достойна публіка сполошилася, мавпуля втекла на дах, письмак перестрашився, пахолок перепудився, навіть у Санча Панси душа пішла в п'яти, бо як він сам присягався вже по тій шурі-бурі, він ще зроду-віку не бачив, щоб його пан так розходився. Вчинивши погром, Дон Кіхот трохи втишився й вирік [462] - Хотів би я оце бачити перед собою всіх тих,.хто не вірить і не бажає вірити, яке то благо на світі мандровані рицарі. Подумайте аби не я, що було б з добрим доном Гайферосом і красунею Мелісендрою. Либонь, у цю хвилину собаки вже наздогнали б їх і вчинили розправу. Отож хай живе мандроване рицарство і хай воно піднесеться понад усе суще на землі! - Хай собі живе,- пробекав жалібно майстер Педро,- а мені час помирати, я такий побідаха, що міг би сказати вкупі з королем Родрігом Вчора мав я ще державу, А сьогодні навіть башти Не лишилося у мене. Ще півгодини, ба навіть півхвилини тому я вважав себе паном над царями й цісарями, у моїх кіннйцях, скринях та чувалах був чортів тиск коней та строїв, а зараз я яко наг, яко благ, я залишився голий, як турецький святий, а передусім я позбувся мавпи, і поки її впіймаю, з мене двадцять потів зійде. І все це через безтямну лють цього пана рицаря, а він же, як славлять, спомагає сиріт, направляє кривду й творить усякі інші благі діла, ось тільки його шляхетність обійшла стороною мене, хай будуть благословенні й високославні небеса з їхніми ангельськими чинами і престолами. Певне, вже Рицарю Сумного Образу судилося пошпетити моїх маріонеток і завдати мені горя. Педрові жалі зворушили Санча Пансу, і він сказав так - Не плач, майстер Педро, і не побивайся, бо серце мені порветься. Знай, що пан мій Дон Кіхот - горливий католик і найщиріший християнин, і якщо до нього дійде, що він завдав тобі ущербку, то неодмінно побажає й зуміє віддати тобі та ще й віддячити з чохом. - Аби ж то пан Дон Кіхот віддав хоча б за частину ляльок, то і я був задоволений, і сумління його милості залишилося б чисте, бо не спасеться той, хто присвоїв собі чуже добро проти волі власника і не віддячив йому. - Авжеж,- сказав Дон Кіхот,- от тільки незрозуміло, майстре Педро, що саме з вашого добра присвоїв я собі - А то не присвоїли - гукнув майстер Педро.- А те ось канцур'я розкидане-розметане на голій і яловій землі - хто ж його пошаткував і потрощив, як не грізна міць потужної вашої правиці Чиї ж бо сії тіла, як не мої І з чого б я ще контентувався, як не з них - Тепер я остаточно досвідчився,- відповів на те Дон Кіхот,- як досвідчувався уже не раз, а саме мої переслідники-характерники спершу показують мені якийсь правдивий лик, а потім змінюють і лицюють його, як їм заманеться. Слухайте ж, панове-добродійство, кажу вам по щирості, мені примарилось, ніби все, що тут відбувається, відбувається направду, що Мелісендра - то Мелісендра, дон Гайферос - дон Гайферос, Марсилій - Марсилій, Карло Великий - Карло Великий, ось чому я вкинувся в таку пасію і, аби справляти повинність мандрованого рицаря, порвався спомогти й підсобити втікачам, і ось, такою шляхетною метою подвигнений, звершив усе те, чому єсте свідкували. Якщо ж склалось не так, як бажалось, не я причинен, а мої [463]mпереслідувачі-лиходД і хоть я сплоха в лихо вскочив, проте я сам собі присуджую тії збитки відшкодувати. Хай майстер Педро оцінить, скільки тії знівечені ляльки варті. Я ладен негайно сплатити в добрій обіговій монеті кастільській. Майстер Педро вклонився й мовив - На менше я й не сподівався від нечуваної доброти християнської презацного Дон Кіхота з Ламанчі, істинного оборонця й милостивця всіх немаєтних і нужденних скитальців; так ось, панове, нехай пан корчмар і великий Санчо стануть за посередників між вашою милостю і мною і поцінують, чого варті чи могли бути варті поламані ляльки. Корчмар і Санчо згодилися, і майстер Педро притьмом підібрав з землі безголового короля Марсилія Сарагоського й мовив - Зразу видно, що короля вже не воскресити, а тому, з вашого дозволу, я хотів би мати за його смерть, скін і внебовзяття півп'ята реала. - Далій,- сказав Дон Кіхот. - Ось за цей відруб згори донизу,- вів далі майстер Педро, беручи розрубаного цісаря Карла Великого до рук,- небагато заправити п'ять з чвертю реала. - І немало,- вкинув слівце Санчо. - Ні, небагато,- заперечив корчмар.- Я, яко посередник, пропоную округлити до п'яти. - Дати йому цілих п'ять з чвертю,- мовив Дон Кіхот,- чверть реала туди, чверть реала сюди підсумок нинішнього лиха від того не зміниться. І завершуйте боржій, майстре Педро, час вечеряти, я вже намлівся голодом. - За цю ляльку,- сказав майстер Педро,- безносу й однозору, колишню красуню Мелісендру, я прошу, як велить сумління, два реали дванадцять мараведі. - Хай ти сказишся,- гукнув Дон Кіхот,- якщо Мелісендра зі своїм мужем тепер уже принаймні не на кресах Франції їхній же румак не то що біг, летом летів. Отож нема чого продавать мені фиги-миги й тицяти перед носа якусь безносу Мелісендру, тоді як справжня, якщо все гаразд, тепер зі своїм малжонком у Франції розляглась та й жартує, дай Боже, що кому гоже, нам же треба, пане майстре Педро, ходити навпростець і не кривити душею. Що далій Майстер Педро, бачачи, що Дон Кіхотовий розум знову затемнився, і він сів на свого коника, і боячись випустити його з рук, сказав так - Атож, це не Мелісендра, а одна з її служебок. Дайте мені за неї шістдесят мараведі, і ми квити. В такий спосіб поціновано і всіх інших прикалічених маріонеток, і ціну двоє третейських арбітрів дещо скинули на втіху обох сторін; сума, зрештою, набігла до сорока реалів і трьох чвертів. Санчо одразу ж виклав гроші, але майстер Педро вивернув додатково ще два реали на ловитву мавпи. - Дай йому, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- не на мавпу-угадницю, а на кварту-розрадницю, і ще двісті реалів я дав би у віддяку тому, хто міг би сказати напевне, що сеньйора донья Мелісендра і сеньйор дон Гайферос уже у Франції, в родинному колі. - Ніхто не міг сказати цього краще, ніж моя мавпа,- заявив май- [464] стер Педро,- але нині п сам дідько не впіймає. А втім, я думаю, що голод і любов до господаря дадуться взнаки, вночі вона почне нишпорити, а вранці ми з нею, Бог дасть, побачимося. Зрештою та лялькодраківка завершилася, і всі в добрій згоді й лагоді повечеряли коштом Дон Кіхота гойного того вечора, як ніколи. Ще спозаранку поїхав чолов'яга зі списами й галябардами, а як задніло, прийшли до Дон Кіхота попрощатися письмак і пахолок перший повертався додому, а другий збирався далі верстати путь, і Дон Кіхот дав йому на дорогу дванадцять реалів. Майстер Педро більше не ставав з Дон Кіхотом на прю, він-бо добре його знав. Він устав ні світ ні зоря і, підібравши недогибки свого вертепу й підхопивши мавпу, теж подався галайсвіта. Корчмар же, досі з Дон Кіхотом незнайомий, дивувався непомалу і його химородам, і його гойності. Санчо на розказ свого пана вельми гойно йому заплатив, і близько восьмої ранку, попрощавшись нарешті з корчмарем, рицар та його джура покинули заїзд і пустилися в дорогу, а ми з ними не поїдемо, бо нам пора розповісти про інші околичності, потрібні для розуміння сієї знакомитої історії. РОЗДІЛ XXVII, де псується, хто такий майстер Педро та його мавпа, а також оповідається про нещасливий для Дон Кіхота кінець пригоди з ослячим ревом, зовсім супротивний тому, ніж він собі зичив і замишляв Сід Ахмет, дієписець сієї великої історії, такими словами розпочинає новий розділ Присягаюсь яко християнин і католик... з чого його тлумач зауважує, що клятва Сіда Ахмета, з походження, безперечно, мавра, буцімто він християнин-католик, означає лишень ось що достоту як хри-стиянин-католик під час клятви присягається чи повинен присягатися говорити саму правду, так і він присягається, яко християнин-католик, говорити саму правду про Дон Кіхота і зокрема про те, хто такі майстер Педро та його мавпа-угадниця, здатна своїми віщуваннями викликати у всіх навколишніх селах здуміння і подив. Отож він мовить, що всі, хто першу частину цієї історії читав, пригадають, певне, собі Хінеса де Пасамонте, якого вкупі з іншими галерниками визволив Дон Кіхот у Сьєррі-Морені, і за це добродійство та голота злостива і зловорожа відплатила йому невдячністю і кийовим боєм. Той самий Хінес де Пасамонте, прозваний від Дон Кіхота Хінесиком Потягусиком, і поцупив у Санча Панси Сірого, проте в частині першій з вини друкарів вилетіло пояснення, як саме і коли все те скоїлося, через що багато читальників недомислилися і друкарський ляп ставили на карб авторові-забудькові. Та ось Хінес викрав Сірого з-під сонного Санча Панси і зробив це таким самим ярмісом і викрутасом, що й Брунело, коли при облозі Альбраки Сакрипант вихопив у нього з-під ніг коня. Як одзискав Санчо свого осла, ми вже розповідали. Той самий Хінес, боячись потрапити до [465] рук правосуддя й прийняти кару за незліченні свої шахрування та злочини (за ним їх стільки рахувалося і то таких розмаїтих, що він сам списав цілий томище), той самий Хінес постановив пробратися до королівства Арагонського, заліпити собі ліве око й пошитися в вертепни-ки, бо сіпати за нитки й показувати фиглі він був неабиякий мастак. Отож ув одних християн, визволених з берберійського брану, він справив при нагоді мавпу та й вимуштрував її на умовний знак залазити до нього на плече й удавати, ніби щось нашіптує йому на вухо. І тепер, перш ніж нагрянути з своїм вертепом та мавпулею в якесь село, розпитував у сусідів чи там у людей обізнаних, що цікавого сталося в тім селі і з ким саме. От він усе те закмічував, і на почин звичайно розкладав вертеп і ставив то ту, то ту вертепну сценку, але всі незмінно веселі, втішні й широковідомі. А вже після вистави показував зручність і справність своєї мавпи, при цьому попереджав публіку, що вона вгадує минуле й теперішнє, а от щодо майбутнього не тімаха. За кожну відповідь він правив два реали, а з деяких ще дешевше, залежно від того, хто питав; коли ж зупинявся в людей, чиї таємниці знав, то хоч би вони, жалкуючи гроші, від розпитів утримувалися, він усе одно подавав мав-пулі знак, а потім об'являв, що вона сказала йому те-то й те-то, і таки вціляв у мету. Цим він неабияк прославився, і всі ходили за ним тічкою. Бистрий розумом, він придумував відповідь на льоту і нерідко відповідав вельми дотепно, а що в нього ніхто не розпитувався і не доскіпувався, звідки мавпа така вгадниця, то він лудою лудив усіх та знай начиняв капшук. І от, упавши в заїзд, упізнав він одразу Дон Кі-хота і Санча Пансу, а впізнавши, зумів завиграшки великим дивом здивувати і Дон Кіхота, і Санча Пансу, і всіх інших постояльців; правда, це б вийшло йому боком, якби Дон Кіхот, здіймаючи королю Марсилію голову й вибиваючи до ноги кінноту, затнув мечем трошки нижче,- та про це вже йшлося в передущому розділі. Ото і все, що треба про майстра Педро та його мавпу розповісти. А тепер вернімося до Дон Кіхота з Ламанчі. Виїхавши з заїзду, він поклав собі спершу навідати береги річки Ебро та її околиці, а потім рушити в місто Сарагосу, оскільки до турніру залишалося ще чимало часу. З цим наміром пустився у путь і за два дні дороги з ним не сталося нічого достойного опису, аж це третього дня, беручись на узгірок, почув він суремний рев, барабанний дріб та пальбу з пищалей. Він був подумав, що це йдуть жовніри, і, щоб глянути, під-острожив Росинанта й виїхав на пагорок. От зіп'явся він на шпиль, глядь, а під горою аж роїться від людей, душ, як йому здалося, двісті, озброєних чим-попадя, як-от ратищами, самострілами, бердишами, списами й галябардами, хто пищалі мав, хто круглі тарчі. Спустився наш гідальго з пагорба і під'їхав до загону так, що міг ясно розгледіти короговки, розрізняти їхні барви й відчитувати гасла, на них. написані; надто йому впав до віч один девіз на прапорі чи короговці з білого атласу було вдано мов живого віслючка сардинського, голова задерта, паща роззявлена, язик висолоплений - словом, у такій поставі, ніби збирався ревіти, а довкола буйними літерами виписано такий двовірш Як осли, ревіли ревно Два алькальди недаремно. [466] З сього знаку виснував Дон Кіхот, що ці люди, певне, ревуни-ослят-ники, от він сказав про те Санчові й розтлумачив, що на стягові написано. І додав, що той, хто йому про цю пригоду оповідав, очевидно, вклепався, кажучи, що ревіли двоє рехідорів, бо з віршиків на прапорі виходить, що то алькальди. На те відрік Санчо Панса - Пане мій, менше тим переймайтеся. Можливо ж, ті рехідери-ревуни та вже поробилися в тім селі алькальдами, тоді їх можна титулувати і так, і так. Тим паче що сіль цієї сторії не в тім, хто ревів, алькальди чи там рехідори, а в тім, аби ревіли, бо ревіти по-ослячому є від чого і алькальдові, і рехідорові. Коротше, нашим мандрівникам стало на очі, що то обсміяне село вийшло битися з сусідами пересмішниками, які заливали йому сала за шкуру. Дон Кіхот подався просто до сельчан, засмутивши тим непомалу Санча, не дуже охочого до такого роду турбацій. Загін прийняв його як підмогу, гадаючи, що він їхня сторона. Піднявши наличчя, Дон Кіхот з шляхетною звагою й гідністю під'їхав до корогви з зображенням осла, і тут його обстала вся військова старшина, витріщивши на нього очі, здивована, як усі ті, хто вперше бачив його. Помітив Дон Кіхот, як пильно його розглядають, не обзиваючись ні словом і ні про що не питаючись, надумав з цієї мовчанки скористатися і, порушуючи свою власну, покликнув товстим голосом - Панове-добродійство, я хочу виголосити перед вами орацію і якнайщиріше прохаю не перепиняти мене, поки вона вам не увіриться й не уїсться. Якщо ж уїсться, подайте мені знак, і я одразу покладу собі на уста печать, а на язика камінь. Усі заявили, що він може виголосити орацію і що вони послухають його залюбки. Діставши дозвіл, Дон Кіхот провадив так - Я, панове-добродійство, мандрований рицар, моє ремесло - воєнна справа, а покликання - оступатися за тими, хто цього оступання потребує, і відзволяти окривджених. Аж кілька днів тому прознав-єм про вашу недолю і про те, чому ви беретеся раз у раз до броні, жеби помститись на ваших ворогах. От я добре зглибив вашу справу і зробив висновок, що ведлуг поєдинкових правил даремно ви себе за ображених маєте, бо ніяка приватна особа не може образити всієї громади, якщо тільки не оскаржить усіх посполу у зраді, коли напевне невідомо, хто саме той здрайця. Приклад такий подає нам дон Дієго Ордоньєс де Лара, він оскаржив усіх саморранців, бо не відав, що в зрадецькому царевбивстві лише Велідо Дольфос винний. Через те кинув оскарження всім, і отже, всім довелося взяти на себе відповідальність і віддати віть за віть. А втім, звісно, сеньйор дон Дієго переборщив і своїм викликом хильнув через міру, бо навіщо ж викликати на герць мертвих, воду, збіжжя, ще не народжених малят і всяке інше подріб'я й мализну, в тому виклику перераховану, ну, та що його вдієш щоб прибрехати, не пожалієш батька-матір. Так ось, оскільки одинак образити цілого царства, моцарства, міста, а села й поготів не годен, то зрозуміло, що й нема чого за образу, буцімто завдану вам, мститися, бо образи тієї якраз і нема. Чи ж годиться, щоб жителі Дзиґарів та чубились з тими, хто дражнить їх дзигарниками, а також і миловарниками, повидляни- [467] ками, каструльниками чи китенятами та іншими сельчанами, чиї клички й прізвиська на устах у кожного пахолка і в усякої низоти! Чи подобен-ство, щоб усі ці достойні громадяни ображалися на прізвиська й мсти-лися, а їхні шпаги з леда-чого так і човгалися туди-сюди в піхвах, наче коліно в тромбоні Ні, ні, боронь Боже, хай Господь милує! Мужі обачні й панства праволожні беруться до зброї й меча добувають, важачи собою, своїм життям і майном лише в чотирьох випадках по-перше, в обороні віри католицької, по-друге, в обороні власного життя, бо так велить закон Божий і таке наше природне право, по-третє, в обороні гонору свого, родини і майна, по-четверте, на службі в короля, коли справедлива війна ведеться, назвімо ще й п'ятий випадок - а втім, його можна другим вважати - в обороні своєї вітчизни. До цих п'яти головних приводів ми маємо право долучити ще й інші, такі самі слушні й розумні причини, щоб до зброї узятися, але про тих, хто підносить її через якусь дурницю, здатну радше насмішити й повеселити, ніж образити, можна подумати, що вони без десятої клепки в голові. До того ж помста несправедлива (а справедливої помсти на світі'й не буває) суперечить нашій святій вірі, а свята віра велить нам робити добро ворогам і любити ненависників наших, ця заповідь здається нездійсненною лише тим, хто помишляє більше про мирське, ніж про Божеське, і живе плоттю, а не духом, бо Ісус Христос, істинний Богочоловік, який не брехав, не міг і не може зроду брехати, даючи нам закон, сказав, що ярмо його любе і тягар легкий, а отже, не міг заповідати нам нічого надсильного. Тож, панове-добродійство, за всіма законами Божими і людськими виходить, що повинні-сте спокоїтися і втишитися. «Хай мене диявол порве,- сказав тут собі Санчо,- якщо мій пан не богослов, принаймні він на богослова кап-у-кап скидається». Дон Кіхот звів дух і, бачачи, що всі мовчать і все ще його слухають, збирався провадити орацію далі і провадив би, якби не далася взнаки Санчова бистроумність, той-бо, побачивши, що його пан замовк, похопився поперед нього. - Пан мій Дон Кіхот із Ламанчі, раніше відомий під прибраним ім'ям Лицаря Сумного Образу, а нині званий Лицар Левів, високооду-кований гідальго,- мовив джура,- в латині та гишпанщині підкований, що той бакаляр, і в усьому, що він мовить і радить, одразу видно зацного войовника, і всі, як єсть, поєдинкові правила-регули знає як оченаш, отож вам нічого іншого не залишається, як послухатися його, ось вам хрест святий, не прогадаєте. Тим паче що ви своїми вухами чули через самий лишень ослячий рев ображатися дурне діло. Пригадую, пахолятком я ревів по-ослій скільки мені влізе, і то з власного почину, та так же лепсько й ловко, що на мій рев озивалися всі осли в селі, а все ж мене ставили не за перевертня, а за отецького сина, за дитину з високомисної родини. Щоправда, на той мій хист чимало заздростило сільських задавак, ну, та я чхав на них. Аби ви переконалися, що я не брешу, то осьо стривайте й послухайте. Адже се ціла наука, все 'дно що те плавання, як хто вже навчився, зроду не забуде. На сім слові приклав він руку до носа й ревонув так, аж по всіх околичних долах виляски розсипались. Але тут один гречкосій, який стояв поблизу, гадаючи, що над ними коверзують, махнув кийком і так-його [468] потягнув, що Санчо Панса поточився й брязнув додолу. Побачивши Дон Кіхот, що Санча так немило трактовано, нахопив списа на руку й ринувся на напасника,але перед ним стала жива стіна, тож відомщати було годі; ще й більш од того, бачачи, як посипався камінний град і як на нього вискалились тисячі самострілів та мушкетів, Дон Кіхот повернув Росинанта і чвалом покатав геть, з усієї душі припоручаючи себе Богові й благаючи вирятувати його від напасті, бо Дон Кіхот щохвилі ждав, що йому буде прострелено груди наскрізь, і раз у раз тамував віддих, дослухаючись, чи не свистить над вухом куля. Проте вої лише пильнували його панічної втечі й пальби не відкривали. Неборака Санча, скоро він очухався, вони поклали поперек Сірого й пустили їхати за своїм паном. Правити Санчо все ж був нездольний, і Сірий сам потрюхикав слідком за Росинантом, від якого не відступав ні на ступінь. Дон Кіхот уже відмахав добрі гони, а потім обернувся, глядь, аж за ним їде тільки Санчо і ніхто не женеться, він і спинився. Аж до вечора простояло там вояцтво, проте його ворог на бій не вийшов, от воно, раденьке й веселеньке, вернулося до села; знало б воно звичаї та обичаї стародавніх греків, то неодмінно в цім місці склало б трофей. РОЗДІЛ XXVIII Про події, які, за Бен-Енхелі, не втаяться, викриються, треба лише уважно прочитати цей розділ Коли сміливець врізає поли й тікає від небезпеки, значить викинулася зрада, а мужам обачним треба шануватися, поки не трапилось ліпшої нагоди. Саме цю істину й довів своїм прикладом Дон Кіхот. Давши хлопам повну волю казитися, а розсатанілому загонові почати ворожі дії, він узяв ноги на плечі, забувши і про Санча, і про його сутугу, і не зупинявся, поки не відчув себе в безпеці. А Санчо, як уже сказано, слідкував слідком, лежачи поперек осла. Нарешті спобіг він свого пана, уже зовсім притомний, а спобігши, звалився з Сірого до Росинантових ніг, увесь збитий, змолочений, ледь живий та теплий. Дон Кіхот іспішився, щоб оглянути рани, але побачивши, що той цілий-здоровий, майже з серцем сказав - Знайшов час, Санчо, ревіти ослом! Де ж ти чув, щоб у домі вішальника та згадували про вірьовку І хіба до твоєї ослячої музики не найкращий супровід кийки Дякуй, Санчо, Богові, що вони благословили тебе лиш кийком, а не похрестили булатом. - Я не можу відповідати,- сказав Санчо,- бо в мене таке враження, ніби в мене зараз говорюча спина. Сідаймо ж верхами та гайда звідси, я вже по-ослій зроду не ревітиму, та не стану ж і мовчати про те, як мандровані лицарі тікають і кидають своїх добрих джур на поталу ворогам, а ті їх молотять в околіт, як снопи. - Не утікають, а відступаються,- відповів Дон Кіхот.- Пора тобі, Санчо, знати хоробрість, не підшита розважливістю, називається [469] зухвальством, а подвиги зухвальців приписуються радше щасливому трапункові, ніж їхній одвазі. Отож, кажу тобі, я не тікав, а відступав взором тих численних одчаюг, що шануються до кращої нагоди. Романи повні таких прикладів, і я не наводжу їх зараз, бо це й тобі пожитку не дасть, і мені не принесе втіхи. Тим часом Санчо з Дон Кіхотовою поміччю вмостився на Сірого, Дон Кіхот теж спав на Росинанта, і вони рушили до топільнячка, що зеленів за чверть милі попереду. Санчо знай справляв ухи та охи; на Дон Кіхотів запит, чому він так бідкається, Санчо одказав, що йому хребтина від куприка до карка болить так, аж млосно. - А біль цей,- вирік Дон Кіхот,- безперечно, ось від чого кий, яким тебе обкладали, був довжезний і рівний, тож він і полатав усі ті хребці спини, які болющі, а сягнув би ширше, то було б ще дошкульніше. - Господи помилуй! - гукнув Санчо.- Ваша милость розмаяла мої сумніви, та ще вилила все таким простим словом. Достолиха! Невже незрозуміло, якої холери болить у мене спина, і треба ще розжовувати, що болять у мене саме ті кісточки, по яких кий погуляв Якби у мене заболіла щиколотка, я б, може, ще загадався, чого це вона боляща, а у мене забите болить, то й нема чого голови сушити. Воістину, паночку мій гойний, чужу біду руками розведу, і я щодня переконуюсь усе більше, що від вашого товариства нічого путнього не вийде, допіру ви дали мене обпалкувати, а потім уп'ять повторяться гойданки на ковдрі та інші дитинні втішки та смішки, сьогодні мені довелося спину підставляти, а взавтра, чого доброго, підставиш очі. І хіба не ліпше було б (ось тільки я песиголовець і без царя в голові), хіба не ліпше було б, кажу, вернутися мені додому, до жінки й діток, ростити їх і чим Бог пошле годувати, а не валасатися за вашою милостю непутньою путею і бездорожньою дорогою, не доїдаючи і не допиваючи. А вже те мені спання! Відмір, брате джуро, сім стіп землі, а якщо хочеш, то ще стільки, тут ти сам собі пан, призволяйся, контентуйся, розлягайся, скільки тебе стане. Бодай він згорів на кострищі, бодай розсипався попелом отой найпервий, хто затіяв усю тую мандровану лицарію, чи принаймні пер-вий, хто схотів піти джурою до тих глупаків, якими, певне, були колись мандровані лицарі. Про нинішніх не мовлю нічого, я їх маю шанувати, якщо й вашець до них належить, бо щодо розуму й проречистості на слово вашець самому куцові носа втре. - Закладаюся головою, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- ось зараз, коли ти теревениш, не вгаваючи, у тебе нічого не болить. Шпар, сину мій, усе, що тобі слина на язик принесе, аби лиш у тебе нічого не боліло, я ж без ремства стерплю усі твої нечемні речі. Якщо тобі так кортить повернутися додому, до жінки й діток, я тобі не завгорюю, боронь Боже! Гроші мої в тебе, полічи, скільки днів минуло відтоді, як ми втретє виїхали з села, прикинь, скільки ти можеш і повинен заробити за місяць, і видай собі сам. - Коли я служив у Томе Карраска,- відрік Санчо,- батька бака-ляра Самсона Карраска, добре відомого вашій милості, я заробляв місячно два дукати, не рахуючи харчі, а скільки мені взяти з вашої милості - це вже не знаю, знаю лишень, що в джури мандрованого ли- [470] царя більше клопоту, ніж у сільського наймита; у наймах ми, щоправда, хоч би як удень гарували, хоч би як тужилися, проте ввечері ми сьорбаєм юшку і лягаємо спати в постіль, зате на службі у вашеці я про постіль і думати забув. Якщо не рахувати кількох днів, проведених у дона Дієга де Міранди, того шумовиння з Камачових казанів, яким я побенкетував, і всього, скільки я з'їв, спив і зіспав у Басільєвому домі, решту часу я спав на голій землі просто неба, зазнавав, як кажуть, шурі-бурі й знегіддя, жував грудку сиру й лустку хліба і пив воду з ручаїв і джерел, що траплялися нам по безвинах. - Визнаю,- сказав Дон Кіхот,- усе, сказане тобою, Санчо, свята правда. Скільки ж, по-твоєму, надвишки проти Томе Карраска я маю тобі заплатити - Я так думаю,- відповів Санчо,- якщо ваша милость накине по два реали місячно, то це буде по-божеськи. Але це тільки моя заслу-женина, а за те, що обіцяли дати мені на врядування острів, було б слушно накинути ще шість реалів, тож разом набіжить тридцять реалів. - Знаменито! - гукнув Дон Кіхот.- Щодо заслуженини, то значить так ми виїхали з села двадцять п'ять днів тому, отож порахуй, Санчо, скільки я тобі винен, і виплати, як я вже сказав, собі власноруч. - Е, ні, дзуськи! - скрикнув Санчо.- Ваша милость дуже помиляється в своїх розрахунках, бо за обіцяний острів треба рахувати з того дня, як ваша милость мені його обіцяла, і аж по день нинішній. - Скільки ж минуло, Санчо, відтоді,- спитав Дон Кіхот,- як я тобі обіцяв його - Якщо пам'ять мене не змилила,- відповів Санчо,- має бути літ двадцять з гаком. Дон Кіхот ляснув себе по лобі, гучно зареготався і промовив - Але ж я провів у Сьєррі-Морені і взагалі пробув у виправах близько двох місяців, а ти кажеш, Санчо, що я обіцяв тобі острів двадцять років тому! Ну, то ось що я тобі скажу ти хочеш, щоб усі мої гроші, передані тобі на схов, пішли на твою заслуженину. Якщо це так, то я тобі їх віддаю негайно, бери на здоров'я, я волію залишитися жебраком, без копійки в кишені, аби лиш спекатися такого ледачого джури. Але скажи мені, порушнику законів, джурі мандрованих рицарів прописаних, де ти бачив чи де читав, щоб якийсь зброєноша мандрованого рицаря торгувався зі своїм паном «Скільки ви мені положите місячно» Поринь, поринь-но, настиро, гунцвоте, іроде, бо саме ти такий, а не інакший, поринь, кажу, в маре магнум рицарських історій, і якщо тобі трапиться, щоб хтось із джур вирік або навіть подумав про те, що зараз вирік ти, то ти можеш накарбувати ці слова на моєму чолі і на додаток з'їздити чотири рази по вуху! Ану ж бо, підбери поводдя чи радше оброть свого Сірого і гайда додому - зі мною вкупі ти не ступиш більше ані кроку. Ось вона, віддяка за мій хліб! Ось кого я збирався нагородити! Ось у кому більше товарячого, ніж людського! Як, саме тепер, коли я замірявся так тебе вознести, щоб усі наперекір твоїй жінці величали тебе ваша вельможність, ти покидаєш мене Як, ти їдеш саме тепер, коли я вирішив остаточно й безповоротно настановити тебе губернатором найкращого острова на світі Коротко, ти сам колись сказав, що деяких тварюк медом не годують. Ослом єси, ослом ти зали- [471] шишся і ослом тобі бути до останнього твого подиху, бо я певен, що тобі бас урветься раніше, ніж ти здогадаєшся й збагнеш, що ти бидло. Санчо очей не спускав з Дон Кіхота, поки той костирив його, і нарешті відчув такі гризоти, що на очі йому наринули сльози, і він пролебедів так - Паночку мій, визнаю, що з мене цілковитий осел, лише хвоста мені бракує; якщо ваша милость звалить мені його начепити, то я вважатиму, що він висить на місці, і служитиму за осла довіку. Простіть мене, ваша милость, і згляньтеся на мою глупоту, адже я що те немовля і кругом невіголос, і якщо я плескаю язиком, то незумисне, така в мене слабість, а хто грішить і кається, тому гріхи відпускаються. - Я здивувався б, Санчо, якби ти не втулив до своєї промови якоїсь такої приказки. Що ж, якщо ти каєшся, то я тебе прощаю, але дивись, дбай не лише про власний зиск. Постарайся бути мужнім, держись цупко і бадьорись, сподіваючись на спевнення моєї обіцянки; щоправда, вона запізнюється, але се не значить, що вона нездійсненна. Санчо відповів, що так воно й буде і що він неодмінно опанує себе. Тут вони в'їхали в топільняк, і Дон Кіхот уклався у стіп береста, а Санчо у стіп бука, бо як відомо, ці й подібні дерева стопи мають, а от рук зроду. Санчо провів пекельну ніч, бо від роси духопелики щеміли дужче, а Дон Кіхот, як звикле, поринув у свої міркування, та все ж сон, зрештою, склеїв повіки обом, а вдосвіта вони помандрували далі, правлячись до берегів славетного Ебро, і там з ними сталося те, про що оповімо в наступнім розділі. РОЗДІЛ XXIX Про знакомиту пригоду з зачарованим човном їдучи отак мірною і виміряною ходою, через два дні по виїзді з то-пільнячка Дон Кіхот і Санчо Панса прибилися до берегів Ебро. Річний краєвид неабияк звеселив Дон Кіхота, він милувався на пишність берегів, прозірчастість струменів, тихість, джерелястість і дзеркальність вод, і це уроче видиво навіяло йому безліч відрадних спогадів. З особливою яскравістю зринуло в його пам'яті все бачене в печері Монтесіноса, і хоча мавпа майстра Педро сказала йому, що тільки почасти ті з'яви правда, а інші, мовляв, злуда, а все ж він більше схилявся вважати їх за дійсність, тоді як Санчо, навпаки, твердив, що все те мара. От їдуть вони, їдуть, аж гульк - стоїть припнутий до стовбура прибережного дерева човник, безвесельний і обезснащений. Роззирнувся Дон Кіхот на всі боки - ні лялечки, не роздумуючи довго, плиг із Росинанта і звелів Санчові злізти з Сірого й міцно примотузити обох ступаків до прибережної верби чи прибережної тополі. Санчо поцікавився, задля чого ж таке нагле спішування й конов'язь. Дон Кіхот відповів так - Щоб ти, Санчо, знав ось та лодія довідне й безсуперечно закликає мене й запрошує сісти в неї й пливти рятувати якогось рицаря чи іншого бідолаху великого коліна, що вкусив біди, бо то цілком у дусі [472] рицарських романів і в дусі тих характерників, що в цих романах і міркують, і діють коли якийсь рицар ускочить у халепу й відкаснути від напасті його може якийсь інший рицар, і хоть вони віддалені між собою на дві або три тисячі миль, ба навіть більше, чорнокнижники саджають сього другого рицаря на хмару або посилають по нього лодію і в млі ока перевозять летом або ж морем на те місце, де в нього шукають поради. Так ось, Санчо, цю лодію й причалено задля сієї мети, і все це така правда, як те, що зараз день, і поки ще не смеркло, припни Сірого й Росинанта і з Богом, я сяду в човна, навіть якби мене від цього відраювали всі босі братчики. - Якщо так,- відповів Санчо,- і якщо вашець збирається щокрок чинити, так би мовити, витворки, то мені залишається тільки слухатися й схилити голову, за прислів'ям «Що накажуть, то й роби, та й хліб панський тереби». І все ж для годиться хочу вашу милость остерегти як на мене, цей човник належить не якимсь характерникам, а рибалкам місцевим, адже в цій річці водяться найкращі на світі пструги. Кажучи сеє, Санчо прив'язував ступаків, з великим жалем сердечним полишаючи їх на опіку й догляд чорнокнижникам. Дон Кіхот сказав, щоб він не переймався тим, що німина залишається ніби напризволяще, бо той, хто перенесе їх на лімітрофи, подбає і про їхніх тварин. - Я не розумію, що це за налий трохи,- сказав Санчо,- зроду такого слова, не чував. - Лімітрофи,- відказав Дон Кіхот,- значить креси, чужедальні краї, і не дивина, що ти сього слова не знаєш, тобі ж не обов'язково знати ще й латину, а то дехто запевняє, що знає, а насправді в ній ні бе, ні ме. - Гаразд, прив'язав,- сказав Санчо.- А що нам робити далі - Що робити - перепитав Дон Кіхот.- Хреста на себе покладімо та віддаймо котвицю, себто сідаймо в лодію та вріжмо чалку, якою її припнуто. На сім слові він скочив у човна, Санчо за ним, перерізали чалку, і човен почав поволі відчалювати від берега. Узрівши Санчо, що він уже на два сажені від берега, затрусився ввесь у передчутті згуби, але найбільше він зажурився, почувши ослячий рев і побачивши, як борсається і рветься на припоні Росинант. Отож він сказав свойму панові - Сірий заревів з туги за нами, а Росинант силкується вирватися на волю й кинутися за нами уплинь. Спокійтеся, найлюбіші друзі! Скоро ми побачимо, як нерозумно вас покидати, схаменемося й вернемося назад. І тут він так залився дрібними, що Дон Кіхот угнівився й сказав роздратовано - Чого хвоста підгинаєш, страхопуде Чого реви розпустив, серце масляне Хіба тебе хтось гонить, хіба тебе хтось напастує, щуряча твоя душа Чого тобі бракує, побідахо, в достатках купаному Чи, може, ти блукаєш босо й пішо по Рифейських горах, а не сидиш ото на лаві, як той архідук, пливучи спокійним нуртом сієї чудової ріки, звідки ми небавом випливемо в чисте море Е, та ми, надїсь, уже вийшли в море і вчистили принаймні сімсот, а то й усі вісімсот миль, аби я прихопив астролябію, я б визначив висоту бігуна і сказав би тобі точно, [473] що ми вже проїхали чи от-от проїдемо лінію рівноденника, яка поділяє й перетинає протилежні дві півкулі на однаковій од бігунів відстані. - А коли ми перетнемо оту, як ви кажете, линію вареного равлика,- спитав Санчо,- то скільки ми тоді проїдемо - Немало,- відповів Дон Кіхот,- бо як облічив Птоломей, чи не найбільший за всі віки космограф, поверхня води і суходолу на нашій земній кулі дорівнює триста шістдесяти градусам, от ми з тобою, досягнувши цієї лінії, проїдемо якраз половину. - На Бога,- відрік Санчо,- навіщо вашій милості отой косматий грап Халамай чи Малахвай, чи як там його Посміявся Дон Кіхот, почувши, як Санчо Панса пояснив собі прізвище й заняття космографа, і сказав так - Бачиш, Санчо, гишпанці і ті, хто сідає на судно в Кадісі й вирушає до Ост-Індії, довідуються про те, що вже минули згадану лінію рівноденника, ось із якої прикмети у них раптово гине нужа, хоч би скільки її там водилося, отож-бо потім на судні її ні за які гроші не знайдеш. А тому, Санчо, поськай у себе в підкрижжі як упіймаєш щось живе, то сумніви наші відпадуть самі по собі, а як не впіймаєш, значить, ми цю лінію вже проминули. - Я нізащо в це не вірю,- відповів Санчо,- звісно, я зроблю так, як вашець велить, але все-таки ніяк не дошолопаю, навіщо здалися такі спитки, якщо я на власні очі бачу, що ми не більше ніж на п'ять ліктів від берега відпливли і на два лікті не збочили від того місця, де пробуває наш товар, бо Росинант і Сірий усе ще на тому припоні, і якщо прикинути на око, як я зараз роблю, то, далебі, ми пливемо й просуваємося вперед мурашиною ходою. - Ти, Санчо, проведи краще той дослід, про який я тобі казав, а про інше байдуже тобі ж невтямки, що таке великі кола, лінії, паралелі, зодіяки, екліптики, бігуни, сонцестояння, рівнодення, планети, знаки, точки перетину й розташування світил у сферах небесній і земній. От якби ти на цьому всьому розумівся бодай трішки, ти б цілком усвідомлював, скільки паралелей ми вже перетнули, скільки знаків бачили, скільки сузір'їв зосталося у нас позаду і скільки ще зостанеться. І я тобі ще раз кажу пошукай у себе і поськай - я певен, що зараз ти чистіший від аркуша білого й гладенького паперу. Санчо почав у себе ськати і, поволі провівши рукою по лівій нозі й полапавши під коліном, звів голову, глянув на свого пана і сказав - Або цей спиток ні до чого, або ми ще дуже далеко від того місця, про яке ви мовите. - Як - спитав Дон Кіхот.- Хіба ти піймав хоч одну - Ба, навіть кілька! - гукнув Санчо. І, стріпнувши пучками, сполоснув усю руку в воді. А тим часом човен тихо плив посеред річки, і несла його аж ніяк не таємнича сила і не чарівник-невидимець, а неторопка о тій порі і спокійна течія. Аж це попереду посеред річки показалися кілька водяних млинів, узрівши їх, Дон Кіхот промовив до Санча гучним голосом - Дивись, ген там, о друже мій, бовваніє чи то город, чи то замок, чи то твердиня, де має сидіти якийсь ув'язнений рицар альбо якась зневажена [474] королева, інфанта чи принцеса, і ось для того, щоб запомогти їх, мене сюди й перенесено. - Про який, до лиха, город, про яку твердиню чи замок ви, мось-пане, правите - покликнув Санчо.- Хіба ви не бачите, що це млини-водяки, на яких мливо мелють - Цить, Санчо,- сказав Дон Кіхот.- Млинами вони тільки здаються, але се не млини. Я вже казав тобі, що чари мають силу змінювати й лицювати правдиву сутність усіх речей. Не кажу, що ця зміна справді реальна, ні, вона відбувається лише в нашій уяві, як теє доводить приклад з перечаруванням Дульсінеї, єдиної утіхи моєї і надії. Тим часом човен опинився на бистрині, і його понесло вперед швидше, ніж досі. Млинарі, які на млині поралися, побачивши, як човен з людьми затягує в чорторий під млинові колеса, похапали довгі жердини й повибігали на греблю, щоб човен перейняти. Оскільки їхні лиця й одежа уборошнилися, вони могли налякати будь-кого. Вони репетували, як на пуп - Куди ви, чортове насіння, претеся Вам що, життя не любе Чого вам треба Утопитися чи попасти під колеса, щоб вас істерло на потерть - А не казав я тобі, Санчо,- озвався на те Дон Кіхот,- що ми саме дісталися тих місць, де мені доведеться виявити всю міць моєї доблесної правиці Диви, скільки лотрів і шельм повибігало мені навстріч, скільки маняків переп'яло мені шлях, як гримасують і корчаться тії страшидла... Ну, начувайся ж тепер, гультяйство! І ставши у човні на весь зріст, почав похвалятися зичним голосом на тих млинарів - Голото зловорожа й лиха, пустіть на волю й поверніть свободу особі, ув'язненій у цій вашій чи то твердині, чи то темниці, байдуже, якого вона стану чи коліна, високого чи низького; єстем Дон Кіхот із Ламанчі, а ще іменований Рицар Левів, і мені з призволу високих небес судилося щасливо звершити сюю пригоду. Так мовлячи, добув він меча і почав вимахувати в повітрі, погрожуючи млинарям. Ті, чуючи його бридню, але не розуміючи аніже, все силкувалися впинити човна, якого закручувало в вир під колеса. Санчо упав навколішки, ревно молячись, щоб небо його відзволило від такої видимої напасті, і так воно й сталося завдяки сприту й тямущості млинарів; наставивши жердини, вони спинили човна, але при цьому перекинули його, і Дон Кіхот укупі з Санчом попадали у воду. Дон Кіхот, дарма що плавав мов качур, через свій важенний панцер двічі пурнав на саме дно, тож аби млинарі не скочили у воду і не повиносили їх обох майже на руках, тут би їм і саксаган. Коли ж їх повитягувано на берег, до рубчика намоклих і напоєних по саме нікуди, Санчо вклякнув і, згорнувши руки й утупившись у небо, довго й палко молив Бога, щоб у майбутньому він звільнив їх Ац необачних схотінок і замірів його пана. Аж тут надбігли рибалки, власники човна, розбитого під млиновими колесами на друзки; побачивши ту кораблетрощу, накинулися вони на Санча й почали роздягати його, а з Дон Кіхота зажадали сплати втрат. Той же, вельми спокійно, ніби нічого не сталося, ознаймив млинарям і [475] рибарям, що він залюбки заплатить за човна, але з умовою, що вони випустять на волю усіх осіб, ув'язнених у їхнім замку. - Про яких ув'язнених і про які замки ти торочиш, голово капустяна - гукнув один млинар.- Ти що, хочеш забрати з собою тих, хто привіз сюди мливо «Годі! - сказав про себе Дон Кіхот.- Це все одно що волати в пустелі, намагатися схилити сю голоту зробити добрий учинок чи вволити чиюсь просьбу. Певне, в сій пригоді зіткнулися два могутніх чорнокнижники, і що один заміряється зробити, то другий йому перебаран-чає один послав мені сюди лодію, а другий вивернув мене в воду. Хай уже сьому зараджує сам Пан Біг, бо весь наш світ - то клубок капостей і суперечливих поривань. Я тут безпорадний!» Відтак підніс голос і, повернувшись у бік млинів, сказав - Приятелі, хоть би ви ким там єсьте, ув'язнені в тій тюрмі, пробачте мені на моє і ваше безголов'я, не здолаю я вас із того полону вибавити. Для іншого, певне, рицаря призначено й припасено тії славетні чини. На сім слові він поєднався з рибалками й заплатив їм за барку п'ятдесят реалів, які Санчо вручив вельми неохоче, мурмочучи - Ще одне таке баркування - і всі наші грошики підуть на дно. Рибалки й млинарі неабияк чудувалися, споглядаючи цих двох химо- родників, таких несхожих на інших людей, і ніяк не могли дорозуміти-ся, до чого всі ті Дон Кіхотові орації й просьби. Нарешті, взявши їх за зайдиголів, вони покинули їх і вернулися до млинів і халуп. А двоє глупаків, Дон Кіхот і Санчо, до двох своїх ступаків, і на тім пригода з зачарованою лодією й завершилася. РОЗДІЛ XXX Про зустріч Дон Кіхота з прегарною мисливицею Сумні й непишні вернулися до своїх ступаків рицар і джура, надто журився Санчо, чиє серце кров'ю обкипало, як доводилося сягати до панського капшука, йому все здавалося, ніби він не гроші виймає з нього, а вириває собі око з лоба. Отож вони мовчки посідали верхами й покинули береги знакомитої ріки; Дон Кіхот затоплений у своїх любовних мареннях, а Санчо в мислях про своє звеличення, тепер ще химерніше, ніж будь-коли; хай чоловік і з дуринкою, він усе ж таки добре розумів, що вчинки його пана, всі чи сливе всі, навісноголові, і тому шукав нагоди, не беручи рощоту й не прощаючись із паном, чкурнути й вернутися додому. Одначе фортуна все переграла по-своєму, і потерпав він даремно. Склалося так, що другого дня навзаході Дон Кіхот, виїжджаючи з лісу, кинув погляд на зелену луговину і на другому краю її узрів людський гурт; наблизившись до нього, він збагнув, що то соколині лови. Тоді він під'їхав ближче й побачив витворну даму на білому, як сніг, коні-виноході під зеленим чапраком і сріблястим сідельцем. Дама також [476] була в зеленому строї, такому пишному й ошатному, що здавалася самою ошатністю; на лівій руці в неї сидів кречет. От Дон Кіхот одразу здогадався, що перед ним якась родовита сеньйора, а інші мисливі - то її почет. Так воно й виявилося. Дон Кіхот звернувся до Санча - Біжи, Санчо-сину,- сказав,- і передай тій пані на ступакові з кречетом, що я, Рицар Левів, цілую руки її ліпоті, і якщо її ясновельможність попустить, сам явлюсь поцілувати їй руки й прислужитися їй, скільки дозволить моя снага і побажає її високість. Та тільки, Санчо, гляди, добирай вирази й утримуйся усмачувати свою посельську мову улюбленими твоїми помовками. - Знайшли усмачувальннка! - відповів Санчо.- Кому ви це говорите Чи ж первина мені справляти посельство до високих і пишних паній - Опріч того випадку, як я посилав тебе до сеньйори Дульсі-неї,- зауважив Дон Кіхот,- я не пам'ятаю, щоб ти посельствував, принаймні на службі у мене. - Ваша правда,- мовив Санчо,- але бувши винним, треба бути й платним, а в багатому домі не баряться з вечерею. Я хочу сказати, що мене не треба напучувати та урозумляти, бо я знаю, з чим його їдять, і зроду не дам маху. - Вірю тобі, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- ну, час добрий тобі і Боже поможи! Санчо рвонув з копита і, підскакавши до прегарної мисливиці, зіскочив із Сірого, приклякнув на коліно і сказав - Гожа пані, он той лицар, якого звати Лицарем Левів, то мій пан, а я сам його зброєноша, і вдома мене кличуть Санчом Пансою. Так ось той Лицар Левів, іменований недавно ще й Лицарем Сумного Образу, присилає мене вашу ясновельможність просити, аби ви ласкаво рачили йому з вашого призводу, згоди й волі вволити його прагнення, а прагне він, як він мовить сам, та й я так мислю, служити вашій захмарній великості і хорошості, і от якщо ваша достойність дозволить, то це вийде на її руч, а він від цього узискає найбільшу ласку і вдоволення. - Воістину, бравий зброєноша,- відповіла на те пані,- ти нічого не забув з того, що при виконанні такого посельства належить. Устань же, негоже-бо колінкувата джурі такого знакомитого рицаря, яким єсть Рицар Сумного Образу, добре нам уже знаного. Встань же, друзяко, і скажи свому панові, що він прибув саме вчасно і що я та мій мал-жонок запрошуємо його до нашого лїтошнього палацу. Звівся на рівні Санчо, вражений як вродою ласкавої пані, так і її великою ґречністю і приязністю, а найбільше тим, що вона - як уже казала - чула про Рицаря Сумного Образу, а як не величала його Рицарем Левів, то запевне тим, що прибрав він собі того титула недавно. Потому дукиня, чийого імені ми ще не знаємо, спитала в Санча - Скажи-но мені, брате джуро, чи не про твого пана видрукувано книгу під титулом «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» і чи володаркою душі своєї не обібрав він таку собі Дульсінею Тобоську - Це саме той, пані,- відказав Санчо,- а джура, виведений там, чи принаймні буцімто виведений, під іменем Санча Панси, се я, якщо [477]тільки мене не підмінено в колисці, себто, я хотів сказати, в книгопе-чатні. - Все це мене вельми радує,- сказала дукиня.- Та їдь, брате Сан-чо, і скажи свому панові, що він буде гість дорогий і бажаний у моїй дідизні і що нічого на світі не могло мені дати більшої втіхи, ніж його одвідини. Дослухавши таку доброзичливу відповідь, Санчо, перейнятий захватом, повернувся до свого пана і передав йому все, що сказала та висока пані; при цьому він немудрою та щирою мовою підняв угору над усяку міру велику її красу, обіхідливість і ґречність. Дон Кіхот збадьорився, осадився в стременах, поправив на собі забороло, підострожив Роси-нанта і з невимушеною зграбністю рушив цілувати дукині ручки; дукиня ж, поки Дон Кіхот їхав, покликала свого чоловіка дука й розповіла йому про посельство; обоє вони частину першу Дон Кіхотової історії читали й з неї про химороди нашого гідальга знали, тож очікували його з щонайбільшим нетерпінням і бажанням познайомитися, ухваливши потурати усім його вередам, притакувати йому і весь той час, поки у них гостюватиме, трактувати його як мандрованого рицаря, додержуючись усіх церемоній, ними у рицарських романах вичитаних, а читати їх були великі охотники. Тим часом Дон Кіхот з піднятою прилбицею під'їхав до дуцтва; збираючись спішитися, махнув Санчові, щоб той стремено притримав; Санчо кинувся на поміч йому, але джурі не повелося злізаючи з Сірого, він заплутався у троках від кульбаки ногою і ніяк не міг виборсатись; отож він зависнув у повітрі, торкаючись головою й грудьми до землі; Дон Кіхот, привчений до того, щоби при спішуванні стремено притримували, і тепер певний, що Санчо вже напохваті, перехилився й зцупив при цьому з Росинанта сідло, а те сідло, очевидно, було зле підтягнуте, бо він, собі на ганьбу, вкупі з сідлом грьопнув додолу, крізь зуби батькуючи окаянного Санча, все ще стриноженого троками. Дук звелів своїм ловцям підсобити рицареві й джурі, вони підняли з пороху потовченого Дон Кіхота, і той, накульгуючи, ступив уперед, щоб уклякнути перед дуцтвом; але дук став цьому на переметі, сам зіскочив із коня, обійняв Дон Кіхота і сказав - Мені боляче, пане Рицарю Сумного Образу, що в'їзд вашої милості у мою посілість позначився такою халепою. А втім, недбальство зброєноші часто спричиняється до ще гірших знегод. - Зустріч з таким преславним потужником, як ви,- відповів Дон Кіхот,- не можна назвати знегодою. Навіть якби я скотився аж на дно безодні, мене врятувала б звідти і вознесла хвала побачення з вами. Мій зброєноша, укарай його Божа десниця, куди ліпше вміє розв'язувати губу, щоб квітку кому пришити, ніж прив'язувати й приторочувати сідло, щоб воно міцніше сиділо. Проте в будь-якій поставі, повалений у порох чи повсталий, кінний чи піший, я завше до послуг вам і ласкавої пані дукині, гідної вашої малжонки і достойної титулу цариці ліпоти і взірця світової ґречності. - Годі, годі-бо, пане Дон Кіхоте із Ламанчі! - вигукнув дук.- Там, де панує ласкава пані донья Дульсінея Тобоська, негоже вихваляти іншу будь-яку вроду! [478] Тим часом Санчо виборсав ногу з пут і, підступивши ближче, похопився поперед свого пана - Годі відкидати, треба, навпаки, потвердити, яка то гарна пані моя Дульсінея Тобоська, та заєць цибає, як ловець не чекає, а потім я чув ще й таке так звана матінка природа, славлять, що той скудельник, як вона зліпила одну гарну скудель, то може зліпити їх і дві, і три, і цілу сотку. Се я на те кажу, що пані дукиня не гірша від моєї добродійки пані Дульсінеї Тобоської. Дон Кіхот звернувся до дукині й сказав - Ще й на те, ваша високосте, зважте, що жоден мандрований рицар на світі не мав такого річнистого й жигуватого джури, як оце я, він вас у цьому переконає, якщо ваша високість дозволить, аби він їй кілька днів служив. На те відповіла дукиня - Якщо добрий Санчо такий перебендя, то мені це вельми до смаку, це доводить, що він не дурний, бо жарти й дотепи, як ваша милость, пане Дон Кіхоте, самі здорові знаєте, тугодумам недоступні, і якщо добрий Санчо - жартівник і дотепник, то значить він мудрагель. - І торохтій,- додав Дон Кіхот. - То й краще,- підхопив дук,- як же дотепувати, коли мовчиш. Ну, а зараз, без зайвих балачок, ласкаво просимо, великий Рицарю Сумного Образу. - Рицарю Левів, рачте ваша високість мовити,- вкинув слівце Санчо.- Годі вже тих образів і тих образ. - Отож прошу вас, Рицарю Левів,- вів далі дук,- їхати до мого замку, це недалеко звідси, там вас чекає шана, якої така висока особа, як ви, цілком заслуговує і яку ми з дукинею виявляємо усім мандрова-ним рицарям, прибулим до нашого замку. За той час Санчо підрихтував сідло й міцно підтягнув попруги Ро-синантові, Дон Кіхот сів верхи, дук упав на свого чудового румака, дукиня опинилась між ними, і всі рушили до замку. Дукиня звеліла Санчові їхати поруч із нею, бо його дотепні мудрування тішили її непомалу. Санчо не манірився, затесався між цієї трійки яко четвертий і зайшов у розмову, на превелику втіху дуцтва, радого нагоді гостити у себе такого мандрованого рицаря і такого мудрованого джуру. РОЗДІЛ XXXI, де оповідається про численні й важнющі речі Санчо аж нетямився з радощів, йому-бо здавалось, що він у дукині в фаворі, і уповав нині знайти в її замку такий самий достаток, як у маєтку дон Дієга чи в оселі Басільї; він завше любив порозкошувати й охоче брав на трапку все, що там лежало. Отож повідає історія, що перш ніж добратися до літошнього палацу або замку, дук поскакав уперед і дав челядинцям розказ, як слід трактувати Дон Кіхота. Скоро наш рицар укупі з дукинею під'їхав під замкову браму, як назустріч вибігло двоє служників чи стремінних у довгополих [479] домашніх халатах з найтоншого кармазину, миттю підхопили його на руки й мовили - Хай ваша величність допоможе пані дукині спішитись. Дон Кіхот послухався, і між ним і дукинею почалися церемонії та антимонії; гору взяла дукиня, яка побажала спуститися з сідла лише з дуковою допомогою, твердячи, що недостойна завдавати мороки такому зацному рицареві. Врешті підступив дук і зсадив Ті, а коли всі ввійшли на великий дідинець, дві гожі панянки накинули на рамена Дон Кіхотові широку кирею з тонкого шарлату, і ту ж мить у всіх галереях з'явилися служники й служебки й ну кричати - Милості просимо, хвало й оздобо мандрованого рицарства! При цьому вони, на превеликий Дон Кіхотів подив, усі чи сливе усі кропили зі слоїків дуцтво і Дон Кіхота пахучим надіб'ям; ось коли вперше він справді відчув себе й увірував, що він таки мандрований рицар, щирий, а не нібито рицар, адже його шановано достоту так, як шановано таких рицарів во время оно, про що йому було відомо з книжок. Санчо, залишивши Сірого, учепився дукині і вкрався до замку, але його гризло, що він кинув осла самого, отож він підступив до статечної дуеньї, яка вийшла дукиню віншувати, і сказав їй стиха - Сеньйора Гонсалес, чи як величати вашу милость... - Мене звати донья Родрігес де Гріхальба,- одрекла дуенья.- Чого тобі, пане-брате А Санчо - Хотів би я,- каже,- щоб ваша милость зробила мені ласку і вийшла до замкової брами там стоїть мій сірий ослик. Хай ваша милость буде така ласкава й накаже поставити його в стайню, або поставте його самі, бо неборака трошки полохкий і сам-один не зостанеться ніяким світом. - Якщо й пан такий ґречний, як його пахолок,- огризнулася дуенья,- пишно ми тепер матимемось. Іди, брате, під три чорти і ти, і той, кого сюди нечиста сила принесла, і сам дбай про свого осла, а дуеньї цього замку до такого порання не привчені. - Далебі,- заперечив Санчо,- я ж бо чув, як мій пан, а він у таких-о сторіях на чотири ноги кутий, розповідав про Ланцелота, Що з Британії приїхав, ЩО, МОВЛЯВ, Йому служать двірські панни, А коневі - королівни, а вже мій осел - не рівня пана Ланцелота перешкапі. - Брате,- мовила дуенья,- якщо ви мартопляс, то приощадьте свої прикладки для тих, кому вони сподобаються і хто за них заплатить, а од мене ви дістанете дулю. - От і добре,- підхопив Санчо,- принаймні буде спіла дуля якби рочки йшли за очки, то ви б у карти не програвали. - Мудю солоний! - гукнула, скипівши, дуенья.- Стара я чи не стара, за це складу відповідь перед Богом, а не перед тобою, репаним, часником напахченим! Подала вона свою репліку так гучно, що дукиня почула її, озирну- [480] лась і, вгледівши, що дуенья розгнівалась, почервоніла, аж очі їй лля-лись, запитала, з ким це та завелась. - А от з оцим добродієм,- відповіла дуенья,- прив'язнув до мене, щоб я одвела до стайні його осла, поставленого біля замкової брами, причому послався на приклад двірських панн, які опікувалися якимсь там Ланцелотом, а королівни його конем, і на домір злого узвав мене старою. - Я б узяла це за найтяжчу образу, яка лиш може мене спіткати,- обізвалася дукиня. . І, обернувшись до Санча, додала - Зваж, друже Санчо, що донья Родрігес ще молоденька, і намітку вона носить не за поважним віком, а задля більшої шаноти і звичаю. - Землю ладен їсти,- промовив Санчо,- я це сказав не нарочито. А сказав так тому, що ревне кохаю осла, і мені здавалось, що його можна припоручити лише на клопіт такої жалісливої особи, як їмость донья Родрігес. Дон Кіхот, який усе те чув, сказав Санчові - Знайшов місце для таких балачок! - Пане,- відповів Санчо,- кожний чоловік, куди б його не закинуло, говорить про свою журбу; мені ось тут згадався ослик, і я тут же забалакав про нього, а згадався б він на стайні, на стайні б і забалакав. Дук на те одрік - Санчо має цілковиту слушність, і гріхувати на нього дурно. Сірому дадуть оброку досхочу, хай Санчо тим не переймається ослика кохатимуть, як його самого. Так захоплено гомонячи (Дон Кіхот, той скучав), піднялися сходами і ввели гостей до зали, вбраної золототканкою і багатою парчею. Шестеро покойових зняли з Дон Кіхота лицарію й почали прислужувати йому за пажів; що їм робити і як трактувати Дон Кіхота, їх уже сповістили заздалегідь і підучили дук і дукиня, щоб Дон Кіхот переконався й думав, що його за мандрованого рицаря мають. Визутий з броні, залишився Дон Кіхот в обтислих плюндрах і в камізельці з верблюжої шерсті, худющий, високий, довготелесий, з такими ямкуватими лицями, що здавалося, ніби вони цілуються між собою зсередини; виглядав він так кумедно, що якби покойові не душили в собі сміх (а їхні пани дали їм суворий наказ не сміятися), вони, либонь, кишки собі порвали б. Відтак попросили Дон Кіхота розібратися догола, щоб він узяв сорочки, але гідальго проти того усопротивився; мовляв, звичайність личить мандрівним рицарям не менше, ніж звага. А проте попросив передати чисту кошулю Санчові і, замкнувшись з ним у другій світлиці, де стояло пишне ложе, розібрався і переодягся. Опинившись на самоті з Санчом, він промовив до нього так - Скажи, новонасталий блазню і справічний цимбале, як це ти насмів паплюжити й топтати дуенью, таку честиву і так велико шановану Ти не міг вигодити кращу пору, щоб нагадувати про Сірого Невже ти думав, що панство, таке гостинне й щедре, як наші господарі, та кинуло б напризволяще наших вівсяників На Бога, Санчо, поскроми свій норов і не виставляй напоказ своєї миканки, а то всі побачать, з якого грубого піткання тебе зіткано! Візьми собі в тямку, окаянна душе що гречніші й порядніші служники, то більшою шанобою тішаться їхні пани, а перевага княжат над іншими людьми в тім і полягає, що челядь у них така ж зацна, як вони самі. Чи ж ти не розумієш, тумане (на моє безголів'я!), що побачивши, який з тебе репаний мугиряка і веселий дурник, усі вважатимуть і мене за пройдисвіта і загнибіду Ні, ні, друже Санчо, сахайся такої халепи! Ото як почнеш без міри варнякати й до-тепувати, при першій же спбтичці неодмінно впадеш і скотишся в нестерпуче скалозубство. Припни свого язика. Зважуй і обмізковуй кожне слово, перш ніж воно тобі з уст зірветься, і знай прибились ми оце в таку місцину, де з Божої помоги і завдяки потузі моєї правиці сторицею прибільшило собі і слави, і багатства. Санчо щонайщиріше своєму панові прирікся зашити собі губу й радше язика відкусити, ніж бовкнути щось нерозважне й недоречне, хай пан не клопочеться що вони за птиці, з його поступування не дошоло-пає ніхто. Дон Кіхот перебрався, прип'яв меча на шабельтасі, накинув шарла-тову кирею на рамена, накрився шличком зеленої саєти, якого піднесли йому послугачки, і в такому строї вийшов до просторої зали, де його чекали кралі, вишикувавшись двома шпалерами й держачи начиння мити руки; весь цей обряд звершено з безліччю присідань та чолом-биттів. Та ось з'явилося дванадцятеро пажів, з маршалком на чолі, аби відвести Дон Кіхота в їдальню, де його чекали каштеляни. Обступивши його, пажі з великою помпою і маєстатом впровадили його до другої зали, де стояв сутий стіл, налаштований лише на чотири куверти. На порозі вітали його дук, дукиня і якийсь вельбучний сповідальник, з тих, хто пастирує при княженецьких дворах; з тих, хто не родившись князем сам, не годен родом князів навчити, як їм шануватися; з тих, хто так і пнеться міряти велич потентатів убогістю власної душі; з тих, хто прагнучи схилити свою паству до поміркованості, обертає її на ску-парів; ось якого розбору, певне, був той вельбучний сповідальник, який вкупі з дук ом та дукинею вийшов назустріч Дон Кіхотові. Після тисячі привітань навзаєм Дон Кіхота обстали й повели до столу. Дук запросив Дон Кіхота сісти на покуті, і хоч той відмагався, але, проханий не раз і не два, мусив здатися. Сповідальник умостився напроти, а дук та дукиня обабіч. Приявний при цьому Санчо очманів і збаранів, пантруючи, як величають його пана такі можновладці. А як побачив, скільки припрохував та улещував дук Дон Кіхота, садовлячи, сказав - Як ваші милості дозволять, я розкажу, що в нашім селі вийшло за столом при розсаджуванні гостей. На сім слові Дон Кіхот аж стенувся, очевкцячки, потерпаючи, як би Санчо не ляпнув якоїсь дурниці. Санчо глипьув на свого пана, збагнув що й до чого і сказав - Не бійтеся, вашець, паночку мій, що я зіб'юсь на манівці або ж бевкну щось несусвітне, я ж бо не забув свіжих порад йогомості щодо того, як тра говорити, багато чи мало, добре чи зле. - Щось мені не в пам'ятку, Санчо,- відповів Дон Кіхот,- говори що хоч, але щоб коротше. [482] - Те, що ви почуєте,- заявив Санчо,- свята правда, тим паче, що мій пан Дон Кіхот, присутній тут, не дасть мені збрехати. - Про мене,- обізвався Дон Кіхот,- бреши скільки влізе, Санчо, я тебе за поли не ловитиму. Ось тільки обмисли, на що бити. - Та я вже гадав-перегадав, десять разів міряв, а раз утнув, зараз осьосьо побачите. - Добре,- сказав Дон Кіхот,- якби ваші високості витурили цього штурпака, а то він нацвенькає нісенітниць. - Життям дуковим свідчуся,- промовила дукиня,- Санчо не відійде од мене й на ступінь. Я його дуже люблю і знаю, який він великий розумниця. - Подовж, Боже, вашій святості гарних днів,- ознаймив Санчо,- за добру думку про мене, хоть я її і не вартий. А річ моя ось об чім. Один шляхтич, мій односелець, тяжко багатий і мостивий, адже він з роду Аламос де Медіна дель Кампо, одружений з доньєю Менісією де Кі-ньйонес, донькою дона Алонса де Мараньйони, лицаря закону Святого Якова, утоплого в Еррадурі, ще через нього кілька років тому зчинилася в нашім селі буча, в якій, якщо не помиляюсь, брав участь і мій пан Дон Кіхот, і тоді ж таки збито на яєшню Томасілья Лобуряку, Баль-бастрового коваленка... Ну що, паночку мій пишний, хіба це неправда Богом вас заклинаю, потвердіть, що правда, а то панство дуцтво ще подумає, що я талалай і чистобреха. - Досі,- впав у річ сповідальник,- ти мені здавався більше талалаєм, ніж чистобрехою, а втім, не знаю, за кого тебе мати надалі. - Ти покликаєшся, Санчо, на таку силу свідків і доказів,- відгукнувся Дон Кіхот,- що я не можу не погодитися певне, ти говориш правду. Кажи далі та коротко, бо так, як ти почав, тобі у два дні не вкластися. - Ні, хай не коротко,- заперечила дукиня,- якщо хоче звеселити мене; навпаки, хай розказує як уміє, хоч би не вклався і в шість днів; якщо й направду він потребуватиме аж стільки, то це будуть найутіш-ніші дні мого життя. - Отож, панство дуцтво,- вів далі Санчо,- цього самого шляхтича я знаю як облупленого, бо його обійстя від мого десь на мушкетний стріл, так ось цей шляхтич запросив до себе гречкосія, бідного, але чесного. - Хутчій, брате,- перепинив його священик,- якщо розповідати таким трибом, то й до другого пришестя не вберешся. - Коли Божа воля, встигну розповісти задовго перед тим реченцем,- відрубав Санчо.- Отож, кажу, приходить гречкосій у гостину до того шляхтича, царство йому небесне, позаяк він уже переставився і, славлять, умирав, як святий, сам я, щоправда, не видів, я тоді жнивував у Темблеке... - Ради всіх святих, синку,- перебив священик,- повертайся хутчій з Темблеке й перебудься без шляхтичевого погребу, а то як би з нас кого не поховали, поки ти кінці виведеш. - Ну, так ось,- вів далі Санчо,- лаштуються обидва до столу сідати,- вони ще й зараз у мене в очу як живі... p[483] Дук та дукиня від душі веселились, бачачи, як дратують священика відбіги й загайки в Санчовій розповідці, а Дон Кіхот нетямився з гніву і люті. - Так ось,- тягнув Санчо,- пора, значиться, до столу сідати, гречкосій і завів своєї хай на покуті шляхтич сідає, а шляхтич своєї хай сідає туди гречкосій, адже він у себе в господі й може по своїй волі розпоряджатися. Та гречкосій, яко чоловік ґречний і милий, уперся - нізащо. Нарешті шляхтич розсердився, пірвав гречкосія за барки, посадив живосилом і сказав «Та сідай же ти, колодо! Хоч би де я сів, моє покуття буде за твоє покутніше!» От і вся придибенція, і, далебі, я думаю, що вона тут доречна. На лицях у Дон Кіхота плямився рум'янець, проступаючи крізь смагляву церу. Господарі, потерпаючи, як би Дон Кіхот не розсатанів украй, уловивши, куди важить Санчо, споважніли. Щоб розмову затерти і щоб Санчові рота заціпити, спитала дукиня в Дон Кіхота, чи подає про себе вість сеньйора Дульсінея і чи багато велетнів і лиходійників послав він їй у дар ув останні дні, бо він, напевне, устиг їх підклонити під ноги догибелі. На теє Дон Кіхот одрік - Пані моя, мої знегоди мали почин, проте кінця-краю їм не видно. Я звоював великанів, я одсилав до неї окаянників і харцизяк, та хіба могли вони її відшукати, якщо її заклято й селючкою перекинуто, там таким поганищем, що й думкою не здумаєш. - Не знаю,- впав у річ Санчо Панса,- а мені вона за всіх краща, там така хороша. А що вже метка і пострибуща, куди там до неї якомусь линвоскокові. От вам хрест святий, пані дукине, що вона просто з землі на ослицю сплигує, не кажи ти кицька. - Хіба ти бачив її зачарованою, Санчо - спитав дук. - Ще й як бачив! - відповів Санчо.- А який же сатана, як не я, попервах клюнув на те характерство Авжеж, зачарована, це я і батькові своєму можу розказати! Сповідач, слухаючи розмову про велетнів, розбишак і чаровиння, нарешті зметикував, що перед ним сидить Дон Кіхот із Ламанчі, чию історію дук читав запоєм, за що сповідач його сварив, кажучи, що то дурне діло читати такі дурниці. І ось тепер, переконавшись у слушності своїх здогадів, він під гарячу руч сказав дукові - Ваша достойносте! Вам, пане мій, доведеться відповісти перед Господом за коверзування цього одчайдуха. Цей самий Дон Кіхот, Дон Ідіот чи як там його, по-моєму, не такий уже недоумок, як ваша достойність собі міркує, а тому потурати його химородам та витворкам не слід. Відтак звернувся до самого Дон Кіхота і промовив - Послухайте ви, голово капустяна, хто це вам утокмачив, що ви мандрований рицар і що ви заломлюєте великолюдів і ясирите лиходійників Схаменіться й послухайте мене повертайтесь додому, доводьте до розуму дітей, якщо їх маєте, хазяйству лад давайте і годі-бо вам світами блукатися, ловити вітра в полі й смішити усіх добрих людей, знайомих і незнайомих. Звідки, до лиха, ви вискіпали, що на світі колись водилися і ще й досі не перевелися мандровані рицарі Де ж це в Гишпанії живуть великолюди чи в Ламанчі -зарізяки, і де це зачарова- [484] ні Дульсінеї і всі ці тринди-ринди й курзу-верзу, що про вас понаписувано Уважно вислухав Дон Кіхот цього честивого мужа, а як той замовк, він, не потураючи на свою пошану до дуцтва, зірвався на рівні, обурений і угніваний, і заговорив такими словами... Але відповідь тая заслуговує опрічного розділу. РОЗДІЛ XXXII Як відрізав Дон Кіхот своєму огудникові, а зарівно про інші оказії, і немалозначні, і втішні Отож зірвався Дон Кіхот на рівні, затремтів увесь, мов живе срібло, і, хвилюючись і затинаючись, повів таку річ - Се місце, де єсьм аз, і приява ясновельможеств, і пошана, яку я завше мав і нині маю до сану вашої милості, гамують і тримають у шорах мій праведний гнів. Так ось, зважаючи на сказане, а також на істину, відому всім, а саме, що чорнорижці не орудують іншою бронею, опріч броні жіночої, себто язика, я саме до сієї броні й сягну і на рівних зітнуся з вашою милостю, хоть од вас слід було б сподіватись радше добрих порад, аніж такого псякування. Душеспасенна й продиктована доброзичливістю догана висловлюється за геть-то інших околичностей та іншим часом; принаймні ганьблячи мене привселюдно, та ще й так брутально, ви перейшли межі слушного напучення, бо останнє виходить більше з лагоди, ніж з суворості. І негоже, виказуючи чиїсь провини, які вам невтямки, гарма-дарма узивати провинника недоумком та ідіотом. Хіба ні Рачте ж ваша милость з'яснити які се химерії укмітили ви за мною, щоб дістати право картати мене, шельмувати й завертати додому, до свого хазяйства, й до малжонки і дітей, навіть не відаючи, чи ж маю я їх Невже досить всіятися сповідником у чуже сімейство, невже досить побрати науку в якомусь злиденному колегіумі, бачити світ не далі, ніж двадцять чи тридцять миль в околі, щоб отак, не питавши броду, проказувати закони рицарству й судити про мандрованих рицарів Чи се, на ваш суд, яловий промисел і пусте гультяйство - блукатися світами, цураючись утіх і лізучи по стромах, що возносять витязів до виталища несмертельності Якби мене вважали за недоумка рицарі або ж пишні та гойні можновладники, я б побачив у цьому для себе непоправну неславу, а як мене узивають ідіотом усілякі школярі, які зроду не ходили стезею мандрованого рицарства, то мені це байдуже, я єсмь рицар і рицарем, якщо буде вгодно Творцеві, і помру. Одні правляться широким і розлогим полем високоносної амбіції, інші йдуть гостинцем ницого й холопського підхлібництва, ті шляхом підступної гіпокризії, ті путею правдивої віри, а я, проваджений своєю зорею, простую вузькою тропою мандрованого рицарства, задля якого знехтував земні достатки, але не гонор. Я запомагав зболілих, випрямляв кривду, карав зухвальство, звойовував великанів, топтав під нозі почвар. Я закоханий, та лиш тому, що мандрованим рицарям так подоба, але [485] кохаю я не по-гультяйськи, моє кохання платонічне і цнотливе. Мета всіх моїх поривань блага, а саме робити всім добро і нікого не кривдити. Міркуйте ж тепер, ваші високості, найдостойніше дуцтво, чи можна узивати пришелепою того, хто так мислить, так чинить і так мовить. - Бігме, здорово сказано! - гукнув Санчо.- І більше ви, пане мій і добродію, нічого на своє оправдання не кажіть, все 'дно ліпше не скажеш, не вигадаєш і не переконаєш. До того ж, якщо йогомость запевняє, ніби на світі не водилося та й зараз катма мандрованих рицарів, то чи ж він бодай щось тямить у сих речах - А ти, брате,- спитав сповідач,- бува не той Санчо Панса, про якого прописано, нібито Дон Кіхот помінив йому острів подарувати - Той самий,- відрік Санчо,- і вислужив я на той острів не со-гірше за кожного іншого. Про таких, як я, кажуть «З добрим дружи, добрим станеш», а потім іще «Не дивись на рід, лиш на обихід», і ще «Прихилися до доброго дуба, буде тобі прохолода люба». Ось я до доброго пана прихиливсь і вже кілька місяців при ньому, і, коли Божа воля, стану сам уродь нього, не родись, а зійдись, що там не кажи, а буде він за імператоря, а я за губернаторя. - Авжеж, друже Санчо,- впав у річ дук,- з пошани до пана Дон Кіхота я передам тобі владу над одним вільним островом, і то чималеньким. - На коліна, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- і цілуй ніжки його достойності за вчинену тобі благодію. Санчо послухався; тут сповідальник, угнівившись непомалу, встав з-за столу і мовив дукові так - Моя ряса велить мені сказати, що ваша достойність така сама причинна, як сі двоє гріховодів. Та і як їм не бути навіженими, коли люди здорові на умисел потурають їхньому навіженству Гостіть їх у себе, ваша достойність, а я, поки вони тут, подомонтарюю у себе, принаймні не треба буде угрущати за те, що до направи не надається. Так він і пішов, не сказавши більше ні слова і не дообідавши; дук утримував його, але не дуже горливо, оскільки його цей недоречний вибух лиш насмішив. Пересміявшись, він сказав Дон Кіхотові - Ваша милость, пане Рицарю Левів, не дала собі в кашу наплювати, і тепер уже зайве вимагати сатисфакції за слова, дивитись, образливі, але насправді зовсім не такі, бо ваша милость ліпше за мене знає, що образити не можуть ні жінки, ні клірики. - Свята правда,- обізвався Дон Кіхот,- бо той, кого не можна образити, не годен і образити іншого. Жінки, діти і клірики, оскільки захищатися, якщо хтось на них наскіпується, не здатні, то й уважати себе з ображених не повинні. Ріжницю між образою і зневагою ваша достойність знає не согірше за мене зневага йде від того, хто може її чинити, хто її чинить і хто настиряється її чинити, зате образа.може йти будь-кого і нічого зневажливого в собі не мати. Ото вам зразок гуляє хтось вулицею без ніякої призри, аж це на нього наскакує десятеро лиходумців і обкладає його киями, він добуває шпагу, аби свою повинність справляти, але напасників багато і їхній явний верх, і він мусить зректися свого наміру, себто помсти - от і виходить, що цей чоловік ображений, але не зневажений. Підіпру цю саму думку іншим,при- [486] кладом йде собі чоловічина, аж це хтось підбирається ззаду, лулусь його дубцем межи плечі і хода, той кидається за ним, але наздогнати не може. Отож про побитого можна сказати, що він ображений, але не зневажений, бо в цих уразах треба настирятися. Ось аби той, хто потяг палицею знеобачки, вихопив тут же шпагу і зійшовся з перехожим віч-на-віч, тоді побитого можна б назвати воднораз ображеним і зневаженим, ображеним, бо його вдарено підступом, а зневаженим, бо напасник настирявся і не тікав, а стояв на місці. Отож ведлуг регул гаспидського герцю я можу вважити себе ображеним, але не зневаженим, бо ні діти, ні жінота не повинні відчувати образи, а, отже, їм нема чого ні тікати, ні зупинятися, і так само з кліриками, бо і в тих, і в тих, і в тамтих нема зброї ні для нападу, ні для оборони, відборонятися їм-то доведеться, нападати ні. Я оце сказав, що можу вважати себе ображеним, а зараз спростую самого себе, бо кого не можна образити, той не здатен образи завдати, отож-бо, я можу не бачити, та й не бачу, нічого образливого в словах цього добродія. Шкода лишень, що він не зостався з нами, я б йому довів, як він ухибив, гадаючи й твердячи, що на світі не було й нема мандрованих рицарів. Якби сії слова почув Ама-діс або хтось з його численного роду, не здобрішав би тим йогомость. - Авжеж,- підхопив Санчо,- розполовинили б його одним махом-пахом, не кажи ти гранат або ж диню дрислівку. З такими людьми не жартуй! Закладаюсь, якби Рінальд Монтальванський почув бля-гузкання цього чолов'яги, присяй-Бі, він дав би йому таку зуботичку, що той три роки мовчав би та дихав. Став би він з ними на прю, живий з рук не виприснув би. Дукиня вмирала зо сміху, слухаючи Санча, і їй здавалось, що джура ще кумедніший і навісніший, ніж його пан; та й багато хто поділяв тоді її думку. Зрештою Дон Кіхот заспокоївся, обід дійшов краю, і як зі столу прибрано, з'явилося четверо покойових, одна зі срібною мискою, друга з умивальницею, теж срібною, третя з двома сніжистими й гойними рушниками, перекинутими через плече, четверта, закасавши до ліктя рукави, тримала в білих руках (таки справді білих) округлий брусок доброго неаполітанського мила. Перша покойова зграбно й невимушено підставила миску під саму Дон Кіхотову бороду, а наш рицар на той церемоніал чудувався, але мовчав, думаючи, що так тут заведено не руки мити, а бороду. Тим-то випростав, як гусак, шию, і ту ж мить з умивальниці полилася вода, а покойова-милоносиця, збиваючи снігові пелехи (такої сліпучої білі був миляний шум), давай терти-скородити похилому рицареві не лише бороду, а й усе лице й навіть очі, тож він несамохіть замружився. Дук та дукиня, зовсім до цієї затії непричетні, збентежено чекали, чим же це химерне обливання завершиться. По-койова-цилюрниця, намиливши рясно Дон Кіхота, вдала, ніби вода вийшла, й послала по неї подругу з умивальницею, а сеньйор Дон Кіхот хай, мов, почекає. Подруга пішла, Дон Кіхот же зостався весь у милі, отож кумеднішої й чуднішої за його парсуну годі було уявити. Всі присутні, а їх було чимало, торопіли на нього, а він сидів з приплющеними очима й намиленою бородою, смагла, аж чорна шия випростана на пів-аршина, просто диво дивне, як людям стало снаги й [487] такту не розреготатися. Покойові-шкодоробниці очей не сміли звести на своє панство, а в того гнів боровся зі сміхом, і воно не знало, як учинити покарати дівах за їхнє зухвальство чи вдарувати за втіху побачити обсміяного Дон Кіхота. Нарешті вернулася покойова з умивальницею, і Дон Кіхотове обливання щасливо завершено; тоді покойова з рушниками ретельно витерла насухо йому обличчя, по чому всі четверо покойових низенько й гречненько йому вклонились і рушили до виходу. Одначе дук, боячись як би Дон Кіхот не здогадався про каверзу, покликав покойову з мискою й мовив - А зараз умий мене, але дивись, щоб води не забракло. Дівуля, тямовита й руча, підійшла й підставила миску дукові стемен- нісінько так, як недавно Дон Кіхотові, інші моторно й горливо намилили й вимили йому лице, потім насухо витерли і вклонившись пішли собі. Згодом дук признався, що поклявся в разі як вони не умиють його достоту, як Дон Кіхота, покарати їх за зухвальство, та вони загладили свій переступ тим, що обачно згодилися умити з милом і дука. Санчо уважно пантрував той церемоніал обмивання і казав собі - Ач, як ловко! А що, як тут заведено мити бороду не лише лицарям, а й джурам Богом, душею своєю свідчуся, я б не відмовився, а якби мене ще й бритвою поскромадили, це була б для мене суща розкіш! - Що ти там бубониш, Санчо - спитала дукиня. - Я ось що кажу, пані,- відрік він,- я зчаста чував, ніби при інших княженецьких дворах по обіді годиться мити руки, а не бороду. Отож не вчись розуму до старості, але до смерті, а втім ще кажуть наживешся, то й намучишся, хоть умитись ось так ніяка не мука, а втіха. - Не журись, друже Санчо,- мовила дукиня,- скажу моїм покойовим, щоб вони не тільки обмили тебе, а й випрали, якщо буде потреба. - Я б уже й за бороду був удячен,- відповів Санчо,- на разі цього доста, а там як Бог дасть. - Чуєте, шафарю,- сказала дукиня,- об чім добрий Санчо просить Вволіть же його волю до цяти. Шафар запевнив, що радніший душею все для йогом ос ті Санча зробити, пішов обідати і повів його з собою, а дук, дукиня й Дон Кіхот залишилися сидіти за столом, гомонячи про різну різнощ, одначе що не візьми, то все ратне ремесло та мандрована лицарія. Дукиня попросила Дон Кіхота (в нього ж усе держиться голови!) обмалювати й обчеркнути вроду й риси сеньйори Дульсінеї Тобоської, бо як вірити, мовляв, стоустій славі про її гойність, то можна припустити, що це найслічніша істота на всім крузі земнім, ба навіть на всій Ламанчі. Дон Кіхот зітхнув ізглибока, вислухавши дукинине прохання, і сказав - Аби я міг вийняти своє серце й покласти його перед очі вашої високості, ось тут, на цім столі, на якійсь таці, язик мій збувся б клопоту мовити про те, про що можна хіба що здумати думкою, бо тоді ваша достойність узріла б уяв її подобизну, в моє серце вкарбовану, та чи ж я зугарен списати й віддати найдокладніше, найдрібніше ліпоту незрівнянної Дульсінеї Не до снаги мені такий загад, се був би труд, гідний пензля Паррасія, Тиманта й Апеллеса або різця Лізіппа - змалювати [488] її на полотні або вирізьбити з мармуру й бронзи, а щоб скласти хвалу їй, треба красномовства Ціцеронового чи Демостенового. - А що означає Демостенового, пане Дон Кіхоте - спитала дукиня.- Зроду не чула такого слова. - Демостенове красномовство,- відповів Дон Кіхот,- то все одно що красномовство Демостена. Так само Ціцеронове красномовство походить від Ціцерона. Се-бо двоє найбільших на світі промовців. - Достеменно так,- обізвався дук.- Ви цього, дукине, просто не знали. А проте Дон Кіхот потішив би нас непомалу, аби згодився списати Дульсінею Тобоську, я певен, навіть у шкіці чи в кількох штрихах вона вийде такою, що найвродливішим красуням стане завидки. - Я, звісно, накидав би такий шкіц,- мовив Дон Кіхот,- якби ж її подобизну та не стерло в моїй пам'яті те безголов'я, що недавно впало на неї, безголов'я таке страшне, що мені слід радше оплакувати її, аніж списувати. Щоб ви, ваше дуцтво, знали, днями я подався поцілувати їй ручки й запевнити собі її благословенство, призвіл і згоду на третій мій виїзд, але вона показала себе зовсім не такою, як я уповав-єм. її заклято і з принцеси перечаровано на селючку, з вродливиці на потвору, з ангела на чортицю, з добровонної на смердючку, з солодкомовної на хамку, з величавої на вітрогонку, з яснозорої на бісів вилупок, коротко, з Дульсінеї Тобоської на репану саяжанку. - Святі всі при нас! - покликнув дук дужим голосом.- Який супостат, який ворог і триворог теє спроворив Хто умкнув у людства ту ліпоту, якою воно милувалось, ту радість, яка його веселила, і ту чеснородність, яка підіймала вгору його дух - Хто - перепитав Дон Кіхот.- Хто ж іще, як не облудний чорнокнижник, один із цілого сонму моїх заздрісників та гонителів Це кляте насіння повилазило на світ, аби тьмарити і зводити в нївець діяння праведників і звеличувати й оточувати ореолом чини й вичини грішників. Чорнокнижники мене напастували, чорнокнижники мене на-пастують і напастуватимуть доти, доки не вергнуть і мене і мої чудо-родні рицарські подвиги в глибоке провалля непам'яті, вони увереджу-ють мене і ранять так, щоб найдошкульніше, бо викрасти в мандрова-ного рицаря даму - то все одно що вийняти йому очі, забрати в нього сонце, позбавити його сустенції. Я вже не раз мовив і ладен повторити ще і ще мандрований рицар без дами все одно що древо безлисте, кам'яниця без підмурку і тінь без тіла, що її відкидає. - Все це так,- обізвалася дукиня,- але якщо вірити Дон Кіхото-вій історії, оголошеній оце друком і зустрінутій схвально читачами, то виходить, що ваша милость і на очі не бачила сеньйори Дульсінеї і що такої сеньйори нема на світі, що ви її вимріяли, спородили й появили фантазією, прикрасивши її всіма чарами й досконалостями, які тільки вам на думку набігли. - Про сюю матерію можна розводитися багато,- відповів Дон Кіхот.- Бог відь, існує Дульсінея на світі чи ні, вимріяна вона чи не вимріяна,- у розслідах такого роду до щирини не доберешся. Фантазією мою володарку я ні породжував, ні появляв, хоть я її й уявляю такою, якою слід бути дамі, оздобленій усіма чеснотами, здатними прославити п на цілий світ, а саме вона бездоганна красуня, пишна, але не гоноро- [489] вита, коханка яра, але цнотлива, привітниця завдяки своїй ґречності, ґречна завдяки своїй вихованості і нарешті незрівнянна завдяки своїй вельможності, бо при блакитній крові врода пишає й буяє, піднесена в вищий ступінь довершеності, ніж у худорідних красунь. - Ваша правда,- зауважив дук,- але дозвольте мені, пане Дон Кі-хоте, поділитися думкою, виниклою в мене при читанні про ваші подвиги даймо, що Дульсінея таки існує й мешкає в Тобосі чи деінде і що вона така сама прегарна, як ваша милость списує, а все ж родовитістю їй не дорівнятися Оріані, Аластрахареї, Мадасімі та іншим мостивим дамам, що ними аж рояться сторінки улюблених ваших романів. - На це можна б заперечити,- обізвався Дон Кіхот,- що Дульсінея славна не родом, а робом, що кров ушляхетнюється чеснотами і що худоправедник більшого стоїть, ніж родовитий грішник. Тим паче що Дульсінея має такого герба, який може її зробити повновладною королевою, бо достойності прекрасної й честивої жінки здатні сотворити найбільші дива, і якщо не явно, то принаймні скритно містять у собі найвище щастя. - Бачу, пане Дон Кіхоте,- зауважила дукиня,- що ви міркуєте з залізною логікою і зрите, як той казав, у корінь, тепер я вірю і цюю віру передам всім домівникам, ба навіть, буде потреба, самому дукові, панові мойому, що єсть у Тобосі така собі Дульсінея, що вона живе й досі, що вона гожа й вельможна і цілком достойна служіння їй такого рицаря, як сеньйор Дон Кіхот, а в моїх устах це найвища хвала. А все ж мене бентежить і викликає якусь досаду проти Санча Панси одна річ. І бентежить мене ось що історія повідає, що Санчо Панса, прийшовши до сеньйори Дульсінеї з листом од вашої милості, застав її за переточуванням пшениці, та ще й указується, що збіжжя було заміркувате, ось цяя подробиця змушує мене сумнитися в шляхетності її роду. На те відрік Дон Кіхот - Пані моя, щоб ваша величність знала, зі мною завжди лучаються такі причти, як ні з одним мандрованим рицарем, хай би хто там ті пригоди насилав недовідома сила Промислу або ж злостивість заздросно-го чорнокнижника. Се ж бо довідна річ, що всі чи сливе всі мандровані рицарі-славути мали якийсь незвичайний дар той не давався на чари, той був невразливий до ран, таку мав непроникливу шкіру, як, приміром, преславний Роланд, один із Дванадцяти Перів Франції,- якщо вірити переказові, його можна було поранити лише в п'яту лівої ноги і ніякою іншою зброєю, окрім циганської голки; отож коли Бернардо дель Карпіо побив його в Ронсевалі, то, побачивши, що залізо його не бере, підняв Роланда на руки й задушив, згадавши, як Геракл убив Антея, страшного великолюда й буцімто сина Землі. З сього я висновую, що, може, я теж наділений якоюсь такою властивістю,-от тільки невразливості мені не даровано, бо я не раз дізнавав на собі, що шкіра в мене ніжна й вельми вразлива, - так само й відпорності на характерство, бо якось мене посаджено в клітку, куди ніяка сила, окрім чарівницької, не здоліла б мене запроторити, та оскільки я вирвався на волю, хочеться вірити, що ніяке нове волхвування мені вже не завадить, тим-то чаклуни, відчувши, що жодна з їхніх каверз не бере, мстяться на тій, [490] яка мені над усе дорожча строять смішки над Дульсінеєю, задля якої я живу й дихаю, і в такий спосіб силкуються мене на той світ загнати; ось чому я думаю, що коли мій зброєноша прибув до неї з моїм посель-ством, вони злицювали її в мужичку і змусили її робити таку чорну роботу, як переточування збіжжя. А втім, я вже зазначав, те збіжжя не було ні пшеницею, ні ячменем, а зернами східного жемчугу; і на доказ, що се щира правда, признаюся, ваша магніфіценціє, що я недавно був у Тобосі, але так Дульсінеїного палацу й не знайшов, а другого дня вона постала перед джурою моїм Санчом у власному своєму образі, себто в образі першої вродливиці на всім земнім крузі, а от мені вона явилась репаною, поганющою і не вельми тямовитою хлопкою, хоть насправді саме в ній міститься вся мудрість світова. А оскільки мене самого не заворожено та й по зрілому розмислі заворожити годі, то, отже, це її заворожено, ображено, злицьовано, спотворено й підмінено, і на ній окошилася помста моїх ворогів, тим-то я знай оплакуватиму її доти, доки вона не стане переді мною в первісній своїй подобі. Все це я проти того веду, щоб Санчова оповідь про те, як Дульсінея переточувала і перевіювала збіжжя, не бентежила нікого якщо вона явилась мені перелицьована, чи ж дивина, що знекрашена постала вона й перед ним. Дульсінея зацного й хорошого роду, і долі її може позаздрити численна тобоська шляхта, старосвітська й знакомита, бо саме завдяки неспо-добній Дульсінеї город сей возвеличиться й заживе слави в потомних віках, ось саме так уславила Трою Гелена, а Гишпанію Кава, тільки Дульсінеїне ім'я прогуде голосніше й яскравіше. І ще слід вам сказати, ваша магніфіценціє, що Санчо Панса найутішніший з усіх зброєносців, які коли-небудь мандрованим рицарям слугували. Його простацькість виходить іноді вельми дотепною, отож ще невгадно, простак він чи дотепник, ось вам цікава тема для роздумів. Деякі його хитрощі виказують у ньому плутька, а певна безтолковість змушує думати, що він баран бараном. Він у всьому сумниться і в усе вірить. То він таке зморозить, що вуха в'януть, а то висловиться так мудро, що вдариш руками об поли. Словом, я не проміняю його на жодного іншого зброєношу, хоть хай мені дають на додачу ціле місто. І все ж я в непевності, чи треба посилати його заряджати островом, подарованим йому вашою високістю, хоть я бачу в ньому певні здольності до врядування, йому б лише уставити клепку, то він упорається з будь-яким губернаторством не согірше, ніж король з податками. Тим паче що ми добре досвідчені губернаторювати можна і без великого уміння, і без великої ученості, скільки он губернаторів, які в грамоті ледве бекають, зате верховодять вони, не кажи ти орли. Головне, щоб вони сповнені були добрих замірів і щоб брали справу сумлінно, а радців і дорадців їм ніколи не забракне, адже невчені губернатори з шляхти неодмінно для судочинства єднають собі асесора. Я б теж нараяв Санчові не будь лупій та й боржника не жалій,- і ще дещо я пристарав, колись поділюся припасами на вигоду Санчові і на пожиток острову, під чию руку він перейде. Так гомоніли між собою дук, дукиня і Дон Кіхот, аж це за дверима почулися голосні крики і галас, і воднораз до зали впав Санчо, переполошений до смерті, під бородою замість серветки матерчане сито, а за ним цілою ватагою похлібці, точніше, кухтики та кухарчуки, а також [491] інші лизоблюди чи блюдолизи, причім один із них цупив помийницю з водою, не водою, а, судячи з її кольору й чистоти, помиями. Кухтик на п'яти наступав Санчові і знай підставляв йому помийницю під саму бороду, а другий поривався цю бороду вимити. - Браття, що сеє значить - запитала дукиня.- Що се таке Чого ви в'язнете до цього добродія Невже ви забули, що його губернатором нарядили На теє відрік кухтик-цилюрник - Цей добродій не хоче митися, а у нас же так заведено, допіру сам дук та його власний пан милися. - Ба ні, хочу,- заперечив неабияк угніваний Санчо.- Ось тільки я бажав би, щоб рушники були чистіші, луг прозоріший, а руки у них не дуже брудні. Адже між мною та моїм паном не така вже й велика ріж-ниця, щоб його полоскати водою пахнючою, а мене обливати вонючою. Звичаї та обичаї ріжних панств і княженецьких хоромів тогді лиш гарні, коли не завдають прикрощів. Ну а цей обряд обливання, що у вжитку тут, поганший від усякого самобичування. Борода в мене чиста, і таке відсвіжування зайве, а хто насміє мене мити або ж торкнутися волосу на моїй голові, себто бороді, тому я, шануючи слухи ваші, розчереплю довбешку, бо всі антимонії з намилюванням більше скидаються на смішки, ніж на шану до гостей. Дукиня вмирала зо сміху, бачачи Санчову лють і слухаючи його речей. Однак Дон Кіхотові не до вподоби припало, що Санчо замість рушника красує в брудній ганчірці і що над ним строїть куховарська челядь смішки. Тим-то, низенько вклонившись дуцтву, на знак того, що збирається виголосити орацію, він суворим голосом обізвався до цієї галайстри - Гей, ви, панове-шляхетство! Може б, ви облишили хлопця та пішли собі, звідки прийшли або куди завволите. Зброєноша мій не бруд-ніший, ніж будь-хто інший, а ця помийниця начиння про нього і непридатне, й гидомирне.'Послухайтесь моєї ради й облиште його, бо ні він, ані я таких жартів не попустимо. Санчо підхопив слово з рота свого пана - Так можна шуткувати,- сказав,- хіба що з приблуди безхатнього. Я не я буду, якщо це попущу! Несіть-но сюди гребінця або щось там уподіб і пошкромадьте мені бороду, і як вичешете щось для вашої чистості образливе, то хай мені обчикрижать макотирю. Тут, ще не пересміявшись, промовила дукиня - Санчо Панса має і завжди матиме, хай би що він казав, цілковиту рацію. Він чистий і, на його суд, миття не потребує. А раз наш звичай йому не до шмиги, то вольному воля, а спасенному рай. А ви, чистоплюї, вчинили нерозважливо й необачно, ба навіть зухвало, подаючи такій особі, та ще з такою бородою, замість миски й умивальниці з щирого золота та голландських рушників якісь помийниці, дерев'яні шаплики й утиральники-стирки. А втім, ви єсте ницаки й нечеси, ви такі спідлені, що не годні потаїти своєї зненависті до зброєносців мандрованих рицарів. Не лише лизоблюди чи блюдолизи, а й сам маршалок повірив, що дукиня не жартує, тим зняли з Санча ганчірку, дали йому спокій,і пішли [49] геть, як непишні. Санчо, побачивши, що ця грізна, як на нього, небезпека минулася, вклякнув перед дукинею і сказав - Від великих паній жди великої ласки ваша ж милость рачила мені допомогти такою, що я, аби за неї віддячитись, ладен висвятитися на мандрованого лицаря, щоб потім довіку служити такій високій сеньйорі. Сам я хлоп, Санчом Пансою взиваюсь, я одружений, маю діти і служу за джуру. Як бодай хоть щось із цього може стати вашій хорошості в пригоді, то вам досить лише звеліти, і я до послуг вашої достойності. - Зразу видно, Санчо,- відповіла дукиня,- що ти навчився бути ґречним у школі самої ґречності, зразу видно, хочу я сказати, що тебе виняньчив на своїх грудях сеньйор Дон Кіхот, а він, звісно, сама ґречність і взоровзор церемоній або, як ти кажеш, антимоній. Благословенні ж такий пан і такий служник, бо один зірка провідна для всього мандрованого рицарства, а другий світильник для всіх зброєносців вірненьких. Устань, друже Санчо, тобі за твою ґречність віддарується я попрошу мого владаря дука, щоб він якнайхутчій ушанував тебе обіцяним губернаторством. На цьому завершилася розмова, і Дон Кіхот пішов спочити по обіді, а дукиня попросила Санча, як йому не дуже хочеться спати, посидіти з нею та її покойовими у прохолодній залі. Санчо відповів, що хоть і звик улітку по обіді прикорхнути годин чотири-п'ять, він, аби віддружити дукині за її ласкавість, постарається сонноту збороти й сповнити її розказ. На сім слові він пішов. А дук знов звелів челядницям трактувати Дон Кіхота як мандрованого рицаря і пильнувати всіх приписів, що їх нібито бозна-колишнє мандроване рицарство дотримувалося. РОЗДІЛ XXXIII Про цікаву з Санчом Пансою розмову дукині та її покойових, достойну прочитання і відзначення Отож повідає історія, що Санчо не передрімав по обіді, а дотримав свого слова і, пообідавши, удався до дукині, дукиня ж, смакуючи наперед утіху послухати його, запросила присісти біля неї на дзиґлика, проте Санчо, яко ґречний чоловік, честі тієї зрікся. Тоді дукиня ознай-мила, що йому вільно сидіти як губернаторові, а говорити як зброєносцеві, і що обидва ці титули вповажнюють його на фотель самого Сіда Руя Діаса Войовника. Санчо здвигнув плечима, послухався й сів, а всі дукинині дуеньї та покойові обступили його в глибокій мовчанці й налаштувалися уважненько слухати; першою заговорила дукиня, і почала вона так - Тепер, коли ми самі й ніхто нас не чує, мені хотілося б, жеби сеньйор губернатор розвіяв певні сумніви, що виникли в мене при читанні недавно видрукуваної історії великого Дон Кіхота. Ось один такий сумнів якщо добрий Санчо ні разу не бачив Дульсінеї, вибачайте, сеньйори Дульсінеї Тобоської, і не передав їй від сеньйора Дон Кіхота листа, бо лист той залишився в пам'ятковій книжці в Сьєррі-Морені, [493] то як же він насмів вигадати за неї відповідь й придумати, нібито він застав її за переточуванням збіжжя Адже вся ця брехня й облуда лише плямує добру славу незрівнянної Дульсінеї, а також ущерблює честь доброму зброєноші і розминається з його обов'язком вірності. На сім слові Санчо мовчки підвівся з дзиґлика, зігнувся в три погибелі, приклав пальця до уст і спроквола обійшов усю залу, зазираючи за штори. Відтак усівся знов і сказав - Ось тепер, пані моя, коли я переконався, що ніхто, окрім притомних, не слухає нас потаймиру, я без усякої обави й призри відповім на ваше питання, а заодно і на все, що ви спитати рачите. І передусім скажу так на мій суд, пан мій Дон Кіхот навіки божевільний, хоть іноді він висловлюється, на мою думку та й на думку всіх, хто його слухає, так мудро й розумно, що ліпше не скаже й сам лукавий. А все ж, сказати по щирості й без усякої утайки, я цілком певен, що він несповна. Се так нерушимо вроїлося мені в голову, що я важуся навіювати йому таке, що, присяй-Бі, купи не держиться як от відповідь на листа. Так само із отсим, що сталося тиждень тому (тим-то й до книги не втрапило), а саме з перечаруванням сеньйори доньї Дульсінеї,- адже се я упевнив мого пана, що її заклято, а се ж така правда, як на вгороді бузина, як на осиці кислиці. Дукиня попросила Санча розповісти про витівку з чарощами, і той виклав усе, як було, на перевелику втіху слухачок; дукиня почату розмову підхопила і сказала так - От я вислухала оповідку доброго Санча, і в душу мені заронився новий сумнів, і чийсь голос мені нашіптує «Якщо Дон Кіхот із Ла-манчі божевільний, непритомний і недоумкуватий, а Санчо Панса, його джура, про теє знає, одначе й далі служить йому і товаришить, і ще на його обіцянки-цяцянки йме віру, то він, безперечно, ще навісніший і безтямніший за свого пана. А раз так, то гляди, сеньйоро дукине, як би ти не прогадала, передавши під оруду Санчову острів якщо він не здольний над самим собою радити, то як же він радитиме над іншими» - Бігме, пані,- відповів Санчо,- сумнів у вас заклюнувся недарма, тільки скажіть вашому голосу, щоб він говорив голосніше, а втім, як йому заманеться, я ж бо знаю, що мовить він правду мав би я олію в голові, то давно б мого пана покинув. Але така вже, мать, моя судьбина і планида, інакше не можу, мушу йому товаришити та й край ми з ним односельці, він мене харчував, я його люблю, він цим дорожить, навіть подарував мені ослят, а головне, я вірний-вірненький, отож ніхто нас із ним не розлучить, хіба що заступ і лопата. А якщо ваша верховність не зволить дати мені обіцяний острів, ну що ж, обійдеться панське весілля і без марципанів, тим більше що цяя відмова, може, мені і во благо, хоть я й немудрий, а все ж кумекаю, що означає пословка «Не к добру мурашу крила», і, мо', Санчо-джура до неба дістане швидше, ніж Санчо-губернаторь. У Франції добрий хліб, а і в нас не гірший; потемки всі коти сірі; надобіди ще й не снідав; рот здоровий, як верша, та не все ж в нього вергать; чи мох, чи вовна, аби кишка повна; пташкам польовим Пан Біг кормитель і обмислитель; грубше сукно ліпше гріє; коли ми наказуєм довго жити і нас ховають у сиру землю, і князь, і наймит однаковими туди ідуть; у землі папське тіло займає стільки ж місця, що й [494] паламарське, хоть той куди вище тамтого; лягаючи в яму, всі ми скулюємося і скоцюрблюємося, чи вірніше, нас, хоч-не-хоч, скулюють і скоцюрблюють, і надобраніч! Отож повторюю якщо ваша вельможність не захоче подарувати мені острова, бо дурний єстем, то я як стій зійду за розумника; чув я, що за хрестом сам чорт з хвостом, і не все те золото, що ся світить, і од волів, плугів та ярма одірвано ратая Вамбу й настановлено за короля гишпанського, а Родріга одірвано од златоглаву, розваг і розкошів і кинуто гаддю на жир, як правду в піснях старовинних співають, а не брешуть. - Чого б то вони брехали - гукнула донья Родрігес, дуенья, що була серед слухачок.- Ув одній пісні мовиться, що короля Родріга вергнули живцем до ями, де тих ропух, змій та ящірок аж кишіло-брої-ло, а через два дні з ями дійшов його глухий і жалібний голос Вже гризуть мені, гризуть Те, чим я грішив багато. Тим-то йогомость має рацію, що воліє пахарювати, ніж королювати, раз королів усяка нечисть пожирає. Простацькі дуеньїні речі дукиню насмішили, зате Санчові міркування й приказки здивували непомалу. - Добрий Санчо сам звісний,- сказала вона,- що як шляхтич щось прирікає, то він неодмінно виконає, навіть приплатившись головою. Дук, мій пан і малжонок, хоть і не з мандрованих, а таки рицар, і тому слово своє щодо острова дотримає, на зло і навсупір завидкам і зловорожості цілого світу. Отож, Санчо, не журись одного дня ти зійдеш на престол свого острова й панства та й станеш на сей уряд, а з сього та дай ще Боже на вищий. На тебе ж я покладаю повинність урядувати якнайкраще над своїми підданцями, адже всі вони віддані й шляхетні люди. - Щодо урядування по-доброму,- обізвався Санчо,- то мене просити не треба, бо я зроду жалісливий і спочутливий до чужої біди; на чужий коровай очей не поривай; небом присягаю, що мені значеної кості не підкинеш; я битий жак, знаю де, що і як; я і на слизькому не спотикнуся; мені бляхманбм очі не занесеш; я маком не сяду; бу на бу, му на му, з добрим по-доброму, з лихим по-лихому; по-моєму, в урядуванні добрий почин - то вже половина діла, з півмісяця погубернато-рюю, та й так насобачусь, що знатиму се діло краще за хліборобство, що в ньому з пупка навчився. - Твоя правда, Санчо,- мовила дукиня,- вчені не родяться, а робляться, і в єпископи з людей виходять, а не з каміння. Та вернімося до того, про що ми допіру говорили, а саме, до перечарування сеньйори Дульсінеї, тут саме напрошується ось що весь цей Санчів фортель, учворений з бажання посмішкуватися над своїм паном і навіяти йому,' ніби ота мужичка Дульсінея, а як пан його її не впізнає, то це тим, що її заклято,- все теє каверзи якогось чорнокнижника, з тих, хто не дає просвітку сеньйорові Дон Кіхотові. Адже мені з певного джерела довідне відомо, що та мужичка, яка на ослицю стрибнула, була і єсть Дульсінея Тобоська і що добрий Санчо, сподіваючись ошукати іншого, ошукався сам. Се така сама певна річ, як усе те, чого нам зріти нашими [495] смертними очима не дано. І щоб сеньйор Санчо Панса знав, ми теж тут маємо чорнокнижників, вони прихильні до нас і цілком правдиво й щиро, навпростець, без сорома казака розповідають нам, що на світі діється. І хай він мені повірить, що дівка-стрибуха була і єсть Дульсі-нея Тобоська, і що вона така ж зачарована, як її рідна мати, і колись вона явиться нам у своїй правдивій подобі, і тоді Санчо збагне, як він уклепався. - Цілком можливо,- одрік Санчо Панса,- і тепер я вже ладен пойняти віру всьому, що пан мій розповідав про яскиню Монтесіноса буцімто там він бачив сеньйору Дульсінею Тобоську в тому самому строї і в наряді, в якому нібито бачив її я, коли мені прибандюрилось раптом її заворожити, а вийшло все навпаки - істнісінько так, як ваша милость, пані моя, мовите, бо від мого недійшлого розуму годі ждати, щоб він в одну мить вимудрував таку химороду, а потім, не такий уже мій пан непротомний, аби мої кволі й хисткі докази змусили його повірити в таку нісенітницю. А все ж, сеньйоро, хай ваше добродійство не думає, що я чоловік зловредний; адже такий пеньок, як я, не зобов'язаний зглиблювати задніх думок і капостей клятих чародіїв. Усе це я вигадав, щоб уникнути докорів пана Дон Кіхота, а не на те, щоб йому накапостити; а як сталося інакше, то ж Пан Біг там, на небесі, відає серця наші. - І то правда,- згодилася дукиня.- А тепер скажи мені, Санчо, що це ти розводився про печеру Монтесіноса Мені се цікаво знати. От Санчо Панса і розказав якнайдокладніше про оказію, описану вище. Вислухавши його розповідь, дукиня сказала - З сієї пригоди ось що можна виснувати раз преславний Дон Кіхот запевняє, що він бачив там ту саму селючку, яку Санчо побачив біля Тобоса, то, виходить, се таки Дульсінея, а отже, ворожбити нарід ручий і моторний. - От і я кажу,- підхопив Санчо Панса,- якщо сеньйора Дульсінея Тобоська зачаклована, то нехай собі як знає; де вже мені тягатися з ворогами мого пана; їй, мать, до гибелі, і кожен злий, як сатана. Сказати по щирості, я бачив селючку, і за селючку її взяв, і за селючку маю, а якщо се була Дульсінея, моя хата скраю, я тут ні при чому - і квит! А то на п'яти мені наступають і знай водно «Санчо сказав, Санчо узяв, Санчо туди, Санчо сюди, Санчо теє, Санчо сеє!», нібито Санчо так собі, абихто, а не той самий Санчо Панса, який у книгах розгулює галасвіта, так принаймні казав мені Самсон Карраско, а він же бакалярував по тих Саламанках, такі не брешуть, хіба що дуже їм засвербить або ж притьмом у надобі стане. Отож хай до мене не в'язнуть, а як слава про мене добра, а я ж од пана мого чув, що добре імено дорогше над усяке майно, то приснастіть мене до губернаторства, і ви побачите, яких див я натворю; із доброго зброєноші і правитель буде хороший. - Все, що оце сказав славний Санчо,- вирекла дукиня,- то ка-тонівські вислови або принаймні уривки з самого Мікаела Веріно, Florentibus occidit annis, зрештою, висловлюючись його ж таки мовою, можна сказати, що під лихим плащем та добрий питець. [496] Померлого в розквіті віку (латин.). - Що правда, то правда, пані,- сказав Санчо,-- зроду в житті не пив з налогу, від спраги я, признаюсь, кружав, бо лицемірства в мене нема ні кришечки п'ю, коли охота і коли неохота і коли частують, щоб кривлякою або нечемою не здатися. Адже як до тебе п'є товариш, то треба мати в грудях не серце, а маймур, щоб не вихилити до дна. Ну, та штанці у мене, як той казав, сухі й чисті. Тим паче, джури мандрова-них лицарів переважно водичку п'ють, бо вони знай гаями і пущами, байраками й левадами, горами й бескеттям тиняються, вина нігде й не понюхаєш, хоч око собі вийми та кому плати. - Я думаю! - мовила дукиня.- Ну, а зараз, Санчо, йди відпочинь, а потім ми ще побалакаємо гарненько і розпорядимося, щоб тебе при-снастили, як ти кажеш, до губернаторства. Поцілував ще раз Санчо дукиню в руку й попросив її о ласку подбати про його Сірого, бо се, мовляв, світло його очей. - Про якого такого Сірого - спитала дукиня. - То, перепрошую,- Санчо на те,- мій каплій, осел би то, ушак. Скоро я вступив сюди в замок, я попросив отсю сеньйору дуенью подбати про нього, а вона так на мене визвірилась, ніби я сказав, що вона потворна або ж стара, хоть дуеньям більше годилося б і пристало ходить коло бидла, аніж у залах парадувати. Хай Бог милує, от уже кого не міг терпіти один гідальго, мій односелець, то це саме таких їмостей. - Певне, якийсь хамлюга,- вкинула слівце донья Родрігес, дуенья,- якби він був ґречний гідальго, то таких, як я, на руках носив би. - Годі-бо вам,- обізвалася дукиня,- цитьте, донья Родрігес, і ти, сеньйоре Пансо, зоспокойся клопіт про ушака я беру на себе. Якщо вже він такий клейнод для Санча, я пильнуватиму його як ока. - Досить, як ви пильнуватимете його як осла,- заперечив Санчо,- ми з моїм ослом простота, і ми краще згодимося, щоб нас штилем штирхонули, ніж бути тягарем для вас. Хай мій пан запевняє, що в справах ґречності краще переборщити, ніж недоборщити, проте в осляцькому чи нехай каплійському ділі треба шанувати міру й держатися золотої середини. На те дукиня одвітувала - Візьми, Санчо, осла губернаторювати з собою, там його можна годувати уприпуст і від праці звільнити. - А що ви думаєте, ваша милость, сеньйоро дукине - зауважив Санчо.- Сам я не раз бачив, як губернаторювати посилали ослів, отож-бо візьму свого з собою, се не така вже й дивина. Знов розсмішили й потішили дукиню Санчові слова, й, одіславши його відпочити, вона пішла до дука, щоб всю ту розмову переказати. От між ними двома ухвалено й погоджено, що вони підстроять Дон Кіхотові знакомиту штуку та ще в геть-то рицарському дусі. І вони воістину підстроїли йому не одну, а багато таких-то штук, вельми удатних і спритних, що їх можна зачислити до найкращих пригод, розказаних у сій вікопомній історії. [497] РОЗДІЛ XXXIV, де оповідається, як вигадано спосіб відчарувати незрівнянну Дульсінею Тобоську; ось так і склалась чи не найславетніша на цілу сюю книгу пригода Розмови з Дон Кіхотом та Санчом Пансою дуже дукові й дукині до смаку припали; укріпившись у намірі вигадати їм фрашку, фрашку з присмаком придибашки, поклали вони скористатися з Дон Кіхотової оповідки про печеру Монтесіноса, аби справити воістину преславну пригоду (найбільше дукиню, між іншим, вражало Санчове простосердя, той свято увірував, нібито Дульсінею Тобоську зачаровано, дарма що сам він подвизався за химородника і сам-таки цю штуку штукував); і ось, давши належитий розказ служебництву, дук і дукиня, через шість день по Дон Кіхотовім приїзді до замку, повезли його на лови з собаками, і то з такою ватагою облавників та псарів, що й королівському полюванню впору. Дон Кіхотові офіровано мисливський убір, а зарівно й Санчові - зелений, добротного сукна, одначе Дон Кіхот од убору відмовився, заявивши, що незабаром повертається до таборування та бівакування просто неба й возити з собою убрання та всяку примусію не з руки. Зате Санчо одіж узяв з наміром при першій-ліпшій нагоді її загнати. Отож призначеного дня прибрав Дон Кіхот на себе риштунок, а Санчо Панса переодягнувся й, обладувавши Сірого, з яким розлучатися не схотів, хоть йому офіровано баского коня, пристав до гурту нагоничів. Потім вийшла одягна й ошатна дукиня, і Дон Кіхот, яко ґречний і поштивий кавальєро, посперечавшися з дуком, притримав її ступака за вуздечку. Врешті дісталися вони до лісу, порослого між двома височенними горами, і потому, як- розподілено лази, засідки й вартівні і всі порозходились, почалися лови, і зчинилися несвітський галас, гармидер і тюкання, так що за валуванням псів та турлюканням ріжків люди одне одного не чули. Дукиня спішилась і стала з гострим ратищем у руках там, кудою, як вона знала, внадились бігати вепрі-одинці. З коней позлазили також дук і Дон Кіхот і поставали обабіч неї, Санчо ж пас задніх, із Сірого він так і не зійшов, побоюючись, що йому, пішому, може добряче натруситися. Заледве спішились і вишикувалися з численним почтом рядком, аж це гульк - просто на них, цькований псами і гнаний облавниками, пре здоровенний одинак, зубами-іклами клацає, весь запінений. Побачивши його, Дон Кіхот нахопив на руку щита, добув меча й рушив йому навперейми, слідом дук із рогатиною, а дукиня, та, аби дук не спинив її вчасно, була б вихопилася поперед обох. Тільки Санчо, уздрівши величезну звірюку, зіскочив з Сірого, рвонув щодуху тікати і спробував видертися на високого дуба; але йому не повелося скоро він доліз до середини дерева й ухопився за гілляку, щоб на верхівля стеребкатися, гілка, на його біду та безголов'я, вломилася, він дав сторчака, але при падінні зачепився за сук і завис у повітрі, не дістаючи до землі ногами. Опинившись у такому фрасунку, чуючи, як тріщить по [498] швах його зелена полусвита, і гадаючи, що хижий звір туж-туж кинеться сюди і його пропоре, він так зарепетував і закричав пробі, що всі, хто чув його, а не бачив, повірили, що він уже у диковій пащі. Нарешті ікластий кабанисько упав, прошитий безліччю ратищ. От упізнавши Дон Кіхот Санчів голос, на крик обертається і бачить - висить Санчо догори дрига на дубі, а під ним стоїть Сірий, який не побажав його покинути в сутузі; як повідає Сід Ахмет Бен-Енхелі, рідко бачено Санча Пансу без Сірого, а Сірого без Санча така-бо велика була їхня приязнь та обопільна відданість. Під'їхав Дон Кіхот і зняв з дуба Санча, а той, відчувши себе на волі і на твердій землі, став оглядати свою подерту мисливську полусвиту і серцем крушитися він-оо був певен, що цей стрій вартий цілого майорату. Тим часом здоровенну тушу вепрову завдано на мулицю, прикрито віттям розмайрину й мирту і, яко трофей, відвезено до просторого шатра, нап'ятого на лісовій галявині; там уже порозставлювано столи і справлено таку багату й розкішну учту, що тільки з самого цього можна було судити про гойність і достаток господарів. Санчо показав дукині проріхи на свому подертому строї і сказав - Якби ми полювали на зайців або ж на пташок, певне, моя полусвита не мала б такого плачевного вигляду. Не втямлю, що за втіха сочити звірюку, здатну так іклом шпортонути, що тут тобі й капець. Пригадую, в одній старосвітській баладці співається так Хай ведмідь тебе змордує, Як преславного Фавілу. - Се баладка про готського царя,- пояснив Дон Кіхот,- його ведмідь розшарпав на ловах. - А я про що ж кажу! - вів далі Санчо.- Не подобається мені, коли потужники й царі наражаються на таку небезпеку задля втіхи б то, а потім яка ж то втіха - вбивати нічим не винну тварину. - Ні, Санчо, ти помиляєшся,- заперечив дук,- нема розваги для царів і потужників достойнішої і кориснішої, аніж лови з псами. Полювання - то ніби війна в ловецтві застосовуються ті самі військові хитрощі, засідки й пастки, щоб здужати ворога з найменшим для себе ризиком. На полюванні ми терпимо тріскучий мороз і давучу спеку, нехтуємо і сон, і спочинок, набираємося снаги, вправляємо наші члени, щоб зробити їх гнучкішими, коротше, це заняття нікому не вадить, а втіху дає многим. Найліпше ж у ловах з нагінкою те, що вони не для всіх, і це їх відрізняє від інших відмін полювання, за виїмком хіба що соколиного,- то мисливство для королів та іменитих осіб. Отож, Санчо, зміни свою думку, і як губернаторюватимеш, то полюй, і ти переконаєшся сам, що це піде тобі на пожиток. - Е, ні,- одвітував Санчо,- як ти добрий губернатор, зламай ногу, будь доматор. Гарний би він був до нього суплікатори в найпильнішій потребі, а він собі гасає по пущах! Та так усе його врядування піде внівець! Присягаю на душу, пане мисливство та всякі витребеньки радше для гультяїв, ніж для губернаторів. Я от для розваги на Великодні святки гулятиму в гарбу, а неділями та прйсвятками в скраклі, а всі ті лови та перелови не про мене та й душу мою вернуть. [499] - Дай Боже, Санчо, аби так було, од слова до діла сто і одна миля. - Хай би там що,- заперечив Санчо,- умів брати, умій і віддати, як Бог тобі дбаха, будь і пізня птаха, не ноги кендюх носять, а кендюх ноги, краще Боже спомагання, як те раннє уставання, лежи, небоже, як Бог поможе. Я хочу сказати, що як Господь мені поможе і я з горливі-стю відбуватиму свої повинності, то з мене вийде орел, а не губернатор, мені пальця в рота не клади. - Бодай тебе Бог забув з усіма святими, окаянний сиволапцю! - гукнув Дон Кіхот.- Коли вже, Санчо, ти перестанеш приповідати, а заговориш доладно й толком, як я тебе не раз навчав А ви, ваші достойності, панство моє, не зважайте на цього балабана, він вас цими припо-вістками заморочить, а в них стільки ж розуму, скільки дай Боже йому здоров'я і мені, якщо я згоджуся його слухати. - У Санча Панси прислів'їв,- сказала дукиня,- ще більше, ніж у Грека-Командора, і чим вони виграють проти Командорових, то це стислістю. Санчові пословки особисто мені більше смакують, хоть Командорові нижуться слушніше й туляться доречніше. Отак гомонячи про се, про те, вони вийшли з шатра й заглибились у ліс, і за оглядинами вартівень та засідок уплив у них цілий день і непомітно зайшла ніч, та не така ясна й тиха, як звичайно о цій порі, тобто серед літа, буває; а втім, сутінь, що землю обволочила, вельми пособ-ляла витівці дуцтва; і ось як осмеркло, нараз ніби звідусіль загорівся ліс; відтак ліворуч і праворуч, то тут, то там почулися звуки численних ріжків та інших вояцьких струментів, буцімто лісом сунуло велике комонне військо. Блиск вогнів і звуки бойової музики сліпили очі й глушили вуха всіх присутніх, навіть у змову втаємничених. Потім звідусіль донеслося галалакання, як звикле кричать маври, битву починаючи, засурмили сурми і кларнети, забили тулумбаси, заспівали жоломійки сливе воднораз, гучно й безугавно, отож тільки глухий міг від цього гармидеру не оглухнути. Дук онімів, дукиня стерялась, Дон Кіхот остовпів, Санчо Панса затрусився, навіть утаємничені і ті перепудились. Зі страху ніхто не пустив пари з уст, аж це підскакав до них гонець у постаті диявола, замість сурми він сурмив у величезний з широченним розтрубом ріг, видобуваючи хрипкі й лиховісні згуки. - Гей, брате гонче,- покликнув дук,- хто ти єси, куди се верстаєш путь і що то за рать іде через ліс На теє гонець одвітував зичним і грізним голосом - Я сатана і шукаю я Дон Кіхота з Ламанчі, а лісом їдуть шість затягів чорнокнижників і везуть на тріумфальній колісниці незрівнянну Дульсінею Тобоську. Вона їде сюди злицьована вкупі з доблесним французом Монтесіносом, аби Дон Кіхота звістити, як розбити над сією панією чари. - Якби ти був, як твердиш і як це з твоєї мацапури знати, сатана, ти б уже давно прирозумів, що Дон Кіхот із Ламанчі - ось він, перед тобою. - Присягаю на Бога і на моє сумління,- одрік диявол,- я не зауважив його; мені так забили баки, що головне я проочив. - Виходить,- обізвався Санчо,- цей чортяка зацний чоловік і гор- [500] ливий християнин, інакше не присягся би на Бога' і на сумління. Тепер я повірю, що і пекло не без добрих людей. Тут диявол, не спішуючись, скинув очима на Дон Кіхота і сказав - До тебе, Рицарю Левів (бодай ти потрапив до їхніх пазурів!), послав мене побідений, але хоробрий рицар Монтесінос і звелів передати, аби ти дочекався його в тім місці, де я тебе чекаю. Він везе з собою так звану Дульсінею Тобоську і повинен тобі сказати, що треба робити, аби відчарувати її. На сьому кінчаю по нашому звичаю хай будуть при тобі такі дияволи, як я, а при сих панах добрі янголи. Промовивши теє, він засурмив у свій страхолюдний ріг, повернув коня і поїхав, не чекаючи відповіді. Нове здуміння вдарило всіх, а надто Санча й Дон Кіхота Санча тим, що, всупереч істині, всі водно запевняли, що Дульсінею зачакловано; а Дон Кіхота тим, що сам гаразд не відав, зазнав він тих пригод у печері Монтесіноса чи ні. Поки він метикував, дук запитав його - Чи ж думає ваша милость дожидатися, пане Дон Кіхоте - А чом би й ні - одказав той.- Я дожидатимусь несхибно й нерушиме, хоть би й усе пекло на мене употужнилось. А Санчо - Ну, а мені,- каже,- як випаде уздріти ще одного такого гаспида й почути другий такий ріг, то я вже дожидатимусь десь у Фландрії. Тим часом геть споночіло, і в лісі замигтіли вогники, як ото буває мигтять у небі сухі визіви землі, а нам вони бачаться летючими зорями. Відтак почулося страшелезне стугоніння, як ніби зарипіли колеса волових запрягів; подейкують, наче цей безугавний і пронизливий рип лякає навіть вовків і ведмедів. Як на те сей гармидер підсилив новий, ще жаськіший було таке враження, ніби в усіх чотирьох кінцях лісу точаться бої і побої, бо он у тій стороні лунав важкий і грізний рев гарматний, там ішла часта мушкетна пальба, десь поблизу чулися поклики войовників, а здалеку долинало безперервне агарянське галалакання. Коротка річ, ріжки, мисливські роги, сурми, жоломійки, тулумбаси, гармати, пищалі, а надто жаський рип возів - усе зливалося у такий невиразний і непутній гомін, що Дон Кіхот мусив зібрати всю свою одвагу, щоб не стенутися. Зате в Санча пішла душа в п'яти, і він, не-чутенний, упав просто на спідниці дукині - та прикрила його й звеліла боржій водою одволити. Його покропили, і він очумився саме тоді, як на галявину вкотився перший рипучий віз. Запряг тягли штири воли-тихоплави, чорними попонами вкриті; до рогів кожного попримоцьовувано по великому палахтючому смолоскипу з ярого воску, а на самій колісниці утверджено високий престол, на якому засідав статечний дід з довгою, до пояса, і білою як сніг бородою, вбраний у широкий балахон чорного полотна; колісниця освітлювалася силою-силенною вогнів, і тим-то все, що в ній було, брало на себе очі. За фурмана були двоє поганющих арідників, убрані в такі самі полотняні хламиди; пики такі гидомирні, що, ледве зиркнувши, Санчо притьмом замружився, щоб не бачити їх удруге. Скоро віз порівнявся з мисливцями, статечний дід звівся зі свого високого трону і, ставши наввипинки, гуконув зично - Я характерник Ліргандей! [501] Більше він нічого не сказав, і колісниця покотилася далі. Потім над'їхала інша подібна колісниця з дідом на престолі. На дідів знак колісниця спинилася, тоді він так само велично, як перший, ознай-мив - Я характерник Алкіф, щирий друг Урганди Невловимої! І поїхав собі. Потім таким самим робом показалася третя колісниця, але на її троні височів не дід, а міцний парубчак з лицем опришка; підкотив, звівся з місця, як тамті двоє, і ще хрипкішим і лютішим голосом промовив - Я мудрець Аркалай, лютий ворог Амадіса Гальського та всього його кодла! І поїхав пріч. Уїхавши нестак далеко, всі три вози спинилися, докучливий колісний рип ущух, у лісі запала цілковита тиша, і тоді почулися звуки музики, ніжні та зграйні, чому Санчо зрадів непомалу, убачивши в цьому добрий знак; от він і звернувся до дукині, од якої не відходив ні на ступінь - Сеньйоро, де грає музика, там не може бути нічого лихого. - Стеменнісінько як і там, де спалахують вогники і де світло,- одвітувала дукиня. На теє заперечив Санчо - Спалахи то од випалів, а світло бува од ватри, ось як зараз довкола нас, і на вогні, між іншим, можуть нас підсмажити, а вже де музика, там завжди веселяться і празникують. - Діло покаже,- сказав Дон Кіхот, який чув усю ту розмову. І він мов у воду дивився, як це побачите в наступному розділі. РОЗДІЛ XXXV Дальший тяг оповіді про те, як Дон Кіхот довідався про спосіб відчарувати Дульсінею, а зарівно про інші чудородні пригоди Під звуки тієї приємної музики побачили всі, як до них підкочується щось ніби тріумфальна колісниця, запряжена шестериком гнідих мулів, білими капами вкритих, і на кожному мулі сидів покутник у білому одінні, з палахтючим восковим смолоскипом у руці. Колісниця була удвоє чи навіть утроє більша од попередніх, і на самій колісниці і окрай сиділо ще дванадцятеро покутників у сніжистих шатах і з горящими факелами - видовисько і звабливе, і моторошне, а на високому престолі тронувала німфа під габою в сотню пілок зі срібного краму, щедро всипаною золотими лелітками, тож убір її, не вельми багатий, здавався пишним. Обличчя її запнуто прозірчастим і легким серпанком, крізь згортки його прозирали гожі дівочі риси, а безліч посвітачів вияскрав-^ лювали її вроду і юність, виглядала вона десь на сімнадцять-двадцять рочків. Обіч неї сиділа постать під чорним запиналом у доземних шатах з довгим шлейфом. Колісниця зупинилася просто перед дуцтвом і [502] Дон Кіхотом, і як стій на ній замовкли звуки гобоїв, гарф і лютень, постать звелася з місця, розхиристала своє одіння, відкинула запинало, і тут усі уздріли, що це сама Смерть, така кощава й потворна, аж Дон Кіхот сахнувся, Санчо злякався, а дуцтво ледь здригнулося. Звівшись на рівні, ця жива Смерть дещо сонним голосом і, плутаючись язиком, заглаголала так Я - той Мерлін, котрий, як кажуть люди, Був син диявола (і ця брехня Віками з уст в уста передавалась). Князь магії, монах самодержавний, Що зглибив Зороастрову науку І протидіє сивому часу, Який від всіх утаює діяння Високославних рицарів мандрівних, Достойних щонайбільшої хвали. І хоч звичайно магам, ворожбитам, Волхвам і чародійникам властива Різка, сувора і жорстока вдача, Я завжди ніжний, лагідний, ласкавий І радий благодіяти людині. У неосвітлені печери Діта, Де дух мій віддавався ворожінню Й зображуванню знаків потайних, Долинув невимовно тужний голос Красуні Дульсінеї із Тобоса. Я зрозумів - жахливе чаклування її із дами знатної зробило Селянкою простою. Із жалю Я ув'язнив мій дух в порожні надра Нікчемної цієї оболонки, Перегорнув сто тисяч чорних книг Страшної демонічної науки І ось прибув до вас - покласти край Цій злій біді, цьому лихому лиху. О ти, краса і гордість всіх убраних В крицеві і алмазні обладунки; Маяк і світло, шлях і ціль, і вождь Тих, що, пухкі покинувши перини Й дрімливі лінощі, воліли краще Віддатися утомливим трудам Тяжкої зброї і кривавих битов! Узнай, герою, вславлений повсюдно За подвиги безприкладні, узнай, Відважний і премудрий Дон Кіхоте, Хвала Іспанії, зоря Ламанчі Для того, щоб свій образ віднайшла Прекрасна Дульсінея із Тобоса, Твій вірний Санчо мусить сам себе Три тисячі і триста раз шмагнути Кнутом по жирнім заду, заголившись На вільному повітрі, тільки так, Щоб аж пекло, свербіло та щипало. Усі на цей пристали рішенець, Хто винуватцем був її нещастя; З цим я й прийшов до вас, мої сеньйори. [503] - Нехай за тобою заклекоче! - гукнув тоді Санчо.- Не те що три тисячі, ба навіть три шмагання кнутом для мене все одно, що три удари кинджалом. Іди ти під три чорти з таким способом відчаровувати! Не второпаю, яку притоку має моя пані-стара до чарощів Бігме, якщо сеньйор Мерлін не знайде іншого ярмісу відчарувати пані Дульсінею Тобоську, то хай вона спочине в могилі зачарована! - А я от злапаю вас,- заволав Дон Кіхот,- дитино пана час-никоїда, прив'яжу голого, як мати спородила, до дерева і вчищу вам не три тисячі триста, а шість тисяч шістсот кнутів, та таких замашних, що звивайтесь ви хоть три тисячі триста разів, все одно не відчистяться. І не перечте мені, а то я випру з вас дух. Тут упав у слово Мерлін - Ні, так не гоже, на сю сікуцію добрий Санчо має пристати своєю охотою, а не з принуки, і лише тоді, як він сам того побажає ніякого певного реченця не покладено. Крім того, хлоста буде зведена до половини, якщо тільки він згодиться, щоб другу порцію ударів завдала йому чужа рука, хоть і важка. - Ні чужа, ні власна, ні важка, ні поважка,- заперечив Санчо,- словом, ніяка рука мене не торкнеться. Чи ж то я народив сеньйору Дульсінею Тобоську То чому її очі грішили, а моїм задом одвічать От уже мій пан то справді частка її самої, він у кожен слід її називає моє життя, моя душа, підпора і підмога, він може і повинен одшмагать себе за неї і зробити все, що тільки мога його, аби її відчарувати. Але щоб це я та чухрав самого себе Та зроду-віку! Боже хрань! Одбрикаюсь! Не встиг Санчо це вимовити, як срібляста німфа, яка сиділа обіч духу Мерліна, підхопилася, відкинула тоненьке запинало, показавши всім напродиво гоже личко, і, звертаючись просто до Санча, з чоловічою розгойданістю і нежіночою різкістю заявила - О горе-джуро, камінна душа, дубове серце, бруковані й кам'яні хляки! Якби тобі, лотре безецний, звеліли кинутися з високої вежі на землю, якби тебе просили, враже роду людського, ковтнути тузінь жаб, дві тузіні ящірок і три тузіні гадюк, якби тебе намовили по-звірячому зарізати гострою кривулею жінку й дітей, твоє випендрювання й огинання б не здивувало, а зважати на три тисячі триста кнутів, тоді як школярчук дістає субітки не менше - ось що чудує, вражає, жахає всіх добрих людей, які тебе слухають, і вжахне ще всіх тих, хто про сеє згодом довідається. Встроми, підле, бездушне бидло, встроми, кажуть тобі, свої балухи, як у сполоханого сича, в мої очі, подібні до ясних зірок, і ти уздриш, як потік по потоку і струмок по струмку ринуть із них сльози, розтікаючись водориями, рівчаками, ковдобинами на чудових рівнинах моїх ланит. Зглянься, шалигане і зловорожий іроде, над квітучими літами моїми, бо мені зараз десять і... надцять, мені лише дев'ятнадцять і ще за двадцять не перескочило, і от я марнію і в'яну під грубою мужичою личиною; і якщо я зараз мужичкою не здаюсь, то це тим, що присутній тут сеньйор Мерлін вчинив мені особливу ласку, щоб моя врода зворушила тебе, бо сльози скрушної красуні обертають скелі в пух, а тигрів в овечок. Шмагай, шмагай себе по тілесах, бестіє непогамовна, вдар лихом об землю, покинувши обжиратися і обпиватися, і приверни мені знов ніжність шкіри, сумирність вдачі і гожість личка. Якщо ж [504] задля мене ти не схочеш злагідніти й схаменутися, то схаменись принаймні задля бездольного сього рицаря, який стоїть біля тебе, себто задля свого пана, чию душу мені оце видно вона захрясла йому в грди-ці, на десять пальців від губ, і ладна (тут уже залежить од твоєї відповіді - гострої чи прихильної) злетіти з його уст або ж вернутися до нього в нутробу. На сім слові Дон Кіхот помацав собі грдику і, звертаючись до дука, с казав - Присягаю на Господа, сеньйоре, Дульсінея правду мовить душа й справді захрясла в мене у грдиці, мов куля у гаківниці. - Що ви на це скажете, Санчо - спитала дукиня. - Скажу, сеньйоро,- відповів Санчо,- хай їм анахтема, сього не буде во віки віком - одбрикаюсь! - Одрікаюсь - казати треба, Санчо, ти не так висловився,- зауважив дук. - Облиште мене, ваша високість,- відрізав Санчо.- Мені тепера не до тонкощів, що, може, де на яку там букву обмилюся. Я так потерпаю від того, що хтось мене бичуватиме або ж я сам бичуватимусь, що за свої слова і вчинки не відповідаю. А ще б я хотів довідатися, де ж це моя пані, сеньйора донья Дульсінея Тобоська чула, щоб отак прохано сама ж допоминається од мене, щоб я погодився собі шкуру спустити, і взиває мене при цьому камінною душею, бестією непогамовною і лає на всі заставки - чорт і той би аж на місці цибав. Та що, я якийсь бронзовий бовван чи мене так уже обходить, відчарована вона чи не відчарована Та інша, щоб мене влестити, привезла б з собою кошик хустя, сорочок, хусточок і шкарпеток (хоть шкарпеток я не ношу), а ця все лається, мабуть, забула, як у нас кажуть золотий осел і на гору вивезе, є пайда, то гайда, на Бога здавайся, а сам роботи не цурайся, ліпше одне «на», ніж десять «дам». А тут ще й сеньйор, пан мій, замість приголубити мене й погладити по голівці,- він, мов, тоді, наче віск той розтане,- заявляє, що пірве мене, прив'яже гольцем до дерева і всипле мені стільки та ще стільки. А потім хай це панство-жалібниц-тво ще й на те зважить, що воно допоминається хльори не якогось там джури, а губернаторя, як то кажуть де Крим, де Рим. Ні, хай йому всячина, хай перше навчаться просити, навчаться уламувати і стануть гречніші, а то день на день не випадає, і не завше людина в доброму гуморі. Я саме бідкаюсь, що моя зелена полусвита подерта, а мене просять, щоб я дістав лупня своєю охотою, а мені се так хочеться, як ото пошитися в касики. - Скажу тобі по щирості, друже Санчо,- мовив дук,- якщо ти не станеш м'який, як спіла слива, то не сядеш на острові. Чи ж стане мені духу посилати до моїх острів'ян такого немилосердного губернатора, чию камінну нутробу не зворушать ні сльози дівиць-журильниць, ні благання обачливих, могущих і стародавніх чародіїв та мудреців Коротка річ, Санчо, або ти сам себе відшмагаєш, або тебе відшмагають, або не бути тобі губернатором. - Сеньйоре,- сказав Санчо,- чи не дасте мені вільготи днів хоч і два на зміркування - Ні, ніяким світом,- заперечив Мерлін.- Цю справу треба розв'язувати [505] як стій або Дульсінея вернеться до печери Монтесіноса і знов перекинеться мужичкою, або її в цій самій подобі, як от зараз, перенесуть на Поля Єнісейські і там вона пребуде поти, поки ті різки не відміряються повною мірою. - Ну ж, добрий Санчо,- сказала дукиня,- зберися на смілість і віддячся за хліб, який ти їв у пана свого Дон Кіхота,- всі ми зобов'язані служити йому і почитувати його за шляхетність і високі рицарські чини і вичини. Приставайте, хлоню, на ту хлосту, а всі чорти хай ідуть собі на очерети, а страхи на страхопуди. Ти ж бо сам здоров знаєш добрий дух злу долю боре. Замість відповіді Санчо повів з Мерліном таку дурнувату річ - Скажіть-но мені, ваша милость, пане Мерліне, ось що отой го-нець-гаспид прискакав сюди і передав іменем сеньйора Монтесіноса панові мойму, щоб той дожидався його тут, бо сам він, мов, явиться сюди і навчить, як відчарувати сеньйору Дульсінею Тобоську, але досі того Монтесіноса і на очах у нас не бувало. На те обізветься Мерлін - Той гаспид, друже Санчо, невіголос і послідущий гунцвот я по- ¦ силав його з посольством до твого пана зовсім не од Монтесіноса, а од самого себе, бо Монтесінос сидить у себе в яскині і жде, чи вірніше, сподівається, щоб його відчарували, отож рада душа в рай, та гріхи не пускають. Якщо ж він тобі заборгував, або якщо ти маєш справу до нього, я притьмом тобі його приставлю й відведу, куди скажеш. А наразі приставай боржій на хлосту, повір мені, це дасть великий пожиток і душі, і тілу душі тим, що появиш милосердя, а тілу тим, що ти, я бачу, чоловік кровйстий і невеличкий кровопуск тобі не завадить. - Забагато на світі розплодилось лікарів чорнокнижники і ті ку-рують,- зауважив Санчо.- Ну як усі напостають на мене, хоть сам я при своїй думці зостаюсь, я згоден відважити сооі три тисячі триста гарячих, але з умовою, що я шмагатимуся, коли мені заманеться, і ніхто не назначатиме мені ні дня, ні години. А втім, я постараюся відпокутувати якнайшвидше, щоб усім миром ми могли любувати на вроду сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської, адже вона, над наше сподівання, справді красуня. І ще я ставлю варунком, що я не зобов'язаний шмагатися до крові, і якщо яка різка ляпне, як по мусі, то все одно вона зарахується. Так само, якщо я змилюся в рахубі, то хай сеньйор Мерлін, мастак і всевіда, буде ласкав обрахувати й підказати мені, який там недобір або ж перебір. - За перебір підказувати не доведеться,- заперечив Мерлін,- скоро різки відміряються повною мірою, сеньйора Дульсінея одразу відчаклується і прийде сама подякувати доброму Санчові і вдарувати його за благе діло. Отож не переймайся тим недобором чи перебором, та й саме небо не попустить мені обмилити тебе бодай на волос. - Ну, тоді дійся воля Божа! - гукнув Санчо.- Підлягаю своїй щербатій долі, тобто приймаю сю покуту під указаними варунками. Не встиг Санчо вимовити ті слова, як знов засурмили сурми, заторохтіли незліченні постріли з пищалей, а Дон Кіхот кинувся Санчові на шию і ну виціловувати йому лоба і щоки. Дук, дукиня і весь понет [506] стояли й умлівали над ними, а колісниця рушила;від'їжджаючи, Дульсінея вклонилася дуцтву й особливо низенько Санчові. А тим часом на небі вже грала зоря, радісна й усміхнена, випростували й підносили свої головки польові квіти, а кришталевії води струмочків, межи білої й жовтої ріні журкочучи, бігли скласти данину річкам, що на них чекали. Весела земля, ясне небо, чисте повітря, яскраве світло - все це, і зосібна, і посполу, заповідало тихий і погідний день, і той день імкнув уперед слідом за Авророю. Дуцтво, вдоволене ловами і тим, як дотепно і вдало воно свого доп'ялося, повернулося до замку, наміряючись нові витівки витівати, бо ж його хлібом не годуй, аби лиш розважатися. РОЗДІЛ XXXVI, де оповідається про невидану й нечувану пригоду дуеньї Гореслави, чи теж графині Т рифалдистої, та про листа, що написав Санчо Панса до жінки своєї Терези Пансихи Дворецький у дука був чоловік веселої та жартливої вдачі не хто ж, як він, приставляв ото Мерліна, спорядив усю оту штуку, склав вірші і перебрав одного пажа за Дульсінею. Тепер, порозумівшися з панами своїми, затіяв він іще одну потішну й дотепну дивовижу, що й думкою такої не здумаєш. На другий день дукиня спитала в Санча, чи він уже почав відбувати свою покуту, аби відчарувати Дульсінею. Той одказав, що так, уночі завдав собі п'ять ударів. Як же спитала - чим, одказав рукою. - Так то ж,- мовила дукиня,- не биття було, а ляскання. Премудрий Мерлін, думаю, не задовольниться такою делікатністю годилося б доброму Санчові добути якусь гудзувату нагайку-дротянку, щоб по правді дошкуляла, бо наука не йде без бука, а свободи такої можної дами, як Дульсінея, не узискаєш недорогим коштом; ще ж і на те нехай зважить Санчо, що добрі діла, чинені недбало, так аби-то, жодної не мають ціни ані ваги. На теє одмовив Санчо - То дайте ж мені, ваша вельможність, якогось підходящого нагая чи карбача, а я вже собі шмагатимусь, тіки щоб не тяжко боліло, бо, не вам кажучи, хоть я й селюк, а тіло в мене не ликове, а ніби пухове, то чого б я мав розтріскуватись задля чужої користі - Гаразд,- одказала дукиня,- завтра дам вам ловку нагаєчку, що пристане до вашого делікатного тіла, мов рідна сестриця. Тоді Санчо - Щоб ви знали,- каже,- ваша вельможність, сеньйорочко моя люба, написав я листа до старої моєї, Терези Пансиної, а в тому листі прописую про все, що зі мною сталося, відколи ми розлучились ось тутечки він у мене, за пазухою, ще тіки адресу надписати; дак ото б, може, ваша розумність глянули, чи все в йому до ладу, чи те письмо написане справді губернаторським робом [507] - А хто його склав - поцікавилась дукиня. - Та хто ж, як не я, грішний,- відповів Санчо. - Самі й писали - питала далі дукиня. - Та де! - сказав Санчо.- Я ж не втну ні читати, ні писати, хіба підписатись. - Ану ж покажіть листа,- сказала дукиня.- Не сумніваюсь, що ви проявили в ньому свій неабиякий хист і дотеп. Санчо вийняв із-за пазухи незапечатаного листа, дукиня взяла його і стала читати «Лист Санча Панси до дружини його, Терези Пансихи. Дали мені доброї хлости, та я тобі ниньки не простий; дають мені добру посаду, та дають же добре й по заду. Ти сього, Терезонько, зразу не дотямиш, хіба аж опісля. Знай же, Терезо, мою ухвалу і постанову будеш ти в мене їздити в кариті, так воно нам, тепер показує, а пішки нехай ходять кішки. Ти тепер у мене губернаторша, то вважай, щоб тебе ніхто не важився упослідити. Посилаю тобі зелений убір мисливський, що подарувала мені дукеня переший його гарненько, буде нашій доньці станик і спідниця. Пан мій Дон Кіхот, славлять люди в цьому краї,- розумний дурень і втішний боже-вільник, а я в нього вдався. Побували ми в печері Монтесіноса, і віщий Мерлін обрав мене для одчарування Дульсінеї Тобоської, що у вас там дражнять Альдонсою Лоренсів-ною три тисячі й триста нагаїв (без тих п'ятьох, що я вже собі вліпив) - і ми її одча-руємо, як мама вродила. Та гляди ж мені, про се нікому нічичирк, бо покажи людям свою природу, то одне скаже, що чорна, а друге, що біла. Через кілька днів їду вже на губернаторство маю велику охоту доскочити грошви, бо чув од людей, що всі нові губернатори до того вельми ласі. Поспитаю там броду, тоді сповіщу - їхать тобі до мене чи ні. Сірий жив-здоровий і кланяється тобі низенько; я з ним не гадаю розставатися, хоч би мене й на турецького султана настановили. Пані моя дукеня цілує тобі руки тисячу разів, а ти верни їй удвоє, бо казав мій хазяїн, що каже «Дві ціни у доброго слова - людям як золото, собі як полова». Не погодив мені Господь ізнайти знов багула з сотнею талярів, як того разу, та не журись, Терезонько хто б'є в дзвона, в того є схорона, із губернаторства щось нам та капне. Одне тільки непутить - кажуть мені, що я як той уряд розсмакую, то потім пальці собі за ним гризтиму та ще, хай Бог милує, куксою стану. Воно-то й кукси та каліки з милостині сякий-такий дохід мають... Ну, та вже чи так, чи інак, а будеш ти багата й щаслива. Боже ж тобі поможи, а мене, тобі на втіху, сохрани. Дано з сього замку, дня 20 юля, року 1614 Твій сопруг, губернатор Санчо Панса». Дочитавши листа, дукиня сказала Санчові - У двох речах схибив тут трохи добрий губернатор одне, що твердить, ніби губернаторство дають йому за нагаї, що має собі вліпити, хоча сам прекрасно знає, що пан мій дук пообіцяв йому ту посаду ще тоді, коли нагаї нікому й не снились; а друге, що показує себе в цьому листі дуже користолюбним, а воно ж і шкода, і невигода, бо жадоба мішки рве, а жадібний правитель право ламає. - Та я зовсім не туди гнув,- обізвався Санчо.- Коли вашій милості здається, що лист негодящий, то порву його й напишу нового - та коли б іще гіршим не вийшов, так мене часом заносить. - Ні, ні,- заспокоїла його дукиня,- добре буде й так; нехай же і дук прочитає. По сій мові пішли до саду, де малося того дня обідати. Дукиня показала Санчового листа дукові і тим вельми його розвеселила. Отож попоїли і, як уже поприбирано було зі столу, немалу хвилю тішилися смаковитою джуриною розмовою, коли це раптом почулись жалібні гуки жоломійки та хриплувате бухання розладнаного бубна. Усіх стривожила та сумна, хоч і незграйна, бойова музика, а найпаче Дон Кіхота, [508] що з неспокою не міг і в кріслі всидіти; що ж до Санча, то він з переляку заховався, своїм звичаєм, за широку й рясну дукинину сукню, бо те грання справді було якесь моторошне, аж несамовите. Перед очима насторожених глядачів у сад увійшло попереду двоє чоловік у жалобних шатах, просторих і довгих, що аж землю за ними замітали; ідучи, вдаряли вони у два великі бубни, так само чорно одягнені. Поруч їх ішов сурмач, такий самий чорний і похмурий, а за цими трьома виступала якась височенна проява, не вдягнена, а ніби оповита чорнющою хламидою з довжелезним шлейфом. Через плече перекинуто широкий, також чорний, шабельтас, а з нього звисає здоровенна кривуля в чорній піхві і з чорним руків'ям. З-під накинутого на лице чорного серпанку видніється довжезна, біла як сніг борода. Ступав невідомий під бубон і жоломійку поважно і статечно, викликаючи у глядачів подив своїм ростом, поставою, суцільною чорнотою і жалобним супроводом. Наблизився отак неспішно і врочисто і опустився навколішки перед дуком, який чекав на нього разом з іншими, піднявшися з місця; одначе господар не хотів ніяким світом допускати його до слова, поки не встане. Тоді той чудернацький дивогляд підвівся, відкинув з обличчя заслону і появив найстрашнішу, найдовшу, найбілішу й найгустішу бороду, яку будь-коли вбачали людські очі. Добувши з широких, міцних грудей гучний та поважний голос, він так заговорив, дивлячись дукові пильно в вічі - Найясніший і наймогутніший пане, звати мене Трихвост Білобородий, сам я стайничий графині Трифалдистої, званої також дуеньєю Гореславою; від її ж то імені я приходжу до вашої вельможності з посольством, аби ваша великодушність була така ласкава й дала їй дозвіл і призвід з'явитися перед вас і повідати вам свою недолю, таку незвичайну й таку небувалу, що годі її осягнути будь-якій стражденній душі на всьому земному крузі. Передовсім хотів би я знати, чи не тут, у вашому замку, перебуває нині хоробрий і непереможний рицар Дон Кіхот з Ламанчі, в пошуках якого моя пані подорожує пішки до ваших володінь, що само по собі є або великим чудом, або ж наслідком якихось чарів. Вона стоїть коло брами сієї фортеці чи цієї сільської посілості і ввійде сюди, скоро дочекається вашого дозволу. Все. По сім слові кашлянув, погладив обіруч бороду згори донизу і з великою гідністю чекав на відповідь дука. Той заговорив - Уже віддавна, вірний стайничий Трихвосте Білобородий, дійшли до нас вісті про нещастя сеньйори графині Трифалдистої, котру чорнокнижники велять називати дуеньєю Гореславою. Можете сказати їй, предивний стайничий, нехай увійде, бо саме тут перебуває одважний рицар Дон Кіхот з Ламанчі, від великодушності якого вона може певно сподіватись на всіляку допомогу й підтримку; від мого ж імені можете додати, що в разі потреби нехай розраховує і на моє неодмінне сприяння до того зобов'язує мене звання рицаря, якому випадає і належить бути оплотом і підпорою різного роду жінкам, а найпаче шановним удовам і беззахисним дуеньям, що попали в біду, як от ваша володарка. Вислухавши теє, Трихвост прикляк на одно коліно і дав знак музикам грати, по чому рушив назад, тим самим кроком під жоломійку з бубна- [509] ми, і вийшов із саду; всі дивували на його появу і поставу. Тоді дук обернувся до Дон Кіхота і сказав - От бачите, славетний рицарю, пітьма злоби і незнання не змогла-таки заступити і затьмарити світла мужності і доблесті. Кажу так, бо не минуло й тижня, відколи ваша честь завітала до сього замку, а вже слава ваших подвигів, голосна по всьому світу, нині відкритому, кличе сюди збілованих і скривджених, що прибувають із чужодальніх країв, і то не в каретах, ані на верблюдах, а пішки, не пивши, не ївши, бо сподіваються знайти в отсій потужній правиці захист і оборону в їхній нужді і притузі. - Хотів би я, вельможний дуку,- відповів Дон Кіхот,- щоб між нами був тепер той преподобний священик, який отеє недавно при столі показав був таку неповагу й нехіть до мандрованого лицарства, щоб він живовидячки пересвідчився, як його потребує світ, щоб на власні очі побачив і руками помацав тую правду, що зневажені і ображені у бідах своїх великих і нещастях незміренних шукають рятунку не в домах учених, не в сільських паламарів, не в шляхтичів-домонтарів, не в ледачих двораків, які цікавляться лише новинками, щоб їх комусь передати й переказати замість діло робити й подвиги вершити, щоб люди про них говорили й писали ні, поміч у біді, виручка в нужді, оборона дівицям, потіха вдовицям - все то діло не чиїх рук, як мандрованих рицарів, і я довіку вдячний небові, що належу до їх числа, і не шкодую тих трудів і тягот, що випадають мені в сій благородній службі. Нехай же приходить тая дама, хай каже, чого їй треба - даю в її розпорядження потугу моєї правиці і безстрашну одвагу мого неоспалого духу! РОЗДІЛ XXXVII, де тягнеться далі знаменита пригода дуеньї Гореслави Дук та дукиня були вельми вдоволені з того, що Дон Кіхот діяв цілком відповідно до їхніх намірів і передбачень. Тут упав у річ уже й Санчо - Дуже я потерпаю, щоб цяя пані дуенья не перебила мені діла з губернаторством, бо казав мені колись один аптикар із Толеда (там говоре, як щиголь співа!), що, каже, де втелющиться дуенья, там не звариться варення. Боже мій, світе мій, чого тільки той аптикар на них не наговорив! Отож я й думаю, що коли всі дуеньї, хоч якого шталту і штибу, причепи і нахаби, то що вже казать про горопашних, як отея грахвиня Трихвоста, чи нехай Трихвалда, бо воно що хрін із редькою, що редька з хріном, все на одно виходить. - Цить, друже Санчо,- сказав Дон Кіхот.- Адже ця сеньйора дуенья прибилася, мене шукаючи, з чужодальніх країв вона не з того десятка, про яких говорив твій аптекар. Ще й на те зваж, що вона графиня, а коли графині йдуть у дуеньї, то служать вони королевам чи імператрицям; у себе ж дома вони самі вельможні пані, і їм прислуговують власні дуеньї. [510] Тут обізвалась донья Родрігес, що була при цьому присутня - Пані моя дукиня має в себе на службі дуень, що при кращій фортуні теж могли бути графинями, але так закон скаче, як король скаже; отож нехай ніхто не говорить лихого на дуень, особливо ж на старих дів, бо хоч я сама й не така, а добре бачу перевагу дуеньї-дівиці над дуеньєю-вдовицею; а хто мав би нам усяку гидоту шити, нехай того шмичка шиє. - Та у дуеньї є що зашивати,- мовив Санчо.- Казав мені один швець, що, каже, дуенське ремесло кругом обросло, тільки їх краще не чіпай, а поли вріж та тікай. - Джури то вічні вороги наші,- сказала донья Родрігес.- Вештаються ото по передпокоях, стикаються з нами часто, то коли не моляться (а моляться вони рідко), все про нас язиками клеплять, усі кісточки нам перемивають, усю добру славу перепаскудять. Та я кажу отим дубам неотесаним вам на зло будемо жити в світі, при великих дворах, хоч би мали голодом мерти і наше делікатне (чи й не дуже) тіло чорним покровом укривати, як ото в дні процесій укривають килимами купи гною. От їй же Богу, якби тільки припала мені слушна нагода, я не лише тут присутнім, а й цілому світові довела б і доказала, що в дуеньї сходяться всі, які тільки можуть бути, сьогосвітні цноти. - Я гадаю,- сказала дукиня,- що моя вірна донья Родрігес має рацію, та й непомалу; тільки справді слід почекати слушнішого часу на власну оборону й на захист інших дуень, щоб спростувати вигадки того лихого аптекаря і змінити ту думку, що гріє в душі великий Санчо Панса. На теє Санчо одказав - Як я вже оце закривився на губернаторя, то з мене всі джурощі вийшли і чхать я тепер хотів на всіх дуень у світі. Може б, вони й далі протягли були тую суперечку про дуень, якби не озвались у цей час бубни з жоломійкою всі зрозуміли, що то вже йшла дуенья Гореслава. Дук спитав у дукині, чи не годилось би їм вийти їй назустріч - все ж таки графиня, вельможна пані. - Як вона грахвиня,- похопився Санчо поперед дука,- то, на мою думку, вашим вельможностям випадало б іти назустріч; як же вона дуенья, то стійте ані руш. - А хто тебе питає, Санчо - втрутився Дон Кіхот. - Як хто - одказав Санчо.- Я, пане, сам кажу свою думку, бо, будучи джурою на службі в вашої милості, найліпшого рицаря й кавалера з-поміж усієї двірської кавалерії, пройшов добру школу; а ви ж самі казали, що не так страшний недобір, як перебір. Розумній голові досить дві слові. - Правду каже Санчо,- промовив дук.- Побачимо, що воно за графиня, а тоді вже покладемо належну міру ґречності. Тут, як і перше, показались бубнарі з сурмачем. І тут же автор кладе кінець сьому невеличкому розділові і переходить до наступного, щоб продовжити розповідь про ту саму історію, одну з найповажніших у нашій повісті. РОЗДІЛ XXXVIII, де дуенья Гореслава повідає про лиху свою долю За трійкою тих траурних музик ішло в тропі, двома рядами, дванадцятеро чи що матрон; на них були широкі хламиди з валяної, видимо, саржі І білі намітки тонкого індійського мусліну, такі довгі, що з-під них ледь виднілися бережки хламид. За ними виступала графиня Трифалдиста (її вів за руку стремінний Трихвост Білобородий) у чорній волохатій баєвій сукні там якби добре зворсити, то кожна гузуль-ка була б завбільшки з горошину, і то не абиякого, а добірного марто-ського гороху. Хвіст, чи сктпть би шлейф, ішов у три пілки, несені трьома так само траурно вбраними пажами; три гострі кути, творені тими вусами, складались у показну геометричну фігуру; усякому, хто на теє диво дивився, стало розумно, чому вона звалась графиня Трифалдиста. Так само свідчить Бен-Енхелі, додаючи, що властиве її ймення було графиня Вовчуна, бо в графстві її водилось багато вовків; якби то були лисиці, то звалась би напевне графиня Лисуна - в тих-бо краях володарі іменувались од тих речей, на які землі їхні були багаті. Проте графиня наша, аби підкреслити незвичайність свого убрання, покинула прізвище Вовчуна і прибрала собі нове - Трифалдиста. Дванадцять дуень і пані їхня ішли церемоніальною ходою; обличчя у всіх заслонені були чорним серпанком, не таким прозорим, як у Трихвоста, а густим, що нічого за ним не добачиш. Коли ввесь той гурт увійшов нарешті в сад, підвівся з місця дук із дукинею, а також Дон Кіхот та інші присутні при цій бучній процесії. Дванадцять дуень спинилось, розступившись перед Гореславою, яку вів за руку Трихвост сеє побачивши, дук із дукинею та Дон Кіхот подалися їй назустріч кроків, може, з дванадцять. Вона ж, упавши навколішки, промовила (голос мала радше товстий і хрипучий, аніж тонкий і делікатний) - Нехай ваші вельможності не чинять із ласки своєї таких церемоній слузі вашому, чи то пак вашій слузі, бо в горі своєму великому я не спроможуся, мабуть, відповісти на них належите небачена й нечува-на недоля порвала мій бідний розум і занесла десь далеко; що більше його шукаю, то менше знаходжу. - Не мав би той його зовсім, графине,- відповів дук,- хто не помітив би в вашій персоні високої гідності, вартої з першого погляду найвиборнішої ґречності і найвитворнішого шанування. І, взявши її за руку, повів і посадив у крісло поруч із дукинею, що теж прийняла її з великою чемністю. Дон Кіхот мовчав, а Санчові вмерло хотілось побачити обличчя сеньйори Трифалдистої чи котроїсь бодай дуеньї, але то була неможлива річ,- хіба б одслонилися з доброї своєї волі. Усі мовчали якусь часину, чекаючи, хто ж тую мовчанку порве, аж тут обізвалася дуенья Гореслава такими словами - Уповаю, найпремогутніший пане, найпрекрасніша пані і все най-пречесніше товариство, що моє найпревеликіше горе прийняте буде найпрешляхетнішими серцями вашими не тільки зичливо, а й добромисно [512] та спочутливо; таке воно пекуче, що мармур розчулить, діамант розтопить, сталь найтвердших у світі сердець розплавить! Та перше, ніж пустити його на поріг слухів ваших (не кажу - ушей), чиніть мені відомо, спасибі вам, чи нема в сьому гроні, гурті й громаді найпрене-порочнішого і найпреламанчішого рицаря Дон Кіхота і його найпре-джурішого Панси - Найпрепансіший тутечки,- вихопився поперед усіх Санчо,- і Найпрекіхотіший тож; отож, найпрегореславніша розпродуеньє, кажіть, чого ви найхотішете, а ми преготові єсьмо вас якнайслугіше роз-пропотішити. Тоді підвівся Дон Кіхот і таку до дуеньї Гореслави обернув річ - Якщо лихо ваше, скорботна сеньйоро, має хоч якусь надію ря-тунку від сили й доблесті якогось мандрованого рицаря, то ось вам мої хоч які вони, може, недостатні й незуповні, а всі до ваших послуг. Я Дон Кіхот з Ламанчі, і мій обов'язок і повинність моя - допомагати всім тим, що допомоги потребують; а коли се так (а воно так і єсть!), то не треба вам, сеньйоро, моєї ласки запобігати ані до будь-яких передумов удаватись кажіть прямо і без обрізків про вашу біду; як несила буде їй зарадити, то знайдете принаймні на те спожаління і спочуття. Сеє почувши, дуенья Гореслава бухнула в ноги Дон Кіхотові і промовляла, колінкуючи - Припадаю до сих ніг і стіп, о незвитяжний рицарю, вони-бо - стовпи і підпори мандрованого рицарства; нехай уцілую сії ноги, від їхньої-бо ходи залежить спасіння і порятунок від усіх моїх нещасть, о презацний мандрованцю, чиї справдешні подвиги затьмили й заломили легендарні діяння Амадісів, Еспландіанів та Бельянісів! Одступивши ж од Дон Кіхота, схопила за руку Санча і вела річ далі - О ти, найвірніший з-поміж усіх джур, що будь-коли служили мандрованим рицарям за теперішніх і бозна-колишніх часів; чия доброта не менша й не коротша за бороду приявного тут мого супровідника Трихвоста! Тим єси щасливий, що, слугуючи Дон Кіхотові, служиш ти заразом усій лицарії на світі, що будь-де і будь-коли зброєю орудувала. Благаю ж тебе ради доброти твоєї найвірнішої, будь моїм заступником і речником у пана твого, аби ласкавий був до сієї найпокірнішої і найгоропашнішої графині! На теє Санчо одказав - Чи доброта моя, як ви, пані, каете, справді така велика й довга, як у вашого стремінного борода, то мені байдуже аби душа моя була вусата й бородата, як на той світ ітиму, а про сьогосвітні бороди я не вельми дбаю; одначе і без того благання та вимагання проситиму хазяїна мого (знаю, що він мене любе, а найпаче тепер, коли я йому потрібен для одного діла), аби допоміг вашій мості і виручив, коли мога. Отож викладайте, панійко моя, ваше горе та біду, а ми вже щось та прирозуміємо. Дук із дукинею душили в собі сміх, слухаючи тих речей, бо вся ця штука затіялася з їх відома; похваляли вони про себе і дотепну гру Трифалдистої, що, сівши на своє місце, почала оповідати - Над преславним Кандайським царством, що лежить між великою Трапобаною і Полудневим морем у двох милях за Коморинським мисом, королювала донья Могунція, вдова по королю Архіпелу, панові мужеві своєму, в котрім то подружжі сплодили й народили принцесу Антимонію, наслідницю того царства; тая першоназвана принцеса Антимонія росла й виростала під моїм доглядом і наглядом, бо я була найстарішою й найстаршою дуеньєю у її матері. Чи довго, чи коротко, виповнився малій Антимонії чотирнадцятий рочок там на таку красуню вигарніла, що природі не треба вже було додавати ні рисочки. То, може, розумом недійшла була Ого, мудрість її дорівнювала вроді, а другої такої в світі не було, та й немає, якщо тільки заздрісна доля та жорстокі парки не вкоротили починку її життя. Та певно що ні,- не попу-стить-бо милосердне небо знівечити зеленцем найкращу павіть виноградної лози, що будь-коли лишала на сій землі. У тую вродницю, що достойно її змалювати не годен убогий мій язик, було закохане незчисленне число принців, як своєземських, так і чужосторонських; був між ними і один двірський кавалер, що наважився знести свої мислі до небес красоти тієї неземної, упевняючись на юність свою і гожість, спритність і дотепність, на бистроту і гостроту свого ума бо, не у гнів вашим ми-лостям кажучи, грав той юнак на гітарі так, що струни на ній говорили, а ще ж і поетом був, і танцюрою знаменитим, і клітку на птахів змайструвати вмів, що якби до чого прийшлося, міг би з того самого хліб їсти -- мав, одне слово, досить талантів, щоб гору перевернути, не те що тендітну панянку зрушити... Та всі його гарні прикмети, всі його здатності і здібності навряд чи помогли б йому здобути фортецю моєї прин-цесоньки, якби сей безчільний паливода не з'єднав собі попереду - мене. Сей ланець, сей безпутній гольтіпака намігся спершу приспати мою чуйність, забити мені памороки, щоб я, непевний комендант, видала йому ключа од твердині, яку мала берегти. Коротко кажучи, підійшов мене лестками, обплутав усякими дарунками та базаринками, та чим він мене доконав і добив - приспівками, що співав одної ночі на вуличці перед заґратованим вікном, край якого я стояла; а приспівка, дай Боже пам'яті, була, здається, така Од любої ворогині Горить.мені в серці рана - І жадає ще жадана, Щоб терпів я в безгомінні! Слова здались мені за жемчуг, а голос за мед, і з тих пір, тобто відтоді, бачивши біду, в яку я впала через такі-от співанки, я дотримуюсь думки, що гнати треба, як то радив уже Платон, із здорових і добре впорядкованих держав усіх поетів або принаймні тих любострасних, що пишуть вірші не такі, як от про маркіза мантуанського, над якими сміються й плачуть діти та жінки, а жалькі та жагучі ніжним терням заганяються вони в душу, блискавкою її прошивають, не зачепивши одежі... А іншим разом такої співав Прийди раптом, смерте мила, Вийми душу іспідтиха, Щоб кохання люта втіха Знов мене не воскресила. І ще чимало подібних вигадок та витворок, що писані захоплюють, а співані чарують. А що вже казати, як утне, було, сегідильї - ходило [514] тоді по Кандайському царству таке поспів'я! Серце радіє, душа сміється, тіло двигом движить, думки живим сріблом розтікаються... Отож я й кажу вашмостям, що годилось би по закону всіх отих поетів-співців десь на Гадючі острови затокарити. Та винні не так вони, як ті йолопи, що їх вихваляють, та ті дурепи, що їм вірять. Щоб була я правдивою дуеньєю, якою мала бути, то не піддалася б тим ночішнім химерам, не діймала б віри тим облудним словечкам «Живу вмираючи, горю на морозі, тремчу од холоду в вогні, сподіваюсь без надії, геть іду і тут лишаюсь», та іншим нісенітницям, що їх повно у тих творах. Вони наобіцяють тобі усячини - фенікса Аравії, вінець Аріадни, Фебові коні, полудневі перли, золото Голконди, панкайський бальзам, он куди пером залітають, а тих обіцянок-цяцянок справдити зроду не можуть, та й не думають. Та куди се я звертаю Оле мені, нещасливій! Чи я дурна, чи божевільна, що розводжуся про чужі гріхи, коли маю сказати стільки про мої власні Оле мені ще раз, бездольній! Не віршики мене з плигу збили, а простота моя, не музики погубили, а моя легкодумність; моя несвідомість і моя необачність відкрили дорогу і розрівняли стежку дону Самограю (так звали юнака, про якого мова мовиться), через моє посередництво увійшов він раз і входив потім багато разів яко муж правовитий у покої не ним знадженої, а мною зрадженої принцеси Антимонії,- бо я собі хоть і грішниця, то він, не бувши мужем, не торкнувся б у неї і носка на черевику. Що вже ні, то ні! У мене у всякім ділі шлюб на першому місці. Та тут стала на перешкоді нерівність дон Самограй був простий двірський кавалер, а принцеса Антимонія, як я вже казала,- спадкоємиця великого царства. Якийсь час ті любощі, завдяки моїй обережності, ішли собі шито-крито, та ось стала я помічати, що далі не втаїш почав у принцеси животок бубнявіти. Стривожились ми всі троє, рада в раду та й постановили, що поки діло вийде наяв, дон Самограй має зажадати від вікарія шлюбу з Антимонією на підставі принцесиного письмового підтвердження; я склала того документа так, що його сили ніякий Самсон не захитав би. Так і зробили вікарій прочитав листа, висповідав принцесу, та у всьому призналась; тоді вікарій казав віддати її під сторожу пречесному двірському альгвазилові. Тут упав у річ Санчо - То і в Кандаї, виходить, є альгвазили, поети та сегідильї Отже їй-Богу і присяй-Богу, скажу я вам увесь світ однакий. Але не баріться, пані Трихвоста, кажіть далі, або вже нерано, а мені смерть як хочеться кінця сієї придибашки почути. - А скажу,- відповіла графиня. РОЗДІЛ XXXIX, де графиня Трифалдиста снує далі свою діюовижну і достопам'ятну історію Кожне Санчове слово веселило дукиню і дратувало Дон Кіхота; нарешті рицар зацитькав джуру, і Гореслава провадила далі - По безконечних розпитках і розвідках, бачивши вікарій, що принцеса як на пню стала, від першої своєї заяви ні на йоту не відходячи й не відступаючи, вирішив справу на користь дона Самограя і віддав йому Антимонію за шлюбну дружину від того матір її, королеву Могун-цію, такий огорнув жаль великий, що третього дня ми її і в землю зарили. - Умерла б то, чи як - поцікавився Санчо. - Авжеж,- відповів Трихвост,- у Кандаї живих не ховають. - І таке буває, пане стремінний,- заперечив Санчо,- що чоловік замре тільки чи там зомліє, а його за мертвого загребуть. То, може, й королева Могунція перш ніж умерти просто зомліла, а воно ж поки життя, поти й ради не такий уже великий гріх учинила принцизна, щоб аж так убиватися. Ну, якби вона була вийшла за якого пажа свого чи за челядина домового, як то часом, чув я, трапляється, то було б уже діло пропаще; а як за благородного кавалера, та ще такого одукованого, як отут-о нам кауть, то воно, по щирій правді, хоть і дурниця, та не така вже й велика, бо по артикулах мого пана (він тут присутній і не дасть мені збрехати), як із учених людей роблять єпископів, так із ка-валерів-лицарів, найпаче которі мандровані, можна зробити короля чи, мо', й інператора. - Правда твоя, Санчо,- потвердив Дон Кіхот.- Мандрований рицар, аби йому тільки хоть на дві пучки удачі, може безперечно стати найбільшим володарем на світі. Та нехай сеньйора Гореслава провадить далі бачиться мені, що з сієї солодкої досі історії залишилось мало що доповісти, хіба гіркий оденок. - Ой гіркий, гіркий! - підхопила графиня.- Проти нього і гірчак солодким здасться, і олеандри за ласощі підуть! Отож як померла королева (таки померла, а не зомліла), то тільки ми її засипали землею, тільки попрощалися з нею востаннє, як раптом (quis talia fando temperet a lacrimis) з'явився над могилою королеви верхи на дерев'яному коні брат у других Могунції, велетень Маламбрун; той жорстокий чорнокнижник, щоб помститися за сестру свою небіжчицю і покарати дона Самограя за зухвальство, а принцесу Антимонію за манію, закляв і зачарував їх обох на тій могилі - її в бронзову мавпу, його в жахливого крокодила з невідомого металу, а між ними поставив металеву таблицю з написом сірійською мовою, що в перекладі на кан-дайську, а звідти на вашу мову таке в собі має «Доти не повернуться в свої первісні постаті сі відчайдушні закоханці, доки не стане зо мною до поєдинку одважний Ламанчець, бо тільки його доблесті й хоробрості судилось вирішити долю сієї нечуваної пригоди». Сеє зробивши, Маламбрун добув із піхов здоровенну шаблюку-кривулю, схопив мене за волосся і замахнувся, щоб то горло мені перерізати і голову з плечей стяти. Страх ошанув мене, голос зав'яз у гортані, от-от, здавалося, душі пущуся, та якось, добувши останніх сил, я спромоглась-таки на слово і тремтячим жалібним голосом стільки і такого йому наговорила, що він поклав відрочити виконання тієї немилосердної кари. Тоді велів привести перед себе всіх двірських дуень (се ті, що тут тепер присутні) і, перебільшуючи вину нашу, зганивши всі звичаї наші, всі наші нібито підступи та каверзи, склав на цілу корпорацію тую провинність, якої, власне, я одна допустилася, і сказав, що не скарає нас на горло, а піддасть повільній смерті привселюдній і ганебній. Ледве проказав він ті [516] слова, як ми відчули раптом, що всі пори на обличчях наших повідкривалися і щось нас гострими голками ніби коле. Ми лапнулися руками, аж воно - зараз побачите що. Тут Гореслава, а з нею і всі інші дуеньї підняли заслони, якими були вкриті, і появили обличчя, порослі бородами - которі рудими, которі чорними, которі сивими, а которі шпакуватими. На той вид дук із дуки-нею аж наче здивувались, Дон Кіхот із Санчом остовпіли, а решта присутніх були мов ошелешені. Тим часом Трифалдиста промовляла далі - Таким ото робом покарав нас проворний на все лихе поганець Маламбрун, покривши ніжні й делікатні личка наші сією шорсткою щетиною... Краще б він був повідрубував нам голови своєю страшенною шаблюкою, аніж мав отак потемнити світлість облич наших сими ненависними кудлами; бо як подумати, панове гойні (те, що казатиму зараз, воліла б полити джерелами сліз із очей моїх, якби я не вилила їх цілі моря в біді нашій і не висушила очей на сухий колос), як подумати, кажу, то де подітися, де податися дуеньї 'з бородою Який батько, яка мати пожаліють її Хто стане їй до помочі Адже навіть коли шкіра в неї гладесенька, коли личко знівечене без кінця-краю преріжними кра-силами та мазилами, то й тоді мало хто її любить, а яково ж то буде тепер, як одслонить вона вид, а на ньому хащі лісовії Ох, сестриці мої дуеньї, у злую годину прийшли ми на світ, у лиху часину зачали нас отець-мати наші! Сеє сказавши, зомліла. РОЗДІЛ XL Про речі дотичні й належні до сієї пригоди та до сієї вікопомної історії По істинній і щирій правді всі любителі таких-от історій мають бути вдячні Сіду Ахметові, першому б то авторові, за ту докладність, з якою він оповів про сі події, не поминаючи ані найменшої подробиці, з'ясовуючи щонайдрібніші обставини. Він змальовує думки, розкриває прагнення, відповідає на мовчазні питання, роз'яснює сумніви, розв'язує труднощі, одне слово - до шниру задовольняє найдопитливішу цікавість. О препрославлений авторе! О щасливий Дон Кіхоте! О славетна Дульсінеє! О чмутовитий Санчо Пансо! Живіть усі разом і кожне зокрема нескінченні віки на втіху та на загальну розвагу всіх живущих! Отож, повідає історія, як побачив Санчо, що Гореслава зомліла, вигукнув - Присягаюся честю людською і вічним спасінням предків моїх, Пансів, що зроду не бачив і не чув, ані од мого пана не знав, ані в думці собі не покладав такої-от притичини! А бодай тобі тисячу дияволів (се я не кляну, а так тільки), велетню й чаклуне Маламбруне! Чи не міг найти іншої якої кари отсим грішницям, що ти обородив їх Було б їм краще носи поврізувати, нехай би собі гуньками ходили, а то на - бороди вчепив... От хоть і заложусь, у них і грошей не стане на те стри-жіння та гоління. - А так, пане,- притакнула одна з дванадцятьох,- таки не маємо [517] грошей на депіляцію, то й беремося (декотрі з нас) на дешевші способи прикладаємо собі смоляні пластирі-липучки, а потім оддираємо раптово і стаємо чисті та гладенькі, наче дно у мужчирі кам'яному; воно, правда, є і в Кандаї такі жінки, що ходять од двору до двору волосся виводити, брови прополювати та інший жіночий марафет наводити, та ми, нашої пані дуеньї, їх ані на оч не пускаємо, бо то, здебільшого, такі пройдисвітки, що самі вже з'їжджені, то до інших із недобрим під'їжджають; отож як не порятує нас пан Дон Кіхот, то так нас із бородами і в домовину покладуть. - Я радше свою вирву в країні маврів,- сказав Дон Кіхот,- а таки знайду раду на ваші. По сім слові прийшла до пам'яті Трифалдиста і сказала - Гук сієї обітниці, одважний рицарю, дійшов до слуху мого в моїм зомлінні, отямивши мене і опритомнивши цілком; отож благаю вас ізнову, мандрований славетнику і незборений потужнику, тую благу обітницю в діло повернути. - За мною діло не стане,- одрік Дон Кіхот.- Кажіть, сеньйоро, що маю робити, я готовісінький вам до послуг. - Річ, бачите, у тім,- відповіла Гореслава,- що звідси до Кан-дайського царства, коли сухопуттю йти, буде кругло п'ять тисяч миль, чи що; а як навпрошки повітрям, то всього три тисячі двісті двадцять сім. А ще треба знати, що обіцяв мені Маламбрун, як приведе мене доля знайти рицаря-визвольника, прислати йому під верх румака-самоходника кращого й не такої о норовистого, як ото бувають наймані коні се той самий дерев'яний кінь, на якому одважний Петро умкнув прекрасну Магелону. Правиться той кінь кілочком, що встромлений йому в лоба, то в нього ніби повід, а літає повітрям так шпарко, наче його несе нечиста сила. Коня того, славлять іздавна переказом, сотворив премудрий чарівник Мерлін і дав його другові своєму Петрові, що мандрував на ньому чимало й умкнув, як уже сказано, прекрасну Магелону, посадивши її в забедри хто на них із землі дивився, тільки роти пороззявляли з великого дива. Чарівник давав того коня тільки тим, кого любив, або хто платив добре, і, наскільки відомо, після хороброго Петра на ньому ніхто не їздив. Згодом Маламбрун чарами своїми залучив того коня собі і їздить ним безпереч світами сьогодні він тут, завтра у Франції, позавтрьому в Потосї а найліпше те, що той кінь не їсть, не спить, підків не носить і, хоч сам безкрилий, несе вершника такою легкою ходою, що держи в руках води повну склянку - і краплі не проллєш. Тим-то й любо було Магелоні прекрасній їхати на ньому верхи. Тут упав у слово Санчо - Ну вже щодо легкої та плавкої ходи, то нема над мого Сірого, тільки що по небу не втне; а по землі - то всі на світі румаки чи сту-паки нехай умиються. Всі засміялись, а Гореслава провадила далі - Сей от кінь (якщо Маламбрун справді хоче покласти край нашій недолі) стане перед нами перше, ніж уплине півгодини ночі, бо чарівник сказав, що подасть мені ознаку, як найду я того рицаря, котрого шукаю зразу пришле на те місце коня. [518] - А скільки ж людей,- спитав Санчо,- на тому коні поміститься - Двоє,- одказала Гореслава.- Один у сідлі, а другий у забедрах; найчастіше то бувають рицар із джурою, як не буде вкраденої панянки. - Цікавий я знати, пані Гореславо,- допитувався Санчо,- як же того коня звати - Не звуть його,- одказала дуенья,- ані Пегасом, як у Беллеро-фонта, ані Буцефалом, як у Олександра Македонського, ані Брільядо-ром, як у шаленого Орланда, ані Баярдом, як у Рейнальда Монталь-банського, ані Фронтином, як у Рожера, ані Боотом чи Перітоєм, як звуться Сонцеві коні, ані теж Орелією, як у нещасливого Родріга, останнього короля готського, що то в нефортунній битві утратив життя своє і царство. - Хоть і заложуся,- сказав Санчо,- що як не назвали його тими знаменитими кінськими найменнями, то не звуть же, мабуть, і Росинан-том, як у мого пана ото вже назвав, як ув око вліпив! - То правда,- одповіла бородата графиня,- але ж і в сього коня ім'я знакомите - Летючий Цурпаляк, бо ходить, як літає, а сам із дерева, ще й кілочок у лобі, отож іменням своїм не поступиться і перед славетним Росинантом. - Та ім'я нівроку,- зауважив Санчо,- от тільки скажіть іще, як ним правувати, чи поводом яким, чи оброттю. - Я ж говорила вже,- одказала Трихвоста,- що вершнику досить повернути кілочка туди чи сюди, і пустити якою-хотя ходою чи летом по небу, чи ледве землі черкаючись, а чи десь посередині, як би воно й годилось у такім поважнім ділі. - Кортить мені глянути,- сказав Санчо,- але щоб самому сісти, чи то спереду, чи ззаду, то вже ні роди, вербо, груші. Я на свому Сірому і то м'яке, як із шовку, сидіннячко собі підкладаю, а то мав би без подушки, без сідушки на дерев'яних крижах гуцикати! Нема дурних пані-стару собі намулювати, щоб комусь там бороди облізли; хай хто як хоче стрижеться й голиться, а я не їду з паном у таку далеку дорогу, бо я й не годюся до обезбороджування отсих паній - мені он сеньйору Дуль-сінею одчаровувати треба. - Таки мусите їхати, друже,- заперечила Трихвоста,- без вашої участі наше діло ніяк не зробиться. - А рятуйте мою душу! - вигукнув Санчо.- Та нам, джурам, яке діло до панських пригод їм, 'начиться, нехай буде слава, а ми - трудись Овва! Ще якби прописували історики, що такий, мовляв, і такий лицар ізробив такий і такий подвиг, а пособляв йому такий і такий джура, без якого вода б не освятилась... А то ж вони тільки «Дон Па-растас Троєзвіздий довершив пригоду з шістьома поторочами», а про джуру, що при тім був, нічичирк, наче його й на світі не було. Отож, панове, ще раз кау, нехай пан мій сам їде, і хай йому гаразд ведеться, а я зостаюся тут, при боці у пані моєї дукені, а як пан мій вернеться, то, може, такої собі хлости вріжу, що й до весілля не заживе. - І все ж таки, бравий Санчо, доведеться вам їхати в сій потребі - благородні вас просять негаразд буде!, коли через ваші даремні страхи обличчя у сих паній залишаться хамуватими. - А рятуйте іще раз! - одказав Санчо.- Нехай би то були побожні чернички чи там приютські дівчата, то, може, й піднявся б чоловік на труди; а то приймати муки, щоб у якихось дуень бороди повилазили Дзуськи! Хай краще всі так і ходять бородатими од малої до великої, од першої відзігори до 'станньої придзигльованки! - Маєте ви храпа на дуень, друже Санчо,- зауважила дукиня,- у вас думка про них іще гірша, ніж у того толеданського аптекаря. Та ви несправедливі, бо є в моїм домі дуеньї, що можуть бути взірцем усім дамам; от хоч би й донья Родрігес, вона не дасть мені неправду сказати. - Що б ви не говорили, ваша вельможність,- озвалась донья Родрігес,- а Бог усе бачить і знає які б ми, дуеньї, не були, добрі чи лихі, з бородами чи без, а нас породили матірки наші, як і інших жінок, і як Бог появив нас на світ, то вже знає для чого; тим-то і вповаю на його милосердя, а не на чиїсь там бороди. - Ну гаразд, сеньйоро Родрігес,- сказав Дон Кіхот,- і ви, сеньйоро Трифалдиста, і все ваше гроно маю в Бозі надію, що він добротли-во спогляне на біди ваші, а Санчо зробить те, що я повелю. Нехай же стане тут Цурпаляк, нехай зійдусь я в двобої з Маламбруном! Жадна бритва не поголить вас із такою легкістю, як мій меч здійме голову чарівникові терпить Бог лукавих, та не довіку. - Ох! - зітхнула Гореслава.- Нехай усі зірки з усіх сфер небесних дивляться ласкавими очима на велич вашу, одважний рицарю, нехай напоять душу вашу доблестю й потугою, щоб статися вам щитом і покровом скривдженого і упослідженого роду дуенського, посміховиська аптекарям, поштурховиська джурам і осудовиська пажам! Будь проклята нерозумниця, що в розквіті віку не в черниці пішла, а в дуеньї! Горе нам, безталанним дуеньям! Хоч би ми походили по мечу прямісінько від самого Гектора Троянського, пані наші все одно будуть викати нам крізь зуби, чинячись королевами... О велетню Маламбруне, хоч би й чаклун, то будь же твердим у слові! Пришли нам незрівнянного Цурпаляка, нехай нарешті кінчиться біда наша! Затого жара настане, а ми кожна з бородою - вай-вай, проклинаєм долю! Трифалдиста промовила сії слова з такою чулістю, що у всіх присутніх сльози покотилися з очей; нащо вже Санчо, і той зарюмав і поклав собі в умі їхати зі своїм паном хоч на край світу, аби тільки зігнати ті осоружні зарости з таких шани гідних облич. РОЗДІЛ XLI Про появу Цурпаляка і кінець сій предовгій пригоді Тим часом наступила ніч, а заразом і пора, призначена на появу знаменитого коня Цурпаляка; а що він барився, то Дон Кіхот був у неспокої здавалось йому, що коли Маламбрун отягається і не шле коня, то або він, Дон Кіхот, не є тим рицарем, кому дано звершити сю пригоду, або сам Маламбрун боїться стати з ним на поєдинок. Аж ось у сад уві- [520] йшло зненацька шестеро дикунів, оповитих плющем; на плечах несли вони здоровенного дерев'яного коня. Поставили його на землю, і один з дикунів сказав - Нехай на сю махиню сяде рицар, що має на те одвагу. - То не до мене річ,- сказав Санчо,- бо й одваги не маю, і в лицарі ще не пошився. Та дикун провадив далі - А в забедри хай посадить джуру свого, коли такого має, і хай упевняється на доблесного Маламбруна, бо опріч його меча, не загрожує тут ніяка хитрість чи підступність. А тоді вже тільки крутнути кілочка, що в коня на шиї, і він понесе вас повітрям туди, де вже чекає Маламбрун; щоб же не закрутились у вершників голови од тої висі та височини, хай зав'яжуть собі очі і не розв'язують, покіль кінь не заірже - ото буде знак, що подорожі кінець. По сім слові дикуни лишили Цурпаляка і мірною ходою пішли, від-кіль прийшли. Гореслава, скоро забачила коня, сказала Дон Кіхотові, мало не плачучи - Доблесний рицарю, Маламбрунова обітниця справдилась, кінь прибув; бороди наші ростуть, і ми благаємо кожнісінькою в них волосинкою острижи нас і оголи! Тобто злізь разом із джурою на коня і поклади щасливий початок сій незвичайній подорожі! - Так я й зроблю, пані графине Трифалдиста, з дорогою душею і з немалою охотою; ані подушок не підкладатиму, ані острог не чіплятиму, щоб дарма не гаятись таке велике маю бажання побачити вас, сеньйоро, і всіх дуень ваших гладенькими і чистенькими. - А я сього не зроблю ані з дорогою душею, ані з дешевою, ані ще з якою,- сказав' Санчо.- Як оте стрижіння-гоління без моєї їзди не витанцюється, то нехай пан мій шука собі іншого джуру в дорогу або отсі дами іншого способу на бороди, бо я вам не відьмак, щоб попід небесами літати! Ге! Що то скажуть мої остров'яни, як узнають, що губернатор їхній вітрами десь гонить А ще й таке,- відціля до Кандаю три тисячі миль із гаком блигомий світ! Ану ж кінь пристане чи той чародій затнеться, то ми там на півдесятка год застрянемо, а як вернемось, то не признає мене ніякий там острів і переострів. То ж не дурний вигадав, що кае не зівай, Санчо, на те ярмарок; дають корівку, держи напоготові верівку; шанувавши бороди отих паній, святому Петрові у Римі добре, а мені, кау, в сій господі тут мене шанують, тут я од пана господаря чекаю ласки вийти на губернаторя. На теє дук сказав - Острів, що я вам, друже Санчо, обіцяв, нікуди не втече і ніде не дінеться; таке глибоке коріння запустив він у безодні земнії, що ніяка сила не зрушить його з місця і за третім наворотом; та річ відома (і мені, і вам), що нема таких значних посад, які дістаються без такої чи сякої базаринки. Тим-то я й жадаю, щоб за те губернаторство ви разом і 5 паном вашим Дон Кіхотом поклали кінець і край сій вікопомній пригоді; чи ви повернетесь так швидко, як то можна сподіватись від бистро-хода Цурпаляка, чи, зазнавши лихої долі, мандруватимете назад піхотою од корчми до корчми, од заїзду до заїзду,- вернувшися, ви знайдете острів ваш на місці, а остров'ян завжди готових вітати вас яко свого [521] правителя. Воля моя незмінна; отож не сумнівайтеся, пане Санчо, і не робіть кривди моєму щирому бажанню вам услужити. - Буде, буде вже, пане,- сказав Санчо.- Я собі вбогий джура і не зможу гідно відповісти на такую ґречність; хай же пан мій сідає, хай зав'яжуть мені очі, і дійся воля Божа! Скажіте тільки, спасибі вам, чи можу я, попід небесами літаючи, до Бога взивати і янголи його собі на поміч прикликати На те одказала Трифалдиста - Можете, Санчо, кликати чи Бога, чи кого там мога; бо хоть той Маламбрун і чорнокнижник, а проте християнин, і всі свої чарощі та химороди з великою провадить обачністю і' обережністю, ні з ким непевним не лигаючись. - Ну, як так,- мовив Санчо,- то хай мені Бог помага і Трійця свята гаетанська! - Од часу вікопомної пригоди із ступарями,- зауважив Дон Кі-хот,- я ще ніколи не бачив Санча таким переляканим, як нині; щоб був я такий забобонний, як дехто, то його страхи і на мою душу певною мірою передалися б. Ходи до мене, Санчо, я хотів би, з дозволу панства, сказати тобі дві слові в чотири ока. І, відійшовши з Санчом під дерево, взяв його за руку і сказав - Бачиш, брате Санчо, яка нам далека дорога пахне, що один Бог знає, коли ми вернемось і за яких обставин; тож я хотів би, щоб ти пішов оце зараз до своєї кімнатки, нібито за якою дорожитою потре-бизною, та й пошмагався б там у рахунок отих трьох тисяч і трьохсот ударів, усипав нашвидкуруч задатку - хоть би з півтисячі бо добрий почин, кажуть, то вже половина діла. - Та ви що, пане! - одказав Санчо.- Ви таки, мать, несповна розуму. Такого од мене просите, як ото од вагітної дівоцтва питають. Маю сідати на дровиняку, а ваша милость хоче, щоб я собі гузно геть понівечив їй-Богу, пане, і присяй-Богу, ви таки неповний! Ото їдьмо вже тих дуень голити, а як вернемось, то, не будь я Санчо Панса, з такою щирістю одбуду свою одбучу, що вашу милость ісповна уконтентую; оце вам і вся. Дон Кіхот на те одрік - Тішусь, добрий Санчо, з твоєї обітниці, бо хоч ти собі лобом і неширокий, а проте маєш етичні принципи. - Та вже там чи три ціпи, чи тіки два, зате не єретичні, а щиро християнські, і слово я держу вірно. По сій мові вернулись до Цурпаляка, уже б і сідати; тут Дон Кіхот сказав - Зав'яжіть же собі, Санчо, очі, та й сідайте; той, хто аж із таких далеких країв по нас посилає, напевне не дурить нас не честь і не подоба тих ошукувати, хто тобі довірився. А якби і не так усе склалось, як я собі гадаю, то ніяка злостивість не одбере мені тої слави, що я на сей подвиг піднявся. - Гайда, пане!- сказав Санчо.- Бороди й сльози отсих сеньйор цвяшком убилися мені в серце, і ніякий шматок у рот мені не полізе, поки не побачу їх чистенькими та гладенькими, як перше. Отож сідайте на коня та й зав'яжіться попереду, бо вам спереду сидіти, а мені ззаду. [522] - , Правду кажеш,- відповів дон Кіхот. І, вийнявши з кишені хусточку, попрохав Гореславу, щоб добре зав'язала йому очі, та тут же розв'язався і сказав - Якщо не помиляюсь, читав я у Вергілія про Палладія Троянського, дерев'яного коня, що то греки офірували богині Палладі; він був начинений узброєними вояками, що потім дощенту сплюндрували Трою... Отож, я гадаю, варто було б глянути, чи нема там чогось у череві нашого Цурпаляка. - Не треба,- сказала Гореслава,- бо я вірю і знаю, що в Малам-бруні нема підступності чи зради; отож нехай ваша милость, пане Дон Кіхоте, сідає сміло, без обави, а якби мало трапитись яке лихо, нехай упаде на мою голову. Дон Кіхот помислив собі, що дальші розмови про власну безпеку могли б надвередити славу його мужності, тож сів, не довго думавши, на коня і спробував кілочка той повертався легко; а що вершник не мав стремен і ноги йому теліпались, то схожий був на фігуру з римського тріумфу, мальовану чи виткану на фламандському гобелені. За ним виліз і Санчо, поволі й неохоче; умощуючись у забедрах, побачив, що сидітиметься йому не з-так то м'яко, а більше того, що мулько, тож попросив дука, щоб принесли йому, коли мога, якусь підмостку або подушку чи то з крісла сеньйори дукені, чи з ліжка котрогось пажа, бо крижі у цього коня, казав, либонь, мраморяні, а не дерев'яні. На те Трифалдиста сказала, що Цурпаляк не терпить на собі жадної збруї ані наряду, тож нехай Санчо сяде верхи по-жіночі, так буде м'якше. Санчо так і зробив і, попрощавшись з усіма, дав зав'язати собі очі, але тут же розв'язався; дивився на всіх розчулено повними сліз очима і просив, щоб кожне одчитало за його душу в такій-от напасті отченаша і богородицю,- тоді, казав, і їм Бог пошле молитвеників у притузі. На теє Дон Кіхот сказав - Боягузе! Чи ти під шибеницею стоїш, чи на смертнім ложі лежиш, що про такі молитви благаєш Адже ти сидиш, невірнику і страхопуде, на тому самому місці, що й прекрасна Магелона, а вона ж відтіля не в могилу зійшла, а на трон королеви Франції, якщо вірити історії! А я, що сиджу тут при тобі, чи ж не можу уявити себе одважним Петром, що займав це самісіньке місце Зав'яжись, зав'яжися, страшків сину, і не випускай із уст твого переляку хоч би у моїй присутності! - Ну, в'яжіть уже очі,- відповів Санчо,- коли не хочете, щоб я на Бога здався, ані щоб за мене хто Бога молив... Не чого я й боюся, щоб часом гілійон дияволів не запер нас на стріловище Святої Германдади! Обидва зав'язали собі очі, і Дон Кіхот, відчувши повний порядок, крутнув кілочка; ледве він до нього торкнувся пучками, як дуеньї і всі присутні залементували - Хай Бог тебе провадить, одважний рицарю! - Хай Бог тебе боронить, безстрашний джуро! - Ох, ох! Уже ви стрілою летите в повітрі! - Ах, ах! Уже всі ми дивуємось і чудуємось, на вас із землі гледючи! - Тримайся, сміливий Санчо, не коливайся! Гляди не впади! Твоє падіння буде страшніше, як у того зухвалого юнака, що піднявся керувати Сонцевими кіньми! [523] Санчо чув усі ті голоси; він притулився до пана свого, міцно обійняв руками і сказав - Що воно за притичина, пане Кажуть, що ми вже летимо геть високо, а гукання так чути, ніби всі вони отутечки, коло нас! - Не зважай на те, Санчо; усі ті штуки і літання наше настільки од звичайного ходу речей одбігають, що й за десять миль побачиш і почуєш що-хотя. Тільки не притискай мене так, бо ще звалиш... Я до-правди не розумію твоїх страхів і тривог, бо, хоть і забожуся, зроду ще не їздив верхи такою плавною ходою - здається, ніби ми й з місця не рушали. Оджени, небоже, оті страхи, все йде гаразд, ще й вітер нам у спину. - А правда,- одказав Санчо,- з того боку такий вітер струже, наче тисяча міхів на мене дмуха. Так воно, зрештою, і було; на них наганяло вітру кілька здоровенних міхів добре обмислили всю ту пригоду дук із дукинею та дворецький їхній, ніяких потрібних для того причандалів не бракувало. Відчувши те дмухання, Дон Кіхот сказав - Немає сумніву, Санчо, що ми вже вступили в другу сферу повітря, де народжується град і сніг; громи, блискавки та перуни утворюються в третій сфері, а як далі підійматимемось таким робом, то незабаром утрапимо в сферу вогню, а я навіть не знаю, куди повертати кілочка, щоб не загнатись нам у смаленище. У тій хвилі війнули їм іздалеку в обличчя духом од запаленого клоччя, почепленого на тички. Почувши той жар, Санчо сказав - Щоб я так жив, ми вже вскочили у тую огняну шхеру або туж-туж ускочимо, бо вже мені й бороду обсмалило. Отеє ж, мабуть, зніму я, пане, хусточку, та гляну, де ми єсть. - Боже тебе борони!- застеріг Дон Кіхот.- Згадай-но правдомовну історію про ліценціата Торральбу, якого нечиста сила несла повітрям верхи на патику з зав'язаними очима за дванадцять годин він був уже в Римі, зійшов там коло Черничої Вежі (є така вулиця в тому місті) і побачив навіч усю ту колотнечу, штурм і загибель Бурбона, а другого дня рано вернувся в Мадрід і розповів про все, що бачив; він сам говорив, що, як летіли попід небом, чорт наказав йому відкрити очі; він послухав і побачив, каже, Місяця так близько, що рукою досягнув би, і не важився на землю глянути, щоб голова не закрутилась. Отож, Санчо, і не думай очей розкривати; той, хто взявся нести нас, за все відповідає; може, ми оце так ширяємо і вгору беремося, щоб упасти одразу на Кандайське царство як сокіл чи коршак, що, підбившись увись, падає раптом на жертву свою, чаплю; хоть і здається нам, що не минуло й півгодини, як ми з саду виїхали, а дороги вже чималий шмат зверстали. - Не знаю, як воно там єсть,- відповів Санчо Пансо,- скажу тільки, що як тій Магелані чи Магелоні за вершником добре сиділось, то шкура в неї була, мать, не вельми делікатна. Усі ці розмови двох сміливців слухали дук з дукинею і люди, що були в саду, втішаючися ними непомалу; врешті вирішили покласти край химерній і хитромудрій пригоді кинули на хвіст Цурпалякові підпалене клоччя, а що кінь був начинений ракетами-пшикалками, то й злетів з тріском і ляском у повітря, брязнувши додолу присмалених Дон Кіхо- [524] та й Санча Пансу. Тої ж миті графиню Трифалдисту з усім бородатим полком як вода вмила, а решта публіки попадали крижем на землю, наче повмлівали. Дон Кіхот і Санчо підвелися, як непишні, розглянулись кругом і з дива не могли вийти вони, виявляється, були в тому самісінькому саду, відки вилетіли, а навкруг лоском лежали люди; ще більше здивувались, побачивши неподалік устромленого в землю списа, з якого на двох зелених шовкових шнурках звисав білий гладенький пергамен з таким-от написом буйними золотими літерами «Презацний рицар Дон Кіхот з Ламанці звершив і докінчав пригоду графині Трифал-дистої, званої інакше дуеньєю Гореславою, з усім її товариством - тим уже, що на сей подвиг піднявся. Маламбрун сим освідчує свою повну й цілковиту сатисфакцію, бороди з лиця дуень зникли і здиміли, а королівській парі - Самограєві та Антимонії - привернено їхню первісну подобу. Коли ж довершиться джурине самобичування, то біла голубка, увільнившись од драпіжних шулік, що її переслідують, упаде в обійми свого любого буркотуна так повелів премудрий Мерлін, архіворожбит над усіма ворожбитами». Прочитавши теє писання на пергамені, урозумів Дон Кіхот ясно, що мова мовилась про відчарування Дульсінеї; він оддав дяку небові, що з такою малою небезпекою учинив такий великий подвиг, повернувши поштивим матронам, які, зрештою, зникли кудись, їхні колишні гладенькі личка, і пішов до дука та дукині, що ніяк не могли прийти до тями. Поторсавши дука рукою, промовив - Ну-бо, пане мій любий, вставайте! Сміло, сміло! Все уже - пригода скінчилась без жадної шкоди для будь-кого, про що ясно свідчить напис на сьому-от стовпі. Дук устав, ніби прокинувся після тяжкої змори, а за ним так само й дукиня і всі ті люди, що в саду лежали такі всі були здивовані та нажахані, що й самі вже ладні були повірити, ніби так усе насправжки і сталось, як вони жартом удавали. Примруженими очима перечитав дук той напис і кинувся обіймати Дон Кіхота, запевняючи його, що такого, як він, хороброго рицаря світ зроду-віку не бачив. Санчо нишпорив навкруг очима, шукав Гореславу, яке-то в неї обличчя без бороди - чи справді така вродлива, як натякала її горда постава, та йому сказали, що як упав ото Цурпаляк, загорівшись, додолу, то весь дуенський полк із Трифалдистою на чолі де й дівся одразу, геть чистенький, без кудлатих борід. Тоді дукиня спитала в Санчо, як же йому в тій далекій подорожі літалось. - Ото що ж, пані!- одказав Санчо.- Як почув я, що залетіли ми, як пан каже, в вогняну шхеру, то хотів був одсунути трохи платочка, щоб подивитись, так пан не дозволив; тільки ж я такий собі цікавий удався, усе хочу знати, що мені допікає й долягає, то я таки нищечком одслонився коло носа та й глянув на землю, і така вона мені малюпі-сінька здалася,'мов гірчичне зерно, а люди, що по ній ходили, були завбільшки з лісковий горішок; отож бачите, у яку височінь нас занесло тоді. - Що-бо ви говорите, друже Санчо,- перебила його дукиня.- Певно, ви землі не бачили, тільки людей, що по ній ходили, бо якщо земля була завбільшки з гірчичне зерно, а люди як горішки, то один чоловік мав би її закрити цілком. - Воно-то так,- відповів Санчо,- тільки я дивився бокаса і таки бачив усю землю. [525] - Та ну-бо, Санчо,- заперечила дукиня,- коли скоса дивитись, то тим більше цілого не побачиш. - Я не дуже-то знаюсь на тому дивінні,- сказав Санчо,- тільки ви, пані, не забувайте, що летіли ми чарами, то чарами і я міг бачити всю землю і людей на ній, звідки б не дивився. А як сьому не вірить ваша милость, то не повірить також, що, одсунувши хусточку од брів, побачив я небо так близько, так близько, ну, може, у п'ять пальців; та великенне ж яке, Господи, не гріх і забожитись! А як пролітали ми, панійко моя, поуз Семйкози (щоб ви знали, хлопцем малим був я в селі за козаря), то, присяй-Богу, так мені закортіло з ними трохи побавитись, що хоть пропадай! От я тоді узяв та й що зробив Нікому ні слова, потай пана, тишком та нишком зліз із Цурпаляка та й погуляв яких півгодини із кізками - там такі любі-милі, як квіточки, як нагідочки! А коник наш на місці стоїть, ані руш... - А що робив Дон Кіхот,- спитала дукичя,- поки бравий Санчо коло кіз ходив На те одповів Дон Кіхот - Оскільки всі ті дії і події виходять за межі натурального ходу речей, нема дива, що Санчо оповідає такі чудасії. Про себе ж можу сказати, що не відслонявся ні згори, ні знизу, не бачив ані неба, ні землі, ані піску, ні моря. Відчував, се правда, що пройшов через сферу повітря і наблизився до вогняної, але її, гадаю, ми не пролетіли; адже огняна сфера знаходиться між місячним небом і останньою повітряною сферою, і ми не могли досягти до неба (де, як каже Санчо, живуть Семйкози), не згорівши; а як ми не згоріли, то Санчо або бреше, або зо сну словами блудить. - Ані брешу, ані блуджу,- одказав Санчо.- От хоть і спитайте про тих кіз прикмети, а тоді вже й судіть, чи правду кажу, чи ні. - Ну, які ж Кажи, Санчо,- мовила дукиня. - А ось які,- одказав Санчо,- двійко зелених, двійко червоних, двійко блакитних, а одна різномаста. - То дивні якісь породи,- сказала дукиня,- в наших краях таких мастей не буває, тобто кіз такої масті. - Ну ясно,- сказав Санчо.- Одне діло кози земні, а друге небесні. - А скажіть, Санчо,- спитав дук,- чи не бачили ви коло тих кіз цапа - Ні, пане, не бачив,- одказав Санчо.- Чув тільки, що через Місяцеві роги жоден не перескоче. Далі вже перестали про подорож розпитувати - побачили, що Санчо без кінця-краю ладен про чудеса небесні розводитись, хоч із саду нікуди не рипався. На цьому, власне, й скінчилася пригода дуеньї Гореслави, з якої дук та дукиня чимало попосміялись не тільки того дня, а поки й ж-иві були, і про яку Санчо оповідав би кілька століть, якби міг так довго прожити... Дон Кіхот підійшов до Санча і сказав йому над вухо - Коли хочеш, Санчо, щоб люди тобі вірили, що ти там бачив у небі, то повір же й мені, що я бачив у печері Монтесіноса. Гадаю, ти мене зрозумів. РОЗДІЛ XLII Про поради, які давав Санчові Дон Кіхот, коли той збирався обняти уряд на острові, та про інші розважливі речі Дук із дукинею вельми були втішені щасливим і веселим закінченням пригоди з Гореславою, то вирішили провадити гру й далі, тим більше що дехто брав її за щиру правду; вони дали накази і вказівки слугам та підданим своїм, як мають ставитись до Санча, майбутнього губернатора над островом. На другий день після піднебесного літання сам дук сказав Санчові, нехай готується і лаштується обняти той уряд, бо острів'яни, мовляв, ждуть уже й виглядають свого губернатора, як дощу в маю. Санчо вклонився низенько і сказав - Як я оце побував під самим небом та подивився з висоти височезної на землю, яка вона маленька, то вже мені не так кортить, як перше, отеє губернаторство; яка ж то велич, скажіть, панувати над зерном гірчичним, яка сила і слава правити десятком людців-горішків (більше, здавалось, на всій землі і не було) От якби ваше добродійство ласкаві були вділити мені шматочок неба, хоть із півмилі, то я б його взяв швидше за будлі-якого острова, хай і найбільшого в світі. - Бачите, друже Санчо,- відповів дук,- уділити комусь шматочка неба, хоч би й на півнігтя, я аж ніяк не можу та ласка й нагорода в руці єдиного Бога; що можу, те вам і даю - острів у повній формі, круглий і гарний, багатий і родючий напродиво; як добре візьметесь до діла, то земними благами зможете й небесних доскочити. - Ну нехай,- погодився Санчо,- чи острів, то й острів; а я вже силкуватимусь так губернаторювати, щоб на зло всім шахраям до неба втрапить. І то не з жадоби великої, щоб із злиднів вилізти чи в пани високі вийти, а просто хочеться спробувати, який то смак в урядуванні. - Там такий смак, Санчо,- сказав дук,- що, раз покуштувавши, довго облизуватись будете. Дуже то солодка штучка ти наказуєш, а всі тебе слухають. От побачите, як стане ваш пан імператором (а воно з усіх прикмет до того йдеться), то зубами за ту владу триматиметься, а в душі жалітиме й шкодітиме за тим часом, що змарнував, не бувши володарем. - Я так гадаю, пане,- сказав Санчо,- що отарою овець командувать і то приємно. - Ви наче мені з уст те слово вийняли,- одказав дук.- Знаєте, що до чого; сподіваюсь, таким губернатором будете, як ваш розум показує. Отже, домовились завтра у таку саму пору маєте приступити до урядування на острові, а сьогодні ввечері вас уберуть у відповідний одяг і налаштують усе потрібне для вашого від'їзду. - Хай одягають, як хочуть,- сказав Санчо,- а я у всякому пе-ревдязі буду собі Санчо Панса. - Правда ваша,- погодився дук,- але ж убрання повинне відповідати посаді й достойності, яку носиш не випадає юристі вояком одягатись, а воякові духовною особою. А вас, Санчо, одягнемо почасти як людину вченого звання, почасти як воєначальника, бо, щоб островом правити, треба й грамоти знати, і зброєю володіти. - Та грамоти я не дуже,- признався Санчо,- азбуки не втну ну а [527] щоб гаразд управляти, досить із мене того хреста, що над граматкою. А зброю яку дадуть, тею і орудуватиму до впаду, а там дійся Божа воля. - Маючи такі вірні поняття,- сказав дук,- Санчо ні в якій справі помилки не зробить. Тим часом надійшов Дон Кіхот; почувши, про що мова, дізнавшися, що Санчо має незабаром обійняти свій уряд, узяв з дукового дозволу джуру за руку й повів до себе в кімнату, щоб напутйти його на добре урядування. Як увійшли в кімнату, замкнув за собою двері, посадив Санча майже силоміць поруч себе і промовив поважним голосом - Богові хвала і дяка, друже Санчо, що перше й раніше, ніж я здобувся доброї долі, знайшла й спіткала вона тебе. Я, що мав нагородити тебе за вірну службу в разі моєї удачі, стою ще тільки на початку шляху, а ти, всупереч логіці подій, передчасно добився здійснення своїх бажань. Одні пильнують, гарують, благають, просять, тиснуть, підкупляють, та так і не дістають, чого прагнуть, а другий, дивись, нагодився і не терши, не м'явши, не болівши і не говівши, одержує ту посаду чи той уряд, до яких інші марно поривались; до сього якраз і приходиться приповідка щастя, як трясця, на кого схоче, на того й нападе. Ти проти мене, куди не кинь, простак, а отже, без раннього вставання і пізнього лягання, тільки лизнувши того мандрованого рицарства, став ні сіло, ні впало губернатором острова, наче так і треба. Се я тобі, о Санчо, для того кажу, щоб ти не приписував тої ласки твоїм заслугам, а радше склав дяку насамперед небові, що добру долю посилає, а потім повазі, що дістається належністю до мандрованого рицарства. Прихилившись із вірою серцем до мови моєї, слухай пильно, сину мій, свого Катона, що хоче порадити тебе, стати тобі за лоцмана й провідника, вивести з бурхливого моря, на яке оце пускаєшся, до певної пристані, бо, щоб ти знав, великі уряди й посади - то глибокі безодні та чорториї. Перше діло, сину мій, бійся Бога, у Божім-бо страху почин мудрості, а як будеш мудрий, то ні в якій речі не змилиш. Друге - пильнуй завше, хто ти єсть такий, пізнай себе самого, а то найтрудніше з усіх пізнавань. Знавши себе, не будеш надиматись, як тая жаба, що з волом зрівнятись хотіла; а як будеш, то вийде наяв твоя глупота, як із-під павичевого хвоста бридкі ноги всім розумно стане, що ти на селі свині пас. - Як малим був, то справді свині,- одказав Санчо,- а як підпаруб-чам став, то вже гуси. Тільки то не вадить, бо не всі ж правителі королівського роду. - То правда,- погодився Дон Кіхот.- Отож хто не з високого роду походить, нехай справляє уряд свій з повагою, але рівночасно й з лагодою та добротою; як діятиме обачно, то може уникнути зломов-них перешептів, що не минають жодного стану. Гордися, Санчо, простим своїм родом, і не соромся признатися, що з ратаїв походиш; як побачать люди, що ти того не встилаєшся, то нікому й на думку не спаде дешпет тобі вчинити будь краще смиренним праведником, аніж пихатим грішником. Немає числа тим, що, в низькому стані народившись, сягнули найвищих гідностей світських чи церковних; я міг би на потвердження навести тобі безліч прикладів, що всіх і не переслухаєш. [528] Гляди, Санчо як візьмеш собі за правило чесноту і будеш у всьому доброчесним, не завидуй панам і князям великим, що чинять так само; бо кров - то спадок, а чеснота - набуток, тим-то чеснота сама собою цінніша за кров. А коли воно так, то дивись якщо хто з твоїх родичів прийде часом до тебе на острів, не жени їх і зневаги не чини, а прийми їх приязно, привітай гостинно тим і небові догодиш, що жодному створінню кривди не бажає, і людський свій обов'язок сповниш, як природа велить. Якщо візьмеш до себе жінку (бо недобре правителям довго без сім'ї пробувати), навчай її, виховуй, отесуй, бо все, що розумний правитель придбає, може зіпсувати й понівечити дурна жінка-мугирка. Як часом завдовієш (усяке трапляється) і захочеш одружитися вдруге, як подобає, не бери такої, щоб була тобі за гачок та вудку, щоб любила куку в руку; істинно глаголю тобі, за всі базаринки, що прийме судіїха, дасть одвіт муж на останньому суді, четверицею заплатить після смерті по тих статтях, про які за життя не дбав. Ніколи не суди на хибив-трафив, як то часто роблять великорозумні невігласи. Прихиляй своє серце, завжди правосудним бувши, більше до сліз убогих, аніж до слів багатих. Умій розкрити правду почерез подарунки та обіцянки багатих, як теж почерез плачі та нарікання убогих. Як хочеш судити по справедливості, не обтяжуй винуватого найтяжчою по закону карою; ліпша-бо слава у судді милостивого, як у суворого. Як і схитнеться в тебе часом жезло правосуддя, краще нехай потягне його не вага приносів, а милосердя. Як доведеться тобі розглядати справу ворога твого, пусти в непам'ять кривду, що він учинив тобі, май на оці саму лише правду. Не засліплюйся, інших судячи, своїм самолюбством, бо як покривдиш у ділі, то вже здебільшого не виправиш, а приплатишся доброю славою своєю або й власним добром. Як прийде жінка вродлива просити в тебе правосуддя, одверни очі твої од сліз її, а уші од зітхань її, а зваж тверезим серцем суть справи, щоб не втопився розум твій у сльозах її, а чеснота твоя у її зітханнях. Як покараєш кого ділом, не угрушай того ще й словом годі буде з нещасного тої муки і без дошкульних речей. Як попаде під твій присуд винуватець, дивись на нього як на нещасну людину, підвладну всім слаботам зіпсутої натури нашої і намагайся, не кривдячи противної сторони, бути до нього спочутливим і милостивим, бо хоть усі Божі прикмети й рівні між собою, та в наших очах мило-сердіє Його сіяє понад правосудність. Як чинитимеш, Санчо, згідно з сими приписами та правилами, дов-голітен будеш на землі, слава твоя буде вічна, нагорода пребагата, щастя неізреченне; пожениш сини свої, подружиш дочки із ким захочеш, діти твої і внуки високі титули матимуть, а сам житимеш у покої, у людській повазі; як же уб'єшся в літа ветхії та древні, тоді тільки прийде [529] смерть, і любі та ніжні рученьки правнуків твоїх закриють тобі очі... хай, що я тобі досі говорив, то все було про оздобу душі; тепер же послухай, що потрібно для оздоби тіла. РОЗДІЛ XLIII Про дальші Дон Кіхотові настанови Санчу Пансі Хто, почувши наведені вище міркування Дон Кіхота, не мав би його за чоловіка цілком розумного і абсолютно благомислячого Як ми вже не раз бачили протягом сієї великої історії, блудив він словами тоді тільки, як до мандрованого рицарства доходило, а в усіх інших речах показував ясний і нескаламучений розсудок, тим-то вчинки його що-крок різнили з розумом, а розум із вчинками; в останньому ж ділі, тобто в дальших науках Санчові, він проявив великий дотеп і до найвищої довів міри і мудрість свою, і божевільність. Санчо слухав його пильно-препильно і намагався вбити собі в тямку ті поради, щоб, ними скориставшись, слушного часу і добрим ладом виродити з себе губернатора. Дон Кіхот глаголав, отже, далі - Тепер про те, як слід поводити собою і домом своїм найперше, Санчо, держи себе в чистоті, обстригай нігті, не відрощуй їх, як то роблять деякі невігласи, гадаючи, що нігті рукам краси додають, а ті необрізані виростки-додатки вже й не нігті, а радше кігті боривітра-ящіркоїда; свинський то і гидомирний дуже звичай. Не ходи, Санчо, розперезаний чи розхристаний, бо нехлюйність одягу свідчить про незібраність думки, якщо тільки теє недбальство не прикриває хитрощів, як то було, кажуть, у Юлія Цезаря. Розваж у думці, скільки матимеш доходу з своєї посади, і якщо його стане й на одяг для служби, дай їм лівреї радше пристойні й вигідні, аніж розкішні та витворні, і діли їх між слугами і вбогими тобто як можеш одягти шестеро пажів, то одягни трьох, а до них трьох убогих; тоді матимеш слуги і на землі, і в небі. Тільки ж пиха бундючна не доросте ніколи до сього нового способу роздачі ліврей. Не їж ні часнику, ані цибулі, щоб по тому духу не пізнали люди твого мужицтва. Ходи поволі, говори повагом, тільки не так, ніби кожним словом своїм любуєшся, бо всяка афектація то річ недобра. В обід їж мало, на вечерю ще менше, бо здоров'я всьому тілові кується у кузні шлунку. Пий помірно, пам'ятай, що зайва чарка ані секрету не вбереже, ані в слові не встоїться. Як їси, то не вминай за обидві щоки і при людях, гляди, не еруктуй. - Оцього вже не втну, що воно таке - урихтувати,- сказав Санчо. Дон Кіхот пояснив - Еруктувати, Санчо, то те саме, що й відригувати, тільки слово ж це в нашій мові, хоть і значуще, та вельми бридке, тож люди, котрі делікатніші, вдались до латини і кажуть не відригувати, а еруктувати, не [530]відрижка, а еруктація; а як хто тих виразів не розуміє, менше з тим - з часом язик наламається, а слово прийметься і зрозумілим стане; отак же то і збагачується мова, над якою силу мають громада людська та звичай. - Оцю вашу пораду, пане,- сказав Санчо,- мушу справді добре затямити, щоб не одригувать, бо зі мною таке частенько бува, як надха нападе. - Не одригувати, а еректувати,- поправив Дон Кіхот. - Та нехай уже й урихтувати,- погодився Санчо,- так тепер і казатиму, може ж, таки не забуду. - А ще, Санчо, не мішай до розмови своєї приказок отих незліченних; воно-то приказка є коротка сентенція, але ти їх тулиш часом, як горбатого до стіни, і виходить уже нісенітниця. - То вже мені, мать, так Бог дав,- сказав Санчо.- Знаю я тих приказок до гибелі, ні в яку книгу не влізе; як починаю говорити, так вони і в губи не потовпляться, котрій перше вискочити - от і вигорта язик, котру попаде, хоч вона, може, й не до прикладу. Та вже ж стерегтимусь навперед, такі тільки казатиму, що до поваги моєї личать, сказано, дім як повна чаша - є і м'ясо, й каша; чий тас, а чия здача; добра тому схорона, хто б'є у дзвона; щоб давати і тримати, розум треба мати... - Отак, Санчо, отак!- сказав Дон Кіхот.- Громадь, горни, нижи приказки, ніхто тебе не впинить! Убий мене, мамо, я зроблю так само! Тільки я остеріг, щоб ти рідше до приказок вдавався, як ти мені знов цілу вервечку випустив і то таких, що ні в Тин, ні в ворота. Коли приказка до діла, Санчо, я ж не кажу, що це погано, а як сипати ними на галай-балай, то мова стає незугарною, гірше того, вульгарною. Як сядеш на коня, не розлягайся в кульбаці, гляди, щоб ноги тобі не стирчали, од живота коневого задалеко відходячи; не сиди ж і так недбало, як ото на свому Сірому - інший, знаєш, верхи їде як рицар, а інший як гицель. Не дуже захоплюйся спанням, бо хто сонце засипає, той дневі не рад буває; зваж, Санчо, й на те, що невсипущість - то мати всякому добру, лінощі, навпаки, ще ніколи нікого до пуття не доводили. Напослідок хочу дати тобі ще одну раду; хоть вона стосується не до оздоби тіла, візьми її собі добре в тямку, бо, гадаю, буде вона не менш корисна, як попередні ніколи не вдавайся в родословні суперечки, не порівнюй родів людських, бо при порівнянні котрийсь із них конче вийде кращим; той, кого ти принизиш, зненавидить тебе, а кого піднесеш, нічим добрим тобі не віддячить. Одяг у тебе хай буде - суцільні ногавиці, довга камізелька, плащ трохи довший; плюндрів не носи ні в якому разі, ані лицарям, ані губернаторам вони не личать. Оце і всі мої тим часом тобі, Санчо, поради; коли пізніше, залежно від обставин, знадобляться інші які постанови, я їх тобі вділю - адже ти сповіщатимеш мені, як ітимуть твої справи. - Пане,- одказав Санчо,- я розумію, що всі оці поради, які ваша милость дала мені, добрі, святі і пожиточні; тільки ж до чого вони, коли я їх поперезабуваю Правда, ото про нігті, та ще щоб удруге женитись, [531] коли трапиться, то я добре взяв собі у помку, а всі оті інші мудрації, витребеньки та видуменьки, то я за їх так пам'ятаю, як за торішні хмари, тож дайте мені їх краще на письмі сам я читати не втну, а дам їх отцю-сповідальнику, то він їх мені вдовбе в голову і втокмачить, як треба буде. - Ох, гріхи мої тяжкі!- вигукнув Дон Кіхот.- Горе з тими губернаторами, що грамоти не вміють! Мусиш-бо, Санчо, знати, що коли чоловік не вміє читати чи шульгою вдався, то одно з двох або він походить із низького й підлого роду, або сам такий нікчемний та недолугий, що не береться його ані наука, ані звичай добрий... Це в тебе велика вада; якби ж ти хоть підписатись навчився! - Та підписуватись то я вмію,- одказав Санчо.- Як я в свому селі титарював, то навчився був літери малювати, як ото на бирках буває, і казали люди, що то моє ім'я. В разі чого вдам, що мені праву руку одняло, то хтось інший за мене розпишеться на все є рада, тільки на смерть нема; а як мій верх і заткало, то як захочу, так і зроблю; добре тому судитися, в кого батько алькальд, а я сам собі бери вище - цілісінький губернатор, ану ж сікніться до мене з своїми кпинами та ганами, то поживитесь, як пес макогоном; кого Бог полюбить, то й у запічку знайде; багатого дурість у людей за мудрість, а як я буду губернатором багатим і щедрим (аякже!), то ніхто мене не осудить. Аби мед, а мухи налізуть; скільки маєш, стільки стоїш,- каже, було, моя бабуся; з дужим не борись, а з багатим не судись. - А бодай тобі, Санчо, все зле та лихе!- не витримав Дон Кіхот.- Стосот дияволів на тебе разом із твоїми приповідками! Нижеш їх і нижеш уже цілу годину, без ножа й тарілки мене ріжеш... Добалакаєшся ти з ними, ось побачиш, до самої шибениці скинуть твої піддані через них тебе з губернаторства, збунтують і зворохобляться... Скажи мені, невігласе, де ти їх береш, як ти їх, безголовий, до слова прив'язуєш Я поки хоть одну згадаю, щоб до діла була, то тяжко намучуся і добре впрію, мовби довго землю кидав. - Бігме, пане мій і господарю,- одказав Санчо,- бідкається ваша милость бозна-якими дурницями. А що ж би я мав у біса з добром своїм робити, бо тільки ж у мене й добра, що приказка стара, тільки й майна, що примовка смачна! От і зараз крутиться в мене на умі їх четвірко, що скажу, як до кошика грушки зложу, і таки не змилю, а як в око вліплю; тільки, мать, не говоритиму, бо хто мовчить, той двох пересанчить. - Ну, ти, Санчо, не з таких,- сказав Дон Кіхот,- не знаєш, що таке мовчок, не вилазиш із балачок. Та цікавий я знати, які ж то чотири приказки тобі на ум спали, що сюди пасують, бо я от думав-думав і до жодної не додумався. - А що ж тут кращого придумаєш,- сказав Санчо,- як не одне «Не клади пальці між зуби-жувальці» та отаке «Геть із хати, не руш меї жінки,- що одкажеш на такі дотинки», та ще оце «Чи каменем о глек, чи глеком о камінь - усе глекові амінь». Що, скажете, не підходить Хто насупір губернаторові чи якому начальству піде, буде тому, як пальцеві між зубами, байдуже, чи передніми, чи черенними; на губернаторів наказ не огризнешся так само, як на оте «Геть із хати»; ну, а про глек та камінь, то й сліпому видно, що воно й до чого. Отож хто [532] бачить запороху в чужому оці, нехай згада про бервено в своєму, щоб не казали про нього люди насміялась верша болоту. А вже й вашій милості відомо, що розумніший у своїй хаті дурень, як мудрий у чужій. - Оце вже, Санчо, брехня,- заперечив Дон Кіхот,- бо дурень не знає нічого ні в своїй хаті, ні в чужій, а на дурній підвалині розумний будинок не виросте. Та годі вже про цеє, Санчо як ти врядуватимеш погано, то на тобі вина буде, а на мені ганьба; єдиною втіхою буде мені те, що я сповнив свій обов'язок і дав тобі якнайкращі, якнаймудріші поради, доконавши тим свою повинність і справдивши свою обітницю. Нехай же тебе, Санчо, Бог провадить, хай направить тебе в твоїм правлінні, а мене хай не доведе бачити, як ти острова свого догори дригом перевернеш, бо я міг би тому запобігти, якби одкрив дукові, хто ти такий єсть, якби сказав йому, що цей малий черевань, цей плохий чоловічина - то тільки торба, напхана приказками, міх, начинений усякою поганню. - Пане,- одказав Санчо,- якщо вашій милості справді здається, що я не гожуся на губернаторя, то я хоть і зараз од його одстану, бо душі своєї остілечки, як чорного за нігтем, більше ціную над усе моє тіло і лишуся радніше просто собі Санчом на хлібові й цибулі, ніж губернатором на рябчиках та каплунах; а ще ми всі, коли спимо, то однакові - що великі, що малі, що багаті, що бідні. Отож нехай ваша милость ізважить, що ніхто, як ви мене на губернаторя лагодите, а я про теє урядування та про ті острови не більше знаю, як сич із совою, і як ви гадаєте, що за моє губернаторство мене чортяки вхоплять, то волію піти до раю Санчом, а не губернатором до пекла. - їй-Богу, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- за самі оці твої слова ти вже заслуговуєш бути правителем хоть і над тисяччю островів маєш добру душу, без якої всі знання нічого не варті. Отож здайся на Бога і не збивайся з доброго путі, тобто тримайся твердо повзятої постанови - будь справедливим у всіх справах, які тобі притрапляться, бо небо сприяє благим намірам... Та ходімо краще до столу, панство нас певно уже чекає. РОЗДІЛ XLIV Про те, як Санчо Панса виряджався на губернаторство, та про дивну пригоду, що приключилася Дон Кіхотові в замку Кажуть, що у властивому першотворі нашої історії Сід Ахмет, дійшовши до сього розділу, не зовсім вірно витлумаченого перекладачем, скаржився ніби сам на себе, що заходився писати таку суху і, сказати б, обмежену повість, бо йому здавалося, що мусить говорити виключно про самого Дон Кіхота та ще про Санча, не сміючи вдаватися до будь-яких відхилень чи вводити якісь поважні або цікаві епізоди; признавався мавр, яка то була нестерпна мука розумові, руці й перові - зосереджуватись на єдиній темі, промовляти устами кількох лише персонажів, що не давало авторові ні слави, ні вжитку, щоб же тієї невигоди [533] позбутися, вставив він у першій частині кілька опрічних оповідок (як от про нерозсудливо цікавого та про мавританського неволь-ника), які до самої речі не стосуються, на відміну від інших епізодів, зв'язаних безпосередньо з Дон Кіхотом і тим самим для історії необхідних. Зауважив мавр і те, що люди, захопившись подвигами Дон Кіхота, на ті оповідки не дуже зважали - або проминали їх, читаючи, або з поспіхом і нехіттю нашвидко їх перебігали, не помічаючи красот їхніх та прикмет кунштовних, які безперечно вийшли б наяв, коли б оповідки ті самі собою у світ були пущені, без зв'язку з Дон Кіхотовими шаленствами та Санчовими дурощами; тож у сій другій частині не хотів уже подавати оповідок або окремішних, або частково тільки з повістю зв'язаних, обмежуючись такими лише епізодами, що з подій самої історії випливають і трактуючи їх скупо і небагатослівно; отож, замкнувшись у тісних рамках своєї повісті, хоть має досить таланту, розуму і вміння писати про все на світі, просить автор не погордити його працею і хвалити не за те, що він написав, а за те, що недописав. По сьому одбігові провадить свою історію далі такими словами По обіді того самого дня, як Дон Кіхот давав Санчові поради, він списав їх таки й на письмі, щоб той при потребі знайшов собі читця, та ледве передав те писання джурі, як той його десь посіяв, і потрапило воно в руки дукові, що й сам його прочитав, і дукині показав знов дивувались обоє непомалу і шаленству, і мудрості Дон Кіхотовій. Щоб ще почату ними гру далі провадити, послали вони того ж самого пообіддя нашого Санча з численним супроводом до тієї місцевості, що мала бути йому островом. Опікуватись ними доручено було дуковому дворецькому, чоловікові розумному й дотепному (дотеп, як відомо, без розуму неможливий), тому самому, що так удатно зіграв роль графині Три-фалдистої); тож і тепер, супроводжуючи Санча, діяв у тому ж дусі згідно з настановами своїх панів. Та ось, добре придивившися до дворецького, упізнав Санчо в його обличчі риси дуеньї Гореслави і сказав, звертаючись до Дон Кіхота - Пане, або нехай мене чорти на сім місці махом-пахом ухоплять, або нехай ваша милость признає, що пика в цього-о дукового дворецького така сама, як у Гореслави. Дон Кіхот уважно подивився на дворецького, а подивившись, сказав Санчові - Нема чого, Санчо, чортам тебе хапати ані махом, ані пахом (не знаю, що воно там у тебе значить) обличчя в них справді однакові, але звідси ще не випливає, що дворецький є Гореслава, бо якби воно так було, ми стали б перед лицем неймовірної суперечності, коло якої не час тепер заходжуватись, бо то завело б нас у нерозплутний лабіринт. Повір, друже мусимо щиро молитись Господеві нашому, щоб увільнив нас од лихих чарівників і злих чорнокнижників. - Жарти жартами,- заперечив Санчо,- а як він оце допіру говорив, то в ушу мені бринів голос Трихвалдистої. Ну, та нехай, не буду вже; а проте пантруватиму за ним, чи не одкриється ще яка ознака, що мою підозру або зіб'є, або потвердить. - Отак, Санчо, й роби,- сказав Дон Кіхот,- та й мені сповісти, як [534] чого дізнаєшся, і взагалі про все, що тобі на урядуванні трапиться, давай знати. От і рушив уже в дорогу Санчо з почтом своїм численним, одягнений за судовика - у широкому плащі камелотовому, рудому хвилястому, у шапочці такої самої барви, верхи на мулі доброму, а за ним слідом ішов (так повелів дук) Сірий його в розкішному єдвабному наряді. Санчо раз по раз оглядався, любуючи на осла свого, гордий та пишний, куди тому цісарю німецькому! Прощаючись із дуком та дукинею, поцілував їм руки, а в пана свого благословення попросив той дав йому не без сліз, а сей прийняв не без хлипів. Дозволь же тепер, любий читальнику, їхати доброму Санчові в добру годину і сподівайся на два корці сміху, що матимеш, почувши, як він там уряд свій справляв, а тим часом вернімось до пана його, що йому тієї ночі притрапилось тут уже як не сміятимешся, то хоч оскалься трохи, бо Дон Кіхотові пригоди завше слід сприймати як не з подивом, то зі сміхом. Отож, повідають, як поїхав Санчо, Дон Кіхот одразу зажурився якби приміг, скасував би те призначення, вернув би джуру з губернаторства. Дукиня теє помітила і спитала в рицаря, чого він такий сумний; якщо то через розлуку з Санчом, то всі джури, дуеньї та покойові її двору готові служити йому, уволюючи всяку його волю. - То правда, ясна пані,- одказав Дон Кіхот,- що Санчів од'їзд засмутив мене, але це не єдина й не головна причина мого смутку, отож із усіх пропозицій вашої ясновельможності приймаю і обираю лише прихильність, з якою вони вчинені, а зрештою, благаю у вашої ясновельможності дозволу і згоди на те, щоб я в кімнаті своїй сам собі услуговував. - Направду, пане Дон Кіхоте, то річ неможлива,- заперечила дукиня.- Вам будуть служити чотири панянки з мого почту, гарні всі, як квіточки. - Для мене,- сказав Дон Кіхот,- будуть вони не квіточки, а ніби колючки в душу. Тож не ввійдуть вони в мою кімнату, ані щось до них подібне, ніяким світом. Якщо ваша достойність хоче й далі осипати мене незаслуженими ласками, я попрошу лише одної - зоставити мене одного в моїх чотирьох стінах, де я сам собі буду слугою я ж бо завжди ставлю мур між жаданнями моїми і моєю честивістю і не зламаю сього звичаю навіть заради великодушності, що ваша достойність мені виказує. Одне слово, волію спати одягненим, аніж дозволити, щоб хтось мене роздягав. - Ні слова більше, пане Дон Кіхоте! - відповіла дукиня.- Я з свого боку видам наказ, щоб і муха в вашу кімнату не пролетіла, не те що яка панянка не така з мене людина, щоб з моєї вини наражалась на небезпеку цнотливість пана Дон Кіхота, що, як я тепер зрозуміла, є однією з його коронних чеснот. Отож ваша'милость може роздягатись і вдягатись собі до любої вподоби, ніхто жадної перешкоди чинити не буде; в кімнаті вашій знайдете навіть посудину, потрібну тому, хто спить у замкненому приміщенні, щоб ніяка натуральна потреба не змусила відмикати двері. Нехай живе тисячу віків велика Дульсінея То-боська і хай ім'я її прославиться по всьому кругу земному, що удостоїлась кохання такого зацного і честивого рицаря, і хай милостиве небо [535] натхне Санча Пансу, губернатора нашого, на щонайскоріше довершення подвигу бичування, аби світ знову міг утішатися красою тієї великої сеньйори. На теє Дон Кіхот промовив - Ваша високість говорила, як їй і належить; в устах-бо женщин високого коліна немає місця словам неблагородним. Похвала вашої достойності вчинить Дульсінею щаснішою і в світі славнішою, ніж усі дифірамби найбільших на землі красномовців. - Гаразд, пане Дон Кіхоте,- сказала дукиня.- Наближається час вечері, і дук уже напевне чекає нас; тож ходім повечеряймо, а потім ваша милость піде спочивати зарані подорож ваша до Кандаю була таки не коротка і ви, мабуть, добре стомились. - Анітрохи, пані,- відповів Дон Кіхот.- Можу й присягти вашій вельможності, що ніколи на своїм віку не їздив на такому рахманному і ходовитому коневі, як той Цурпаляк; не знаю, чого се Маламбрунові забаглося позбутись такого любого й милого ступака, що він спалив його з доброго дива. - Тут я можу тільки здогадуватись,- сказала дукиня,- що Ма-ламбрун почав жалкувати з тої кривди, що вчинив був Трифалдистій з товаришками та й іншим особам, став каятись за злочин, що вкоїв чаруванням своїм та чорнокнижництвом, і вирішив знищити все знаряддя своє химородницьке, в першу чергу найголовніше, те, що носило його без угаву світами - от він і спалив Цурпаляка, а попіл спаленого і пам'ятковий напис - то трофеї, що навіки прославили мужність великого Дон Кіхота з Ламанчі. Дон Кіхот подякував дукині ще раз і по вечері пішов до себе в кімнату, не взявши нікого собі до послуги боявся, бачите, щоб якісь надзвичайні обставини не спонукали його й не примусили порушити вірність супроти володарки своєї Дульсінеї; перед його очима завше стояв живий приклад Амадіса, цвіту й свічада мандрованого рицарства. Замкнув за собою двері, роздягнувся при двох свічках воскових, та стягаючи з себе панчоху (о нещастя, негідне такої персони!), пустив не сльозу і не інше щось, що могло б кинути тінь на благопристойність його поведінки,- спустив, кажу, із двадцятеро, вічок на тій панчосі; стала вона як решето... Засмутився герой наш непомалу дав би, може» унцію срібла за півміточка зеленого .шовку - кажу зеленого, бо панчохи мав зелені. «Ох, бідносте-убогосте!- вигукнув тут на письмі Бен-Енхелі.- Не знаю, з якої причини великий кордовський поет казав на тебе Священний даре, прийманий невдячно... Хоть я і мавр, а знаю од християн, спілкувавшися з ними, що до святості належать милосердя, покора, віра, послух і убожество, та все-таки гадаю, що то справді угодник Божий, хто бідністю своєю задовольняється, коли та бідність не така, про яку їхній великий святий говорить «Хто сьогосвітнім користується - як би не користувались»,- така бідність називається вбогодухістю; а ти, друга бідносте (про яку я отут говорю),- чого чіпляєшся радше до шляхетних рицарів, ніж до кого іншого Чого примушуєш їх заліплювати смолою дірки в череви- [536] ках, носити на куртках гудзики-розпарки - один шовковий, другий волосяний, а третій шкляний Чого комірці їхні здебільшого лопухами спадають, а не стоять, як належить» (З цього видно, що мода на стоячі коміри та на крохмаління досить уже давня). А далі каже «Нещасливий той уроджений шляхтич, який, щоб честі не вронити, їсть удома нишком якусь нізчимню юшку, а на люди виходить, лукавлячи, з ко-пирсалкою до зубів, хоч їм м'ясо і не пахло! Нещасливий, кажу, той, хто, про честь свою ревне дбаючи, вічно боїться, щоб хто здалеку вже не помітив латок на взутті його, смальцю на капелюсі, світки на плащі, а трясці в животі!» Все оте спало на думку й Дон Кіхотові, як ото вічка в панчосі йому розпустились, та скоро він потішився, як побачив, що Санчо лишив чоботи свої подорожні взую, подумав, назавтра. Нарешті поклався в ліжко, тяжко зажурившись - одне, що без Санча сумно, а друге - з панчохами біда; зацерував би їх шовком і іншого якого кольору - то був би вже знак найгіршої нужди при благородстві... Задмухав свічки; в кімнаті було душно, не спалось. Устав з ліжка і прочинив кватирку в заґратованому вікні, що виходило в сад. Відсуваючи кватирку, почув - хтось ходить по саду, розмовляє. Прислухався. Внизу заговорили голосніше, і він розчув такі слова - Не умовляй мене, о Емеренсіє, співати! Адже сама знаєш відколи сей чужинець прибув до нашого замку і я звела на нього очі, мені стало не до співів, можу тільки плакати та ще пані наша сон має чуткий, і не хотіла б я ні за які скарби світу, щоб вона нас тут застала. Та хоч би я її й не розбудила, спів мій все одно був би ні до чого адже він не пробудить зо сну і сього нового Енея, що прибився в наші краї мені на згубу. - Не зважай на те, люба Альтісідоро,- озвався другий голос.- І сама дукиня, безперечно, і всі, хто є в сьому домі, сплять уже, от хіба тільки володар твого серця, пробудитель душі твоєї не спить щойно чула я, як відчиняв він кватирку гратованого вікна свого, тож певно ще не заснув. Заспівай же, лебідонько, тихо та любо, приграючи на арфі, а як почує нас дукиня, то звернемо все на духоту нічну. - Не те мене бентежить, Емеренсіє,- одказала Альтісідора.- Не хотіла б я співом серце своє одкривати, щоб люди, несвідомі потужної сили кохання, не осудили мене, не ославили легковажною та безсоромною. Та вже що буде, те й буде краще сором на лиці, ніж троюда в серці. І тут враз залунали ніжні акорди арфи; почувши їх, Дон Кіхот аж умлів на ум йому сплили нескінченні пригоди такого ж роду, всі оті вікна, балкони, сади, серенади, любощі та інші замороки, що повичиту-вав він у своїх заморочливих рицарських романах. Йому уроїлось у голову, що котрась із дукининих фрейлін закохалась у нього, але природна соромливість змушує її той пломінь таїти. Він аж злякався, щоб та пристрасть не зборола його, тож вирішив триматись уручив душу свою й думу володарці своїй Дульсінеї Тобоській, а сам налагодився слухати музику. Щоб же дати взнаки, що він тут, що слухає, то навіть чхнув зумисне, на радість обом дівчатам, яким тільки того було й треба. Отож наладивши арфу, перебігши пальцями по струнах, Альтісідора завела ось якого романса [537] Ти, що ніжишся у ліжку, У голландських простиралах І, розкинувшись недбало, Спиш од вечора до рана, Ти, із рицарів найсмільший, Що зродила нам Ламанча, Перед ким найзолотіший Скарб індійський заламався! Співом кличе тебе діва І шляхетна, й безталанна, Що од сонць твоїх двоїстих Душа в неї запалала. Ти пригод собі шукаєш, А комусь несеш нещастя Рани завдаєш без ліку, А от ліку - не діждаться... Ти скажи мені, молодче, Боже хрань тебе в напастях, Чи в пустелі ти вродився, А чи в диких гірських хащах Чи тебе поїло змалку Молоком лазюче гаддя, Чи плекали в тобі гори Дику звагу і завзяття Хай гордиться Дульсінея, Дівка дужа та рум'яна, Що скорила злюку-тигра, Що приборкала орлана. Тим же їй співають славу І Енарес, і Харама, Тихий Тахо й Мансанарес, Пісуерга і Арланса. Помінялась би я з нею, Ще була б їй і приплата - Рясна сукня з торочками, Щонайкраще моє плаття. Мнлувалаеь-би з тобою,- Вже яка була б ласкава! А як ні, то хоть сиділа б, У голівці б тобі ськала... Та напевне я, нещасна, Тої милості не варта Розтирати тобі ноги - І тому я буду рада. Скільки чепчиків і стрічок Я б тобі надарувала, Скільки сріберних шкарпеток І панчішок із єдваба! Скільки добрих буйних перлів Я б найшла для свого пана, [538] І таких, яким на світі Не родилася ще пара! Не дивись, новий Нероне, Хижим позирком тирана На пожежу, що так яро Мені душу обуяла! Я ще дівчина-дитина, Не соромлюся признаться За три місяці й два тижні Мені буде вже п'ятнадцять. А собою я нівроку - Не крива і не кульгава, Маю коси, мов лілеї, Вони мені п'ят сягають. Може, трохи повноуста, Може, трохи ще й кирпата,- Додають мені уроди Зубки гарні, як топази. Голос мій, ти сам це чуєш, Солоденький, як меляса; Хоть я ростом невеличка, Так зате струнка вдалася. Вся краса моя чудова Здобиччю тобі припала... Звать мене Альтісідора, Я в цім замку двірська панна. Тут урвався спів зраненої коханням Альтісідори, і почалась мука жаданого нею Дон Кіхота, що, зглибока зітхнувши, сказав собі на думці «Яким нещасним рицарем мандрованим я вдався, що нема в світі такої панянки, щоб на мене глянула та й не закохалась! Яка ж нещаслива доля й незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що не дають їй люди неподільно тішитися моєю безприкладною вірністю! Що ви од неї хочете, королеви Чого вимагаєте, імператриці Чому ви її мучите, дівиці-на-дцятки Дайте спокій сердешній, дайте їй тріумфувати, радіти і пишатися щастям, яке вділив їй Амур, подавши серце моє і душу мою їй у вічну владу! Знайте, всі закохані, скільки вас єсть, що тільки Дульсінеї я пундик і попряник, а всім іншим кремінь; їй я мед, а вам полинь; мені одна тільки Дульсінея вродлива, розумна, цнотлива й чеснородна, а всі інші - бридкі, дурні, розпутні й підлі; природа на те мене створила, щоб я їй належав, а не будь-кому іншому. Хай та Альтісідора хоч плаче, хоч співає; хай божеволіє з розпачу дама, за яку мене побито в замку зачарованого мавра; нехай мене печуть-ріжуть, а я належатиму одній тільки Дульсінеї, чистий, чесний і чеснотний, на зло всім на світі чародійницьким силам!» По сім слові захряснув вікно, лихий і сердитий, неначе його спостигло бозна-яке нещастя, і ліг собі в постіль, де ми його тим часом і залишимо, бо вже нас кличе великий Санчо Панса, якому не терпиться розпочати славне своє урядування. [539] РОЗДІЛ XLV Як великий Санчо Панса обняв владу на своїм острові і як розпочав там урядування О ти, світочу всесвітній, око небеснеє, антиподів повсіденний знай-дителю, прохолодливих сосудів благісний гойдателю, тут Тимбрію, там Фебе, ще де стрільче, а деінде цілителю, поезії родителю, музики зиждителю, що завсігди сходиш і, всупереч оманливим змислам нашим, нігде не заходиш! До тебе обертаю річ мою, о сонце, з чиєю поміччю людина сплоджує людину! Молю тебе й благаю осяяти ласкою твоєю су-темряве розумініє моє, аби спромігся я про великого Санча урядування пункт по пунктові відомості подати; без тебе-бо чуюся недолугим, не-здольним і себе непевним. Отож, кажу, прибув Санчо з усім супроводом своїм до містечка одного, душ так на тисячу абощо - то з дукових посілостей було чи не найкраще. Сказали йому, що воно зветься острів Гармадармія,- може, й справді так було містечкові на ім'я, а може, тому, що урядування над ним далося дарма. Як над'їхали до міської брами (город був обведений муром), назустріч Санчові вийшли мужі громадські, задзвонено у всі дзвони, всі люди вітали його з радістю й повели з великою помпою до собору - віддати дяку Богові; потім з кумедними церемоніями вручено йому ключа од міста і проголошено незмінним губернатором острова Гармадармії. Увесь народ дивом дивував на одяг і на бороду, на грубе черево й низький зріст нового губернатора - і ті, що не знали, в чім тут сила, і навіть утаємничені (і таких було чимало). Із церкви повели його до уряду, посадовили на суддівське крісло, і дворецький дуків сказав - На сьому острові, пане губернаторе, з давніх-давен так заведено, що хто приступає до управління сим преславним островом, має одпо-вісти на задане йому питання - та не просте, а вузлувате; так люди вивіряють ума у нового губернатора, щоб, почувши його відповідь, знати, чи їм радіти з його приходу, а чи журитися. Слухаючи ці слова дворецького, Санчо дивився на буйні літери, виведені супроти його крісла на стіні, а що не вмів читати, то спитав, що то воно там намальовано. Йому одказали - Пане, написано там і зазначено день, у який ваша милость уступила в володіння сим островом; напис той каже до слова так «Сього дня, такого місяця й такого року, уступив у володіння сим островом сеньйор дон Санчо Панса, подовж, Боже, його панування на многая літа». - А кого ж то називають дон Санчо Панса- спитав Санчо. - Та вашу ж таки милость,- одповів дворецький,- бо жаден інший Панса на сей острів не ступав, опріч того, що сидить у сім кріслі. - То знайте ж, брате,- сказав Санчо,- ніякий я не дон, і в нашому роді вічно й судно такого не було звуся просто Санчо Панса, та й квит; батько мій звався Санчо, і дід Санчо, і всі вони були Панси без отого панькання та донькання. Мабуть, на сьому острові стільки розвелося донів, що в собаку кинеш, а в дона влучиш; та як потримає мене Бог на сьому уряді хоть який тиждень, то я добре прополю отеє дон- ство, щоб не докучало людям, як комарня. Та ви вже задавайте ваші питання, пане дворецький відповім, як зумію, чи там уже народ смутитиметься, чи ні. В тій хвилі до приміщення суду увійшло двоє один, з одягу знати, селянин, а другий кравець - тримав у руках ножиці. От кравець і каже - Пане губернаторе, я і отсей працьовитий чоловік приходимо перед вашу милость от у якій справі сей добрий чоловік прийшов учора до мене в майстерню (бо я собі, шанувавши слухи ваші, термінований, хвала Богові, кравець) і питає, подаючи мені шмат сукна «Добродію, чи вистане сього сукна мені на ковпак» Я подивився на сукно і сказав, що стане; він же, гадаю, гадав собі - і я таки вгадав!- що я маю намір частину сукна того вкрасти,- таки бачите, в нього лиха натура і такої лихої думки про нас, кравців, бувають люди,- і питає знов, чи не стане сукна на два ковпаки; я ж, угадавши його гадку, сказав, що стане; тоді він, упершись у ту свою першу підозру, став додавати ще і ще, а я погоджувавсь, аж поки не дійшли до п'ятьох. Тепер прийшов він по ковпаки, я йому даю, а він не хоче платить за пошиття або, каже, сукно верни, або мені гроші плати. - Чи так воно було, чоловіче добрий- спитав Санчо у селянина. - Так, пане,- одповів той.- Та хай ваша милость скаже йому показати ті п'ять ковпаків, що він мені пошив. - З дорогою душею,- погодився кравець. І, вийнявши руку з-під плаща, показав п'ять ковпачків, настромлених на п'ять пучок - Ось,- каже,- ті п'ять ковпаків, що сей добродій мені замовив клянусь Богом і власним сумлінням, що не лишив собі ані окраєчки - хоть і зараз пред'явлю свою роботу цеховим поцінувальникам. Усі присутні сміялися з тих ковпачків, що їх так багато вийшло, і з тих дивних позвів. Санчо подумав-подумав і сказав - Здається мені, що сей позов дається рішити без тяганини й без параграфів, по розуму судящого; моя резолюція така кравець позбавляється плати за пошиття, а замовник - сукна, ковпаки ж дати в тюрму на рештантів, і ділові квит. Якщо попередній вирок викликав подив у присутніх, то сей їх розсмішив, та все ж як губернатор волів, так і зробили. Потім того перед судцем стало двоє старих один із тростинкою замість ціпка, другий без. Той, що без ціпка, сказав - Добродію, я позичив отсьому чоловікові з доброї волі і ласки своєї десять щирозолотих талярів, з умовою, що він їх верне, коли я того зажадаю; пройшло чимало часу, і я їх не вимагав, щоб не вганяти його в той клопіт, у якому був, коли до мене звернувся; а потім, бачивши, що він не квапиться боргу повертати, нагадав йому раз, і вдруге, і втретє, а він, де б повернути, став одмагатися не позичав я, каже, тих десятьох талярів, а як, може, й позичав, то давно віддав уже. Нема в мене на ту позику, ані на віддачу, свідків тож нехай ваша милость одбере у нього присягу, і як присягне, що повернув, то я йому прощаю однині й навіки перед Богом. - Що ви на сеє скажете, діду з тростинкою- спитав Санчо. На те дід одказав - Признаюсь, пане-добродію, що таки позичав; а що він здається на мою присягу, то нехай ваша милость опустить жезло своє суддівське, і я поклянуся, що повернув ту позику істинно і правдиво. Губернатор опустив жезла, а дід, передавши тростинку другому, щоб не заважала, поклав руку на хреста жезла суддівського і посвідчив під присягою, що справді позичив був у чоловіка тії десять талярів, але віддав їх йому з рук у руки, а той, певно, забувся і знов вимагає віддачі. Сеє побачивши, великий губернатор спитав у вірителя, що він скаже на присягу позикоємця. Той одказав, що боржник, без сумніву, каже правду, бо він людина порядна і богобоязлива; то сам я, каже, напевне, забув, як і коли мені вернуто гроші і віднині жодних до нього не матиму претензій. Боржник узяв у вірителя свого ціпка і, похиливши голову, вийшов із судної палати; Санчо ж, побачивши, що оскаржений вийшов, не діждавши вироку, а позивач прийняв те з терпливою покорою, схилив голову на груди і, приклавши вказівного пальця правої руки до брів і носа, думав якусь хвильку, а потім підвів голову і наказав завернути того діда з тростинкою. Привели його, а Санчо й каже - Дайте мені, чоловіче добрий, вашу тростинку так, бачите, треба. - Чому не дати- одказав дід,- нате, добродію. І вручив йому тростинку. Санчо взяв її і передав другому старому - Ідіть із Богом,- сказав,- тепер вам заплачено. - Заплачено, кажете- обізвався той.- Хіба ж сяя тростинка варта десять золотих талярів - А варта,- відповів губернатор,- коли ж ні, то в світі немає більшого за мене дурня. Отут-то й покажеться, чи стане в мене олії в голові управляти хоть би й королівством. І тут же наказав при всіх розламати тростину і розщепити. Так же й зробили - і знайшли всередині десять золотих талярів. Люди здивували великим дивом і визнали свого губернатора новітнім Соломоном премудрим. Спитали, як він догадався, що там гроші, і він пояснив звернув, каже, увагу на те, як оскаржений перед присягою передав тростинку в руки позивачеві і тоді вже клявся, що вернув десять талярів позивачеві з рук у руки, а по складенні присяги попросив свою тростинку назад; отут, каже, я й упав на здогад, що ті гроші були в ній сховані. Звідси можна зробити висновок, що навіть дурних правителів Бог може напутити на правий суд; а ще, сказав, чув подібну історію від сільського панотця свого, і якби не забував того, що хотів запам'ятати, то кращої пам'яті не було б на всьому острові. Нарешті два діди пішли собі геть, сей присоромлений, а той задоволений, а присутні ніяк не могли з дива вийти; той же хроніста, що приставлений був списувати всі Санчові слова, вчинки та поведенцію, не міг жадним способом вирішити, чи мусить мати і вважати його за дурного, чи теж за мудрого. Тільки-но покінчили з цією справою, як у суд убігла молодичка, тягнучи за собою чоловіка якогось, ніби скотаря, гаразд одіжного, і залементувала - Справедливості, пане губернаторе, справедливості! Як не знайду її на землі, то й до неба доберусь! Губернаторчику-лебедику, отсей гуль-тяй порвав мене серед чистого поля та й покористувався тілом моїм, мовби шматиною якою немитою, та й потолочив мені, бідній, нещасній, [542] той віночок, що берегла я двадцять і три рочки, одбороняючись од маврів і християн, од своїх і сторонських; чи на те ж я була як дуб непіддатлива, як саламандра в огні, як вовна в терню ціла-ціленька, щоб тепер отсей пройдисвіт ліз до мене з своїми брудними лапами - А ще треба перевірити, чи брудні руки в цього ломуса, чи, може, й чисті,- сказав Санчо. І, звернувшись до чоловіка, спитав у нього, що він може сказати на скаргу сієї жінки. Той одказав знічено - Я собі, панове, убогий кабанник, ішов оце сьогодні рано з торгу, де продав чотири - перепрошую - кабанці, причому стягнено з мене містового та ще там якогось майже стільки, скільки вони були варті; от вертаю до себе в село, аж тут іздибався з сією молодицею - ну, лихий мене й попутав (усюди ж то влізе, нечиста сила!), пожирував я з нею насправжки і заплатив же ніби гаразд, а їй того мало вчепилась мене, як пеня, та й привела сюди, каже, що я зґвалтував її; та бреше ж вона, от хоть і забожусь! Оце і вся правда, вся до гаріля. Тоді губернатор спитав у нього, чи має при собі які срібні гроші; той одказав, що має двадцять дукатів у ремінній калитці, за пазухою. Санчо наказав вийняти калитку і оддати її всю цілком позовниці; переляканий кабанник так і зробив. Молодиця схопила калитку і, кланяючись усім та благаючи Бога, аби послав вік довгий та тривок добрий панові губернатору, що обстає за сиротами бідними та дівицями нещасними, вийшла з суду, тримаючи здобич обома руками - а перевірила, проте, чи гроші справді срібні. Як тільки вона вийшла, Санчо сказав кабанникові, якому вже й сльози на очі набігли, а серце рвалось за тою калиткою - Тепер іди, чоловіче добрий, наздожени ту молодицю, вирви в неї гроші хоть би й силою і вертайся з нею сюди. Той був хлопець не глухий та й не дурний - кинувся стрілою наздогін. Усі присутні мов завмерли цікаво було, чим ця справа скінчиться. За якусь хвилю той чоловік знов увійшов до суду з молодицею - тепер їх зовсім годі було розчепити вона, задубивши спідницю, тримала в полі ту калитку, притискаючи її до лона, він намагався відібрати її, та ба! Жінка не давалась, волаючи на все горло - Ой, пробі, люди! Дивіться, пане губернаторе, на цього лотра, на цього безстидника і безбожника! Серед міста на вулиці хотів у мене калитку видерти, що ваша милость казали мені дати. - Ну, і як, видер- спитав губернатор. - Видер- перепитала жінка.- Швидше він душу з тіла мені видере, як ту калитку! Не на плоху напав! І од пазуристіших котів од-гризуся, одкусаюсь, не те, що од цього недотепи й недолуги! Кліщами-обценьками, гаками-ломами не витягнеш із мене, лев'ячими кігтями! Хіба душу мені вирвете з самісінького тіла! - Правда її,- сказав чоловік.- Ухоркала вона мене й заїздила, не годен я у неї калитку відняти, нехай уже... Тоді губернатор сказав жінці - А покажи-но, шановна, тую калитку. Вона подала калитку Санчові, а Санчо кабанникові; тій же нібито зґвалтованій, що стільки ґвалту наробила, сказав [543] - Жінко добра, якби ви були появили хоть половину тої сили і зваги, з якими захищали сю калитку, в обороні тіла свого і своєї честі, жаден Геркулес не міг би над вами ґвалту учинити... Війся собі з Богом під три чорти, і щоб духу твого не було од сього острова на шість миль, під карою двохсот нагаїв! Геть відціля, кажу, непотребнице, без-чільнице, облуднице! Перелякана жінка понурилась і пішла геть, як непишна, а губернатор сказав кабаннику - Іди, чоловіче добрий, з Богом до себе в село із своїми грішми, та як хочеш, щоб вони були в тебе цілі, то не дуже квапся жирувати аби з ким. Кабанник подякував йому, як уже там зміг, і пішов додому, а люди знов і знов дивувались суду й присуду, нового губернатора. Хр,оніста списав те все і переслав дукові, що ждав уже з нетерпінням тих вісточок. Нехай же тепер бравий Санчо тут собі урядує, а ми поспішім до його пана, збаламученого музикою Альтісідори. РОЗДІЛ XLVI Про жахливу дзвоно- і котомахію, що витримав Дон Кіхот у зв'язку з женихливими замірами Альтісідори Ми покинули Дон Кіхота в думках та гадках, що обняли його од музики закоханої панянки Альтісідори. Облігся він, а думки, наче ті блохи, не давали йому ні сну, ні спокою; а тут іще знову панчохи... Але час не стояв, ніщо йому яри та гори дмухнув верхи на годинах, полетів, гульк - уже й ранок уродився. Побачивши теє, схопився Дон Кіхот із м'яких перин і не гаючись убрався в одяг свій ірховий, узув подорожні чоботи, щоб приховати ті примхуваті панчохи, накинув на себе шарлат-ного плаща, а на голову - шапочку зеленого оксамиту, оторочену срібним галуном, через плече перевісив шабельтас із добрим мечем-самосіком, у руки взяв чотки, що завше носив із собою, і з пишною та бундючною міною подався до передпокою, де дук із дукинею, вбрані уже, ніби чекали його появи. Як проходив через галерею, наткнувся на Альтісідору й ще одну панянку, її товаришку, що тут на нього чигали; як помітила Альтісідора лицаря, зразу ніби аж зомліла, припавши до подруги, а та хутко заходилась розшнуровувати їй корсажа. Порівнявшися з ними, Дон Кіхот промовив - Я знаю, від чого ті млості. - А я не знаю,- одказала товаришка,- Альтісідора з усієї служби тут найздоровша, зроду не чула од неї «ахів» чи «охів»... Хай би небо скарало всіх мандрованих лицарів, якщо всі вони такі невдячні! Ідіть собі, пане Дон Кіхоте, бо поки ваша милость тут буде, бідолашна дівчина не прийде до тями. На теє Дон Кіхот одмовив - Подбайте про те, ваша милость, щоб принесено мені в кімнату на [544] ніч лютню, а я вже постараюсь скільки мога потішити сю невтішну панянку швидка розрада може бути добрим помічним ліком на кохання, котре щойно спалахнуло. По сій мові одійшов, щоб хто не звернув, буває, уваги на ту затримку. Ще не дуже й віддалився, як Альтісідора, забувши зразу про свої млості, сказала товаришці - А треба таки добути для нього лютні Дон Кіхот хоче, без сумніву, пошанувати нас музикою - а вона ж буде добра, власного його компонування! Тут же пішли й розповіли дукині про всі ті події і про Дон Кіхотове прохання; пані розвеселилась непомалу і врадила з дуком та панянками своїми утнути з рицарем нову штуку, яка більше сміху принесла б, ніж шкоди. Усі задоволено чекали ночі, яка настала так само швидко, як перед тим день, що його панство провело у смаковитих розмовах із Дон Кіхотом. Того ж таки дня дукиня явно і славно вирядила пажа - того самого, що в лісі приставляв зачаровану Дульсінею,- до Терези Пан-сихи з листом її чоловіка Санча Панси та клунком з одежею, що той для неї налаштував, і веліла докладно доповісти про все, як воно там буде. Та ось настала й ніч, одинадцята година; Дон Кіхот знайшов у кімнаті в себе квинтарню, наладив її, одчинив гратоване вікно (а в саду вже, чув, люди ходили), перебіг пальцями по струнах, пробуючи звуку, і, кашлянувши раз і вдруге - горло б то прочистити, хрипкуватим, але доладним голосом завів романса, що сам же того дня й склав Дуже часто міць любові З завіс душу нам зриває, За підойму може править їй безділля, ще й тривале. Тим-то всяке рукоділля, Чи шиття, чи гаптування - То найкращі в світі ліки Проти яду закохання. Коли хоче заміж вийти Соромляжа, скромна панна, їй найліпшим віном буде Сама цнота й добра слава. Бо і рицарі мандрівні, І услужні куртизани З легковажними жартують, А честивих беруть заміж. Ах, яке вже там кохання В разового постояльця Сонце зійде - любімося, Сонце зайде - нум прощаться. Те лицяння перебіжне, Лиш віднині та до завтра, В серці сліду не полишить, Не вкарбується назавше. То не діло - по малюнку Та ще зверху малювання... Де одна царює врода, Друга вже не поривайся. Дульсінея із Тобоса В моїм серці на скрижалях Змалювалася навічно, Повновладна і державна. Понад вірність у коханців Блага вищого немає Нею Амур дива творить, Нас до себе підіймає! Коли Дон Кіхот доспівався до сього куплету (а співу його слухали дук із дукинею, Альтісідора і майже всі замчани), з кружганку, що був якраз над Дон Кіхотовим вікном, спущено раптом шнура зі стома чи, може, й більше дзвінками і майже одночасно висипано чималий міх котів, що їм до хвостів було почеплено маленькі дзвіночки. Дзелень-котіння тих дзвінків і котяче нявкотіння було таке несвітське, що навіть дук із дукинею, які той жарт самі вигадали, перелякались, а Дон Кіхотові з перестраху аж заціпило; як на те лихо, двоє чи троє котів упало через вікно в кімнату і зачали ганяти з кутка в куток, ніби ціла тічка чортів там товклася - погасили свічки, що на столику горіли, шукали все, кудою б їм вискочити. А дзеленчання не вгавало - шнура то підсмикували вгору, то знов опускали; більшість людей із замку, що не були в ту гру втаємничені, не знали вже, що й гадати. Дон Кіхот ісхо-пився на рівні, і, добувши меча, став штирхати в вікно, гукаючи щодуху - Геть ізвідси, лукаві чародії! Геть, відьомське кодло! Я - Дон Кіхот із Ламанчі проти мене нічого не зможуть і не вдіють ваші підступні химороди! Тоді обернувся до котів, що гасали по кімнаті, і давай їх мечем хрестити вони добрались до вікна і втекли, один тільки, якого Дон Кіхот за малим Богом не рубонув, скочив рицареві на обличчя і вп'явся пазурами й зубами йому в носа; з того болю Дон Кіхот аж заверещав непутнім голосом. Почувши теє, дук із дукинею здогадались, що там трапилось, швиденько подались туди і, відімкнувши своїм ключем двері, побачили, як бідолашний рицар щосили намагався відірвати од себе кота. Прибігли й люди з свічками подивитись на ту нерівну борню; дук підскочив розбороняти, але Дон Кіхот закричав - Не руште його ніхто! Нехай я поборюся з ним сам на сам, із сим чаклуном, із сим чародієм! Я йому покажу, хто такий єсть Дон Кіхот із Ламанчі! Та кіт не зважав на ті погрози, гирскав і пирскав та ще дужче впивався кігтями; нарешті дук одірвав його й кинув через вікно. Дон Кіхот, увесь подряпаний, з понівеченим носом, не переставав гніватися, що не дозволено йому довести до переможного кінця того бою з нахабним чародієм. Тут принесли цілющої оливки, і сама Альтісідора своїми біленькими ручками поперев'язувала йому всі рани, а перев'язуючи, тихенько промовляла - Всі оці нещастя, рицарю з камінною душею, спали на тебе за гріхи великі, за черствість твою та за впертість; а ще дай Боже, щоб джура [546] твій Санчо забув про самобичування, щоб твоя укохана Дульсінея довіку, до суду не одчарувалась, щоб ти нею не втішався, щоб не ліг із нею на шлюбне ложе, поки я живу, я, що тебе так кохаю! На ту мову нічого не одказав Дон Кіхот, зітхнув тільки зглибока і не гаючись уклався в ліжко, подякувавши дукові за ласку,- не тому, що він злякався був того чортячого котячого та дзвенячого наброду, а тому, що цінує готовість, з якою друзі прийшли йому на допомогу. Дук із дукинею дали йому спокій і пішли до себе, засмучені тим, що жарт їхній так зле закінчився не гадали вони, що та пригода буде так дорого коштувати Дон Кіхотові, який іще п'ять днів не вставатиме з ліжка і не виходитиме з кімнати; щоправда, він матиме за цей час ще одну пригоду, не таку смутну, як попередня, але історик поки що не говоритиме про неї, а повернеться до Санча Панси, що пильно та втішно справляв далі своє урядування. РОЗДІЛ XLVII Про те, як Санчо Панса справляв далі своє урядування Повідає історія, що з судньої палати поведено Санча Пансу в розкішний палац, де посеред великої зали стояв блискучий, по-королівсь-кому накритий стіл; як тільки Санчо увійшов, заграно в жоломійки, і четверо малих пахолків подали воду до вмивання, яку Санчо прийняв з великою повагою. Музика вмовкла, Санчо сів за стіл на чільному місці - та, правду сказати, одне воно всього там і було. Обік нього став якийсь чоловік (як згодом виявилось, медик), що тримав у руці паличку з китового вуса. Зі столу зняли к-оштовну білу сервету, якою були прикрити овочі-фрукти та безліч полумисків із різними потравами, потому якийсь ніби клірик промовив «Боже благослови!», а пахолок пов'язав Санчові мережаний нагрудник; ще один чоловік - стольник, мабуть, чи що - поставив перед ним таріль із садовиною для почину; чи покуштував там що губернатор, чи ні, як той прибічник ткнув у таріль паличкою і її миттю забрано Санчові з-перед носа. Стольник підсунув натомість другу страву в полумиску, та не встиг Санчо й торкнутися до неї, як ізнов паличка тиць, і полумисок щез так само швидко, як таріль із садовиною. Санчо немов отетерів, розглянувся по людях туди-сюди, а потім спитав, що воно тут таке - чи обід, чи фіглярські штучки На те чоловік із паличкою одказав - А тут, пане губернаторе, так їсться, як заведено і повелося по всіх інших островах з губернаторами. Я, щоб ви, пане, знали, тут за медика, мене сюди найнято, щоб я служив острівним губернаторам і пильнував здоров'я їхнього, паче свого власного, щоб денно і нічно дбав за комплекцію пана губернатора, вивчав її і досліджував, аби в разі хвороби якої міг дібрати відповідні ліки; отож найголовніше в моїй службі - бути присутнім при панськім обіді та вечері мушу дозволяти панові їсти все те, що, на мою думку, йому годиться, і не допускати нічого такого, що могло б піти на шкоду чи зіпсувати панський шлунок. [547] Тим-то я і наказав забрати таріль із фруктами, бо в них занадто багато вологи, а також і друге блюдо, бо воно занадто гаряче та гостре, збуджує спрагу; а хто багато п'є, той, як відомо, нищить і нівечить у собі кардинальну вологу, що тримає людину при житті. - То, може, оті смажені перепілки, добре, бачиться, зготовані, мені не зашкодять На теє медик одказав - Пан губернатор їх не їстиме, поки й віку мого. - А то чому- спитав Санчо. Медик відповів - Бо вчитель наш Гіппократ, світило і стовп медицини, каже в одному з своїх афоризмів «Omnis saturatio mala, perdices autem pessima». Се єсть перекладом «Усякий пересит вадить, а найдужче перепілками». - Коли так,- сказав Санчо,- то гляньте, пане дохторе, по сьому столу і скажіть, яка потрава дасть мені найбільше пожитку і найменше шкоди, та й не паличкуйте її, дайте мені з'їсти, бо присягаю на життя своє губернаторське (дай Боже в ньому довше потривати), що я вмираю з голоду, а ті ваші заборони, що ви там не кажіть, віку мені не продовжать, а хіба збавлять. - Пане губернаторе,- одказав медик,- правду ваша милость мовить. Проте здається мені, що отих кроликів з підливою їсти вам таки не годиться, бо то створіння волохаті. Ось телятини можна було б і скуштувати, якби не була вона печена ще й тушкована - а так ні, не випадає. - А в тій оно мисці, що так парує,- сказав Санчо,- напевне пере-млійка різном'яса там стільки різної всячини, що вже ж дещо знайдеться таке, щоб і до смаку, і до пуття. - Absit! - сказав медик.- І не думайте собі того, і в голові не покладайте - нема нічого в світі шкідливішого за оті перемлійки. Нехай ідуть вони до каноників, до ректорів у колегії, на весілля до селян, а не на губернаторський стіл, де мають бути самі витворні та делікатні наїдки; адже скрізь і всюди будь-кому годяться найкраще ліки прості, а не складені, бо в простих ліках ніколи помилки не зробиш, а в складених скільки завгодно, як не дотримаєш міри й ваги різних інгредієнцій. Отож як хоче пан губернатор зберегти або й поліпшити своє здоров'я, нехай споживе собі сотню ріжків та кілька дрібних айвових кришеників, бо вони скріплюють шлунок і сприяють травленню. Приберіть! (Латин.) Почувши таку мову, Санчо відкинувся на спинку крісла, пильно поглянув на медика і спитав поважним голосом, як його звати і де він учився. На те лікар відповів - Мене, пане губернаторе, звати доктор Педро Суворіо де Годіно, родом я із села Гетьвідсіля (це, як їхати з Каракуеля на Альмодовар-дель-Кампо, буде у праву руку), а докторувався в Лисунському університеті. На те промовив Санчо, киплячи гнівом - От що, дохторе Педро Суворіо Лихої Години, родом із Гетьвідсіля, що то в праву руку, як їхати з Каракуеля на Альмодовар, а дохторований [548] у Лисунському неверситеті! Геть мені зараз же звідсіля, а то, присягаю сонцем святим, візьму цурку і, з вас починаючи, позацурко-вую всіх лікарів на сьому острові, тобто всіх лікарів-неуків. Бо вчених лікарів, мудрих та розважних, тих би я в рамки вставив і як богам їм молився б... І ще раз кажу, Педро Суворіо, вимітайся відси, бо схоплю оце крісло, на якому сиджу, і розтрощу тобі на голові, а як спита начальство, то скажу собі на виправдання, що зробив богоугодне діло, убивши вбивцю-лікаря, катюгу всенародного. І давайте вже мені їсти або скидайте з губернаторства що ж то за служба така, що чоловіка не прогодує Не варта вона і печеної цибулі! Бачивши той гнів губернаторський, стурбований медик збирався вже на виступці, аж тут із вулиці почувся ріжок поштовий; стольник виглянув у вікно і сказав - То посланець од дука, мого пана; певно, з якоюсь важливою депешею. Увійшов гонець, упрілий і засапаний, і, видобувши з-за пазухи пакета, оддав його в руки губернаторові, а Санчо дворецькому, щоб той прочитав адресу; адреса ж була ось яка «Донові Санчу Пансі, губернаторові острова Гармадармії, до рук власних, або ж його секретареві». Сеє почувши, Санчо запитав - А хто тут у мене за секретаря Один із присутніх обізвався - Се я, пане вмію читати й писати, а сам родом біскаєць. - Ну, з таким додатком,- сказав Санчо,- можете бути за секретаря хоч би і в самого інператора. Одкрийте ж листа да гляньте, що воно там. Новоспечений секретар розкрив пакет; прочитавши листа, сказав, що справа секретна. Санчо велів присутнім покинути залу, лишились тільки стольник із дворецьким, а решта, в тому числі й лікар, вийшли. Тоді секретар зачитав послання «Дійшло до мого відома, сеньйоре дон Санчо Панса, що певні вороги мої та нашого острова наміряються ґвалтовно на нього напасти якоїсь ночі; отож треба матись на бачності та й на осторозі, щоб не заскочено вас ізненацька. Знаю також од шпигів, годних віри, що добулось туди в перевдязі четверо якихось лиходійників, які на життя ваше важать, боячись розуму вашого високого. Майте, отже, пильне око на всіх, хто приходи-тиме вам чолом бити, і не їжте нічого, що вам подаватимуть. Я не забарюся стати вам до помочі, коли б на вас прийшла притуга - а втім, чиніть так, як вам підкаже добрий розум. Дано в нашому замку, серпня 16 дня, о четвертій годині ранку. Ваш приятель Дук». Почувши таку новину, Санчо здивувався непомалу; решта присутніх теж, здавалося, були немило вражені. Обернувшись до дворецького, Санчо сказав - Першим ділом треба от що зробить укинути в глибку дохтора Суворія, бо не хто, як він, хотів мене зо світу згладити, і то смертю найлютішою і найстрашнішою, а саме голодною. - А що, здається мені,- підхопив стольник,- що не годиться вашій милості їсти нічого того, що тут на столі стоїть, бо то все готували черниці, а недарма ж то кажуть за хрестом сам чорт із хвостом. [549] - Згода,- сказав Санчо.- Але ж дайте мені тим часом хоч хліба шмат та хунтів із чотири ягід винних, там то вже отрути не буде, бо я без їжі ні туди, ні сюди; а як нам треба готуватися до бою з тим лихом, то слід і покріпитися, бо на кендюсі серце держиться, а не кендюх на серці. А ви, секретарю, одпишіть пану мойму дукові, що все буде зроблено кап-у-кап, як він наказав. А ще кланяйтесь од мене пані моїй ду-кині і пропишіть, щоб пробі не забула переслати жінці моїй, Терезі Пан-синій, мого листа з посилочкою, а я вже за те довіку їй дякуватиму і служитиму вірно, скільки моги моєї. Та за одним заходом кланяйтесь од мене і панові мойму Дон Кіхотові з Ламанчі, щоб не мав мене за не-вдячника якого; а ще, як із вас добрий секретар і незгірший біскаєць, додайте щось і од себе, аби воно до ладу було. А тепер приберіть все оце із стола та дайте чогось попоїсти, а я вже дам собі раду з усіма тими шпигами, душогубами та чортолюбами, що на мене та на мій острів чигають. На сім слові увійшов служка і сказав - Тут прийшов до вашої милості селянин якийсь, діло, каже, є до пана, та ще й великої ваги. - Оці вже мені ділові люди!- мовив Санчо.- Чи вони подуріли, чи що, у таке врем'я з своїми ділами сікатися Чи вони собі гадають, що наш брат правитель чи нехай суддя не такий самий чоловік із крові й кості, що вже йому і відпочити не випадає, чи ми, по-їхньому, з каменю зроблені чи з маймуру витесані Ну, та вже як потриває ще який час моє урядування (боюсь, що воно не довге буде), то їй же Богу і присяй-Богу, навчу тих прохачів шануватись! А поки що скажіть чоловікові, хай заходе, тільки перевірте спершу, чи він бува не шпиг, чи не убивця. - Ні, пане,- одказав служка,- то, зразу видно, чоловік собі плохута, такий, хоть у вухо бгай. - Нема чого боятися,- сказав і дворецький.- Адже ми всі тут при вас. - А чи не можна було б, пане стольнику,- попрохав Санчо,- поки тут нема дохтора Суворія, з'їсти мені чогось тривного, хліба з цибулею абощо - Нехай уже,- одказав стольник,- діждемо вечері, тоді ваша милость і за обід надолужить, уконтентується досхочу. - Дай Боже,- промовив Санчо. Тим часом до зали ввійшов селянин він мав цілком пристойний вигляд, і знати було за тисячу миль, що то добра душа, друзяка-чоло-вік. Найперше спитав - А хто тут буде пан губернатор - Та хто ж,- одказав секретар,- як не той-о, що в кріслі сидить - Кланяюсь панові владі,- сказав селянин і, ставши навколішки, хотів поцілувати Санчові руки, але той не дав, велів прохачеві встати і говорити про діло. Селянин устав і почав - Я, пане, хлібороб, родом і ходом із Мігель-Турри, що то за дві милі од Сьюдад-Реаля. - Іще одні Гетьки! - муркнув Санчо.- Кажіть далі, брате; Мі-гель-Турру я добре знаю, бо то недалеко од нашого села. - Тут, пане, діло таке,- провадив далі селянин.- Я, бачите, чоловік сімейний, із ласки Божої пошлюбився і одружився по закону й [550] покону святої римсько-католицької церкви, маю двох синів, обох оддав у науку менший учиться на бакаляра, а старший на ліценціата; ще до того я оце і повдовів - жінка, бачите, мені вмерла, чи краще сказати б, уморив її лихий лікар, дав їй проносного, як вона саме тяжкою ходила; а якби був Господь дав, щоб вона розродилась і привела мені хлопця, я і того оддав би в науку, вивчив би на доктора, щоб йому на братів не було заздро, на бакаляра та на ліценціата. - Ага,- сказав Санчо,- виходить, якби жінка вам не вмерла, чи її хто не уморив, то ви не були б удівцем - А ні, пане, не був би,- погодився селянин. - Отже, ми вже дещо з'ясували,- сказав Санчо.- Ну-ну, брате, кажіть далі, бо час такий, що спати пора, а не суди судити. - Отож я й кажу,- вів далі селянин,- що той мій син, що на бакаляра тягнеться, та влюбив собі в нашому-таки селі дівку, Клара Пер-лізована прозивається, Перлізованого Андреса донька, господаря тяжко багатого; прізвище те в них не родове і не фамільне, а просто всі вони вдаються якісь ніби паралізовані, гостець тобто їх гне і мне, а Перлізо-ваними їх для красоти називають; та як правду сказати, то сама Клара таки справжнісінька перла оріянська, як із правого боку глянуть, то чиста тобі квіточка польова, а як із лівого, то вже не так - ліве око у неї, бачите, од віспи витекло; та хоть рябо на виду, аби дівка до ладу хто любе, той каже, що кожна в неї дзюбочка - то душі закоханого ямка-могилка. А що вже чиста - там така, що носа тримає козирем, щоб личка не зашмаркати, ніс у неї од рота немов тікає і така ж тобі гарну-ля, рот великий, якби ще не щербата (зубів десять чи дванадцять таки недолік), то геть би всіх дівчат красою повершила й заломила. А про губи вже й не кажу такі тонкі та делікатні, що якби їх намотати, ото вийшла б шпулька! І на колір не такі, як у людей, а переливчасті, синьо-зелено-баклажанні, чудороднії! Вибачайте, пане губернаторе, що я її так докладно всю чисто змальовую вона ж мені за доньку має стати невзабарі, тим я люблю її і милую! - Малюйте, як хочете,- сказав Санчо,- мені те малювання до смаку, а якби я ще був пообідав, то такий патрет здався б мені за найкращу закуску. - Дійдемо й до закуски,- відказав селянин,- та то буде, либонь, не скоро. Отож я й кажу, паночку, що якби я міг змалювати її уроду, її поставу, то було б чудо, не картина! Та, бачите, не можу - вона вдалася скрючена, скорчена, коліна до рота звело; а уявіть собі, щоб розпросталася - стелю б головою пробила, до крівлі дістала! Вона давно б уже дала руку сину мойому, бакалярові, та ба!- не може простягти її, рука в неї завузлована; зате нігті довгі і жолобкуваті, зразу знати добру породу і добру вдачу. - Ну гаразд,- сказав Санчо.- Даймо на те, брате, що ви змалювали вже її з ніг до голови. То чого ж ви хочете Кажіть мені зараз без викрутів і вивертів, без загайки і без утайки. - А хочу я, пане,- одказав селянин,- аби ваша милость були такі ласкаві й дали мені листа рекомендаційного до свата мого, щоб, значиться, не одкладав уже того женіння, бо ми собі і худобою, і подобою, сказати б, рівні правду кажучи, пане губернаторе, син у мене біснуватий, [551] і три чи чотири рази на день на його находить; та ще якось у вогонь попав був, то вид у нього поморщений, як пергамен, а очі сльозаві і трохи каправі; ну, але вже на вдачу - достеменний янгол, якби ще був сам себе не товк та не кулачив, то був би святий, та й годі. - Може, ви ще чого хочете, чоловіче добрий- спитав Санчо. - А й ще чогось хочу,- одказав селянин,- тільки не важуся казати... Ну, та де вже наше не пропадало утік не втік, а побігти можна! Хотів би я, пане, щоб ваша милость дали мені триста або й цілих шістсот дукатів - синові мойому бакалярові на нове хазяйствечко, бо йому куди не кинь, на одділ треба йти, щоб тестеві з тещею на поталу не датися. - А тепер подумайте, чи вам ще чого не треба,- сказав Санчо.- Кажіть сміло, не встидайтеся і не сорбмляйтеся. - Ні, оце вже все,- одказав селянин. Як тільки він промовив ці слова, губернатор зірвався на рівні, ухопив крісло, на якому сидів, і закричав - Ах ти ж мудюрею нешмарований, гевале неотесаний! Геть мені зараз же з-перед очей, бо нехай мені те да се, як не провалю тобі голови отсим кріслом! Ти, скурвий сину, пройдисвіте, самого люципера маляре, приходиш у таке врем'я просити в мене шістсот дукатів! А де ж я їх, смер-дюху, візьму - з коліна вилуплю Та якби й були, то з якої речі мав би я тобі давати, дурню ти заплішений І яке мені діло до вашої Мігель-Турри і до всього того паралізованого кодла Геть, кажу, звідси, бо присягаю на життя дука, мого пана, зроблю, як сказав! Не з Мігель-Турри ти, мабуть, а з самого пекла сюди присланий мені на покусу! Ще й півтора дні не пройшло, як я на уряд заступив, а ти, іроде, правиш із мене шістсот дукатів! Стольник подав знак прохачеві, щоб вийшов із зали; той так і зробив, понуривши голову - боявся б то, щоб гнів губернаторський на ньому не окошився. Добре зіграв, паливода, свою ролю... Та залишмо на який час розгніваного Санча (миром-миром, пироги з сиром!) і повернімося до болящого Дон Кіхота, що, обліплений пластирями, цілий тиждень курувався од котячих ран, бо за сей час із ним сталась одна пригода, яку Сід Ахмет обіцяє розповісти правдомовно і докладно, не минаючи наймарніших дрібничок, як він звик чинити протягом всеї цієї історії. РОЗДІЛ XLVIII Про те, що приключилось Дон Кіхотові з доньєю Родрігес, дуеньєю при дукині, та про інші події, достойні описання і вічного спогадання Сумний та невеселий лежав тяжко зранений Дон Кіхот у себе в ліжку з перев'язаним обличчям, не перстом Божим, а котячими кігтями мічений - такі-то нещастя випадають мандрованим рицарям. Цілий тиждень не виходив він між люди, а сієї ночі ніяк не міг не то заснути, а й ока замружити, думаючи про напасті свої та лицяння Альтісідори-не. Коли чує - хтось ключем одмикає двері до його покою отож, поду- []552] мав зразу, тая закохана панна хоче вчинити замах на його цноту, захитати вірність супроти володарки його, Дульсінеї Тобоськоі. «Ні,- сказав він рішуче, упевнившись у догадці своїй (а говорив голосно, щоб його почуто),- ні, немає такої краси на світі, через яку я перестав би кохати ту, що навіки вкарбувалася мені в самісіньке серце, врізалася в найпотаємніші глибини моєї істоти! Чи тебе, сеньйоро моя, обернуто в цибулясту мужичку, а чи в німфу золотохвилього Таха, де ти гаптуєш єдваби та златоглави, чи сховав тебе десь Мерлін або Монтесінос - де б ти не була, ти моя; де б я не був, я твій!» В ту ж саму мить, як він скінчив свою орацію, одчинились двері. Дон • Кіхот став на ліжкові на весь зріст, загорнений з голови до ніг у жовте атласне укривало, на голові ковпак нічний, обличчя й вуса перев'язані обличчя од подряпин, а вуса - щоб не розлазились і не звисали; подивитись на нього - мара марою. Він пильно видивлявся в двері, сподіваючись побачити засмучену й коханням змучену Альтісідору; натомість на порозі з'явилась поштива дуенья, оповита вся од чепчика до стіп білим плоєним завивалом. У лівій руці держала свічечку-недо-гарок, праву поставила дашком, щоб світло не било їй у вічі, сховані за здоровенними окулярами. Ступала дрібненько, майже нечутними кроками. Дон Кіхот дивився з своєї вишки на ту мовчущу прояву і подумав раптом, що се якась відьма або чаклунка прийшла над ним химородити, тож почав хреститися що є сили. Проява дійшла до середини кімнати і підвела очі побачивши, що наш рицар хрести на себе кладе, перелякалась його не менше, ніж він її щось високе, жовте, вид спотворений перев'язками... - Дух святий при нас! А то що таке- скрикнула дуенья. З того переляку свічка випала їй з рук і погасла; дуенья обернулася тікати, але з перестраху заплуталась у власному шлейфі і брязнула додолу. Дон Кіхот почав розгублено - Скажи, маро, заклинаю тебе, чого мене морочиш Чого од мене хочеш Хто ти єси Може, душа яка неприкаянна, то так і скажи, я все зроблю, скільки моги моєї, адже я християнин і щирий католик, усім добро люблю робити, тим і пристав до ордену мандрованих рицарів, а в повинність нашу входить і душі з чистилища рятувати. Почувши те заклинання, зрозуміла бідолашна дуенья, що рицар сполошився не менше, як вона сама, і пролебеділа тихим, жалібним голосом - Пане Дон Кіхоте (якщо вашець ісправді Дон Кіхот), я не мара, не привид, не душа неприкаянна, як вашець, мабуть, подумав, я донья Родрігес, почесна дуенья пані моєї дукині, маю до вашеці потребу, що їй тільки вашець зарадити може! - Скажіть мені, пані доньє Родрігес,- спитав Дон Кіхот,- ви до мене часом не свашкувати прийшли То я вам згори кажу, що з того нічого не буде для мене існує тільки незрівнянна краса володарки моєї Дульсінеї Тобоськоі. Але якщо ваша милость приходить не в любовній якій справі, то принесіть свічку і заходьте знов сюди, ми поговоримо про все, що вам у подобі і надобі, крім, повторюю, отих фиглів-миглів. [553] - Щоб я та свашкувала!- обурилась дуенья.- Погано ж мене вашець знає! Не така я вже віком підійшла, щоб тими дурницями бавитись, ще, хвала Богові, при тілі й при силі, і зуби всі цілі, хіба що два чи три викришились од нежиті, що в сім краю арагонськім часто на людей нападає. Та нехай вашець мене трохи зажде - піду засвічу свічку і зараз же вернусь, повідаю вам про своє горе, а ви ж то хоть якій біді на світі раду дасте. Не чекаючи відповіді, дуенья вийшла з кімнати, а Дон Кіхот чекав її повернення, вже заспокоєний, та все-таки замислений. І тут раптом знов узяли його сумніви щодо сієї дивної пригоди не добре він учинив, не гаразд обдумав, наражаючи на нову небезпеку вірність свою супроти своєї володарки. «Хто знає,- мовив він собі на думці,- чи той хитрий та підступний диявол не попутає мене сією дуеньєю, не мігши досі спокусити імператрицями, королевами, дукинями, маркізами та графинями Чув я не раз та й не два од мудрих людей, що нечиста сила як не на вроду впіймає, то на огиду. Хто знає, чи оця самотність, оця тиша, оця нагода не розбудять у мені приспаної жаги, чи не впаду я наскінчу літ своїх там, де досі жодного разу не спотикався В таких випадках краще втекти, ніж лишатись на бойовищі... Але я, мабуть, збожеволів, що таке думаю й говорю не може того бути, щоб отака очіпкована, оку-ляриста дуенья збудила хіть хоч би у найзіпсутішого гультяя! Чи знайдеться ж на світі хоть одна дуенья з принадним тілом Чи знайдеться на білому хоть одна, щоб не була нахабна, противна, церемониста Та нехай воно вигорить усе, оте дуенське кодло, нездале до втіхи людської! Мудро вчинила та велика пані, що, кажуть, сиділи в неї обабіч крісла замість дуень опудала в окулярах і з подушечками, рукоділлям би то бавились, і ті фігури незгірше її залу прикрашали, аніж живі дуеньї». По сій мові (чи по сій думці) скочив із ліжка двері замкнути, щоб доньї Родрігес більше не впускати, та було вже пізно, бо в ту саму мить дуенья вже вернулась із запаленою свічкою ярого воску; побачивши Дон Кіхота так близько, загорненого в укривало, з пластирями на обличчі та шляфмицею на голові, вона знов перелякалась і подалася крок чи два назад. - Чи я тут безпечна, пане рицарю- спитала вона.- За недобрий то маю знак, що вашець із ліжка встав. - Те саме я хотів у вас, пані, спитати,- одказав Дон Кіхот.- Отож і питаю чи можу бути певним, що не дознаю нападу і ґвалту - У кого і від кого, пане рицарю, просите того запевнення- спитала донья Родрігес. - У вас і од вас,- одказав Дон Кіхот.- Адже я не з мармуру, а ви не з бронзи, і маємо не десяту годину ранку, а дванадцяту ночі, якщо не більше, і знаходимось удвох у затишнішому й потаємнішому місці, ніж та печера, де зухвалий знадливець Еней оволодів спочутливою красунею Дідоною... Проте дайте, пані, вашу руку не потребую інших гарантій, крім своєї честивої здержливості і тієї поштивості, що навіює ваше біле завивало. Сеє кажучи, поцілував їй праву руку і подав їй свою, яку вона прийняла з такою самою церемонністю. Тут Сід Ахмет зауважує в дужках на Магомета, пише, оддав би я [554] найкращого свого жупана, із двох, що маю, аби тільки глянути, як тая пара іде, за ручки взявшись, од дверей до ліжка! Отож Дон Кіхот ліг собі в постіль, а дуенья сіла трохи оподаль у крісло, не знявши окулярів і тримаючи свічку в руці. Рицар закрився весь і затушкувався, тільки обличчя видно було; як оговтались обоє, Дон Кіхот озвався перший - Оттепер, пані моя доньє Родрігес, може ваша милость вилити й викласти все, що накипіло вам на душі, наболіло на серці; я ж вислухаю вас непорочними ушима і зарятую милосердними ділами. - На те я і вповаю,- одказала донья Родрігес,- од шляхетної та приязної особи вашеці саме такої християнської відповіді й я сподівалась. Бачите, пане Дон Кіхоте, хоть я й сиджу тут перед вами у сьому кріслі, десь посередині королівства арагонського, у постаті приниженої та успослідженої дуеньї, сама я походжу з Ов'єдської Астурії, з роду, посвояченого з найзначнішими домами тієї провінції, та лиха моя доля, а також недбальство батьків моїх, що зубожіли передчасно і не схаменулись, примусили мене податись до мадрідського двору, де родителі мої для свого спокою, щоб чого гіршого не сталось, дали мене в службу до одної панії високого коліна за рукодільницю покойову, бо, щоб ви, пане, знали, у шитті та мережанні нема над мене у всьому світі хрещеному майстрині. Отак мене влаштувавши, поїхали отець-мати знову у свою землю, де кілька років тому і переставились - пішли, певне, до раю, бо то були собі добрі, щиро католицькі душі. Зосталась я сиротою і жила на мізерну платню свою та ще на якісь дрібні датки, що даються звичайно службі по великопанських палацах; аж тут закохався в мене, хоть я до того жодного не давала приводу, стайничий тієї пані, чоловік уже в літах, бородатий і кремезний, ще й до того із леонських горян, найдавніших дворян. Не дуже-то ми з нашими любощами й крились дозналась про те пані і, щоб не було тої слави й поговору, одружила нас честь честю перед лицем святої матері нашої, римсько-католицької церкви. З того шлюбу вродилася нам донька, щоб моєму щастю (коли воно було) край покласти - не те, щоб я з пологів померла, ні, я повила її як слід і в належну пору, але незабаром після того помер мій муж, помер із переляку, що напав на нього ваша милость ужахнеться, коли про все почує... Тут донья Родрігес заплакала ревно, а по хвилі казала далі - Даруйте мені, пане Дон Кіхоте, та що маю діяти - несила перемогти себе... Як ізгадаю про ту свою лиху долю, самі сльози-ллються. Боже милий, як він, було, грає мулом вороним, мов гагат, лискучим, везучи в забедрах панію нашу! Бо тоді, бачите, не велася ще мода на ті ридвани та ноші, що тепер, і дами їздили верхи зі своїми стайничими. Се я на те кажу, щоб звернути панську увагу на добрий звичай і вірну службу мого небіжчика. Раз якось, уїжджаючи у вулицю святого Якова в Мадріді - а вона собі вузенька,- спіткався він з алькальдом двірськім, що з двома альгвазилами попереду їхав йому назустріч побачивши його, добрий стайничий сіпнув поводи мулові, щоб то начальству дорогу дати. Пані, що позад його сиділа, сказала потиху «Що ти робиш, безголовий Забув, що я тут їду» Алькальд, чоловік ґречний, припинив коня свого і каже «Проїжджайте, добродію, то я мушу дати дорогу [555] доньї Касільді» (так звали мою панію). Та муж мій, шапкуючи, намагався все-таки пропустити алькальда; розгнівалась тоді пані, добула з тієї досади шпильку чи, може, голку циганську зі шкатули своєї та й штрикнула йому в бока; скрикнув, сердега, і так у сідлі крутонувся, що разом з панею додолу впав. Прискочили два гайдуки панію підіймати, алькальд із альгвазилами прийшли їм на допомогу, вся брама гвада-лахарська заворушилась, себто гультяйство, що коло неї товклося; пані моя пішла додому пішки, а муж мій доплентався якось до цирульника усю нутробу, казав, йому наскрізь проколено. Слава про ввічливість мужа мого розійшлась межи людьми, за ним по вулиці завше бігала дітвора можливо, через це, а може, через те, що він трохи недобачав, пані дала йому абшит, а він од того, я певна, занедужав і невдовзі помер. Зосталась я беззахисною вдовою з дівчинкою на руках, яка росла й гарніла, мов та морська піна. А що я все-таки славилась як відмінна рукодільниця, то пані моя дукиня (вона тоді щойно була побралася з паном моїм дуком) прийняла мене до себе на службу й завезла сюди, в Арагонію, з дитиною, річ ясна. А вона ж то в мене, не зчулася й коли, виросла та вигарніла куди твоє діло співає, як жайворонок, танцює, як мрія, скакає, як шалена, пише й читає, як учитель шкільний, рахує, як скнара. А що вже чистійка, то куди тій воді бігучій... Тепер їй, коли не помиляюсь, шістнадцять років, п'ять місяців і три дні, ну, може, який день сюди чи туди. І от залюбився в неї хлопець один, син багатія сільського в одній з дукових посілостей недалеко відси. Не знаю вже, як там воно сталось, та він, прирікши, що жениться, звів мою бідолашну дівчинку, а тепер одкинувся, і хоть пан мій дук про теє знає, бо я не раз і не два жалілась йому і благала, нехай велить тому хлопцеві одружитися з донькою моєю, він і вухом не веде, бо той батько-багач позичає йому гроші, а часом то й за позички його ручиться, то пан і не хоче йому жодного клопоту завдавати. Через те ж і хотіла б я, паночку, аби вашець за се діло взявся, бо кажуть люди, що вашець на те й на світ народився, щоб кривди виправляти, неславу покривати, нещасних рятувати. Нехай зглянеться вашець на мою сирітку, на красу її та на вік молодий, на ті її добрі прикмети, про які я вже казала; присягаю на Бога і на власне сумління, що всі панянки на службі в пані моєї дукині і в підметки їй не годяться, що отій веселій та жартливій Альті-сідорі до неї далеко, як куцому до зайця. Щоб ви, мосьпане, знали, не все те золото, що блищить; Альтісідора тая не так вродлива, як зухвала, не так честива, як легковажна, та ще не вельми й здорова од неї так тхне з рота, що й хвилини близько неї не встоїш. Та навіть пані моя дукиня, і то... Але краще промовчу, бо недаром мовиться, що стіни мають вуха. - А що там із панею дукинею Богом милим і душі спасінням благаю, кажіть, доньє Родрігес! - зацікавився Дон Кіхот. - Ну, коли вже так благаєте,- одказала дуенья,- то розкажу все по щирій правді. Адже вашець знає, пане Дон Кіхоте, уроду пані моєї дукині, гладесеньку шкіру на її обличчі, що вилискує наче тая шпага, точена та полірована, ті щічки - кров з молоком, що на одній сонце сяє, на другій місяць світить Адже вашець бачить, з якою грацією виступає вона, що й землі згорда наче не торкається, на кожнім кроці [556] здоров'я навколо розливаючи Так знайте, пане, все те завдячує вона передовсім Богові, а потім двом фістулам, що в неї на ногах тудою стікають нездорові мокроти, котрими, як кажуть медики, вона повна. - Богородице Діво! - вигукнув Дон Кіхот.- Чи ж то можлива річ, щоб у пані моєї дукині та були такі канальчики Не повірив би я тому, щоб мені казали ченці босоногі, та коли вже каже донья Родрігес, то вже мусить бути правда. Але ті джерельця, та ще в таких місцях, мали б не мокроти якісь виливати, а запахущу амбру. Тепер я ладен повірити, що ті фістули справді корисні для здоров'я. Ледве він договорив ці слова, як двері раптом розчахнулись, донья Родрігес випустила з рук свічку, і в кімнаті стало темно, як у вовчій, мовляв, пащі. Бідолашна дуенья відчула, як хтось схопив її обіруч за горлянку, що й кавкнути не могла, а другий хтось задубив їй мовчки спідницю і почав шмагати патинком якимсь, чи що, так ляскав, що аж сум брав; хоть і спочував їй Дон Кіхот, та лежав у ліжку тихо, не ворушився, не мігши знати, що воно таке, і собі побоюючись тієї хльори та хльости. Не дурно ж і боявся, бо ті мовчазні катюги, покинувши змордовану дуенью, що й гласу одвести не годна була, напустились на Дон Кіхота, здерли з нього укривало і простирало і почали давати лупки та щипки, а він мусив одбиватися кулаччям; усе те робилось у дивнім безгомінні. Бійка точилась мало не півгодини; потім привиддя вийшло, донья Родрігес поправила поли і, постогнуючи з болю, вийшла теж, не промовивши ні слова до Дон Кіхота, що залишився в кімнаті сам душею, потовчений і пощипаний, збентежений і замислений, намагаючись одгадати, які то капосні чарівники завдали йому такої шваби. Та про теє потім; тепер же лишімо Дон Кіхота, бо кличе нас Санчо Панса, та й порядок історії того вимагає. РОЗДІЛ XLIX Що сталося з Санчом Пансою, як він свій острів обходив Ми полишили були великого губернатора гнівним та сердитим на того чмутовитого селянина-маляра, який, підучений дворецьким (з ду-кової, звісно, направи), строїв ото над Санчом смішки; та Санчо, хоть був собі неотесаний та неокресаний, на глум таки не давався і сказав присутнім, до яких після обговорення секретного листа приєднався і доктор Педро Суворіо - Оттепер я направду зрозумів, що судді й губернатори мають чи мусять бути з бронзи, щоб не перейматись клопотами надокучливих прохачів, що то кожного часу й кожної години пруться зі своїми справами, а ти їм роби суд і право, хоч би там що; але ж бідолашний суддя не вислухає їх і не розсудить - або несила його, або не та пора, щоб їх приймати, то вже зразу клянуть його і ремствують, перемивають йому кісточки, та й увесь рід його костять останніми словами. Та не поспішай же ти, дурний чи божевільний, жди слушної пори і часу до твоєї просьби [557] , не приходь в обід чи годину спочинку адже судді то живі люди і мають оддавати природі те, що їй природно належиться то я тільки сьому тілові не даю поживи, дякуючи панові дохтурові Педру Суворію із Гетьків, що стоїть ось тутечки і хоче заморити мене голодом, ще й називає таку смерть життям,- дав би Бог такого життя йому самому і всьому його кодлу, тобто лихим лікарям, бо добрі заслуговують на пальми та на лаври. Усі, що знали Санча Пансу, дивувались, чуючи од нього таку витворну мову і не знаючи, чим те можна з'ясувати - тим хіба, що високі посади та уряди розум людський як не притуплюють, то вигострюють. Зрештою доктор Педро Суворіо з Гетьків пообіцяв, що ввечері дозволить йому таки повечеряти, всупереч усім приписам Гіппократа. Губернатор ізрадів і так уже дожидав тої вечірньої години, тої жаданої вечері йому все здавалось, що час стоїть і топчеться на місці... Нарешті довгождана хвиля прийшла подано йому січеної яловичини до цибулі та ніжки телячі - з доброї вже, здавалось, телиці. З такою охотою накинувся на те їство Санчо, ніби то були міланські рябчики, римські фазани, соррентські флячки, моронські перепілки чи лавахоські гуси; споживаючи те добро, звернувся до лікаря з такими словами - Оттак, пане медику, щоб і далі не старались для мене за всякі там лигоминки та пундики та всякі витребеньки, щоб шлунок мій із плигу, бува, не збився він у мене навик до козини, воловини, солонини, вудже-нини, ріпи та цибулі, а як дать йому чого дуже великопанського, то ще може скривиться або часом і збуриться. Найкраще було б, якби стольник подавав мені тієї перемлійки різном'ясої, там що більше перепріє та перемліє, то ліпше пахне кидай туди і пхай що хочеш, аби їдбме було; за се я щиро подякую і колись одплачу. А хто з мене буде сміятись, то бережись попав між пироги, то вже пирожись; живімо собі й живімось чесною компанією, бо як Бог освіне, то нікого не мине. А островом цим правитиму по щирості не ламай закону, бо не подарую нікому, і ніяких куку в руку, отож кожен роззуй очі і майся на бачності, бо тут мені сам чорт не брат; спробуй тільки хто, я йому покажу... Не чинись, кажуть, медом, бо мухи з'їдять. - Та звісно, пане губернаторе,- озвався стольник,- що ваша ми-лость казала, то все правда; від імені всіх острів'ян ознаймую, що служитимем вашій милості ретельно, добромисно і щиросердо, бо ви взялись до управління від самого початку з такою лагодою, що нікому й на думку не спаде словом чи ділом неславу вашій милості учинити. - Та вже ж не як,- погодився Санчо,- дурні були б, якби інакше чинили чи думали. Отож іще раз кажу, добре дбайте про мене та про Сивого мого, бо то річ найстарша і найважніша; от-от стане невидно - і в обхід нічний рушимо маю намір очистити сей острів од усякої нечисті, ледарі та іншої наволочі; щоб ви, друзі мої, знали, оті гультяї та нероби в державі -^ все одно що трутні у вулику, той мед поїдають, що робучі пчілки надбали. А ще гадаю ратаям підпомогу давати, шляхті всі привілеї зберігати, честивих нагороджати, а понад усе віру святу і гідність отців духовних шанувати... Як воно вам, друзі, здається - до діла я кажу, чи так, аби-то - Таке ви, пане губернаторе, кажете,- мовив дворецький,- що я [558] дивуюся як то чоловік без освіти (ваша милость, здається мені, зовсім-таки не одукована) висловлює такі мудрі речі, такі глибокі думки, що їх ніколи не могли сподіватись од вашого розуму ті, що нас сюди прислали, і ми самі, що сюди прибули. Трапляються-таки чудеса на світі з посміху люди бувають, а хто сміється, той інколи в дурнях зостається. Отож по вечері, що її губернатор спожив з дозволу доктора Суворія, спорядилися до нічного обходу. Разом із Санчом вийшли також дворецький, секретар та стольник, хроніста, що мав Санчові діяння на незабудь потомним списувати, стражники й писарчуки судові - словом, чималенький загін набрався; посередині виступав сам губернатор з жезлом у руці - то треба було бачити! Пройшли одну вулицю, другу, аж чують - шпаги дзенькають; підбігли, дивляться - двоє чоловіків якихось б'ються, фехтуючи. Як побачили, що правосуддя надходить, розчепились; один із них гукнув - Пробі! Рятуйте! Чи видана то річ - на чоловіка серед вулиці отак-о нападати, привселюдно в городі грабувати - Угамуйтеся, чоловіче добрий,- сказав Санчо,- та розкажіть мені, чого ви завелися я тут губернатор. Обізветься тоді другий заводій - Пане губернаторе, скажу коротенько я. Хай вашій милості буде відомо, що сей молодець виграв оце допіру в гральні, що он навпроти, тисячу з гаком реалів, Бог його знає яким уже там робом. Я при тій грі був, і як до сперечки доходило, підсуджував йому, душею часом кривлячи; коли вже він зіскочив, я сподівався, що й мені з тої вигри який таляр капне, як між благородними людьми ведеться не дарма ж нам там стояти, коли треба, підтакувати, до сварки та бійки не допускати; а він гроші в кишеню, та й хода. Я з горя за ним, прошу його так чемненько та лагідненько, аби дав мені бодай вісім реалів. Знає ж бо, пройдисвіт, що чоловік я чесний; та нема в мене осади ні посади тієї батьки не лишили, а сієї сам не добув. А сей із шахраїв шахрай, із махлярів махляр дає всього чотири; отакий він, пане губернаторе, безстидний та безсовісний! їй же Богу, якби ваша милость була не нагодилась, він би мені тую вигру з горла виригнув, я б йому показав, що по чому! - Що ви на сеє скажете- спитав Санчо у першого. Той відповів, що супротивник його правду каже він справді не хотів дати йому більше чотирьох реалів, бо вже багато разів давав йому од-чіпного передше, а ті, що на одчіпне сподіваються, мали б бути скромніші і вдячно приймати те, що їм дають, а не торгуватися з тими, що виграли; хіба що знали б напевне, що гроші виграно нечесно, по-махляр-ськи. Найкращим же доказом того, що він не шахрай,- додав гравець,- є вже те, що він не хотів давати грошей, бо шахраї, як правило, діляться виграшем із глядачами, котрі їх знають. - То правда,- сказав дворецький.- Тепер подумайте, пане губернаторе, що випадає вашій милості зробити з сими людьми. - А випадає ось що,- одказав Санчо.- Ви, що виграли гроші, чи там чесно, чи нечесно, чи ще як, негайно дайте сто реалів оцьому гайда-бурі, понадто тридцять на бідних рештантів. А ви, що не маєте ні осади, ні посади, а ходите в туниках по острову, зараз же беріть собі тих сто [559] реалів і вимітайтеся з острова (даю на збори один день), та й не смійте сюди повертатись десять років; як же повернетесь раніше, то решту вигнання одбуватимете вже на тім світі, бо повішу вас (чи нехай там кат на мій наказ повісе) на шибениці. І ніхто не важся мені перечити, бо гірше буде. Той заплатив гроші, а сей узяв; один пішов додому, другий подався геть із острова. Тоді губернатор сказав - Або мені не стане влади, або позакриваю тут усі гральні вони, видиться мені, до великої призводять шкоди! - Оцієї, що навпроти,- озвався писар,- ваша милость не зможе, мабуть, закрити, бо держить її значний чоловік; до того ж більше він сам за рік у карти програє, ніж із дому свого зиску має. От на костирнях та картярнях нижчого розбору може ваша милость свою владу показати вони ж то найбільше шкоди приносять і найбільші скривають неподобства. У домах же значних панів та кавалерів не важаться шахраї знамениті до своїх махлярських штучок удаватися; а що згубна пристрасть до гри широко в громаді розпросторилась, то краще вже нехай люди грають у благородних домах, аніж у кишлі якого ремісника, куди заманюють фраєрів і до півночі або й за північ облуплюють їх до живого тіла. - Про сеє, писарю,- перебив його Санчо,- можна ще багато чого сказати. Тут до них наблизився стражник, тягнучи з собою якогось хлопця. - Пане губернаторе, отсей молодик ішов нам назустріч, а як побачив слуг правосуддя, показав плечі і рвонувся навтікача, не кажи ти олень. Се, напевно, якийсь злочинець. Я кинувся навздогін, та якби він не спіткнувся і не впав, навряд чи я його наздогнав би. - Чого ти, хлопче, тікав - А того, пане, щоб стражники не завдавали мені всяких питань,- відповів хлопець. - Яким ремеслом бавишся - Я ткач. - А що ж ти тчеш - Клюги до списів, з дозволу вашої милості. - Ти, я бачу, із жартунів... Смішки тут мені строїш! Гаразд. Куди ти оце ішов - Свіжим повітрям подихати, пане. - А де тут дишуть свіжим повітрям - Де вітер віє. - Добре. До ладу кажеш, розумний, нічого сказать. Отож уяви собі тепер, що я вітер і дую тобі в спину, поки не задую в тюрму. Беріть його і ведіть! Спатиме він у мене сю ніч без свіжого повітря! - Овва, пане!- одказав хлопець.- Не можете примусити мене спати в тюрмі, як не можете й королем зробити! - Як то не можу тебе змусити! - спитав Санчо.- Хіба ж я не маю влади замкнути тебе і тоді тільки випускати, коли захочу - Якби ви, пане, мали ще більшу владу,- сказав хлопець,- і тієї не стало б, щоб примусити мене спати в тюрмі. - Як то ні- обурився Санчо.- Ану ж, ведіть його не гаючись до [560] тюряги, хай на власні очі переконається, що не його правда. А щоб мав темничник задля користі своєї йому попуск попускати, заплатить дві тисячі дукатів кари, хоть би на один крок із в'язниці дав ступити. - Усе то фрашки,- відповів хлопець.- Іще той на світ не народився, щоб примусив мене в тюрмі спати. - Скажи ж мені, сатанча,- спитав Санчо,- може, ти янгола такого маєш, що тобі кайдани зніме, в які я тебе заб'ю - Ну-бо, пане губернаторе,- сказав тоді хлопець,- говорімо тверезо, по-діловому. Даймо на те, що ваша милость затокарить мене в тюрму і заб'є в кайдани та в диби, кине мене в глибку і накладе кару на темничника, коли той мене випустить; даймо на те, що темничник вас послухає - все одно, якщо я не захочу заснути на цілу ніч, то чи вистачить усієї влади вашої милості примусити мене заснути проти моєї волі - Правда його,- сказав секретар,- викрутився-таки, мудрик. - Виходить,- підхопив Санчо,- ти не даси собі заснути на те тільки, щоб свою волю вволити, а не на те, щоб супроти моєї піти - Та звісно, пане,- сказав хлопець.- Щоб вам перечити, того мені й не снилось. - То йдіть собі з Богом,- промовив Санчо,- спіть у себе вдома на здоров'ячко, пошли вам Боже добрий сон, я його не одбиратиму; тільки раджу вам надаліне жартувати з правосуддям, бо ті жарти колись боком вам вилізуть. Хлопець той пішов, а губернатор справляв далі свою рунду. По якій там хвилі знов надійшли два стражники, що вели затриманого. - Пане губернаторе,- доповіли,- се, хоть і в мужчинському пере-вдязі, не чоловік, а особа жіночої статі, та ще й непогана. Двоє чи троє піднесли їй до очей ліхтарі, що освітили обличчя дівчини років так шістнадцяти, чи, може, трохи більше волосся їй було вбране в зелено-золоту сіточку шовкову, а сама була вродлива, як та перлинонька. Оглянули її з ніг до голови на ній оули панчохи черле-ного шовку, підв'язки білої тафти з френзлями-золоттям по краях, плюндри зеленого златоглаву, а під кунтушем чи козакином з такої самої матерії - куртка з тонкої білої в золоті тканини, на ногах білі чоловічі черевики; шпаги при боку не було, натомість коштовний кинджал, а на пальцях мала персні предорогі. Одне слово, дівчина всім припала до вподоби, але ніхто її не знав; місцеві мешканці здумати не могли, чия вона, а учасники жарту, що над Санчом витворявся, були здивовані найдужче ця зустріч не була в них запланована, і вони не знали, на яку й ступити. Санчо, вражений тої дівчини вродою, спитав нарешті, чия вона, куди йшла такої доби і що її схилило до того перев-Дягу. Дівчина спустила сором'язливо очі в землю і сказала - Не можу я, пане, привселюдно про те говорити, що я воліла б у секреті тримати. Одно тільки хочу, щоб ви знали я не злочинниця якась і не безчесниця, а безталанна дівиця, яку ревнощі присилували знехтувати веління доброго звичаю. Сеє почувши, дворецький промовив до Санча - Скажіть, пане губернаторе, сим людям одійти набік, щоб ваша панянка могла вільно говорити все, що хоче. [561] На губернаторів наказ усі зайві одступились, зостались лише дворецький, стольник та секретар. Опинившись у вужчому колі, дівчина вела річ далі - Я, панове, донька Педра Переса Масорки, тутешнього орендаря по вовні; він часто приходить у гості до мого батька. - Тут щось не так,- перебив її дворецький.- Я добре знаю Педра Переса, і дітей у нього нема, ані сина, ані доньки; а ще ви кажете, що він ваш батько і ходить у гості до вашого ж таки батька. - І я се помітив,- обізвався Санчо. - Бачите, панове, я так розгубилась, що кажу сама не знаю що,- одказала дівчина.- А по щирій правді, то я - донька Дьєга де ла Лья-ни, котрого ваші милості всі, напевне, знають. - Отеє вже схоже на правду,- одказав дворецький.- Я знаю Дьєга де ла Льяну, то пан значний і багатий, має сина й доньку; відколи ж повдовів, то ніхто в місті не може похвалитись, що ту доньку в образ коли бачив батько держить ЇЇ взаперті, і променю сонячному на неї не дає глянути, а славлять люди, що вона в нього пишна красуня. - То правда,- сказала дівчина.- Ота його донька тут перед вами. А чи вже з мене така красуня, як люди славлять, чи ні, то ви, панове, мабуть, трохи розчарувались, мене побачивши. По сім слові почала ревно плакати; секретар підійшов тоді до стольника і шепнув йому стиха на вухо - Мабуть-то справді щось важливе притрапилось цій панночці, що, бувши такою вельможною, вийшла з дому такої доби і в такому одязі. - У цьому нема жодного сумніву,- одказав стольник,- тим більше що й сльози її потверджують ваше припущення. Санчо потішав дівчину, як уже там умів, словами і вмовляв розповісти сміливо геть-чисто все, а ми, казав, з дорогою душею поможемо, чим тільки наша мога. - Тут така історія, панове,- почала дівчина.- Ось уже десять років, як поховано в сиру землю мою маму, і з того часу татко мій тримає мене взаперті. Службу Божу правлять у нас у домашній каплиці, і ввесь цей час я бачила вдень тільки сонце на небі, а вночі - лише місяць та зорі; я не знаю, що то таке - вулиці, майдани, храми, не бачу жодного чоловіка, опріч татка мого та брата, та ще того орендаря Педра Переса, що нас часом одвідує (тим я його й назвала була моїм батьком, щоб прізвище своє'приховати). Отаке затворницьке життя, заборона з дому виходити, хоч би й до церкви, багато вже днів і місяців рве мою душу захотілось мені страх світу побачити, принаймні хоть на те місто глянути, в якому я народилась; таке бажання, здавалось мені, не порушує правил пристойності, яких ми, панянки значного роду, дотримуватись маєм. Чула я про бої биків, про верхогони, про комедії, що. в театрі виставляють, та все розпитувала брата (він на рік од мене молодший), що воно таке, він мені поясняв, як умів, та ті пояснення ще більше піддавали мені охоти всі ті дива на власні очі побачити. Тоді - щоб уже скінчити оповідання про мою недолю - почала я свого брата просити та благати, бодай була ніколи не просила й не благала... І знову вдарилась у сльози. [562] - Кажіть-бо далі, ясна панно,- обізвався дворецький.- Кажіть, що вам там притрапилось - ви ж бачите, усіх нас схвилювала ваша мова та сльози ваші. - Мало вже мені лишилось казати,- промовила дівчина,- а більше, мабуть, плакати, бо неслушні бажання тільки до таких от сумних наслідків привести можуть, і ні до яких інших... Так у душу до стольника врода дівоча запала, що він іще раз підвів ліхтаря свого, щоб нею знову полюбуватись сльози, що вона проливала, здавались йому жемчужною росою на траві луговій, перлами оріян-ськими многоцінними, і він хотів уже, щоб нещастя її не таке було велике, як судити по плачу її та зітханнях. А губернатора нетерплячка брала; нехай би вже панянка не томила їх та кінця боржій доводила, бо надворі вже нерано, а міста ще он скільки обійти треба. Тоді вона, зітхаючи та схлипуючи, повела річ далі - Усе моє нещастя й безталання од того тільки пішло, що я впрохала брата, аби перевдягнув мене в свої хлоп'ячі строї і вивів мене вночі з дому, щоб я, поки татко спатиме, могла на місто подивитись; доти я його благала, поки не вволив моєї волі прибрав мене так, як бачите, а сам у моє перебрався. То йому все так пристало, мовби на нього шите, а що йому ще й вус не засіявся, то чиста з нього вийшла панночка-вродливиця. Отож сеї ночі, годині так о першій, ми вийшли з дому, ведені недомислом дитячим, обійшли вже, вважай, ціле місто і хотіли додому вертатись, як побачили раптом людей громаду чималу; братик мій і каже «Сестричко, то, напевне, рунда ходить; отож ноги на плечі та й біжи за мною, бо як упізнають, то ¦буде нам лихо». Сеє сказавши, рвонув - ні, шугнув! - навтікача, а я, перелякавшись, пробігла ступнів, може, шість чи сім та й упала, аж тут надбіг стражник і привів мене перед ваших милостей, мов нечемницю яку та негідницю, на позорище людям. - Скажіть же, панночко,- озвався Санчо,- вам і справді нічого гіршого не трапилось Ви ж говорили нам спершу про заздрощі, які нібито випровадили вас із дому. - Ні, нічого мені такого не трапилось, і не ревнощі з дому мене випровадили, лише бажання світу побачити чи хоть на вулиці міста нашого подивитись. Що дівчина правду казала, потвердилось невдовзі ось чим сіпаки привели перед очі властей і брата її, що його один із них ухопив-таки, як він од сестри тікав. На ньому була препишна спідниця й накидка з голубого адамашку, облямована золотою тасьмою; на голові не мав ані капелюшка, ані намітки якої, кучеряве волосся золотіло йому колечками. Губернатор із дворецьким та стольником одвели його набік, щоб сестра не чула, і стали його розпитувать, чого се він так нарядився; хлопець, збентежений та присоромлений, розповів їм те саме, що й сестра, що вельми врадувало закоханого стольника. Губернатор же сказав їм таке - Ясна річ, панове мої, що це вже нерозумна дитяча витівка, і не треба було стільки слів позавгорідніх, стільки сліз і зітхань, щоб про ті пустощі оповісти. Сказали б просто ми, мовляв, отакі й такі, вийшли з дому батьківського вулицями пройтися, так собі, з цікавості, без жодно- [563] го іншого заміру,- то й ділу був би кінець без усіх оцих рюмів та хлипів. - Правда ваша,- одповіла панночка,- але я така була заморочена, що просто не могла знайти відповідної мови. - Нічого страшного,- сказав Санчо.- Зараз ми одведемо ваших милостей до отецького дому, може, вас там ще й кинулись. Та надалі не будьте лишень такими цікавими на походеньки дівці воля то судома, вломи ногу, сиди дома; жінка куриці до пари - аби з двору, вже й пропала; хто хоче на когось подивиться, той себе хоче показать. Оце вам і вся. Хлопець подякував губернаторові за ласку, яку він їм зробив, зволив-ши провести їх додому; недовго ж і водились, бо дім той був недалечко. Як прийшли, братик кинув крем'яшком у вікно заґратоване, тут же вийшла служебка, що на них чекала, і відчинила їм браму. Вони ввійшли, полишивши наше товариство в подиві На вроду їхню та звичай добрий, на бажання їхнє світу побачити, за межі міста не виходячи - все те приписали вони віку їхньому молодому. Стольник, уражений у саме серце, вирішив завтра ж іти свататись до панянки, сподіваючись, що батько не відмовить йому, як особі, близькій до дука.' Санчові теж роїлось щось подібне в голові одружити б десь трохи пізніше того паничика з Санчи-кою своєю... який же б то жених устояв перед губернаторівною На цьому й скінчився нічний обхід, а за два дні, як побачимо далі, скінчиться й Санчове урядування, що перекреслить і переверне всі його плани. РОЗДІЛ L, де з'ясовується, хто були ті чарівники та мучителі, що дали дуеньї лупки, а Дон Кіхотові щипки та дряпки, а також пригоди пажа, що повіз листи до Терези Санчихи Повідає Сід Ахмед, скрупульозний дослідувач щонайдрібніших обставин сієї правдомовної історії, що як виходила з свого покою донья Родрігес, аби до Дон Кіхота податися, товаришка її, що в однім з нею покої спала, теє постерегла; а що всі дуеньї люблять такі речі визнавати, висліджувати та винюхувати, пішла за нею назирці потихеньку, що сердешна донья Родрігес нічого й не помітила; як же побачила, що та ввійшла в Дон Кіхотову кімнату, то зразу ж, по дуенському шепотин-ницькому звичаю, побігла до пані дукині так і так, мовляв, донья Родрігес у Дон Кіхота в кімнаті. Дукиня сказала про те дукові і попросила дозволу піти туди з Альтісідорою подивитися, що вони там роблять; дук дозволив, і дукиня вдвох з покойовою пішли тишком-нишком, обере-жненько ступаючи; дійшовши до дверей кімнати, спинились і чули все, про що там говорилось. Як почула дукиня, що блягузкала донья Родрігес про її аранхуеські фонтани, не змогла далі терпіти, як і огуджена Альтісідора сповнені обурення й жадоби помсти, вдерлись вони як стій [564] до кімнати та й дали ото доброго перегону і злорічниці-дуеньї і рицареві, що її слухав,- ніщо-бо так не розпалює гніву у жінок і бажання відплати, як зневага вроді їхній та пишанню. Дукиня розповіла про все те мужеві, на велику його втіху, і вирішила далі провадити жарти та смішки коштом Дон Кіхота вислала пажа, того самого, що вдавав Дульсінею в тій сцені, де йшлося про її відчарування (про що Санчо, урядуючи, геть-чисто забувся), вислала, кажу, його до Терези Пансихи з листом од чоловіка; до того додала ще й листа від себе персонально та чималий разок коралів у подарунок. Отож, повідає історія, паж той, хлопець бистрий і ручий, бажаючи догодити панству, подався охоче до Санчового села; не доїжджаючи до нього, побачив жінок громадку, що по річці хустя прали, і спитав, чи не скажуть йому, де тут живе така собі Тереза Панса, жінка Санча Панси, що служить за джуру в рицаря, званого Дон Кіхотом; на те питання з-поміж краль устала дівчина одна і каже - Та Тереза Панса то мої мама, а той Санчо Панса то мої панотець, а той лицар то наші пан. - То ходіть, панянко, сюди,- сказав паж,- і проведіть мене до вашої мами везу їй листа й подарунки од вашого татка. - З дорогою душею, паночку,- відповіла дівчина чи, сказати б, під-дівча - виглядала років так на чотирнадцять. І, кинувши прання своє на товаришку, скочила, як була, боса й простоволоса, перед коня пажевого і сказала - їдьте, паночку, оно наша хата край села, а мама мої дома журяться, що давно вже нема вісточки од нашого панотця. - Везу їй добрі вісті,- одказав паж,- буде за що Богові дякувати. Отак біжком, навстриб, навскач добігла дівчина до села і, не заходячи до хати, гукнула - Виходьте, мамочко Терезочко, виходьте мерщій! Тут пан якийсь приїхав, везе нам од таточка листи і ще щось. На той галас вийшла мати, Тереза Панса, з куделею в руці; на ній була сіра спідниця, спереду коротка, наче їй хто поли до страмного підрізав, такий самий сірий станик і сорочка з широким викотом. Була ще не яка стара (показувала під сорок), кріпка, дужа, туга й сухорлява. Побачивши доньку й пажа верхи на коні, спитала - Що тут, доню, робиться Що се за пан - Слуга ласкавої пані, доньї Терези Панси,- відповів паж. Сеє сказавши, миттю скочив з коня і з виразом глибокої покори прикляк перед Терезою на коліно. - Дайте мені, вашмосць, руки, пані моя ласкава, доньє Терезо! - промовив він.- Хай я їх вам поцілую, як законній і правовитій сопрузі Дона Санча Панси, дійсного губернатора острова Гармадармії. - Ой, пробі, паночку, не робіть того!- одказала Тереза.- Ніяка я не пані вельможна, а бідна собі селянка, дочка ціпов'яза і жінка джури мандрованого, а не якогось там губернатора! - Ваша милость,- заперечив паж,- є достойна сопруга архі-достойнішого губернатора, а на доказ того прийміть, ваша милость, оці листи й подарунки. [565] Тут же вийняв з кишені низку коралів із золотим замочком, повісив їй на шию і сказав - Оце вам лист од пана губернатора, а ось другий, і ці коралі, од пані моєї дукині, що послала мене до вашмосці. Тереза аж нестямилась, і донька її так само; нарешті дівчина сказала - Хоть ви мене ріжте, а це таки витворки пана нашого Дон Кіхота, він десь і дав таткові губернаторство чи грапство яке, що то було все нахвалявся. - Так воно і є,- сказав паж,- саме з поваги до пана Дон Кіхота настановили пана Санча на губернатора острова Гармадармії, як ви побачите з сього листа. - Прочитайте ж мені його, панчику-дворянчику,- попросила Тереза,- бо прясти то я вмію, а читати - ані в зуб. - Отак же й я,- додала Санчика.- Та постривайте лишень, піду покличу якого читаку, або пароха самого, або й бакаляра Самсона Карраска - вони раді будуть вісточці од татка. - Нікого не треба кликати,- сказав паж.- Прясти то я не вмію, а читати - будь ласка. От я вам і зачитаю. Та й прочитав їм Санчового листа - я його тут не наводитиму, бо ви його читали раніше; тоді вийняв другого листа, од дукині, а в ньому писалось от що «Дорога моя Терезо! Високі прикмети мужа вашого, Санча, доброта його та бистрий ум спонукали мене й зобов'язали просити мужа мого, дука, щоб він доручив йому урядувати на острові, одному з багатьох, що ми посідаємо. Маю відомості, що урядує він, як той орел сизокрилий, чим я дуже задоволена, як і муж мій, дук; я вже не знаю, як дякувати Богові, що не помилилась я, вибравши собі такого губернатора; щоб ви, пані Терезо, знали, як важко тепер знайти доорого управителя! Нехай же мені тепер так гаразд од Бога діється, як ваш Санчо урядує. Посилаю вам, люба моя, разок коралів із золотим замочком; воліла б я, щоб то були оріянські перли; та поклонись, як то кажуть, хоч кістю, аби з доброю мислю. Прийде час, ми спізнаємось краще, зійдемось ближче, то здобудемось на щось інше. Кланяйтесь од мене доньці вашій Санчиці, скажіть їй, нехай лаштується, бо думаю дати її заміж за значного чоловіка, що вона й незчується. Казано мені, що в вашім селі родять лепські жолуді, то пришліть мені, спасибі вам, десяточків зо два, то мені од вас дорога пам'ятка буде; а ще пропишіть мені широко й розлого, як вам там живеться і ведеться. Коли вам чого треба буде, то кажіть - зараз і вродиться. З тим майтеся в Божій ласці. Дано з сього замку. Ваша зичлива приятелька Дукиня». - Ой! - гукнула Тереза, вислухавши листа,- яка ж то добра, яка то мила й привітна пані! Із такими паніями я в огонь і воду піду, не то що... А оці наші, которі з полупанків, то така вже пиха - і вітер на них не подми! Іде до церкви, носа задере, не кажи ти королева, а на нашу сестру то й не глянуть, щоб ока бува не загидити... А то ж така вельможна пані, шуточки - дукеня! - назива мене приятелькою, як до рівні промовля,- хай така висока буде, як на всю Ламанчу найвища дзвіниця! А що жолудів проха, то я їй, паночку, цілий кошіль пошлю, та ще таких буйних, що подивися-глянься! А тепер, Санчико, треба ж пана он пришанувати коня попорай, із стайні яєць принеси, сала шмат добрий уріж, нагодуй його по-рицарськи бо і вісті гарні нам приніс, і'сам [566] собою такий бравий. А я тим часом піду сусідкам нашою радістю похвалюся, та й панотцю парохові, та й майстрові Ніколасу, цилюрни-ку, що такі добрі завше були до твого татка. - Зараз, мамо! - одказала Санчика.- Тільки, може б, ви дали мені тих коралів хоть половину, бо не така ж, гадаю, пані дукеня дурна, щоб ото все вам тільки присилать. - Всі твої будуть, доцю,- заспокоїла її Тереза,- та хай уже я день чи два на шиї поношу, то ж буде серцеві утіха яка! - Ще більша буде втіха,- сказав паж,- як вив'яжу я щось із сього клунка тут у мене убір із щонайкращого сукна, що губернатор один тільки раз, на полювання йдучи, вдягав, а тепер посилає панні Санчиці. - Дай йому, Боже, тисячу літ віку! - гукнула Санчика.- А другу чи й третю тисячу тому, що привіз! Тим часом Тереза вийшла на вулицю з листами в руках і коралями на шиї,- так у ті листи тарабанила, ніби то бубон був; як побачила, що їй назустріч парох із Самсоном Карраском іде, заговорила, пританцьовуючи - Ниньки вже й ми, Богові дяка, не в бідних родичах ходим! Гу-береньку маєм! Ану ж попадись мені тепер Шляхтянка яка мальована, чи не втру я їй носа! - Що таке, Терезо Панса Що се за дурниці, що то в вас за листи - І ніякі вам не дурниці, а листи осьдечки-о од дукень та од губернаторів, а на шиї коралі, пацьорочки золотенькі, а сама я - губернаторша! - Таке говорите, що Бог вас хіба розбере, а ми ні. - Самі гляньте,- сказала Тереза. І подала їм листи. Парох зачитав їх уголос, щоб і Самсон почув; ба-каляр поглянув на панотця, а панотець на бакаляра, дивуючись прочитаному; врешті Самсон Карраско спитав, хто тії листи привіз. Тереза запросила їх до своєї хати, щоб на посланця глянути - там такий панич, як гвоздик, привіз їй іще й дорожчого гостинця. Парох зняв їй коралі з шиї, туди-сюди глянув справжні! Здивувався ще більше та й каже - Клянусь рясою, що в мене на хребті, не знаю вже, що думати й що казати про ті листі і дарунки з одного боку бачу і руками чую - правдиві коралі; а з другого боку читаю, що дукиня просить їй жолудів прислати два десятки. - Оце вже справді - розбери та й знову склади! - сказав на те Карраско.- Ну ходім, подивимось на подавця сієї цидули; може, од нього довідаємось чогось певного про цю замороку. Та й пішли утрьох до Терезиного дому. Там уже паж завдавав коню своєму оброку, а Санчика кришила сало гостеві на яєшню - дуже він припав до вподоби хазяям і поставою своєю, і строєм. Усі чемненько привіталися навзаєм; тоді Самсон спитав у пажа, що там чути за Дон Кіхота і за Санча, бо хоть і читали ми, каже, листи од Санча та Дукині, то все-таки сумніваємось - чи справді Санчо губернатором став, та ще й над островом адже всі (чи майже всі) острови на Середземнім морі належать його величності королю. На те паж відповів - Що пан Санчо Панса став губернатором, у тім жадного не може бути сумніву, а чи вже над островом, чи ні, того не скажу; досить, що в [567] тій місцевості живе більше як тисяча душ. А щодо жолудів, то мушу вам сказати, що пані моя дукиня така проста, така скромна може не тільки у селянки жолудів попрохати, а й до сусідки по гребінця послати. Щоб ви, ваші милості, знали - арагонські дами, хоть би й найзначні-шого роду, не такі церемонні та бундючні, як кастільські, і до людей ставляться по-простому. На цю розмову нагодилась Санчика - внесла яєць повну пелену і спитала в пажа - А скажіть, паночку, які ногавиці мій панотець носить, відколи губернатором став з пишними бганками вгорі, чи як - Я щось не придивився,- відповів паж,- мабуть, що такі. - Ой Божечку ж мій! - гукнула Санчика.- От би побачити татка в таких плюндрах! Воно мені од самої колиски снилось, щоб на таткові такі ногавиці були! - Дасть Бог, ще й не те ваша милость побачить,- сказав паж.- Як він іще місяців зо два поурядує, то їздитиме з заслоною од сонця на виду. Парох із бакаляром помітили, правда, що паж говорив не без глузів, але ж ті пишні коралі та вбрання мисливське, прислане Санчом (Тереза вже їм показала), свідчили про щось інше; проте вони посміялися-таки з дівочих забаганок, а тут іще й Тереза - Панотченьку,- каже,- може, там хто їхатиме в Мадрід чи в То-ледо, то нехай купе мені оті робронти пишні да розкішні, по самій моді і щонайліпші, бо мушу губернаторство мужеве шанувати, як умію, та й кариту хай достануть, бо, хоть не дуже й хотілось, до двору доведеться їхати уже ж, мавши мужа-губернатора, мене на теє стане. - Ще й як, мамо, стане! - раділа Санчика.- От якби-то вже не завтра, а сьогодні, щоб люди бачили, як я з паньматкою в кариті їду, а вони хай що-хотя кажуть «Дивіться, мовляв, на нашу часниківну, як вона в кариті розсілася та розляглася, наче та папиха римська!» Так вони ж грязь топтатимуть, а мої ноги в сухому! А всім огудникам та осудникам - сіль та перчина! Аби мені тепло, нехай кажуть «пекло»... Добре я, мамцю, кажу - Ти доню, говориш, як у дзвони дзвониш! - відказала Тереза.- Таке добро, іще й більше, чоловік мій славний уже давно напроврочив. Ось уздивишся, дитино, він не то що, а і в грапині мене виведе тут, мовляв, аби почин, а там уже буде викший чин. Каже, було, твій тато (а він не тільки тобі, а всім приказкам батько) дають корівку - біжи по верівку; дають губернаторство - хапай, дають грабство - грабастай! Манять тебе гостинчиком, а ти його в тайстру! А що ж - спати будемо й мовчати, коли добра доля в вікно постука - Що мені по тому,- підхопила Санчика,- коли хтось, побачивши мене одягненою та гордовитою, що мені по тому, як хто скаже «Пишається, як сучка в наритниках!» Нехай собі! Слухавши такі речі, парох озвався - У мене таке враження, ніби оці Панси, всі в роду їхньому так і народжуються з мішком приповідок у тілі. Ще я жодного з них не бачив, щоб не сипали в розмові тими приказками направо й наліво. - То правда,- сказав і паж.- Пан губернатор Санчо сипле їх,-мо.в [568] з рукава, хоч і не завжди до ладу, і те втішає пані мою дукиню і самого дука, вони їх вельми похваляють. - Скажіть нам, пане, нарешті,- звернувся до нього бакаляр,- чи дійсно усе оте правда - що Санчо губернатором став, що є така дукиня на світі, щоб Терезі писала й подарунки їй посилала Нам усе-таки не віриться, хоть ми й дарунки в руках тримали й листа читали. Чогось нам здається, що все це штучки Дон Кіхота, земляка нашого, який гадає, що все на сім світі чарами діється. Я б і сам оце вашу милость полапав і помацав, щоб переконатись, що ви не якийсь там фантастичний посланець, а людина з крові й кості. - Про себе, панове, можу сказати,- відповів паж,- що я справжній посланець, пан же Санчо Панса дійсно губернатор; пани мої, дук із дукинею, можуть давати і справді дали йому таку посаду, і він, як я чув, чудово справляє свою службу. А чи є тут чари, чи нема, то вже хай ваші милості самі вирішують. Оце і все, що я знаю, і можу присягнути на тому найдорожчим - життям моїх батьків, які ще, слава Богу, живі й здорові. - Може, воно так і є, як ви кажете,- мовив бакаляр,- проте dubitat Augustinus. - Сумнівайся хто хоч,- відповів паж,- а що правда, то не гріх вона завжди над брехнею, як олива над водою, наверх випливе. А як ні, то operibus credite, et non verbis нехай хто з ваших милостей поїде зі мною і на власні очі в тому пересвідчиться, чому уші віри не ймуть. Буквально Августин сумнівається (латин.). Тобто це ще підлягає сумніву. Вірте ділам, а не словам (латин.). - Як кому вже їхати, то мені,- сказала Санчика.- Візьміть мене, пане, на коня у забедри, я поїду залюбки на панотця подивитись. - Доньки губернаторів не мандрують отак самотою, а їздять у супроводі карет і ношів, з численною службою. - Далебі,- сказала Санчика,- мені все одно, чи на ослиці їхати, чи в кариті. З мене вередуха не яка! - Цить, дівко!- сказала Тереза.- Верзеш тут казна-що ти краще слухай, що пан каже. Який час, такий лас поки твій батько був просто Санчо, ти була Санчика, а тепер, як він на губернатора вийшов, ти вже панночка - не знаю, чи так я кажу, чи ні. - Донья Тереза каже добре, ще й надто,- мовив паж.- Але дайте мені чогось попоїсти, та й не баріться, бо думаю над вечір назад рушати. Тоді озвався парох - Може б, ваша милость пішла причаститись до мене, бо хоть донья Тереза господиня гостинна, навряд чи зможе гідно пришанувати такого знакомитого гостя. Паж одмагався спочатку, та потім таки погодився, і священик залюбки повів його до себе, щоб розпитати докладніше про Дон Кіхота та його подвиги. Бакаляр зохотився був написати листи-відповіді для Терези, та вона не хотіла його до своїх справ мішати, бо мала Самсона за хитренького глузівника. Тож найшла собі за книш та яєць двійко ченчика одного [569] письменного, і він написав їй два листи - один до чоловіка, другий до дуки ні, так достоту, як вона з своєї голови видихтувала були ті листи, як то побачимо далі, не найгірші серед тих, що наводяться в сій знаменитій історії. РОЗДІЛ LI Про дальше Санчове урядування та про інші події, не такі вже й погані Настав день після ночі губернаторського обходу; стольник всю ту ніч не спав, перебираючи в душі риску за рисочкою вроду перевдягнутої панянки, гожість її та любість, а дворецький складав до самого світу письмовий звіт панам своїм про все, що тільки Санчо Панса говорив і діяв, дивуючись словам його і вчинкам, у яких нетям і розум переплітались дивовижним способом. Устав нарешті й сам пан губернатор; з наказу доктора Педра Суворія подали йому сніданок - повидла трохи та води холодної на чотири рази ковтнути. Радніший був би Санчо дістати натомість кусень хліба та винних ягід кетяг, але мусив хіть-не-хіть скоритися, дарма що душа боліла, а шлунок сердився Педро Суво-ріо переконував його, що скупа й делікатна їда вигострює розум і тому найбільше підходить особам, що обіймають важливі посади й уряди, де сили розумові більше важать, ніж тілесні. Од такої софістики терпів Санчо голодом непомалу і проклинав у думці губернаторство своє і тих, що його надали, але, поживившись отак нежонатим повидлом, мусив сідати за судові справи. А першою справою, що її підсунув чужинець якийсь (діялось те в присутності дворецького та інших прибічних), було ось яке питання - Текла собі, пане, річка повновода, володіння одне навпіл ділила... Добре уважайте, ваша милость, бо казус стався дуже важливий і нелегкий до розв'язання. Отож, кажу, перекинуто через річку моста, а коло мосту шибеницю поставлено і судню палату з чотирма авдиторами, що судили по закону, встановленому господарем тої річки й моста і всього того володіння. Закон же було в такий спосіб сформульовано «Усяк, хто через сей міст з одного берега на другий переходитиме, має передовсім виявити під присягою, куди він і чого йде; хто присягне правдиво, того пропустити, а хто криво, того на поставленій отут шибениці без жадних одмовок смертію скарати». Закон той з його суворими приписами всі знали, люди ходили через міст, і коли виявлялось, що присягали вони правдиво, їх пропускали. Та прийшов якось чоловік і, як одбирали в нього присягу, заявив, що на те тільки прибув, щоб його на шибениці повісили. Така заява збентежила суддів, вони так між собою міркували «Як ми одпустимо сього чоловіка, то вийде, що він присягнув криво і мусить згідно з законом померти; як же ми його повісимо, то вийде, що правду він казав, присягаючи, і згідно з тим же самим законом ми мали б відпустити його на волю». Оттепер ми й питаємо у вашої милості, пане губернаторе, що мають судді чинити з тим чоловіком, бо вони й досі ще вагаються, не знають, на яку ступити. Прочувши [570] ж про гострий та високий розум вашої мидості, вони послали мене благати покірно, аби ваша милость зволила подати свою думку про сей заплутаний і непевний казус. На теє Санчо відповів - Правду кажучи, панове авдитори, що вас до мене прислали, краще були б не присилали, бо з мене чоловік не вельми гострий, а більше, мабуть, тупуватий; проте' повторіть мені, будь ласка, все діло ще раз, щоб я його розжував, тоді, може, щось і втну. Прохач переказав усе те діло вдруге і втретє; тоді Санчо прорік - Скільки я розумію, річ тут, коротенько, ось яка чоловік заявив під присягою, що йде вмерти на шибениці, і як він помре, значить, клявся правдиво, і по закону його мусять пропустити через міст; як же його не повісять, то він кривоприсяжник, і по тому самому закону винен смерті. - Так воно все і є, як пан губернатор каже,- потвердив посланець,- ви до самої глибини збагнули суть справи, і ніяким сумнівам тут місця немає. - А коли так,- сказав далі Санчо,- то тую половину чоловіка, що правдиво присягалась, пропустити, а тую, що збрехала, повісити; таким чином закон про перехід мосту буде сповнений кап-у-кап. - Бачите, пане губернаторе,- заперечив посланець,- то ж треба буде чоловіка надвоє поділити, на частину правдиву і на частину брехливу, а як його поділиш, то він неодмінно помре, і цим порушаться умови закону, а їх же треба за всяку ціну додержати. - Тоді слухайте, добродію, сюди,- сказав Санчо.- Або я вже зовсім осел, або той чоловік однаковісінько заслуговує і на життя, і на смерть правда його виправдує, а брехня засуджує. А коли так, то скажіть панам авдиторам, що вас до мене прислали якщо шальки терезів і на засуд, і на виправдання рівно важаться, то чоловіка треба пустити на волю, бо завше річ похвальніша добро, а не зло творити. Я дав би це вам і на письмі, власним підписом засвідчивши, якби вмів писати; і знайте, що се я не з своєї голови узяв, а згадав одну пораду, що мені їх багато надавав пан мій Дон Кіхот уночі перед тим, як мав я на сьому острові на уряд заступати; якщо, каже, правосуддя вагається, чи сюди, чи туди, то нахиляйся, каже, до милосердя. І як бачите, Бог мені погодив і насунув ту пораду на думку; якраз воно до шмиги і припало. - Воістину так,- сказав дворецький.- Навіть сам Лікург, гадаю, що встановив закони лакедемонянам, не міг би дати кращого присуду, ніж великий Панса. На цьому сьогоднішнє судочинство кінчається, і я дам наказа, щоб панові губернатору подали обід на його власний смак. - Оце воно, оце по-моєму! - вигукнув Санчо.- Мене тільки добре погодуйте, а тоді всі оті казуси-мазуси хай хоть цебром-відром іллють-ся, я їх у три мига впораю! Дворецький додержав слова, аби сумління не мучило його, що такого мудрого губернатора голодом заморив; крім того, він гадав сієї ночі кінчити всю ту комедію - мав, згідно з наказом, витворити ще одну, останню вже штуку. Отож Санчо попоїв добре, всупереч правилам і афоризмам доктора Суворія, аж тут, коли саме прибирали зі столу, [571] в кімнату ввійшов гонець із листом Дон Кіхота до губернатора. Санчо велів секретареві, щоб прочитав того листа спочатку про себе, а як не буде в ньому нічого такого секретного, то тоді вже і вголос. Секретар пробіг очима листа і мовив - Можна читати вголос, бо речі, що пан Дон Кіхот пише до вашої милості, заслуговують на те, щоб їх видрукувати чи викарбувати золотими літерами. А пише він ось що «Лист Дон Кіхота з Ламанчі до Санча Панси, губернатора острова Гармадармп. Боявся я, друже Санчо, вістей про твої дурощі та недбалощі, аж тут надійшли новини про мудрі твої справи, за які я немалу складаю дяку небові, що може вбогого піднести з гною, а дурня мудрим учинити. Кажуть мені, що правиш ти по-людськи, але до себе, з приниженості своєї, ставишся по-свинськи; так от, зваж, Санчо, на теє, що сама повага посади вимагає, а часом і велить іти всупереч смиренності власного серця обрання персони, наділеної високою владою, повинне відповідати тому, що.вона репрезентує, а не свідчити про якісь там смиренницькі нахили. Вдягайся гарно, сказано - вбери пень, буде хорошень. Не кажу, щоб ти носив надміру розкішно розцяцьковані шати чи, будучи судією, вдягався як вояк - убирайся, як того вимагає посада твоя, чепурно і пристойно. Щоб з'єднати собі любов народу, яким правиш, подбай, між іншим, про такі дві речі перше - будь увічливим супроти всякого (хоть я тобі, здається, про се вже казав), а друге - старайся створити достаток усякого харчу, бо ніщо так не збурює сердець убогого люду, як голод і нестатки. Не видавай багато розпоряджень як же видаси якесь, гляди, щоб було розумним, а надто дивись, щоб його виконувано й додержувано, бо то вже ніяке не розпорядження, коли його не слухають виходить ніби так, що правитель мав досить розуму і влади, щоб видати закон, але не має сили примусити його шанувати; отак суворий, та не додержу-ваний закон стає пеньком, що царював над жабами; спочатку вони його боялись, а потім стали зневажати й танцювали по ньому. Будь батьком для чеснот і вітчимом для пороків. Не будь ні занадто суворим, ні занадто м'яким, тримайся середини між сих двох крайнощів, бо саме в цьому полягає мудрість. Ходи по тюрмах, по ятках різницьких, по базарах, бо присутність губернатора в таких місцях багато важить вона втішає в'язнів, що сподіваються швидшої волі, лякає різників, щоб з терезами не махляли, і наганяє жаху на шахрайок-переку-пок. Боже тебе боронь проявити коли скнарість, жонолюбство чи ненажерність (хоч я й не вірю, щоб у тебе були такі лихі прикмети), бо як помітять підданці твої і прибічники за тобою таку слабинку, то з того ж кінця по тобі і вдарять, аж поки не скинуть тебе у прірву погибелі. Читай і перечитуй, думай і передумуй над тими порадами й настановами; ти знайдеш у них (якщо ними керуватимешся) цінну допомогу, що полегшить тобі долати труднощі й складнощі, які щокроку чигають на губернаторів. Пиши панам своїм, вияви їм свою вдячність, бо невдяка - то донька пихи і один із найбільших відомих нам гріхів; людина ж, яка виявляє вдяку своїм доброчинцям, покажеться такою ж і перед Богом, що її власкавлює всякчас і вщедряє. Пані дукиня послала гінця з твоїм убором та ще одним дарунком до жінки твоєї, Терези Панси; з хвилі на хвилю чекаємо відповіді. Я оце був трохи нездужав з приводу катавасії, що вшкодила мені носа, та все минулось хоч є чарівники, що мене напастують, та є ж і такі, що виручають. Сповісти мене, чи той твій дворецький справді був заплутаний в історію графині Трифалдистої, як ти був запідозрив, та й взагалі давай знати про всі твої справи - воно ж тут зовсім недалеко, тим більше що я надумав покинути якнайшвидше моє теперішнє бездіяльне життя, бо не для такого уродився. Тут навинулось мені одне діло, од якого, напевне, відпаду ласки сих наших панів; воно-то мені наче й неприємно, а як подумаєш, то й не дуже мушу-бо, кінець кінцем, дбати про виконання мого рицарського обов'язку, а не про те, як би кому догодити, згідно з цією приказкою Amicus Plato, sed magis arnica veritas. Я зацитував її по-латинському, [572] бо гадаю, що ставши на губернаторство, ти вже цю мову вивчив. Зоставайся з Богом, нехай він тебе хоронить від того, щоб будь-хто мав до тебе жаль. Твій друг, Дон Кіхот з Ламанчі». Платон мені друг, та істина дорожча (латин.). Санчо пильно вислухав того листа, а всі присутні похвалили те писання, що яке то, мовляв, мудре; тоді губернатор у себе в кімнаті вирішив не відкладаючи відповісти панові свому Дон Кіхотові, велівши писареві писати геть-чисто так, як він казатиме, без жодних додатків і пропусків. Відповідь, отже, була така «Лист Санча Панси до Дон Кіхота з Ламанчі. Діла в мене того, діла, аж голова біла нема коли й потилиці почухати, не то що, нема коли й нігті підстригти, нехай уже ростуть собі, скільки Бог попустить. Се я вам проти того кажу, паночку мій дорогесенький, щоб ви не турбувались, що досі не подав вашій милості вістки, чи добре чи теж зле ведеться мені на моїм уряді, де мені більше доводиться голодом терпіти, аніж коли ми з вами удвійзі тинялися пущами та пустовищами. Писав оце до мене пан мій дук, що, каже, пробрались на сей острів шпиги якісь, що мають мене вбити, та поки що розкрив я тільки одного доктора найнявся тут погубляти всякого губернаторя, котрий тільки сюди приїде; звуть його Педро Суворіо, а родом сам із села Гетьвідсіля - уже з самого назвиська знати, вважайте, що з його, руки смерті поживеш! Той доктор сам про себе каже, що не ті хороби лікує, які єсть, а тим запобігає, які можуть прийти; а ліки в нього все ті самі - голодування та недоїдання, поки з людини одна снасть зостанеться, а воно ж худорба од трясці не краща. І так він мене тим голодом доймає, що хоть сядь та й плач думав я, уряд приймаючи, гаряче поїсти, холодно попити, на пухових перинах між галанських простирадел полежати, а натомість мушу відбувати покуту, мов скитник який; тим же що я тую покуту нехотя відбуваю, боюся, що кінець кінцем ухопить мене лихий хапун. Досі я за службу мою ані плати не мав, ані підплати не брав, і дивую вже, що воно за знак казано ж бо мені, що як мав заступати на сей острів який губернатор, то люди давали було йому чи теж позичали велику силу грошви; та воно і скрізь така заведенція, не тільки тут. Обходячи тої ночі острів, спіткав я гарненьку панянку в хлопчачому перевдязі і брата її, вбраного по-дівчачому; у тую дівчину закохався мій стольник і гадає взяти її за себе (так він сам сказав), а того хлопця я наглянув собі на зятя; сьогодні ми обидва втілимо в пуття наші думки з батьком тих дітей це такий собі Дьєго де ла Льяна, чоловік значного і старохристиянського далі нікуди роду. Ходжу я й по базарах, як ото радить ваша милость; учора викрив там одну перекупку, що свіжими горіхами торгувала перевірив, аж вона їх свистунами та червивцями попересипала, що півкірця тільки годящих, а півкірця ні; то я всі ті горіхи школярам оддав, вони вже розберуться, де які, а перекупці велів, щоб два тижні на базар і очу не являла. За сей присуд мене вельми похваляли, бо нехай знає ваша милость, що в сім місті недобра ходить про тих перекупок слава усі вони, мовляв, наголо люди безсовісні, безсоромні та безецні - і я тому вірю, бо сам таких у багатьох місцях набачився. То добре, що пані моя дукеня, як ви кажете, написала листа жінці моїй Терезі, ще й гостинця послала; постараюсь і я слушного часу їй чимось оддячитись. Поцілуйте ж їй, пане мій, руки од мене і перекажіть, що не в дірявий міх вона стільки добра всипала - се я докажу ділом. Не хтів би я, щоб ваша милость у спірку заходила з моїми панами як ви з ними розплюєтесь, то воно, звісно, на мені окошиться. Куди не кинь, то ж таки буде не гаразд самі радите мені, щоб я вдячним був, то де ж би ваша милость мала бути невдячним супроти людей, що вам стільки ласки явили і вас у своїм замку так гойно гостили. Про тую котовасію щось я не дуже дотумкав мабуть, то знов якісь витворки, що вам лихі чарівники раз у раз витворяють ну та як побачимось, то вже видніше буде. Думка була послати вашій милості якогось гостинця, та хто зна, що його й посилати хіба сцикалок бузинових до свинячого міхура (в нас на острові такі ловкі виробляються, Що ну!). Та як довше побуду на уряді, то пришлю, мо', що й путніше - чи то вже справа, чи зліва. Якби мала моя жінка Тереза Панса мені що написати, то заплатіть, спасибі вам, посланцеві, а листа мені перешліть - дуже кортить дізнатися, що там дома діється, як там [573] жінка й дітки. А по сім слові боронь вас Боже од тих чарівників, недоброхітників ваших, а мене рятуй (та чи порятує ж) добром та миром од сього врядування, бо ще той доктор Педро Суворіо своїм куруванням у могилу мене вжене... Покірних вашої милості губернатор Санчо Панса». Секретар запечатав листа і тут же одіслав його з гінцем; тим часом Санчові глузівники радили вже раду, як його з губернаторства скинути. Весь той вечір Санчо трудився, складаючи устави про благоустрій свого нібито острова заборонив перебування на ньому перепродувачів усілякого харчу, розпорядився допускати на продаж вина з будь-яких країв, з тою, одначе, умовою, щоб завше вказувано, з яких саме земель вони походять, аби належну скласти їм ціну згідно з їхньою якістю, смакотою та славою хто б же важився вино водою розбавляти чи під фальшивим іменем продавати, тих карати на горло; потім знизив ціни на всіляке взуття, особливо ж на черевики, бо вони, на його думку, аж надто вже підскочили; врегулював платню слугам, що на всяких побігеньках служили; наклав тяжкі грошові кари на тих, що то вдень чи вночі сороміцьких та непристойних пісень співали; заборонив сліпцям виспівувати канти про чудеса, якщо вони не мали посвідчень про правдивість тих чудес - йому-бо здавалось, що більшість тих сліпецьких співів були про дива вигадані, на шкоду правдивим; завів і настановив стражників над бідними, не для того, щоб їх переслідували, а щоб допевнялись, чи то справді вбогі, бо під покривкою вдаваної вбогості чи фальшивого каліцтва буяли зчаста ручого плеча злодюги та здоровеги-п'янюги. Одне слово, видав чимало мудрих розпоряджень, що й досі в тій місцевості зберігаються під назвою «Устави великого губернатора Санча Панси». РОЗДІЛ LII, де оповідається пригода другої дуеньі Гореслави чи Терпелихи, званої інакше донья Родрігес Повідає далі Сід Ахмет, що як уже оклигав Дон Кіхот після тієї дряпанини, став він думати-гадати, що життя, яке він у сьому замку провадив, суперечить правилам того рицарського закону, до якого він належить, то й поклав собі прохати дозволу в дука з дукинею їхати до Сарагоси, бо там уже мали от-от початися урочистості, де він гадав здобути обладунок, що ним нагороджується переможця турніру. Сидів він ото за столом із дуком та дукинею і збирався якраз завести річ про той дозвіл, аж тут дверима до світлиці увійшло дві особи (як потім виявилось, жіночої статі), окриті жалобою з ніг до голови; одна з них наблизилась до Дон Кіхота, брязнула йому до ніг, припала до стіп устами і почала зітхати так сумно, так жалісно та болісно, що всі, дивлячись на неї і слухаючи її, аж розгубились; хоть і думали дук з дукинею, що то знов якась витівка челяді їхньої проти Дон Кіхота, але побачивши, як ревно тая жінка зітхала, стогнала і плакала, здивувались уже й засумнівались. Тоді зворушений Дон Кіхот підвів тую жінку і казав їй розкри- [574] тись та появити з-під покривала заплаканий вид; так же вона й зробила, показавшись - хто б міг подумати - доньєю Родрігес, дуеньєю сього дому, а другою жалібницею була її донька, зведена й зраджена сином багатого селянина. Всі дивували тому великим дивом, та найбільше господарі дому хоч мали її за жінку благувату і лобом нешироку, та не гадали, що здатна вона аж на такі дурниці. Нарешті донья Родрігес звернулась до своїх панів такими словами - Нехай ваші вельможності дозволять мені з ласки своєї розмови-тися трохи з сим рицарем, аби могла я добром вийти з халепи, що натворив нам зухвалий і злодумний мугир. Дук відповів їй, нехай собі розмовляє з Дон Кіхотом скільки захоче. Тоді жінка обернулась до рицаря з такими речами - Скількись день тому, зацний рицарю, оповіла я вам про кривду і зраду, що один лихий паробок учинив любій та коханій доньці моїй, яка стоїть оце перед вами, і ви обіцяли-сте мені обстати за неї і направити завдану їй кривду, аж се внесено мені в уха, що ви збираєтесь покинути сей замок і шукати собі пригод, пошли вам їх Боже; тож хотіла б я, щоб ви, перш ніж із цих місць п'ятами накивати, викликали-сте на герць того зухвалого хлопа і примусили-сте його взяти шлюб з моєю донькою, аби він дотримав і додержав слова, що дав їй перед тим, як спокусити - допевнятись справедливості у пана мого дука, то все одно, що просити «дай, вербо, груш», а яка тому причина, я вже по всій щирості сказала вашій милості раніше. По сій же мові дай вам Боже всілякого здоровля, а нам не уймай своєї ласки та оборони. На сії речі одказав їй Дон Кіхот вельми поважно й напушисто - Достойна дуеньє, впиніте, чи краще б мовити, осушіте ваші сльози і ощадіте ваші зітхання я-бо беру на себе оборону честі вашої доньки, якій годилося було б не так легко діймати віри закоханцям, що зде-більша на обіцянки скорі, а на виконання їх неспішні; тож із дозволу пана мого, дука, я зараз же вирушу на пошуки того безсердечника, знайду його, викличу на герць і вб'ю, якщо він одмовиться вчинити так, як обіцяв - адже головне в покликанні моєму то прощати смиренним і карати гордовитих, тобто рятувати нещасних і нищити немилосердних. - Не треба вашій милості клопотатись пошуками парубка, на якого скаржиться поштива дуенья,- промовив дук.- Не треба також просити в мене дозволу викликати його на герць ви вже, вважайте, викликали його, я передам той виклик, він повинен його прийняти і, з'явившися в сей мій замок власною персоною, стати з вами до бою; тут я забезпечу вам обом вільне й певне бойовище з дотриманням усіх умов, до подібних обставин належитих, трактуючи обох перебійців з рівною справедливістю, як то й повинні чинити можновладці, що надають герцівникам можливість зустрітися в межах своїх посілостей. - З такою забезпекою і з призволінням вашої світлості,- сказав Дон Кіхот,- оголошую, що тим часом складаю з себе своє шляхетство, опрощуюсь і підладнуюсь до простоти винуватця, чинячись йому рівним і уможливлюючи йому таким робом стати зо мною на герць; отож хоть його тут і немає, я викликаю і визиваю його за те, що підло ошукав отсю нещасницю, котра була дівицею, та з його причини такою не єсть [575] тож нехай або сповнить обітницю свою і стане їй законним малжонком, ¦ або згине в сій мономахії. Сеє сказавши, зняв із руки пальчатку й кинув насеред світлиці; дук, підняв її, заявивши, що приймає, як перше казав, сей виклик за свого васала і призначає поєдинок на шостий від сьогодні день; відбудеться ж' він у дворі сього замку, зброєю нехай буде звична рицарська справа спис, щит і кольчуга з усяким належним риштунком, без будь-якої омани, хитрощів та химород - те все мусять оглянути й перевірити герцьо-ві судді. - Але передовсім,- вів далі дук,- ся статечна дуенья й ся нестатечна панянка повинні передати повновласть у сій справі в руки сеньйора Дон Кіхота, інакше нічого не зробиться і виклик не дійде до належного скутку. - Авжеж, передаю,- похопилася дуенья. - І я так само,- додала дочка, заплакана, засоромлена і знічена. Коли про все те домовились і дук надумався вже, що має в сій справі чинити, обидві жінки-жалібниці вийшли, а дукиня розпорядилась, щоб їх трактовано не як слугинь, але як дам у пригоді, що прийшли до сього замку шукати справедливості; їм одведено окремий покій і слуговано мовби чужинкам, аж уся челядь дивувалась, чим то скінчиться тая дурість і теє нахабство доньї Родрігес та її легкодумної доні. Поки те здіялось, аж гульк - до світлиці увійшов, ніби навмисне, щоб дати веселий кінець обідові, той паж, що його послано було з листами й гостинцями до Терези Пансихи, жінки губернатора Санча Пан-си. Дук із дукинею вельми тому врадувались - кортіло їм швидше дізнатись, як то йому їздилось, от вони й давай допитуватись, але паж сказав, що прилюдно та ще й коротким словом про се не розкажеш, тож нехай панство з ласки своєї дозволить відповісти все згодом і наодинці, а поки що хай полюбуються отсими листами. Добув із кишені два листи й подав до рук дукині. На одному надписано «Лист до пані моєї дуке-ні такої - не знаю якої, туди - не знаю куди», а на другому «Чоловікові моєму Санчові Пансі, губернаторю острова Гармадармії, пошли йому Боже вік довший, як мені». Дукині, як той казав, душа горіла швидше б того листа прочитати; вона розгорнула його, перебігла очима і, побачивши, що можна його й прилюдно оголосити, зачитала «Лист од Терези Пансихи до дукині. Дуже врадував мене, панійко моя, той лист, що ваша вельбучність до мене написали я його ждала, як соловей літа. Коралів низка добра, та ще й дуже, а мисливський убір чоловіка мого теж незгірший. Все наше село страх як радіє, що ваша вельможність вивели на губернаторя сопруга мого Санча,- хоть тому ніхто й не віре, а найпаче парох, майстер Ніколас, цилюрник та ще бакаляр Самсон Карраско,- та воно мені без інтересу коли вже так сталось, то нехай кожне каже, що кому хотя. Якби не коралі та не убір той, я б і сама була не пойняла віри; у нас-бо в селі всі мають чоловіка мого за телепня; яке вже там йому старшинування - хіба над отарою кіз. Нехай же його Господь напу-тить і наставить, щоб і йому, і дітям його краще було. Я, панійко моя кохана, надумала оце з дозволу вашої милості (як єсть, то шелесть!) поїхати до вашої президенції, та ще й у кариті, на зло всім завидющим очам, нехай вони повилазять; тож благаю вашмосці веліти мужеві мойму, аби прислав мені грошенят дещицю, та ще й добру, бо при дворі ж витрати великі за хлібину реал дай, а за хунт мняса тридцять мараведі (шуточки!). Як же він не захоче, щоб я їхала, то хай сповістить зарані, бо вже мені тая мандрівочка пахне; товаришки мої та сусідки кажуть, що як ми.з доч- [576] кою до двору приїдемо одягні та ошатні, то більше знатимуть мого чоловіка по мені, аніж мене по йому, бо люди ж питатимуть «Що то за панії в кариті сидять», а слуга мій одкаже «То жінка й дочка Санча Панси, губернаторя острова Гармадармії»; воно буде і Санчові слава, і мені повага - і в Римі, й за Римом. Жаль мені, та ще й дуже, що жолуді в нас сього літа не зародили, та все-таки посилаю вашій високості з півмірки, сама в ліс ходила і брала-вибирала, котрі більшенькі ех, думаю, якби ж вони були вбільшки як струсячі яйця! Нехай же ваша препишність не забуває писати мені, а я вже вам неодмінно одпишу, і як мені ведеться, і що діється в нашім селі, де лишаючись благаю Пана Бога, щоб вас хоронив і мене не забував. Санча, донька моя, і синок мій цілують вашій милості руки. Тая, що не писати вашмосці, а в образ бачити Ті воліла б, покірниця ваша Тереза Панса». З великою втіхою вислухали всі присутні Терезиного листа, з найбільшою самі господарі; тоді дукиня спитала Дон Кіхота, чи не гоже було б розпечатати й листа до губернатора то, мабуть, теж буде незгірший. Дон Кіхот уволив її волю і розліпив листа. А написано було в ньому от що «Лист од Терези Пансихи до свого чоловіка Санча Панси. Листа твого одібрала, Санчику мій любчику, і клянуся тобі, і божуся, як щиро християнська душа, що за малим Богом з тої утіхи не здуріла. Слухай сюди, чоловіче як почула я, що ти на губернаторя вийшов, то мало душі не пустилась; недурно ж кажуть, що од несподіваної радості мруть часом, як од тяжкого горя. А Санчика, доця твоя, на радощах аж усюсялась. Убір, що ти прислав, мала перед очима, коралі, що дукеня подарувала - на шиї, листи в руках, тут же й посланець стоїть, а мені все здається, що то сон наснився ну де ж таки, думаю, щоб козопас та на острівного губернаторя вискочив Пам'ятаєш, дружино моя, як мої мама було кажуть «Живи довго, то й побачиш много». Що ж, поживу ще трохи, то, може, діждуся, що ти й на самого орендаря чи на збірщика вийдеш; то, правда, служба гака, що чорт би їх лихих побрав, та вже чи сяк, чи так, а грошики капатимуть. Ласкава пані наша дукеня скаже тобі про моє бажання їхати до президенції подумай про се і дай знати, чи воно до шмиги буде. Постараюсь честі тобі наддати, їдучи кари-гою. Єгомость наш і бакаляр, та й паламар туди ж, не вірять, що ти губернаторюєш, кажуть, що то все вигадки й химороди, як і всі панові Дон Кіхотові штуки; а Самсон так хвалиться, що знайде вас і виб'є тобі з голови губернаторство, а панові з мозку шаленство. Та я собі сміюся, тільки на коралі любую та думаю, як би твій убір доньці на сукню перешити. Послала трохи жолудів панії моїй дукені; чом вони, гадаю, не з щирого злота Пришли ж і ти мені перел яку низку, якщо вони на тому острові водяться. У нас тут у селі новина Скаліїха дала свою дочку за квачомаза якогось, що приїхав сюди малювати що набіжить; поєднав його лавник намалювати герба королівського на ратуші, маляр заправив аж два дукати, і щоб наперед. Крутився з тиждень, а намалював пшик не хочу, каже, таких марниць малювати, та й вернув гроші. А женився ж як майстер, що має ремесло в руках; правда, він кинув уже свого пензля і взявся за мотику робить у полі аж гай гуде. Педра Вовчури син перший чин прийняв і тонзуру собі вистриг, у духовні хоче податись; як зачула про теє Мінгілья, Мінга Пищала небога, зараз його іапізвала, що, каже, обіцявся на їй женитись; подейкують злії люди, що вона од його в тяж зайшла, а він руками й ногами не туди. Оливки сей год не вродили, то й оцту по всьому селу ані цяти. Проходила проз наше село солдат компанія, то троє дівчат наших таки сільських з ними помандрували не скажу которі, бо, мо', ще й вернуться і люди їм трапляться, що візьмуть їх, дарма яка слава. Санчика мереживо мережить, за день цілих вісім мараведі замережує та в скарбонку шай складає, на придане б то да вже тепер, як губернаторівною стала, то матиме од тебе віно, і робити не треба. На майдані криниця висохла, а в шибеницю грім ударив, та вже лихо з нею. Жду од тебе одвіту, та пропиши, чи їхать мені до президенції, чи ні. За тим пошли тобі Боже віку довшого, як мені, або й такого самого, бо не хтіла б я на сім світі тебе сиротою зоставити. Жінка твоя Тереза Панса». Обидва листи похвалено; було там немало сміху, чуда та дива. На довершення всього прибув гонець із Санчовим листом до Дон Кіхота; прочитано вголос і того, і дехто вже почав сумніватись, чи справді Санчо такий уже дурний. Дукиня пішла розпитати у пажа, як там йому їзди-лось у Санчове село; той розповів усе докладно, не минаючи ані жодної дрібниці, і передав їй жолуді та ще сиру, що Тереза переслала, такого доброго, що і в Трончоні не знайдеш. Герцогиня прийняла те все з великою радістю, де ми її й полишимо, щоб оповісти про те, як скінчилось урядування великого Санча Панси, хвали і слави всіх остров'яних губернаторів. РОЗДІЛ LIII Про невеселий кінець і край Санчовому врядуванню «Тяжко помиляється той, хто гадає, нібито світовії речі перебувають завжди в тому самому стані; навпаки, життя точиться, здається, по кругу або ж кругойдучо за провесною йде весна, за весною літо, за літом осінь, за осінню зима, а за зимою знову провесна, отак і крутиться час ненастанним кругобігом; тільки життя людське летить до кінця свого за вітра прудкіше, без надії оновлення, хіба що в житті потойбічнім, якому нема кінця-краю». Так каже Сід Ахмет, філософ магометанський, бо плинність і непостійність земного життя у противагу безконечності життя вічного, на яке уповаємо, розуміли і люди, не просвічені правди-•вою вірою, але осяяні світлом природи. Наш автор говорить так стосовно раптовості, з якою скінчилося, звершилося, здиміло й загуло Санчове урядування. Отож сьомої ночі з того часу, як на уряд заступив, лежав Санчо у свойму ліжку, по горло ситий - не хлібом і вином, ні! - всім тим су-дінням і рядінням, видаванням законів та указів; незважаючи і не дивлячись на голод, сон уже починав склепляти йому повіки, як раптом почувся страшенний гук дзвонів, гомін і галас весь острів, здавалось, от-от кудись западеться. Санчо підвівся на ліжку і став пильно наслухати що воно, думає, таке, відкіль той галас і гуркотнеча А до тих дзвонів та криків прилучилися ще суремна яса та бій барабанний; ще більше розгубився й перелякався бідолаха, встав із ліжка, вступив у капці (бо підлога вогка була) і, не нахопивши на себе навіть халата чи іншої якої вдяганки, став у дверях свого покою, аж бачить - по коридорах снують люди, душ двадцять, з палаючими смолоскипами та голими мечами в руках, і всі щодуху репетують - До броні, пане губернаторе, до броні! На острів напав незчисленний ворог, і всі ми пропали, якщо ваша звага й одвага нас не порятують! [578] З тим диким галасом і гамом підбігли всі до дверей, де стояв Санчо, оглушений і ошелешений всім тим, що чув і що бачив; тоді один з тих гукнув - Ваша милость, узбройтеся негайно, бо й самі загинете, і ввесь острів разом з вами! - Як же мені узброюватись,- одказав Санчо,- коли я нічого не тямлю ні в зброї тій, ні в обороні До сього діла більше мій пан Дон Кі-хот удатен той - раз-два, усіх упорає і усьому дасть ради, а я, грішним ділом, у сій музиці ні бе, ні ме. - Е, пане губернаторе,- каже другий,- так не годиться. Узбройтеся, ми тут маємо всячину і до наступу, і до оборони, виходьте на майдан і станьте нам за полководця і за рейментаря, як воно й належить по уряду вашому. - Ну гаразд,- одказав Санчо.- Узбройте вже мене як самі знаєте. Тут де вродились два щити великі, і вони наложили йому прямо на сорочку, не дали і вдягнутись, один щит спереду, другий іззаду, пропустивши руки крізь два спеціальні отвори, і міцно обв'язали вірьовками, та так туго, що замурований і зашнурований герой наш стояв випростаний як веретено - ані коліна зігнути, ані кроку ступити. В руку всунули йому списа, він оперся на нього, щоб не впасти. Нарядивши його отак, веліли йому йти попереду, вести їх усіх і додавати духу до бою з такою провідною зіркою, такою світовою зорею, таким світильником, казали, справа їхня на добре вийде. - Як же мені, бідному, нещасному, йти,- забідкався Санчо,- коли так мене у шори та швори взято, що й коліньми не поворухну Зробіть хіба ось що візьміть мене на руки та чи вже ставма поставте, чи впоперек покладіть при яких дверях, я вже їх боронитиму як не списом, то хоч би тілом своїм. - Та ні, пане губернаторе,- каже третій.- Не шори та швори, а певне що страх вас іти не пускає. Отож ворушіться, та живо, бо час не жде, ворог напирає, розгардіяш росте, а небезпека все ближче. На те вмовляння і на ті докори спробував бідаха зрушитися з місця і тут же з такою силою брязнув об землю, що думав уже - на канцурки розскочився. Лежав як черепаха, шкорупами своїми окрита, як плаха кабаняча між двома дошками, як човен, вивернутий на пісок догори дном. Хоть же й бачила громада жартівників, що він лежить, не мали жалю до нього; навпаки, погасивши смолоскипи, зняли ще дужчий лемент, гукали «До броні!», топтались по Санчові, раз у раз затинаючи по щиту мечами, що якби був не скулився та не втягнув голови межи щити, дознав би неборак великого лиха; упрівши в тій тісноті, ввесь спливав потом і ревно молив Бога, щоб той порятував його з такої біди. Люди бігли, хто спотикнеться об нього, хто впаде, а один став на нього і довгенько стояв, мов на вишці якій, усе командував військом, гукаючи дужим голосом - Сюди, наші! Ворог тисне тут найлютіше! Обороняйте сей прохід! Зачиніть оту браму! Рубай драбину! Вару сюди, смоли, а туди казана з киплячою олією! Перегородіть вулиці матрасами! Так завзято сипав він словами, що означали різне військове знаряддя, [579] начиння та причандалля, що служить для оборони міста при ворожому штурмі, а геть потовчений Санчо мусив те все слухати й терпіти, благаючи подумки «Боже, Боже! Пошли вже сьому острову скорий упадок, нехай уже я або вмру, або з сієї великої притуги слобонюся!» Учуло небо тую молитву, і коли Санчо вже й не сподівався, кругом залунали крики - Вікторія! Вікторія! Наша взяла! Вставайте, пане губернаторе, нехай ваша милость порадіє перемозі і попаює здобич, що ми взяли у ворогів, дякуючи потузі вашої непереможної правиці! - Підведіть мене,- попрохав жалібним голосом стражденний Санчо. Помогли йому підвестись, поставили на ноги, він і каже - Того ворога, що я нібито поконав, прибийте, про мене, хоть і до лоба. Не треба мені й лупу ворожого паювати, одного прошу й благаю в щирої душі (коли така єсть) - дайте мені вина сьорбнути, бо все в нутробі пересохло, та витріть на мені піт, бо тут я мокрий увесь, як хлющ. Утерли йому обличчя, принесли вина, поодв'язували щити; він добрався до ліжка свого, сів - і тут же зомлів од страху великого, переляку та злигоднів, що набрався. Тим витівникам спершу аж жалько стало, що вони такого наробили йому жалю; та як Санчо швидко очутився з того зомління, їм одлягло од серця. Санчо спитав, котра година, йому одказали, що вже світає. Тоді встав і почав мовчки одягатись, ні пари з уст; усі дивились і намагались угадати, до чого те поспішне вбирання. Той одягнувся нарешті й помалу-малу (бо поскору-скору нездужав) подався до стайні, а всі за ним. Підійшовши до Сірого, обійняв його, дав у чоло цілунок миру і, не без сліз ув очах, промовив - Ходи сюди, товаришу мій, друже мій єдиний, побратиме вірний в горі та в недолі! Поки водився я з тобою і не мав іншої турботи, як упряж тобі підлагодити та кендюшка тим-сим напхати, щасливі були мої години, дні мої і роки. Як же розстався я з тобою та подерся на високості пишання та гордування, душу мою обсіли стосот нещасть, тисяча злигоднів і чотири тисячі тривог... Промовляючи отсі слова, сідлав воднораз осла свого, і ніхто до нього не озивався. Осідлавши ж Сірого, виліз на нього з превеликою бідою і обернувся з такою річчю до дворецького, секретаря, стольника, доктора Педра Суворія та інших присутніх тут людей - Дайте дорогу, панове-добродійство, нехай верну я на колишню волю, нехай однайду давніше життя і воскресну з теперішньої смерті. Не на те я вродився, щоб урядувати, щоб острови чи там городи од ворогів одбороняти, коли нападуть. Ліпше розуміюсь я на тому, як землю орати чи копати, як лозу виноградну підрізати чи підв'язувати, аніж як закони видавати або якісь там губерні чи королівства захищати. Добре святому Петрові в Римі, тобто, хочу сказати, добре всякому, хто коло того діла ходить, для якого вродився. Більше мені пристало в руці серпа тримати, аніж скипетро губернаторське; краще мені юшки нізчимної досхочу нахлебтатись, аніж під орудою нахаби-дохтора голодом до смерті сидіти; лучче мені влітку одпочивати під дубом у холодочку, а взимку обоюдним кожухом овечим огортатись, аби по своїй волі, аніж [580] у губернаторській неволі між галанських простирадел лежати й цибу-линими хутрами вкриватись. Зоставайтеся ж, ваші милості, з Богом і перекажіть панові мому дукові, що голим я вродився, голим і зостався, ні зиску, ні втрати; тобто, хочу сказати, без шеляга заступив на уряд, без шага звідси їду, не так, як воно ведеться в інших остров'яних губернаторів. Пропустіть же мене, ще треба пластирями обліпитись, бо в мене десь і ребра цілого не лишилось, так вороги сеї ночі по мені погуляли. - Е, ні, пане губернаторе, так не годиться,- обізвався доктор Су-воріо.- Я дам вашій милості напою, помічного проти саден та уразів, що одразу все як рукою зніме, і знов будете, як перше, здорові та дужі; а щодо харчування, то обіцяю вашій милості, що виправлюсь і даватиму їсти досхочу, чого тільки ваша душа забажає. - У свиний голос! - одказав Санчо.- Швидше я на турка перевернусь, аніж тут зостанусь! Вдруге мене не одуриш. Як без крил у небо не полечу, так не зостанусь на сім уряді й жодного іншого не прийму, хоч би його мені й на тарілочці піднесли. У нашому пансівському роду всі уперті наголо як уже сказав «ні», то перенікувати не буду, нехай там увесь світ хоч гопки стане. Нехай же лишаються в сій стайні ті му-равлині крильця, що знесли були мене в повітря щурикам та іншому птаству на розкльов, а я піду собі по землі рівними ногами хоть не буде на них цяцькованих черевичок-кордаванів, то все знайдуться прядив'яні ходаки. Знайся кінь з конем, а віл з волом; по сьому ліжку простягай ніжку. Пускайте ж мене, бо вже нерано. На те дворецький - Пане губернаторе! - каже.- Одпустили б ми з дорогою душею вашу милость, хоть і нелегко нам із вами розставатись, бачивши розум ваш великий і християнські вчинки; та відомо ж усім, що кожен губернатор, перше ніж покинути свій уряд, повинен дати звіт отож складіть його за той тиждень, що проврядували, та й їдьте собі з Богом. - Ніхто не може жадати од мене звіту,- заперечив Санчо,- крім того чоловіка, якому доручить сю справу пан мій дук а я якраз і їду до нього і вислебізую йому геть-чисто все; а що я виїжджаю звідси голим-голісіньким, то вже саме діло показує, що врядував я неначе той янгол. - От їй же Богу, правду каже великий Санчо,- мовив доктор Су-воріо.^- І моя така думка, що слід його відпустити, бо дук буде дуже радий його бачити. Усі з тим погодились і пропустили Санча, запропонувавши йому свій супровід та спитавши, чим його на дорогу обмислити. Санчо сказав, що нічого йому не треба, хіба ячмінцю в рептух Сірому, а собі півкружка сиру та хліба півбуханки, бо дорога ж близька, то більшого й кращого припасу йому не треба. Усі обняли його, і він, плачучи, пообіймався з усіма та й поїхав собі, а вони ще довго дивувалися з його мови та з його скорого і мудрого рішенця. [581] РОЗДІЛ LIV, де оповідаються речі, стосовні тільки до сієї історії і ні до якої іншої Дук з дукинею вирішили дати дальший хід викликові, що Дон Кіхот кинув їхньому васалові з вищеписаної причини; а що парубок той завіявся кудись аж у Фландрію, аби тільки донья Родрігес не стала йому тещею, надумали виставити замість нього гасконця-гайдука на ймення Тосілос, навчивши його заздалегідь, що і як має чинити. Згодивши днів зо два, дук сказав Дон Кіхотові, що з четвертого дня на п'ятий противник його вийде на бойовище в повнім рицарськім обла-дунку і буде твердити, що та панянка бреше не на півгуби, а таки на цілу губу, ніби він давав слово на ній оженитись. Дон Кіхот тій вістці вельми зрадів; він уявляв уже собі в думці, яких чудес докаже в сім герці, і вважав за велике щастя таку нагоду показати вельможним _ господарям своїм, куди сягає міць його потужної правиці. З радісним нетерпінням чекав, коли вже ті чотири дні минуться, і ті дні видавались йому століттями. Пропустімо ж ті дні (як і багато інших речей пропустили) і вернімось до Санча, який на своєму Сірому трохи сумний, а трохи й веселий їхав до свого пана, що його товариство було йому любіше за врядування над усіма островами на світі. Недалеко ще й од'їхав од острова, де губернатором сидів (він так і не досвідчився, чи то був справді острів, чи, може, город який чи містечко або й село), коли се здибались йому по дорозі прочани з костурами, аж шестеро, з тих чужоземців, що то собі ялмужну, тобто милостиню, виспівують. Підійшовши ближче, вони поставали перед ним уряд і завели хором якогось канта, по-свойому, звісно, і Санчо з того нічого не зрозумів, крім одного слова «ялмужна», яке він чув виразно, то й здогадався, що се вони своїм співом милостині просять; а що був він, як свідчить Сід Ахмет, чоловіком милосердним аж надто, то витяг із саков своїх сир і хліб, що взяв був собі в дорогу, і оддав їм, показавши на митах, що більше не має нічого. Прочани охоче прийняли той дар, але тут же загукали - Гелди, гелди! - Не розумію, люди добрі,- сказав Санчо,- чого ще од мене хочете. Тоді один прочанин вийняв із-за пазухи капшука і потряс ним перед Санчом; той зрозумів, що вони просять грошей, і, приклавши великого пальця собі до горлянки, підніс угору розчепірену руку немає, мовляв, у мене за душею ані грошини. Торкнув Сірого ногами, щоб між сею громадкою якось уперед проїхати, але в сей час один прочанин, що вже давненько на нього спильна позирав, кинувся до нього, обійняв попід силки і гукнув голосно чистою гишпанщиною - Господи Боже мій! Кого я бачу Невже я справді обіймаю щирого мого друга, доброго мого сусіду Санча Пансу Та певна ж річ, що його, бо я ж не сплю, і поки що не впився! Здивувався Санчо, що сей чужинець-прочанин його на ім'я назвав і обніматись поліз; довгенько придивлявся до нього мовчки, та ніяк не міг упізнати. Тоді прочанин, побачивши його розгубленість, сказав йому [582] - Та невже ж таки, брате Санчо Пансо, ти не впізнаєш сусіда твого, мориска Рікоте, крамаря з вашого села Санчо почав придивлятись до нього ще пильніше, пригадувати його риси і врешті упізнав його цілком; тоді, не злазячи з осла, обійняв його за шию і промовив - Кий біс тебе і впізна, Рікоте, як ти так по-чудернацькому вбрався Скажи ж мені, хто се тебе пошив у хранцузи і як ти насмілився повернутись до Гишпанії; адже якщо тебе впіймають і впізнають, сам знаєш, яке тобі лихо буде. - Якщо ти тільки, Санчо, мене не викажеш, то я певен, що в сьому перевдязі мене ніхто не впізна. Але звернімо зі шляху в он той то-пільнячок. Там товариші мої попоїдять і припочинуть трохи, та й ти з ними, бо то все хлопці-друзяки. Там я тобі й розкажу на дозвіллі, як мені велося після того, як я з села нашого зійшов, підкоряючись указові його королівської милості, який стільки лиха накоїв моєму нещасному народові - ти ж сам про сеє, мабуть, чув. Санчо на те пристав, Рікоте переговорив зі своїми прочанами, і всі подались до тополиного гаю, що виднівся далеченько-таки од битого шляху. Там покидали свої костури, познімали з себе киреї чи то плащі прочанські, лишившись у самих куртах та ногавицях був то все народ молодий і показний, окрім Рікоте, який убився вже в поважні літа. Всі повитягали торби, повні, як здавалось, усякого припасу, а найбільше такого, що збуджує спрагу,- на дві милі гукає, чим би її погасити. Посідали долі, розіклали на траві-мураві, що правила їм за обрус, хліб, сіль, ножі, горіхи, шматочки сиру, кістки від шинки - гризти там уже не було чого, а посмоктати можна, була там і чорна якась потрава, вони називали її кав'яр, з ікри риб'ячої як із'їси трохи, то так на пиття потягне, що ну! І оливки були сушені, хотЬ без усякої приправи, зате смачні й поживні. Та над горою сього бенкетного добра гору брали, безперечно, шість бурдюків вина, що кожен добув із своїх саков; коли наш славний Рікоте, що з мориска обернувся на німця чи то шваба, вийняв свого бурдюка, виявилось, що той був із шістьох найбільший. Заходились їсти, з превеликим смаком і без поспіху, розкошуючи кожним шматочком, що брали кінчиками ножів з усього потроху, а тоді, мов по команді, кожен схопив обіруч свого бурдюка і, припавши губами до горлечка, вліпив очі в небо, мов хотів туди поцілити. Довгенько так сиділи, відкинувшись, та головою туди-сюди водили - отака, мовляв, смакота! - і переливали тую смакоту з бурдюків собі в шлунки. На те все дивився Санчо, і було йому не шкода - навпаки, він тут якраз до речі пригадав приказку «Попав між ворони, кракай, як і они», попросив у Рікоте бурдюка і став ціляти очима в небо з не меншим задоволенням, ніж уся компанія. По чотири рази прикладались вони отак до бурдюків, а вп'яте вже годі бурдюки стали порожні й сухі, як засохлі комишини, і веселощі трохи посмутніли. Час від часу котрийсь із прочан брав Санча за руку й промовляв «Шваб і шпан - гут камрад!» - «Гут камбрат, сакрамент!» - відповідав Санчо і реготався цілу, може, годину; з голови йому повилітали всі губернаторські напасті, бо поки чоловік їсть і п'є, ніякі турботи не мають над ним влади. Вино скінчилось, почався сон він зморив [583] усіх прочан, що тут же й простяглися на тих своїх столах та обру-сах. Не спали тільки Рікоте й Санчо, бо їли більше, а пили менше. Покинувши обнятих солодким сном товаришів, Рікоте одвів Санча трохи далі. Посідали вони під буком, і Рікоте, ніби забувши свою маври-танщину, заговорив до Санча щирісінькою гишпанською мовою - Сам добре знаєш, Санчо Пансо, друже мій і сусіде, що як проголосив його милость король указ про вигнання нашого народу, всі наші зажурились і злякались непомалу. Мене самого той указ так нажахав, що мені здавалось, ніби ще перед кінцем того терміну, який нам дано для виїзду з Гишпанії, на мене й на дітей моїх упала вже люта кара. От і надумав я, як чоловік розважний,- так мені принаймні здається,- як чоловік, який знає, що отоді й тоді його виженуть із домівки і доведеться йому іншої шукати,- надумав, кажу, сам-один, без сім'ї, покинути своє село й пошукати такого місця, куди б я міг потім спокійно перевезти своїх без зайвого поспіху, не так хапаючись, як інші; я ж бо бачив (як і старшина роду нашого), що сей указ не просто собі похвалка, як дехто собі гадав, а таки справжній закон, що буде виконаний належного часу. До такого висновку я ще й тому прийшов, що знав за нашими людьми деякі лихі вчинки і згубні, безрозумні наміри, що й порушили його королівську милость із Божого, бачиться, надиху, повзяти такий сміливий рішенець; я не хочу сим сказати, що всі наші тому провинні, серед них траплялися й правдиві, вірні християни. Але їх було так мало, що несила їхня була тамтим протистояти, і, певна річ, небезпечно було гадюку за пазуху пускати, годувати ворогів у власному домі. Кінець кінцем на нас цілком справедливо впала кара вигнання; декому, правда, здається, що та кара легка та лагідна, але нам вона уявляється найжорстокішою, яку тільки можна було вигадати. Хоч би де ми були, то все тужимо за Гишпанією ми тут народились, се наш рідний край. Ніде не знайшли ми доброго прийняття в притузі нашій; у Бер-берії та інших африканських краях, де ми сподівались знайти гостинний і людяний прийом, нас якраз найбільше кривдять, найгірше нами поневіряють. Не цінували ми свого щастя, поки його не втратили, а тепер майже всі тільки одне бажання маємо - повернутися знов до Гишпанії; хто добре знає мову (от як і я), таки й вертаються, лишаючи напризволяще жінок своїх і дітей, отак вони рідний свій край люблять. Тільки тепер дізнав я на самому собі і досвідчив правдивість відомого вислову солодко любити батьківщину. Отож, кажу, покинув я рідне село і помандрував до Франції; хоть же й добре там нас прийнято, вирішив я більшого світу побачити. Переїхав Італію, дібрався й до Німеччини оттут, подумав, вільніше нам житиметься, бо люди тамтешні не дуже до всяких дрібниць чіпляються кожен живе, як хоче, і майже скрізь панує свобода совісті. Я найняв там собі хату в селі під городом Аугс-бургом, а сам пристав до сих от прочан, які навикли щороку ходити до Гишпанії поклонятись її святиням то для них новітня Індія, добрий заробіток і певна здобич. Ходять собі майже в усьому краю, і нема такого міста чи села, відки б вони виходили не ситі й не п'яні, як то кажуть, і щоразу не без реала в кишені; за час прочанства збирається в кожного не менше ста талярів чистого зиску вони обмінюють їх на золото, ховають у криївках у своїх костурах або між латками своїх кирей -і так [584] хитро виносять те багатство з королівства до своїх земель, щасливо оминаючи перевірки на всіх постах і в усіх портах. А я оце, Санчо, надумався вирити свій скарб закопав я його за селом, то й небезпеки немає жадної. А тоді вже з Валенсії або напишу жінці й дочці в Алжір, або й сам туди поїду (знаю-бо, що вони там) і потурбуюсь про те, як би їм виїхати до котрогось французького порту, а звідти вже подамось до Німеччини і будемо ждати, що нам Бог пошле адже я добре знаю, Санчо, які добрі, щиро католицькі християнки Рікота, донька моя, та Фран-сіска Рікота, моя жінка, вони обидві за мене у вірі міцніші; та я й сам у душі більше християнин, аніж мавр, і все благаю Бога, щоб одкрив очі розуміння мого і напутив мене, як маю йому служити. Одне тільки мене дивує - чому це жінка моя й дочка в Берберію подалися, а не до Франції, де вони могли б жити по-християнському. На те одказав йому Санчо - Бачиш, Рікоте, вони так зробили не своєю волею, їх же забрав із собою твоєї жінки брат, Хуан Тіоп'єйо; він же таки щирий мавр, то так йому випадало найкраще. І ще от що я тобі скажу даремно ти шукатимеш закопаний тобою скарб, бо чутка така була, що при перевірці у жінки твоєї і швагра одібрано велику силу перел і грошей немалу суму. - Може, воно й так,- сказав Рікоте,- та того, що я закопав, вони не рушили, бо я нікому про той сховок нічого не казав, щоб якого лиха не сталось. Якщо ти, Санчо, допоможеш мені той скарб викопати й переховати, я дам тобі двісті талярів, щоб якось полатати твої злидні, бо я ж то, звісно, знаю, що вони в тебе немалі. - Та воно б то й можна було,- одказав Санчо,- але з мене чоловік не жадібний, а то б я не випустив сьогодні рано з рук такої служби, що міг би в своїй хаті золотом усі стіни пооббивати, десь за півроку з щирого срібла їсти. Отже, через те та ще щоб не зраджувати його королівської милості, ворогам його помагаючи, не піду з тобою, хоч би ти мені не тільки обіцяв двісті талярів, а живцем давав мені в руки чотириста. - А яку ж се ти службу покинув, Санчо - спитав Рікоте. - Я був губернатором над островом,- одказав Санчо,- і то над таким, що другого такого і в світі не знайдеш. - А де ж той острів - спитав Рікоте. - Де - перепитав Санчо.- Миль зо дві звідсіля буде, а зветься острів Гармадармія. - Краще б ти вже, Санчо, мовчав,- сказав Рікоте.- Адже острови бувають у морі, а на суходолі їх не буває. - Як то ні - заперечив Санчо.- Кажу ж тобі, друже Рікоте, що я оце вранці звідти виїхав, а ще вчора був там губернатором на всю губу, паном діло жив. Та мусив, бачиш, тую службу покинути, бо вона здалась мені небезпечною. - Ну і що ж ти з того губернаторства маєш - запитав Рікоте. - Маю таку думку,- одказав Санчо,- що старшинувати мені годилось би хіба над чередою худоби, та що на такій службі перебуваючи, щоб того багатства доробитись, треба забути про спокій і сон, ба навіть [585] про поживу душі, бо на островах губернаторам треба мало їсти, особливо якщо вони мають лікарів, що їхнього здоров'я пильнують. - Щось я тебе, Санчо, не розумію,- сказав Рікоте.- Здається мені, що ти верзеш якісь нісенітниці. Хто б тобі дав урядування над островом Невже не було на світі тямущіших людей на таку посаду Схаменися, брате Санчо, та подумай краще, чи підеш зі мною шукати того скарба, що я закопав (а то таки справжній скарб, правдиве багатство); кажу ж тобі, що й ти дещицю дістанеш, матимеш на що жити. - Я ж уже казав тобі, Рікоте, що не піду,- заперечив Санчо.- Здобрій і тим, що я тебе не викажу, і йди собі з Богом своєю дорогою, а я піду своєю. Навіть праве добро, знаю, може пропасти; а що вже неправе, то й само пропаде, і хазяїна свого погубить. - Ну, гаразд, Санчо, я не буду вже наполягати,- мовив Рікоте.- Але скажи мені - ти був у нашому селі, як виїжджали моя жінка з дочкою та мій швагер - Авжеж, що був,- відповідав Санчо,- і скажу тобі, що як виїжджала твоя донька, то все село збіглось подивитись на неї і всі в один голос казали, що десь такої вродниці і в світі немає. Вона плакала, обіймала всіх своїх товаришок і знайомих, усіх, хто вийшов ЇЇ проводжати, і всіх просила, щоб молились за неї Спасителеві нашому і святій Богородиці, та так же жалісно, що я і то заплакав, хоть на сльози вдався й не тонкий. Було таких немало, що хтіли її переховати, були й такі, що збирались у дорозі її вкрасти, та втримував їх страх піти проти королівського указу. Особливо ж ярував там дон Педро Грегоріо, той багатий дідич майорату (та ти його знаєш); кажуть, що він її сильне любив, а як вона виїхала, то він у нашому селі більше й не показувався, то й думають, що він подався за нею, щоб викрасти собі, та поки що ніхто нічого не зна. - Та я давно нжс призру мав,- сказав Рікоте,- що той кавалер упадає за моєю дочкою, тільки знаю, яка вона в мене честива, то й не дуже вважав на те його впадання. Ти ж, Санчо, мабуть, чув, що наші дівчата рідко коли вдаються в кохання з давніми християнами, а що моя Рікота більше про своє християнство, аніж про любощі дбала, то байдуже мені було до зальотів того панича. - Дай-то Боже,- мовив Санчо,- бо їм обом то на зле було б вийшло. А тепер, друже мій Рікоте, я мушу вже їхати хочу до вечора туди дістатись, де перебуває пан мій Дон Кіхот. - їдь собі з Богом, брате Санчо. Мої товариші, бач, уже ворушаться, пора й нам у свою дорогу рушати. Наостанці обнялись; Санчо сів на Сірого, Рікоте взяв у руку подорожнього свого костура - так вони й розсталися. [586] РОЗДІЛ LV Про пригоди, що трапились Санчові в дорозі, та про інші деякі не менш цікаві Забарився ото трохи Санчо з тим Рікоте, то й не поспів доїхати завидна до дукового замку; десь іще півмилі туди лишалось, як обняла його ніч темна та невидна. Він, правда, тим не дуже й журився, бо надворі ж літо було; звернув з дороги, десь би то до світа перечекати; але доля його лиха та нещаслива так уже судила, що як шукав собі куточка, де б зручніше обночуватися, провалився раптом разом із Сірим у глибоку й темну яму поміж руїн якоїсь старовинної споруди і, падаючи, доручив свою душу Богові, бо думав уже, що летить вона до самого дна глибу пекельного, до тої, мовляв, преісподньої. Коли ж ні так як у три чоловіка завглибшки дістав Сірий дна, а Санчо був зверху, живий і цілий. Обмацав на собі все, затаїв дух, чи не забився де, чи не здобувся на яку дірку в тілі. Як же побачив, що все гаразд, що він здоровий як дзвін, не міг здякуватись Господеві Богу за ту велику ласку, бо вже гадав був, що й кісточок своїх тут не позбирає. Облапав кругом і стіни тої ями, чи не далося б вибратися з неї самотужки - ні, вони були гладесенькі, ні за що й зачепитись. Тяжко зажурився Санчо, а тут іще й Сірий подав свій голос, хоть і стиха, та жалібно,- і недаром, знати, бо йому таки добре дісталось. - Гай-гай! - сказав тоді Санчо Панса.- Які ж то несподівані трапунки трапляються раз у раз людям, що живуть на сьому мізерному світі! Учора ще сидів чоловік на острові, на губернаторському стольці, мав під собою послугачів та васалів, а сьогодні - хто б міг подумати - лежить похований у ямі, і нема кругом нікогісінько, хто б йому поміг, ані жодного служебника чи там челядинця, щоб його виручив... Отут ми, мабуть, і загинемо з голоду, я й моя худобина, якщо раніше не помремо Сірий тим, що побитий і потовчений, а я з горя та з печалі. Не буде мені, певне, того щастя, що мав пан мій Дон Кіхот з Ламанчі, як спустився й заглибився в печеру до того завороженого Монтесіно-са, де йому вслужено краще, ніж удома, і стола, мовляв, накрито, і подушки підбито. Бачив він там чимало гарних та любих видив, я ж тут побачу, мать, самих тільки жаб та гадюк. Куди ж мене, бідного, нещасного завели дурощі мої та химерії! Витягнуть ізвідси, ще як Бог дасть, що знайдуть - кості мої білісенькі та гладесенькі разом з кісточками вірного мого Сірого,- то, може, й догадаються, хто ми були такі, особливо з тих, котрі знали, що Санчо Панса з ослом, а осел із Санчом Пан-сою ніколи не розлучались. Іще раз кажу бідні ми та нещасні, що не судила нам щербата доля померти в своїм краю між своїми людьми; хоть, може, й там не було б ради нашому лихові, то було б кому нас оплакати і в останню хвилину нашого скону очі нам закрити. Ох, друже мій і товаришу, якої лихої плати діждався ти од мене за вірну мою службу! Прости мене і благай, як тільки можеш, у долі, щоб порятувала нас обох із сієї страшенної халепи, а я обіцяю тобі вінка лаврового на голову, як тому поету-лауреату, ще й оброку завдаватиму вдвійні... [587] Отак бідкався Санчо Панса, а осел слухав і словечком не озивався, у такій був, бідний, притузі та недузі. За тим бідканням та падканням незчувся Санчо, як ніч минулась і світ свінув, і побачив, по-видному вже, що видобутись нагору з сієї ями самотужки було річчю,з неможливих неможливою. Знов залементував горопаха, криком кричав, чи хто не почує, та то був голос волаючого в пустелі, бо в усім околі не було й душі живої; ну вже, думає, пропав навіки! Сірий лежав догори писком, Санчо сяк-так звів його на ноги, та він ледве-ледве держався. Тоді Санчо вийняв із торби (та ж сама негода кинула в яму і її) кусень хліба і подав Сірому, що з'їв його всмак. Хазяїн примовляв до животини, ніби вона могла його зрозуміти - Як є їда, то ще півбіди біда! Розглянувшись по ямі, Санчо завважив в одному кутку нору якусь, що в неї, скулившись, міг би пролізти чоловік. Він тоді туди, нагнувся, проліз, аж бачить - печера дедалі просторішає й ширшає, а видно йому стало, бо промінь сонячний пробивався десь із-під тієї, сказати б, стелі, показуючи далі якийсь досить широкий і високий підземний хід. Тоді вернувся до Сірого, роздовбав каменюкою ту нору, щоб і осел міг пролізти, взяв його за вуздечку і повів тим ходом, сподіваючись, що знайде ж десь і вихід. Іти йому було то темно, то невидно, а на душі все боязно. - Поможи мені, всемогутній Боже! - говорив собі подумки Санчо.- Оця моя велика знегода була б для пана мого Дон Кіхота чудовою пригодою. Оцю прірву, оцю безодню мав би він за квітучі сади при палаці Галіани і сподівався б вийти з цієї темноти та тісноти на якийсь квітчастий луг. А мені, безщасному, безрадному та безодважному на кожному кроці здається, що я от-от у ще глибшу безодню западуся і там уже навіки пропаду... Добре ще, як ся біда прйбідка буде. Отак міркуючи, пройшов Санчо, як йому здавалось, із півмилі чи й більше, і тут йому замріло щось іспереду, ніби світло денне, що добувалось крізь якусь відтулину - отже, той шлях, що ввижався йому дорогою у позасвіття, мав його вивести нарешті на білий світ. Тут Сід Ахмет Бен-Енхелі полишає Санча й вертається до Дон Кіхота, що радий та веселий чекав на поєдинок із спокусником дочки доньї Родрігес, щоб направити таким чином кривду й несправедливість, укоєну тій дівиці. От одного ранку виїхав він кінно в поле розрухатися трохи, щоб до завтрішнього поєдинку підготуватись, та й сп'яв Роси-нанта острогами, як до атаки, і кінь мав уже опустити копита на самісінький край глибокої розпадини і провалився б туди, якби Дон Кіхот не осмикнув його різко поводом. Не зсідаючи з коня, став зблизька до тієї розпадини придивлятись і почув раптом із глибини гукання чиєсь; прислухався пильніш і розчув такі слова - Гей, хто там нагорі! Чи хоч якась душа християнська чує мене- Чи який милосердний лицар не пожаліє живцем похованого грішника, нещасного розгубернатореного губернатора Дон Кіхотові здалося, ніби то був Санчів голос; здивований і збентежений, він гуконув що є сили - Хто там унизу Хто там так плачеться - А хто ж то мав бути, хто ж то мав би плакатись,- почулось у від- [588] повідь,- як не бездольний Санчо Панса, за гріхи свої та на своє безголов'я губернатор острова Гармадармії, колишній джура славетного лицаря Дон Кіхота з Ламанчі Як почув те Дон Кіхот, здивувався ще дужче, аж острах його взяв ану ж Санчо Панса вже помер і то його душа покутує гріхи десь у чистилищі Зрушений тією думкою, гукнув - Заклинаю тебе всім на світі, чим тільки може заклясти христи-янин-католик, скажи мені правду, хто ти єси Якщо ти покутна душа з чистилища, то скажи, що я можу для тебе вчинити Адже моя заповідь - запомагати й рятувати всіх нещасливих і побіденних на сім світі; то мушу запомагати й рятувати стражденних на тім світі, коли їм самим годі порятуватись. - Коли так,- почулося знов ізнизу,- то ваша милость не хто інший, як пан мій Дон Кіхот з Ламанчі; та й сам голос на те показує. - Так, я Дон Кіхот,- одказав рицар,- мій обов'язок і моє покликання - рятувати й запомагати в біді живих і мертвих. То скажи ж мені, хто ти такий, бо я з дива вийти не можу. Якщо ти мій зброєноша Санчо Панса і вже вмер, і чорти не вхопили душі твоєї, а з милосердя Божого попав єси в чистилище, то свята наша мати, римо-католицька церква, має досить способів і засобів вибавити тебе з тих мук, і я з свого боку причинюся до того, скільки сили моєї і моги. Отож об'явися по щирій правді і скажи мені, хто ти - Бодай мені те та се,- знову з-під землі,- поклянусь і побожусь чим тільки ваша милость велить, пане мій Дон Кіхоте, що я справді джура ваш, Санчо Панса, що я живий і не думав умирати; через силу всяких причин і притичин, про які слід би було широко дуже розводитись, я покинув своє врядування, а сієї ночі провалився осюди в печеру разом із Сірим, що не дасть мені збрехати; отутечки він коло мене й стоїть. Осел ніби зрозумів, що говорив Санчо, і тут же заревів так, що аж по всій печері луна пішла. - Чудовий свідок,- сказав Дон Кіхот.- Упізнаю той рев, ніби свій власний голос, та і твій добре чую, друже Санчо. Зажди ж трохи, зараз я їду до дукового замку, се зовсім близько, і приведу сюди людей, що визволять тебе з печери, куди ти попав за твої гріхи. - їдьте, пане мій,- одказав Санчо,- і вертайтесь швидше, ради Бога єдиного, бо вже мені несила в сьому похованні живцем далі терпіти, я туж-туж умру від страху. Дон Кіхот полишив його й подався до замку розповісти дукові та дукині, що сталось із Санчом Пансою; вони здивувались непомалу, хоть і догадались, що Санчо провалився в один із підземних переходів, зроблених ще у давні-давна - не могли тільки зрозуміти, чого це він покинув своє урядування, не повідомивши нічого про свій приїзд. Врешті позбігалися люди, як то кажуть, з шнур'ям та з мотуззям і на превелику силу витягли осла й Санча Пансу із тих темнощів на сонячне світло. Один студент, що був при тому, сказав - Нехай би всякий лихий губернатор із свого уряду таким виходив, як отсей грішник, із глибини безодньої витягнутий з голоду омлілий, на лиці блідий і без шеляга, бачиться, в кишені. [589] Санчо почув ті слова і одказав - Вісім чи, може, й десять день тому, брате мій огуднику, поставлено мене урядувати над островом, і за всі ці дні не було такої й години, щоб я хлібом наївся досита; увесь цей час лікарі переслідували мене, а вороги крушили мої кості; за службу не брав я ні плати, ні підплати... Отож, гадаю, не заслужив я того, щоб отак з уряду виходити. Та чоловік стріляє, а Бог кулі носить; бачить Бог з неба, що кому треба; яка погода, така й вигода; не зарікайся з криниці воду пити; чиєсь казало є в дядька сало, а в нього й бодні катма; Бог мене розуміє, і досить, нічого більш не казатиму, хоть і міг би! - Не сердься, Санчо, і не ображайся, хоть би що почув тому кін-ця-краю не буде. Живи собі й далі з чистою совістю, і нехай там люди що-хотя говорять на людський роток не накинеш платок, як і щире поле не візьмеш на замок. Коли губернатор іде з своєї посади багатим, кажуть, що він був злодій, а коли бідним - що недотепа й при-шелепа. - Атож,- мовив Санчо.- Цього разу скорше назвуть мене дурнем, аніж злодієм. Отак розмовляючи, рушили вони, оточені дітворою та гулящим людом, до замку, де дук з дукинею стояли вже на кружганку і ждали Дон Кіхота й Санча; сей останній не поспішив одразу до вельможних, а спершу одвів Сірого до стайні, бо той, мовляв, ночівлю мав не дуже достойну. Аж тоді пішов нагору, впав перед панством навколішки і сказав - Оце, любе моє панство, прибув я з острова Гармадармії, куди ваші милості послали були мене губернаторувати, хоть я того й не заслужив, іду звідти голим, як родила мати ні зиску, ні втрати. Чи вже я там добре врядував, чи погано, на те є свідки нехай кажуть що хочуть. Я там розв'язував усякі казуси, судив усякі позви і ввесь час млів голодом, бо того хтів дохтор Педро Суворіо з села Гетьвідціля, острів'я-ний і губернаторський лейб-медик. Уночі на нас напав ворог і спершу був нас добре придавив, а тоді, кажуть остров'яни, ми його подужали і слобонились потугою моєї правиці, дай Боже їм такого здоров'я, яку вони правду кажуть. За сей час зважив я добре ті тяготи та обов'язки, що несе з собою урядування, і побачив, що мої плечі їх не знесуть то не на мою спину ноша, не до мого сагайдака стріли; отож поки теє губернаторство не вдарило мною об землю, вдарив ним об землю я і вчора вранці покинув я той острів точнісінько таким, яким його знайшов, з тими самими вулицями, домами й дахами. Нікому я там нічого не заборгував, не входив ні в які ґешефти; думав, щоправда, видати кілька корисних устав, та так і не видав боявся, що їх не будуть дотримувати - то навіщо ж їх тоді й видавати Отак і виїхав я з того острова з самим тільки Сірим, провалився по дорозі в яму, помацкував печерою далі і оце тільки сьогодні рано з превеликим трудом на світ сонця вибрався щоб не послав був Пан Біг пана мого Дон Кіхота, я сидів би там до-віку-віку. Отож, панство моє дуцтво, маєте ниньки перед собою губернатора вашого Санча Пансу, який за десять днів урядування дійшов до думки, що не подоба річ йому не то над островом, а хоть би й над цілим світом владувати. По сій мові цілую вашим милостям ніжки, а сам, як ото в дітей є така гулька «Хто хоч, туди скоч!» - сам, кажу, зіскакую [590] з того губернаторського стольця і стаю знов на службу до пана мого Дон Кіхота тут хоть часом і дрижаків наїсись, так зате з хлібом до-їжно, а про мене аби хліб, а там уже байдуже, чи ріпка, чи куріпка. Такими словами скінчив Санчо свою довгеньку орацію; Дон Кіхот боявся ввесь час, щоб джура не наговорив сім мішків гречаної вовни, і радів душею, що обійшлося так. Дук обійняв Санча і сказав йому, що жаль живий бере за серце розставатись так швидко з таким губернатором, а ще додав, що, може, напитає йому іншу яку службу, щоб і мороки менше, і доходу більше. Дукиня так само обійняла Санча і веліла добре його погодувати, бо по ньому знать, який він збіджений та зголоджений. РОЗДІЛ LVI Про нечувану і небачену баталію між Дон Кіхотом і гайдуком Тосілосом в оборону честі доньки дуеньї доньї Родрігес Дук із дукинею не жалкували, що зажартували отак із Санчом, надавши йому губернаторство, тим більше що того ж самого дня приїхав дворецький і докладно, пункт по пунктові, оповів їм про всі Санчові слова й діла за дні його врядування; насамкінець розказав про штурм острова, про страх, що його Санчо набрався, і про від'їзд його,- все те втішило панство непомалу. Потім того, повідає далі історія, настав день поєдинку; дук не раз та й не два повчав гайдука свого Тосілоса, як має чинити, щоб перемогти Дон Кіхота, не вбивши його при тому і навіть не поранивши, і розпорядився познімати зі списів залізні клюги, пояснивши рицареві, що віра християнська, яку він визнає, не дозволяє в таких поєдинках наражати життя на смертельну небезпеку, тож нехай тим задовольниться, що він, дук, дає йому в своїх володіннях вільне герцьо-ве поле, хоть і порушує тим декрет святого собору, що такі поєдинки забороняє, і хай не доводить того двобою до фатального кінця. Дон Кіхот відповів на те, що його вельможність може розпоряджатись у цій справі по своїй уподобі, він же, рицар, у всьому буде йому послухняний. Нарешті настав той жахливий день; дук велів поставити на майдані замковому чималий поміст, де мали сидіти герцьові судді і обидві по-зовниці, мати з дочкою. Із сусідніх сіл та хуторів поназбігалась людей сила - подивитись на ту дивовижу, бо такого бою ніхто зроду в тих краях не бачив і не чув, не тільки з живущих, а і з тих, що повмирали. Першим вийшов на бойовище суддя герцьовий пильно оглянув усе поле, скрізь сам обтупав, чи нема де якої омани, чи не підкладено де якої штуки, об яку спотикнувшись, упасти можна. Тоді зайняли свої місця на помості мати з дочкою, покривала їм не на очі, а на самі груди опадали; обидві помітно хвилювались, побачивши Дон Кіхота, що вже виїхав на бойовище. Трохи згодом під суремний гук вискочив з другого боку на здоровенному жеребці, що аж земля під ним двиготіла, високий гайдук Тосілос, увесь у блискучім обладунку, з опущеним забо-ролом. Жеребець був, здається, голендер, персистий, сірий у яблуках, з важелезними кудлами шерсті на передніх і задніх ногах. Бравий пере- [591] бієць пригадав собі перестороги пана свого дука, як має вестися з од-важним Дон Кіхотом з Ламанчі, щоб його, крий Боже, не вбити краще ухилитися від першого зудару, бо як набіжать один на одного, спис на спис, то бідний рицар напевне тут же й трупом ляже. Проїхався по бойовищу і на якусь хвилю пристав коло двох жінок - на тую поглянути, що жадала його за мужа. Суддя прикликав Дон Кіхота, який стояв уже на вихідній позиції, і тут же при Тосілосі спитав у обох жінок, чи згодні вони, щоб Дон Кіхот з Ламанчі став в обороні їхніх прав. Вони сказали, що згодні все, що він у сій справі учинить, визнають вони добрим, кріпким і дійсним. Тим часом і дук з дукинею вийшли на галерею, що виходила на бойовище, круг якого юрмилось незчисленно люду всі сподівались натішитись видовищем сього страшного, небаченого двобою. Між перебійцями домовлено було, що як переможе Дон Кіхот, то його супротивник мав зашлюбити дочку доньї Родрігес; як же він подужає рицаря, то буде вільним од даного слова і ніхто від нього жадної іншої не жадатиме сатисфакції. Суддя розділив між двома перебійцями сонце й вітер і вказав обом, де кому стати. Вдарили барабани, в повітрі розлігся суремний гук земля під копитами задудніла, у глядачів завмерли серця одні боялись, другі сподівались на хороший чи там лихий кінець діла. Дон Кіхот уручив себе з цілого серця Господеві Богу нашому та володарці своїй Дульсінеї Тобоській і чекав, коли вже подадуть гасло до бою. А от гайдук наш зовсім не те в голові мав, а що саме, зараз скажу. Сталось так, що як дивився Тосілос на ворогиню свою, здалась вона йому такою красунею, якої він зроду не бачив, і малий сліпчук, що його називають тут у нас звичайно Амуром, вирішив не пропустити нагоди, що оце трапилась, затріумфувати над гайдуцькою душею і внести її в список своїх трофеїв; тож підкрався нищечком, що ніхто й не бачив, до бідного гайдука, і всадив йому в лівий бік стрілу, так як і лікоть завдовжки, що наскрізь прошила йому серце - то йому легко було зробити, бо Амур же невидимий, ввійде й вийде кудою тільки схоче і ні перед ким за свої вчинки не відповідає. Отож, кажу, як пролунало гасло до бою, гайдук наш, сидя на коні, марив красою тієї, що вже стала володаркою його волі, і не звернув уваги на кличний гук сурми, не так, як Дон Кіхот; той, скоро зачув гасло, зараз ринувся на ворога, розігнавши Росинанта що було моці; як побачив те його бравий джура Санчо, загукав на все горло - Боже поможи тобі, цвіте й перло мандрованого лицарства! Подай, Господи, тобі перемогу, бо твоя справа справедлива! Хоть і бачив Тосілос, що Дон Кіхот проти нього рушив, сам стояв і кроку з місця не ступив, натомість гукнув дужим голосом герцьового суддю і, як той надбіг, спитав його - Скажіть мені, пане сей двобій має вирішити, чи женитись мені з цею сеньйорою, чи ні - Так,- упало в відповідь. - А коли так,- сказав гайдук,- то я потерпаю за своє сумління не хочу обтяжувати його тим, що стану до бою. Отож оголошую, що визнаю себе переможеним і ладен хоч зараз пошлюбити цю сеньйору. Ці слова Тосілоса здивували суддю; він був утаємничений у ту інтри- [592] гу і тепер не знав, що йому й казати. Дон Кіхот осадив свого коня, побачивши, що супротивник і не думає нападати. Дук не знав, з якої причини баталія затримується, поки не підійшов до нього суддя і не доповів йому, що сказав Тосілос; це здивувало і навіть обурило дука. Тим часом Тосілос під'їхав до доньї Родрігес і промовив до неї голосно й виразно - Сеньйоро, я бажаю одружитися з вашою донькою не хочу ані позвів, ані двобоїв, коли можу досягти жаданого тихо-мирно і без смертельної небезпеки. Почув теє доблесний Дон Кіхот і сказав - Ну, якщо так, то я вважаю себе вільним і свобідним від даного мною слова женіться в час добрий, і як уже вас Бог благословив, то благословить і святий Петро. Тим часом дук зійшов уже на майдан, підступив до Тосілоса і спитав - То правда, рицарю, що ви визнали себе переможеним і, щоб заспокоїти власне сумління, хочете одружитися з цією сеньйорою - Правда, сеньйоре. - Та добре й зробив,- обізвався Санчо.- Що маєш дати миші, дай коту, він наведе тобі чистоту. Тосілос заходився вже знімати з себе шолома і попросив, щоб хто мерщій поміг, бо неборакові вже й дихать не давало, так йому дозолила та тісна халабуда. Зняли хутенько того шолома, і з-під нього ясно і явно показалось гайдуцьке обличчя. Як побачила його донья Родрігес та її донька, відразу заверещали - Нас одурили! Одурили нас! Замість мого справдешнього мужа підсунули гайдука, слугу пана дука. Вимагаємо Божої і королівської справедливості проти такої каверзи, щоб не сказати шахрайства! - Не хвилюйтеся, сеньйори,- сказав Дон Кіхот.- Нема тут ніякої каверзи і ніякого шахрайства, а якщо й є, то не дук тому причиною, а лихі чародії, що переслідують мене позаздрили, бачите, що я здобуду славетну перемогу, та й обернули обличчя вашого мужа на вид от-сього, як ви кажете, дукового гайдука. Послухайте моєї ради і на зло ворогам моїм лихим візьміть із ним шлюб, бо я не маю сумніву, що се і є той чоловік, за якого ви хотіли вийти. Почувши сеє, дук засміявся (де й дівся його гнів!) і сказав - Такі надзвичайні речі приключаються завжди панові Дон Кіхоту, що я вже починаю думати, що сей чоловік не мій гайдук, а хтось інший. Зробімо хіба ось яку мудрацію, ось яку штуку відкладім одруження, коли хочете, на два тижні, а сього непевного чоловіка візьмемо тим часом під замок, чи не повернеться він у свій первісний образ, бо не може ж так довго тривати чорнокнижницька проти Дон Кіхота злоба - вони ж бачать, що тії чари та перетвори їм не дуже-то й помагають. - Еге ж, пане,- сказав Санчо,- тії чаклуни вже до того навикли й насобачились переміняти й перекидати геть-чисто все, що мого хазяїна тичеться. Лицаря, якого він оце недавно переміг (а звали його Лицарем Свічад), перевернули на бакаляра Самсона Карраска, нашого односельця й приятеля, а нашу сеньйору Дульсінею Тобоську обернули в репану мужичку; тож видається мені, що сей гайдук, поки й віку його, гайдуком, житиме, гайдуком і помре. [593] На те Родрігес-молодша сказала - Хто вже він там не є, той, що мене свата, я йому вдячна за теє. Волію бути законною жоною у гайдука, аніж покинутою коханкою у рицаря, хоч той, що мене звів, сам і не рицар. Отак воно діялось-говорилось, і все скінчилось тим, що Тосілоса взято під ключ, поки з'ясується, чим кінчиться його метаморфоза; Дон Кі-хота оголошено переможцем, але більшість глядачів була страшенно невдоволена - не побачили (а сподівалися ж!), як два грізні супротивники посічуть один одного на капусту, так як ото шелегейдики вуличні журяться, буває, що стратенця не повісять, бо його помилували позивач або суд. Люди порозходились, дук і Дон Кіхот повернулися до замку, Тосілоса заперли; донья Родрігес і дочка її раділи; так чи інакше, тим кінчиться справа, що весілля справиться, того ж самого сподівався й Тосілос. РОЗДІЛ LVII, де оповідається про те, як Дон Кіхот попрощався з дуком і що йому трапилось із розумною та свавільною Альтісідорою, панною при дукині Давно вже почав Дон Кіхот про те думати, що час йому й пора з тим бездіяльним життям покінчити, яке він тут у замку провадив; уявлялось йому, що се він великий гріх робить, сиднем сидячи і нічого не роблячи серед нескінченних бенкетів та втіх, якими пришановувало його се панство як мандрованого рицаря - доведеться, мабуть, перед Богом за те сидіння та за те безділля суворий відповіт держати; отож попрохав він якось у дука з дукинею, щоб вони дозволили йому вже од'їхати. Панство уволило його волю, хоть і тяжко їм було, казали, з ним розставатися. Дукиня передала Санчові листи від жінки; він над ними заплакав і сказав - Хто б гадав, що ті великі сподівання, які голубила в серці жінка моя Тереза Панса, дізнавшись про моє губернаторство, скінчаться тим, що я знов повернусь на службу до хазяїна мого Дон Кіхота з його злиденними пригодами Але то таки мені втіха, що Тереза моя по-людськи повелась, послала, бач, дукені жолудів, а якби була не послала, досадно мені було б, що вона така невдячна. І ще те мене втішає, що се й хаба-рем не назвеш, бо я ж уже мав посаду, коли вона ті жолуді посилала; а воно ж, звісно, годиться, коли тобі добро зроблять, хоть якою абищицею оддяч. Я і на посаду йшов, і з посади йду яко наг, яко благ, то й можу з чистим сумлінням (а то ж річ не мала!) сказати «Голим народився, голим і вмирати ні зиску, ні втрати». Отак говорив собі на думці Санчо в день від'їзду, а Дон Кіхот, попрощавшись увечері з дуком та дукинею, стояв уже рано-вранці в повнім обладунку на замковому майдані. З галерей дивились на нього всі зам-чани, вийшли й господарі замку. Санчо сидів на свойому Сірому з саквами, багулом та з дорожнім припасом; він був дуже задоволений, бо дуків дворецький, той, що приставляв Трифалдисту, дав йому на дорогу калитку, а в ній двісті золотих талярів, про що Дон Кіхот ще не знав. [594] От дивляться всі на них, аж ось із-поміж двірських дам та панночок озвалась розумна та свавільна Альтісідора жалібними словами Стримай повід, не спіши, Стривай, лицарю сталевий, Не коли крутих боків Норовистому коневі! Не од ницої гадюки Ти тікаєш, безсердечний, А од ярочки малої, Недорослої овечки... Ти зневажив ґречну панну, Насміявся підло з неї, А вона ж - найкраща німфа При Діані та Венері. Бірене лютий, зраднику Енею, Ти не минеш, розбійнику, бенері! Ти украв, запазурив Серце щиреє у мене, Що для тебе тільки билось, Беззахисне і шалене. Ти украв ще й три чепці І підв'язочки зелені, Що скрашали мої ніжки, Мов із мармуру різьблені. Ти украв у мене, лотре, Триста сот зітхань огненних, Що спалили б триста Трой Своїм палом невтоленним... Бірене лютий, зраднику Енею, Ти не минеш, розбійнику, бенері! Хай у твого Санча серце Сталлю стане чи бронею Він тоді не відчарує Зроду-віку Дульсінеї. Хай невинна постраждає За гріхи свої мерзенні Часто праведні за грішних Терплять муки в світі земнім. Хай усі твої пригоди У знегоди Бог оберне, Твою вірність - у непомин, Все життя - у сон химерний! Бірене лютий, зраднику Енею, Ти не минеш, розбійнику, бенері! Хай тебе за пройду мають Од Севільї до Марчени, Од Гранади аж до Лохи, Од Тулузи до Марселя. [595] Коли сядеш грати в карти, В сто одно а чи в пікета, Щоб ти туза не побачив, Самі шохи та валети! Будеш різать мозолі - Кров хай виступить джерельна, А як зуби рвати будеш, Хай стирчать пеньки черенні. Бірене лютий, зраднику Енею, Ти не минеш, розбійнику, бенері! Поки зажурена Альтісідрра виливала отак свої жалі, Дон Кіхот дивився на неї, і словом не озиваючись; тоді обернувся до Санча і сказав - Заклинаю тебе спасінням предків твоїх, Санчо мій, скажи мені щиру правду чи не маєш ти часом тих трьох чепців і тих підв'язок, що про них говорить ся закохана панна На те Санчо відповів - Чепці справді в мене, а от підв'язки мені й не снились. Дукиня була вкрай вражена з Альтісідориної витівки хоть і знала вона, що то дівчина сміла, жартівлива і свавільна, але ж не гадала, що дійде вона аж до подібних екстраваганцій; здивування її було тим більшим, що про сей жарт її не попереджено. А дук вирішив той жарт підхопити. - Негоже, пане рицарю,- сказав він,- що, діставши в замку моєму таке гостинне прийняття, яке вам було уготоване, ви насмілились забрати з собою принаймні три чепці і ще дещо, а саме підв'язки двірської моєї панни то ознака злого умислу, вчинок, що не відповідає вашій славі. Отож верніть її підв'язки, в противному разі я вас викликаю на смертний бій, не боячися, що лихі чорнокнижники змінять і перетворять мій образ, як то вони вчинили з моїм гайдуком Тосілосом, що став з вами на герць. - Не приведи Господи,- відповів Дон Кіхот,- щоб я добув меча на вашу пресвітлу персону, від якої прийняв стільки милостей. Чепці я верну, бо Санчо каже, що вони в нього, а от підв'язки - неможливо, бо ні Санчо, ні я сам їх ніколи не мав хай же ваша панна понишпорить по своїх закапелках, то певно їх найде. Я, ваша вельможність, злодієм зроду не був і не буду поки віку, як Бог мене не покине. Та панна говорить так (сама ж признається) з закохання, в чому я аніже не винен; отож нема мені чого просити пробачення ані в неї, ані в вашої вельможності, котру я благаю мати про мене ліпшу думку і знову дати мені дозвіл верстати далі путь-дорогу. - Пошли ж вам, Боже, щасливу дорогу,- озвалась дукиня,- і щоб до нас доходили тільки добрі вісті про ваші вичини. їдьте вже собі з Богом, бо що довше ви тут затримуєтесь, то дужче розпаляєте полум'я в грудях у панянок, які на вас дивляться; мою ж прибічницю я так покараю, що відхочеться їй не то словом, а й поглядом щось непристойного вчинити. - Одно ще тільки слівце і все, о доблесний Дон Кіхоте! - сказала тоді Альтісідора.- Прошу пробачення за те, що звинуватила вас у крадіжці підв'язок, бо, клянусь Богом і душею моєю, вони в мене на ногах [596] вклепалась я так, як той чоловік, що шукав десь свого осла, сидячи на ньому верхи. - А що, не я казав - промовив Санчо.- Не такий я єсть чоловік, щоб крадене ховати. Якби хотів красти, то таких нагод було в мене на губернаторстві, ого-го! Дон Кіхот уклонився низенько дукові з дукинею і всім присутнім, завернув Росинанта і рушив із замку - за ним, звичайно, і Санчо на Сірому - на сарагоський шлях. РОЗДІЛ LVIII, де оповідається, скільки пригод навалилось на Дон Кіхота - тільки встигай! Як опинився Дон Кіхот у чистому полі на волі, здихавшись Альті-сідориного лицяння, зразу відчув себе у своїй стихії, знов уступив у нього високий дух рицарювання. Він обернувся до Санча і сказав - Вольність, щоб ти, Санчо, знав, то один з найдорогоцінніших дарів, що небеса послали людям; не зрівняються із нею ніякі скарби, заховані в землі чи скриті на дні морському; за вольність, як і за честь, можна й треба життям своїм важити і навпаки неволя то найбільше лихо, що може приключитися людям. Се я тим тобі, Санчо, кажу, що ти сам здоров бачив тії розкоші, тую гойність, що мали ми в тому замку, що оце покинули; але на сутих отих бенкетах з напоями-холодощами почував я себе ніби загнаним у голоднечу, бо все те смакувало мені не так вільно, як смакувало б, коли воно було моє. Свідомість того, що ти повинен відплатити за вчинені тобі милості та благодії, зв'язує душу, не дає їй вільного ходу. Щасливий той, кому небо послало шматок хліба і хто за те не винен дяки нікому, опріч самого Бога! - Що ви, пане, не кажіть,- упав у річ Санчо,- а ми все-таки маємо бути вдячні за двісті золотих талярів, що дав мені дуків дворецький у калитці я ношу її на серці як помічний пластир про всякий случай, бо не завжди нам траплятимуться замки, де нас добре пригощатимуть будуть, може, й корчми, де нас частуватимуть киями. Отак, розмовляючи про те та про се, їхали собі рицар із зброєношею, коли, уїхавши добру милю, побачили на зеленому лужку чоловік дванадцятеро вбраних по-сільському людей, що, посідавши на своїх свитах, споживали підобідок. Коло них видніли білі полотняні покривала, нап'яті чи накинуті на якісь предмети. Дон Кіхот під'їхав до тих їдунів і, привітавшися звичайненько, спитав, що там у них під тими покривалами. Один із них відповів - Під сими покривалами, пане, скриті образи, роблені горорізьбою на вівтар у нашій сільській церкві; ми їх накриваємо, щоб краса не ушкодилась, і носим на плечах, щоб вони не побились. - Коли ваша ласка,- сказав Дон Кіхот,- я хтів би на них подивитись; як ви так бережно коло них ходите, то мають бути прегарні образи. - А ви ж думали як - відповів інший селянин.- Нехай сама ціна [597] скаже нема тут образа, що коштував би менше, як п'ятдесят дукатіви Зараз ваша милость сама в тому пересвідчиться, побачивши їх живо-видячки на власні очі. Тоді одірвався від їжі, встав і зняв покривало з першої різьби. То був; святий Юр верхи на коні; він люто, як то звичайно малюється, вгородив копіє в пащу змієві, що звивався в нього під ногами. Ввесь образ жахтів, як то кажуть, золотом. Подивившись на нього, Дон Кіхот сказав - Сей мандрований рицар був один із найкращих з-поміж воїнства небесного; звали його святим Юром. Був, окрім того, захисником дівиць. Анумо, гляньмо на другий. Селянин відслонив другий образ то був святий Мартин, також верхи, що ділився своїм плащем із убогим. Скоро побачив його Дон Кіхот, одразу сказав - Сей теж був із християнських рицарів; думаю, що був він не стільки одважний, скільки щедровитий он бачиш, Санчо, ділиться плащем із убогим, половину йому дає; мабуть, діло було зимою, бо якби то було влітку, він оддав би цілого плаща, такий був нищолюбивий. - Мабуть, що ні,- зауважив Санчо.- Так, надісь, робив, як тої приказки оддай нищим, а собі ні з чим; людям дай, та й про себе дбай; даруй, та не роздаровуй. Засміявся Дон Кіхот і попросив одгорнути наступне покривало, з-під якого відкрився образ всегишпанського патрона він сидів верхи на коні з окривавленим мечем у руці, тиснув маврів і йшов потоптом по їхніх головах; побачивши теє, Дон Кіхот сказав - Отсей рицар теж із христолюбивого воїнства звати його святий Яків або ж Сантьяго Мавробієць. Се один з найславніших святих і рицарів, що був колись на землі, а тепер на небі. Далі розкрито ще один образ святий Павло падає з коня - ну, і все те, що малюється при зображенні його навернення. І таке те все було живе, що глядачам здавалось, ніби Христос говорить до нього, а Павло відповідає. - Цей,- сказав Дон Кіхот,- був колись найгіршим ворогом церкви Господа Бога нашого, а відтоді й повік-віку найпершим її оборонцем; за життя був мандрованим рицарем, по смерті став святим; був невтомним трудівником на Господньому винограднику, просвітителем поган; за школу йому правили небеса, а за навчителя і наставника сам Ісус Христос. Більш образів не було; Дон Кіхот велів знову їх понакривати і сказав носіям - За добру призвістку маю я, браття, те, що тут ось побачив, бо ті святі рицарі коло того самого діла, що й я, ходили, тобто коло воювання; різниця поміж ними і мною та, що вони, святі, воювали по-Божому, а я, грішний, воюю по-людському. Вони добулись неба, а я й досі не знаю, чого добудусь силою моїх трудів; та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди, то моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, аніж дотепер. - Ваше слово та Богові в уші, а лихому поза уші,- сказав при цій нагоді Санчо. Люди дивували і поставі Дон Кіхотовій, і речам його; вони і в поло- [598] вину не розуміли того, що він їм хотів сказати. Докінчили свою трапезу, завдали собі на плечі образи і, попрощавшися з Дон Кіхотом, пішли своєю дорогою. Санчо стояв і ніби вперше побачив свого пана, дивувався - чого тільки той чоловік не знає! Здавалось, не було такої історії, такої події в світі, якої б він не знав на зубок від дошки до дошки. Тоді звернувся до нього - їй-право, пане-добродію, якщо те, що нам оце трапилось, можна назвати пригодою, то вона найкраща і наймиліша з усіх, що нам за всі наші мандри лучилася ані тобі страхів яких, ані батогів, ані за меча не треба було хапатись, ані землі своїми тілами міряти, ані голодом сидіти. Будь благословен Бог, що дав мені на власні очі такеє уздріти! - Золоті в тебе, Санчо, уста,- сказав Дон Кіхот,- але вважай на те, що час на час не приходиться, і не все воно однаково буває; а те, що простацтво називає звичайно призвісткою, коли воно не грунтується на якійсь природній причині, здоровий розум каже нам вважати за щасливий випадок і відповідно судити про нього. Встане раненько такий собі забобонець, вийде з дому і спіткає ченця закону благословенного святого Франціска, зразу повертає голоблі, мов то гриф-птиця якась, і шусть ізнов додому. Розсиплеться у якогось іншого марновірця сіль по столу - і враз його всього холодом обсипле, немовбито природа зобов'язана подавати сигнал грядущої біди такими-от дрібними прикметами. Розумний чоловік, а паче християнин, не повинен до таких марниць доскіпуватись, щоб пізнати волю небес. Сціпіон висаджується в Африці, скік на берег, підсковзнувся і впав; вояки його мають те за лиху прикмету, а він держиться руками за землю й каже «Тепер ти, Африко, од мене не втечеш держу тебе в руках!» Отож, Санчо, для мене це просто щасливий випадок, що я з тими образами спіткався. - Так і я гадаю,- зауважив Санчо.- Але скажіть мені, ваша милость, спасибі вам, чого це гишпанці, ідучи в бій, звертаються до того святого Якова-Мавробійця «Сантьяго! Зімкнись, Гишпаніє!» Чи то Гишпанія стоїть розімкнена і її треба замкнути, чи що воно за оказія така - Ти, Санчо, з простаків простак,- сказав Дон Кіхот.- Знай же, що сього великого рицаря червоного хреста дав Бог Гишпанії за патрона і затулу, особливо в запеклій боротьбі, що вели гишпанці з маврами, тим-то вони і взивають до нього як до свого оборонця у всіх боях, як ідуть у наступ; не раз у таких баталіях вони й бачили його живовидячки на власні очі, як він розбивав агарянські лави, сік, рубав і топтав невірних. Я міг би навести тобі безліч тому прикладів, про які оповідають правдомовні гишпанські літописи. Тут Санчо почав з іншої бочки, сказавши своєму хазяїну - Дивно мені, пане, яка то зухвала та Альтісідора, панна при дуке-ні мабуть, добряче-таки поранив її і вразив отой, що Амуром звати; то, кажуть, такий сліпчук, що хоть сам темний чи сказати б невидющий, а як наміриться на яке серце, хоть би й манесеньке, то тут же і влучить у нього, прошиває наскрізь своїми стрілами. А ще й таке я чув коли дівчина вдасться соромлива та обачна, то стріли тії любовні об неї [599] ламляться чи тупляться, а в тії Альтісідори вони не тупляться, а ще либонь і гострішають. - Май на увазі, Санчо,- повчав Дон Кіхот,- що любов у ділах своїх ваги не має і розумом геть нехтує тут вона подібна до смерті, що вдаряє і на високі королівські замки, і на вбогі пастуші хижки; коли вже оволодіє цілком якою душею, то передусім позбавляє її страху і страму. Тим же й Альтісідора так безстрашно й безсоромно виявила свої жадання, що викликало в мене в грудях більше досади, аніж спочуття. - Несвітська жорстокість! Нечуване гордування! - вигукнув Санчо.- Як на мене, то я б уже не встояв і піддався б їй, аби хоч слівце про кохання мені зронила... Дей же його кату, мати отаке маймурове серце, отаку бронзову нутробу, отаку кам'яну душу! Але я так і не розумію, що могла побачити тая панна в вашій милості, щоб отак причаруватись і підкоритись де та врода пишна, той блиск юнацький, тая любість, теє личко, де все те разом чи хоть би й поодинці, щоб їй отак закохатись Бо, ніде правди діти, частенько я дивлюсь на вашу милость, від пучок на ногах і до останньої волосини на голові, і бачу тільки таке, що радше може когось нажахати, аніж закохати; чув я од людей, що найперше й найдужче закохуються саме в красу, а як у вас її нема, то чого ж тоді вона, бідолашка, у вас залюбилась - Уважай, Санчо,- відповів Дон Кіхот,- що є два види краси краса душевна і краса тілесна. Гору бере краса душевна, що виявляється у розумі, честивості, гойності, гарному вихованню й гарному поводженню; усі ці прикмети можуть бути притаманні й чоловікові негарному на вроду, і коли око впаде саме на цю красу, а не на тілесну, то буває, що вродиться любов палка й бурхлива. Я, Санчо, знаю, що на вроду не гарний, але ж відомо мені й те, що я не бридкий. Якщо чоловік має вказані мною прикмети і сам собою не потвора, його можна щиро любити. Отак гомонячи-розмовляючи, в'їхали вони в ліс, що стояв осторонь дороги, і тут Дон Кіхот заплутався знеобачки в якісь зелені сіті, що були напнуті від дерева до дерева; не мігши доміркуватись, що воно таке, він обізвався до Санча - Здається, Санчо, оця пригода з сітьми буде найдивовижніша з усіх, які тільки можна уявити. От щоб я вмер, то мої переслідувачі чарівники хочуть заплутати мене в них і забарити мене в дорозі, ніби пом-щаючись за мою суворість супроти Альтісідори! Але я чиню їм відомо, що навіть якби ці сітки не з ниток були, а найтвердіших діамантів, навіть якби вони були міцніші за ретязі, якими ревнивий ковальський бог скував Венеру й Марса, я їх усе одно розірву, так ніби вони були з баговиння чи з прядива. Хотів уже рушити і геть усе порозривати, коли се з гущини дерев де взялися дві гарнюсінькі пастушки, власне кажучи, двоє по-пастушому вбраних дівчат, тільки що сардаки на них були з тонкого'оксамиту, а рясні спідниці зі щирого златоглаву; на плечі їм спадало розпущене волосся, що золоттям своїм могло позмагатися із сонячним промінням, а на головах були вінки, плетені з зеленої лаврини та червоного амаранту. Років їм було, дивитись, не менше п'ятнадцяти і не більше вісімнадцяти. На сей вид Санчо аж отетерів, Дон Кіхот зачудувався, навіть-сонце [600] спинило свою ходу, щоб на дівчат полюбувати. Всі четверо мовчали, мов заворожені; нарешті одна з пастушок обізвалась до Дон Кіхота - Пане рицарю, придержте ходи і не рвіть сих сіток вони розставлені тут не про вашу шкоду, а про нашу забаву; знаю, що хочете спитати нас, про що їх розставлено і хто ми єсть такі, то розкажу вам коротенько. В одному селі, що лежить звідсіля за дві милі і де живе чимало значних і багатих людей, врадило кілька друзів та родичів податися сюди разом із жінками й дітьми своїми, з сусідами, друзями та знайомцями, щоб у сій містині, найлюбішій на всю околицю, добре повеселитися, утворивши разом нібито нову пастушу Аркадію - тим-то всі хлопці в нас за пастухів, а всі дівчата за пастушок убрані. Ми розучили аж дві еклоги, одну - славетного поета Гарсіласа, а другу - знаменитого Камоенса, на рідній йому португальській мові; правда, ми їх не встигли ще виставити. Прибули ми сюди вчора, порозпинали так звані польові намети на березі повноводого ручая, що зрошує навколишні луги; вчора ж увечері порозставляли отут під деревами сітки, щоб заманити в них дурненьких пташок сполохані нашим галасом, вони якраз і попадуться. Якщо вам, пане, любо нашим гостем бути, то приймемо вас ласкаво й призвоїто - сьогодні-бо в се місце немає доступу всяким жа-лям та печалям. Сеє сказавши, замовкла. Дон Кіхот відповів їй на те - Запевне, прегарна панно, Актеон не так здивувався і вразився, побачивши зненацька Діану-купальницю, як зачудувався я, узрівши вашу урочу красу. Я похваляю ваш намір улаштувати таку гулянку, а за ваші ласкаві запросини дякую; як можу вам чим служити - наказуйте й будьте певні в моєму послуху, бо повинність моя якраз у тому й полягає, щоб проявляти вдяку і благодію всякого роду людям, а найпаче таким, як ви, знакомитим персонам. І якби оці сітки, що займають невеликий, бачиться, простір, оповили були ввесь земний круг, я став би шукати нових світів, аби обійти їх не ушкодивши; щоб же ви більшої по-йняги віри отсій моїй гіперболі, знайте, що се вам обіцяє не хто інший, як сам Дон Кіхот з Ламанчі, якщо тільки се ймення дійшло вже до вашого слуху. - Ой, подружечко моя солоденька! - гукнула тоді друга пастушка.- Яке ж то велике щастя нам спіткалось! Бачиш, хто тут перед нами стоїть Тож знай, що се найхоробріший, найзакоханіший і найгречні-ший лицар, який тільки є на світі, якщо нас не дурить і не оманює історія його діянь - я ту книжку читала. Ладна йти в заклад, що отсей добрий чоловік при ньому такий собі Санчо Панса, його джура, незрівнянний ні з ким жартун і штукар. - Істинно так,- одказав Санчо,- я справді той джура і штукар, про якого ваша милость говоре, а сей пан - мій хазяїн, отой самий у книжках оповіщений і обісторений Дон Кіхот з Ламанчі. - Ой! - вигукнула перша дівчина.- Благаймо, товаришко, щоб він тут зостався, наші батьки й брати велико його вподобають... Я теж чула про його доблесть і його людяність, про яку ти оце казала; а ще кажуть, що він найвірніший і найстійкіший закоханець з усіх, що є на світі, а дама його то якась Дульсінея Тобоська, якій у всій Гишпанії належить пальма краси. [601] - І то слушно,- сказав Дон Кіхот,- бо в тому не має сумніву навіть ваша незрівнянна врода. Не трудіться, сеньйори, затримувати мене, бо виразні приписи покликання мого не дозволяють мені відпочивати ні в якому місці. Тут до них чотирьох підійшов брат однієї з пастушок, одягнений теж по-пастушому, так само багато й пишно, як дівчата; вони йому оповіли, що той чоловік, з яким вони стояли, то преславний лицар Дон Кіхот з Ламанчі, а другий - його зброєноша Санчо; він про них уже чув, бо теж читав його історію. Бравий пастух запропонував Дон Кіхото-ві свої послуги і вмовив-таки його піти до їхніх наметів. Тим часом загаласувала птахоловна облава, і сила розмаїтих пташок, тікаючи від тої небезпеки, попали в розставлені сітки, обманені їхнім зеленим кольором. Скоро в тому місці зібралось чоловіка з тридцять людей, перебраних по-чудернацькому в пастухів та пастушок усім зразу ж розказали про Дон Кіхота і джуру його, і всі були втішені непомалу, бо знали їх із книжної повісті. Всі гуртом подались до наметів, де вже стояли чисто застелені столи, гойно заставлені преріжними потравами. Дон Кіхота посадили на почесному місці, мовби на покуті; всі дивились на нього і з нього дивувались. Як учта скінчилась, Дон Кіхот підвів голос і почав промовляти з великою гідністю - З найтяжчих гріхів, що вчиняють люди, дехто на перше місце ставить гординю; я ж гадаю, що найбільший гріх - невдячність, і не дурно кажуть, що пекло переповнене невдячниками. Сього гріха я сахався по змозі все своє життя, відколи себе зазнаю. Як не можу відплатити за зроблене мені добре діло рівним добром, плачу натомість доброю хіттю, а коли сього не досить, я тую благодію оголошую прилюдно той, хто так чинить, відплатив би й ділом, якби тільки приміг. Здебільшого ті, що благодіяння приймають, стоять нижче за тих, що їх уділяють; понад усіма ж стоїть Бог, найщедріший давець, і жодні людські дари не можуть дорівняти Божим - віддаль тут безконечна, та сю нездоль-ність і сю неспромогу до певної міри можна надолужити вдячністю. Так і тут я вельми вдячний за ласку, що ви мені вчинили, але, не можучи віддячитись тією самою мірою, обмежусь тим незначним, що маю, що притаманно моє стану посеред сарагоського битого шляху, стоятиму два дні без перерви і буду обстоювати, що немає в світі вродливіших і люб'язніших панянок, як оці перебрані тут за пастушок, крім одної тільки незрівнянної Дульсінеї Тобоської, єдиної володарки моїх дум - не у гнів кажучи присутнім тут послухачам і послухачкам. Тут Санчо, який увесь час пильно прислухався до панової мови, не витримав і загукав - Чи то можлива річ, щоб на світі знайшовся чоловік, який насмілився б назвати мого пана божевільним От ви скажіть мені, панове вівчарство де, в якому селі є священик, хоч би який мудрий га вчений, щоб зміг говорити отак, як оце мій пан, де той мандрований лицар, хоч би який славний та хоробрий, щоб кинув такий виклик, як оце мій пан Дон Кіхот аж побагровів з досади і сказав Санчові - Чи то можлива річ, Санчо, щоб на світі знайшовся чоловік, який би не сказав, що ти - заплішений дурень, дурником підшитий і ще [602] й якимсь там хитриком та шкодником підбитий Чого ти лізеш не в своє діло, чого допевняєшся, чи я розумний, чи намаханий Мовчи, ні слова, іди ото сідлай Росинанта, якщо розсідланий, зараз їдемо робити те, що я сказав; моя справа справедлива, а хто важиться піти навсупірт, вважай, уже переможені. Устав зі свого місця сердито і порвисто; всі присутні не знали вже, що про нього й думати - чи то чоловік при розумі, чи шаленець. Почали його вмовляти, щоб одстав од свого заміру, бо вони вже, мовляв, переконані в його добрій волі і вдячності і не потребують дальших доказів його доблесті вистачить і тих, що описані в історії його діянь. Та Дон Кіхот на теє не вважав, сів на Росинанта і, нахопивши щита та взявши в руку списа, попрямував на битий шлях, що проходив неподалік зеленого лугу. За ним подався й Санчо на Сірому, а слідом і вся пастуша ватага - подивитись, чим-то скінчиться той зухвалий і небувалий виклик. Отож, кажу, став Дон Кіхот посеред шляху і потряс повітря такими словами - Гей ви, перехожі й переїжджі рицарі й зброєноші, піші й комонні, всі, що йдете чи їдете сим шляхом або ітимете чи їхатимете два наступні дні! Знайте тут стоїть мандрований рицар Дон Кіхот з Ламанчі і стверджує, що німфи, які живуть у сих лугах та гаях, переважають своєю вродою і ґречністю всіх красунь світу, окрім володарки душі моєї Дульсінеї Тобоської. Хто ж наважиться стверджувати протилежне - виходь, я жду! Повторив ці слова ще двічі, та охочих щось не озивалось. Але фортуна, що верховодить нами по своїй уподобі, так розпорядилась, що невдовзі по тому на шляху показалась купа вершників (декотрі з них мали в руках списи), що перла облавою вперед. Ті, що йшли за Дон Кіхо-том, навіть не роздивившись гаразд, що воно таке, уступились далі від шляху, щоб не напитати собі часом якої напасті. Один тільки Дон Кіхот стояв безстрашно на місці, а Санчо Панса тулився за крижами у Росинанта. Купа списників наблизилась, передній загукав на Дон Кіхота - Геть з дороги, дияволенний сину, бо наші бики потопчуть тебе на гамуз! - Ге, бидло! - відкрикнув Дон Кіхот.- Не родились іще такі бики, хоч би й на берегах Харами кохані, які б мене налякали! Признавайте, гультяйство, всі гуртом, що все мною оголошене - то правда, а ні, то ставайте до бою. Не встиг гуртоправ йому одказати, не встиг Дон Кіхот (хоть би й хотів) звернути з дороги, як ті ярі бугаї та сумирні воли і ті погоничі, що гнали їх у місто, де завтра мали відбутись бичі бої, пішли потоптом по рицарю й джурі, по Росинанту й по Сірому, поваливши їх додолу. Санчо лежав увесь потовчений, Дон Кіхот ошелешений, Сірий розбитий, та й Росинант лиха набрався. Зрештою, всі вони попідводились; Дон Кіхот, спотикаючись та падаючи, погнався за чередою і кричав що було сили - Стривайте, зупиніться, бестії трикляті! Один-однісінький рицар тут вас чекає, він не належить до тих, що то кажуть «Коли ворог утікає, став йому срібні мости!» Та вершники не спинились, їм було спішно, а на рицареві погрози во- [603] ни зважали, як на торішні хмари. Стомлений Дон Кіхот присів при дорозі, сердитий, що так і не помстився, і чекав, поки надійде Санчо та Росинант із Сірим. Нарешті вони прийшли, рицар із джурою посідали верхи і, навіть не обернувшись, щоб попрощатися з тією уявною чи вдаваною Аркадією, верстали далі свою путь, як непишні. РОЗДІЛ LIX, де оповідається незвичайна придибашка або, коли хочете, й пригода, що приключилась Дон Кіхотові Од пилу і втоми, що насіли на Дон Кіхота й Санча, від того бичого шанування освіжила їх гожа та чиста криниця серед тінявого гаю, над якою посідали наші здорожені пан і слуга, пустивши Сірого з Росинан-том пус і опаш, без оброті й вуздечки. Санчо сягнув рукою до сховищ своїх саков і добув відти те, що називав звичайно поживління; прополоскав собі в роті, а Дон Кіхот умився, і від тої води-прохолоди обом їм стало легше дихати. Та Дон Кіхотові з великої досади їжа не йшла на думку, а Санчо з самої увічливості не важився доторкнутись до їди, що перед ним стояла, ждав, поки пан не розговіється; але бачивши, що той поринув у мрії і не гадає піднести хліба-собі до рота, розтулив свого (не для того, аби що сказати, ні!) і, переступивши добрий звичай, заходився пакувати собі в кендюх хліб і сир, що мав перед собою. - їж, їж, друже Санчо! - обізвався Дон Кіхот.- Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих... Я, Санчо, на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти - щоб умерти ївши. Правду кажу тобі, подумай сам описаний в історіях, прославлений у боях, призвоїтий у всіх учинках, шанований володарями, обожуваний дівицями, сподіваючись нарешті пальм, тріумфів і вінців, заслужених і виборених моїми доблесними подвигами,- сьогодні вранці до того дожився, що потоптано мене, понівечено і збагнічено ратицями брудних нечистих товаряк! Ця гадка тупить мені зуби, зводить щелепи, обезвладнює руки і відіймає будь-яку охоту до їди помру я, мабуть, отут із голоду, а то з усіх смертей найлютіша. - Виходить,- сказав Санчо, не перестаючи живенько жувати,- ваша милость не похваляє тої приказки, що каже «Коли смерти не од-перти, хай умру нажертий». А от я не думаю збавляти собі віку - буду так, як ото швець-тягнишкіра доти зубами шкіру розтягує, доки не витягне скільки йому треба,- буду, кажу, тягнути своє життя їдінням, доки Бог мені віку призначив. Дозвольте вам, пане, сказати, що нема більшої дурниці, як ото так, як ваша милость, у відчай удаватись. Ось послухайте мене поїжте та ляжте поспіть на цих подушках зелених, на цій траві-мураві, а прокинетесь, то побачите, що світ вам угору піднявся. Здалось Дон Кіхотові, що Санчо міркує тут скорше по-філософ-ськи, аніж по-дурнечи, послухався його і сказав - Якби ти, Санчо, зробив зараз для мене те, про що я попрошу, моя [604] полегша була б певніша, а журба моя не така тяжка поки я спатиму, послухавши твоєї ради, ти собі відійди трохи оподаль і, заголившися, вліпи собі Росинантовим повіддям ударів три або й чотири сотні в рахунок тих трьох із чимось тисяч, що маєш завдавати собі для відчаруван-ня Дульсінеї; бо то ж не малий жаль, що бідолашна сеньйора й досі зачарована через твою оспалість і недбальство. - Шкода мови,- одказав Санчо.- Поспімо поки що обидва, а там - дасть Бог час, дасть і раду. Знаєте, пане, то річ жорстока, щоб чоловік катував сам себе з холодною кров'ю, та як ще ті удари падатимуть на тіло замліле і зголоджене; нехай уже пані моя Дульсінея потерпить трохи, а тоді, коли менше за все сподіватиметься, я зашмагаю себе на решето; будеш жити - не помреш, кажуть люди, а я таки житиму і спевню те, що обіцяв. Дон Кіхот йому подякував, попоїв трохи, а Санчо од пуза, і обидва полягали спати, попустивши двох нерозлучних друзів і товаришів, Ро-синанта й Сірого, пустопаш по буйних травах, якими тая лука була вкрита. Прокинулись - було вже нерано; посідали верхи і швидко рушили в дорогу, щоб поспіти до заїзду, що був звідти десь за милю. Кажу заїзду, бо цього разу назвав його так і Дон Кіхот супроти свого звичаю називати всі заїзди та корчми замками. От доїхали вони до того заїзду і спитали в господаря, чи знайдеться їм де переночувати. Сказано їм, що знайдеться, і то з такими вигодами і з таким достатком, що в твоїй Сарагосі. Зсівши з осла, Санчо заніс сакви свої в кімнату, ключ од якої дав йому господар, а потім одвів Ро-синанта з Сірим до стайні, підсипав їм оброку і пішов чекати дальших наказів од Дон Кіхота, що сидів уже на кам'яній лаві; слава Богу, думав, що пан цього разу не взяв заїзду за замок. Настав час вечері, і вони пішли до своєї кімнати. Санчо спитав у господаря, що в нього є на вечерю, а той одповів, що є все до любої вподоби, нехай замовляє, що-хотя чи то птахи небеснії, чи дробина земная, чи риба морськая - всього в сій корчмі здобіль. - Стільки нам не треба,- сказав Санчо.- Досить буде з нас двох смажених півнят, бо мій пан дуже делікатні і їдять мало, та і з мене же-ретій не який. Корчмар одказав, що курчат нема - шуліки розхапали. - Ну, тоді, пане господарю, веліть нам засмажити курку, щоб тільки мняка була,- попросив Санчо. - Курку, кажете - перепитав корчмар.- Гай-гай, я оце тільки вчора оддав у город на продаж аж п'ятдесятеро курей, от їй же Богу; а крім курей, проси вашець що завгодно. - Тоді, може, знайдеться телятинка або хоч козятинка - спитав Санчо. - Зараз нема, була, та вийшла вся,- одказав корчмар.- На тім тижні буде до сталої мами. - Ото мені лихо то нема, то вийшло! - вигукнув Санчо.- Може ж, ви хоть сала та яєць до сталої мами маєте - Жартун із вас, дорогий гостю! - мовив корчмар.- Т'адже я сказав, що курей нема, то де ж візьмуться яйця Надумайте собі іншу яку лагоминку і годі вже про те птиче молоко. [605] - Та кінчаймо вже, будь воно неладне! - розсердився Санчо.- Н« крутіть, пане господарю, а кажіть прямо, що у вас є Тоді корчмар - Як сказать вам по щирій правді, маю пару волячих клишок, схожих на пару телячих ніжок, або телячих ніжок, схожих на волячих клишок, гарненько зварених ще й з приправою - з бобом, із цибулькою із сальцем. Оце лежать там і гукають «їжте нас, їжте нас!» - Я їх беру,- сказав Санчо,- нікому їх не давайте, я добре заплачу, бо нічого смачнішого не знаю, а чи то клишки, чи ніжки, мені байде. - Не 'ддам їх нікому,- запевнив корчмар,- бо інші мої гості то такі знакомиті люди, що возять із собою власних кухаря і ключника з усім припасом. - Знакомиті, кажете - перепитав Санчо.- А вже ж нема людей, знакомитіших за мого пана, тільки що закон його діла не велить йому возити з собою того припасу, ані тих пуздерків із пляшками; ми собі розташовуємось десь на лузі та й покріпляємось горішками лісковими чи дереновими ягідьми. Така була розмова у Санча з корчмарем, і він вирішив на цьому й кінчити, хоч господар хотів іще допитатись, що ж то за діло таке у його пана. От настав уже й час вечері; Дон Кіхот пішов до своєї кімнати, корчмар приніс замовлену потраву і сам присів, щоб повечеряти на дурничку. Аж тут із сусідньої кімнати, відокремленої лише тоненькою перегородкою, Дон Кіхот почув такі слова - Прошу вас дуже, сеньйоре дон Херонімо, поки нам подадуть вечерю, почитаймо ще один розділ із другої частини «Дон Кіхота з Ламанчі». Скоро Дон Кіхот зачув своє ім'я, зараз устав на рівні й почав пильно дослухатись до тої розмови. Чоловік, названий доном Херонімом, відповів - Чого се вашій милості, сеньйоре дон Хуане, захотілось читати отих дурниць Адже той, хто читав першу частину історії Дон Кіхота, не відчує жодного смаку від цієї другої. - А все ж таки варто прочитати і її,- заперечив дон Хуан,- бо немає такої поганої книги, в якій не знайшлось би чогось і доброго. Мені в сій книжці найбільше те не подобається, що Дон Кіхот відкинувся вже од Дульсінеї Тобоської. Почувши теє, Дон Кіхот, угніваний і обурений непомалу, підніс голос і сказав ¦- Усякому, хто скаже, що Дон Кіхот з Ламанчі забув чи може забути Дульсінею Тобоську, я доведу мечем проти меча, що він розминувся з правдою, бо незрівнянна Дульсіноя Тобоська не може бути забутою, а Дон Кіхот не здатен до забуття його девіз - вірність, його заповідь - хоронити тую вірність вільно й щиро, без будь-якого насильства над собою. - Хто се там до нас озивається - почулося з сусідньої кімнати. - А хто ж, як не сам Дон Кіхот з Ламанчі,- одказував Санчо.- Він справдить те, що сказав, і те, що коли скаже добрий платій закладу не боїться. [606] Ледве Санчо промовив сі слова, двері одчинились і до кімнати ввійшло двоє, з виду знати, шляхтичів; один із них, оповивши руками рицареві шию, сказав - Як ваша постать лише потверджує ваше ім'я, так ім'я ваше нестеменно посвідчує вашу подобу безсумнівно ви, пане мій, є справжній Дон Кіхот з Ламанчі, провідна зоря і маяк мандрованого рицарства, всупереч і на зло тому, хто хотів узурпувати ваше ім'я і згладити зі світу ваші подвиги, як то вчинив автор отсієї книги, яку я вам уру-чаю. Та й подав йому до рук книгу, що мав при собі його товариш. Дон Кіхот узяв її і мовчки почав гортати; за якусь хвилю він повернув книгу і сказав - Переглянувши сю книжку побіжно, бачу я, що її автор за три речі заслуговує догани. По-перше, то декілька виразів, що я їх вичитав у пролозі; по-друге, він закидає по-арагонськи - часом пропускає артиклі; по-третє,- що найбільше свідчить про його невігластво,- помиляється і різнить із правдою в найважливіших пунктах історії так, він говорить, приміром, що Санчову жінку звати Марія Гутьєррес, тоді як насправді її звати Тереза Панса; а хто помиляється в таких принципових питаннях, дає привід до побоювань, що хибить і в усіх пунктах сії історії. Тут обізвався й Санчо - Ото мені, справді, лепський писака! Добре ж він, мабуть, на наших справах знається, як дражнить Терезу Пансу, жінку мою, Марією Гутьєррес... Ану ж бо, пане, візьміть ту книжку і гляньте, чи я там є і чи не перекрутив він бува ще й мого мня. - З того, що я, друже, почув,- сказав дон Херонімо,- здогадуюсь, що ви без жодного сумніву - Санчо Панса, джура пана Дон Кіхота. - А так,- відповів Санчо,- і тим пишаюсь... - Щиро кажучи,- сказав шляхтич,- сей новітній автор трактує ваш образ без належної пристойності малює вас ненажерою, непрово-рою і недотепою, зовсім не тим Санчом, що описується в першій частині історії вашого пана. - Прости-Бі йому,- сказав Санчо.- Хай би краще оминув мене своєю увагою коли не музика, не берись за смика, а для святого Петра кращого місця за Рим не тра. Двоє шляхтичів запросили Дон Кіхота до себе в кімнату - спожити з ними вечерю, бо знали, що в сій коршмі не водиться їди, гідної його персони. Дон Кіхот, увічливий як завше, здався на їхнє прохання і залишився в них на вечерю, а Санчо, ставши повновладним господарем принесеного горшка, сів за стіл на почесному місці до нього присів і корчмар, що не менше за Санча кохався в тих клишках та ніжках. За вечерею дон Хуан спитав у Дон Кіхота, які він має вісті про сеньйору Дульсінею Тобоську чи вона одружена, чи вже народила дитину, чи ще тільки при надії, або, коли вона ще дівиця-правиця, чи згадує вона (зберігаючи, природно, честивість свою та пристойність) про любовні почуття сеньйора Дон Кіхота. На те рицар одказав - Дульсінея і досі дівиця-правиця, мої почуття до неї сильніші, ніж [607] будь-коли, стосунки наші, як і перше, платонічні, а красу її обернено у невроду брудної мужички. І тут же почав розповідати їм докладно про те, як зачаровано сеньйору Дульсінею, що сталося йому в печері Монтесіноса, яку настанову дав віщий Мерлін щодо відчарування Дульсінеї, тобто про Санчове самобичування. Превелику мали втіху обидва шляхтичі, слухаючи Дон Кіхотрвої оповіді про дивні його пригоди, і дивували непомалу і тим дурницям, і тій доладності, з якою він їх розповідав. То мали його за людину розумну, то за шаленця, і не могли встановити міри й межі його розумності чи теж божевілля. Тим часом Санчо повечеряв і розстався з корчмарем, який починав уже писати мисліте; ввійшовши до кімнати, де сидів його пан, він промовив - Щоб я так жив, панове, коли автор сієї-от книжки, що ви маєте, не хоче, аби ми собі тривали ладом та миром. Коли він уже ненажерою мене взиває, як кажуть ваші милості, то не хтів би я, щоб він мене ще й пияком назвав. - А таки назвав,- сказав дон Херонімо,- лише не пригадую точно, яким саме чином, пам'ятаю тільки, що непристойними і брехливими словами, як я пересвідчився, вбачаючи вочевидь обличчя присутнього тут бравого Санча. - Хай ваші милості повірять мені,- сказав Санчо,- що той Санчо і той Дон Кіхот, які в сій книзі показані, то зовсім не такі і не ті, що їх вивів Сід Ахмет Бен-Енхелі в своїй історії - ото вже істинно ми мій пан хоробрий, розумний і закоханий, і я - простий собі веселий чоловік, а не якийсь там прожеря чи п'янюга. - Так, я тому вірю,- сказав Дон Хуан,- і гадаю, що слід би було видати таке розпорядження, щоб ніхто не важився писати про великого Дон Кіхота і про все, що його стосується, окрім Сіда Ахмета, первісного автора його історії; так як колись Олександер розпорядився, щоб його міг портретувати один тільки Апеллес. - Нехай би мене хто хоч портретував,- обізвався Дон Кіхот,- аби тільки не трактував і не дратував, бо інколи від надміру образ уривається терпець. - Нема такої образи,- зауважив дон Хуан,- якої можна було б завдати Дон Кіхотові без того, щоб він за неї не помстився, якщо тільки не загородиться щитом терпіння, який, на мою думку, у нього великий і кріпкий. На таких та на інаких розмовах збігла чимала частина ночі, і хоть дон Хуан наполягав, щоб Дон Кіхот прочитав іще щось із тієї книги (цікаво було почути його коментарі), але так і не зміг уговорити його. Дон Кіхот сказав, що вважає книгу за прочитану і ще раз назвав її дурною, та й годі; окрім того, не хотів би він, щоб письмак, узнавши випадком, що книга побувала в його руках, втішався тим, що герой її читав,- а від речей одворотних та безецних не тільки очі, а й думки одвертати годиться. Як же в нього спитали, куди він намірився далі путь верстати, одказав, що до Сарагоси, де гадає взяти участь у турнірі за почесний обладунок, який у тому місті одбувається щороку. Дон Хуан сказав йому, що в сій новій повісті оповідається про те, як Дон Кіхот, хто б він [60Н] уже там не був, брав участь у грі в кільце; оповідь та недолуга, мало в ній говориться про рицарські девізи, ще менше описів бойових обладунків, зате багато всяких нісенітниць. - Якщо так,- зауважив Дон Кіхот,- то ноги моєї не буде в Сарагосі тим я завдам брехні новітньому історикові, і ввесь світ побачить, що я - не той Дон Кіхот, про якого він пише. - І добре зробите,- сказав дон Херонімо,- бо, скажімо, в Барселоні теж відбуваються турніри, де сеньйор Дон Кіхот зможе проявити свою доблесть. - Так я й думаю вчинити,- сказав Дон Кіхот.- А тепер прошу ваших милостей відпустити мене, бо вже час і пора спати; вкінці, мої панове, можете вважати і записати мене в число найбільших друзів своїх і слуг. - І мене так само,- обізвався Санчо.- Може, й я колись у пригоді стану. По сім слові попрощались, і Дон Кіхот із Санчом вернулись до своєї кімнати, а дон Хуан та дон Херонімо довго ще дивувалися з тої суміші розсудливості й безрозумності і впевнились безпохибно, що то й були справдешні Дон Кіхот і Санчо, а не ті, що їх зобразив арагонський письмак. На світанку Дон Кіхот устав і, постукавши в стінку до сусідньої кімнати, попрощався з своїми гостителями. Санчо розплатився досить-таки щедро з корчмарем і порадив йому менше свої припаси вихваляти або більше про них дбати. РОЗДІЛ LX Що трапилося з Дон Кіхотом на шляху до Барселони Ранок був прохолодний, таким же заповідався й день, коли Дон Кіхот виїхав із заїзду, розпитавши попереду, яким шляхом краще трапити до Барселони, минаючи Сарагосу - так йому хотілося вивести на чисту воду того новітнього дієписця, що, казали, вельми його знеславив. Якось так вийшло, що за шість день йому не трапилось нічого такого, що варто було б записати, і на сьомий день, як ізвернув він із дороги, облягла його ніч у густому дубняку; чи росли там дуби прості, чи, може, коркові - того не скажу, бо нічого про те не говорить і Сід Ахмет, який, як правило, описує всі речі докладно до щонайменших дрібниць. Пан і слуга позлізали з своїх худобин і обляглися під деревами; Санчо, споживши того дня добрий повечірок, одразу ж пірнув у браму сну, а Дон Кіхот довго не міг склепити очей не так од голоду, як од химер своїх думки його роїлися самопаш, залітаючи в тисячі преріжних місць. То йому ввижалось, що він у печері Монтесіноса, то уявлялось, як перевернута в мужичку Дульсінея вискакує на свою ослицю, то в ушу йому лунали слова віщого Мерліна, що вістили, яких умов треба дотримати, яких трудів доконати, щоб над Дульсінеєю чари розбити. Аж од-чай його брав, що Санчо, джура його, такий оспалий та немилосерднийде ж бо, шмагонув себе всього п'ять разів, число занадто мале й несумірне проти тієї великої кількості, яка ще зосталась. Так се його роздосадувало й розгнівило, що він сказав собі подумки «Якщо Олександер Великий розрубав Гордіїв вузол, мовлячи «Розрубав чи розв'язав - на одне виходить!», і се не завадило йому стати всевладним паном над усією Азією, то так само і я, щоб одчарувати Дульсінею, сам одшмагаю Санча проти його волі адже в умові сказано, що Санчо має дістати три тисячі з надтом ударів, то яке кому діло, чи він їх сам собі завдасть, чи те зробить хто інший Головне, щоб він їх дістав сповна, а вже від-ки, яким чином - байдуже». Отак надумавшись, узяв повода од Росинанта, склав його так, щоб зручніше було шмагати, підійшов до Санча і заходився розв'язувати йому спереду очкура, на якому трималися штани, але тут Санчо знагла пробудився і закричав - Шо це таке Хто мене за очкура сіпає - Се я,- одказав Дон Кіхот.- Хочу надолужити твоє недбальство і зарадити своїй біді одшмагаю тебе, Санчо, щоб хоть почасти борг той справити, що ти на себе взяв. Дульсінея гине, я помираю од жаги, а тобі й горя мало - отож розв'язуй очкура по своїй волі, а по моїй я всиплю тобі зараз на сьому безлюдді яких дві тисячі ударів. - Е, ні,- мовив Санчо.- Нехай ваша милость не рушиться, бо я, їй же Богу, такого ґвалту вчиню, що й глухі почують! Я зобов'язався шмагатись по добрій волі, а не живосилом досить, що даю вашій милості слово бичуватись і молосуватись, коли мене знесе охота. - Шкода, Санчо, здаватись на твою охоту,- сказав Дон Кіхот,- бо серце маєш тверде, а шкіру, як на мужика, затонку. Та й сікнувся знов до Санча, щоб то очкура розв'язати. Той, се побачивши, зірвався на рівні, схопив пана попід силки і, перечепивши ногою, повалив його навзнак, правим коліном настоптав на груди, а руки руками держав - ні рухнути неборакові, ані дихнути. - Га, зраднику! - заволав Дон Кіхот.- Проти свого пана природного бунт ізриваєш На хлібодавця свого важишся - Королів не ставлю, ані скидаю,- відповів Санчо,- а рятую свого пана, бо я сам собі пан. Хай ваша милость побожиться, що дасть мені спокій і не пориватиметься ниньки мене шмагати, тоді я вас одпущу, а як ні - Тут ти, зраднику, й помреш, Лютий ворог доньї Санчі! Мусив Дон Кіхот йому те обіцяти і поклявся життям володарки своїх думок, що й нитки на ньому не зачепить і дасть йому на волю і на власний розсуд шмагатись тоді, коли самому заманеться. Санчо підвівся і одійшов далеченько од того місця прихилитись до іншого якого дуба, коли се щось черк йому об голову! Мацнув руками - аж воно ноги людські, в черевиках і панчохах; затремтів неборак од страху, кинувся до другого дерева - аж і тут те саме. Гукнув на поміч Дон Кіхота, той підбіг і спитав, у чому річ, чого се він так перелякався. Санчо сказав, що на сих деревах ноги людські ростуть. Дон Кіхот і собі обмацав ті ноги; він зразу догадався, що воно за знак і сказав Санчові [610] - Не бійся, отсі ноги, що ти їх налапав, а бачити не можеш, належать, без сумніву, розбишакам-опришкам, яких на сих деревах повішено. Правосуддя тутешнє, запопавши таких гультіпак, вішає їх по двадцять-тридцять душ у лісі; з сього я висновую, що ми вже десь недалеко Барселони. Той здогад виявився слушним. Як уже розвидніло, звели наші очі й побачили, що з дубів справді гронами звисають трупи розбишак. А як настав білий день, мусили злякатися не мертвих уже, а живісіньких розбишак душ, може, з сорок обскочили їх зненацька і загукали по-каталонськи, щоб стояли тихо і ждали, поки прийде отаман. Дон Кіхот був спішений, кінь незагнузданий, спис до стовбура приставлений - як тут будеш боронитись Отож схрестив руки на грудях, похилив голову і ждав якоїсь слушнішої нагоди. Розбишаки метнулись до Сірого і вилущили геть усе, що було в саквах та багулі; добре ще, що одержані од дука, як і взяті з домівки, таля-ри були у Санча в чересі, та й туди були б добрались ці добродії, винишпорили б усе до цяти, хоч би й під шкурою було заховано, якби під сю пору не наспів отаман був то чоловік років так тридцяти й чотирьох, кремезний, зросту вище середнього, поважного погляду і смуглої цери. Під ним був кінь як змій, на собі мав сталеву кольчугу, а по боках чотири пістолі, що в тих краях звуть кремняками. Побачивши, що його чухраї (так звуться люди, які коло того ремесла ходять) завзялися лущити Санча Пансу, він велів те діло припинити; його відразу послухано, і черес був порятований. Отаман здивувався, побачивши списа, опертого об дерево, щита, що лежав долі, і знарядженого в бронь Дон Кіхота, що стояв у задумі та в зажурі - сама журба, здавалось, не могла бути сумнішою та жальнішою. Отаман підійшов до нього і сказав - Не журіться, не вдавайтесь у тугу, чоловіче добрий ви трапили в руки не до жорстокого Озіріса, а до Роке Гінарта, що відзначається радше спочутливим серцем, аніж суворістю. - Не тим я журюся,- відповів Дон Кіхот,- що попав у твою владу, о відважний Роке, чия слава не має меж на всій землі, а тим, що через необачність мою застукали мене вояки твої при негнузданім коні, тоді як по чину мандрованого рицарства, до якого належу, я зобов'язаний всякої хвилини бути насторожі, всякої години бути власним вартовим; чиню тобі відомо, о великий Роке, що якби я був на коні, зі списом і щитом, вони не взяли б мене сплоха, бо я єсть Дон Кіхот з Ламанчі, славний подвигами своїми по всіх кінцях світу! Роке Гінарт постеріг одразу, що недугою Дон Кіхота було радше божевілля, ніж одвага, і хоть він про нього дещо чув, але не вірив у його витворки і не міг собі уявити, щоб на чоловіка могла напасти отака хи-мерія; він вельми врадувався цій зустрічі - міг тепер зблизька побачити те, про що чував досі здалеку. - Зацний рицарю! - промовив він до Дон Кіхота.- Не впадайте у відчай і не вважайте, що вам випала нещаслива доля; можливо, що саме через отсю спотичку випрямиться кривий досі шлях вашої долі, бо небеса нерідко дивними якимись і людям недовідомими поворотами підіймають тих, що впали, і збагачують убогих. Дон Кіхот почав був дякувати йому, коли се ззаду почулась тупотня, [611] нібито гнав цілий табун коней; насправді кінь був лише один, а на ньому сидів юнак-вершник, років, може, двадцяти, одягнений в зелений одамашок із золотими басаманами, штани-плюндри й курту, на голові капелюх набакир по-валлонськи, на ногах тісні восковані чобітки; остроги, меч і кинджал позлотисті, в руках невеличка рушничка, коло пояса пара пістолів. На той тупіт Роке повернув голову й побачив того чарівного юнака, що під'їхав до нього і заговорив такими словами - їду отеє до тебе, одважний Роке, чи не знайду якщо не рятунку, то хоть полекші якої у своїй біді. Щоб же ти довго не думав і не гадав (бачу, не впізнав мене), зараз скажу, хто я. Я - Клавдія Хероніма, . донька Сімона Форте, твого щирого друга, а заодно й заклятого ворога Клавкела Торельяса, що є недругом і тобі, бо належить до ворожого загону; відомо тобі також, що в сього Клавкела є син, що зветься (чи принаймні звався ще яких дві години тому) дон Вісенте Торельяс. І той син, щоб довго про моє нещастя не розводитись, скажу коротким словом, ось що мені укоїв. Побачив мене, став залицятись, я послухала та й закохалась у нього потай рідного батька, бо нема такої дівчини, хоть би яка була скромна та здержлива, щоб не знайшла способу свою волю вволити, як до жаги приспіє. Коротше кажучи, він обіцяв мені, що візьме зі мною шлюб, я подала слово, але до щирця ми ще не дійшли. А отеє вчора чую - він, забувши про свій обов'язок супроти мене, одружується з іншою, сьогодні вранці вінчатись має ся новина збурила мою душу, терпець мені увірвався. Батька не було саме дома, то я собі мерщій з дому - одяглась, як бачиш, упала на коня і гайда спостигла дона Вісенте десь за милю звідси і, не гаючи часу на власні скарги та на його виправдання, стрелила в нього з рушниці, а тоді ще й із обох пістолів, всадила йому в груди дві кулі чи, може, й більше, відкривши брами, через які, омита його кров'ю, порятувалась моя честь. Там я його й лишила на руках служби, що не важилась, та й не могла йому в обороні стати. Отеє ж удаюсь тепер до тебе допоможи мені добратись до Франції, де в мене є родичі, у яких я могла б жити, і охороняй, благаю, вітця мого, щоб численні приятелі дона Вісенте не наважувались учинити над ним несправедливу помсту. Роке, здивований одвагою, сміливістю, поставою і долею вродливої Клавдії, сказав їй - Ходім, сеньйоро, переконаймося спочатку, чи справді твій ворог помер, а тоді вже подивимось, що маємо робити. Дон Кіхот, який уважно слухав, що розповідала Клавдія і що одказав їй Роке Гінарт, подав і собі голос - Нехай ніхто не клопочеться обороною сієї сеньйори, я беру її на себе. Дайте мені коня мого і зброю і зачекайте тут я сам поїду до того кавалера і, живого чи мертвого, примушу його додержати слова, що він дав такій вродливиці. - Тут уже не сумнівайсь ніхто,- зауважив Санчо.- У мого пана справді щаслива рука на всілякі шлюби от і недавнечко він примусив женитись одного такого, що не хотів дотримати слова панянці. І якби лихі чарівники, які переслідують мого пана, не перетворили були того панича на гайдука, то та панянка досі вже стала була б панею. Роке, чию увагу більше привертала доля прегарної Клавдії, аніж балаканина пана та слуги, не став їх слухати і, наказавши своїм хлопцям повернути Санчові все те, що вони стягли з Сірого, а самим вернутися в те місце, де вони нічлігували минулої ночі, погнав разом з Клавдією повним чвалом на розшуки пораненого чи вбитого дона Вісенте. Доїхали до того місця, де його спіткала Клавдія, та не знайшли там нічого, опріч слідів свіжопролитої крові; розглянувшись пильно довкола, помітили на одному пригірку людей якихось і вирішили (так воно насправді й було), що то дон Вісенте, якого челядь несла пораненого чи, може, й мертвого, аби подати йому рятунку або й поховати; наддали ходу і таки тих людей наздогнали, бо ті просувались поволі. Дон Вісенте лежав на руках у челяді своєї і просив слабким, утомленим голосом, щоб його лишили, нехай тут і помре, бо рани так болять, що незмога його рухати далі. Клавдія і Роке зіскочили з коней і підійшли до нього; челядь перелякалась появи Роке, а Клавдія схвилювалася на вид дона Вісенте; борючись із суворістю і зворушенням, вона наблизилась до нього, взяла за руку і промовила - Якби ти був дав мені цю руку, як ми домовлялись, ніколи не зазнав би такого лиха. Поранений кавалер відкрив майже заплющені очі і, впізнавши Клав-дію, сказав - Добре бачу, прекрасна і обманена сеньйоро, що се ти завдала мені смерть то кара незаслужена й несправедлива супроти моїх замірів, бо ніколи й нічим, ані почуттям, ані вчинком, я не хотів та й не міг тебе скривдити. - Так хіба то не правда,- спитала Клавдія,- що ти мав одружитися нині вранці з Леонорою, донькою багатія Бальвастра - Авжеж, що ні, - відповів дон Вісенте.- Мабуть, лиха моя недоля принесла тобі ті вісті, щоб ти з ревнощів відібрала мені життя; але, вмираючи на твоїх руках і в твоїх обіймах, я почуваюся щасливим. А щоб ти в сьому переконалась, стисни мені руку і прийми мене, коли хочеш, за мужа не можу дати більшої сатисфакції за ту кривду, яку я, на твою думку, тобі вчинив. Клавдія стисла йому руку, а самій так серце стислося, що непритомно впала на скривавлені груди дону Вісенте, якого вже взяли смертельні корчі. Роке розгубився і не знав, що робити. Слуги побігли по воду, щоб сприскати їм обличчя, принесли, вилили на них. Клавдія очутилась зі свого зомління, а дон Вісенте з агонії своєї ні життя урвалося. Побачивши Клавдія, що муж її милодан помер, потрясла повітря зойками, вдарила в небо жалями, зачала рвати на собі волосся, по вітру його пускаючи, дряпати собі лице, одне слово, подавала всі ознаки страждання й болю зрозпаченого серця. - О, жорстока й необачна дівчино! - кричала.- 3 якою легкістю здійснила ти сей лихий замір! О, несамовита сило ревнощів, до якого відчайного кінця доводиш ти того, хто пускає тебе в серце! О мужу мій, о моя жертво, яка недоля звела тебе від шлюбного ложа до гробу! Так ревно, так болізно виливала Клавдія свої жалі, що навіть у Роке, який не звик розчулюватись ні з якої нагоди, в очах закрутилися сльози. Плакали слуги, Клавдію раз у раз били млості, вся околиця була, здавалось, полем суму і краєм нещастя. Нарешті Роке Гінарт велів [613] слугам дона Вісенте віднести його трупа до батькового маєтку, що лежав поблизу, і там його поховати. Клавдія об'явила Роке, що піде в монастир, де абатисою була її тітка там вона доживе вік з кращим, вічним женихом. Роке схвалив той побожний рішенець і зголосився супроводити її, куди б не поїхала, а також захищати вітця її від родичів дона Вісенте і від усього світу, якби хто важився його зачепити. Але Клавдія ніяким світом не хотіла прийняти його супроводу, подякувала йому сердечно за пропозицію і плачучи попрощалася з ним. Слуги дона Вісенте понесли його тіло додому, а Роке вернувся до своїх. Отак скінчилось кохання Клавдії Хероніми - та й як могло статись інакше, коли сувій її гіркої історії снувався й ткався жорстокими й непереможними силами ревнощів Роке Гінарт знайшов своїх чухраїв на тому місці, де велів їм зібратись; з ними був і Дон Кіхот. Сидячи верхи на своїм Росинанті, він читав їм орацію, умовляв їх покинути той небезпечний як для тіла, так і для душі триб життя, що вони провадили. А що ті хлопці були переважно з гасконців, люди грубі та несмаровані, то тая Дон Кіхотова казань не вельми припадала їм до смаку. Роке, прибувши на місце, спитався в Санча Панси, чи повернули йому ті скарби й дорогоцінності, що з Сірого зняли. Санчо відповів, що повернули все, окрім трьох чепців, що варті були, казав, трьох городів. - Та що-бо ти, чоловіче, говориш - озвався один із чухраїв.- У мене вони, ті чепчики - ціна їм од сили три реали. - Воно-то так,- сказав Дон Кіхот,- але мій джура цінує їх так високо з огляду на персону, що їх мені подарувала. Роке Гінарт велів негайно їх повернути, потім поставив своїх людей лавою і казав викласти перед себе весь одяг, коштовності та гроші, що вони після останнього паювання наздобували. Тоді поцінував швиденько здобич і, перевівши на гроші те, чого не можна було поділити, розпаював межи громадою все так розумно й справедливо, що ні на йоту не порушив розподільчого права. Коли се було зроблено і всі лишились задоволені і вконтентовані, Роке сказав Дон Кіхотові - Якби я не додержував з сими людьми такої точності, з ними неможливо було б жити. На сеє обізвався Санчо - Справедливість, бачу, така гарна штука, що й злодіяки мають її шанувати, не то що. Таке почувши, один розбишака замахнувся кольбою своєї рушниці і був би напевно розчерепив Санчові голову, якби Роке Гінарт не впинив його владним окриком. Санчо весь аж обімлів і поклав собі не розмикати губи, поки знаходився в такій кумпанії. Тим часом надбіг один (а може, й другий) хлопець із тих, що чатували на дорогах і мали доповідати отаманові про помічених перехожих чи проїжджачих, і сказав - Пане, тут зовсім недалеко, по барселонському шляху, суне людей чимала купа. Роке поспитав - Ти не розгледів, які то люди чи ті, що нас шукають, чи ті, яких ми шукаємо [614] - Ті, що ми шукаємо,- одказав вивідач. - Тоді гайда всі,- повелів Роке,- і приведіть їх до мене, нікого не впустивши. Всі кинулись виконувати наказ, лишились тільки Роке та Дон Кіхот Із Санчом, чекаючи, кого то приведуть хлопці. Тим часом Роке сказав нашому лицареві - Панові Дон Кіхоту дивним, певно, здається наше життя, дивними пригоди наші, дивними й небезпечними всі події,- та я тому й не дивую, бо справді важко собі уявити життя, таке неспокійне й тривожне, як у нас. Мене на те порушила невситима жадоба помсти, а ця ж жадоба має силу баламутити і найсмиренніші серця. Сам я чоловік спочутливий і зичливий, але, як я вже сказав, прагнення відплатити за одну завдану мені кривду настільки переважило мої благі нахили, що я зашкаруб у своєму завзятті, всупереч і навкір здоровому глузду, і як одна хлань тягне до себе другу, а один гріх другий гріх, так усі мої мстиві вчинки до того сплелися, що я вже мщуся не лише за себе, а й за інших. Одначе Бог милостив хоть я й заплутався у лабіринті мого сум'яття, та не трачу надії виборсатись і прибитись до безпечної гавані. Тут закінчується переклад М. Лукаша. Далі - переклад А. Перепаді (прим. ред.). Дон Кіхот слухав і чудувавсь, як розважливо й розумно мовить Роке, він-бо думав, що серед тих, хто злодіячив, убивав і грабував на дорогах, розсудливу людину знайти годі, тож відповів так - Пане Роке! Усвідомлення свого недугування і охотність заживати ліки, од лікаря прописані - то вже початок зцілення. Ваша милость слабує і свою хворобу знає, а небо, чи ліпше сказати, Бог, який і є наш гоїтель, призначить вам ліки, що мають добру силу - тії ліки уздоровляють спроквола, а не враз і не чудом. Тим паче, що розумні грішники до поправи надаються більше, ніж нерозумні. А що вашмосць появила в своїй мові мудрість, то вам треба лише мужатися й сподіватися полегкості вашому хворому сумлінню. Якщо ж вашмосць захоче дорогу скоротити і вийти на спасенну путь швидше, то йдіть за мною я навчу вас блукатися галайсвіта й рицарювати - мандрований-бо рицар поневіряється й бідує стільки, що може й без покути попасти просто в рай. На сю Дон Кіхотову раду Роке лиш посміхнувся і, одмінивши розмову, оповів трагічну історію Клавдії Хероніми, чим немало засмутив Санча, якому вельми припала до серця краса, завзяття і звага тієї козир-дівки. Аж це вернулися з засідки опришки й пригнали з собою двох шляхтичів верхами, двох піших прочан і ридван, в якому їхали якісь дами в супроводі шести піших і кінних челядинців, а також двох погоничів на службі в тих шляхтичів. Латриги обступили їх усіх, причому і переможці, і переможені мовчали, як води в рот набрали, очікуючи, що скаже великий Роке Гінарт. От отаман спитав у шляхтичів, хто вони такі, куди їдуть і скільки при собі грошей мають. На теє одказав один шляхтич - Сеньйоре, ми обидва старшини піхоти гишпанської, рейменти наші стоять постоєм у Неаполі, а їдемо ми до Барселони, щоб сісти там на галери й пливти на Сіцілію. При собі маємо чи то двісті, чи то триста [615] талярів, тим-то ходимо в багатіях і раді з самих себе, оскільки жолда-кам, з огляду на їхню вбогість, годі мріяти про більші скарби. Про те саме Роке спитав і прочан; ті одвітували, що мали намір відчалити в Рим і що в них обох настягається, либонь, реалів з шістдесят. Відтак Роке поцікавився, хто їде ридваном, куди саме й скільки везуть з собою грошей. На те один служник-верхівець одказав так - У сій кареті їде пані моя донья Помар де Кіньйонес, дружина верховного судді неаполітанського, а з нею донька-малолітка, послу-гачка та дуенья. Товаришать їм шестеро челядників, а грошей у них при собі шістдесят талярів. - Отже,- промовив Роке Гінарт,- маємо тут дев'ятсот талярів і шістдесят реалів, а людей у мене близько шістдесяти. Обрахуємо, скільки припаде на душу, бо з мене рахівник абиякий. На сім слові драбуги гукнули гучно - Многія літа Роке Гінарту, на злість лотрам, які шукають йому згуби! Старшина стерялася, дружина верховного судді засмутилася, не врадувалися й прочани, бачачи конфіскату свого майна. Роке тримав їх так у непевності з добру хвилю, а потім, щоб не томити їхню душу, а їхні томливі почуття малювалися на виду, обернувся до старшини і вирік - Панове старшино, позичте, будь ласка, мені шістдесят талярів, а дружина верховного судді дасть мені вісімдесят, щоб моїх людей уконтентувати (а ви ж самі здорові знаєте піп живе з обідні), й одразу можете вільно й безперешкодно верстати путь далі; я дам вам обережного листа, аби на вас інші мої загони, в сих околицях порозставлювані, не напастували, я-бо зроду не скривджу ні жолдаків, ні жіноту, надто як вона панського ложа. Щиро й красно дякувала старшина Роке за те, що він так ласкаво й великодушно залишає їм власні їхні ж таки гроші. Сеньйора донья Помар де Кіньйонес поривалася висісти з карети й припасти до стіп великого Роке, та він цього не дав, натомість сам попросив вибачення за прикрощі, які довелося їй заподіяти, такий уже в нього проклятий промисел. Дружина верховного судді звеліла своєму челядникові відрахувати належні з неї вісімдесят талярів, а старшина виплатила шістдесят. Прочани збиралися розлучитися з своєю мізерією, однак Роке попросив їх дати спокій кишеням і, звернувшись до чухраїв, сказав - З тих талярів кожному з вас припадає по два, значить, остача - двадцять, десять віддамо прочанам, а ще десять - сьому бравому джурі, аби пін поминав добрим словом цюю пригоду. Йому принесено приладдя до письма, яке він завше возив з собою, і Роке написав обережного листа на ймення отаманів своїх загонів, по чому, попрощавшися з ясиром, одпустив його на волю, враженого непомалу його шляхетністю, величною поставою та химерним поводженням він здався їм більше подібним до Олександра Великого, ніж до славетною розбишаки з великої дороги. Один драбуга обізвався своїм гасконсько-каталонським суржиком - Нашому отаманові ченцювати треба, а не розбишакувати. Як він і надалі т;!ку гойність появлятиме, то хай це робить своїм, а не нашим коштом. [616] Бездольник вирік ті слова не з-так тихо, щоб його Роке не розчувся, той вихопив меча і розчерепив йому голову, мовлячи - Ось як я караю безчільних базік! Усі помліли, і ніхто не одважився слова писнути, так їх тримав у шорах отаман. Одступившись набік, Роке написав листа до свого барселонського друга з оповіщенням, що зараз при ньому преславний Дон Кіхот з Ла-манчі, той самий мандрований рицар, про якого стільки балачок, і запевнив його, що це найутішніша і найрозумніша людина в світі і що через чотири дні, себто на Головосіку, він, Роке, пристановить його в повному обладунку, верхи на Росинанті, на міське набережжя, а вкупі з ним і його джуру Санча, верхи на ослі. Хай він цюю вістку передасть і своїм приятелям Ньяррам, аби ті повеселилися. Він, Роке, хотів би позбавити цієї втіхи Кадаллів, своїх ворогів, але се неможливо, бо Дон Кіхотові химороди і премудрощі, а зарівно й дотепування його джури Санча Панси не можуть не потішати цілий світ. Роке віддав цього листа одному з харцизів, і той, змінивши розбишацький стрій на селянський, пробрався до Барселони і вручив листа кому належиться. РОЗДІЛ LXI Про те, що Дон Кіхотові приключилося при в'їзді до Барселони, а зарівно й про інші речі, цілком можебні, хоч і несвітські Три дні й три ночі провів Дон Кіхот з Роке, та днював би він і ночував триста літ, усе одно чудувався б на розбишацьке життя-буття осві-нуть в одному місці, обідають в іншому, то тікають, самі не знаючи од кого, то незвідь-чого ждуть. Спали на ногах, раз у раз сон уриваючи і кочуючи по лісах. І все висилали лазутчиків, переслухували доглядачів, роздмухували ґноти пищалей, хоча пищалей було не гурт, бо майже всі розбійники були озброєні кременівками. Ночував Роке сам-один у якихось невідомих криївках і схронах, так його жахали й лякали численні укази віце-короля барселонського, де оціновано голову Роке. Не йняв віри нікому, потерпаючи, як би його не вбили або не віддали до рук правосуддя свої ж таки животіння направду жалюгідне й убоге. Нарешті ледь утоптаними путівцями, манівцями, сакмами Роке, Дон Кіхот і Санчо вкупі з шістьма чухраями дісталися Барселони. На набережжя прибули на вігілію Головосіки; Роке, обнявши Дон Кіхота й Санча, вручив джурі обіцяні раніше десять талярів і пішов по тому, як вони помастили на словах одні одних медом. Роке пішов, а Дон Кіхот зостався, як був, верхи на коні дожидати світання і таки засидів його невзабарі на східних балконах заграв ясний лик Аврори, світова зоря як і не голубила вуха, то принаймні звеселяла трави й квіти; а втім, у ту ж хвилю слух Дон Кіхота й Санча потішили звуки безлічі жоломійок і бубнів, дзвін брязкотельців, окрики гонців [617] «Дорогу! З дороги! Гей, роздайтеся!», що долітали, Як видко, з міста. Зірниця поступилася місцем сонцю, і лик його, з тарчу завбільшки, повільно підбивався над овидом. Дон Кіхот і Санчо, оглянувшись навсібіч, уперше в житті узріли море. Воно здалося їм безкраїм огромом, куди більшим од лагун Руїдери, бачених у Ламанчі. Помітили вони й галери, поставлені на приколі, тенти їхні були позгортувані, відкриваючи зору силу-силенну прапорців і короговок, що маяли на вітрі і, схиляючись до хвиль, цілували їх. Із галер линули звуки горнів, сурем і жоломійок і розтинали як поблизу, так і вдалині повітря то ніжними, то войовничими співами. Та ось по морській гладіні рушили галери і почався морський бій для розваги, і воднораз на березі з міста виїхала тьма-тьменна пишних вершників на баских румаках і затіяла таку саму забаву. На галерах чулася безугавна стрільба, і так само бухали з міських валів і твердинь; фортечна артилерія стрясала повітря несвітським гуком, а їй відповідали ревом палубні гармати. Радісне море, весела земля, прозоре повітря, лиш іноді гарматним димом плямлене, усе це хвилювало і надпоривало людські серця. Санчо аж нетямився з дива як се так бігають по воді оті озії-сто-ноги. Тим часом з криком, гигиканням і віватами пишні вершники підскакали до враженого й ошелешеного Дон Кіхота, і один із них, той, кому писав Роке, голосно обернувся до Дон Кіхота з такими словами - Ласкаво просимо до нашого міста, зерцало, маяче, зоре провідна й світова цілого мандрованого рицарства в усій його красі і славі! Ласкаво просимо, завзятий Дон Кіхоте з Ламанчі! Не лже-Дон Кіхот, не псевдо-Дон Кіхот, не ніби-Дон Кіхот, яким його виведено в останньому апокрифі, а щирий, правовитий і правдивий Дон Кіхот, такий, якого нам описує Сід Ахмет Бен-Енхелі, дієписець над дієписцями! Дон Кіхот не здобувся й на слово, та верхівці відповіді й не чекали вигравали кіньми, басували посполу з іншими гарцівниками. Дон Кіхот, пантруючи за тими курбетами, обернувся до Санча і сказав - Ці панове, певне, впізнали нас. Закладаюся, що вони прочитали не лише правдомовну повість про нас, а й апокриф пера арагонця. Той верхівень, що віншував Дон Кіхота, під'їхав ще раз і мовив - Вашмосцю, пане Дон Кіхоте, їдьмо-но з нами, ми всі ваші покір-ники й щирі друзі Роке Гінарта. На теє одвітував Дон Кіхот - Якщо ґречність породжує ґречність, тоді ваша, мосьпане, ґречність то донька чи посестра ґречності великого Роке. Ведіть же мене як заманеться, моя воля се ваша воля, надто як треба вам догодити. Той одказав йому так само ґречно, а потім вершники взяли Дон Кіхота в кільце, і всі під спів жоломійок і бухкання бубнів рушили до міста. Але при в'їзді в браму, з наусту врага, який тільки й робить,.що лихо кує, двоє малих бузувірів, а малі іноді лукавіші за лукавого, прошипйли-ся крізь юрбу, позадирали хвости Сірому й Росинантові і підклали туди по віхтю дикого терну. Бідолашна скотина відчула тії чудородні остроги, підібгала хвоста, завдавши собі тим ще більшої муки, і почала так хвицатися й вихати задом, що поскидала своїх їздців на землю. Угніва-ний і розгублений Дон Кіхот похопився відчепити це пір'я з хврста [618] своєї перешкапи, а Санчо з хвоста Сірого. Кінний почет Дон Кіхота хотів був покарати малих зухвальців, але йому не повелося, бо урвіси всіялися в хлоп'ячу ватагу, яка бігла слідом. Дон Кіхот і Санчо знов скочили на сідла і під ті самі вівати і музику доїхали до оселі свого провідника, оселі великої і пишної, як і подоба бути житлу багатого кавальєре Тут ми поки залишимо їх усіх, як цього бажає Сід Ахмет. РОЗДІЛ LXII, де оповідається про оказію з обчарованою головою та про інші гиля-гуси, що так і просяться на папір Дон Кіхотів гоститель, на ймення дон Антоніо Морено, багатий і дотепний кавальєро, страх як любив призвоїті й веселі розваги. Залучивши до себе Дон Кіхота, він почав міркувати, як би, не завдаючи Дон Кіхотові шкоди, вивести наяв його шаленство; бо смішки, які болять, то вже не смішки, і віддавати когось на грище негоже діло. Найперше він велів зняти з Дон Кіхота лицарію, а потім, коли той залишився в вузькій верблюжій куцині (не раз уже нами згадуваній і описуваній), вивів його на балкон, обернутий на одну з найлюдніших вулиць, напоказ усім людям і вуличникам, які торопіли на нього, як на мавпу. І знов перед ним гарцювали пишні верхівці, вичепурені буцімто на його честь, а не про свято. Санчо радощами радів, йому здавалося, нібито він бозна вже як знову втрапив чи то на Камачове весілля, чи то в посілість дона Дієга де Міранди, чи то в дуків замок. Того дня в дона Антонія обідали його приятелі, і всі віддавали честь-хвалу Дон Кіхотові й трактували його як мандрованого лицаря, від чого він так запишався, що і в себе не влазив. Санчо пускав такі дотепи, що всі домівники, та й усі його слухачі наголо, зазирали йому в рота. При столі дон Антоніо сказав Санчові так - Дійшлося до нас, коханий Санчо, що ти дуже ласий до молошної курчатини та січеників і що ти недоїдки ховаєш за пазуху про запас. - Ні, сеньйоре, се неправда,- заперечив Санчо,- я більше чистьоха, ніж ласун, пан мій Дон Кіхот, приявний тут, потвердити може, що ми цілі тижні перебивалися жменею самих жолудів чи там горішків. Щоправда, іноді буває й так корівку дали, бач - біжи по налигач; я хочу сказати, що живу, як набіжить. Якщо ж ви од когось почуєте, що я неабиякий ненажера, та ще й замазура, не туди стежка в горах, і я міг би й крутіше сказати, якби не сі чесні бороди за столом. - Достоту,- обізвався Дон Кіхот,- Санчова охайність та поміркованість у їдженні достойні одзначення й одтиснення на міді, аби увічнити сії високі прикмети в пам'яті потомків. Щоправда, як він голодний, то десь проїстлйвий, тоді він хламає і наминає, аж за вухами лящить, але що вже охайний, то охайний, тим паче, що за свого губерна-торювання навчився їсти по-панськи навіть виноград і гранатові зернятка їв виделкою. - Як - гукнув дон Антоніо.- Санчс був губернатором [619] - Аякже,- одвітував Санчо,- губернатором острова Гармадармії. Десять день старшинував над ним на всю губу, і за ці десять день ізгу-бив спокій душевний і навчився всякі на світі уряди зневажати. Я утік відтіля, по дорозі упав у печеру, думав - уже по мені, але чудом урятувався. Дон Кіхот якнайдокладніше оповів про все Санчове губернаторюван-ня, врадувавши немало слухачів сією історією. Прибрано обруси, і дон Антоніо, узявши Дон Кіхота за руку, повів його в ванькир. Єдиним убранням цього ванькира був столик, дивитись, ясписовий, на ніжці такого ж самоцвіту, а на столі-однонозі стояла голова, нібито бронзова, на кшталт погруддя цезарів римських. Дон Антоніо пройшовся з Дон Кіхотом коло голови і врешті озвався так - А зараз, пане Дон Кіхоте, як я певен, що ніхто нас не підслухає і не почує, а двері сюди замкнуто, я хочу оповісти вашмосці про одну найдивовижнішу пригоду, чи краще сказати, про дивоглядь, що її й думкою не здумати, але з умовою, що все, що я вашмосці скажу, залишиться в найглибшій, найсокровеннішій таємниці. - Шлюбую,- одказав Дон Кіхот,- і для більшої певності ладен закляпнути сію таємницю кам'яною плитою, бо знайте вашець, пане доне Антонію (Дон Кіхот уже відав його ймення), що ви говорите з людиною, чиї вуха слухають, але язик не розляпує. Тим-то вашець може вилити все, що у вас на серці, запевняю вас, що все це кане в пучину мовчанки. - Покладаючись на вашу обітницю,- одгукнувся дон Антоніо,- хочу вразити вашмосць тим, що ви зараз побачите й почуєте, це трохи розважить мене, адже так важко зберігати таємницю одному і ні з ким не ділитися, бо довіритися можна не кожному. Дон Кіхот не міг з дива вийти, навіщо всі ті приступи й підступи. Тоді дон Антоніо взяв його за руку, пацьнув цією рукою по бронзовій голові, по всьому столику і по ясписовій ніжці, а відтак сказав - Ця голова, пане Дон Кіхоте, зроблена й зготовлена руками най-ученішого чорнокнижника і заклинача на світі, коли не помиляюсь, родом ляха й учня того преславного Шотландчика, про якого стільки дивини оповідають. Я його гостив у себе вдома, і за тисячу талярів він змайстрував мені цюю голову, наділену властивістю й здатністю відповідати на всі питання, що їй лише на вухо проказують. Він креслив фігури, писав кабалістичні знаки, спостерігав зорі, визначав шляхи світил доти, доки у нього не вийшов архітвір, ось ви побачите взавтра, бо в п'ятницю голова мовчить, а сьогодні ж саме п'ятниця, треба до зав-трішнього дня почекати. А поки хай вашмосць обдумає свої питання до неї, мені з власного досвіду відомо, що відповідач вона непомильний. Дон Кіхот був настільки ошелешений такою здатністю й властивістю голови, що не дуже пойняв дон Антонієві віри, але часу до досліду лишилося небагато, і він не сказав нічого, тільки подякував дону Антонієві за виявлену йому велику довіру. Вони вийшли з ванькира, дон Антоніо замкнув на ключ двері, і вони повернулися до зали, де була решта товариства. Увесь той час Санчо розповідав безліч пригод і приключок, що спіткали його пана. Того вечора Дон Кіхота потягли на прогуляння, правда, без лицарії, [620] лише у святковому суплатті і в рудій сукняній киреї, під якою в ту пору року й сам лід спітнів би. А челяді велено розважати Санча, аби він удома сидів. їхав Дон Кіхот не на Росинанті, а на добренному мулі-тихо-ході, окритому багатим чапраком. На спину Дон Кіхотові непомітно начепили пергамен із написом буйними літерами се Дон Кіхот з Ла-манчі. Під час прогуляння всі перехожі поривали очі на той напис і читали голосно «Се Дон Кіхот з Ламанчі», а Дон Кіхот дивом дивувався, хто на нього не гляне, кожен упізнає і на ймення його величає. Отож обернувся до дона Антонія, який побіч їхав, з такою річчю - Великим привілеєм тішиться мандроване рицарство всім, хто рицарює, воно дає і честь, і славу всесвітню. Чи не так Дивіться, пане доне Антонію, навіть вуличники вашого міста знають мене, хоть досі зроду не бачили. - Авжеж, пане Дон Кіхоте,- відповів дон Антоніо.- Достоту як полум'я годі сховати чи потаїти, так і цнота не може тривати в темряві невідомості, та ж цнота, що здобувається оружно, висяває й підноситься над усі інші. Сталося так, що як їхав Дон Кіхот із таким маєстатом по місту, якийсь кастілець, відчитавши на його плечах напис, гукнув - Путері на тебе нема, Дон Кіхоте з Ламанчі! Як же це ти дістався аж сюди, не опрягшись од кийового бою, що твої плечі приймали. Ти ж шаленець, і якби ти шаленів тихо, замкнувшись у своїм шаленстві, то ще півбіди, але в тебе хист зводити з розуму і пантеличити всіх, хто з тобою стикається й розмовляє. Хіба ні Поглянь на це панство-добро-дійство, на твій почет. Завертай, намаханий, додому, давай лад хазяйству, дбай про жінку й діти і покинь свої чудасії, які лише пожирають мозок і висушують розум. - Чоловіче добрий,- сказав дон Антоніо,- ідіть своєю дорогою і не лізьте з порадами, як вас не просять. Пан Дон Кіхот з Ламанчі цілком здоровий на умислі та й ми, його супровідники, не дурні. Цноту завсігди треба шанувати, хоть би де вона зуспілася. Ідіть під три чорти і не пхайте носа куди не слід. - Далебі, вашець має рацію,- відповів кастілець,- бо давати поради цьому загнибіді все одно що товкти воду в ступі. А все-таки прикро, що такий ясний розум, який звичайно проявляє в усьому цей навіс-ноголовий, марнується на це мандроване рицарство. Та тільки скорше я сам і всі мої нащадки заберемося під три чорти, як висловився вашець, якщо віднині - навіть аби я жив довше, ніж Мафтусаїл,- я вділю комусь якоїсь ради, хоч у мене її й прохано. Дорадця пішов собі, і прогуляння тривало; проте вуличники та всякий інший люд так завзято читали напис, що дон Антоніо врешті зняв його, удавши, ніби знімає щось інше. Зайшов вечір, усі вернулися додому, а дома було справлено бал, бо дружина дона Антонія, дама родовита й весела, гарна й дотепна, запросила своїх приятельок, щоб вони вшанували гостя й посміялися з його небачених витворок і химород. Приятельки прийшли, і після багатої вечері почалися танці. Серед дам вирискалися дві своєумки й чму-товихи нічим не зневажаючи звичаю, вони на всякі способи брались, аби штукарити і броїти. І от ці самі чмутовихи весь час змушували Дон [621] Кіхота садити ногами і зрештою надсадили і його тіло і душу. Треба було бачити Дон Кіхота, довгого, цибатого, кощавого, жовтого, запакованого в суплаття, скутого в рухах, а головне незграбного!-Дами, ніби спотайна, залицялися до нього, а він, так само спотайна, того залицяння цурався, але, бачачи, що вони не відстають, гукнув голосно - Згинь, нечиста сило! Дайте мені спокій, помисли лихії! Ідіть, панійки, з такими бажаннями деінде, бо володарка моїх бажаннів, незрівнянна Дульсінея Тобоська, не попустить, щоб чиєсь інше бажання, окрім її власного, забрало наді мною владу і силу. На сім слові він сів посеред зали на підлогу, ледь теплий по своєму вичеберюванню. Дон Антоніо звелів однести його в ліжко, і перший, хто порвався до нього на поміч, був Санчо. - Та й кепсько,- гукнув він,- паночку мій, ви гопцювали! Чи ж ви гадаєте, що всі одчайдухи танцюри і всі мандровані лицарі - гопцю-ри Якщо ви й справді так гадаєте, то помиляєтесь та декому легше великолюда забити, ніж дриґати ото ногами. Якби ж то ви ще вибивали чечітку, то я б вас заступив, бо я в тій чечітці як орел, а різні бальові танці - тут мені зась. Такими й подібними раціями Санчо насмішив усіх гостей. Він уклав ¦ свого пана в постелю й затушкував ковдрою, щоб у нього з потом зійшла танцювальна застуда. Другого дня дон Антоніо надумав провести дослід з обчарованою головою і вкупі з Дон Кіхотом, Санчом, двома іншими друзями і двома дамами, тими, які так затанцювали Дон Кіхота і потім залишилися ночувати у дон Антоніївої дружини, замкнувся у ванькирі, де була голова. Він розповів їм про її властивість, узяв з них слово хоронити в тай-ності й ознаймив, що сьогодні вперше збирається випробувати особливості обчарованої голови. Окрім двох приятелів дона Антонія, ніхто не відав, у чім тут заковика, і якби дон Антоніо заздалегідь їх не втаємничив, то вони дивувалися б не менше, ніж інші, та і як не дивуватися голову змайстровано так хитро й дотепно. Перший нахилився до вуха голови сам дон Антоніо, спитав її стиха, але все ж так, що його всі почули - Заклинаю тебе, голово, чарівницькою міццю, в тобі скритою ска-жи-но, які в мене мислі І голова, не ворушачи губами, ясно й гучно, так, що її розчули всі, одрекла - Мислів я не читаю. Почувши теє, всі отетеріли, надто як побачили, що і біля столика з обчарованою головою, і в усьому ванькирі нема живої душі, здатної за неї відповісти. - Скільки нас тут - знову спитав дон Антоніо. На теє одвічено так само виразно й так само тихо - Тут присутній ти, твоя дружина, двоє твоїх друзів, двоє її приятельок, рицар-славута на ймення Дон Кіхот з Ламанчі та його зброєносець Санчо Панса. По правді тут було чому здуміти! Зі страху в усіх волосся на голові полізло догори. А дон Антоніо, сахнувшись, мовив - Цього мені досить, аби переконатися, що не ошукав мене твій [622] продавець, о мудра голово, голово говорюща, голово-відповідальнице, чудо-голово! Хай підходять інші й запитують, що їм заманеться. Жінота на вдачу свою цікава й нетерпляча, тож перша підступила до голови одна приятелька дон Антоніївої дружини і запитала - Скажи мені, голово, що треба робити, аби красунею стати У відповідь упало - Будь вельми доброчесною. - Питань більше нема,- сказала питальниця. Відтак підступила її подруга й спитала - Я б хотіла знати, голово, чи муж мій щиро мене кохає їй одказано так - Зваж на те, як тебе трактовано, і тоді ти все побачиш. Заміжня дама відійшла од голови і мовила - Щоб дістати таку відповідь, не варто й питати. Це й так розумно, що кохання людини доводиться її вчинками. Потім до столика підійшов один приятель дона Антонія і спитав - Хто я такий А йому - Ти сам теє знаєш. - Я не те питаю в тебе,- сказав кавальєро.- Скажи мені, чи ти знаєш мене - Атож, знаю,- одрекла голова,- ти дон Педро Норіс. - Більше мені нічого й не треба, цього досить, щоб переконати мене, що ти, о голово, знаєш геть-чисто все. Скоро він одійшов, приступив другий приятель дона Антонія і спитав - Скажи, голово, які бажання в мого сина, спадкоємця майорату - Я вже казала,- одповіла голова,- що не вгадую бажаннів, а все ж можу сказати, що твій син ладен тебе закопати. - Достеменно так,- обізвався шляхтич,- ти просто як'у воду дивилася. Більше він ні про що не розпитувався. Підступила дон Антоніїва жона й мовила - Не знаю, голово, про що тебе й розпитатися. Мені б хотілося знати одне чи довго, мені на радість, проживе любий мій муж І почула - Довго, бо міцне здоров'я й поміркований спосіб життя подовжить йому віку, який багато хто вкорочує своєю нездержливістю. Відтак приступив Дон Кіхот і спитав - Скажи мені, відповідальнику правда се чи мара, все те, що, як я розповідав, приключилося мені в печері Монтесіноса Чи зарадить справі Санчове самобичування Чи справді буде розбито чари над Дульсінеєю - Щодо печери,- одвічено,- це не так просто, там усього упере-пліт. Санчове бичування поволі дійде до кресу, Дульсінеїне одчаруван-ня довершиться як належить. - Більше мені нічого й не треба,- мовив Дон Кіхот,- побачити Дульсінею одчаклованою для мене все одно, що діждатися справдження всіх моїх мрій. [623] Останнім підійшов Санчо і спитав ось що - Скажи, голово, чи випаде мені ще раз губернаторювати Чи довго мені ходити в убогих джурах Чи побачу я жінку й діток На теє одречено - Губернаторюватимеш у себе в хаті. Якщо повернешся додому, то побачиш жінку й дітей, а коли покинеш свою службу, то вже не ходитимеш у джурах. - Ну й відповідь! - гукнув Санчо Панса.- Так відповісти міг би і я. Ото премудрість, не приведи Господи! - Дурню один! - сказав Дон Кіхот.- Якої тобі ще треба відповіді Тобі не досить, що голова відповідає прямо на поставлене питання - Доста, доста,- одрік Санчо,- та все хтілось би мені, щоб вона висловлювалась ясніше й мовила більше. На тому питання і відповіді завершились, але не минуло здуміння, яке пойняло геть усіх, окрім двох утаємничених друзів дона Антонія. Втаємничити ж самих читальників Сід Ахмет Бен-Енхелі взявся одразу ж, не бажаючи пантеличити їх і насувати думку, ніби в цій голові криється щось чарівницьке й вельми таємниче; тому він ознаймує, що дон Антоніо Морено на взірець побаченої колись у Мадріді голови роботи одного сницаря зробив таку саму вдома, щоб потішати себе і дивувати простаків; а механізм полягав ось у чім. Стільниця сама по собі була дерев'яна, проте мальована й оздоблена під яспис, так само як і ніжка, сперта для більшої остійливості внизу на чотири орлині лапи. Ся мальована під бронзу й подібна до погруддя цісаря римського голова всередині була видовбана, так само як і стільниця, до якої її допасовано так, що здавалося, ніби це одна брила. Ніжка столика, так само порожня, являла собою продовження горла і грудей чарівної голови, і все теє злучалося з іншим ванькирчиком, якраз під тим, де була голова. Через усю ту порожнину в ніжці й стільниці, в грудях і горлі самого погруддя було вельми штудерно прокладено бляшану рурку, тож ніхто не міг її зауважити. В нижньому ванькирчикові, з'єднаному з горішнім, ховався той, хто мав відповідати, прикладаючи до рурки уста, на запитання, причому голос його, ніби по рупору, йшов і вгору, і вниз, і кожне слово лунало виразно й чітко, тож відкрити ошуканство було годі. Відповідь давав небіж дона Антонія, студент тямовитий і ручий, а що дядько його попереджав, кого саме приведе він до ванькирчика, де була голова, то на перші запитання він одповідав завиграшки, а далі бовкав навмання, одначе людина він був здогадлива і тому трафляв добре. А ще ,СІД Ахмет додає, що той диво-механізм діяв лише днів десять-двана-дцять, а потім по місту пішла поголоска, що в оселі в дона Антонія завелася чарівна голова, на всі питання відповідальниця, і хазяїн її з обави і опаски, як би про теє не внесено в вуха чуйних ревнителів святобливості, сам звідомив про все панів інквізиторів, а вони звеліли йому тії розваги припинити, а голову розламати, щоб вона не підкушала темної черні; а проте на суд Дон Кіхота й Санча Панси голова так і зосталася чарівницею-дивницею, кебетною відповідальницею, хоча її відповіді більше вдовольняли Дон Кіхота, ніж Санча. Місцева шляхта, щоб догодити донові Антоньєві, а також ушанувати Дон Кіхота й дати йому нагоду химороди гонити, вирішила влаштувати [624] через шість днів верхогони з кільцями; одначе верхогони так і не відбулися, про що буде згадано нижче. Дон Кіхотові закортіло пройтися по місту пішки і без усякої помпи він боявся, що як поїде верхи, за ним знову поженуться вуличники. Отож він і Санчо вкупі з двома челядниками, яких приставив до них дон Антоніо, вийшли на прогуляння. Сталося так, що йдучи якоюсь вулицею, Дон Кіхот звів очі й побачив над дверима напис буйними літерами «Тут друкуються книжки»; це врадувало його непомалу, оскільки друкарні він ще зроду не бачив, і йому схотілося узнати, як там усе влаштовано. Він зайшов зі своїм почтом туди і побачив, як друкують в одному місці, як правлять в іншому, хто складає, хто вичитує, коротше, став свідком роботи великої друкарні. Підступивши до реалу, Дон Кіхот запитав, навіщо ця каса, і складальники йому пояснили, він подивувався і рушив далі. Потім підійшов до іншого друкаря і спитався, що він робить. Той відповів - Пане, цей-от кавальєро,- він показав на чоловіка гарного на вроду й статечного з виду,- переклав по-нашому одну книгу італійську, а я її складаю для друку. - А як тій книзі на титул - поцікавився Дон Кіхот. На те перекладчик одповів - Пане, італійський титул сеї книги - Le Bagatelle. - А що значить по-нашому le Bagatelle - запитав Дон Кіхот. - Le Bagatelle,- пояснив перекладчик,- по-нашому дріб'язок. Та попри скромну свою назву, книга має і містить у собі речі пожиточні й важнющі. - Я,- сказав Дон Кіхот,- трохи вмію по-італійськи і пишаюсь, що можу заспівати кілька Аріостових стансів. Але скажіть мені, ва-шець, пане мій (питаю не тим, щоб вивірити вашеці знання, а лише з цікавості), чи траплялося вам у сьому творі слово pignatta - Траплялось і не раз,- одвітував перекладчик. - А як же вашець його перекладає - спитав Дон Кіхот. - А хіба воно не однозначне Горщик, та й годі,- мовив перекладчик. - До лиха! - гукнув Дон Кіхот.- Та ви добре підковані в італій-щині! От хоч би й закладуся, що там, де в італійській книжці слово ріасе, вашмосць пише до смаку, слово рій ви перекладаєте більше, su -7- вгорі, giu - внизу. - Авжеж, саме так і перекладаю,- притакнув тлумач,- бо все теє наші відповідники. - Ладен поклястися,- сказав Дон Кіхот,- що ваша милость навряд чи тішиться славою в світі, бо світ завжди з нехіттю визнає маститі таланти й хвалебні труди. Скільки обдарувань через те заглухло! Скільки геніїв поховали себе живцем! Скільки цнот не поціновано по заслузі! Та все ж мені здається, що переклад з одної мову на другу (якщо це лише не переклад з греки й латини, сих царів над усіма язиками) - то все одно, що килим фламандський зі споду візерунок хоть і видно, але він тоне в рясноті сталок, і пропадає вся барва і гладкість, яка аж очі бере з лиця; та й те сказать, щоб перекладати з язиків легких, не треба ні вигадливості, ні краси стилю, як обходиться без них писарчук або переписувач. Я б'ю не на те, що перекладництво не заслуговує доброго [625] слова, воно - робота куди нижча, а проте ми її не цураємося, хоть нам з неї не такий уже й великий ужиток. Я поминаю лише двох знакоми-тих перекладчиків доктора Крістобаля де Фігероа з його «Вірним пастухом» та дона Хуана де Хаурегі з його «Амантою», їхні творіння вийшли такі вдалі, аж дивуєшся де ж тут переклад, а де первовзір Одначе скажіть, вашець, ви цюю книгу друкуєте своїм коштом чи вже запродали її якомусь книгареві - Друкую власним коштом,- одказав перекладчик,- і маю надію заробити не менше тисячі дукатів на одному лише першому типі, а вийде він у кількості двох тисяч примірників і миттю розійдеться по шість реалів за кожен. - Добрий розрахунок, що й казати! - вигукнув Дон Кіхот.- Зразу видно, що вашмосць зовсім не знає про викрути й пролазки книгарів і про те, як вони гуртуються між собою. Я вас запевняю, що як ви завдасте собі на плечі ті дві тисячі примірників, то у вас ціле тіло заниє-защемить, надто як ваша книга не вельми досконала і не вельми цікава. - То й що - заперечив перекладчик.- Ви хочете, вашець, аби я офірував її книгареві, який за право видання дасть мені три мараведі та ще думатиме, що ощасливив мене Я свої книги друкую не для слави, я й так уже відомий своїми творами йдеться про зиск, бо слава без зиску й шеляга не варта. - Дай Боже щастя вашій милості,- сказав Дон Кіхот. Він перейшов до іншого реалу, де саме правлено аркуш книжки під назвою «Світоч душі». Побачивши теє, сказав - Ось такі книги, хоть їх і немало видано, треба друкувати й надалі, бо на землі грішників багато і вимагається сила-силенна світочів для такої темноти. Він пішов далі й побачив, як правлено ще одну книгу; коли ж запитав, як вона називається, йому відказано, що то друга частина «Премудрого гідальга Дон Кіхота з Ламанчі», опус якогось автора родом з Тордесільяса. - Я про цюю книжку вже чував,- зауважив Дон Кіхот.- Признатися по щирості, я гадав, що ЇЇ вже спалено за її безчільність, а попіл розвіяно, ну та дарма, діждеться свинка свого Мартинка. Вигадані історії лише тоді гарні й цікаві, коли вони правдиві, або можебні, історії, взяті з життя, добрі лиш тоді, як не розминаються з правдою. На сім слові Дон Кіхот з деяким серцем покинув друкарню. Того самого дня дон Антоніо надумався показати Дон Кіхотові галери, поставлені на приколі, немало врадувавши тим Санча, він-бо ще зроду не ступав на їхню палубу. Дон Антоніо попередив командора, що ввечері приведе на галери свого гостя, преславного Дон Кіхота з Ламанчі, а командор, як і всі городяни, вже знав про нього. Що саме на тих галерах сталося Дон Кіхотові, про теє ми розповімо в наступнім розділі. [626] РОЗДІЛ LXIII Про те, як виліз Санчові Пансі боком огляд галер, і про чудородну пригоду з прегарною мавританкою Довго загадувався Дон Кіхот над відповіддю обчарованої голови, а про те, що се обман, він і гадки не мав, до того ж усі його думки роїлися довкола її нерушимої, як йому здавалося, обіцянки, що чари над Дульсінеєю буде розбито. Він товк це собі без кінця-краю і жив надією, що спевнення тієї обіцянки не за горами. А Санчо, незважаючи на всю його, як ми знаємо, нехіть до губернаторства, мріяв знову старшинувати і вимагати од інших послуху таке вже лихо накликає на себе влада, хоть би навіть влада на сміх. Тож того вечора гоститель дон Антоніо Морено і два його приятелі вкупі з Дон Кіхотом та Санчом подалися на галери. Командор, попереджений про візиту двох таких славут, як Дон Кіхот і Санчо, при їхній появі подав знак, і на всіх галерах позгортувано тенти, і заграли жоло-мійки; потім на воду спущено ялик, укритий пишними килимами і обкладений червоними оксамитними бебехами; скоро Дон Кіхот ступив з берега, як на адміральській галері пролунав гарматний постріл, гримнули і з інших галер, а коли Дон Кіхот піднімався по трапу штирборту, вся залога привітала його триразовим «У-у-у!», як звичайно вітають моряки знатних осіб, що піднімалися на галери. Адмірал (так назвемо ми родовитого валенсійського кавальєро, що командував галерою) подав Дон Кіхотові руку і обняв його. - Сьогоднішній день,- вирік він,- я відзначу білим каменем, бо він, може, у моїм житті найщасливіший я узрів сеньйора Дон Кіхота з Ламанчі, власника і носія всіх високих прикмет мандрованого рицарства. На це вітання такими ж ґречними словами відповів і Дон Кіхот, урадуваний незмірно, що його так по-панськи приймають. Усі перейшли на пишно прибрану корму і посідали на бортових прилавках. Боцман пройшов по шкафуту і сюрчком подав веслярам команду, що означала «Одяг геть!» - і ту команду виконано в млі ока. Санчо, вгледівши стільки голих торсів, аж рота роззявив, але він здумівся ще більше, побачивши, з якою шпаркістю напнуто тент здавалося, ніби все чортяччя, яке є на світі, підсобляло морякам. Проте все це лише квіточки супроти того, що я зараз іскажу. Санчо сидів на штирборті побіч загрібного, і раптом цей самий загрібний, підучений заздалегідь, що він має робити, згріб Санча в оберемок і підняв угору, а вся залога вже чатувала й чувала, і от Санчо почав перелітати з рук на руки уздовж штирборту з такою швидкістю, що в бідолахи в очах зарябіло, і він, звісно, подумав, що його чорти вхопили; веслярі ж не зупинялись, поки не перекинули Санча по всьому бакборту і не вернули знов на корму. Неборак звалився весь потовчений, задиханий, спітнілий і ніяк не міг дошолопати, що ж таке йому сталося. Дон Кіхот, пантруючи Санчів безкрилий політ, спитав у адмірала, чи не заведено в них справляти такі церегелі з усіма, хто вперше ступає на галери; якщо се так, то він не схильний додержуватися такої ужанції і не бажає робити подібні вправи, а якщо хто насміє його запопасти й покотити перекидом, то [627] він Богом святим присягається, що буде тому зухвальцю з душею розлука, на сім слові Дон Кіхот зірвався на рівні й узявся за руків'я меча. В ту саму мить згорнуто тент і з великим гуком спущено рею. Сан-чові примарилось, немов баня небесна обвалилася й упала просто йому на голову, і зі страху він сховав її межи колін. Та й Дон Кіхотові зробилось якось маркітно; він теж здригнувся, ввібрав голову в плечі й поблід. Потім галерна залога підняла рею з такою самою хуткістю і з таким самим гуком, з яким опускала її, і все теє галерники проробили мовчки, ніби безголосі й бездиханні. Боцман подав знак піднести котвицю, а потім скочив на середину чардака і ну шмагати ремінним бичем чи карбачем по плечах веслярів, і галера поволі випливла в чисте море. Скоро побачив Санчо стільки бігучих червоних ніг (такими здалися йому весла), то сказав самому собі - От уже й справді чаровиння, не до пари тому, про яке править мій пан. Чим же ці сіромахи проштрапились, що з них так шкуру спускають І як се один чоловік, який тут розгулює та посвистує, одважу-ється шмагати стільки люду Ось уже суще пекло чи принаймні чистець. Бачачи, з якою увагою Санчо стежить за всім, що діялось довкола, Дон Кіхот сказав йому - Ех, друже Санчо, як просто і як легко ти міг би, якби захотів, заголитися до пояса, прилучитися до цього панства-добродійства і довести Дульсінеїне одчарування до скутку! Кругом стільки муки і кату-шів, що тобі не так важко було б терпіти свої. Тим паче, що мудрець Мерлін, може, зарахував би тобі кожну різку, одважену такою замашною рукою, за десять з позосталої тобі порції. Адмірал хотів був спитати, що то за різки і що то за Дульсінеїне одчарування, та в цю хвилину дозорець гукнув - Монжуїка сигналізує, що при березі на весті показалось весельне судно. Почувши теє, адмірал скочив на шкафут і заволав - Гей, хлопці, дивіться, щоб судно не втекло! Певно, нам подають з маяка гасло про якусь бригантину корсарів алжірських. Три інші галери підпливли до адміральської, щоб довідатись, який буде наказ. Адмірал звелів двом іншим галерам вийти в море, а третій іти вкупі з ним уздовж берега - тож судно од них не втече. Гребці вдарили у весла, і галери полетіли як на крилах. Ті, що в чисте море випливли, за дві милі виявили двадцятивосьми- чи тридцятивесельне судно, і так потім і було насправді; помітивши галери, судно почало, по-кладаючись на свій швидкий хід, тікати, але дарма; адміральська галера була одним з найлегших кораблів, що колись у морі плавали, і кинулася навздогін так прудко, що на бригантині збагнули, що їм не врятуватись. Тоді раїс наказав скласти весла і здатися, щоб наш адмірал не укинувся в ще більшу пасію. Але доля розпорядилася інакше тільки-но адміральська галера підпливла до бригантини так близько, що там, либонь, чули крики наших моряків корсарам «Здавайтесь!» - як два п'яних тораки, себто два п'яні турки, що були на бригантині разом з іншими своїми краянами, пальнули з мушкетів і поклали трупом двох[628] наших моряків, які стояли на баку. По чому адмірал заприсягся, що не залишить живою жодної душі з тих, кого в полон на бригантині займе, і ринувся на неї з усім імпетом, проте бригантина вивернулася, пропливши під веслами галери, яка нападала на неї. Галера загналася вперед далеченько; поки розверталася, залога бригантини розгорнула на одчай душі парусся і знову спробувала втекти на вітрилах і на веслах; але маврам мало допомогли їхні зусилля, а зухвалість погубила їх остаточно, бо, пройшовши трохи більше півмилі, адміральська галера знов наздогнала бригантину і, зчепившись на абордаж, усіх захопила живцем. У цей час підійшли дві інші наші галери, а потім усі чотири галери повернулися з ясиром і багатим лупом до пристані, де їх виглядала тьма-тьменна люду, цікавого знати, з чим вони вернулися. Адмірал об'якорився коло берега, і тут він побачив, що на набережжя прибув сам віце-король барселонський. Тоді він звелів послати по вельможу ялик, а також підняти рею і повісити на неї раїса та інших турків, а було їх тридцять шість чоловік, усі зухи на підбір і здебільшого мушкетери. Адмірал спитав, хто з них раїс; на теє один з бранців, як виявилось, потурнак, одказав по-кастільському - Сеньйоре, ось отсей молодик, що стоїть перед тобою, і єсть наш раїс. І вказав на одного з найвродливіших і найставніших юнаків, яких тільки могла створити уява людська, ще зовсім молодесенького, навіть на двадцять рочків не виглядав. Адмірал обернувся до нього з такими словами - Скажи, скажений собако, навіщо ти повбивав моїх моряків, хоть ти бачив, що тобі вже не втекти Отака твоя шана до адміральських галер Невже ти не знаєш, що безрозумність - це не звага Коли людина на краю загибелі, їй слід виявляти безстрашність, але не безрозумність. Раїс хотів був відповісти, одначе адмірал не встиг його вислухати поквапився назустріч віце-королю, який у супроводі кількох своїх двораків і кількох городян уже ступив на галеру. - Добрі лови мали, пане адмірале - зауважив віце-король. - Напрочуд добрі,- потвердив адмірал,- ваша достойність зараз переконається у цьому, побачивши дичину, розвішену на сій от реї. - За що ж це ви так - запитав віце-король. - За те,- одказав адмірал,- що всупереч усім правам і законам і всій воєнній поведенції вони забили в мене двох кращих моряків, а я заприсягся повісити всіх, кого з'ясирю, і в першу голову цього от зуха, раїса бригантини. І він указав віце-королю на молодика, який зі зв'язаними руками і з вірьовкою на шиї очікував своєї смерті. Віце-король глянув на юнака, і той показався йому напрочуд гарним, ставним і напродиво смиренним, тож у ту хвилю врода юнака послужила йому найкращим рекомендаційним листом, тим-то у віце-короля виникло бажання дарувати його горлом, і він запитав його - Скажи, раїсе, якого ти роду турок, мавр чи потурнак На теє молодик одвітував також по-кастільському - Не турок я, не мавр і не потурнак. [629] - А хто ж ти єси - запитав віце-король. А молодик - Жінка-християнка. - Жінка та ще християнка, в такім строї і в такій пригоді Річ цяя предивна, а все ж невірогідна. - Відкладіть, сеньйори,- сказав юнак,- страту мою, ви нічого не втратите, забарившись трохи з помстою, поки я не оповім вам своєї історії. Чиє тверде серце не злагідніло б на сім слові, принаймні настільки, щоб згодитися вислухати сумного й побіденного молодика Адмірал дав йому повну волю говорити, але попередив, щоб він не сподівався добитися помилування за свою таку очевидну провину. Діставши дозвіл, юнак почав так - Сама я з того бездольного і нерозважливого роду, роду, нині вергнутого в пучину лиха мої отець-ненька мориски. Коли на мій народ упало безголов'я, дядько з тіткою повезли мене до Берберії, попри те, що я казала їм, що я християнка, а я й справді християнка не ніби-християнка, а таки щира й горлива. Даремно я твердила про істину тим, хто наглядав за нашим гірким вигнанням, навіть мої кревні і ті відмовлялися вірити. Вони гадали, що я зумисне брешу й химерую, аби на батьківщині залишитися, і тим повезли мене живосилом, а не добровільно. Моя мати - християнка, батько, людина обачлива, теж християнин. Істинну віру я всмоктала з молоком матері, виховано мене в добрих засадах, і ніщо в мені, ні в звичаях, ні в мові, не виказувало, як мені здається, мавританського. У міру того як я укріплювалася в своїх цнотах (а се таки цноти), я гарнішала,- а втім, я так і не знаю, чи справді я гарна, і хоть моє життя минало в самоті й затворі, все ж не настільки цуралася людей, щоб мене не побачив один шляхетний молодик на ймення дон Гаспар Грегоріо, найстарший син і прямий спадкоємець нашого сусіди. Про те, як ми зійшлися, про що гомоніли, як він згубив через мене спокій, та і я свій згубила - про все це задовго розповідати, надто тепер, коли я в страхові чекаю, що добре зсукана петля здавить мені горло, і я навпростець переходжу до того, що дон Грегоріо захотів поділити зі мною моє вигнання. Добре знаючи арабщину, він змішався з морисками, вигнаними з інших місць, і в дорозі заприятелював з моїми дядьком і тіткою, а поїхала я з ними тим, що мій батько, людина тямуща й передбачлива, при першій вістці про указ, що на вигнання нас прирікав, одразу ж з'їхав з села, щоб підшукати нам притулок в якійсь іншій країні. Він приховав і закопав у такім місці, яке знане тільки мені, багато перел і самоцвітів, а також суму-суменну грошей у крусадах і золотих дублонах. Отець звелів мені ніяким світом до цього скарбу не торкатися, навіть якщо нас виганятимуть, перш ніж він повернеться. Я так і зробила і, як я вже казала, вкупі з моїми дядьком і тіткою, а також іншими моїми рідними й близькими, поїхала до Берберії; і там ми оселилися в Алжірі, тобто в сущому пеклі. Алжірський дей почув про мою вроду, та й поголоска про моє багатство дійшла до його ушей, і це якоюсь мірою вийшло мені на краще. Дей закликав мене до себе і спитав, з яких місць Гишпанії я родом і скільки грошей і які коштовності я привезла з. со- [630] бою. Я назвала йому наше село і сказала, що клейноди і гроші там і закопані, але їх завиграшки можна звідти дістати, якщо тільки я сама вирушу по них. Усе те я сказала йому в надії, що захланність засліпить його ще дужче, ніж моя врода. Поки він зі мною розмовляв, йому доповіли, що зі мною прибув юнак, ставнішого й гожішого од якого годі собі уявити. Я одразу ж здогадалася, що йдеться про дона Гаспара Грегорія, бо вродою йому нема рівні. На думку про те, яка небезпека загрожує донові Грегорію, я затрепетала адже у цих бусурменів гарний хлопець або ж молодик цінується дорожче за будь-яку жінку, хоть би й гарну, як намальовану. Дей звелів притьмом його привести, щоб подивитися на нього, а мене спитав, чи то правда, що про того юнака розповідають. Тоді я, немов під надихом згори, сказала, що все це так, але що я вважаю за конче застерегти дея мій попутник не чоловік, а жінка, така сама, як я, й обернулася до дея з проханням дозволити мені перебрати її в жіноцький стрій, щоб краса її лишала всією своєю пишнотою і щоб вона не соромилася постати перед його очі. Дей одпустив мене з миром, пообіцявшись іншим разом побалакати про те, як мені з'їздити до Гишпанії й закопані скарби добути. Я переговорила з доном Грегорієм і, вказавши йому, на яку небезпеку він наражається як мужчина, нарядила його мавританкою і того ж таки вечора привела до дея; а той, побачивши її, умлів од захвату й постановив залишити дівчину в себе для передарування потім султанові. Щоб уберегти її од напасті, яка могла загрожувати в гаремі, і боячись за самого себе, він звелів оселити її в домі якихось знакомитих мавританок, аби там наглядали за нею й опікувалися нею; і дона Грегорія не гаючись туди одвели. Про наші тодішні переживання (а я не стану таїти, що кохаю його) я даю судити тим, хто довідне знає, що то розлука з коханим. Дей одразу розпорядився, щоб мене одвезли до Гишпанії цією бригантиною і щоб мене супроводжували два родовиті турки, ті самі, що убили ваших моряків. А ще разом зі мною вирушив отсей потурнак-гишпанець (тут дівчина показала на полоненого, до якого адмірал обізвався найперше), про нього мені достеменно відомо, що він таємний християнин і що він збирається залишитися в Гишпанії, до Берберії ж вернутися не хоче. Решта залоги - маври і турки - то все прості гребці. Ті двоє турків, хтиві й безчільні, всупереч наказу - висадити мене й цього потурнака в християнському перевдязі (яким ми обмислились) у будь-якому місці Гишпанії, запрагнули передусім обнишпорити узбережжя і, як пощастить, захопити якийсь луп; висадити зразу нас на берег вони боялись, боялись, як би в разі чого ми не виказали властям, що бригантина близько від берега, якщо ж уздовж берега снують сторожові галери, то вони їх переймуть. Учора ввечері ми наблизилися до вашої пристані, але не помітили чотирьох галер; вони нас викрили, а що сталося далі, ви самі здорові знаєте. Отож дон Грегоріо в жіночому перевдязі живе серед жінок, щосекунди важачи своєю головою, а я стою тут зі зв'язаними руками, піджидаючи, або, точніше, лякаючись тієї миті, коли мені доведеться розлучитися з життям, хоть воно мені й немиле. Такий, сеньйори, кінець моєї жалісної історії, бо я вже вам казала, я не привинна до того, в чому гріхує мій народ. [631] Тут вона замовкла, і на очах її забриніли горючі сльози, викликавши рясні сльози і в присутніх. Віце-король, розчулений і сповнений жалю, мовчки приступив до неї і власноручно зірвав пута, які в'язали прегарні рученьки мавританки. Поки мавританка-християнка оповідала свою незвичайну повість, з неї не спускав ока один літній прочанин, який ступив на галеру вкупі з віце-королем; і як тільки мавританка завершила свою розповідь, він кинувся до її стіп і, охопивши їх, гукнув переривчастим од зітхань і ридань голосом - Ох, Ано Щасна, безщасна доню моя! Я твій отець Рікоте, я вернувся по тебе, бо не можу жити без тебе в тобі вся душа моя. На ті слова Санчо вирячив очі й звів голову (досі він тримав її похнюплену, міркуючи про невдале своє погуляння), і, придивившись до прочанина, впізнав у ньому того самого Рікоте, якого зуспів у день свого зречення губернаторства, а потім переконався, що мавританка справді його донька, донька ж, вільна од пут, обіймала батька, і сльози її мішалися з його слізьми; нарешті Рікоте обернувся до адмірала та віце-короля з такою річчю - Ото, сеньйори, моя дочка, чиє ймення так розбігається з її долею. Звати її Ана Щасна, прізвище носить вона Рікоте, і вродою своєю вона пишається так, як я моїм багатством. Я покинув вітчизну, щоб у панст-вах чужосторонніх знайти притулок і схрон для моєї родини, і, од-зискавши його в Німеччині, повернувся назад в цьому перевдязі прочанина, разом з кількома німцями, забрати доньку і великі скарби, які я тут приховав. Дочки я не знайшов, а знайшов скарби, які нині при мені, і ось завдяки химерній долі я, як ви бачите, відзискав і свій скарб найкоштовніший, укохану мою донечку. І якщо благуватість нашої провини, а також і сльози мої і моєї доньки ще можуть пробитися крізь суворий ваш суд до милосердя вашого, то вщедріть ним нас, бо зроду ми не кували лиха проти вас і не були причетні до задумів наших краян, вигнаних цілком слушно. Тут упав у річ Санчо - Я добре знаю Рікоте і потверджую, що Ана Щасна справді його дочка, а ті його поїздки туди-сюди і куди він гне - для мене темний ліс. Усіх присутніх здивував цей незвичайний випадок, а адмірал сказав - Сльози ваші не попустять мені дотриматися моєї присяги живіть, прегарна Ано Щасна, доти, доки вам небо судило, і хай зазнають кари зухвалі й безчільні лиходійники. І він наказав повісити як стій на реї обох турків, які забили його моряків; проте віце-король зажадав горлом їх не карати, оскільки вони повелися як безумці, а не як зухи. Адмірал вволив бажання віце-короля залюбки, адже мститися легко лише під гарячу руч. Потім почали міркувати, як вибавити дона Гаспара Грегорія з халепи, в яку він ускочив; Рікоте заявив, що на його порятунок він офірує понад дві тисячі дукатів у перлах і клейнодах. Розглянуто було багато способів і ярмісів, одначе найудаліший, як згодилися всі, ярміс запропонував потурнак гишпанець він знав, де, як і коли можна й треба висісти, [632] знав також і дім, де був дон Гаспар, і зголосився піти до Алжіра на якомусь невеличкому, хоть би й дванадцятивесельнім суденці з греб-цями-християнами. Адмірал і віце-король звомпили, чи можна покластися на потурнака й довірити йому християн, які сядуть на весла, але за нього ручилася Ана Щасна, а Рікоте обіщався викупити християн у тому разі, якщо їх захоплять у ясир. По тому як задум цей ухвалено, віце-король вернувся на берег, а дон Антоніо Морено запросив до себе мавританку та її батька. Ще перед своїм відплиттям віце-король просив дона Антонія пришанувати їх і вщедрити, він же, мовляв, щоб їм догодити, ладен офірувати все, що має в домі - так його врода Ани Щасної зачарувала й зворушила. РОЗДІЛ LXIV, де викладається пригода, що окотилася на Дон Кіхотові більш, ніж усі перебуті ним досі Історія звістує, що дружина дона Антонія Морена непомалу Ані Щасній зраділа. Зустріла її дуже привітно, захоплена одразу як її вродою, так і мудрістю (а природа вщедрила мавританку і тим, і тим), а потім усі городяни, як на дзвона-скликанчика, потяглися до дон Антоніївої господи, щоб на гостю помилуватися. Дон Кіхот сказав дону Антонію, що план визволення дона Грегорія, на його суд, не вельми трафний не тільки незручний, ба навіть небезпечний, було б ліпше, якби до Берберії вирядили його, Дон Кіхота, при повній зброї і кінно він би напевно одбив дона Грегорія навкір усьому бусурменству, подібно як дон Гайферос одбив малжонку свою Мелісендру. - Зважте, вашець,- вирік на теє Санчо,- що сеньйор дон Гайферос відбив свою жону на суходолі і суходолом же повіз її до Франції, а ось ми, хай навіть і визволим дона Грегорія, до Гишпанії його не довеземо, бо посередині лежить море. - На все є рада, тільки на смерть нема,- заперечив Дон Кіхот,- до берега причалить судно, і ми на судно сядемо, хай навіть увесь світ на нас употужниться. - Дуже вже гладесенько-рівнесенько виходить у вашеці на словах, промовив Санчо,- але сказати - го-го, а зробити - гай-гай! А я от більше покладаюся на потурнака, по-моєму, він добрий чоловік і щира душа. Дон Антоніо заявив, що в разі, як потурнак не впорається, тоді вони неодмінно попросять Дон Кіхота виправитися до Берберії. Через два дні потурнак одплив на легенькій дванадцятивесельній барці з найзавзятішою командою, а галери ще через два дні рушили до левантійських берегів; перед відплиттям адмірал попросив віце-короля повідомити йому про те, як відіб'ють дона Грегорія, а також про те, що станеться з Аною Щасною; віце-король приобіцявся сповнити його прохання. [633] Якось уранці Дон Кіхот виїхав прогулятися по набережжю при повній озброї (він любив приказувати, що його вбори - ясна зброя, бій - завзятий його спочив, і тим ніколи з нею не розлучався), аж це гульк, а назустріч йому їде рицар, озброєний, як і він, від стіп до голови, а на щиті в нього намальований пишний місяць; наблизившись достатньо, щоб його почули, рицар підніс голос і обернувся до Дон Кіхота з такою рацією - Знакомитий і ще як слід не поцінований рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі! Я той самий Рицар Місяця-Білозора, чиї нечувані подвиги тобі, мабуть, упам'ятку. Явився я сточити з тобою бій і випробувати міць твоєї правиці, щоб ти визнав і конфірмував, що моя дама, хто б вона не була, незмірно прекрасніша за твою Дульсінею Тобоську; якщо ти щиро в сьому признаєшся, то врятуєш самого себе од смерті, а мене од мороки закатрупити тебе. Якщо ж ти захочеш битися зі мною і я тебе звитяжу, то для сатисфакції зажадаю лише, щоб ти склав зброю і, занехаявши всяке пригодництво, вернувся в своє село і прожив там рік, не торкаючись до меча, в мирній тиші і блаженному супокої, так треба для примноження твого маєтку і порятунку твоєї душі. Якщо ж ти візьмеш гору, то можеш зняти мені голову з пліч, моя зброя і кінь дістануться тобі, а слава про мої діяння долучиться до твоєї слави. Тож зваж, що тобі краще, і не барись з відповіддю, оскільки я по-взяв намір сьогодні ж сю справу упорати. Дон Кіхот вразився і здумівся як безчільністю Рицаря Місяця-Білозора, так і причиною виклику, і відповів, немовби спокійно, але суворо - Рицарю Місяця-Білозора, про ваші чини й вичини я досі не чув, і ладен заприсягтися, що ви зроду не бачили найяснішої Дульсінеї; я переконаний, що якби ви ЇЇ лицезріли, то утримались би од такого виклику, бо, вглядівши її, ви б одразу повірили, що нема і не може бути на світі ліпоти, рівної їй. Тим-то я не казатиму, що ви брешете, а скажу, що помиляєтесь. А от кинутий мені виклик я приймаю на вказаних вами умовах і пропоную битися негайно, не одкладаючи до завтрього. Не згоден я лише з єдиним щоб слава ваших діянь перейшла до мене, бо мені невідомо, які вони і в чому полягають,- з мене буде моїх, хоть які вони там є. Обирайте собі місце на боїщі, я оберу собі, і що Бог пошле, те святий Петро благословить! Рицаря Місяця-Білозора в місті вже помітили і повідомили віце-королю як про самого рицаря, так і про його перемови з Дон Кіхотом із Ламанчі. Гадаючи, що це дон Антоніо Морено .чи інший міський шляхтич підстроює якусь штуку, віце-король поспішив разом з доном Антонієм та безліччю інших кавальєро на набережжя і прибув туди саме тоді, як Дон Кіхот розвернув Росинанта для розбігу. Побачивши, що обидва рицарі туж-туж ринуться один на одного, віце-король станув між ними і спитав, яка причина цього раптового герцю. Рицар Місяця-Білозора відповів, що суперечка в них про те, чия ліпота вища, і коротко повторив усе те, що вже сказав Дон Кіхотові, згадав і про умови двобою, прийняті обопільно. Віце-король приступив до дона Антонія і стиха спитався, чи йому відомо, хто такий цей Рицар Місяця-Білозора, і чи не збирається він з Дон Кіхота зробити сміх. На тс дон [634] Антоніо одказав, що рицаря він не знає і не відає, шуткома чи навсправжки викликає він Дон Кіхота. Ця відповідь неабияк віце-короля спантеличила, і він завагався, дозволяти чи забороняти поєдинок, проте переконаний, що герць той таки для розваги, від'їхав набік і сказав - Мостиві рицарі, якщо кожному з вас залишається або визнати рацію своєму суперникові, або ж загинути, і ні сеньйор Дон Кіхот, ні ваша милость, Рицарю Місяця-Білозора, не бажаєте поступитися, то з Богом - рушайте! Чемними й дотепними словами подякував Рицар Місяця-Білозора віце-королю за те, що той дозволив битися, і з такою самою річчю обернувся до віце-короля Дон Кіхот; потім, припоручивши з цілого серця себе небові і своїй Дульсінеї (як завжди перед початком кожного бою), Дон Кіхот знову трохи розбігся, бо помітив, що його супротивник теж розганяється, по чому без суремної яси або ж іншого бойового кличу обидва розвернули коней одночасно і порвалися назустріч один одному, але кінь Рицаря Місяця-Білозора був баскіший і вже одмахав дві третини відстані між ними, і тут Рицар Місяця-Білозора впав на Дон Кіхота з таким імпетом, що той вкупі з Росинантом брязнув на землю, при цьому ратище напасника його навіть не черкнуло, зумисне відведене вгору. Рицар Місяця-Білозора притьмом підскочив до нього і, вперши свого списа в прилбицю, мовив - Тебе побито, рицарю, і ти помреш, якщо не підкоришся умовам нашого герцю. Дон Кіхот, потовчений і приголомшений упадком, не підносячи прилбиці, голосом кволим і глухим, ніби з підземелля, відказав - Дульсінея Тобоська щонайгожіша невіста на світі, а я найпобі-денніший рицар на землі, але моя безрадність не може спростувати сієї правди. Коли твоїм копієм, рицарю, і відбери в мене життя, бо честь мою уже відібрано. - Ніяким світом,- відрік Рицар Місяця-Білозора,- хай живе і пишає у всій своїй славі ліпота сеньйори Дульсінеї з Тобоса. А я вдовольнюся тим, що презацний Дон Кіхот поїде до свого маєтку на рік, коротко, аж до мого окремого розказу, як ми й домовлялися перед боєм. Все теє віце-король і дон Антоніо з багатьма іншими, присутніми тут, чули; чули вони також, як Дон Кіхот відповів, що оскільки від нього нічого образливого для Дульсінеї не жадають, усе інше він сповнить яко рицар ґречний і горливий. Домігшись такої заяви, Рицар Місяця-Білозора завернув коня і, вклонившись віце-королю, покатав клусом до міста. Віце-король послав дона Антонія слідом і звелів будь-що з'ясувати, що він за один. Підняли з землі Дон Кіхота і відкинули забороло, всім одкрилося його бліде й спітніле лице. Росинант, збитий на околот-тя, не міг з місця рушити. Санчо, сумний і невеселий, не знав, що сказати і на яку ступити; йому верзлося, що все це сон і суцільне ча-ромуття. Перед його очима пан його визнав себе побитим і зарікся цілий рік братися до зброї. Йому здавалося, що слава про великі Дон Кіхотові чини меркне і що його власні надії, ожилі після недавніх Дон Кіхотових обітниць, розвіялись, як дим. Він боявся, що Росинант [635] залишиться з вивихом, але ще більше потерпав, що його пан не залишиться зі своїм вивихом (хоча це було б великим щастям!). Зрештою віце-король звелів доставити ноші, і Дон Кіхота понесли до міста, а слідом рушив туди й сам віце-король, цікавий дізнатися, хто ж той Рицар Місяця-Білозора, який так розправився з Дон Кіхотом. РОЗДІЛ LXV, де ясниться, хто такий Рицар Місяця-Білозора, а також оповідається про визвіл дона Грегорія та про інші події Дон Антоніо Морено рушив слідком за Рицарем Місяця-Білозора, а ще за рицарем бігла ватага вуличників і, можна сказати, переслідувала його, поки він не сховався в міському заїзді. Дон Антоніо ввійшов туди й собі, прагнучи з ним запізнатися. Рицаря зустрів джура, щоб зняти з нього бойову справу; рицар пройшов до зали, а за ним дон Антоніо, якому кортіло довідатися, хто ж се такий. Помітивши, що шляхтич од нього не відстає, Рицар Місяця-Білозора обернувся до нього з такою річчю - Бачу, сеньйоре, що ви прийшли з'ясувати, хто я, а що таїтися мені нема чого, то я розповім вам усе по щирості, поки джура зніматиме з мене збрую. Щоб ви, пане, знали, я бакаляр Самсон Карраско, одно-сілець Дон Кіхота з Ламанчі, божевілля і недоумство якого будить жаль у всіх його знайомих, а найбільше болять мені. Переконаний, що запорука його зцілення - спокій і що йому корисно пожити в себе на батьківщині і в себе вдома, я прибрав ярміс, як його повернути, і ось три місяці тому в перевдязі мандрованого рицаря і під прибраним іменням Рицаря Свічад я наздогнав його в дорозі; я намірявся сточити з ним бій і перемогти без усякого калічення членів, при цьому я гадав битися на таких умовах, що переможений здається на ласку переможцеві, а зажадати я від нього хотів (адже я наперед вважав його за переможеного), щоб він повернувся до рідного села і нікуди з нього не рипався цілий рік, а за цей час він вилікується; проте доля вирішила інакше, і не я його, а він мене заломив - вибив мене з сідла, і, отже, мій задум зійшов на пшик; він поїхав далі, а я вернувся додому, подоланий, непишний, а грьопнув я добряче, і все ж таки мені не перехотілося знов одшукати його і здолати, так, як я зробив перед вашими очима. Засади мандрованого рицарства для нього святі, і він свого слова дотримає і виконає мою вимогу. Оце, сеньйоре, і все, сказати більше мені нічого. Та тільки благаю вас не зрадьте мене і не кажіть Дон Кі-хотові, хто я такий, інакше провалиться добрий мій намір до глузду привести того, хто так розважливо міркує, коли забуває про свої рицарські гиля-гуси. - Ох, пане! - гукнув дон Антоніо.- Хай дарує вам Господь за те, що ви чините таку шкоду цілому світу, намагаючись урозумити найутішнішого шаленця на земному крузі! Невже ви, пане, не бачите, що пожиток од Дон Кіхотового здорового глузду ніщо супроти тієїуті-[636] хи, яку справляють його чудасії А втім, я гадаю, Що вся ваша вигадливість, пане бакаляре, безсила отверезити людину, таку невиліковно хвору. Звісно, так говорити гріх, але мені хотілося б, аби Дон Кіхот так і залишився несповна, бо варто йому одужати - і прощавай смішні витворки не лише його самого, а і його джури Санча Панси, а будь-яка з них здатна розмаяти саму тугу тугу. А проте я мовчатиму і нічого не скажу Дон Кіхотові, подивимось, чи потвердяться мої гадки, що ваші зусилля, сеньйоре Карраска, марні. На те бакаляр відповів, що справа, безумовно, вже на мазі, і він сподівається довести її до скутку. Дон Антоніо ознайомив, що він завжди до його послуг, по чому вони розпрощалися і бакаляр велів обв'ючити своїм риштунком мула і тим самим конем, учасником герцю з Дон Кіхотом, не гаючись виїхав з міста і вернувся до себе додому, причім у дорозі йому не сталося нічого, достойного спогадання на сторінках сієї правдомовної історії. Дон Антоніо передав віце-королю все, що йому розповів Карраско, чому віце-король не вельми зрадів, він-бо гадав, що усамітнення Дон Кіхота позбавить утіхи всіх, хто міг чути про його химороди. Шість день пролежав Дон Кіхот у постелі, ослаблий, сумний, задумливий і похмурий, перебираючи в думці перебіг своєї поразки поєдинко-вої. Санчо потішав його і казав, між іншим, такі слова - Вище носа, паночку мій, вдарте лихом об землю і подякуйте небо-ві, що, брязнувши з коня, не попереламували ще кісток. Знаєте, вашець, де дають, там і б'ють, і не завше як гак, так і окіст, так ось, дайте дулю лікареві (бо для вашої недуги ніякого лікаря не треба) і гайда додому, а валасатися галайсвіта й шукати пригод годі. Як добре розважити, найбільше в цьому ділі втратив я, хоть вашій милості й натрусилося більше. Губернаторювати мені відхотілося навік, як я своє губернаторство покинув, але зате не перехотілося мені вийти в грапи, а сьому ж уже не бути, бо вашець перестає рицарювати, тож вам у королі не пошитися прощавай, виходить, усі мої надії. - Цить, Санчо, адже ти знаєш, що моє заслання і зачин триватиме лише рік, а потім я знову вернуся до свого шляхетного промислу і тоді вже звоюю собі королівство, а тобі графство. - Богові в уха,- сказав Санчо,- а нечистий хай не слуха. Я не раз чув, що краще добра надія, ніж погане володіння. В цю хвилину ввійшов дон Антоніо і з великою радістю в голосі гукнув - З вас могорич, сеньйоре Дон Кіхоте! Дон Грегоріо і той потур-нак, що плавав по нього, уже на пристані! Та що я кажу - на пристані! Вони вже в віце-короля і от-от мають бути в моїй господі! Дон Кіхот дещо збадьорився. - Сказати по щирості,- обізвався він,- я не мав нічого проти, якби все склалось інакше, бо тоді мені б довелося вирушити до Берберії, і там би я потугою своєї правиці відбив не лише дона Грегорія, а й увесь християнський ясир, скільки його є в тій Берберії. Та що я, сірома, кажу Хіба мене не подолано Хіба я не під конем Хіба не мене позбавлено права цілий рік братися до броні То чого ж варті мої [637] похваляння Чим же мені похвалятися, як мені нині більше личить веретено, ніж меч - Годі вже, пане, про теє,- мовив Санчо,- хай живе курка, хоч у неї на язиці дика шкурка, сьогодні ти мене, а завтра я тебе, через ті свари та чвари не журись, ниньки впав, завтра встав, якщо тільки ти не вилежуєшся в постелі, я хочу сказати, якщо ти не розкис і втратив завзяття до нових змагань. А тепер, ваша милость, вставайте, щоб зустріти дона Грегорія в домі зчинилася нібито метушня, отже, він уже прийшов. І справді, так і було. Дон Грегоріо і потурнак, склавши справоздання віце-королю про свою подорож туди і назад, поспішили до оселі дона Антонія, дон Грегоріо вмерле хотів якнайшвидше побачитися з Аною Щасною. З Алжіра дон Грегоріо відплив у жіночому перевдязі, але дорогою помінявся строєм з одним бранцем, який повертався вкупі з ним; а втім, у будь-яких шатах він викликав захват, приязнь і шану, бо гожий же був над усяку міру, а виглядав літ на сімнадцять-вісімнадцять. Його зустрічали Рікоте з донькою, батько зі слізьми на очах, донька з рум'янцем на всю щічку. Закохані в обійми одне одному не кинулися щире кохання непоказне. Гожість дона Грегорія в поєднанні з вродою Ани Щасної справили на всіх присутніх невідпорне враження. Мовчанка обох закоханих була промовистіша за всі слова, і зори, а не уста передавали їхні радісні й чисті думки. Потурнак оповів про те, на які хитрощі він піднявся, аби визволити дона Грегорія; дон Грегоріо й собі повідав про те, на яку небезпеку й ризик наражався, живучи серед жінок - повідав коротко, не розводячись докладно, і в цьому проявився його розум, над вік розвинутий. Потім Рікоте розплатився з потур-наком та гребцями і гойно їх обдарував. Потурнак злучився з церквою, знову вступив до її лона і з надгнилого її члена стався здоровим і чистим, одбувши покуту та каяття. Десь через два дні віце-король почав радитися з доном Антонієм, як влаштувати так, щоб Ана Щасна з батьком зосталася в Гишпанії, бо, на їхній суд, таку горливу християнку з н зацним отцем можна було залишити на батьківщині без усякого ущербку. Дон Антоніо зголосився поклопотатися за них у столиці, куди він і так мусив їхати в своїх справах, і при цьому натякнув, що, пішовши на ралець до впливових осіб, можна все залагодити. - Ні,- зауважив Рікоте, присутній при цій розмові,- походи на ралець до впливових осіб нічого не зарадять. Перед вельможним доном Бернардіном де Веласком, графом Саласарським, уповноваженим від імені його королівської мості б'анітувати нас, благання, обітниці, приноси, горе людське безсилі. Щоправда, він поєднує в собі милосердя з правосуддям, однак, бачачи, що ціле тіло нашого племені заражене й гниє, він гоїть його розпеченим залізом, а не зм'якшувальною мастю. Тож, виявляючи розважливість, передбачливість і завзяття і воднораз наганяючи холоду, сповняє він нелегке й складне завдання, покладене на його дужі рамена, і всі наші силкування, викрути, хитрощі й ошуства не могли навести полуду на його очі, не кажи ти Аргусові, ці очі він не замгне і на мить, аби ніхто тут не зостався, не заник і, подібно до лози, вритої в землю, не вигнав пагіння, і не занечистив своїми труй- [638]плодами цілої Гишпанії, нині уже прополотої, уже вільної від страху, яким тероризувало її наше кодло. Геройське передузяття замислив великий Філіп Третій, і незвичну проявив він мудрість, довіривши його такому собі донові Бернардінові де Веласку! - Так чи інак,- сказав дон Антоніо,- я зроблю в столиці все можливе, а там уже - що Бог пошле. Дон Грегоріо поїде зі мною і потішить своїх батька-матір, які, певно, виплакали за ним очі, а Ана Щасна поживе тим часом у моєї дружини або в монастирі; що ж до Рікоте, то я певен, що сеньйор віце-король з дорогою душею прихистить його в себе, поки я клопотатимусь. Віце-король пристав на все, одначе дон Грегоріо, дізнавшись про їхню ухвалу, ознаймив, що нізащс не хоче і не згоден розлучатися з доньєю Аною Щасною; та зрештою, поклавши одвідати отця-неньку, а потім притьмом до доньї Ани вернутися, поступився умовлянням. Ана Щасна залишилася з дон Антоньєвою дружиною, а Рікоте перебрався до віце-короля. Надійшов день од'їзду дона Антонія, а Дон Кіхот із Санчом вирушив лише через два дні, бо ніяк не міг оклигати після того упадку. Немало було пролито сліз, немало було зітхань, замлінь і ридань при прощанні дона Грегорія з Аною Щасною. Рікоте офірував дон Грегорію на всяк випадок тисячу талярів, але той відмовився й позичив у дона Антонья всього лише п'ять талярів, пообіцявши вернути борг у столиці. Зрештою, вони поїхали, а незабаром, як уже сказано, відбули Дон Кіхот і Санчо, Дон Кіхот без озброї, в подорожньому строї, а Санчо пішки, бо Сірого обв'юковано бойовою справою. РОЗДІЛ LXVI, де трактується те, що читач побачить, а слухач почує Виїжджаючи з Барселони, обернувся Дон Кіхот, щоб глянути на те місце, де він брязнув з коня, і вирік - Тут була Троя! Тут моя судьбина, а не моє боягузтво, украла добуту мною славу, тут фортуна показала мені свої повороти і звороти, тут потьмарився блиск моїх діянь, тут закотилося моє щастя, і вже ніколи йому не лишати! Почувши сюю орацію, Санчо сказав - Мужнім серцям випада і подоба, паночку мій, терпіти в притузі так само, як радіти в гаразді, я суджу по собі самім, як я губернаторю-вав, то веселився, та й ниньки, попавши в джури-пішаниці, не журюся, бо чував, що так звана Хвортуна дівка п'яна і норовиста та ще й сліпа вона не бачить, що творить, і не знає, кого скидає, а кого підносить. - З тебе, Санчо, філософ неабиякий,- обізвався Дон Кіхот,- міркуєш ти вельми розважливо, от лише не знаю, від кого се ти перейняв. Зауважу проте, що ніякої Фортуни на світі нема, а все, що довкола твориться, добре або ж лихе, вершиться не випадком, а з призволу небес, і ось звідки послів'я усяк свого щастя коваль. Я теж був коваль [639] свого, але мені забракло зрілого розмислу, самовпевненість довела мене до ручки адже треба було докумекати, що миршавий мій Росинант не встоїть проти добренного і здоровенного огиря Рицаря Місяця-Біло-зора. Зрештою я зважився, зібрався на силі; мене вибито з сідла, і хоть я втратив честь, зате не втратив, та і втратити не можу, цноти, себто вірність слову. Коли я у мандрованих рицарях ходив, доблесних і сміливих, я своєю правицею, своїми діяннями доводив, який єсьм аз, нині ж, як мене розстрижено в звичайнісінького гідальга, я дотримаюся своєї обітниці і доведу, що я пан своєму слову. Тож рушаймо, друже Санчо проведемо сей рік випроби у себе вдома, наснажимося за час нашого відлюддя і знов повернемося до нашого ратного діла, завжди пам'ятного для нас. - Пане,- відказав Санчо,- іти пішки не весело нітрішки, і я не вельми охочий до великих переходів. Повісьмо ції риштунки на дерево замість харциза, і як я залізу Сірому на хребтину й одірву ноги од землі, рушаймо в будь-які мандрівки, які вашій милості запахнуть і за-мануться, а щоб я перся добрі гони на батьківських - це вже зась. - Добре єси сказав, Санчо,- обізвався Дон Кіхот,- хай мої риштунки висять яко трофей, а під ними чи десь поряд вирізьбимо на дереві такий самий напис, як на оружному трофеї Роландовому Лиш той візьме цю зброю. Хто зважиться з Роландом стать до бою. - Золотії слова,- зауважив Санчо,- і аби в дорозі нам не був потрібен Росинант, то його теж можна б підвісити. - Ні,- мовив Дон Кіхот,- ні Росинанта, ні моїх риштунків підвішувати негоже, а то ще скажуть про мене за хорошу службу та погана шана. - Свята правда, вашець,- згодився Санчо.- Кажуть же мудрі люди, що не бий сідла за вину осла, а в тім, що сталося, винна ваша милость, тож і карайте себе самого, а не зривайте свою оскому ні на сих збагнітованих і закривавлених обладунках, ні на плохуті Росинан-тові, ні на моїх ніжних ногах і не вимагайте, щоб вони тюпали більше, ніж слід. У таких речах і розмовах збіг у них цілий день, а зарівно і наступні чотири, і не сталося нічого, що б їхню подорож переп'яло. А на п'ятий день, впавши в якесь село, побачили вони, що біля заїзду тиснеться юрба це було саме на храм. Коли Дон Кіхот наблизився до натовпу, якийсь пахар, піднісши голос, промовив - Ці два сеньйори допіру прибули, нікого тут не знають, хай хтось із них розв'яже нашу зваду. - З дорогою душею,- одказав Дон Кіхот,- розв'яжу її справедливо, якщо тільки розберуся як слід. - Тут таке діло, панунцю,- почав пахар,- один наш односілець - він у нас грубий і важить одинадцять каменів - викликав бігти навзаводи сусіду свого, а той важить лише п'ять. За умовою їм треба пробігти відстань сто ступнів, але з однаковим тягарем. Коли ж запитали у заводіяки, як ті тягарі врівноважити, він сказав хай викликаний, [64] який важить п'ять каменів, завдасть собі на плечі'шість каменів залізяччя. Тож вага худого і грубого зрівняється, і в того, і в того вийде по одинадцять каменів. - Ні, так не годиться! - заволав Санчо, вихоплюючись поперед Дон Кіхота.- Всім відомо, що днями я був за губернаторя і за суддю, тож я й повинен розв'язати зваду й винести ухвалу. - Тобі й карти до рук, друже Санчо,- промовив Дон Кіхот,- я зараз ні до чого не зугарен, у голові у мене якась завірюха. Діставши дозвіл, Санчо обернувся до пахарів з річчю, а ті з'юрмились круг нього в чеканні на присуд і роти пороззявляли. - Товариство, вимога грубого геть-то безглузда і несправедлива, бо викликаний на герць, як уже повелося і як усі знають, має право обібрати рід зброї, а отже, неприпустимо, щоб грубий обібрав таку зброю, яка наперед завадить і не дасть худому перемогти. Тому моя ухвала така хай заводіяка грубий зчистить, зріже, зіскребе, скине, зніме, знесе будь-де на своєму тілі, де тільки йому заманеться і прибандюриться, і зменшить м'яса на шість каменів, по чому в нім зостанеться всього лишень п'ять каменів ваги, і він зрівняється зі своїм супротивником і кап-у-кап до нього підійде - ось тоді хай собі й біжать на рівних. - Далебі,- заволав один ратай, вислухавши Санчів вирок,- цей пан глаголить, як святець, і розв'язує спори, як панотець! Але тут одна заковика навряд щоб грубий захотів зрізати з себе навіть унцію м'яса, не то що шість каменів. - Хай краще зовсім не бігають,- зауважив інший,- худому нема чого надриватися, а грубому себе чикрижити; утопімо половину застави в вині і запросімо їмостей до доброї корчми, а піде дощ - хай на мій плащ. - Дякую вам, панове,- одказав Дон Кіхот,- але я не можу затримуватись ані на хвилю невеселі думи й осмутнії події змушують мене бути неґречним і поспішати. На сім слові, підостроживши Росинанта, рушив далі, пахарі ж стояли й чудувалися як з його дивачної фігури, такої одмінної од усіх, так і з мудрості його пахолка, бо за такого вважали Санча. Один ратай гукнув - Якщо такий мудрий пахолок, то який же мусить бути його пан! Закладаюся, що як їдуть вони по науку до Саламанки, то в три мига пошиються в столичні алькальди. Учитися й учитися - ось що головне, а все інше трин-трава. Звісно, воно-то треба ще, щоб тобі підсобили і щоб тобі добре повелося; а там глядь, а.в тебе в руці жезл, а то й митра на голові. Обночувалися пан і пахолок у чистім полі, під голим і відкритим небом, а на другий день рушили далі, аж це дивляться, а назустріч їм чоловік, пішаниця, з бесагами на карку і з дротиком, чи радше києм у руці, причандалом усіх гонців; підійшовши до Дон Кіхота ближче, він раптом придав ходи і, порвавшись майже бігом до рицаря, поцілував його в праве стегно, бо не дістав вище, а потім з радістю в голосі гукнув - Ах, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, як же зрадіє пан мій дук, коли овідається, що вашмосць повертається до нього в літошній палац. Адже він усе ще там із сеньйорою дукинею. - Я вас не знаю, друже,- заявив Дон Кіхот,- і так і не знатиму, поки мені самі не скажете. - Я, пане Дон Кіхоте,- одказав посланець,- Тосілос, льокай дука, мого пана, того самого, який не побажав з вашмосцю герцюватися через одруження з дочкою доньї Родрігес. - На Бога! - гукнув Дон Кіхот.- Невже ви той, кого мої вороги чорнокнижники перечарували, як ви сказали, в льокая, аби уйняти мені честі звитяжця - Годі-бо вам, зацний пане,- мовив гонець,- не було тут ніяких чарощів чи злицювання виїхав я на боїще льокаєм Тосілосом і таким самим льокаєм Тосілосом від'їхав. Оженитися я надумав без усякої драчі, так мені припала дівчина до мислі. Проте все вийшло інакше, ніж я сподівався. Тільки-но ваша милость виїхала за браму, як дук, мій пан, звелів одважити мені сотку київ за те, що я не виконав наказу, одержаного перед герцем, і все стало на тому, що дівчина постриглася ¦в черниці, донья Родрігес перебралася до Кастілії, а мене мій пан послав до Барселони з листом до віце-короля. Якщо вашмосць рачить викушати доброго, хоть і теплуватого винця, то я маю з собою тикву з міцним трунком і кілька грудочок трончанського сиру, здатного викликати й будити спрагу, якщо вона приспана. - Запрошення охоче приймаю,- обізвався Санчо,- нема чого монятися, нумо, смикнемо, добрий Тосілосе, навкір і назло всім чорнокнижникам обох Індій. - Тоді ти, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- найбільший обпияка та обжера на світі і найбільший невіголос на всім крузі земнім, бо ти ніяк не дошолопаєш, що гонець сей зачарований і що се ніби-Тосілос. Залишайся з ним і напихай свою кишку, а я рушу поволі вперед, поки ти мене наздоженеш. Льокай зареготав, відкоркував тикву, вив'язав з торби сир і хліб, а потім вони засіли з Санчом на зеленій мураві і.любо-мирно спорожнили дотла сакви, і то так усмак, що навіть облизали пакета з листами через те, що сиром пахтів. Підживившись, сказав Тосілос Санчові - Твій пан, друже Санчо, неодмінно повинен бути божевільниік - Як це повинен - відрік Санчо.- Нікому він нічого не винен, він за все розплачується, тим паче, що монета його - щире божевілля. Я теє добре бачу і не раз, не два йому правив, але який хосен А тепер і поготів адже він геть із глузду скрутився потому, як його заломив лицар Місяця-Білозора. Тосілос попросив розповісти, як же це сталося, але Санчо одказав, що незручно змушувати свого пана чекати, іншим разом, мовляв, як, може, спіткаються ще. І, стріпнувши крихти з одежі й бороди, він підвівся, сказав Тосілосу «Бувай!» і, погнавши Сірого вперед, невдовзі прилучився до свого пана, який виглядав його в затінку дерева. [642] РОЗДІЛ LXVII Про те, як Дон Кіхот постановив пастушити і жити, поки мине річний реченець, по-сільському, а зарівно і про інші речі, направду втішні п хороші Якщо був Дон Кіхот многодумний ще перед своєю поразкою, то після падіння того думу стало в нього, як шуму. Він виглядав, як уже сказано, Санча під деревом, а мислі, як принаджені медом мухи, опадали його й жалили одні роїлися довкола Дульсінеїного одчарування, а інші довкола того життя, що його чекає в вимушеному зачині. Надійшов Санчо й почав хвалити гойність льокая Тосілоса. - Невже, Санчо,- покликнув Дон Кіхот,- ти все ще думаєш, що він правдивий льокай Либонь, у тебе з голови вилетіло, як ти сам же бачив Дульсінею, перекинуту й злицьовану в мужичку, а Рицаря Свічад у бакаляра Карраска, адже все теє справа рук моїх гонителів чорнокнижників. Краще скажи, чи не питався ти в чоловіка, якого звали Тосілосом, що прилучилося Альтісідорі оплакувала вона розлуку зі мною чи вже занехаяла всі мрії про злуку, які вона плекала при мені - Ні, пане, я клопотався іншим, і мені ніколи було цікавитися дрібничками,- заперечив Санчо.- Достолиха, ваша милость, невже вам зараз до чужих думок, тим більше любовних - Зваж, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- одна річ - кохання, а друга - вдячність. Рицар може бути байдужим, але ніяк не може, сказати по щирості, бути невдячним. Альтісідора, ясно, закохалася в мене, подарувала мені, як ти пам'ятаєш, три намітки, плакала, коли я їхав; і без усякого сорома кляла мене, лаяла, лементувала прилюдно; все це ознаки того, що вона мене боготворила, бо гнів коханців звичайно виливається в клятьбі. Не міг я дати їй жадної надії, ані офірувати їй скарбів, бо всі мої сподіванки пов'язані з Дульсінеєю, скарби ж мандро-ваних рицарів, так само як скарби потерчат, то мана і піна; єдине, чим я можу Альтісідорі віддячити, це як я зберігатиму її в пам'яті, проте без ущербку для Дульсінеї, яку ти, Санчо, мабуть, зневажаєш, бо зволікаєш самобичування.й умертвіння плоті твоєї (хай би її вовки розшарпали!); ти, я бачу, прибережеш її червам на з'їдь, але не вконтентуєш бідолашної сеньйори. - Сказати по щирості, пане,- обізвався Санчо,- я ніяк не второпаю, яку притику має хлоста моєї пані-старої до відчарування зачарованих Адже це все одно що сказати «Болить тобі голова Нашмаруй мастю коліно». Я принаймні і побожусь, що ні в одній сторії про манд-рованих лицарів, які вашмосць читала, не трапляється відчарованого завдяки хлості. Ну та гаразд, відшмагаю себе, як мені закортить і як лучиться нагода. - Дай Боже,- одрік Дон Кіхот,- хай окриє тебе ласкою небо, аби ти схаменувся і поміг моїй пані, адже вона пані і твоя, позаяк ти мій пахолок. Так гомонячи, верстали вони путь, аж це доїхали до того місця, де їх ото бики потоптали. Впізнав його Дон Кіхот і мовив Санчові [643] - Ось та луговина, де зуспілися ми з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію - задум сей і свіжий, і дотепний. І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овошем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби - затінок, рожі - благоухання, розлеглі луки - барвисті коверці, прозоре й чисте повітря - свій легіт, місяць і зорі - ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні - втіху, сльози - одраду, Аполлон - вірші, а кохання - помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих. - Далебі,- признався Санчо,- таке життя мені до шмиги, та й не лише мені - побачать нас бакаляр Самсон Карраско і цилюрник майстер Ніколас, то й собі до нас пристануть і пошиються в пастухи, а там, гляди, і сам панотець приб'ється до нашого куреня, адже він веселун і такий потішник. - Авжеж,- погодився Дон Кіхот,- бакаляр Самсон Карраско, як він уступить до нашої пастушої громади, а таки вступить, може назватися пастухом Самсонієм або ж пастухом Каррасконом. Цилюрник Ніколас може назватися Нікулосом, як старий Боскан назвався Немо-росом. Ось тільки не знаю, яке ймення придумати пароху - Панот-чіні, Єгомостіо, а втім, як похідне від його сану, йому можна дати прізвисько пастуха Парохіандро. А от прибрати імена пастушкам, в яких ми будемо закохані, ще простіше простого, до того ж ім'я моєї володарки однако личить як принцесі, так і пастушці, то мені нема чого сушить голову, дошукуючись удалішого імені, а ти, Санчо, прибери своїй пастушці яке-хотя. - Зватиму її лише Терезуля,- заявив Санчо,- бо вона в мене нівроку гладка гладуля, адже її звати Тереза. Мало того я співатиму їй у віршах і тим доведу, що в мене душа до чужого м'яса не ласа. Панотцеві, щоб на гріх не підкушати, теж негоже заводити пастушку, а щодо бакаляра - вольному воля, а скаженому рай. - Боже поможи! - гукнув Дон Кіхот.- Та й славно ж ми заживемо з тобою, друже Санчо! Яких тільки жоломійок, самарських кіз, тамбуринів, бубнів і гуслів ми з тобою не наслухаємося! А що як до сього розмаїтого струменту підпряжуться ще звуки альбогів Матимем повний набір пастушого музичного струменту. - А що таке альбоги - поцікавився Санчо.- Зроду про них не чував і не бачив ніколи в житті. - Альбоги,- пояснив Дон Кіхот,- це залізяки, схожі на мідяні свічники; як їх ударити одну об одну, ввігнутим і порожнистим боком, вони видають звук, що хоть і не вельми ніжний і зграйний, а все ж приємний на слух і суголосний з таким нехитрим сільським струмен-том, як коза або ж бубни. Саме слово альбоги мавританське, як і всі слова нашою мовою, що на аль починаються, наприклад альманах, ал- [644] коголь, алхімія, алгебра, альгвазил, алькальд, алмасен, алькоран тощо, і лише три мавританських слова по-нашому закінчуються на і, себто каді, мараведі, алкалі. Слова альгелі та альфаку - слова щиро арабські, бо починаються вони на аль, а закінчуються на і. Все це я тобі кажу між іншим, бо мені це спливло на думку мимоволі через це слово альбоги. А потім нам неабияк стане в пригоді на новому для нас полі ось що адже, як тобі відомо, я трошки віршник, а бакаляр Самсон Карраско - той уже справжній піснетворець. Про пароха сказати нічого не можу, але закладаюся, що й він віршує. Безперечно, й майстер Ніколас не чужий до муз, бо всі чи сливе всі цилюрники - гітаристи й куплетисти. Я скаржитимусь на розлуку, ти славитимеш свою сталість у коханні, пастух Карраскон нарікатиме на те, що його перелюбили, панотець Парохіандро сам підшукає, що йому до мислі, коротко, все буде так гарно, що й ну. На теє одвітував Санчо - Я, пане, такий невдаха, що навряд чи доживу до такого житов'я. Ох, які гарні різьбив я б ложки, аби став пастухом! Які мали б ми кльоцки, які вершки, які вінки - словом, мали б усяку всячину, яка тільки водиться у пастухів, отож за мудрагеля я, либонь, не зійшов би, а за штудерника - напевне. Моя донька Санчика носила б нам обіди в поле. Але, гай-гай, вона діваха гожа, а пастухи не ликом шиті, на ходу підметки рвуть, і я не хотів би, щоб вона пішла по вовну, а вернулася стрижена, а то цього гультяйства і спорзних помислів і в полях і в містах, і в пастуших колибах і в царських хоромах скільки завгодно, отож одійди од зла, сотвори благо, чого око не бачить, те й серце не мучить, раз не вбережешся, потім лиха не оберешся. - Годі прислів'їв, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- будь-якого з них старчить, щоб думку твою з'яснити. Скільки разів тобі торочив, щоб ти не сипав прислів'ями як з рукава і знав міру. А втім, тобі кажи не кажи - як об стінку горох, мати за кнута, а він дзигу круте. - А мені здається,- одрік Санчо,- що се про таких, як вашець, кажуть «Насміялась верша болоту, коли оглянеться, аж і сама в болоті». Сварите мене за пбсловки, а самі нижете їх парочками. - Зваж, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- я приточую прислів'я до речі, воно в мене пристає, як перстень до пальця, а ти тулиш, як горб до стіни. Пригадується, я тобі вже казав, що прислів'я - то короткі вислови, добуті з досвіду, і то плід роздумів стародавніх мудреців, прислів'я ж, наведене навмання,- то курзу-верзу, а не сентенція. Та годі про це, уже смеркло, звертаймо з гостинця й заночуємо десь поблизу - ранок покаже. Вони з'їхали з гостинця, і вечеряли вже пізно й убого, на превелику досаду Санча, котрий думав, яких нестатків зазнає мандроване лицарство в своїх митарствах долами й горами, і тільки зрідка заживає благ, спиняючись у замках і оселях, як от, приміром, у дона Дієга де Міранди, на весіллі в Камача-Багатія і в гостині дона Антонія Морена, а проте, зваживши, що не вік же триває і день, і ніч, зночував цю ніч уві сні, а його пан у неспанні. [645] РОЗДІЛ LXVIII Про те, як Дон Кіхотові підкладено свиню Ніч випала темна, місяць хоть і світив, але ховався десь, у неви-димця граючись, річ у тім, що іноді пані Діана заглядає знічев'я до антиподів, залишаючи гори в пітьмі й доли в мороці. Дон Кіхот ісходив до вітру і після первоспів не міг удруге заснути, Санчо ж, навпаки, ніякого другого сну не мав, він затинав хропака з вечора до рана, показуючи цим своє здоров'я нівроку і безпечність. Думи не давали спать Дон Кіхотові, аж він ізбудив Санча і сказав - Дивуюсь я, Санчо, твоєму спокою, і, їй-право, здається, що тебе зроблено з мармуру чи твердої бронзи, бо і в тому і в тій ні духу, ні руху. Я чуваю, а ти спиш, я плачу, а ти співаєш, я постую до знемоги, а ти нажираєшся так, що ледве ходиш і дишеш. Доброму служникові годиться ділити знегоди з його паном і журитися з ним заодно хоть би про людське око. Поглянь, яка погідна стоїть ніч, яка довкола пустка, усе це кличе нас чергувати сон з неспанням. Устань же, ради Бога, одійди набік і, сповнившись доброї волі, зваги й відваги, одмір собі триста або чотириста гарячих на рахунок тих, які допоможуть відчарувати Дуль-сінею. Прохаю тебе про се і благаю, оскільки не хочу моцюватися з тобою, як минулого разу, я пам'ятаю, яка в тебе важка рука. Коли ж ти відшмагаєшся, ми ніч зночуємо в співах, я про розлуку співатиму, а ти про свою вірність, ось так ми й дамо почин тому пастушому життю, яким у селі житимем. - Пане,- заперечив Санчо,- я не чорнорижець, аби схоплюватися серед ночі й умертвляти плоть, тим паче не годиться, на мій суд, після хлости, як усе болить, переходити до співів. Дайте мені, вашець, спати і не принаглюйте мене до сікуції, бо от прцсягнусь, що довіку не діткнуся шерстиночки на моїм одінні, не то що Іволосу на тілі. - О душе закосніла! О зброєноше безсердечний! Чи ж я не годував тебе, чи ж я не вщедряв тебе пасками і не збирався вщедряти ними й далі! Завдяки мені ти став губернатором, завдяки мені ти грієш надію дістати графський титул або щось не нижче, і надія тая здійсниться не пізніше, ніж через рік, бо post tenebras spero lucem. По темряві на світло сподіваюсь (латин.). З книги Іова (XXX, 26). - Мені це невтямки,- мовив Санчо,- я знаю лише, що поки я сплю, не боюся нічого, ні на що не сподіваюсь, не журюсь і не радію. Благо-словен той, хто сон вигадав, адже це плащ, що окриває всі думи людські, пожива, що гамує голод, вода, що тамує спрагу, вогонь, що зігріває холод, холод, що прибиває сквар, зрештою, це єдина обігова монета, на яку все можна купити, це терези й гиря, що врівноважує короля з пастухом і простака з мудрагелем. Одним лише сон негарний кажуть, він подібний до смерті, бо між заснулим і мертвим невелика ріжниця. - Ніколи ще, Санчо,- обізвався Дон Кіхот,- ти не висловлювався так вигадливо. Аж ось коли я зрозумів, яке слушне оте твоє улюблене прислів'я «Не з ким родився, а з ким водився». - Ага, паночку мій ґречний! - гукнув Санчо.- Зараз уже не я [646] нижу прислів'я, зараз вони у вас так і злітають- з язика, ще краще, ніж у мене, тільки й того, що пословки вашмості виходять до ладу, а мої - не до прикладу, ну та все ж, що не кажи, а й ті, і ті - пословки. Саме в цю хвилю почувся глухий гомін і якісь прикрі згуки, що лунали на всю долину. Зірвався Дон Кіхот і схопився за меч. Санчо ж прикуцьнув під свого Сірого, а з боків загородився риштунками і в'ючним сідлом джура перелякався не менше, ніж його пан схвилювався. Гомін дужчав, наближаючись до двох наполоханих, точніше, не двох, а одного, бо хоробрість другого добре знана. А річ ось у чім кілька чоловік гнало продавати на ярмарок понад шістсот свиней, і ось ці самі свині рохканням і кувіканням зчиняли такий гамір, який оглушив Дон Кіхота й Санча, тож вони ніяк не могли второпати що ж воно діється. Величезна хрюкотлива череда налетіла на Дон Кіхота й Санча і, не зваживши ні на того, ні на того, пройшла потоптом по обох, розваливши Санчові шанці і збивши з ніг не лише Дон Кіхота, а й Росинанта. Навальність нашестя сієї безрогої нечисті, а також і хрокання її, порвали й змели на землю кульбаку, збрую, Сірого, Росинанта, Санча та Дон Кіхота. Санчо якось зіп'явся на рівні й попросив у свого пана меча, щоб заколоти з півтузіні безчільних сих їмостей безрогих, бо він уже прирозумів потоптали його саме безрогі. На те Дон Кіхот відповів - Облиш їх, друже ця зневага послана мені як розплата за мій гріх, і справедлива кара небес, що вражає переможеного мандрованого рицаря, в тім і полягає, що його опадають шакали, тнуть оси і топчуть свині. - Либонь, небесна кара,- підхопив Санчо,- вражає і джур тих 1 переможених лицарів, і лежить вона в тім, що їх кусають мухи, їсть нужа і в'ялить голод. Хай би ще ми, джури, доводилися лицарям синами чи найближчими родичами, тоді не кривдно було б, що нас карають за їхні гріхи аж до четвертого коліна, але в якому ж покре-венстві Кіхоти і Панси Ну гаразд, лягаймо де-небудь та поспімо до ранку, а там побачимо. - Спи, Санчо,- одказав Дон Кіхот,- ти родився, щоб спати, а я родився чувати, а поки до світу дам волю думам і виллю їх мадри-гальчиком, якого нишком од тебе зложив сеї ночі в голові. - Як на мене,- зауважив Санчо,- багато дум для пісеньки не треба. Співайте собі, вашець, скільки-хотя, а я передрімаю, скільки мога. Одразу, розклавшись привільно на землі, Санчо скукобився й заснув, як убитий, байдужий до клопотів про борги й розписки, до всіх .пере-чувань душевних. А Дон Кіхот, спершись на стовбур чи то бука, чи то корківця (Сід Ахмет Бен-Енхелі не вказує, яке саме було те дерево), в супроводі власних зітхань заспівав Володарю Амуре, Згадавши, як жорстоко я караюсь, Я вмерти пориваюсь, Скінчити прагну це буття похмуре. А досягну могили, Що всім земним злигодням пристань тиха,- І де береться втіха, Я знов живу й на смерть не маю сили. [647] Так, у житті сконавши, У смерті я знаходжу воскресіння; Предивне це боріння, Де смерть з життям себе змагають завше! Кожну стрічку він окселентував численними зітханнями й досить рясними слізьми адже серце його тужить і рветься на клапті, як згадає про поразку і розлуку з Дульсінеєю. От уже й задніло, сонце било Санчові в живі очі й нарешті збудило,- він позіхнув, потягся, аж у кістках залускотіло; побачивши, якого спустошення завдали свині його припасам, прокляв він череду, а відтак і декого вище. Врешті обидва рушили далі і так уже надвечори уздріли, як назустріч їм суне душ десять комонних і душ п'ять піших. Серце у Дон Кіхота закидалось, а в Санча тьохнуло тії люди були озброєні копіями й щитами і виглядали бойовито. От Дон Кіхот обернувся до Санча з такими словами - Аби я міг, Санчо, взятися до зброї, і моя обітниця не зв'язувала мені руки, я розправився б з сією галайстрою, що їде напроти, як з тими пундиками чи марципанами. А втім, може, потерпаємо ми даремно. Тим часом верхівці під'їхали, мовчки оточили Дон Кіхота і, піднявши копія, притулили клюги до його грудей і спини, погрожуючи вбити. Один пішаниця дотулив пальця до губів тільки белькни, зараз заціплю тобі, схопив Росинанта за вуздечку і повів його манівцями, інші ж, заховуючи предивну мовчанку, погнали слідом за тим, хто вів Росинанта, Санча й Сірого. Двічі-тричі поривався наш рицар запитати, куди його цуплять і чого од нього хочуть, та тільки зіпав, бо рот його запечатувався списовими клюгами. Така сама доля спіткала й Санча всі його намагання озватися закінчувалися тицянням очепу в нього, а заодно і в Сірого, ніби й той збирався заговорити. Споночіло, всі додали ходи, і страх обох бранців ще посилився, тим паче, що провожаті ще й сварилися - Мерщій, троглодити! - Цитьте, варвари! - Начувайтеся, канібали! - Не скигліть, скіфи, не лупайте очима, люті Поліфеми, кровожерні леви! До цих вони ввертали ще й інші такі самі прикладки, нестерпні для ушей бездольного рицаря та його джури. Санчо, той дорогою бубонів собі під носа «Хіба ми такі-сякі діти Хіба ми вариводи і кандибали Хіба нас аж скіки, щоб бути якимись каліхвемами Ні, не до шмиги мені ці прикладки! І де вони взялися на нашу голову Біда біду побиває. Аби лиш ця пригода-знегода не пішла далі київ!» Дон Кіхот з дива не міг вийти як він не ходив до голови по розум, так і не здогадався, що це за люди, такі люті й лайливі - ясно, од них жди не добра, а лиха. Нарешті десь о першій ночі прибули до замку, Дон Кіхот одразу його впізнав це ж дуків замок, де вони з Санчом недавно були в гостині. [648] «Хай Бог милує! - подумав Дон Кіхот, дорозумівшись, де він.- Що ж це таке Адже цей дім відзначався гостинністю і привітністю. А втім, для переможених усе хороше скидається злим, а зле найгіршим». В'їхали на головний дитинець замковий, пишно прибраний і оздоблений. Ось чому їхній подив зріс, а страх подужчав. Та про це в наступному розділі. РОЗДІЛ LXIX Про найрідкіснішу і напдивнішу з усіх пригод, які протягом сієї великої історії лучилися Дон Кіхотові Після спішування верхівці, вкупі з пішаницями, раптово порвавши, як лантухи, Санча і Дон Кіхота, внесли їх на дитинець; навколо дитинця палахкотіло понад сто смолоскипів, у підставках повтулюваних, а на кружганку горіло понад п'ятсот посвітачів незважаючи на темну ніч, тут стояв ясний день. Посеред дитинця здіймався катафалк заввишки з два лікті, запнутий наметищем з чорного оксамиту, кругом на східцях ясніли свічки з ярого воску в срібних свічниках, числом понад сто, а на самім катафалку спочивала дівчина, там така гожа, що своєю красою вона, здавалося, скрашувала саму смерть. Голова її у вінчику з най-розмаїтіших духмяних квіток лежала на грезетовій подушці, а в руках, на грудях скрижованих, вона тримала золотаву звитяжну віть пальмову. Оподаль зведено помісток, на помістку поставлено два кріселка, на яких сиділи, судячи з корон на їхніх головах і з берлів у руках - царі, чи то справжні, чи то лже-царі. Обабіч помістка, куди вели кілька східців, стояли ще два кріселка, і от ті, хто ніс на руках Дон Кіхота й Санча, на ці крісла їх і всадовили, і все це не зронивши ні слова й зацитькавши на мигах обох бранців, але ті й так німували, вражені всім побаченим. Тим часом на помісток зійшли з численним почтом великої руки люди, в яких Дон Кіхот одразу впізнав дука й дукиню, своїх гостителів, і вмостилися в пишні крісла обіч тих ніби-царів. Хто не здумівся б на все те, надто як ми додамо, що в небіжчиці, покладеній у катафалк, Дон Кіхот упізнав прехорошу Альтісідору Скоро дук і ду-киня зійшли на помісток, Дон Кіхот і Санчо підвелись і низенько їм уклонились. У відповідь ті ледве кивнули. Тут появився послугач і, підступивши до Санча, накинув на нього чорну барханову кирею з нашитими перетиками, на взір омахів полум'я, і, скинувши з голови шапку, надів митру, таку, як ото носять засудкені Святою Інквізицією єретики. При цьому він шепнув, щоб Санчо мовчав, як риба, інакше йому всунуть у рота затичку, а то й порішать. Озирнувши себе, Санчо побачив, що він увесь у полум'ї, але оскільки воно його не пекло, то він і вусом не моргнув. Скинув з голови митру, узрів намальованих на ній чортів, знову покрився і промимрив - Якщо полум'я не пече, то й чорти мене не порвуть. Дон Кіхот і собі бликнув на Санча, і хоч страх зціплював кров у жилах, не міг не осміхнутися. Аж це, певне, з-під катафалка, стиха и ніжно затурлюкали флейти, і ця музика без людських голосів (саме-бо [649] мовчання мовчало мовчки) лунала особливо солодко й чарівно. Нараз при узголів'ї тієї ніби-небіжчиці вродився гожий хлопець у римських шатах і, приграючи собі на арфі, проспівав так чисто і доброгласно два станси Поки не оживе Альтісідора, Уражена жорстоким Дон Кіхотом, Поки гнітить жалоба ця сувора Всіх дам придворних, відданих скорботам, Поки не убере моя сеньйора Своїх дуень єдвабом і камлотом,- Співатиму я голосно про неї, Дзвінкіш від чародійника Орфея. Я виконаю цю мою повинність Не тільки в цім житті недовговічнім,- І в смертний час явлю чуття незмінність, Співаючи про тебе ладом звичним; Мій дух, зложивши з себе персті тлінність, У Тартарі, у мороці безрічнім, Тебе прославить, і від чар поета Замре недвижно каламутна Лета. - Годі! - озвався один із тих царів мимоволі.- Годі, співаче предивний! Так можна без кінця-краю оспівувати кончину і звабу незрівнянної Альтісідори, а вона ж, Альтісідора не мертва, як невіголоси гадають, а жива, жива, бо слава про неї так і буяє по світу, жива, бо приявний тут Санчо Панса прийме муку задля її воскресіння. О Рада-манте, ти ж бо вкупі зі мною твориш суд у темних вертепах Дітових і відаєш усе, що недовідомою долею суджено нам учинити, аби вернуть до життя сюю діву, тож речи теє нам і ясуй не гаючись, щоб нас звеселило нарешті її довгождане воскресіння. Скоро суддя Мінос, товариш Радамантів, сказав ті слова, як Рада-мант підвівся і заглаголав - Гей ви, придворні челядники, старші й молодші, дорослі й малі, гайда усі сюди і пацніть двадцять чотири рази Санча по носі, двадцять разів його вщипніть і шість разів уколіть шпильками в плечі й крижі, бо од цього обряду залежить Альтісідорин рятунок. Почувши цей заклик, Санчо не витримав і сказав так - А пся крев! Та я швидше в турка перевернуся, ніж дам себе пацати по носі і лице м'яшкурити! Достолиха! Так вам ця діва і воскресне, якщо мені м'яшкуритимуть лице! Вподобала баба петрушку, як не на борщ, то на понюшку! Дульсінею зачаровано - нумо шмагать мене, щоб вона одчарувалась, померла Альтісідора, бо Пан Біг наслав їй хворість, так треба, аби вона ожила, бачте, двадцять чотири рази пацнуть мене по носі, пошаткувати моє тіло голками-шпильками і до синців пощипати мені плечі! Діверам своїм таке робіть! Я старий пес, мене не підманиш на цю-цю! - Умреш! - гукнув Радамант.- Угамуйся, тигре, скорися, думний Немвроде, терпи й мовчи од тебе не вимагають неможливого! І годі розводитися про те, яке важке це завдання. Все одно будеш пацаний, пошаткований голками-шпильками, і ячати тобі од щипків! Гей, службо, виконайте мій розказ, а то узнаєте, почім ківш лиха! [650] Тут на дитинці показалися шість дуень; ішли у колосок, чотири окуляристі, а руки в усіх підняті, і рукави на чотири пальці прикорочені так руки, за теперішньою модою, здавалися довші. Ледве узрів Санчо дуень, бугаєм заревів, гукаючи - Хай мене пацає по носі весь рід людський, тільки щоб дуеньї до мене не торкались нема дурних! Згоден, щоб дряпали мені твар коти, як дряпали вони в цім самім замку пана мого, коліть моє тіло гострими штилетами, рвіть мої рамена розпеченими кліщами - стерплю геть-чисто все, аби панству догодити, але м'яшкурити мене дуеньям не дамся, хай я піду к нечистому! Тут не витримав уже Дон Кіхот, обернувшись до Санча, мовив так - Терпи, сину, прислужись панству і подякуй небові, що такою благою силою тебе вщедрило своїми муками відчаровувати зачарованих і мертвих воскрешати. Дуеньї підступили вже до Санча, і джура, упокорений і вгамований доказами свого пана, умостився зручніше в кріслі і підставив лице першій, дуенья ж з розгону пацнула його по носі й присіла в уклоні. - Менше церегелів і менше шмарунків, сеньйоро дуеньє,- ознайомив Санчо,- їй же Богу, ваші руки тхнуть тувалетним оцтом! Зрештою всі дуеньї обпацали його, інші домівники його поскубли, але чого Санчо не міг стерпіти, то це колоття шпильками зірвався з крісла, схопив у нестямі першого-ліпшого смолоскипа й порвався з ним на дуень і на всіх катів з криком - Гетьте, пекельники трикляті! Я не з каменю, щоб так мене мордувати! Тут утомлена, очевидно, довгим лежанням горілиць Альтісідора повернулася на бік. Побачивши теє, присутні всі майже одними устами гукнули - Альтісідора оживає! Альтісідора жива! Радамант уговкав Санча те, ради чого його мордовано, звершилося. Тільки-но Дон Кіхот узрів, як ворухнулася Альтісідора, укляк перед Санчом і вирік - Пора, синку мій ріднесенький, а не мій зброєноша, відміряти собі кілька різок з числа обіцяних завдати собі для відчарування Дульсінеї. Нині, кажу тобі, потуга твоя в повній силі, і ти здатен звершити ту бла-годію, якої од тебе чекають. На теє Санчо одмовив - Це вже, я вам кажу, каверза на каверзі, а не мед на коржі. Мало того пацання, щипків і шпилькування, ще нате вам різок! Ліпше візьміть каменюку, прив'яжіть мені на шию і киньте мене в колодязь. їй-Богу, це буде не важче, ніж стати козою відпущення за чужі болещі. Дайте мені спокій, інакше, далебі, все тут порозметаю к чортам собачим! Альтісідора вже сіла на своїм катафалку, і в цю мить заграли жоло-мійки, їм вторували флейти й окрики всіх присутніх - Хай живе Альтісідора! Альтісідора хай живе! Дуцтво підвелося, за ним повставали царі Мінос та Радамант, і всі гуртом, разом з Дон Кіхотом та Санчом, рушили до Альтісідори, аби повіншувати її й спустити з катафалка, Альтісідора ж, удаючи знемогу, [651] вклонилася їхнім ясновельможностям і їхнім величностям, потім, глянувши скрива на Дон Кіхота, сказала - Прости, Боже, тебе, нечуственний рицарю через твою жорстокість я пробула на тім світі, як здалося мені, понад тисячу років. А тобі, найжалісливіший на крузі земнім зброєносцю, я вдячна, що вернув мені життя. Від сьогодні, друже Санчо, в твою власність переходить півтузіні моїх сорочок перешиєш для себе. Не всі вони, щоправда, цілі, зате вже чисті аж-аж. Санчо, уклінний і простоволосий, чмокнув Альтісідору в руку. Дук звелів узяти в нього митру й вернути шапку, надіти на нього куцину, а огненну кирею скинути. Санчо попросив дука залишити йому кирею і митру хай буде спогад про незвичайну пригоду. Дукиня на знак своєї прихильності вволила його прохання. Дук розпорядився дитинець очистити й розійтися всім по світлицях. Дон Кіхотові й Санчові одведено ту саму кімнату, де вони жили раніше. РОЗДІЛ LXX, що йде за шістдесят дев'ятим і оповідає про речі, аж ніяк не зайві для розуміння цієї історії Сю ніч Санчо спав на розкладачці в одній з Дон Кіхотом кімнаті; звісно, аби змога, він би радо цього уникнув його пан неодмінно почне в'язнути до нього з розмовами і не дасть очей склепити, а йому не до балачок, так йому боліли й сковували уста перенесені катуші. Краще проспати цю ніч у курені, але на самоті, ніж у пишних палатах, але удвох. Як виявилось, потерпав він і боявся не даремно. Тільки-но його пан простягся на ложі, як уже озвався до нього - Ну як тобі, Санчо, нинішні події Велика і владна сила любовної погорди, ти ж бачив теє сам Альтісідора померла не від стріл, не від меча чи якоїсь іншої броні, не від трутизни смертяної, а від зневаги і байдужості, які вона постійно бачила од мене. - Хай би собі вмирала,- заперечив Санчо,- на здоров'я, коли і як їй заманеться, а мені б дала спокій, я ж бо її не прилюбляв і погордою не вбивав. Мені ніяк невтямки, яка залежність між воскресінням Альті-сідори, дівахи занозистої, хоть і тямковитої, і, як я уже казав, мордуванням Санча Панси Ось тепер я переконався цілком і до решти, що чорнокнижники і чаровиння існують на світі, і Боже збав мене од них, а то самому мені їх не збутися. Тож благаю вашець дайте мені спати і більше ні про що не питайте, а то в вікно викинусь. - Спи, друже Санчо,- одповів Дон Кіхот,- якщо тільки шпиль-кування, пацання і щипки не завадять тобі заснути. - Нема кари принизливішої,- обізвався Санчо,- ніж пацання по носі, надто як пацають дуеньї, цур їм, пек! І ще раз благаю вашець не заважайте мені спати, бо сон - це полегкість мукам, перебутим наяву. - Нехай так,- мовив Дон Кіхот.- І Бог з тобою. Зрештою обидва заснули, і Сід Ахмет, автор великої сієї історії, вважає за доречне саме зараз оповісти й пояснити читальникам, що схи- [652] лило дуцтво розіграти згадану дотепну виставу. Тож Сід Ахмет повідає, що бакаляр Самсон Карраско не забув, як Дон Кіхот подужав і вибив з сідла Рицаря Свічад; це падіння й поразка розладнали і знівечили всі його задуми; тож він постановив ще раз поспитати щастя, сподіваючись на кращий наслідок. Довідавшись у пажа, посланого з листом і подарунками до Санчової жінки, Терези Пансихи, де перебуває Дон Кіхот, бакаляр роздобув нову лицарію і коня, на тарчі намалював місяць-білозір, обв'юкував бойовою справою мула і взяв собі в прово-жаті не колишнього свого джуру Томе Сесьяля, а іншого хлопа, не відомого ні Санчові, ні Дон Кіхотові. Прибувши до цього замку, бакаляр узнав у дука, яким шляхом і яким маршрутом поїхав Дон Кіхот, правлячись на сарагоський турнір. Окрім того, дук йому оповів, як закпили вони з Дон Кіхота, вигадавши, що одчарування Дульсінеї має окошити-ся на Санчовій пані-старій. При цьому бакалярові стало відомо, як Санчо поштукував з своїм паном, переконавши його, що Дульсінея зачарована і злицьована в мужичку, і як дукиня, малжонка хазяїна, запевнила Санча, що він уклепався, оскільки Дульсінея таки зачарована. Всьому цьому бакаляр сміявся й дивувався чимало, оцінивши як Сан-чову хитрість і простацтво, так і незмірне Дон Кіхотове навіженство. Дук попросив бакаляра в разі, як він зуспить Дон Кіхота, байдуже, заломить його чи ні, повернутися до замку й розповісти, на чому все стало. Бакаляр так і вчинив, вирушив на пошуки Дон Кіхота і, не знайшовши його в Сарагосі, поїхав далі, а потім зайшли події, вже нам відомі. Бакаляр завітав до дука, передав йому все, згадав, на яких умовах герцівники билися, і додав, що Дон Кіхот яко правдивий ман-дрований рицар, вірний слову, вже вертається до себе в село, щоб перебути там рік відлюдьком, може, за цей час, як думав бакаляр, Дон Кіхот очуняє і оздоровіє, лише задля цього він, бакаляр, і затіяв усе це лицювання це ж треба було, щоб рішився ума саме такий мудрагель, як Дон Кіхот. На тім бакаляр розпрощався з дуком і повернувся до свого села, аби дожидатися там Дон Кіхота, що був усе ще в дорозі. Бакалярова оповідь придалася дукові на нову витівку - так він кохався в усіх чинах і вичинах Санча й Дон Кіхота. І от він по всіх призамкових шляшках і путівцях, кудою тільки, на його суд, міг їхати Дон Кіхот, порозставляв свою численну челядь, пішу й кінну, з розка-зом, добровільно чи живосилом, допровадити, як пощастить перейняти, Дон Кіхота до замку. І челядь його перейняла й обвістила про теє дука, а дук тільки того й чекав і, попереджений про рицареве прибуття, звелів запалити на дитинці смолоскипи й посвітачі, а Альтісідору покласти на катафалк, змайстрований з усім указаним справиллям, і то так лепсько і природно, що здавався справжнім. І ще Сід Ахмет мовить ось що сміюни, на його думку, були такі самі шаленці, як і обсміювані, адже завзяття, з яким дуцтво строїло над двома простаками смішки, свідчило, що й воно несповна. А наші глупаки саме освінули один спав без задніх ніг, а другий чував, віддавшись невиразним мріям; разом із сонцем вони й повставали; гідне уваги, що пуховії пуховиці ніколи не підкушали Дон Кіхота, байдуже, чи був він на коні, чи під конем. У цей час Альтісідора (повернена в Дон Кіхотовій уяві од смерті до життя), вволяючи примху свого панства, в тому ж вінці на голові, [65.] в якому на катафалку лежала, в туніці з білої тафти, золотими квітками всипаній, з розпущеними по плечах косами і з патерицею дорогого ебенового дерева в руці, вступила до світлиці Дон Кіхота. Той, збентежений і здумілий її появою, скулився, майже з головою забрався під ковдри й простирала і онімів, не можучи здобутися на жодне ґречне слово. Альтісідора вмостилася на стільці при узголів'ї і, зітхнувши зглибока, заговорила тихим і ніжним голоском - Коли знакомиті женщини або ж скромні дівки топчуть свою честь і дозволяють своїм устам вибігати за межі звичайності й розголошувати сокровенні тайнощі серця, значить, вони з конечності вдаються до цього вчинку. Я, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, саме одна з таких дів я закохана, зневолена і зневажена, а проте я терпелива й чеснородна, і от через ці мовчазні муки серце моє ье витримало і порвалося, і я наразила своє життя. Два дні тому через суворість, з якою ти мене трактував, Ти, до скарг байдужий, як той мармур, ти, твердокам'яний рицар, я померла, принаймні всі, хто мене бачив, вважали за мертву якби Амур не змилувався наді мною і не допоміг мені врятуватися ціною муки доброго цього зброєноші, так би я й зосталась на тому світі. - Ліпше б Амур прирік на муки мого осла,- впав у слово Сан-чо,- я б йому спасибі сказав. Але скажіть, сеньйоро, дай вам Боже по-тульнішого за мого пана коханця що ж ви на тім світі бачили Що там твориться у пеклі Я проти того вас питаюсь, що як умирають з розпуки, то неодмінно попадають у пресподницю. - Сказати по щирості,- відповіла Альтісідора,- я померла, та не зовсім, бо до пекла не втрапила, адже аби я загула туди, то назад не вибралась би ніяким світом. Насправді я дійшла тільки до брами, дивлюсь, аж там чорти, десь із тузінь, ганяють опуку, всі в плюндрах і в камізельках з комірцями, фламандським мереживом оздобленими, і з мереживними таки рукавчиками-манжетами, вкороченими аж на чотири пальці, щоб було замашніше. В руках вони тримали огняні ракетки. Але найбільше ударило мене те, що замість опуки вони перекидалися книжками, чи то вітром, чи то пухом наповненими - диво дивне, та й годі. І вже живим вразом вражало, що попри звичай у гравців радіти виграшеві чи журитися програшем, чулася тільки гризня, лайка, пересварка. - Воно й не дивина,- зауважив Санчо,- чорти, грають вони чи не грають, виграють чи програють, вічно незадоволені. - Авжеж,- притакнула Альтісідора,- але мене дивує ще одне (власне, здивувало тоді) після першого ж удару вже було по опуці, тож доводилося раз у раз міняти ці книжки, старі й нові, чудасія, та й годі. Одну книжчину, зовсім новеньку й гарно оправлену, загилили так, що з неї вивалилися всі хляки й порозліталися сторінки. Один чорт сказав другому «Глянь, що то за книжка». А той «Друга частина історії Дон Кіхота з Ламанчі», але це твір не Сіда Ахмета, першого його автора, а якогось арагонця, нібито уродженця Тордесі-льяса».- «Заберіть її геть,- сказав перший чорт,- і киньте аж у пресгіодницю, [654] щоб очі мої більше не бачили».- «Невже це така кепська книжка» - спитав другий. «Така поганюща,- відповів перший,- що якби я зумисне награмузляв гірше, в мене б нічого не вийшло». Вони поновили гру і давай перекидатися іншими книжками, а я, почувши Дон Кіхотове ймення, таке дороге й любе, гарненько запам'ятала це видиво. - Атож, це було видиво,- обізвався Дон Кіхот,- другого мене на світі нема, хоть тая історія ходить по руках і ні в одних руках не за-тримуєтьсЯі бо кожен їй дає носака. Мені байдуже, коли мені кажуть, що я марою блукаю в пітьмі пекла або по сонячній землі, бо я не той, про кого в тій історії ходить. Було б вона хороша, істинна й правдива, то прожила б віки, якщо ж вона погана, то шлях її від колиски до могили недовгий. Альтісідора зібралася знову шпетити Дон Кіхота, але той її урвав - Уже казав-єм не раз і не два вам, сеньйоро, як мені прикро, що ви накинули оком на мене, бо я можу відповісти лише вдячністю, але не взаємністю. Я уродився для Дульсінеї Тобоської, Провидіння (якщо воно існує) судило її мені, і годі думати, щоб якась інша ліпота витіснила її з моєї душі. Хай же сказане остаточно переконає вас на інше, аби ви почали шануватися знову, бо неможливого вимагати годі. На теє Альтісідора з удаваним гнівом і досадою гукнула - Ех ви, тараню висушена, колодо лежача, кісточко фінікова, упертюху, гірший від мужла, який упреться, хоч кілок на голові теши! їй-Богу, накинься я на вас, то неодмінно повидряпую очі! Ви що ж це, розгромлений та ще потовчений, уявили, буцімто я гину за вами Таж усе те, що ви вночі бачили, підстроєно зумисне де там гинути, де там умирати, я й не охну через такого дромадера, як ви. - Охоче вірю,- впав у річ Санчо,- бо смерть з кохання - це ж курям на сміх. Сказати закохані можуть усе, але щоб направді - жоден дурень їм не повірить. Поки вони так гомоніли, в кімнату вступив той самий музика, співак і поета, який співав два згадані станси, і, низько схилившись перед Дон Кіхотом, сказав - Я прошу вашмосць, пане Дон Кіхоте, вважати й числити мене вашим покірником, бо я давно вже схиляюся перед вашим преславним іменем і вашими подвигами. Дон Кіхот його спитав - Скажіть мені, вашець, хто ви єсте, аби моє ставлення до вас одпо-відало вашим заслугам. Молодик відповів, що він саме той, хто співав уночі величальну. - Воістину,- зауважив Дон Кіхот,- голос у вас прегарний, але сама величальна здалася мені не вельми доречною який же зв'язок між віршами Гарсіласа і смертю сієї сеньйори - Хай ваша милость не дивується,- заперечив музика,- бо такий звичай новочасних нешеретованих поетів строчать вони що-хотя і де-хотя крадуть, не зважаючи, чи пасує це до їхніх задумів, і хоч би яку дурницю вони співали чи писали, все йде в них на карб поетичної вольності. Дон Кіхот збирався відповісти, аж це ввійшли дук і дукиня, і між ними зайшла довга і смаковита розмова; Санчо, той набалакав стільки [655] втішного й дотепного, що дуцтво чудувалося і його простоті, і бистрому розуму. Дон Кіхот попросив одпустити його ще цього самого дня, оскільки рицарям-недобиткам радше випадає жити в закуті, ніж у палатах королівських. їхні ясновельможності залюбки його відпустили, а дукиня спитала, чи не сердиться він на Альтісідору. На те Дон Кіхот одвітував - Добродійко моя, чиню вашій милості відомо, що все недугування сієї дівахи знечевля, і кращий на нього лік - чесний і сталий труд. Допіру я од неї дізнався, що в пеклі ходять у коронках та форботах певне, вона мереживниця, от хай і плете своє мереживо. Снування в руках веретенця не дасть їй снувати в голові образ або ж образи тих, у кого вона закохана. Ото вам і вся правда, і така моя думка, і така моя порада. - І моя,- втулив слівце Санчо,- щоб це яка мереживниця та вмерла з кохання, такого я ще не чув тружденниці більше думають як попорати роботу, ніж про гулі. По собі суджу коли я копаю землю, мені не до думок про мою стару, себто про Терезу Пансиху, а проте я люблю її над усе в світі. - Правда твоя, Санчо,- мовила дукиня,- від сьогодні саджаю Альтісідору за якесь рукоділля вона в мене тімаха. - Пані,- заперечила Альтісідора,- в такому лікові ніякої потреби нема. Самої жорстокості, з якою мене трактував безхатній цей лихо-дійник, досить, щоб я і так викинула його з серця. А зараз я з дозволу вашої високості піду аби не маячив переді мною його сумний образ, та що там сумний образ - просто гидомирна мацапура. - Це нагадує мені,- обізвався дук,- відому приказку Хто вже лаятись почав, Той ладен вину простити. Альтісідора вдала, ніби втирає хусточкою сльози, а потім, уклонившись дуцтву, вийшла з покою. - Жаль мені тебе, небого,- сказав Санчо,- ох, як жаль нарватися на кам'яну душу і на дубове серце. От якби ти женихалася до мене, то, їй-Богу, не зосталася б з поламаним возом. Розмова завершилася, Дон Кіхот убрався, пообідав з дуцтвом і того ж вечора поїхав. РОЗДІЛ LXXI Про те, що приключилося Дон Кіхотові та його джурі дорогою до рідного села Трохи сумний, а трохи й веселий їхав підбитий і долею битий Дон Кіхот. Гнітила його поразка, а веселила думка про Санчову потугу, по-явлену при воскресінні Альтісідори, хоча тому, що закохана панна справді була нежива, щось не дуже вірилось. Зате Санчо їхав чорний, як хмара як же це так Альтісідора не спевнила свого слова і не подарувала йому сорочок; він безперестану пережовував цю жуйку і нарешті сказав свому панові [656] - Далебі, пане, з усіх лікарів на світі я найбездольніший. Інший коновал, дивись, хворого вморить, але за працю свою дістає, хоть він тільки й робить, що прописує якесь зілля, а скапарить те зілля зовсім не він, а аптикар вициганив гроші - і поминай як звали. А от я за чуже здоровля поплатився своєю кров'ю, пацанням, щипками, шпилькуван-ням, різками і дістав дулю з маком. Хай вони всі западуться, а потрапить мені до рук якийсь хворий, то я спершу зажадаю хай мене підмажуть, піп, мовляв, з обідні живе. Пан Біг, бачте, не на те вщедрив мене такою потугою, щоб я ділився нею дурно. - Правда твоя, друже Санчо,- притакнув Дон Кіхот,- Альтісідора зле вчинила, не подарувавши обіцяних тобі сорочок, і хоча тая потуга тобі gratis data, бо ніякої науки ти не проходив, одначе ти зазнав тортур, а це вже наука. Від себе скажу ось що як ти захочеш за хлосту для Дульсінеїного одчарування плати, то я тобі заплачу сповна, хоть я і не певен, чи слід таке лікування оплачувати, я навіть побоююсь, як би віддяка не ударемнила дії ліків. А все ж про мене утік, не втік, а побігти можна. Вирішуй, Санчо, скільки ти хочеш дістати, й одразу починай шмагатись, по чому сам собі заплатиш готівкою, бо всі мої гроші в тебе. Дісталася дарма (латин.). На сю пропозицію Санчо вирячив очі і вуха розвісив, і, згодившись у душі вишмагати себе гарненько, сказав свому панові - Гаразд, пане, так і бути, я ладен прислужитися вашмосці і вволити вашу волю не без пожитку для себе з любові до діток і жінки пошиєшся ще і в сріблолюбці. А скажіть мені, вашець, скільки ж ви дасте за кожен удар - Аби я збирався віддячити тобі, Санчо,- відповів Дон Кіхот,- відповідно до моці й дійовості сьогт ліку, то всіх скарбів Венеції й розсипів Потосі не старчило б мені. Прикинь, скільки в тебе моїх грошей, і сам признач ціну. - Всього ударів,- мовив Санчо,- має бути три тисячі триста з гаком. Із них я вже завдав собі п'ять, а решта вся за мною. Хай ці п'ять ударів і будуть «з гаком», тож залишається три тисячі триста. Так ось, якщо покласти за кожен удар один квартильйо (а менше я не візьму ніяким світом), то всього набіжить три тисячі триста квартильйо, три тисячі квартильйо - то півтори тисячі півреалів, себто сімсот п'ятдесят реалів, а триста квартильйо складають півтораста півреалів, тобто сімдесят п'ять реалів; і от якщо до сімсот п'ятдесяти реалів додати ті сімдесят п'ять, то набіжить усього вісімсот двадцять п'ять реалів. Цюю суму я вирахую з грошей вашеці і повернусь додому багатий і веселий, хоть і добре вишмаганий, ну та хочеш рибки, замочиш штрипки. - О Санчо благословенний! О Санчо любий! - гукнув Дон Кіхот.- Хіба після цього ми з Дульсінеєю не дякуватимем тобі поки нашого віку Якщо лише Дульсінея відзискає свою подобу (а інакше й бути не може), її нещастя щастям обернеться, а моя поразка найелавнішим тріумфом. Вирішуй же, Санчо, коли почнеш бичуватися, і я, щоб справу приспішити, накину тобі ще сто реалів. [657] - Коли - перепитав Санчо.- Сю ніч, звичайно. Подбайте, ва-шець, щоб ми провели сю ніч у полі, просто неба, а я вже собі всю шкуру спущу. І от нарешті запала ніч, очікувана Дон Кіхотом з величезним нетерпінням, йому вважалось, що колеса Аполлонової колісниці зламались і що день триває як вік, тут він нагадував закоханих, які завжди воюють з часом. Нарешті вони в'їхали в затишний гайок, неподалік од дороги, і, розсідлавши Росинанта й Сірого, простяглися на зеленій мураві і повечеряли Санчовим припасом. Тоді Санчо сплів з вуздечки Росинанта й обротьки Сірого гнучкого й замашного нагая і відступив ступнів на двадцять од свого пана, у затінок буків. Побачивши, як бадьоро й одважно він простує, Дон Кіхот сказав йому - Гляди, друже, не замордуй себе, перепочивай між ударами, не пар парка, щоб не видихнутися на півдорозі. Я не хочу, щоб ти, перестаравшись, позбавив себе життя, перш ніж дійдеш до кінця. І щоб ти ні перебрав, ні недобрав, я стоятиму поруч і рахуватиму на пацьорках відміряні удари. Поможи тобі, Боже, довести до скутку благий твій намір. - Як дбаєш, так і маєш,- обізвався Санчо.- Битиму себе боляче, але не до смерті адже все диво саме в цьому. Він одразу оголився до пояса і, схопивши малахая, почав бичуватися, а Дон Кіхот заходився лічити удари. Ледве одміряв Санчо шість там чи вісім ударів, як уже зміркував, що це не жарт і гроші він заправив малі; переставши сікти себе, він сказав своєму панові, що продешевив і що кожен такий удар вартий не квартильйо, а півреала. - Ну ж бо, Санчо-друже,- мовив Дон Кіхот.- Давай, давай, не хвилюйся, я плату подвоюю. - Якщо так,- підхопив Санчо,- Боже поможи! Ох і дам я собі в шкуру! Але плутько перестав шмагати себе по плечах і нумо шмагать по деревах, зойкаючи час од часу так, аж здавалось, ніби з кожним зойком душа вилітає з його тіла. Дон Кіхот, добра душа, став боятися, як би той не зашмагав себе на смерть, так і не доскочивши свого через власну необачність, тож і сказав Санчові - На Бога, друже мій, припини свою висіканку. Лік сей видається мені надто сильний, для нього треба відгал адже не в одну годину здобуто Самору. Якщо я в рахубі не похибився, ти вже одміряв собі понад тисячу ударів наразі досить. Хай осел (кажучи по-простацько-му) з важким набором, але не з перебором. - Ні, ні, пане,- Санчо на те,- не хочу я, щоб казали про мене «Грошики грабонув і ручки згорнув». Відійдіть, вашець, трохи далі, дайте я собі відважу хоча б ще одну тисячу менше, ніж двома наворотами ми з цим ділом не впораємось, а справив діло, гуляй сміло. - Ну, як ти піддав собі такого духу,- сказав Дон Кіхот,- Боже тобі поможи, шмагайся собі, а я відійду вбік. Санчо з таким завзяттям узявся до того шмагання, що невдовзі кора на багатьох деревах була здерта отак несвітськи, мовляв, ми чухраємося. Нарешті, щодуху оперіщивши бичем бука, гуконув гучно - Тут загинув Самсон і скількись там персон! На цей замашний удар і жалібний крик кинувся Дон Кіхот. до [658] Санча і, перейнявши вуздечку-уплітку, що правила джурі за карбач, мовив - Льос, друже Санчо, не попустить, аби ти, мені на догоду, зашмагав себе до смерті хто тоді годуватиме жінку й діти Хай Дульсінея почекає ліпшої нагоди. А я, сподіваючись на скоре завершення сього перед-узяття, потерплю, поки ти зберешся на силі й доведеш його, на радість усім нам, до зробу. - Якщо вашець, паночку мій, так собі зичить,- обізвався Санчо,- то хай буде по-вашому. Тільки накиньте мені на плечі вашу кирейку, а то упрів-єм і боюсь застудитися схопити нежить недосвідченим бичів-никам недовго. Дон Кіхот так і зробив і, зоставшись у самій камізельці, укрив Санча, і той проспав доти, доки його не збудило сонце. Тоді вони поїхали далі і спинилися аж у селі, віддаленому на три милі від гайка. Спішилися в заїзді, якого Дон Кіхот за такий і визнав, а не за якийсь'замок з глибокими ровами, вежами, спускними ґратами і звідними мостами; бо відтоді, як його подолано, він почав виявляти більше тверезості, як ми й побачимо це далі. Йому відвели нижню кімнату, стіни якої замість тисненої золотом шкіри, за сільським звичаєм, убрано старими мальо-видлами. На одному неоковирно намальовано умикання Гелени, зухвалий гість везе геть Менелаєву малжонку, а на другому історія Дідони та Енея. Дідона стоїть на високій вежі й махає мало не цілим простирадлом на прощання, а її гість-утікач чи то на фрегаті, чи то на бригантині жене морем. При розгляді Дон Кіхот зауважив, що Гелена зовсім не проти того викрадення, бо пускала очима бісики, а вродливиця Дідона лила сльози з волоський горіх завбільшки. - Цим двом сеньйорам,- вирік Дон Кіхот,- дуже не повелося, бо вони родилися не в наш вік, а от я, я над усіх бездольніший, бо не родився в їхній вік адже здибайся я з їхніми коханцями,- і Трою не спалили б, і Картагену б не сплюндрували. Я б одним убивством того Паріса відвернув від людей стільки напасті. - Закладаюся,- обізвався Санчо,- що невзабарі не зостанеться жодної корчми, гостиниці, заїзду або ж голярні, де не висітиме картин, вашим діянням присвячених. От тільки бажано, щоб їх удав якийсь маляр, ліпший за отсього. - Маєш слушність, Санчо,- притакнув Дон Кіхот,- адже цей маляр як той Орбанеха, квачомаз із Убеди, той, як його питалися, що він малює, одказував «А що вийде!» Як, приміром, малював півня, то зав-сігди підписував «Це півень», аби не подумали, що то лис. Гадаю, такого самого покрою, Санчо, мав бути той маляр чи письмак (зрештою, це все одно), який пустив друком історію новонасталого Дон Кіхота він мазюкав чи писав, що вийде. А ще він скидається на Маулеона, нашого мадрідського віршника, в того на все була готова відповідь, от його недавно спитали, що означає «Осанна в вишніх», а він «Оса на вишнях». Але годі про теє, краще скажи мені, Санчо, чи збираєшся ти цієї ночі шмагатися і де саме під дахом чи просто неба - На Бога, пане,- сказав Санчо,- хлоста може відбутися де-хотя, хоч - удома, хоч - у полі. А втім, Для мене краще під деревами, мені здається, ніби вони зі мною заодно й дають мені підсобку. [659] - Ні, друже Санчо, я передумав,- ознаймив Дон Кіхот,- тобі треба зібратися на силі, відкладімо теє до нашого повернення в село, ми приїдемо туди найпізніше позавтрьому. Санчо погодився, але сказав, що сам він був би радий швидше впоратися з тим, поки тепле і поки руки сверблять служба проволоки не терпить, роби, небоже, то й Бог поможе, ліпше одне «на», ніж десять «дам», і краще синиця в руках, ніж журавель у небі. - Досить прислів'їв, Санчо, ради самого Христа! - заблагав Дон Кіхот.- Ти, здається, знову взявся за своє. Говори просто, ясно, без вивертів, як я тебе не раз учив, краще менше, та краще. - Вже й не знаю, що це за напасть,- мовив Санчо,- не можу слова сказати без приказки, і всяка приказка здається мені мудрістю, ну та гаразд, постараюся виправитись. І на тім їхня розмова тимчасово урвалася. РОЗДІЛ LXXІІ Про те, як Дон Кіхот і Санчо приїхали до свого села Цілий той день Дон Кіхот і Санчо провели в селі, в заїзді, ждучи ночі, один - щоб завершити в чистім полі покуту, другий - щоб побачити її кінець, так палко очікуваний. Тим часом прибув до заїзду подорожанин на коні з трьома або чотирма пахолками, і один пахолок обізвався до того, хто здавався їхнім паном - Тут вашмосць, пане доне Альваро Тарфе, може перечекати полудневу спеку в гости ниці нібито чисто й прохолодно. Почувши теє, Дон Кіхот сказав Санчові - Слухай, Санчо, коли я проглядав частину другу моєї історії, то, здається, мені там попадалося ймення сього дона Альваро Тарфе. - Мо', й так,- відповів Санчо.- Хай вони спішаться, і тоді ми в нього розпитаємось. Шляхтич ізліз із коня, і корчмариха відвела йому нижній покій, якраз напроти Дон Кіхотового, теж оздоблений мальовидлами. Новоприбулий перебрався в літнє суплаття, вийшов на кружганок, просторий і прохолодний; зустрівши Дон Кіхота, який теж походжав по кружган-ку, поспитав його - Куди ви, мостіпане-шляхтичу, путь верстаєте На теє Дон Кіхот відповів - А в одне село, тут поблизу, звідки я родом. А куди їде вашмосць - Я, пане,- відказав шляхтич,- їду до Гранади, то моя батьківщина. - Та ще яка батьківщина! - гукнув Дон Кіхот.- А скажіть, будь ласкав, вашець, як вас звати Мені се знати так важливо, що й не сказати. - Моє наймення - дон Альваро Тарфе,- відповів приїжджий. На те Дон Кіхот - То вашмосць,- сказав,- звичайно, і є той самий дон Альваро Тарфе, якого виведено в другій частині історії Дон Кіхота з Ламанчі [660] , недавно оголошеній друком і пущеній у світ новочасним автором - Я той самий,- одвітував шляхтич,- а Дон Кіхот, головний герой тієї історії, доводився мені найближчим приятелем; це я, власне, витяг його з тої закутини і в кожному разі намовив узяти участь у сарагось-кому турнірі, куди збирався й сам. По щирості сказати, я прислужився йому чимало і лише завдяки мені кат не обшмагав його нагаєм аж до п'ят за надмірне зухвальство. - А скажіть, вашмосць, пане доне Альваро, чи схожий я бодай трохи на того Дон Кіхота - Звісно, що ні,- відповів гість,- аніскілечки. - А тому Дон Кіхотові,- поцікавився наш Дон Кіхот,- не прислужував джура на ймення Санчо Панса - Авжеж, прислужував,- одмовив дон Альваро,- та хоть він ходив у дотепниках, сам я якогось дотепу од нього ні разу не чув. - Охоче сьому вірю,- обізвався Санчо,- дотепувати, то не кожному до снаги, і той ваш Санчо, паноченьку мій пишний, либонь, великий дурисвіт, прицуцуватий та ще й падлюка; адже істинний Санчо Панса - се я, а жартами я сиплю, як з рукава; якщо вашець не вірить, то поживіть зі мною з рік, і ви самі побачите де я не ступлю, там і відплатаю штуку, та ще таку круту, таку закандзюбисту, що всі послухащі, мені самому на подив, лягають зо сміху. Правдивий же Дон Кіхот, славетний, одважний, обачний закоханець, випрямитель кривди, опікун дітей і сиріт, оборонець удів, серцеїд, вірний лише одній володарці Дульсінеї Тобоській,- ось він, перед вами, і це мій пан і добродій, всякий же інший Дон Кіхот і кожний інший Санчо Панса-то все видуменьки і брехні. - Богом свідчуся, друже мій, я тобі вірю,- вигукнув дон Альваро,- бо в сказаних тобою небагатьох словах більше дотепності, ніж у всьому, що я чув од другого Санча Панси, а в нього ж рот не закривається! Він більше облопа, ніж балаклій, більше глупак, ніж штукар, і я певен, що чорнокнижники, гонителі Дон Кіхота-добряги, надумали гонити й мене з допомогою Дон Кіхота-кепа. А втім, не знаю, що й думати присягаюсь, я його запроторив до толедського дурдому, і на тобі, пере-ді мною другий Дон Кіхот, повна протилежність моєму. - Я,- мовив Дон Кіхот,- не знаю, чи ж я таки добрий, але можу сказати, що я не кепський, і на доказ цього, паночку мій доне Альваро Тарфе, чиню вашмосці відомо зроду не був я в Сарагосі, навпаки, довідавшись, що лже-Дон Кіхот бере участь у сарагоському турнірі, поклав я туди не їздити, щоб вивести автора на чисту воду, а подався просто до Барселони - виталища ґречності, притулку для чужосторонців, приюту для збілованих, вітчизни сміливців, помстительки скривджених, любого схрону для щирої дружби, міста такого затишного й мальовничого, як ні одне на світі. І хоча перебуті мною там пригоди не вельми приємні, ба навіть прикрі, мене втішає вже те, що я бачив саме місто. Словом, пане доне Альваро Тарфе, аз єсьм Дон Кіхот з Ламанчі, славний на всю піднебесну, а не той шальвіра, який привласнив собі моє ім'я і похваляється моїми подвигами. Благаю вашмосць як істинного шляхтича будь ласка, заявіть місцевому алькальдові, що вашець мене [661] досі в очі не бачила, що я не той Дон Кіхот, якого виведено в другій частині і що Санчо Панса, мій зброєноша, зовсім не той, якого вашець знала. - Вчиню це залюбки,- відповів дон Альваро,- хбча все-таки то дивина немала знатися з двома Дон Кіхотами і двома Санчами, чиї імена такі схожі, а вчинки такі різні. А втім, я ладен потвердити побаченого я не бачив і пережитого не переживав. - Напевне,- сказав Санчо,- вашець зачарована, достоту як сеньйора Дульсінея Тобоська, і дай Боже, аби я здужав одчарувати вашець, одмірявши собі три тисячі з гаком різок, як се я зроблю задля неї - з вас я не брав би нічого. - Не розумію, про які різки йдеться,- обізвався дон Альваро. Санчо відповів, що то довга сторія, але він усе-таки розповість її йому, якщо тільки їм по дорозі. Тим часом надійшла обідня пора, і Дон Кіхот і дон Альваро пообідали разом. Випадком до заїзду вступив місцевий алькальд із писарем, і до цього самого алькальда Дон Кіхот удався з суплікою він хоче, щоб для застереження його, Дон Кіхота, прав приявний тут кавальєре дон Альваро Тарфе засвідчив перед його мосцю алькальдом, що він ніколи раніше не знав Дон Кіхота з Ламанчі, при-явного тут також, і що це зовсім не той Дон Кіхот, якого змальовано в виданій книжці під титулом «Частина друга Дон Кіхота з Ламанчі, твір такого собі Авельянеди, родом з Тордесільяса». Алькальд усе це оформив юридично викази свідків було запротокольовано з дотриманням букви закону, на превелику радість Дон Кіхота й Санча, ніби їм на таких свідченнях дуже залежало і буцімто різницю між двома Дон Кіхотами і двома Санчами не доводили й так досить ясно їхні вчинки і їхні речі. Дон Альваро і Дон Кіхот ще довго перекидалися чемними словами і компліментами, і тут великий ламанчець показав усю свою тямущість, і дон Альваро мусив визнати, що він на ньому завівся навіть проскочила думка, що це він сам зачарований, позаяк на власні очі бачив двох таких різних Дон Кіхотів. По обіді обидва постоянці покинули село одночасно, проте десь на півмилі відстані шлях розплітався, один путівець провадив до села Дон Кіхотового, а другий туди, куди мав їхати дон Альваро. За короткий час путі Дон Кіхот розповів і про свою нещасливу поразку, і про зачарування Дульсінеї, і про спосіб її одчарувати. Всьому цьому дон Альваро неабияк чудувався, а потім обняв Дон Кіхота й Санча і поїхав в один бік, а- наш рицар зі своїм пахолком у другий. Ту ніч Дон Кіхот зночував у лісочку, щоб дати змогу Санчові довершити, свою покуту, і той відбув її в такий самий спосіб, як і минулої ночі, себто куди більше коштом букової кори, ніж коштом власної спини - ту він так щадив, що одмірювані удари не зігнали б з неї навіть мухи. Облиганий Дон Кіхот ні разу в рахубі не помилився й обрахував, що разом з учорашніми їх вліплено три тисячі двадцять дев'ять. Здавалося, того дня сонце схопилося раніше, щоб оглянути те офірування, і з першими променями Дон Кіхот і Санчо рушили далі, гомонячи між собою про те, як уклепався дон Альваро і як же обачно вчинили вони, взявши од нього зафіксоване на штемпльовому папері свідчення. Цілий той день, а потім ніч провели вони в дорозі, і за цей час не за- [662] йшло нічого, достойного опису, хіба лиш те, що Санчо докінчив свою покуту, на превелику радість Дон Кіхота. Його пан з нетерпінням виглядав світову зорю, йому здавалося, що вдень неодмінно спіткає вже од-чаровану Дульсінею, свою володарку; і, верстаючи путь далі, він вдивлявся в кожну зустрічну жінку чи ж не Дульсінея. це Тобоська, так-бо свято вірив він у спевнення Мерлінової обітниці. В томлінні цих мрій і бажань піднявся він з Санчом на узгір'я, звідки показалося їм рідне село, і тут Санчо, уклякнувши, гукнув - Розплющ очі, кохана вітчизно, і поглянь на сина твого Санча Пан-су; він повертається до тебе, не вельми забагатівши, зате добряче зба-тожений. Розкрий обійми і прийми також сина свого Дон Кіхота; його здолала правиця іншого, але зате він подолав самого себе, адже це він мені казав, що більшої над еюю звитягу годі собі зичити. Вертаюсь я з грошенятами, бо хоть на мені побито весь батіг, зате я цупко сиджу в сідлі. - Годі блазнювати,- мовив Дон Кіхот,- і дай Боже нам щасливо в'їхати в село, а вже там знічев'я розкинемося мислію по древу та й придумаємо, як ліпше нам пастушити. На сім слові вони з'їхали з узгір'я й рушили до свого села. РОЗДІЛ LXXIII Про знамення, підмічені при Дон Кіхотовому в'їзді до села, а зарівно про інші речі, що так присмачують та увірогіднюють велику еюю історію Як повідає Сід Ахмет, при в'їзді до села Дон Кіхот побачив, що біля клуні сваряться двоє хлоп'ят, і один казав другому так - Не трать сили, Перікільє, більше ти ніколи ЇЇ в житті не побачиш! Почувши теє, Дон Кіхот сказав Санчові - Ти підмітив, друже мій, що сказав той хлопчак «Більше ти ніколи її в житті не побачиш» - Ну то й що з того - заперечив Санчо.- Мало чого не ляпне мале! - Як, що з того - гукнув Дон Кіхот.- Хіба не зрозуміло якщо прикласти тії слова до мене, виходить, що мені більше не бачити Дульсінеї Санчо збирався відповісти, аж це дивиться, полем біжить заєць, а слідом гурт мисливців і зграя хортів, і раптом цей заєць шасть! - і Сірому під живіт. Санчо злапав його голіруч і подав Дон Кіхотові, але той сказав - Malum signum! Malum signum! Заєць тікає, а хорти навздогін не бачити мені Дульсінеї! Лиха прикмета (латин.). - Та й дивак же ви, вашець,- обізвався Санчо.- Даймо, що цей заєць Дульсінея Тобоська, а ці гончі пси - лиходійники-чорнокниж-ники, які злицювали її в мужичку; вона тікає, я її переймаю і віддаю до [663] рук вашеці, а ви тримаєте її в обіймах і пестите яка ж у тім лиха прикмета і за яке лихе знамено можна теє вважати Двоє розсварених хлопчаків підійшли позирнути на зайця, і Санчо спитав їх, через що вони побили глека. Той із них, хто сказав «Більше ти ніколи її в житті не побачиш» - одвітував Санчові, що він забрав у свого дружка клітку з цвіркунами і вже зроду її не віддасть. Санчо дістав з капшука чотири кварто і вручив їх хлопчакові, а в нього взяв клітку і, передавши її Дон Кіхотові, сказав - От, пане, і по всьому всі ці віщування розмаяно, зведено на пшик, хоть вони до вас і мають таку притоку, як торішні хмари. І як пам'ять не змилила мене, я чував од нашого панотця, що горливим християнам та ще й одукованим, не подоба зважати на таку пустячину, та й самі ви, вашець, днями мене запевняли, що той, хто вірить у прикмети, глупак. Отож нема чого нам через теє тут баритися, їдьмо далі, простісінько до свого села. Над'їхали вловчі по свого зайця, і Дон Кіхот оддав його їм. Рицар і зброєноша верстали путь далі і на царині на моріжку зустріли пароха і бакаляра Карраска з требниками в руках. А треба вам сказати, що Санчо Панса замість попони накрив Сірого і перемотужену лицарію бархановою киреєю з огняними омахами, в яку його вирядили в дуково-му замкові в ніч Альтісідориного змертвихвстання. Окрім того, він ще насолопив ослу на голову митру,- коротко, такого лицювання і такого строю ні один ушак або ж каплій не знав з почину світу. Парох і бакаляр, зразу впізнавши наших шукайбід, порвалися до них з розгорнутими обіймами. Дон Кіхот ізліз із коня й міцно їх обійняв. А сільська дітлашня рисячими своїми неомильними очима вже догледі-ла митру на ослі і тепер збігалася докупи, скликаючи одне одного - Гей, хлопці, погляньте на Санчового осла він вичепурений краще за Мінга, і на Дон Кіхотову перешкапу так і світить ребрами! Ось так, дітлахами оточені, рицар і джура вкупі з парохом і бакаля-ром в'їхали до села й подалися до оселі Дон Кіхотової; а там на порозі вже стояли клюшниця і небога, попереджені про їхній приїзд. Дійшла цяя вість і до Терези Пансихи, Санчової жінки; розчухрана, напіводяг-нута, тягнучи за руку Санчику, свою доньку, вона побігла зустрічати чоловіка; узрівши, що він вичепурений не так, як пристало, на її суд, губернаторові, вона сказала йому - Як же се так, чоловіченьку Додому повертаєшся все одно як на батьківських та ще й на ногу припадаєш Тебе що, розгубернаторили, губернаторе - Цить, Терезо,- одвітував Санчо,- не плаття красить людину, а розум. Дай лиш додому дійти, то не такі дива почуєш. Я привіз грошики, се найголовніше, і збив їх власним спритом, нікого не окрадаючи. - А кете ті грошенята, любий мій чоловіченьку,- вирекла Тере-за,- а збити їх можна по-всілякому. Хоть би як ти їх збивав - не дивина. Санчика обійняла батька і спиталася, що він їй привіз; видно, що вона виглядала його, як дощика майового; потім вона вхопилася за його пасок, а Сірого взяла за обротьку, дружина з другого боку взяла Сан-ча за руку, і всі гуртом рушили до дому, залишивши Дон Кіхота в його [664] оселі під орудою клюшниці та небоги, а також у- товаристві пароха й бакаляра. Дон Кіхот, без довгих церемоній, одразу ж замкнувся з бакаляром і парохом і коротко повідав їм про своє побиття і про те, що він обрікся оброком цілий рік не виїжджати з села, і цього оброку збирається до-певнити дослівно, не відбігаючи від нього ні єдиної йоти і ні єдиного титла, як пристало мандрованому рицареві, вірному свому статутові і правилам рицарського закону. А ще додав, що надумався весь цей рік пастушити й блукати на безлюдді полями, вільно віддаючись своїм палким мріям любовним і живучи доброчесним пастушим життям. Отож він благає пароха і бакалавра, якщо вони не переобтяжені справами і їм не переб'ють важливіші клопоти, пристати до нього він купить отару овець, і то немалу, щоб здобути право їм усім взиватися пастухами; а ще повідомив, що головне вже зроблено, бо він попридумував для них імення, і то вельми влучні. Панотець поцікавився, які саме. Дон Кіхот одповів, що сам він зватиметься пастухом Кіхотісом, бакаляр пастухом Каррасконом, парох пастухом Попіамбром, а Санчо Панса пастухом Пансіном. Новий цей Дон Кіхотів бзик уразив пароха і бакаляра; однак, боячись, як би він знову задля рицарювання не пустився галайсві-та, і сподіваючись, що за рік він зцілиться, вони сюю його нову витівку схвалили і, визнавши в його навіженстві глузд, зголосилися підігрувати в цьому передузятті. - Та й те сказать,- обізвався Самсон Карраско,- я, як усім відомо, славетний віршник, тож я раз у раз творитиму вірші на пастуший, світський чи будь-який штиб, щоб нам веселіше було по тих застумах скитатися. Але найголовніше, панство моє добродійство, щоб кожен із нас прибрав імення для пастушки, яку збирається оспівати, і хай не зостанеться жодного дерева з найцупкішою корою, на якому ми тії імена не написали б і не вирізьбили, як це водиться і робиться в закоханих пастухів. - Чудово! - гукнув Дон Кіхот.- Зате особисто мені нема чого вигадувати імені для вимріяної пастушки, коли я маю незрівнянну Дуль-сінею Тобоську, славу навколишніх берегів, оздобу наших полів, святилище ліпоти, саму гожість, словом, ту, кого можна підносити над усяку міру, не боячись пересади. - Свята правда,- підхопив парох,- ну, а ми пошукаємо собі пастушок потульніших, не тих, то тамтих. А Самсон Карраско додав - А не знайдемо, то візьмемо імена в тих, які гуляють по світу в книгах, се такі імена, як, скажімо, Філіда, Амариліс, Діана, Флерида, Галатея і Белісарда; оскільки вони продаються по всіх торжищах, ми можемо вільно їх купити і вважати за свою власність. Якщо мою даму, точніше, пастушку звати, наприклад, Аною, я оспівуватиму її під іменням Анарди, якщо Франсіскою, то я назву її Франсенією, якщо Лусією, то Лусіндою тощо. Якщо ж до нашого братства пристане й Санчо Панса, хай він прославляє свою Терезу Пансиху під іменем Терезії. Останньому цьому прізвиську Дон Кіхот посміявся, а парох Дон Кіхотів зацний і чеснородний задум похвалив ще раз, знов пообіцявши [665] проводити з ним увесь час, вільний після спевнення його неодмінних обов'язків. Потім обоє друзів розпрощалися з Дон Кіхотом, попросивши його мати обачення на своє здоров'я й порадивши зважати особливо на їжу. Волею небес небога і клюшниця всю ту розмову чули, і по відході па-роха з бакаляром поспішили удвох до Дон Кіхота. Небога сказала рицареві - Що ж це, дядечку, таке Ми думали, що ваша милость вернулася додому і тепер домонтарюватиме, аж вам це знову мандрівочка пахне, словом Гей, пастуше, звідки ти І куди зібрався йти їй-право, рочки ваші вже не ті! А клюшниця додала - Чи ж це про вас, ваша милость, полудневий сквар улітку і вовче виття взимі Та звісно, не про вас. Це ремесло і повинність для людей дужих, загартованих, навиклих до таких трудів, сказати б, з пупка. Коли вже вибирати, котре лихо меншеє, то ліпше рицарювати, ніж пастушити. Послухайте, пане, моєї ради, адже я даю її вам не з перепою і з переїду, а цілком здорова на умислі, і піввіку на світі прожила не даром сидіть домонтарем, хазяйнуйте, частіше сповідайтесь, спома-гайте убогих, і хай буде гріх на моїй душі, якщо все не влаштується на краще. - Годі, дочки,- відповів Дон Кіхот,- я сам знаю, що мені робити. Покладіть мене в ліжко, бо я щось нездужаю, і затямте собі ким би я не був, мандрованим рицарем чи пастухом, я ніколи вас не занедбаю, в чім ви переконаєтесь наочно. І добрі дочки (адже клюшниця й небога і поправду були йому за доньки) уклали його в ліжко і нагодували й почастували, як могли. РОЗДІЛ LXXIV Про те, як Дон Кіхот занедужав, про складену ним духівницю і про його кончину Ніщо земне не вічне, все з самого нащаду і до останньої миті хилиться до свого кресу, надто життя людське, а що небо не вщедрило Дон Кі-хотове живоття даром утишувати свій плин, то смерть і скін заскочили його зненацька. Може, він нудив світом після свого побою, чи вже так судили й повеліли небеса, та тільки він підхопив лихоманку і зліг, і всі шість днів, поки хворів, його провідували друзі парох, бакаляр і цилюрник, а Санчо Панса, добрий його джура, той не відходив од його узголів'я. Переконані, що це так переживає він своє побиття і своє безсилля визволити й відчарувати Дульсінею, друзі намагалися всіляко Дон Кіхота звеселити. Бакаляр, той усе умовляв його вдарити лихом об землю, встати з ліжка й почати пастушити, для того пастушого життя він, бакаляр, утяв уже еклогу куди сильнішу від Саннадзарових, і купив на власні гроші у кінтанарського вівчаря два чудових псиська, аби отару стерегти, одного на кличку Рябко, а другого - Бровко. Та все це не могло розбити Дон Кіхотової туги. Приятелі викликали лікаря, той помацав живчика, поморщився і порадив пацієнтові на всяк випадок подумати про здоров'я душевне, бо тілесне в нього загрожене. Дон Кіхот вислухав його спокійно, але зовсім інакше повелися клюшниця, небога і джура, вони умилися сльозами, ніби вже було по Дон Кіхотові. На лікаревий суд, Дон Кіхота сушили і в'ялили туга й журба. Дон Кіхот попрохав дати йому спокій, бо його змагає сон. Його бажання вволили, і він проспав, як мовлять, не-збудно шість годин, аж клюшниця і небога сполошилися, чи не сконав він уві сні. Проте, як збіг той час, він таки прокинувся й голосно покликнув. - Хвала Богу всемогутньому, що явив мені таку щедру благостиню! Воістину незмірне милосердя Його, і людські гріхи не здольні ні вщербити його, ні вичерпати. Небога слухала уважно дядькові слова, і вони здалися їй розсудливішими од звичних його речей, принаймні сказаних під час хвороби. Тим-то вона спитала його - Про що ваша милость править, пане вуйку Здається, се якась новина Про яке милосердя і про які людські гріхи ви мовите - Про те, небого, милосердя,- відповів Дон Кіхот,- що його, попри мої гріхи, явив до мене Господь. Ум мій просвітлішав, він уже очистився від кромішньої тьми невігластва, якою окривало його оте кляте читання запоєм гидомирних рицарських романів. Нині я бачу всю їхню плюгавість і облудність, і єдине, за чим я шкодую, що очунявся запізно і що не маю часу одробити зло і взятися читати інші книжки, які є світочем для душі. Чую, небого, що час мені урвався, і мені хотілося б умерти так, аби люди побачили, що я не занапастив свого життя, і аби до мене не пристала слава причинного,- хай я і жив таким, а проте смертю своєю я хочу довести протилежне. Поклич, серце, моїх щирих приятелів, пароха, бакаляра Самсона Карраска і цилюрника майстра Ніколаса хочу соборуватися і скласти духівницю. Бігати по них небозі й не довелося, бо всі троє впали в кімнату до Дон Кіхота саме в цю хвилю. Скоро Дон Кіхот їх угледів, то сказав їм так - Повіншуйте мене, панство-добродійство, я вже не Дон Кіхот з Ламанчі, а Алонсо Кіхано, за вдачу свою прозваний Добрим. Нині я ворог Амадісові Гальському і тьмі тьменній нащадків його, нині мені відворотні богоненавидні книжчини про мандроване рицарство, нині до мене дійшло все моє недоумство, дійшло, як згубно подіяли тії книжки на мене, нині я, добре досвідчений з ласки Божої, проклинаю іх. Троє візитерів, почувши таку орацію, подумали, що Дон Кіхот, либонь, схибнувся на чомусь іншому. І тут Самсон сказав йому - Як же це так, пане Дон Кіхоте Оступатися саме тепер, коли ва-шець почула, що чари над сеньйорою Дульсінеєю розбито Пошиватися в скитники саме тепер, коли ми вже зібралися пастушити й зажити [667] по-княжому з піснею на устах Цитьте, на Бога, схаменіться і облиште ці байки! - Байки якраз усе те, що досі було,- заперечив Дон Кіхот,- сі байки справді мені на згубу, але з Божої помоги в смертну минуту я поверну їх собі на руч. Чую, панство-добродійство, що мені вже рясту не топтати, а тому шуткувать годі, зараз мені потрібен сповідник, бо я хочу соборуватися, а потім писар, щоб списати заповіт. У таку хвилину треба спасати душу, от я й благаю вас поки панотець мене причащатиме, пошліть по писаря. Присутні перезирнулися - так їх уразив Дон Кіхот, і хоча й не без вагання, повірили його словам; і цей раптовий перехід від шаленства до здорового глузду здався їм явно ознакою того, що вже йому три чисниці до смерті, бо до сказаного він додав ще й інші слова, такі доречні, такі по-християнському милосердні й мудрі, що всі їхні сумніви де й поділися, і вони упевнились остаточно Дон Кіхот цілком здоровий на умислі. Парох попросив усіх вийти і,зоставшись з Дон Кіхотом наодинці, соборував його. Бакаляр пішов по писаря і скоро вернувся вкупі з ним і з Санчом Пансою; Санчо (уже в курсі, в якому стані його пан бакаляр попередив), побачивши, як плачуть клюшниця й небога, теж захлипав носом і залився дрібними. Після останнього святого мирування панотець вийшов і сказав - Алонсо Кіхано Добрий справді вмирає і справді зараз він цілком здоровий на умислі. Ходімо всі до нього, зараз він складатиме духівницю. Ці слова викликали новий вибух горя в клюшниці, небоги та доброго джури Санча Панси з їхніх очей і так уже мокрих, ринули сльози, а з грудей безугавно вихоплювалися зойки; справді-бо Дон Кіхот, як уже говорилося, однаково, чи то яко Алонсо Кіхано Добрий, чи то яко Дон Кіхот з Ламанчі, завше славився лагідною вдачею і привітністю до людей, за що його любили не тільки домівники, а й усі, хто його знав. Посполу з іншими ввійшов до нього й писар. Потому як він вивів титул тестаменту, Дон Кіхот, помолившись Богові й дотримуючись усього, що в такім разі християнським обрядом прописано, заходився диктувати духовну і почав так - Item, така моя воля, щоб грошей моїх, довірених на руки Санчі Пансі, якого я в пору мого божевілля взяв за джуру, з нього не правили і не стягали, позаяк у нас свої обрахунки якщо ж після вирахування належних йому грошей щось залишиться, то хай він цю остачу бере собі кошти невеликі, але йому стануть у пригоді. І якщо я, несповна, доклав рук до того, що він став губернаторювати над островом, то тепер, уже здоровий на розум, я дарував би йому, аби змога, ціле королівство, бо того цілком заслуговують його щирість і відданість. Тут він обернувся до Санча і мовив А також, окрім того (латин.). - Даруй, друже мій, що через мене ти теж здобув славу причинного і, як і я, вклепався і повірив, що на світі існували мандровані рицарі і досі не перевелися. [668] - Ох! - зойкнув у відповідь Санчо.- Не вмирайте, вашець, паночку мій любий, а послухайтесь моєї ради живіть многія літа, бо се ж найбільше божевілля людське ось так з доброго дива померти, коли тебе ніхто не вбивав і в могилу не заганяв, окрім хіба нудіння світом. Годі-бо вам вилежуватися, вставайте з постелі і гайда, в пастушому перевдязі, в поле, як ми домовилися гляди, десь за кущем знайдемо одчаровану сеньйору донью Дульсінею, а чого нам ще бажати! А якщо ви вмираєте з досади, що вас побито, то поставте на карб мені мовляв, вас вибили з сідла через те, що я зле підрихтував попругу і до того ж вашець сама читала в своїх рицарських книгах, що се світова річ, як один рицар скидає іншого додолу сьогодні він під конем, а завтра на коні. - Авжеж,- мовив Самсон,- зацний Санчо має тут цілковиту слушність. - Годі, панове,- обізвався Дон Кіхот,- виліткам на старі гнізда не вернутися. Я був причинний, а нині здоровий на умислі, я був Дон Кіхотом з Ламанчі, а тепер я, кажу ще раз, Алонсо Кіхано Добрий. Хай моє каяття і моя щирість повернуть мені вашу колишню шану, а ви, пане писарю, мережте далі. Item, одписую всю свою маєтність, рухому і нерухому, притомній сестріниці моїй Антонії Кіхано, але під однією умовою, щоб попередньо з неї вилучено частку, передбачену мною на інші потреби; і насамперед волію, аби виплатили заслуженину моїй клюшниці за весь час її служби в мене, а пріч того, прошу видати їй двадцять дукатів на сукню. Заповітними виконавцями моїми призначаю єгомосць пароха і єгомосць бакаляра Самсона Карраска, притомних тут. Item, волію, аби сестріниця моя Антонія Кіхано, як захоче в малжонство вступити, взяла в малжонки чоловіка, про якого вона заздалегоди знала б, що він про ті рицарські романи ні слухом ні духом не чув. Якщо ж виявиться, що він їх читав, а сестріниця моя однаково побажає його пошлюбити і пошлюбить, то я позбавляю її спадку і прошу моїх заповітних виконавців пустити його по своїй уподобі на боговгодні цілі. А наостанок прошу тих їмосців, моїх виконавців, якщо їм трапиться колись зустріти автора книги, відомої під титулом «Частини другої діянь Дон Кіхота з Ламанчі», щонайпокірніше попросити його моїм іменем пробачення за те, що ненароком я дав йому нагоду понаписувати такі курзу-верзу, якими нашпигована його книжка, бо, стоячи одною ногою в могилі, я гризуся тим, що став причинником цього. На сім слові Дон Кіхот завершив свій заповіт і, зомлівши, простягся на ліжку. Всі злякано кинулися йому на поміч; і цілі три дні, поки ще він жив після складення духівниці, його раз у раз обіймали млості. Весь дім був на ногах; а проте тривога не заважала сестріниці їсти, а клюшниці зазирати до чарки, та й Санчо Панса теж себе вгонобляв; та й те сказать, думка про спадщину притирає і втишує той живий жаль, якого завдає спадкоємцям умирущий. Нарешті потому, як Дон Кіхот собору-вався й засудив, навівши чимало ваговитих доказів, рицарські романи, настала його остання смертна минута. Писар, приявний при цьому, сказав, що ні в одному рицарському романі він не читав, щоб якийсь ман-дрований рицар умирав у своїй постелі так спокійно і по-християнсько- [669] му, як Дон Кіхот; і той, під лемент і плач усіх присутніх, пустився духу, простіше сказати, вмер. Тоді парох попросив писаря дати свідоцтво, що Алонсо Кіхано Добрий, званий звичайно Дон Кіхотом з Ламанчі, справді сконав та упокоївся; свідоцтво теє йому треба було на те, щоб інший якийсь повістяр, окрім Сіда Ахмета Бен-Енхелі, чого доброго, підступно не воскресив Дон Кіхота і не заходився мережити предовгі історії його чинів та вичи-нів. Такий був кінець премудрого гідальга з Ламанчі; одначе місце проживання його Сід Ахмет не вказав, аби всі гради і висі Ламанчі змагалися між собою, кому засиновити Дон Кіхота і вважати його земляком, достоту як сім грецьких міст сперечалися за Гомера. Ми поминемо, як ридали Санчо, небога і клюшниця, так само не згадуватимем нових епітафій на його могилі. Наведемо лише одну, Самсона Карраска компонування Тут лежить гідальго смілий, Найвідважніший дивак, Його запал буйнокрилий Не змогла скрушить ніяк Навіть хмура міць могили. Згордувавши світом бренним, Привидом неприторенним Він блукав, людей лякавши, І, прославившись назавше, Мудрим вмер, хоч жив шаленим. А премудрий Сід Ахмет мовить, звертаючись до свого пера «Тут, на сьому кілочку та мідяній дротині, й висіти тобі, гусяче моє перо, хтозна, добре чи зле підстругане, і жити тобі тут довгі віки, якщо лише якісь безчільні й злочестиві борзописці не знімуть тебе, щоб спаплюжити. Але перш ніж вони до тебе діткнуться, застережи їх і прокажи якнайсуворіше Обережно, шалапути, Не торкайтеся ніхто, Бо лише мені одному Подвиг цей вершить дано. Для мене єдиного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому випало діяти, а мені описувати; ми з ним нерозлийвода, на злість і на заздрість тому недолугому писарчукові тордесільяському, який насмів, а може, ще й насміє не раз неоковирним своїм зле затемперова-ним пером списати діяння презацного мого рицаря, бо в нього кишка для цього тонка і не з його ледачим розумом братися до цієї праці. І порадь йому, як ти випадком з ним здибаєшся, щоби він не розгрібав у могилі тружденні і вже тлінні кості Дон Кіхота і не важився, всі права смерті ґвалтуючи, переносити їх до Старої Кастілії, не важився розкопувати його могилу, в якій воістину й направду почиває Дон Кіхот, випроставшись на повен зріст, бо вже не здольний звершити третій виїзд і нову виправу. А щоб обсміяти незліченні скитання незліченних мандрованих рицарів, цілком вистачить двох його виїздів, одбутих ним на превелику втіху і радість усіх тих, до кого дійшли про них вісті, хай вони [670] наші краяни чи там чужосторонці. Так ти спевниш свою християнську повинність, подавши благую пораду незичливцеві твоєму, а я буду щасливий і гордий тим, що перший сповна, як того бажав, утішився овочем писань твоїх, бо я не мав іншого бажання, як тільки викликати у людей оскому до брехливих і несусвітських історій, у рицарських книгах приточуваних; і от хай моя історія про достеменні подвиги Дон Кіхотові побиває і поб'є ці книги, так що невдовзі буде вже, безперечно, по них». А за тим - майтеся добре. Амінь. Примітки ПРИСВЯТА ГРАФОВІ ЛЕМОСЬКОМУ С. 336. Граф Лемоський (Педро Фернандес де Кастро; (1576-1622) - відомий іспанський меценат. Окрім другої частини «Дон Кіхота», Сервантес присвятив графові Лемоському «Повчальні оповідки», «Комедії» і роман «Персілес та Сіхізмунда». ...мої комедії, оголошені друком до вистави на кону... - В добу Сервантеса драматург» робили навпаки спершу ставили твори на сцені, а потім віддавали в друк. ...іншим Дон Кіхопюм, що гуляє по світу...- Йдеться про неоковирне наслідуванні Сервантеса анонімним автором, який сховався під іменем Алонсо Фернандеса де Авельянеда і був уродженцем арагонського містечка Тордесільяса. Цей плагіатор видав 1614 року підроблену другу частину «Дон Кіхота». ...сам великий богдихан китайський...- Цією вигадкою про лист із Китаю Сервантес хотів підкреслити, як він бідує. ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ЧИТАЛЬНИКА С. 337. ...законився, кажуть, у Тордесільясі, а народився в Таррагоні.- Згаданий апокриф «Дон Кіхота» вийшов друком у Таррагоні, а його автор називав себе уродженцем Тордесільяса. ...в найголоснішій битві...- себто в битві під Лепанто (17 жовтня 1571 p.), в якій Сервантес брав участь і втратив руку. С. 338. ...тим і не можу я переслідувати духовної особи...- натяк на великого іспанського драматурга Лопе де Вегу (1562-1635), суперника Сервантеса в літературі. Лопе де Вега й справді служив при священній інквізиції, а потім дістав сан священика. С. 339. «Мінго-Ревільго» - сатиричні куплети XV в., спрямовані проти короля Енріке IV. РОЗДІЛ І С. 340-341. Лікург (бл. IX в. до н. є.), Солон (VI в. до н. є.) - законодавці давньої Греції, перший з них спартанець, другий афінянин. С. 341. ...ні королю, ні пішаку...- прислів'я, побудоване на назвах шахових фігур, означає нікому на світі. С. 345. Родамонте, Собріно, Рейнальдо, Роланд, Руджеро - герої поеми Аріосто «Роланд Несамовитий». С. 347. Сакріпант - герой рицарських поем, шанувальник Анжелікн. РОЗДІЛ III С. 351. ...звався Самсонол...- натяк на біблійного велетня Самсона. Хламида святого Петра.- Одежа кліриків нічим не відрізнялася від одежі студентів. Чотири ступені у студентів називалися остіарій (чергозий по кімнаті), лектор (читець [688] богослужбових книг), екзорцист (знавець латинських молитовних формул) та аколіт (церковний служка). С. 353. ...в Мафтусліловому віці.- Мафтусаїл - біблійний персонаж, який, за переказом, прожив майже тисячу років. С. 354. ...збірку Тостадових творів.- Тостадо - прізвисько богослова Алонсо де Мадрігаля, який помер у 1450 р. Зібрання його творів складається зі ста двадцяти чотирьох томів, і ця його плодючість у письменстві стала прислів'ям. РОЗДІЛ IV С. 356. Злодій Брунель - персонаж поеми Аріосто «Роланд Несамовитий». РОЗДІЛ V С. 360. Марісанча (Санча, Санчіка) - зменшувальні імена Марі, оскільки в Іспанії діти могли брати ім'я батька складником свого імені і то іноді в зменшувальній або жіночій його формі. С. 362. Уррака - донька короля Фернандо І Кастильського (пом. 1065 p.), героїня старовинного романсу. Дізнавшись, що батько позбавляє її спадщини, вона вирішує торгувати своїм тілом, а виручені гроші віддати на упокій батькової душі. РОЗДІЛ VI С. 366. ...великий кастільський віршник...- Наведені далі вірші взято з І елегії ліричного іспанського поета Гарсіласо де ла Вето (1503-1536), чиї твори дуже впливали на поетичні спроби Сервантеса. ...чи клітку, то й клітку, чи копирсалочку до зубів... - Майструвати клітки або виробляти копирсалочки до зубів вважалося в ті часи заняттям цілком можливим для гідальга. РОЗДІЛ VIII С. 373. ...тії вірші поета нашого...- тобто Гарсіласо де ла Веги, взяті з III еклоги, де оспівуються всі чотири німфи. С. 374. Ротонда - римський Пантеон, збудований у І в. н. є. Горацій Коклес, Муцій Сцевола, Курцій - безстрашні римські воїни і патріоти. С. 375. Шпиль святого Петра - так у народі прозвали єгипетський обеліск, поставлений проти собору святого Петра у Римі. Слова Дон Кіхота про попіл Юлія Цезаря, замурований там в урну,- легенда. РОЗДІЛ IX С. 378. Зле скінчилось для французів...- початок популярного іспанського романсу, присвяченого битві в Ронсельвальській ущелині. ...нехай би собі співав хоч і про Калаїноса...- Мавр Калаїнос - герой старовинного романсу, де оповідається, як він домагався кохання інфанти Севільї. РОЗДІЛ X С. 381. Ліобий друже, ви посланець...- рядки із старовинного романсу про популярного іспанського героя Бернардо дель Карпіо. С. 383. ...лихая доля завзялась на мене...- рядок з еклоги Гарсіласо де ла Bern. [689] РОЗДІЛ XI С. 386. Харонів човен.- У грецькій міфології Харон перевозив через підземну ріку Стікс душі померлих. РОЗДІЛ XII С. 390. Ніз, Евріал - юнаки-бійці, з яких перший зголосився добровільно прийняти смерть, що загрожувала другому (Вергілій, «Енеїда»). Орест, Пілад.- У грецькій міфології син грецького царя Орест заприятелював з сином колхідського царя Піладом так щиро, що їхня дружба стала символом самопожертви. Комиші списами стали...- вірші з роману іспанського письменника Переса де Іти (15447-1619) «Громадянські війни в Гранаді». Комишами билися під час військових ігрищ. С. 391. Другу друг плює у кашу...- рефрен старовинного романсу. С. 392. Касільдея Вандальська (тобто Андалузька).- Прізвище утворене від назви германського племені вандалів, завойовників півдня Іспанії. РОЗДІЛ XIV С. 397. ...севільську велетку, що звуть Хіральда.- Хіральда - вежа Севільського собору, побудована маврами десь між 1184 і 1196 pp. У 1568 р. вона була увінчана статуєю Перемоги з розгорнутим знаменом (флюгером) у руці. ...знамениті бики в Гісанді...- п'ять величезних безформних статуй у містечку Гісандо. С. 398. Хто славного подужав у двобої...- рядки з першої пісні епічної поеми Алонсо де Ерсільї «Араукана» (1567). С. 399. ...два безміни воску - на свічки для церкви. Так карали членів релігійних братств за те, що вони порушили статут. РОЗДІЛ XVI С. 409. Глоса - в іспанській поезії середньовіччя і Відродження вірш із кількох строф, заключні рядки яких складаються в самостійну строфу, що містить головну думку всього вірша. С. 411. ...на вигнання... на понтійські острови...- тобто на чорноморські (по-давньогрецькому Чорне море називається Понт Евксинський). Натяк на римського поета-вигнанця Овідія. РОЗДІЛ XVII .С. 414. Дон Мануель де Леон - славетний своєю хоробрістю рицар, зображений у романі Переса де Іти «Громадянські війни в Гранаді». Він безстрашно ввійшов до клітки з левами, куди його дама необачно впустила свою рукавичку. РОЗДІЛ XVIII С. 418. О, любі дари, знайдені на горе...- рядки з вірша Гарсіласо де ла Веги. С. 420. Закони дистрибутивного й комутативного права - терміни, запозичені з Арістотелевої «Етики». Дистрибутивне (розподільче) означає розподіл благ і кар, що їх заслуговує якась особа. Комутативне (замінне) означає заміну однієї кари іншою. [690] Богопохвальні та кардинальні чесноти - богословські терміни. Під богопохвальними чеснотами розумілися віра, надія, милосердя; під кардинальними обачливість, справедливість, мужність, поміркованість. Людина-риба Ніколас (по-італійському Пеше Ніколас або Кола) - фантастичний плавець, напівриба-напівчоловік, легенда про якого виникла у XV в. на Сіцілії. С. 422. ...як казав один віршописець...- Натяк на Хуана Баустісту де Вівара, відомого тодішнього імпровізатора. РОЗДІЛ XIX С. 426. Не можна ж, далебі, вимагати од саяжан, щоб вони говорили, як толедяни...- Уродженці області Саяго, як тоді вважали, говорили неправильною мовою, тоді як жителі Толедо подавали приклад зразкової класичної мови. ...Махалаонда - сільце під Мадрідом, синонім глушини. РОЗДІЛ XXI С. 438. Казани єгипетські- За біблійним переказом, євреї, які були в єгипетській неволі й мали хоч якусь поживу в «казанах єгипетських», коли опинилися в пустелі, то пожалкували, що покинули Єгипет, де їм все-таки не загрожувала голодна смерть. РОЗДІЛ XXII С. 440. «Метаморфози або Овідій Гишпанський» - назва, вигадана Сервантесом як наслідування «Метаморфоз» римського поета Овідія. Ангел Магдалини - флюгер на церкві святої Магдалини в Саламанці. Каньйо де Весінгерра - канал для стоку нечистот у Кордові. «Причинок до Вергілія Полідора».- Полідор Вергілій (бл. 1470- бл. 1555) - італійський гуманіст, автор славетного свого часу трактату «Про винахідників» (1499). С. 442. Пречиста Скеля Франції - домініканський монастир, розташований на горі між Саламанкою та Сьюдад Родріго, де 1409 року було відкрито чудотворний лик Пречистої. Трійця свята Гаетська - монастир і собор у місті Гаета біля Неаполя. Монтесінос, Дурандарт - герої старовинних іспанських романсів. Дурандарт, поранений у битві, помер на руках у Монтесіноса. Белерма - його кохана. РОЗДІЛ XXIII С. 449. ...і що я хотів би стати Фуггером...- Фуггери - німецький банкірський дім XVI-XVII вв., що мав свої відділення в Іспанії. Дон Педро Португальський - брат короля Генріха Мореплавця (1394-1460); 1424 року вирушив у подорож і відвідав усі відомі тоді країни Сходу. РОЗДІЛ XXIV С. 451. ...я знаю одного державця...- натяк на графа Лемоського, якому присвячено другу частину «Дон Кіхота». С. 452. Сегідилья - пісня на зразок частівки, любовного або сатиричного спрямування. С. 453. Майорат - спадщина, що разом з титулом переходила до старшого сина. Теренцій - давньоримський сатирик (бл. 195-159 до н. є.). [691] РОЗДІЛ XXV С. 454. Рехідор - член міської чи сільської управи. С. 456. ...визволив Мелісендру. - Мелісендра - героїня старовинних іспанських романсів. Мелісендру, доньку цісаря Карла Великого, викрали напередодні весілля маври. Визволив її жених Гайферос. С. 457. Геркулесові стовпи - гори обабіч Гібралтару, місце одного з подвигів Геракла. Велетка Андандона - персонаж роману «Амадіс Гальський», бридка жінка величезного зросту. РОЗДІЛ XXVI С. 460. Замовкли всі, тірійці і троянці - рядок з'Вергілієвої «Енеїди» в іспанському перекладі. Дюрандалевий меч - меч Роланда, наділений чудодійною силою. С. 461. ...провести многолюдними вулицями...- Єретиків возили верхи на ослі, попереду йшли герольди, позаду - варта. Йдуть попереду герольди...- рядки з вірша відомого іспанського сатирика Франсіско Кеведо (1580-1645). Неспюр - грецький цар-довгожитель, за переказом, помер у віці 300 років. С. 463. Вчора мав я ще державу...- рядки зі старовинного іспанського романсу. РОЗДІЛ XXVII С. 466. ...з берберійського брану...- Берберією звалася тоді вся Північна Африка. С. 469. ...склало б трофей.- Греки зводили на місці перемоги пам'ятник у вигляді захопленої зброї. РОЗДІЛ XXIX С. 473. Рифейські гори.- Де ці гори, невідомо. Античні автори вважали, що десь на півночі. Астролябія - прилад, щоб визначати розташування світил. РОЗДІЛ XXXI С. 481. Дуенья - служниця при багатій і знатній жінці, як правило, із зубожілого дворянського роду. РОЗДІЛ XXXII С. 488. Паррасій, Тимант, Апеллес - грецькі живописці. Лізіпп - грецький скульптор. РОЗДІЛ XXXIII С. 493. ...фотель самого Сіда Руя Діаса Войовника.- Сід - великий феодал XI в., завдяки блискучому військовому талантові одвоював у маврів ціле королівство (Валенсію). Герцогиня має на увазі трон Сіда, захоплений у маврів. С. 495. ...од волів, плугів та ярма одірвано ратая Вамбу...- Вамба (672-680) - останній король готської династії; за народним переказом (спростованим уже в добу Сервантеса) походив з селян. [692] РОЗДІЛ XXXIV С. 499. Фавіла - готський король; відбив перші наскоки арабів на Іспанію. С. 500. Грек-Командор - прізвисько знаменитого еллініста, професора Саламанського університету Ернана Нуньєса де Гусмана, глави (командора) рицарського ордену Сант-Яго. Склав перший збірник народних прислів'їв та приказок. С. 501. Ліргандей - персонаж рицарського роману. РОЗДІЛ XXXV С. 503. Діт - в античній міфології одне з імен Плутона, бога підземного царства. С 505. Касик - вождь індіанців, у даному випадку червоношкірий. РОЗДІЛ XXXVIII С. 512. Мартоський горох - тобто дуже добірний. Місто Мартос (в Андалусії) славилося своїми злаками і овочами. С. 513. Кандайське царство - тобто Індокитай. Коморинський мис - мис південного краю Індостану. С. 514. Од любові ворогині горить мені в серці рана..- рядки з вірша італійського поета Серафіно Аквіліно (1466-1500). Прийди раптом, смерте мила..- рядки з вірша іспанського поета Ескріба (кінець XV - початок XVI в.). С. 515. ...десь на Гадючі острови затокарити.- Український відповідник цього прислів'я де козам роги правлять. Вінець Аріадни - у грецькій міфології коштовна прикраса, що її Діоніс подарував Аріадні. Панкайський бальзам.- Панкая - вигадана африканська країна, звідки нібито вивозили добірний ладан, а також батькіщина фенікса (за Плінієм). РОЗДІЛ XL С. 518. Лотосі - містечко в Болівії, відоме своїми срібними копальнями. С. 519. Беллерофонт - син корінфського царя; верхи на коні Пегасі подолав триголову вогнедишну Химеру. Боот - сузір'я Волопас (по-грецькому). Перітой - Тезеїв товариш. Боот і Перітой названі тут помилково замість Пірея та Ео, двох коней Сонця. РОЗДІЛ XLI С. 523. Зухвалий юнак - тобто Фаетон, який помчав у колісниці свого батька Феба назустріч Сонцю. С. 524. ...ми вже вступили в другу сферу повітря...- Космографічні уявлення Дон Кіхота належать ще докоперніковій системі світу. Вчення про небесні сфери почерпнуто з праць давньогрецького космографа Птоломея. ...історію про ліценціата Торральбу... Побачив навіч усю ту колотнечу, штурм і загибель Бурбона- Йдеться про сплюндрування Рима найманцями Карла V. Свідка всіх цих звірств Евхеніо Торральбу інквізиція звинуватила в чаклунстві. С. 526. Семикози - тобто сім зірок, народна назва сузір'я Плеяд. [693] РОЗДІЛ XLIV С. 536. Великий кордовський поет - іспанський поет Хуан де Мена (1411-1456). С. 537. ...сього нового Енея...- натяк на головного героя Вергілієвої «Енеіди», який раптово покинув закохану в нього Дідону. С. 538. Енарес, Харама, Тахо, Мансанарес, Пісуерга, Арланса - іспанські річки. РОЗДІЛ XLV С. 540. ...антиподів повсіденний знайдителю, прохолодливих сосудів благісний гойдателю, тут Тимбрію, там Фебе, ще де стрільне, а де-інде цілителю...- синоніми Феба, бога світла, медицини і поезії. Гойдателем сосудів Феба називали ось чому напої виготовляли в мідних глеках, а потім охолоджували, поставивши в посудину, наповнену снігом, і гойдаючи її. Сонце ж викликає спрагу в людей. РОЗДІЛ XLVI С. 545. Квинтарня - музичний інструмент на зразок скрипки, але з товстішими струнами і більш низьким звучанням. РОЗДІЛ L С. 564. Аранхуеські фонтани.- Місто Аранхуес було знамените своїми чудовими фонтанами. РОЗДІЛ LI С. 572. ...стає пеньком, що царював над жабами...- за байкою римського байкаря Федра, Юпітер кинув жабам пеньок, щоб він царював над ними. РОЗДІЛ LIV С. 584. ...указ про вигнання...- Королівський указ про вигнання з Іспанії морисків (маврів вихрестів). Вони мали вирушити на кораблях до Африки, а майно їхнє підлягало конфіскації. Серед інших обвинувачень проти іспанських маврів особливо підкреслювалося те, що вони збиралися повстати проти іспанської влади і, з допомогою своїх африканських одноплемінників, заснувати в Андалусії незалежну мавританську державу. РОЗДІЛ LV С. 588. Палац Галіани - тобто «царські палати», «райська обитель». Галіана, за давніми переказами, була мавританською принцесою, що прийняла християнство і стала дружиною Карла Великого. її батько збудував для неї пишний палац на березі Тахо, біля Толедо. Руїни його й досі називаються палацом Галіани. РОЗДІЛ LVII С. 595. Бірене лютий, зраднику Енею...- Бірен (Бірено), герой Аріостового «Роланда Несамовитого», покинув свою кохану, як і Еней Дідону. [694] РОЗДІЛ LVIII С. 599. Гриф-птиця - чудовисько, наполовину орел, наполовину лев. Сціпіон - славетний римський полководець Сціпіон Африканський (185-129 до н. є.), що зруйнував Карфаген (146 до н. є.). С. 600. ...ревнивий ковальський бог скував Венеру й Марса...- У грецькій міфології Вулкан, бог ковальства, закував у тонку залізну сіть свою дружину Венеру і Марса, бога війни, з яким вона його зраджувала. С. 601. Еклога - пасторальний твір. Гарсіласо - іспанський поет Гарсіласо де ла Вега. Хіноенс - великий португальський поет (1524-1580). Актеон - у міфології юнак-мисливець, що мав нещастя побачити богиню Діану під час купання; щоб покарати його за цей блюзнірський вчинок, богині перекинули його в оленя, якого одразу розшарпали мисливські пси. РОЗДІЛ LX С. 610. Тут ти, зраднику, й помреш...- рядок зі старовинного іспанського романсу. С. 611. ...ми вже десь недалеко Барселони.- В ті часи Барселона та її околиці часто зазнавали нападів розбишак. Озіріс - єгипетський бог. Роке сплутав Озіріса з Бузірісом, легендарним тираном сіцилійським. РОЗДІЛ LXI С. 617. ...світова зоря як і не голубила вуха...- Цей образ пов'язаний з тим, що уламки статуї на честь Мемнона, сина Аврори, світової зорі, при першому промінні сонця бриніли, як порвані струни. За легендою, так Мемнон відгукується на вітання своєї матері. РОЗДІЛ LXII С. 620. Шотландчик - астролог-шарлатан, що жив у Пармі наприкінці XVI в. С. 625. Верхогони з кільцями - змагання вершників, під час якого треба було просилити списа в кільце. С. 626. «Вірний пастух» - пастораль італійського поета Гваріні (1537-1612). «Аманта» - пастораль італійського поета Торквато Тассо (1544-1595). «Світоч душі» - трактат ченця домініканця Феліпе де Менесеса. ...діждеться свинка свого Мартинка.- Свиней кололи на Мартинів день (11 листопада). РОЗДІЛ LXIII С. 628. Монжуїк- фортеця на пагорбі біля Барселони. РОЗДІЛ LXIV С. 633. Левантійські береги - тобто східне узбережжя Піренейського півострова. РОЗДІЛ LXV С. 638. Бернардіно де Веласко - комісар, який наглядав за виселенням морисків, людина дуже жорстока. ...очі Аргусові...- Аргус - у міфології стоокий велетень, наглядав за коханою Юпітера, яку було обернуто коровою. [695] РОЗДІЛ LXIX С. 650. Мінос, Радамант - у міфології судді в підземному царстві Плутона. Немврод - легендарний цар давньої Халдеї, будував Вавілонську вежу, щоб дістатись до неба. РОЗДІЛ LXX С. 654. Ти, до скарг байдужий, як той мармур - рядок з вірша Гарсіласо де ла Веги. РОЗДІЛ LXXIII С. 664. ...він вичепурений краще за Мінга.- Йдеться про сатиричні куплети Мінго-Ревульго (див. приміт. до переднього слова другої частини «Дон Кіхота»). В першій строфі мовиться про вбрання МІнга синій жупан і малинова куцина. С. 667. Гей, пастуше, звідки ти...- рядки з народної пісні. РОЗДІЛ LXXIV С. 667. ...еклогу куди сильнішу від Саннадзарових...- Джйкомо Саннадзаро - італійський письменник (1456-1530), автор славетного в епоху Відродження пастушого роману «Аркадія» (1504). С. 670. ...сім грецьких міст сперечалися за Гомера.- Афіни, Смирна, Родос, Коло-фон, Саламин, Хіос та Аргос марно сперечалися, доводячи, що кожному з них належить честь бути батьківщиною великого поета. ...переносити їх до Старої Кастілії...- Наприкінці підробленої другої частини «Дон Кіхота» плагіатор нахвалявся розповісти про пригоди Рицаря Сумного Образу в Сала-манці, Авілі та Вальядоліді (Старій Кастілії). Анатоль ПЕРЕПАДЯ *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/migel_de_servantes_saavedra/premudriy_gidalgo_don_kihot_z_lamanchi/