Завантажити

помаранчо-вим деревом та з рицарем своїм милується, а вірниця її стоїть на сторожі та аж гине з заздрощів, аж мліє з тривоги... О, то мені мед, чистий мед!
- А ви, паннусю, що на те скажете - звернувся парох до корч-марівни.
- Бігме, не знаю,- одказала дівчина.- І я люблю слухати, як читають, хоч і не все розумію. Тільки таткові подобається про бійку, а мені більше, як ото рицарі журяться, що мила далеко; іноді, буває, аж сама заплачу - так мені їх жалько стає.
- То ви б їх, панночко, зарятували,- спитала Доротея,- якби вони за вами тужили
- Не знаю, що зробила б,- одказала дівчина,- знаю тільки, що бувають такі немилосердні дами, що їх рицарі називають тигрицями, левицями і ще всякими паскудними йменнями. Божечку милий, які ж то безсердечні й безсовісні створіння! І не глянуть на доброго чоловіка, нехай там хоч сконає, хоч ізбожеволіє. Чи то в них маніри такі, чи що А як ти вже так дуже честі своєї пильнуєш, то виходь заміж за свого рицаря та й квита йому тільки того й треба!
- Цить, доню,- упала їй в річ корчмариха.- Дуже багато ти про ції речі знаєш, а воно дівчині й не годиться про таке знати й говорити зайве. [201]
- Та я ж хіба що - озвалась дочка.- Пан у мене спитали, от я й одповіла.
- Ну, гаразд уже,- сказав парох.- Принесіть мені, пане господарю, тії книжки, хай я на них гляну.
- Чом не принести, принесу,- відповів корчмар.
Сходив до себе в кімнату і приніс ізвідти скриньку стару, на ланцюжок замкнуту. Парох одімкнув ту скриньку і видобув із неї три великі книги і рукописи якісь, написані дуже гарним почерком. Розгорнув першу книгу, аж то - «Дон Сіронхіль Фракійський», друга була «Фе-лісмарт Гірканський», а третя - «Історія славного отамана Гонзала Ернандеса Кордовського з життєписом Дієга Гарсїї де Паредес». Прочитавши парох титули двох перших книжок, повернувся до ци-люрника й сказав
- Ех, немає на них клюшниці нашого приятеля та його небоги!
- Обійдемось і без клюшниці,- відповів цилюрник.- Я їх сам у двір винесу або вкину в коминок бач, як добре в ньому розгорілось!
- Невже ваша милость хоче попалити мої книжки - спитав корчмар.
- Не всі,- одказав парох,- а тільки оці дві, про Сіронхіля та Фелісмарта.
- А хіба мої книги єретичні чи схематичні, щоб їх палити - здивувався корчмар.
- Та не схематичні, а, мабуть, ви хотіли сказати - схизматичні, мій друже,- поправив його цилюрник.
- Може, й так,- погодився господар,- тільки вже як палити, то паліть краще оту, що про славного отамана та про Дієга Гарсію, а цих двох не дам, скорше рідну дитину в огонь пошлю!
- Приятелю мій! - сказав священик.- Ці дві книги брехливі од початку до кінця, у них самі лише дурниці та нісенітниці. А ота, що про славного отамана, містить у собі правдиву історію Гонзала Ернандеса Кордовського, що за подвиги його великі і премногі світ увесь прозвав славним отаманом такого знаменитого й голосного наймення заслужив по праву він один. А Дієго Гарсія де Паредес - то знако-митий рицар родом з естремадурського міста Трухільйо, хоробрий вояк і таки лицар ой природи, що одним пальцем міг колесо млинове на ходу спинити. А раз, ставши з мечем на мостовому причілку, сам-один переп'яв шлях незчисленному війську, що так і не перейшло через міст. І ще не раз такої доказав слави, що якби не сам був списав ті свої подвиги і не применшив їх зі скромності (як і личить рицареві, що сам свою історію пише), а щоб оповів про них хто сторонній, не спиняючись жодними такими міркуваннями, то, може, пішло б у непам'ять все те, що чинили колись Гектори, Ахілли та Роланди.
- От мені велике диво,- заперечив корчмар,- млиновеє коло рукою спинити! Краще ви, панотче, почитайте про Фелісмарта Гіркан-ського, що я читав, як він одним махом розпанахав до пояса сімох велетнів, мов то були квасоляні ченчики, що діти для забавки роблять! А то раз війська йшло ворожого видимо-невидимо, мільйон і шістсот тисяч, а може, й більше, і всі з ніг до голови озброєні, так він кинувся сам-один проти нього і всіх у розпорош обернув, немовби отару овечу. [202]
А що ж тоді сказати про доброго лицаря Сіронхіля Фракійського! То такий уже був завзятець, такий сміливець, що, пишеться в книзі, як плив раз рікою, а тут де не взявся з-посеред води змій огнедихатий, дак він, каже, його як побачив, кинувся на нього, сів верхи на спину тую лускату та як іздавить обома руками за горло, туж-туж не задушив; бачить тоді змій, що непереливки, та й мусив із лицарем разом у воду пірнути, аж до самого дна, бо той його все не пускав. Спустились вони на дно, аж там палати розкішні та сади пречудові, що й думкою не здумаєш; там уже змій перекинувся дідом старелезним і такого лицареві понарозказував, що тільки слухай та слухай... Почули б ви, панотче, то й самі з утіхи ошаліли б. Отож мовчіть краще про того славного отамана та Дієга Гарсію, бо не варті вони й за масляні вишкварки! Сеє почувши, Доротея обізвалася стиха до Карденія
- Боюся я, коли б і наш господар не здонкіхотився!
- Схоже на те,- відповів Карденіо.- 3 його балачок можна доміркуватись, що він має за щирісіньку

читати