Завантажити

до смаку, хоч, може, до його домівки дві чи й три тисячі миль. І те все завдячують рицарі мудрості й сприту чарівників, котрі за них дбають. Тим-то, друже Санчо, й не дивно мені, що ти за такий короткий час обернувся то якийсь мудрий характерник, як я вже казав, на крилах тебе переніс, що ти й не зчувся.
- Схоже на те,- сказав Санчо,- бо Росинант, їй же Богу, так чвалав, так вибрикував, немов циганський осел із живим сріблом в ушах!
- Що там живе срібло! - підхопив Дон Кіхот.- Певне, сидів у ньому цілий легіон чортів, а то такеє кодло, що носиться й інших носить скільки само хоче, не знаючи впину і втоми. Та годі вже про се; скажи краще, як, на твою думку, я маю чинити володарка моя Дульсінея кличе мене до себе, і я, здавалося б, повинен виконати сей її наказ, проте обіцянка, що я дав принцесі, котра їде з нами, унеможливлює наразі його виконання - рицарський закон велить мені справдити передовсім дане слово, а тоді вже про власні втіхи думати. З одного боку мене пориває нестримне бажання побачитися з володаркою моєю, з другого боку запалює і надихає дана обітниця і слава, яку мені заповідає се передузяття. Я так гадаю треба мені їхати якнайшвидше й знайти того велетня; як же відрубаю йому голову і приверну принцесі її законне царство, то, не гаючи і хвилі малої, полину до сонцесяйної вроди, котра озорює всі мої чуття, і подам їй такі докази на своє виправдання, [196] що вона не гніватиметься за той загай і за ту забару, від яких лише збільшиться її слава й хвала адже все, чого я в сім житті добув, добуваю і добуду силою зброї моєї,- все я завдячую її великій до мене прихильності і моїй несхибній супроти неї вірності.
- Гай-гай! - вигукнув Санчо.- У вашої милості немає, певне, третьої клепки в голові! Невже ви таки, пане, й справді думаєте мандрувати на край світу отак пусто-дурно і випустити з рук таку багату й вельможну відданицю, що за нею таке віно можна взять - ціле царство! А я ж чув, що теє царство має понад двадцять тисяч миль кружи-ні, більше буде, ніж Португалія й Кастілія заразом, і є в ньому геть-чисто все, чого душа людська бажає... Мовчіть уже краще, прости Господи, соромтесь отаке говорити ось послухайте мене та женіться мерщій у першому селі, де священика знайдете, а ні - то наш сеньйор ліценціат ізв'яже вам любісінько руки... Я ж таки вже на світі пожив, можу поради давати, а ся порада вам он як пристала. Краще синиця в жмені, чим журавель у небі; не шукай біди - щастя само тебе знайде.
- Слухай, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- коли ти на те лише радиш одружитися, аби, велетня вбивши, я зразу став королем і мав спромогу нагородити тебе чим обіцяв, то чиню тобі відомо, що й без одруження легко можу бажання твоє вволити перше ніж до бою стати, вимовлю тобі, що в разі перемоги дістану частину царства, навіть у зв'язок мал-женський не вступаючи, з правом передати її, кому захочу; а коли мені ту частину дадуть, то кому ж я маю її передати, як не тобі
- Та вже ж не кому,- погодився Санчо.- Тільки нехай ваша ми-лость займає займанщину уз саме море як несподобне мені буде там житов'я, то посаджу враз чорних своїх підданців на кораблі та й гайда - я вже казав, що з ними робити гадаю. А до панії моєї Дульсінеї вашій милості зараз нема чого їхати, се правда краще рушайте на того велетня, забийте його та й ділові кінець, а од того діла, так мені здається, буде нам і слава велика, і користь немала.
- Згоден, Санчо,- промовив Дон Кіхот.- Правда твоя, я так і зроблю, як ти мені радиш, не поїду до Дульсінеї, поїду з сією принцесою. Тільки гляди, не кажи нікому, навіть і супутникам нашим, про що ми тут із тобою міркували й розправляли, бо Дульсінея - панна скромна і стримана, не хоче, щоб усі знали, що вона має на мислі, тим-то не годиться мені, чи комусь іншому, до мене причетному, таких речей розголошувати.
- Коли так,- сказав Санчо,- то навіщо ви, пане, посилаєте всіх переможених правицею вашої милості на поклін до панії моєї Дульсінеї Адже цим ви немов розписуєтесь, що ви її любите, що вона ваша кохана! Ви ж їм наказуєте, аби вони впадали перед нею на коліна й говорили, що то з вашої волі оддають їй шану - то як же ви хочете, щоб од людей приховалось, що в вас, обох, на серці
- Який же ти, Санчо, глупак, який простак! - вигукнув Дон Кіхот.- Хіба ти не розумієш, що се робиться для звеличення її і про-слави Знай же, що за нашими рицарськими поняттями то для дами велика честь, коли в неї є багато мандрованих рицарів, що служать їй вірно, не сягаючи думкою далі того служіння, тільки за те, що вона є вона, [197] і не жадають за свою велику любов жодної нагороди, аби тільки вона мала їх за своїх рицарів.
- Такою любов'ю,- зауважив Санчо,- треба любити Господа нашого Ісуса Христа, як панотець у казані каже заради його самого, а не з надії на славу, не з страху покари. Отак же і я хотів би любити і служити йому, скільки моги моєї.
- Не взяв же тебе враг! - здивувався Дон Кіхот.- Хлоп хлопом, а часом щось таке розумне скаже, мовби по всяких школах учився.
- А я ж, пане, далебі що й читати не вмію,-

читати