Завантажити

обстриженого «під макітру» i з усміхом на обличчі, в картині «Запорожці». Так Рєпін увічнив Мартиновича на своїй знаменитій картині.
— Але бурсак — Мартинович чомусь неоднаковий на варіантах рєпінських «Запорожців».
— Це ви підмітили вірно,— відповів Сластіон.— Найбільше схожий Мартинович на себе в ескізі картини, який Рєпін подарував Яворницькому, а той пізніше, за порадою Рєпіна, продав його Третьякову...
Наступного дня Матвієвський оглядав етнографічну колекцію Сластіона.
— Збиралась вона переважно на зламі двох епох,— розповідав Опанас Георгійович,— в кінці XIX й на початку XX століття. Ми тоді з Дмитром уже находились, наїздились і набідувались. Пора було десь осісти. Дмитро поселився в Катеринославі, ближче до місцевості, де була Запорозька Січ, А я повернувся на Полтавщину, де губернське ліберальне земство заснувало в Миргороді керамічну школу. Отак я й опинився тут з усім своїм етнографічним «мотлохом».
Гість і господар складали список речей, оцінювали їх, писали до кожної речі відповідний етикетаж. Незабаром був списаний цілий зошит.
Чималу історично-етнографічдну цінність мали чудовий слуцький пасок першої половини XVIII ст.— невід'ємна прикраса чоловічого (військового й цивільного) одягу на тогочасній Україні, жіночий кунтуш, козацький жупан, типовий жіночий і чоловічий селянський одяг, жіноче художнє шитво, оздоблене шовками й золотом, різноколірні шовкові й вовняні плахти, килимки, вироблені найкращими майстрами Полтавщини XIX та початку XX століття.
На додаток до етнографічних речей художник відібрав із своєї бібліотеки до десятка рідкісних книг, в тому числі й Д. Ровинського «История вооружения российских войск и костюмов». Крім того, подарував музеєві гравюри на міді, сталі й дереві, літографії, офорти, малюнки й фотографії, що відображають українське народне життя різних часів.
Тільки надвечір вони закінчили свою нелегку працю, а наступного ранку всі речі були запаковані й відіслані до Дніпропетровська.
Потім Сластіон показав гостеві рідний Миргород, керамічну школу, де працював художником-викладачем, розповів про деякі епізоди з історії Миргородщини — про славного грузина Давида Гурамішвілі, про письменника з Сорочинець Володимира Самійленка, про революційні дні 1917 року.
— Ви знаєте, Павле,— довірився художник,— не відаю, що робити. До мене часто приїжджають полтавчани та харків'яни, один поперед одного вимагають спогадів, щоб видрукувати їх окремою книжкою.
— Я думаю, Опанасе Георгійовичу,— сказав Матвієвський,— для всіх радянських людей найкраще було б, якби ви й справді написали спогади власною рукою. Ви, мабуть, сміливо орудуєте пером.
— Є в мене одна невідступна думка, яку хочеться конче здійснити,— говорив Сластіон по дорозі додому.— Мова йде про Порфирія Мартиновича, про талановитого художника, найдушевнішу, чесну й чисту людину. От про нього мені самому хочеться написати чи розказати, бо більше й краще від мене ніхто його не знає і не взнає. Харків'яни вітають мій намір і обіцяють допомогти.
Увійшовши до хати, Матвіевський тільки тепер помітив підвішену на стіні велику й глибоку череп'яну тарілку.
В її центрі був барельєф, що відтворював рєпінських «Запорожців» в найточнішій мистецькій інтерпретації. Водночас у барельєфі було й щось нове.
— Хіба ви не бачили це в себе в музеї? — здивувався Сластіон.— Я подарував Дмитрові отаку саму тарілку, коли гостював у нього в дев'ятсот восьмому році.
— Не бачив,— почервонів Матвієвський.
— Дмитро, певне, пам'ятає й цікаву історію цього барельєфа. Наші опішнянські гончарі — чудові художники й майстри. Найкращі з них — це ті, що вчилися в Миргородській керамічній школі. Петро Поросний, який зробив цей барельєф, бував у Миргороді і в мене вдома. Одного разу, сидячи в хаті й дивлячись на літографовану репродукцію рєпінських «Запорожців», він мене й питає: «А чи можна керамічним барельєфом відтворити оцю картину?» — «Можна! — кажу я.— Можна, Петре! Треба тільки мати твої золоті руки й твою художню умілість».— «Зроблю, що б там не було, зроблю!» — запевняв мене, схопившись з місця, Петро. «Тільки ти,— говорив я йому,— додай конче бандуру, бо запорозькі козаки без музичного інструмента не жили й не могли жити». Звідси й те нове, що вразило вас у барельєфі. Скільки ж примірників його було випалено й розповсюджено — я не знаю, але, мабуть, не більше десятка. Поросний передав мені два: один — ото на стіні, а другий — у Дмитра.
Обідали вони й цього разу весело. Марія Іванівна жартувала, запрошувала дніпропетровців приїжджати на миргородський курорт.
Матвієвський підійшов до бандури, що висіла на стіні, й одверто сказав:
— А зараз, Опанасе Георгійовичу, прощаючись з вами, я не можу покинути вашої хати, не почувши вашого чарівного голосу, про який так захоплено говорив Дмитро Іванович!
— Е, ні, Павле! Я багато років уже не граю й не співаю... І пальці задубіли, і голосу нема... А під цю

читати