Завантажити

створення «Запорожців».
— А ось і той знаменитий лист, який запорожці гуртом складали до турецького султана.
Яворницький виразно, з наголосом на окремих словах, прочитав листа. Сміявся нарком, сміялись всі, хто був тоді біля них.
— А що це у вас за сволоки лежать? В чому їх цінність?
— Це, Анатолію Васильовичу, сволоки з запорозьких куренів. Привіз їх з Нікополя нащадок запорожців Захар Бородай. Ви ж тільки подивіться на них, як тут добре вирізано літери. Можете прочитати: «Цей курінь 1751 року збудували запорозькі козаки Самардак та Киян».
Далі Дмитро Іванович показав інші запорозькі речі — жупан, штани, пояс, пістолі, гаківниці, розповів, як та за яких обставин він «доскочив» експонатів. Показав глиняні люльки, з яких курили козаки такий міцний тютюн, «що як потягнеш, так і десятому закажеш».
— Тепер, прошу вас, підійдіть сюди. Бачите оцей череп?
— Що ж це за череп, чим він знаменитий?
— Це запорозький.
— А звідкіля це видно, що він запорозький? — спитав гість.
— А в нього, бачите, зверху зберігся чуб — оселедець. Це вже безперечна ознака січовика.
— Де ж вам пощастило здобути цей унікум?
— Викопав його в могилі села Покровського, біля річки Підпильної, де була остання Січ. А про те, що це був таки запорожець, є в мене й інші докази: біля черепа стояла кварта горілки, яку я теж виставив у вітрині.
Екскурсія повагом посувалася далі. Ось підійшли до великої картини, де на весь зріст намальовано якогось велетня.
— А що це за богатир? — спитав Луначарський.
— А-а-а, то нащадок запорожців, відомий борець Піддубний. Коли він гостював у мене, я попросив художника Струнникова намалювати цього козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так він на порошок зітре...
Під кінець огляду запорозької старовини Дмитро Іванович підвів гостей до картини «Ненаситецький поріг». Біля неї вони пробули довгенько. Яворницький піднесено розповідав про грізні Дніпровські пороги та козацькі ходи на Дніпрі. Особливо цікава була розповідь про найстрашніший Дід-поріг.
— Та що там картина! От якби ви самі побачили та почули, як реве Ненаситець. Ото інша річ!
— Ви, Дмитре Івановичу, так зацікавили нас романтикою Дніпра, що ми з дружиною хоч і зараз ладні поїхати з вами на пороги. Ви згодні?
— Прошу! Я готовий.
В автомашині сиділо четверо: біля шофера — дружина наркома, а за ними — Луначарський і Яворницький. Не доїжджаючи десять кілометрів до Ненаситця, Яворницький легенько торкнув рукою плече водія, дав знак зупинити автомашину й перший вийшов з неї.
— Прошу вас, Анатолію Васильовичу, вийдіть сюди на хвилинку.
Нарком вийшов, зняв окуляри і протер їх.
— Чуєте, як реве?
— Чую, що ж то?
— Отож той самий Ненаситець: реве і стогне, шумить і виє — залежно від погоди. Його можна почути за тридцять кілометрів. От яка сила!
— Це справді могутня сила,— підтвердив Луначарський.
— Сюди, до грізного Ненаситця, восени тисяча вісімсот сорок третього року приходив Тарас Шевченко,— сказав Яворницький.— Багато чого тут побачив великий Кобзар: відвідав тоді Хортицю, був у Олександрівську, в Нікополі, в селі Покровському. А тепер сідайте, поїдемо далі.
Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогів.
Через кілька хвилин їзди мандрівники побачили велику гранітну скелю, яка нависала над самим Ненаситцем. Перед порогом повільно струмувала прозора вода — синя-синя, як чисте небо в ясний день. І в той же час — що тільки діялося на Ненаситці! Тут вода клекотіла, крутими хвилями здіймалася над віковічними скелями, розбризкуючи клапті білої піни. Дніпровські чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собі поживу.
— Ось вам, Анатолію Васильовичу, і той красень, до якого ми їхали. Милуйтеся з нього.
Всі зійшли на скелю. З неї було видно і далекий степ, і широке плесо повноводного Дніпра. Луначарський зняв кашкета. Легенький вітерець, зволожений бризками з порога, приємно лоскотав його волосся. Дорожньої втоми як і не було.
— З усіх порогів, що є на Дніпрі,— казав далі оповідач,— Ненаситець найбільший і найстрашніший. Він має довжину більше двох кілометрів, падає дванадцятьма лавами, весь укритий водяною піною, а взимку не замерзає. Це якась могутня, страшна стихійна сила і разом з тим чарівна, разюча.
— А де ж хід, яким спускаються на човнах? — спитав Луначарський.
— Той хід коло правого берега, його зроблено тисяча сімсот дев'яносто дев'ятого року. З лівого боку він був обгороджений кам'яною загатою. Там є і другий канал. Його проклали через граніт тисяча вісімсот п'ятого року. Такі канали потім збудували на Кодацькому, Сурському та Лоханському порогах. Але всі вони були недосконалі й незручні, щоб ними спускати плоти й судна. Отож сплавляли вантажі, як і перше,— «козацьким» ходом, через пороги. Хоробрі лоцмани — нащадки запорожців — через ці пороги і плоти водили. Через Ненаситець

читати