Завантажити

бував у музеї, розглядав з нею музейні експонати, що являли інтерес для них обох.
Коли Яворницький прощався з поетесою, Леся Українка взяла зі столу своє фото, підписала його й подарувала гостеві на добру згадку про зустріч на чужині. Це фото Дмитро Іванович зберігав у себе дома як коштовний скарб і при нагоді показував своїм друзям і приятелям.
 
ДЯДЬКО ГІЛЯЙ
 
Розглядаючи в кабінеті Яворницького фотокартки й малюнки, його друг і помічник О. П. Корсуновський побачив на стіні фото людини, дуже схожої на запорожця. На фотографії був дебелий чоловік у чумарці, смушевій шапці, з довгими вусами, а плечі мав такі широкі, що їх вистачило б на двох.
— Дмитре Івановичу, скажіть, хто це такий?
— Це цікавий козарлюга — дядько Гіляй, як його всі звуть. Його дід по матері походив з українських козаків. Дядько Гіляй — письменник. Щоправда, твори його за царя не дуже пускали в світ. Першу його книжку «Люди нетрів», у якій показано тяжке життя людей за часів царату, спалила царська цензура. Писав Гіляй і про Степана Разіна, і про запорожців. Мені часто доводилося з ним бачитися в Москві й на Україні. Він зібрав цікавий матеріал на Україні й написав хорошу книжку «На батьківщині Гоголя». Добре знав українську мову, перекладав вірші Тараса Шевченка.
— А як його справжнє прізвище?
_ Гіляровський Володимир Олексійович. До речі, вів;
мій давній приятель, я з ним бував у Льва Толстого. В будинку дядька Гіляя мені довелося бачити багатьох діячів російської та української культури. Це розумний, дужий і вродливий чоловік. Ким тільки, йому не доводилося бувати: бурлакою, табунником, артистом, цирковим борцем. А здоров'я в нього — дай бог кожному. Недарма ж кажуть: козацькому роду нема переводу. Рука в нього як лопата; підкову розгинав жартома, без будь-яких зусиль.
Одного разу приїхав Володимир до батька погостювати Пройшовся по хаті сюди-туди, глядь, а в кутку — кочерга. Він узяв її і, наче бавлячись, зав'язав вузлом. Це побачив старий батько і скипів, розсердився на сина за те, що той зіпсував кочергу. Тоді син підвівся повагом із стільця, взяв кочергу та й розв'язав, як вона була перше. Отакий був і весь рід Гіляровських. Дужий народ!
Замружившись, Яворницький раптом усміхнувся.
— Чого ви смієтеся, Дмитре Івановичу?
— Та згадав одну історію. Було це в Москві. Одного вечора сиджу я за столом, працюю. Вже пізно було. Коли це вбігає Гіляй, шапка в нього на потилиці, збентежений. Думаю собі: випив неборака. Аж бачу — не те: кладе він на мій стіл жмут волосся, та ще й у крові.
«Що це таке?» — здивувався я.
«Тут, брате, ціла історія. Оце ось борода, а оце пасмо волосся з голови».
«Не розумію! Що за борода, що за волосся?» — схвильовано спитав я його.
«Розкажу, все буде зрозуміло. Слухай же. Іду собі по Хитровці. Раптом, як із-під землі, вискочило двоє та до. мене: «Руки вгору!» Я покірливо підняв руки, а потім схопив одного за бороду, а другого за голову та й ну їх, песиголовців, стукати лобами, аж поки вони, знесилені, попадали переді мною навколішки. Стоять на колінах з розбитими лобами й благають: «Пусти!» Що, думаю, з ними робити? Вирішив пустити, а щоб не забули, в чиїх руках вопи побували, смикнув того й того за волосся так, що в руках залишилося від одного півбороди, а від другого, «хоробрішого» — пасмо волосся з голови. Отака була оказія!»
У Москві в ті часи була сила-силенна всяких злодіїв, грабіжників та розбишак, і ходити поночі спокійно міг тільки Гіляровський. За своє життя він не боявся: ні вдень, ні вночі його ніхто не посмів чіпати.
Дмитро Іванович розповів допитливому гостеві ще й про те, як він з Гіляровським був у Празі.
— Пригадую, як тільки настане вечір, так він мене я тягне до цирку. До опери чи там концерту Гіляй був не .дуже охочий, а от без цирку жити не міг. Якось сидимо ми з ним у празькому цирку. На арені — поєдинок борців. Один поборов другого. Вийшов на заміну третій. І цього здолав перший сипань. Тоді він звертається до публіки: «Хто хоче зі мною позмагатися — виходь сюди! Умова така: хто мене подужає — одержить сто крон, а як ні — то з його сто крон!»
Володимир Олексійович мовчки схопився з свого місця і як ошпарений кинувся на арену. Я не встиг навіть за чумарку його схопити. «Куди тебе несе нечиста сила? Він же тебе вб'є, облиш!» Гіляй тільки рукою махнув і рішуче перескочив через бар'єр ложі. Дивлюсь, а Володимир уже виходить з-за лаштунків, одягнений у трико. Поклав на стіл сто крон, потиснув руку своєму суперникові й зчепився з ним. За столом сиділи суворі судді. І що ж ви думаєте? Не пройшло й п'яти хвилин, як Гіляй сидів верхи на тому «неперевершеному» борцеві. Чую, судді зняли галас: «Неправильно! Це порушення правил!» Володимир Олексійович, як ніде нічого, подав борцеві свою руку, допоміг йому встати. А тоді пошепки й питає його: «Ну як? І ви вважаєте, що не по правилу вас повалив? Тоді переборімося». Борець знехотя відповів:

читати