Завантажити

лекції на історико-археологічні теми. Тоді й виникла у художника Сластіона думка — видати ілюстрованих «Гайдамаків». Відомо, що ця книжка вийшла 1886 року в Петербурзі в оформленні Сластіона, з передмовою Яворницького. Російська та українська інтелігенція прихильно зустріла твір художника. Письменники, журналісти, громадські діячі надіслали Сластіону щирі привітання.
Якось у серпні 1929 року Дмитро Іванович, прийшовши на роботу в доброму гуморі, відразу почав про те, як він замолоду ніколи не засиджувався в музеї, а все мандрував, все «вештався поміж людьми», збирав і приносив до музею різні історико-побутові речі.
— Так от що, хлопці! Годі вам сидіти та штани протирати на одному місці,— сміючись, говорив Дмитро Іванович.— Гайніть по церквах нашої округи. Люди закривають і законопачують їх, а ми з вами тут сидьма сидимо. Не забувайте, що добрий музейник, як той півень, що на смітнику знаходить собі зерна,— відшукує в церковному мотлосі історичні перлини. Переглядайте церковне начиння найуважніше, перетрушуйте й перемацуйте його власними руками. Особливо цінуйте датовані пам'ятки з написами або іменними присвятами. Кожна така річ — чи то старовинна книга, риза, хрест, ікона, шкатулка, дзвони й безліч іншого — скарби для музею. А ви, синку,— Яворницький звертається до Матвієвського,— збирайтесь в подорож на Полтавщину, в Миргород, до мого друга художника Опанаса Сластіона. Він обіцяє продати нам дещо із своєї коштовної колекції, яку я здавна добре знаю. Обніміть Опанаса від мене, передайте мої вітання його милій дружині Марії Іванівні та йому особисто. Розкажіть їм найдокладніше, як ми тут живемо та хліб жуємо. А оцю мою останню друковану працю «Дніпрові пороги» з автографом віддайте Сластіонові на спогади про місця, де колись ми з ним мандрували і марили про кращу народну долю... Скажіть йому, що незабаром потече оновлений Дніпро, і на затоплених місцях колишнього Запорожжя залунає уже нова слава, животворна слава Дніпрогесу, слава квітучої Радянської України.
Будинок, де жив Опанас Георгійович Сластіон, стояв на околиці Миргорода. Садиба потопала в побляклій зелені й пожовтілих квітах.
Зустрічати Матвієвського вийшла літня, але бадьора жінка. Дізнавшись, що прибулий од Яворницького, вона взяла його під руку, як беруть бажаного гостя, й провела до веранди.
— Здоровенькі були, мій голубе! — радісно загомонів Сластіон. Він стиснув Матвієвського в обіймах і пригорнув до серця.— То ви від мого Дмитра! Сідайте ж, бога ради, сідайте та розказуйте, як вам їхалось і як доїхалось. А оце моя Марія Іванівна, з якою ми й живемо в цьому чужому домі.
Матвієвський побачив перед собою високого на зріст, трохи згорбленого, але ще міцного чоловіка. Художник був узутий в чоботи й одягнений в білу вишиту сорочку. На його плечах — легка чорна чумарчина.
Листа від Яворницького читали вголос, повільно, із зупинками. В листі йшлося про те, що єдине й надійне сховище для коштовної етнографічної колекції Сластіона — музей. І не будь-який, а якраз Дніпропетровський.
— Дмитро, звичайно, має рацію,— сказав Сластіон, дочитавши й акуратно згорнувши листа.— Професійної потреби в колекції я вже не маю й не буду мати. Займатись мистецькими справами, як колись, теж не доведеться. То навіщо ж ту колекцію тримати під замком?
Через кілька хвилин сіли за стіл.
Обідали весело. Цікавою співрозмовницею виявилась
Марія Іванівна, що розважала чоловіків смішними бувальщинами з миргородського побуту. Сластіон зі зворушенням згадував про своє навчання в Академії мистецтв, про своїх друзів студентів.
— Ви, Опанасе Георгійовичу, мабуть, часто бували в товаристві Рєпіна й добре знали його? — спитав Матвієвський.
— Рєпіна як великого художника я, звичайно, добре знав, бував у його майстерні і частенько був у його товаристві. Зустрічався я з Рєпіним по суботах у Яворницького, коли всі ми жили ще в Петербурзі. До нього часто приходили українські й російські діячі. На таких «збіговиськах», як ми жартома називали ці зустрічі,— продовжував Сластіон,— чого тільки не бувало: реферувались підготовлені до друку книжки, статті, читались вірші, показувались подорожні етюди, розповідалось про закордонні подорожі, про гастролі артистів. Після вечері неодмінно виконувались під акомпанемент гітар і моєї бандури сольні й хорові пісні, а також танці.
— Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товаристві Яворницького й Рєпіна?
— Мартиновича. на «біговиськах» я бачив раз чи два, але ніколи не бачив його в товаристві Рєпіна. Великий художник знав Мартиновича із його праць, знав про його здібності й талант з наших розмов. А якось Ренін зайшов до мене й випадково побачив на полиці гіпсову маску з голови Мартиновича. Вона не мала в собі нічого виняткового, бо була така ж, як і всі інші студентські праці. Але вона сподобалась Рєпіну тим, що гіпс зафіксував натуральний усміх Мартиновича. Він узяв в мене ту маску й використав її як натуру для козака-бурсака,

читати