Завантажити

компанії раків годувати.
— Віриш, Остапе,— казав Микола Віталійович,— глянув я на Мусія і бачу його батька, діда й прадіда. На таких же дубах за Святослава й за Богдана йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з рук, сіяли жито; будували фортеці, міста, села оті Мусії та Івани, Максими та Остапи. Мучили їх ординці в тяжкій неволі, пани-шляхтичі розпинали на хрестах, «своє», православне панство душило кріпаччиною, цькувало собаками. А Мусій — ось він на дубі своєму — сам дуб! Усіма бурями овіяний, сонцем і морозом загартований, дніпровою водою напоєний, весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою душею дитини. Завойовників пережив і панство переживає. Бо — сила! Бо — народ»56
Дуб, на якому сиділи Яворницький, Лисенко та багато інших друзів, тихенько спускався каналом повз грізний Ненаситець, або, як лоцмани його назвали, Дід-поріг.
— Чуєте,— показавши праворуч, вигукнув Яворницький,— як той Дід меле, що аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тільки подивишся, то й у тебе дух займається.
Тоді на берегах Дніпра народилася музична сцена Запорозької Січі, яку талановитий композитор увів потім до своєї опери «Тарас Бульба».
Видатний діяч російського театрального мистецтва К. С. Станіславський назвав М. В. Лисенка «сонцем української музики». Багатогранність музичної діяльності Лисенка гідна подвигу. Він був не тільки визначний композитор, а й етнограф, збирач і дослідник народних пісенних скарбів. Це зближувало Лисенка та Яворницького, який сам добре співав і записував народні пісні на ноти.
В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР зберігаються матеріали, з яких видно, що Дмитро Іванович 1904 року записав од кобзаря І. Кравченка пісню про Морозенка, від другого кобзаря, Л. Шевченка, занотував пісні: «Ой скажи ти, пташко» та «Ой піду я понад морем».
На могилі Івана Сірка Яворницький зустрівся з столітнім дідом Федором Кузьмичем Забутним і від нього записав пісню «Красне, ясне сонечко сходить». У цих же матеріалах згадується, що пісні від № 1 до № 107 наспівав Яворницький.
Композитор Лисенко скористувався послугою Яворницького і позаписував мелодії українських пісень, що їх проспівав він, коли бував у композитора.
Дружба й листування між істориком і композитором тривали довго.
Виїжджаючи з хором по Україні, Лисенко раз у раз натрапляв на всілякі перепони. Царські чиновники заборонили йому давати концерти, бо боялися навіть пісень українського народу. Часто ця заборона виходила безпосередньо від губернаторів. Так було, наприклад, на Полтавщині. Тоді М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького.
У своєму листі від 6 червня 1902 року він схвильовано пише до Дмитра Івановича;
«Женуся за вами по слідах ваших і добре, як потраплю вас тамечки, куди листую, коли ж не потраплю,— пропала моя справа».
В цьому листі він дуже просить Дмитра Івановича допомогти йому — написати листа до полтавського губернатора, щоб той «дав дозвіл на концерт»57.
І Яворницький допоміг своєму другові.
 
З НАРКОМОМ НА ДНІПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ
 
Одного сонячного серпневого дня 1926 року до Дніпропетровського історичного музею підкотила легкова автомашина. З неї вийшов енергійний, середній на зріст, з гострою борідкою чоловік. Він відчинив задні дверцята і подав руку вродливій чорнявій жінці, допомагаючи їй вийти з машини.
Дмитра Івановича заздалегідь попередили, що до музею прибуде нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський. Професор, хвилюючись, чекав цього видатного діяча культури, людину, яка багато зробила, щоб налагодити музейну справу в Радянському Союзі.
Коли в дверях вестибюля музею з'явився Луначарський разом із своєю дружиною, директор шанобливо зустрів їх. Гості були у веселому й бадьорому настрої.
Дмитро Іванович казав якось працівникам музею, що він давно хотів би побачитися з Луначарським. З такою всебічно освіченою людиною, блискучим публіцистом і трибуном приємно було ближче познайомитися й поговорити.
Напевне, і Луначарський хотів на власні очі побачити відомого історика, давнього приятеля Рєпіна, почути живе, соковите слово Яворницького.
Луначарського і його дружину запрошено пройти прямо в запорозький відділ.
Дмитро Іванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин, добре володіє українською мовою, знає культуру, захоплюється українською народною творчістю і поезією, тому пояснення робив українською мовою.
Серед багатьох експонатів гостям впала в очі насамперед славнозвісна картина «Запорожці».
— А-а, знайомі обличчя! — усміхнувся нарком. Дмитро Іванович напам'ять знав усіх прототипів, з яких Рєпін малював окремих персонажів цієї історичної картини. Луначарський тут же поцікавився:
— Чи правда, що оцього писаря Рєпін малював з вас?
— Так, це правда!
Дмитро Іванович розповів багато подробиць, які Стосувалися

читати