Завантажити

«Та чого там неправильно, есе йшло правильно».
Переможець Гіляровський підійшов до столу, узяв двісті крон і зник за лаштунками. За якусь хвилину він знову видів у нашій ложі. Оплескам не було кінця...
В. О. Гіляровський зблизив Д. І. Яворницького у Москві з прогресивною інтелігенцією, відвідував з ним літературні вечори відомого в той час педагога Д. І. Тихомирова. Про це тепло згадують у своїх спогадах письменники І. О. Білоусов і М. Д. Телешов. Зокрема, Телешов пише, що на цих вечорах «читців було чимало, але в пам'яті залишився тільки один, професор Яворницький Дмитро Іванович, правовірний українець, з веселими запорозькими розповідями, які я слухав, бувало, завжди із задоволенням»54. Про те, що Яворницький познайомився на цих вечорах з відомими діячами культури, свідчить і лист І. С. Лаптева до М. Д. Телешова від 15 березня 1945 року: «Важливу роль у той час відіграв тихомировський літературний гурток з журналом «Детское чтение». Тут ви одержали багато, а головне, познайомилися з А. П. Чеховим, В. О. Гіляровським, який викликав вас на «бій півнів», Т. Л. Щепкіною-Куперник, братами Юлієм та Іваном Буніними, Д. І. Яворницьким, якого Рєпін зарисував писарем у картині «Лист турецькому султану».
Цей літературний гурток, де читав лекції Д. І. Яворницький, відвідували такі відомі артисти, як В. І. Немирович-Данченко, С. Г. Власов, Л. В. Собінов, письменники І. О. Білоусов, К. М. Станюкович, Г. І. Успенський та багато інших видатних діячів культури.
Як уже згадувалось, Д. І. Яворницький зі своїми лекціями виступав не лише в колі столичної інтелігенції. Він часто виїздив у віддалені міста і села України і там розповідав простим людям про козаччину, про гірку долю селян і з гострим гумором критикував самодержавний лад і царських чиновників. Отже, не диво, що лекції Яворницького проходили під таємним наглядом поліції.
В одному московському архіві мені пощастило дістати фотокопію досьє (номер 4407), що заведено департаментом поліції на історика Запорозької Січі Д. І. Яворницького. В цьому досьє читаємо донос чернігівського губернатора про те, що 16 — 17 грудня 1900 року історик, з дозволу попечителя Київського навчального округу, мав прочитати дві публічні лекції на користь місцевої громадської бібліотеки. Одну лекцію він прочитав, а другу — заборонив губернатор. Бо Дмитро Іванович у першій лекції, як ілюстрацію, наводив приклад з козацької минувшини, зачитував народні легенди, які, за висновком губернатора, «не сприяли любові народних мас до царизму».
Найбільшу реакцію викликала легенда про те, як цариця Катерина приймала делегацію від Запорозької Січі. Глянула вона на широкоплечих, вусатих, засмаглих козаків, розкішно одягнених у жупани, при шаблях з позолотою та самоцвітами, й наказала почастувати їх сметаною. Кебетливі запорожці вмить зрозуміли: цариця хоче посміятися з них — та й кажуть їй: «Матушка цариця, у нас, простих людей, здавна заведено звичай: найперше їдять мед, а вже далі — все інше, що буде на столі. То веліть подати нам медку».
Цариця іронічно усміхнулася і наказала подати на стіл меду. А козаки не дурні, вмочили в нього свої довгі вуса, підкрутили їх, заклали за вуха та й заходились вплітати сметану. Виїли все: і мед, і сметану.
Губернаторові не сподобалось, що Яворницький показав мудрішими козаків за царицю, адже вони її перехитрили. Але ще більше вразило губернатора те, що історик в лекції Доводив, що придворні, які оточували імператрицю, займалися лише інтригами.
Та лекції на цьому не закінчувалися. Яворницький розповідав про соловецьких в'язнів, які в тяжких муках гинули в ямах.
Чернігівський губернатор вбачав у лекціях історика крамолу і в своєму доносі писав: «Я визнав за необхідне і вирішив не дозволити читання другої лекції, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав повідомити п. Яворницькому...»55.
 
БІЛЯ ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ «ТАРАС БУЛЬБА»
 
Яворницький був добре знайомий також з великим українським композитором, основоположником української класичної музики М. В. Лисенком.
З листування видно, що дружба вченого з композитором зародилася ще тоді, коли Лисенко задумав написати оперу «Тарас Бульба» й мандрував разом з Яворницьким по місцях колишньої Запорозької Січі. Подорож ця лишила велике й незабутнє враження. Як свідчив син композитора Остап Лисенко, Микола Віталійович до останніх днів своїх згадував ті мандри, а надто поїздку на дубах через бурхливі Дніпрові пороги, на яких, за висловом композитора, можна було «і дуба дати».
«Треба було в ці хвилини бачити нашого лоцмана Мусія Бойка. Стоїть як укопаний на носі дуба. Високий, плечистий, у білій сорочці. Обличчя в нього мускулясте, наче викуване з бронзи. Вуса довгі, побурілі від міцнющого самосаду. Хвилі оскаженіло, з диким ревом кидаються на нас, а він хоч би моргнув. Тільки очі, прикуті до кипучої безодні, видають його напруження й тривогу. Один тільки хибний рух стерном — і всій би нашій ученій

читати