Завантажити

садибі, а професор Д. І. Яворницький читав у Московському університеті лекції з історії Запорожжя.
Цю зустріч організував давній приятель Яворницького — В. Гіляровський.
Ось що він про неї розповідає в своїй книжці «Москва и москвичи».
«...Ми ввійшли до кабінету. Лев Миколайович устав з крісла, підняв руки догори й, усміхаючись, сказав:
— Ось вони, запорожці! Здрастуйте!
Ми просиділи понад годину. Яворницький зацікавив Льва Миколайовича своїми розповідями про Запорожжя. Лев Миколайович і собі згадував про своє життя серед гребенських козаків, а потім розмова зайшла про духоборів і штундистів. Цих Яворницький знав дуже добре...»50
Прощаючись з гостями, Лев Миколайович міцно потиснув руки Гіляровському й Яворницькому.
Теплі зустрічі з Львом Миколайовичем Толстим навіки залишились у пам'яті нашого вченого.
 
ЗУСТРІЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛАЄМ
 
Близькі друзі Дмитра Івановича пригадують, як він у музеї розповідав їм про свою зустріч з відомим мандрівником М. М. Миклухою-Маклаєм. Це сталося в Петербурзі десь 1887 року.
— Мене,— оповідав Дмитро Іванович,— познайомив з Миклухою-Маклаєм мій друг Рєпін. Зайшов я до Іллі Юхимовича подивитися на «Запорожців», а там уже був гість — мандрівник Миклуха-Маклай. От він мене і познайомив з ним.
Бесіда тривала до пізньої ночі. Яворницький цікавився життям, діяльністю й мандрівками славнозвісного вченого-антрополога та етнографа. Миклуха-Маклай охоче розповів йому про свою подорож на острови Тихого океану для вивчення папуаської раси, розповів про своє перебування в Новій Гвінеї, де він у надзвичайно тяжких і небезпечних умовах вивчав матеріальну культуру й побут народів Океанії та Південно-Східної Азії.
— Говорив Миклуха-Маклай якимось гортанним голосом. Напевне, довге перебування дослідника в чужих краях відбилося на його акценті,— поясняв Дмитро Іванович.— Сидів Миклуха-Маклай тоді на канапі по-турецькому, підібгавши під себе ноги.
Через деякий час Дмитро Іванович навідався на квартиру Миклухи-Маклая, який жив тоді з своєю сім'єю в Петербурзі, на Галерній вулиці.
Дмитро Іванович застав його хворим. Мандрівник скаржився на легені, ревматизм та невралгію. З великим напруженням волі Микола Миколайович намагався перебороти кволість і весь час працював над своїми записами, зробленими під час мандрування.
Яворницький сам був природжений етнограф, тож, коли він зайшов на квартиру, йому зразу ж впала в очі збірка предметів матеріальної культури, що їх зібрав Микола Миколайович протягом свого мандрівничого життя. Дуже хотілося Дмитрові Івановичу щось придбати з рідкісної колекції дослідника, але він не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того.
У квітні 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро Іванович не забув стежки до тої господи', де жив колись небіжчик.
Згодом Дмитрові Івановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая подарувала йому частину колекції. Це була переважно зброя африканських племен: щит з панцира черепахи, щит з шкіри крокодила, щит з вуха слона, спис, стріли, два сагайдаки на стріли з крокодилячої голови та лапи й два луки з дерева, обтягнуті шкірою.
Більшість цих речей і нині експонуються в Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. І. Яворницького.
 
В ГОСТЯХ У ЛЕСІ УКРАЇНКИ
 
Дмитро Іванович любив мандрувати не тільки по селах: та степах України, а й далеко за її межами.
1910 року він побував за кордоном—поїхав у Грецію,потім у Єгипет, оглянув музеї в Афінах, Александры та Каїрі.
Їдучи в Єгипет, Дмитро Іванович заздалегідь довідався, і що там, на чужині, живе славна дочка українського народу Леся Українка. Вчений поставив собі на меті неодмінно її розшукати й побачитися. Йому пощастило в цьому. Маючи єгипетську адресу, яку дав йому М. В. Кривенюк (чоловік Ольги Петрівни — сестри Лесі), Дмитро Іванович швидко знайшов на чужині українську письменницю. Вона жила годі в Гелуані, куди переїхала в зв'язку з погіршенням стану здоров'я.
Прожив Дмитро Іванович у гостях з тиждень. Це були, як він казав, найщасливіші дні в його житті. Гомоніли вони про рідний край, свою Україну та її сумну долю. Поетеса читала землякові свої вірші. Яворницький, як відомо, сам чимало віршував, але він схилявся перед геніальною поетесою.
Леся Українка розповіла, що вона вивчила арабську мову й тепер навчає арабчат грамоти. Дмитро Іванович дуже зацікавився, і йому пощастило побачити поетесу за цією благородною роботою. Професор був захоплений тими успіхами, яких Леся Українка досягла, навчаючи кмітливих учнів.
«Арабчата,— згадує Дмитро Іванович у щоденнику, якого вела його дружина С. Д. Яворницька,— були надзвичайно вродливі, розумні й симпатичні: вони легко засвоювали знання, яке так щедро, з любов'ю віддавала їм наша поетеса».
Леся Українка запевняла Яворницького, що арабські народні пісні своєю мелодійністю схожі на наші, українські народні пісні.

читати