Завантажити

Яворницького, проглянув збірку українських пісень. Згадав, як він, приїхавши з Сєровим на місце Січі, купався в Чортомлику, побував з ним на запорозькому кладовищі, шукаючи підківок до козацьких чобіт, черепів тощо.
Коли вони ходили по цьому кладовищу, пішла чутка, що. пани шукають запорозькі скарби. За ними гуртом бігали селянські діти, повагом ходили старі діди й цікавилися їхніми знахідками.
Лист Рєпіна про його новий творчий задум звеселив душу Яворницького. Хоч обидва були вже в літах, їм не бракувало ще пороху в порохівницях. Дмитро Іванович сів за стіл, узяв перо і своїм чітким почерком написав до Рєпіна:
«Щоб малювати таку картину, як запорозький гопак, треба кинути чужий, холодний край, який нічого не дає ні для розуму, ні для нашого серця, треба пірнути в світлі води Дніпра, пронестися через шумливі й грізні пороги стрілою, потім пройтися пішки до Січі. Тільки після того можна братися за діло й писати картину не чимраз холоднішою і кволою, а сильною і впевненою рукою».
З відповіддю Рєпін не забарився. «Милий і дорогий Дмитре Івановичу! — писав він 17 грудня 1926 року.— Я стою перед вами в позі того, що приймав благословення. Як це добре ви сказали! Який би я був щасливий прийняти це благословення саме від ваших рук».
Яворницький запалився бажанням допомогти Рєпіну створити на старості літ ще один шедевр з життя запорожців.
Щоб підтримати творчий вогник у душі Рєпіна, Яворницький надсилає йому одну за одною свої книжки: «Дві подорожі в Запорозьку Січ монаха Яценка-Зеленського», «Поміж панами», «Словник української мови». Згодом послав йому запорозький прапор, фотознімки запорозьких нащадків — лоцманів Якова Шрама, Грицька Шрама та Кузьми Казанця — цих звитяжців у боротьбі з водною стихією. Надіслав і фото столітніх дідів, що доживали свого віку в селі Капулівці.
Усе це Рєпін прийняв з великою і щирою вдячністю.. Особливо дякував у своєму листі від 7 січня 1927 року за книжку «Дві подорожі в Запорозьку Січ монаха Яценка-Зеленського». Він назвав її «чудом» — від неї не можна відірватися. Це — шедевр літературного мистецтва...
Але Ренін не обмежується цими матеріалами. Картина, що він задумав, вимагала багато різноманітного матеріалу і Рєпіну хочеться здобути якомога більше експонатів.
В одному листі Яворницький попередив художника, що навесні 1927 року він виїздить з науковою експедицією досліджувати Дніпро. І тут же запитує Рєпіна, якого саме порога фото вислати йому?
У відповідь — радісний лист: «Яке щастя! Яку радість приніс ваш лист! Ви уявити собі не можете! І начебто для моєї роботи ви будете фотографувати Дніпро в місцях останнього Запорожжя! Я готовий танцювати від радощів... О, саме зараз поїхати б до Вас! Та, на жаль, у мене вже й хода тепер стала така, як у мого правнука Валентина. Все похитуюсь і вже далеко від свого дому не ходжу. Ах, милий Дмитре Івановичу, ви краще знаєте, в яких матеріалах я маю потребу. Так, і звитяжці, і плавні, і очерет — усе це яке щастя! В якому б вигляді не вийшов знімок — усе .це матеріал; і гіллястий дуб над Дніпром, і все, що трапиться... О! Коли-то цей лист дійде, коли ж то відповідь на нього? Ну, тепер уже веселіше мені чекати. Ваш Ілля Рєпін, з глибоким поклоном від щирого серця. Тижнів три я дуже погано себе почував, але все ж, спираючись то на шафи, то на стіни,— все ж не кидав Січі — підповзав і відповзав. Але закінчити вже не зможу! А шкода! Картина виходить гарна, весела — гопак. Навіть столітній дід пішов навприсядки. Напідпитку танцюють... Навколо — веселий пейзаж... Ох, розхвалився я... Боюсь».
Дмитро Іванович добре розумів, як нетерпляче чекав від нього Рєпін цих матеріалів. Для художника вони були цілющим бальзамом. І Яворницький не загаявся й швидко надіслав зібрані матеріали.
Дуже зрадів Ілля Юхимович, коли одержав кілька фотографій дніпровських лоцманів. Свою радість він навіть висловив цього разу українською мовою: «Що за чудо! — писав він 8 березня 1928 року.— Яка поставна фігура, жвавість обличчя — Грицько Шрам! Просто диво! От якби де-небудь і коли-небудь пощастило помістити на великій картині і гідно відтворити цей перл славного краю! А Петро Носок. Та хіба ж не видно породи? Дай боже бути гідним них красот. Спасибі, спасибі, добродію. І, нарешті, Федір Хотич. Від щастя цих подарунків я зовсім одурів. І ще маю прохати: якби яких-небудь парубків, наприклад. Сьогодні, 9-го, я одержав ще, але ці всі вже «полковники» — ні одного хлоп'яти. А мені як би хотілося заполучити хлопчаків! Без усяких прикрас, які попадуться гуртом, нечесаних».
У наступному листі, 7 квітня 1928 року, Рєпін знову згадує свою картину: «Запорожці мої («Гопак») стоять усю зиму без руху вперед, бо в майстерні не топиться і шість та дев'ять градусів тепла тільки в березні стало. Теплий-березень був. Картина моя за своєю ідеєю е жанр. Портретів ніяких. А парубків треба, адже козаки здебільшого молодь. У веселий, теплий день козаки виїхали на берег Дніпра і, радіючи

читати