Завантажити

силкувався відновити 1919 року «єдиную, неделимую»: «Рад прикоснуться к рідной запорожской старине
генерал-лейтенант Шкурко».
Запорозькі шаблі та гаківниці так зворушили колишнього кубанського осавула Шкурко, що навіть ні сіло ні впало поставив у слові «родной» штрафне українське «і»!..
Професор Яворницький знав справжню ціну імператора та його сатрапів і завжди кепкував з них. Влітку того ж 1919 року біле військо на чолі з генералом Денікіним здобуло Катеринослав. З цієї нагоди Катеринославська земська управа влаштувала Денікіну урочисту зустріч і піднесла завойовникові хліб-сіль. Та ліберальні земці хотіли нагадати монархічному генералові, реставраторові «единой, неделимой России», що він перебуває на українській землі, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось українського рушника накрити тацю з хлібом і сіллю. Дмитро Іванович пошукав у себе між речами, що не мали історичної вартості, і виніс земцям вишитого рушника з козацькою приказкою: «Не той козак, хто переміг, а той, хто викрутився». Професор дошкульно кпив з нерозважного білого генерала, досить прозоро натякаючи,— не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднішньою своєю перемогою, бо невідомо ще, як воно кінець кінцем обернеться.
Підніс Денікіну хліб-сіль заступник голови земської управи Якубович, а потім відбувся урочистий бенкет у англійському клубі. Пихатий головнокомандуючий білої армії спочатку не помітив цих кпинів на свою адресу, бо тацю з рушником і хлібом та сіллю одразу ж передав ад'ютантові, але в середині банкету він пройшовся по залу оглянути подані йому під час зустрічі подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала густо почервоніло, він круто повернувся до земців і зловісно спитав, ледве стримуючи крайнє роздратування:
— Так де той козак, що викрутився?
Передчуваючи недобре, Якубович мерщій зник нишком з банкету...
Правду сказало давнє українське прислів'я: як показали дальші роки, ні цар, ні його родичі й нащадки не повернулися вже на російський престол; не пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасові перемоги, склепати розбитий революцією на друзки імператорський трон з його «единой, неделимой» імперією — тюрмою народів, як і називав її Ленін.
 
У ШТАБІ МАХНА
 
До музею з шаленим гуркотом під'їхала тачанка. В ній |сиділо три п'яних махновці. Це було в листопаді 1919 року. Музей в ті неспокійні дні був зачинений. На варті музейних скарбів стояв сторож Іван Йосипович Попов — людина чесна, твереза й акуратна в роботі. Дмитро Іванович довіряв йому охорону музею.
Махновці забігли з чорного ходу й зажадали, щоб їм відчинили музей. Для більшої переконливості своєї вимоги вони стали стріляти повз сторожа з револьверів.
— Відчиняй музей!
— Не відчиню!
— Чому?
— А тому, що ключів не маю.
— А де ключі? — горлали махновці.
— Вони в директора музею професора Яворницького.
— А де живе той Яворницький?
Дідок махнув рукою в напрямку Дніпра й показав дорогу до будинку Дмитра Івановича.
Розлютовані невдачею, махновці круто повернули баских коней і галопом помчались до будинку Яворницького.
— Тільки-но одягнувся й уже хотів був іти до музею,— оповідав Дмитро Іванович,— коли це чую, загуркотіла тачанка і раптом зупинилась біля будинку. Глянув я у вікно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався — махновці! Тенькнуло у мене під серцем, а знаку не подаю. Мовчу. Може, проїдуть далі. Коли вони, песиголовці, як почали гамселити в двері ногами та кулаками, то аж глина з стелі стала сипатися. Бачу, не витримаю облоги. Відчинив. Вони без будь-якого дозволу всі натовпом ввалилися до передпокою, а з ними вбігла й невеличка куца собачка — така ласкава та втішна.
— Що вам треба, хто ви такі? — спитав їх професор.
— Махновці!
— Добре! Так і запишемо!— взяв книжечку і почав Яворницький щось записувати.— Чого ж ви хочете від мене?
— Ключі від музею у вас?
— Перш за все треба привітати господаря, коли до нього в хату зайшли, а потім говорити з ним по-людському, а не гримати! — зауважив Дмитро Іванович.
— Ми з буржуями не вітаємось! Іч, чого захотів! Може, накажеш ще шапку зняти перед тобою?
— Як ви сказали — буржуй? І вам не соромно! Що ж у мене є? У мене є книги та будинок, а життя своє я віддав людям, науці. А ви мене, стару людину, ображаєте, буржуєм взиваєте! — докоряв їм учений.
— Давай, старий, ключі, нічого нам мораль читати! — загримали махновці.
У цей час собачка визвірилася й кинулася на махновців.
— А навіщо вам ключі, коли музей не працює?
— То вже нам знати — навіщо. Гайда з нами! — наказали вони.
Дмитро Іванович мусив був узяти ключі і їхати до музею. Їде й думає собі: «Е, ні, тут не до жартів. Чи ж довго їм, шибайголовам, взяти та й пустити кулю старому в потилицю! Зіпхнуть труп

читати