Завантажити

і вмить скористався нагодою:
— Є така потреба. Бачите, надходить зима, а холод — ворог експонатів. От якби вугілька нам підкинули...
— Гаразд. Допоможу. Вугілля буде для музею. Махно, на диво всім, дотримав свого слова: через день-два на подвір'я музею було завезено 14 підвід з вугіллям.
І, вже прощаючись з гостем, Яворницький сказав:
— Я завів у музеї такий порядок, що знамениті люди лишають у книзі якийсь запис. Може, й ви напишете щось?
Подали книгу. Махно розгорнув і почав перегортати сторінки, а коли побачив підпис царя Миколи II, сказав:
— Ось тут, вище царя, напишу.
— Е, ні, тут не можна,— сказав Яворницький.
— Тоді ось тут, нижче підпису царя.
— І нижче не можна.
— А чому не можна? — допитувався Махно.
— Та ви ж знаєте, якої люди думки про царя. Невже нам личить ставати а ним поруч? Напишіть ось тут, на чистому папері.
Пізніше Дмитро Іванович переказував цей діалог ще в гострішій формі.
— Бачите, Несторе Івановичу, люди, що читатимуть ваш горішній напис на царському аркуші, скажуть: «Цар був г...о, а Махно ще більше», а як нижче напишете, то скажуть: «Цар г...о, а нижче його покидьки».
Виходячи з музею, Махно звернувся до Яворницького:
— Виникла потреба, щоб ви для мого командування прочитали лекцію про історію запорожців та місцевого краю. Як, зможете?
Відповідь треба було давати негайно.
— Чому ж, можна. А коли ви хочете?
— Завтра, о дев'ятій годині ранку. Наступного дня до будинку Дмитра Івановича під'їхала тачанка з двома озброєними махновцями. Знову тенькнуло біля серця. А коли дізнався, що вони приїхали по лектора, трохи одпустило... Хоч і не хотілось Яворницькому більше бачитися з Махном, та обставини змусили поїхати: боявся за музей.
— Тільки-но я зліз з тачанки,— розповідав Дмитро Іванович,— як у готелі почулися постріли: один, другий, третій. От, думаю, попав у пекло. З острахом заходжу в готель, дивдюсь, а в передпокої лежить, розпластавшись, здоровенний махновець, одягнений у коштовну шубу.
— Що це? — питаю Махна.
— Не лякайтесь, професоре, це мій вирок за компрометацію анархії.
— Так от що, Несторе Івановичу,— наважився Яворницький.— Під таким враженням я зараз не можу читати к лекції. Прошу вас, відпустіть мене.
Махно був роздратований і п'яний. Йому самому, певно, було не до лекції.
— Гаразд, ідіть додому. Іншим разом прочитаєте.
— Добре.
А сам собі Дмитро Іванович подумав: «Де вже їм лекцію слухати, коли під ними земля горить».
Так воно й сталося. Ще вдосвіта професор почув приглушений гуркіт гармат. Незабаром у Катеринославі від махновців і сліду не лишилося.
Дмитро Іванович полегшено зітхнув: «Добре,— подумав собі,— що так щасливо обійшлося: не вигнали б його звідси — пропав би музей, а в ньому ж золоті й срібні речі, багаті народні скарби».
Та радість виявилася передчасною: музейний сторож Попов доповів, що поки Дмитро Іванович їздив у штаб «читати» лекцію, махновці таки пошарпали музей.
— От мерзотники! Махно дав охоронну записку, а його ж «синки» нишпорять по музею!
 
СЕРЕД ЗЕМЛЯКІВ
 
БУДИНОК БІЛЯ ПАРКУ
 
Цей чепурненький будиночок з мезоніном біля парку Шевченка знали колись не тільки місцеві жителі, а й люди з сіл і навіть далеких міст — у наших і в чужих землях.
Дмитро Іванович, господар цього будинку, любив природу, любив Дніпро, його скелі, його шумливі пороги.
Ще здавна він виклопотав собі садибу в нагірній частині міста і збудував невеличкий будинок. Звідси добре видно сивий Дніпро, а на ньому плоти й пароплави, мальовничий парк Шевченка, в якому він частенько відпочивав, видно також і металургійні велетні міста.
«З цієї «башти»,— писав Яворницький до свого колеги академіка Д. І. Багалія, запрошуючи його в гості,— видно все: і Дніпро, і степ, і Самару-ріку — усе як на долоні» 59.
Коло будинку — скромний садочок, який сам Дмитро Іванович садив, своїми руками він виростив тут яблуні, груші, абрикоси, різні квіти.
В його бібліотеці знайдено брошуру за 1894 рік «Як самому виростити плодовий садок». Цими порадами користувався Дмитро Іванович, коли, засукавши рукави, брав у руки лопату, копав ямки, розпушував родючу чорну землю.
В робочому кабінеті професора Яворницького — безліч книжок з археології, етнографії, історії Росії, України, твори класиків. Багато з них — подарунки від авторів.
Тут же була невеличка дерев'яна трибуна. Він часто підводився з-за столу, ставав біля неї і продовжував працювати. Любив добротний папір, завжди писав пером «рондо» і обов'язково чорним чорнилом, яке для нього готував один знайомий хімік. Оці речі — папір, перо, чорнило — були для Дмитра Івановича співучасниками його щоденної творчої праці.
На робочому столі під склом — портрет професора О. Потебні, його вчителя, людини великого розуму, сильної волі й

читати