Завантажити

не припинялися щосуботні розваги. Сюди прибували значні особи міста, гостили представники знатних родин з інших міст.
В одну з таких червневих субот зібралося чимало гостей. Дружина князя, струнка і статна, хоч немолода, любила тримати навколо себе молодь, щоб розважатись добрими виставами. До участі в них вона запрошувала Івана Петровича, якому дозволялось приводити в губернаторський дім шкільних хористів. До того ж краще за нього ніхто не міг прочитати вірш чи уривок з п'єси. Добре він знався на анекдотах і розумів, коли який з них можна розповісти.
Захоплюючись домашніми виставами, княгиня доручала Котляревському готувати їх до різних свят. Не раз навіщала вона знаменитого вельможу Дмитра Прокоповича Трощинського в Кибинцях під Миргородом, при дворі якого існував кріпосницький театр. Після кожної такої поїздки княгиня запрошувала Івана Петровича і просила його підгбтувати чергову виставу в губернаторському домі, щоб не поступитись успіхами перед театром миргородського магната.
Цього, разу відбувалась репетиція комедії Княжніна “Сбитенщик”. Нелегке завдання взяв на себе Котляревський. Доводилося йому вносити навіть деякі зміни в тексті п'єси, адже не всі музичні сцени можна виконати при наявності обмежених любительських артистичних сил. Головне, зберегти авторський задум, показати енергійного і здібного представника з народу.
Фінал п'єси, коли героїня кинулася в обійми свого коханого, обірвався несподіванкою. Широко розкрилися двері залу, і прибув князь у супроводі ад'ютанта. Так він з'являвся за надзвичайних обставин. Виконавці ролей застигли в сценічних позах.
— Князю, що сталося? Зчинився десь заколот кріпаків? — тривожно запитала княгиня.
— Ні... На цей раз приголомшена вся Росія! — відповів Лобанов-Ростовський, і зморшки збіглися на його чолі. — Наполеон без оголошення війни переправив свою численну армію через Німан і розгорнув наступ. Імператор залишив Вільно. Наша армія відступає до Смоленська.
Виконавці головних ролей, почувши незвичайне повідомлення, звільнились від обіймів і, наче провинившись, сходили зі сцени.
Іван Петрович, похиливши голову, тривожно стояв перед князем, наче сподівався його розпоряджень.
Княгиня, вражена повідомленням, ніби скам'яніла на мить. Збагнувши сувору правду почутого, вона опустилась на коліна, її приклад наслідували інші. Запанувала тиша, яку порушив губернатор:
— Завтра в соборі буде відправлено молебень за спасіння Росії...
Рано на другий день обізвався соборний дзвін, а за ним з протилежної гори загув монастирський бас, і незабаром почали вторити дзвонами всі церкви міста. Народ висипав на вулиці, повалив до соборної площі, йшли ремісники, міщани, чумаки. Першими обзивалися на дзвони купці, хрестячись та зітхаючи, просячи бога, щоб менше матеріальних повинностей накладала на них війна.
В натовпі біля собору з'явився старець, захожий із заселених старообрядцями-розкольниками сіл на півдні Полтавщини. Навколо нього купчилися старі чоловіки та жінки, слухали розповіді про появу анцихриста.
Одягнувши капітанську форму, Іван Петрович прибув до своїх вихованців.
— На нашу вітчизну напали полчища завойовника Наполеона Бонапарта, — заговорив він. — Уже кілька років Наполеон виношував наміри іти походом на Москву. Йому легко давалися перемоги в Європі.
Далі, розповівши про окремі героїчні епізоди історії свого краю, закінчив:
— Будемо всіма помислами і почуттями зі своїм народом...
Під звуки шкільного оркестру колона рушила на соборну площу. Попереду ішов Котляревський. Люди на вулицях розступалися…
— Це ж наш Іван Петрович, — чулися голоси.
— Та яких соколят веде за собою!
— Який сокіл, такі ж соколята... Дзвони заглушували розмови людей. Під час молебства Іван Петрович помітив стару жінку в чорному вбранні, що стояла на колінах і била поклони.
— Моя сердешна мати... Молиться, як завжди, за сина, передчуваючи розлуку.
Поруч стояв суворо-задумливий Семен Битий. Він не клав на себе хрестів, не бив поклонів, не ронив, як інші, сліз. Тільки пасма розкуйовдженого волосся настовбурчилися, як пір'я в орла перед раптовим злетом.
Кинув Іван Петрович погляд на своїх вихованців, що стояли понурі, стривожені. Хотілося притиснути до грудей кожного, відчути биття збентеженого серця.
Не знав, на що зважитись, — чи йти в похід, чи послухатись розумної поради старого Капніста: “Капітанів у мундирах багато, а нам треба капітанів духу, освіти”.
Згадав про вороного Отамана, що занудився у стайні. Поезія походів заповнювала уяву. Озирав кількатисячний натовп. Коливалися простоволосі голови. Котилися передзвони церков, і линули з ними настирливі пекучі думи...
Увечері зійшлися в будинкові Котляревського друзі. За звичкою Семен Битий сидів на низенькому стільчику біля порога. Він прислухався до розмов. Сивою голубкою вуркотала біля сина мати, дивлячись на нього благальними, повними сліз

читати