Завантажити

Петрович. — Правда полягає в тому, що серед людей є сміливі, безстрашні поборники... Ото й кажуть, що Прометеїв вогонь не вгасає.
— То, може, і в чумацькому вогнищі є Прометеїв вогонь?
— Може, й є іскорка, бо недарма чумацька пісня така розлога... Бачу, ви, хлоп'ята, вже померзли. Вечір холодний...
— Ні, нас гріє вогонь Прометея, — пожартував Мишко.
— Ми ще будемо слухати... Розкажіть про війну з турками.
— І про дуб Сірка.
— Добре, розповім. Та й додому.
Розповідав Іван Петрович про турків. Хлопці сміялися. А коли почав розповідати про Сіркового дуба, його голос забринів, як у розлогій пісні.
Розпрощавшись з гостями, Іван Петрович у своїх думках ще продовжував перебирати близькі серцю спогади. Здавалося, що йшов знайомою доріжкою до дуба над дніпровою кручею. Сюди приносила разом з піснею свою чарівну скромність та, що допомагала збагнути таємниці прекрасного, леліяла думи поета.
Щоб розвіятись, виводив із стайні свого задунайського вороного побратима, окульбачував його, тихо затягав попругу. Кінь ніби чекав того і, зачувши господаря в сідлі, прудко мчав шляхом, а далі — навмання, долиною Надворскля. Насторожував вуха, ніби вгадував настрої вершника, стрясав гривою, дугою вигинав шию.
На безлюдному просторі верхівець сходив з сідла. Кінь повертав до нього голову, підставляв спітнілу шию, щоб її погладив господар, форкав. Біля його передніх копит вершник стелив на прив'ялому полині пропахлу походами волохату бурку і сідав на неї, опустивши поводи. Кінь не відходив від господаря, нахиляв до нього голову, стояв, наче вкопаний. В очах вороного небо розсипалося своїми зорями. А коли знову зачував їздця у сідлі, то ще більше шаленів, вибивав копитами. В обличчя вершника вдаряла темінь ночі, а в небі розгинав своє прозоро-вихрясте коромисло Чумацький Шлях, схиляючись назустріч світанню.
 
26
В Будинку для виховання бідних відбувалися заняття. Перший урок закону божого вів панотець. Ввійшовши в клас, він поправив на грудях срібний хрест, що прикрашав чорну довжелезну рясу, від якої запахло ладаном та восковою свічкою, і почав: “Спаси, господи, люди твоя...” Спів підхопили хором учні. Потім панотець робив перекличку. Кожен учень, якого він називав, підіймався, повертався в куток класу, де висіла освітлена лампадкою ікона, хрестився і лише тоді сідав на своє місце.
На початку уроку панотець пояснював, як святе письмо розповідає про створення “світил небесних”. Учні слухали. Лише Мишко Остроградський нахилив голову і малював на папірці “світила небесні”. Між Венерою, Марсом, Меркурієм, як він уявляв їх собі, проводив лінії, вираховував кути, що утворювались накресленими лініями.
Закінчивши пояснення, законоучитель підійшов до Остроградського, взяв покреслений ним папірець, запитав:
— Що це ти понакреслював тут, отроче?
— То я малюю світила небесні.
— Світила небесні тільки созерцанієм духовним можна пізнати. А нам, грішним, не треба своїм розумом забиратися на небо... Єдиного Іллю бог узяв живим на небо, ниспославши для нього громову колісницю!
— Але і громову колісницю, напевно, треба було математично обчислити, щоб не перекинулася по шляху до неба.
По класу пронісся затамований сміх. Це роздратувало панотця.
— Дуже ти великорозумний, отроче. А урок вивчив?
— Вивчив.
— То скажи, хто була діва Марія — мати божа?
— Це така чепурна жінка, у вишиваній сорочці, голубій керсетці, картатій плахті та червоних чобітках. Однією рукою вона тримає дитину, а другою взялася за щоку і так лагідно та сумовито дивиться. Очі ніби зажурені в неї. А коло ніг намальовано кобзу і квіточками обведено.
— Де це ти таке чув чи бачив?
— Це у нашій говтвянській церкві такою намальована діва Марія... Запорожці побудували ту церкву. Говтва — це біля нашої Пашенної, де батьки живуть.
— Дивні діла твої, господи... Діва Марія облачашася в божественне убрання, у священні ризи. Тільки гріховні навожденія можуть зображати так святу Марію!
— Навожденіє, — повторив Мишко і додав: — То ж, кажу, так по навожденію намалювали запорожці. А церкву вони збудували на високій горі. Далеко її видно, аж на шлях до Розритої могили!
— То все гріховне! — буркнув панотець. — В геєну огненну таких малярів!
Перевівши дух, законоучитель знову запитав:
— А скажи, хто такі були сорок святих?
— Сорок святих... Це така ватага запорожців у жупанах, що ніби готуються до бою.
— Де це ти бачив?
— У нашій говтвянській церкві...
— Теляча у тебе голова, отроче. А ти хоч хреститись умієш?
— Умію.
— Перехрестись з начальною молитвою.... Ну... Во ім'я отця...
Мишко підносив руку до лоба і швидко її опускав униз, не кладучи хреста на себе.
— Ну, — продовжував панотець, — чого ж ти не кладеш хреста на свою телячу голову?
— Бо гріх класти святий хрест на телячу голову.

читати