Завантажити

час задунайського походу.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас...
У задушевних розмовах з багатьма сіромами переконувався, що
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас судьби устав.
Не веде ця “біда” поета до зневіри, викликає снагу життєствердження. Швидко він зрозумів настрої нового головнокомандуючого Прозоровського, відчув, що за свою поведінку потрапив в опалу.
Для Котляревського не було несподіванкою розпорядження Прозоровського зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно відбути туди.
Іван Петрович поспішав переговорити з друзями.
Зустрівся з головою сербської дипломатичної місії Досифеєм Обрадовичем, який знав Котляревського як автора “Енеїди” і надавав їй великого значення в слов'янському відродженні. Обрадович цікавився долею Сербського і Болгарського куренів Усть-Дунайського буджацького козацького війська.
Від сербина Іван Петрович почув доброзичливі слова:
— Будемо братами, як і наші народи, що здавна браталися. А наша сербська і ваша українська пісні є рідними сестрами. Мені здається, що й герой вашої поеми Еней — “козак моторний” — є ріднею Маркові Кралевичу — героєві сербських народних дум... На знак нашої дружби дарую вам збірник сербських пісень.
— Ваш подарунок, рідний моєму серцю, берегтиму і передам своїм землякам. Від себе дарую вам “Енеїду” — єдиний примірник, що разом зі мною перебував у походах.
— Бажаю вам щастя і успіхів. Продовжуйте велику справу... Ваші троянці на чолі з Енеєм ще зазнають мандрувань і тяжких несподіванок, але обов'язково добудуть славу й перемогу, їхні мандрування та пригоди рідні всім слов'янам! В ознаку нашої дружби нап'ємося разом дунайської води, — запропонував сербин і задумливо продовжував: — Тихий Дунай... Наша слов'янська колиска. Сті-каються в нього і карпатські, і балканські води. Ринуть вони від словацької Братіслави до сербського Белграда, розливаються Буджацькими степами... Як Дунай, повільна і глибока історія слов'янських народів. В ньому всі ми скупані. Тому й пісйі наші такі рідні й задушевні. Шануймо їх, як найдорожчі слов'янські скарби.
— Для відродження і процвітання наших народів замало пісень. У цьому переконує те, що сталося з нашими задунайцями, — відповів Котляревський.
— Пишіть, продовжуйте свою “Енеїду”. Ви відкрили вдруге перед нашими очима Україну.
— Щоб зберегти себе в біді, людина повинна вміти сміятися. Так і народ, нація...
— Коли я читав опис України у книзі французького мандрівника сімнадцятого століття Боплана, то звернув увагу на його слова: “Ця нація співає плачучи”. А ви своєю “Енеїдою” показали, що ваша нація не тільки співає плачучи, а сміється співаючи... Плекайте цей гумор, то найясніші перлини духовної культури.
— Я вражений вашою щирістю і сердечним ставленням до моїх земляків. Одна розумна людина говорила: .“Якщо ти вірний син народу, то бережи свою пісню і мову більше, ніж кордони”.
— В цьому напрямі ви багато зробили для свого народу.
— Я лише пробую збирати розсипані перлини народної мудрості в гуморі.
— Так... Це певні кроки на шляху відродження... Хто сміється, той спроста не загине.
Тим часом група січовиків, довідавшись про відбуття Котляревського у Псковський полк, зібралася до Дунаю, щоб розпрощатися з ним, а може, й пораду знайти.
— Будете на Україні, — говорив сивий козак, — уклоніться рідній землі від задунайців. Уклоніться могилам наших батьків... Уклоніться... А ми ще будемо козакувати по всіх усюдах, бо оголошено про розпуск Усть-Дунайського війська. — Уронив сльозу на сивого вуса.
— Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, — додав Семен Битий. — Шкода тільки, що в бою з яничарами втратив вірного товариша. Разом пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий був завзятий побратим. Навіть у бій пішов, приспівуючи: “Закаблукам лиха дам!”
— Вірний побратим — то найдорожчий скарб. Так було і в Січі, — додав сивий дідуган, запалюючи люльку. — Навіть оця люлька, що поділяла стільки пригод у походах, не зрівняється з вірним побратимом...
Семен підійшов до Котляревського, потиснув руку.
— Спасибі, що провідали нас і добрими словами оживили наші зашкарублі на чужині душі... Куди ж тепер податися? Де пораду знайти?
Слухаючи козацькі розмови, до них звернувся Обрадович і закликав вступати добровільно до сербських частин, які залишалися при регулярній армії. Тоді обізвався старий січовик:
— Заклик хороший... Пам'ятаю, що й на Запорожжя приходили серби. Тоді ми з ними браталися...
— Пригадую, як приходили на Запорожжя сербіянські лірники. Добре співали і наших дечому навчали, — поважно вставив сивий дідуган.
— А в походах славного Сагайдачного брали участь і сербіянські загони... Добрі вояки!
Слухаючи розмови старих запорожців, Семен Битий зняв кудлату шапку, звернувся до Котляревського:
—

читати