Завантажити

товчемо та нужу б'ємо. Аж занудило вже...
Цілою ватагою обсіли задунайці вогнище. Здебільше це була козацька голота — пішаниця та ті, що ловили рибу в отамана Івана Губи. Були й кінні козаки. Серед гурту виділялися сивугани, що знали Залізняка і Ґонту.
До голосу досвідчених у житті літніх побратимів прислухалися молоді, поступаючись у тісному колі, коли сідали їсти галушки та печену рибу. Прибулому гостю відвели теж шанобливе місце. Поруч нього Семен Битий повів розмову про задунайських бідаків:
— Отож, відгукнулася наша сірома, щоб виступити проти турецьких найманців та лютих яничарів. Ми заодно з волохами-бідарями, що прислухаються до голосу свого ватажка Тудора Владимиреску. Слава про нього пішла по волоській землі, бо виступає проти багатіїв, румунських бояр, жандармів. Навіть пісні про нього співають, як про того Степана Разіна. А добра душа, товариська у славетного волоха. Носить на собі високу волоську чорну шапку, а свита звичайна, як у хлібороба.
— Так розповідаєш, Семене, ніби зустрічався з ним, — зацікавився розповіддю Котляревський.
— Авжеж зустрічався, бо ходив і до волохів шукати . правду. Ватажок волоської сіроми всіх закликає боротися за волю. Чутка пішла, що досить бідакові прибути до ньо-,го в табір з однією вуздечкою, то до неї знайде Тудор неабиякого коня.
— Та не кожному, мабуть, достається така ласка, — обізвався похилий задунаєць.
— У кожного своя доля, — продовжив розповідь Семен. — Зустрівся я з Тудором, коли він свою ватагу назбирав для походу. Розпитав мене, звідки я родом, сумовито слухав мою розповідь про знищене наше село Турбаї. Потис мені руку і запитав: “Коня свого маєш?” — “Не маю, — кажу, — лише оброть ношу. Хочеться добути справжнього волоського коня”. Засміявся ватажок, поглянув на мене, похитав головою. А на прощання подарував коня. Порадив берегти його до нової зустрічі з ним.
— Доброго коня привів, Семене! — обізвався з гурту задунаєць.
— Наче справжній вітрогон, — додав інший.
— Хай випасається до слушного часу, — замовк Семен, наче його осяйнула важлива думка, і пильно поглянув на бажаного прибульця.
Наче вловив її Котляревський і повів розмову, єднаючи в ній минувшину з сучасністю. Кожне його слово торкалося струн чутливих душ слухачів, які від прохолоди тісніше тулилися один до одного. Плескотом супроводила дунайська хвиля тиху розмову, несучи її в простори осінньою імлою повитої землі. Долю не одного сіроми колихала та хвиля, не прибивши до жаданого берега добробуту, як і цих, здружених горем побратимів, з відкритими душами для сприймання всього людяного, правдивого, величного. Занесла їх сюди хурдига невпокою шукати пристановища, омріяної волі. Принесли вони скорботи рідної землі, а тепер із-за Дунаю виглядають щасливої долі. Хто напоїть їхню невситимість до добра, хто поведе в думами плеканий світ оновлення? В'язалося слово до слова і наче залягав плескіт дунайської течії, щоб давати простір думкам, що єдналися з почуттями цих життям битих, незвичайних своїми характерами простолюдів, щедрих увагою до кожної доброї поради...
Тихо спливала ніч, несучи на своїх крилах задуму й ронячи тривогу. А коли місяць загойдався на хмаринах, першим звівся досвідчений і невгамовний Семен, обійняв щедрого порадами гостя. Далі заклав пальці в рота, тричі свиснув. У відповідь десь заіржав кінь. Ще раз свиснув — і почулося ближче іржання. Назустріч йому пішов Битий і незабаром привів молодого баского коня.
— Візьміть подарунок від задунайців, — промовив, звертаючись до гостя. — Цей кінь рве землю, коли ворога почує, а понесеться у бій, то очі вогнем палають. Візьміть коня, земляче, на знак нашої щирої поваги!
Цей вчинок схвилював Івана Петровича. Присутні задунайці тільки примовляли:
— Оце по-козацькому...
— Ну й Семен... Козацька душа...
Коли з туману почав виринати голубий світанок, Іван Петрович завітав у курінь військового писаря Підлесецького, мав з ним розмову і запросив у штаб для переговорів.
 
19
Широкий, повноводий Дунай... Про тихий плин його давно забуті поети складали співи, які линуть за хвилями через століття. Не випити його повені, не вичерпати його глибини. Несе Дунай свої води до моря, пробиваючи гори, прорізуючи широкі долини. Нема йому впину, як розлогим думам поета.
Іван Петрович при кожній нагоді водив напувати коня до тихого Дунаю, пив пригорщами воду, тамуючи спрагу. Глибінь здавалася такою прозорою, наче в ній відбивалися легендарні герої, які черпали шоломом з Дунаю воду. Хотілося полинути за тим прозорим плином, пізнати в ньому древнього Святослава, що вів бої з гордою Візантією, прибивав на брамі Цареграда свій щит, щоб через багато століть сміливіше було Сагайдачному відшукувати шляхи до цієї фортеці, яка під владою турків перетворилася в повитий невільницьким плачем Стамбул.
А тим часом розгорталися події. 15 грудня 1806 року головнокомандуючий російською армією звернувся до

читати