Завантажити

Чорноморське козацьке військо. Тоді прославився кошовий Антон Головатий, командуючи козацькою флотилією та піхотою. Чи є намір командування використати і в цій війні козацькі частини. Я маю на увазі козаків Задунайської Січі.
Запитання штабс-капітана змусило генерала на хвилину замислитись. Він подивився на карту, потім відповів:
— Так... Чорноморське козацьке військо виявило свою хоробрість у взятті Ізмаїла. Відомо, що козацька флотилія під Ізмаїлом за стратегічними маневрами Головатого вписала героїчні сторінки морського бою. Про ці подвиги міг би багато розповісти тодішній командуючий Чорноморським флотом адмірал Ушаков. Але це справа історії... Що ж до практичної постановки питання, то використання у війні козаків Задунайської Січі можливе, якщо на це буде зволення його імператорської величності... Складність полягає в тому, що Задунайська Січ перебуває під зверхністю султанської Туреччини. Тут потрібні дипломатичні заходи.
Підійшовши знову до карти, командуючий корпусом перевів розмову на інше:
— Ми підходимо до Буджацьких степів. По шляху до Ізмаїла маємо перейти їх. В степах татарські села. Буджацькі татари войовничі і мають при собі зброю. Мусульманська релігія єднає їх з турками. Правда, їхні воєводи не завжди миряться з султанськими пашами. Нам треба обережно поводитись з буджацькими татарами і повести з ними дипломатичні переговори. Слід пам'ятати, що мусульмани виховані в дусі нетерпимості до іншої віри. При кожній необережності до їхніх звичаїв можна натрапити на опір. Іслам часто штовхає навіть поодиноких мусульман на фанатичні виступи... Я наказую бригадирові Катаржі і штабс-капітану Котляревському підготуватися для поїздки на переговори з воєводою буджацьких татар. Це складна місія.
— Радий виконати доручення! — відповів Котляревський.
Далі офіційна розмова була порушена. Генерал перейшов на дружню бесіду, запитував, давав поради, зосереджуючи увагу на невідкладності форсування Дністра.
Незабаром ад'ютант Котляревський записав у журналі воєнних дій:
“15 числа командуючий корпусом прибув зі своїм штабом у Дубосари, де передбачено було головним начальником військ генералом кавалерії і кавалером Міхельсоном, після наведення через ріку Дністр моста, переправитися військам на молдавську сторону...”
А 21 листопада при розгорнутому описі подій занотовано: “Головна квартира командуючого визначена за Дністром у селі Телиці на відстані од Бендер у 25 верстах”.
Через три дні в журналі Котляревський описав похідне розташування частин російської армії з висновками: “Таким чином Бендерська фортеця взята без всякого кровопролиття. Паша про її захоплення довідався тоді, коли російські війська зненацька захопили вал, батареї, вулиці та ворота, і всюди, де треба, встановили пости й караули”.
З падінням Бендер турецькі війська відійшли до Ізмаїла, де були зосереджені головні їхні сили. Російська армія без боїв просувалася на південь, ввійшла в Буджацькі степи. В татарських селах було понад 30 тисяч озброєних або готових носити зброю. Турки сподівалися на опір буджаків російському війську. Перед командуванням постало завдання: або силою розігнати татарські озброєні ватаги, або привернути їх на свій бік. Час вимагав діяти негайно.
Рішення штабу ад'ютант Котляревський занотував 2 грудня 1806 року:
“Протягом минулих днів після здобуття фортеці Бендери командуючий корпусом, окрім встановлення внутрішнього в фортеці порядку та доставки військам потрібного продовольства, спрямовуючи свої види на Ізмаїл, велику мав турботу, щоб схилити буджацьких татар на бік Росії. Татарські начальники і найповажніші родом вагалися приймати дружелюбно російські війська. Командуючий корпусом запропонував бригадиру Катаржі їхати в Татарію з ад'ютантом командуючого штабс-капітаном Котляревським, взявши з собою перекладача, і переконувати татарських старшин про прийняття миролюбивих пропозицій, обіцяючи їм дружбу і лише вигоди від російських військ, якщо вони будуть приязними до Росії та дотримають спокою при переході військ через їхні землі. Бригадир Катаржі і ад'ютант Котляревський, не щадячи себе для користі своєї вітчизни, без найменших вагань погодились на пропозицію і, одержавши від командуючого настанови, відбули в Татарію”.
 
16
Стояли золоті дні запізнілої південної осені. Шелестіла під копитами коней прибита легкими заморозками тирса та поруділий придорожній спориш. Часом випурхне з ковилових кущів сполоханий птах і сколихне степову тишу. Ніби в зачарованому мареві розкинулась придунайська далечінь, повита сизою імлою. Дзвеніли відігріті під легким промінням сонця коники-цвіркунці, розсівали ледве вловимі настороженим вухом срібні передзвони, вітаючи вершників.
Степова доріжка губилася серед сухих похилених трав. На обрії показалася біла димова смуга. Злегка запахло терпким згаром. Зупинили потомлених коней. Ненаповані до півдня, вони стоячи дрімали.
— Ніби хтось люльку десь закурив, —

читати