Завантажити

промовив чабан і вивів на галявину.
Доріжка слалася до берега Дунаю. Пастух продовжував награвати на сопілці. На березі стояли широкі рибальські човни. Біля них поралося шість дужих чоловіків. Серед них один виділявся своїм зростом.
— Це наші задунайські січовики, — сказав чабан.
— Кого це ти нам привів, Омельку?
— Говоріть тепер самі, — звернувся до Івана Петровича чабан.
— Добрий вечір, добрі люде! Яка воно вода в цьому Дунаї?
— Диви... То це наш чоловік. І оворить по-козацькому.
Звідки родом?
— З Полтавщини!
— О, з нашої рідної Полтавщини? Дужий задунаєць весь час пильно придивлявся до Котляревського.
— Ми десь, мабуть, зустрічалися? — запитав Іван Петрович.
— Якщо пізнаєте пісню, то зустрічалися.
Гомін, гомін по діброві...
— Так! Пізнаю!
— Цебто пізнаєте Семена Битого з Турбаїв?
— Пізнаю! Добре пізнаю і пригадую той вечір біля корчми!
— Отож кажуть: “Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком зустрічаються”. Яка ж доля занесла сюди?
— Та доля, що перекотиполем котить людину до Дунаю.
— Може, війна пригнала? Кажіть сміливо правду. Ніхто не видасть. Це мої давні побратими. Разом пробиралися за Дунай волю шукати.
— Знайшли її? — стримано запитав Іван Петрович.
— Втрачати волю легше, ніж шукати її, — мовив, похиливши голову, Семен.
Тим часом один з його побратимів підійшов упритул до прибульця, вдивлявся в його обличчя, виміряв поглядом з голови до ніг, нарешті промовив:
— То ви ж, мосьпане, награвали на скрипці відхідної на Полтавському шляху біля корчми, коли ми лагодились у мандри. Ех! Закаблукам лиха дам! — радіючи, затанцював, як і при першій зустрічі.
— Так, братове, — мовив Котляревський. — Світ широкий, а бурлацькі шляхи сходяться на ньому.
— Шляхи сходяться. А нашому брату сіромі тісно на них. Всюди зустрічає й проводжає нас лихо, злиднямиобсиджене. Живемо за Дунаєм та поглядаємо на рідний берег. Тішимо себе сподіванками, може, лихе кріпацтво там минеться. Оце назбиралися ватаги лихотерпців зустріти військо, що йде на турків. Закортіло своїх людей побачити, бо нестерпно бути під владою бусурманів, — спохмурнівши, мовив Семен.
— Хочеться і мову рідну почути та й пісню разом заспівати, — додав інший.
— Ми раді приєднатися до того війська, щоб іржу зігнати з наших щабель, — обізвався пристаркуватий задунаєць.
— То вважайте, що ви вже зустрілися з цим військом... Хоч з одним його воїном.
— Ось хто ти такий. А ми дивимося, що в простій сірячині...
Іван Петрович скинув шапку, відгорнув полу сірячини, і всі побачили на ньому військову форму.
— Ми раді цій зустрічі, — продовжував Семен Битий. — Давно чекаємо на таку нагоду. На березі Дунаю зібралося багато січовиків, що виступають проти турецької зверхності і ненавидять султанських яничарів.
— То даваймо брататися, славні лицарі Задунайської Січі!
— Запрошуємо до наших куренів.
— Вирушаймо, братове!
Іван Петрович наказав гінцеві повернутися до штабу, повідомити про місце зустрічі з задунайськими запорожцями, а завтра на цьому ж місці чекати нових повідомлень. Сам сів із задунайцями в човен. Під дужими ударами весел човен помчав по Дунаю.
— Тут можна й пісню затягти, — промовив Семен і почав:
Розлилися круті бережечки
Гей, гей, по роздоллі...
Пісню підхопили інші голоси:
Гей, гей, по роздоллі;
Пожурились славні козаченьки
Гей, гей, у неволі.
Співав із січовиками й Іван Петрович. Хвилі закружляли чорним гайворонням, піною билися об човен і котили пісню широку, як Дунай. Здавалося, що нема такої сили, перед якою могла б зупинитися людина з рідною піснею у своєму серці, з почуттям вірного побратимства.
Червонясті відблиски заходу обливали гребців, і вони здавалися казковими героями, виплеканими в мріях поета про сміливих троянців, що завжди у хвилини душевної тривоги з'являлися до нього в гості.
Лягали вже сутінки, коли припалилися до правого берега. Тихо. Тільки хвиля плеще, лоскоче кілька човнів на самотньому березі. Аж ось сколихнулася тиша, і по Дунаю покотилося дуже: “Пугу!” То Семен Битий подав звістку. Швидко з хащів почали виринати озброєні люди.
— Гостя привіз! — гукнув Семен. На березі скупчилися січовики. Довідавшись про прізвище гостя, один з ватаги запитав:
— Чи не той Котляревський, що про нас написав книгу... “Енеідою” зветься. Тут є такий втікач-бурсак, що читає нам і потішає. Доладна книга. Наче про наші мандри та пригоди описано.
Іван Петрович, здивований такою розмовою, скромно відповів:
— Якщо не цураєтесь Івана Котляревського, то це буду я, що жартома написав книгу... Та не закінчив ще її. Хтось з гурту обізвався:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
— Такого б нам за отамана! А то лише рибу ловимо, тютюн

читати