Завантажити

Тремтячими руками воєвода взяв шаблю. У нього загорілись очі, бо пізнав у шаблі якісь дорогі для татарина ознаки. Це несподівано вразило Агаси, і він знову запросив офіцерів сісти. Ще оглянув шаблю, і на устах промайнула задоволена усмішка. Тепер він змінив тон своєї розмови.
— Буджацькі татари приймають подарунок і вражені вашим лицарством.
Зав'язалась поважна розмова.
— Буджацькі татари хочуть безборонне торгувати в містах і селах вашої країни, — вимагав Агаси. — Буджацькі татари вимагають поважати закони корана.
— Ми запевняємо буджацьких татар у цілковитій повазі до корана. Будемо оберігати ваші права і звичаї, — відповідав Катаржі.
Дивлячись на обстановку кімнати, Котляревський дійшов до висновку, що воєвода знається не тільки на зброї, а й на музиці. Його непокоїла скрипка, що висіла на стіні. Під час походів якось затьмарилася пристрасть до скрипки, а тут, перед очима, вона ніби просить заграти якусь мелодію. Пригадавши татарський народний мотив, що знав його ще з семінарії, Котляревський, користуючись добрим гумором воєводи, попросив дозволу заграти на скрипці. Воєвода здивовано, але схвально хитнув головою. Швидко полились звуки мелодії, яка припала до серця воєводі, і він у такт хитав головою. Обличчя його ще більше проясніло. Він промовив:
— Хоробрий лицар уміє поважати наші звичаї і розуміє душу татарина... — А потім діловим тоном додав: — На знак нашої доброзичливості посилаю до штабу російської армії своїх аманатів...
Іван Петрович повертався від буджацьких татар з таким настроєм, ніби брав участь у поході Енеєвої ватаги. А коли посланці прибули в штаб і привели татарських аманатів, генерал Мейєндорф, заслухавши звіт, зауважив:
— Ви, панове офіцери, здобули більшу перемогу, ніж могла зброєю добути її ціла дивізія. Мають одержати нагороди бригадир Катаржі і штабс-капітан Котляревський за безстрашність і кмітливість.
 
17
Чарувала душу поета краса придунайських просторів із скіфськими могилами, гаями, вкритими пізньою осінньою позолотою. При нагоді Котляревський виїздив на коні в степ, попускав поводи, слухав мелодію безмежності...
Через степ видніється смуга — то пролягав тут колись шлях до моря. На ній і трава інша. Виділяється поруділа гармала1, що темнокриле росте на солончакуватому грунті примор'я. Від моря занесло її сюди за возами, з яких чимало повитрушувалось солі. От і знайшла рослина солоний грунт. А може, ще зрошений він і слізьми українських невільниць, яких гнали у ясир татарські та турецькі людолови.
Хто розповість про це? На могилі сонно куняє, ніби оберігаючи той давній шлях, мовчазна кам'яна баба — скіфський прабог. Дивиться вона своїми вивітреними очима на схід сонця. А навколо розгорнулася степової далі безмежна голубінь. В ній уява малює картини...
Ось несуться, здіймаючи куряву, хижі шукачі здобичі й привілля, виловлюють табуни диких коней. Не раз піддавалися вогню і мечу степи Причорномор'я. Проходили століття, і обжилі таборища скіфів завойовували племена сарматів. їх перемагали готи і гунни. Завдавав тут спустошення і завойовницький меч Аттіли, який вів косооких гуннів на грабунки степових скотарів. Проходили ще часи, і в степове привілля принесли хліборобську працю слов'янські племена. Вони зітнулися з хижими племенами войовничих кочівників, що живилися набігами та грабунками. Сутички з хозарами, печсніґами, половцями, боротьба з татаро-монголами складають велику передісторію' слов'янського світу.
Слов янин — хлібороб, скотар, мисливець, риболов і воїн — ставав твердою ногою на Дунаї, Дністрі, Дніпрі, на Дінці і Дону. Він переніс бідування від татарської орди і прокладав шляхи через Дике поле до моря, а ріками — до Візантії.
Шепче нескінченну казку в своєму шумовинні степова тирса, постелена сизокрилими звоями, і, ніби прислухаючись до неї, скніє на могилі мовчазна кам'яна фігура — скіфський прабог.
Щоб розвіяти думи, хочеться гукнути на повний голос:
“Люди! Люди! Де ви, люди?!”
І щоб гук той рознісся з вітрами — буйними володарями степу, що тисячоліттями оббивають ту кам'яну бабу на могилі, а вона стоїть обвітрена і ховає таємниці у своїй безмовності. Хочеться заговорити до кам'яного прабога, запитати про таємниці сивих віків, що крилися в повені сонячного світу, непідвладного людським законам.
“Люди! Люди! Де ви, люди?!”
Здається, що таки прокинулася від давнього сну скіфська статуя на могилі. Ніби обізвалася... Ніби линуть від неї якісь живі звуки. Навіть кінь нашорошив вуха і підняв розширені ніздрі.
“Що це — чари? — промайнула думка. — Ніби линуть звуки сопілки?”
Ще наблизився. Кінь, форкаючи, сторожко підступав до кам'яного ідола. Зупинив коня. Прислухався. Так, виразно звучить рідна мелодія сопілки. Ще наблизився і побачив, що в затишку од вітру за кам'яною фігурою на могилі сидить чабан і грає на сопілці. За могилою паслася отара овець. Раптом кінь почав задкувати, став дибки. На

читати