Завантажити

графу Аракчеєву...”
— Яка ганьба, — із стогоном прокляття видихав слова, яКих не міг кинути в обличчя аракчеєвському слузі. Ставало образливо за себе, за честь громадянина. Щоб забутися, линув думками до рідної тихої Полтави. Вже не застане живим свого батька. А мати ще вуркоче сивою голубкою, недосипаючи ночей, виглядаючи на шляхах полтавських свого сина з походу та розливаючи ріки гірких сліз.
Українське Полісся зустрічало натомленого подорожнього зачарованою тишею, повитими сріблом тополями та верболозами. А далі послалися сизокрилля ворсклянські, і над ними грізною сторожею замаячили полтавські дуби.
Пригадав і дуб Сірка, і Дніпрові хвилі. Наче почулася й пісня Наталки, що лягає зозулиним відголоссям на шовкові трави. Минули роки з тих пір, за які встиг пити воду в Дністрі й Дунаї, а похідна бурка пропахла вітром.
Думка про Наталку заслоняє інші спогади. Якби позбирати її пісні, то можна б звести в почуттєво вразливу дно, щоб линули вони на крилах вічності в простори часу. Хочеться з піснями увічнити ім'я Наталки. Треба написати сценічні картини і героїню назвати цим іменем. Хай мрії про неї замінять утрачені надії молодості.
Зупиняв поштового кучера, сходив з брички, брав вуздечку з рук літнього супроводжувача його в дорозі, який доглядав подарованого Отамана. В дзеркалі його великих очей бачив відблиск вірності побратима дунайських походів. .Сідав на скакуна верхом, мчав дорогою назустріч вітру так, що ледь устигав поштовий кучер гнати слідом коней, запряжених у бричку. Повітря рідного краю пестило верхівця і посміхалось до нього прозоре, блакитне небо улюбленої Полтавщини. Обабіч шляху зустрічались кучеряві сади, привітно розмахували крилами вітряки на мальовничих пригорбах, наче вітали прибуття дорожнього.
Як ніколи, здавалась тепер незрівнянно рідною земля Надворскля.
— Моя Полтавщино, чарівнице, омріяна в піснях, — шептав, як сповідь, слова...
 
23
А тим часом іншим шляхом котилася бричка. Десь від хуторів линула жіноча пісня і тужно билася об мури Червоногірського монастиря:
Не всі ж тії та вінчаються,
Що любляться та кохаються...
Силкуючись затамувати пісню, на монастирській вежі обзивався дзвін і його звуки гойдалися по скісних надвечірніх проміннях забагровілого сонця.
До часовеньки над шляхом виходила із брами черниця Феофанія. Тримала в руках карнавку, щоб збирати від проїжджих офірування на монастир. Так веліла ігуменя.
Журно бовваніли монастирські мури і здавався черниці замурованим увесь світ. Тільки сонце, непідвладне мурам, пливе поволі на захід, змагаючись із сумом безкрайності.
Далеко в трируччя розбігався шлях. Дивилася черниця на той шлях, прислухалася до пісні і серце до болю наповнювалось, як стиглий колос, незбагненними почуттями. Мимоволі залишала карнавку в часовеньці, йшла до перехрестя доріг. Хотіла б стати зозулею, полетіти, і хоч біля чужих гніздечок прокувати комусь щастя... Пішла назустріч тій пісні, що линула від хуторів.
Не всі ж тії та вінчаються...
Зупинилась біля калини. Зірвала пучечок, пригорнула до серця. Задивилась на віти калини — здавалося, що вони ронили сльози і часом нерозвіяні згадки.
Повіяв вітер від мурів, рвучко поніс монастирський дзвін на простори. Той дзвін ніби в'язав черницю до мурованих стін, і вона поволі повернулась до часовеньки. Взяла карнавку, сіла край шляху, виглядаючи жаданих подорожніх.
Довгі роки життя в монастирі поклали на черницю печать житейської втоми, а в очах, що глибоко увібрали в себе голубінь жіночої печалі, змагалися покора з непокорою.
Радо зустрічала людей, щоб перемовитися словом. Ось і тепер сидить, зір тоне в імлистій далечині. З неї час від часу виринають подорожні. Показалася бричка. Візник зупинив коней біля часовеньки. В одягу станового пристава зійшов подорожній із брички. Дорідна пані поволі спускалась на землю. Чоловік наблизився до часовні. Однією рукою витяг гаманець. Друга рука, видно, покалічена, не здіймалась. Дістав з гаманця карбованця, кинув у карнавку.
— Помолишся, чернице, за мене... — Обірвались слова, коли він кинув погляд на черницю.
Від несподіванки сторопів. Стояв нерухомо, лише шепотів:
— Примара... Примара за гріх мій.
Черниця не зводила очей. Пізнала колишнього лиходія Вербицького. її пронизливо докірний погляд проймав запекле його серце. Він швидко повернувся до брички.
— Голубонько, Марто! Не будемо цього разу заходити в монастир. Поїдемо додому. — Підсаджував дружину на бричку.
— Та черниця ніби на нашу колишню служницю Наталку схожа.
— Бог з тобою... То примара... Поганяй скоріше! — гукнув до кучера.
Коні рвонули з місця. Курявою від коліс обдало черницю. Дивилась услід. Не вимовила слова. Глибокі очі не ронили сліз, ще глибше пройнялися невимовною скорботою і гнівом.
 
24
На другий день, прибувши до Полтави, Іван Петрович завітав до Капніста,

читати