Завантажити

занудився на стайні без походів...
— Треба розвіяти його тугу!
— О, напевно, розвіємо!
Іван Петрович повів гостя до свого дому. Але Семен зажадав передусім зайти на стайню — глянути на коня.
— Здоров, задунайський друже!
Кінь підняв голову, тихо заіржав, ударив копитом, нагнув шию.
— Пізнав, — задоволене мовив Семен і погладив шию, голубливе потріпав гриву.
Господар повів гостя до вітальні, почав частувати вишнівкою. Але Семен не дуже квапився до пиття, бо стільки приніс з собою вражень, що не міг усього разом розповісти. Ніби не вистачало йому слів, щоб ними переказати свої життєві пригоди. Найбільше купчилися спогади про задунайські мандрування, походи, бої, і він розповідав повагом, добираючи дотепні слова.
— Брали ми і Ізмаїл, і під Слободзеєю з турком билися...
Слово “Слободзея” вимовив урочисто.
— Тут наш командир запитав охочих добровільно піти на сто смертей! Треба вночі зняти турецького вартового, вчинити переполох у їхньому таборі, щоб тим часом кинутися на ворогів з іншого боку. Визвався на це діло мій побратим, з Донщини родом, Іваном його звали. Тут заскребло в моїй душі. “Не відстану від тебе, — кажу йому, — з тобою в огонь і в воду, на сто смертей піду з тобою!” Отож пішли на це діло удвох. Підібралися тихенько до турецького вартового, який незчувся, як я розмахнув шаблюкою і супостатську макітру одділив од плечей. Підбігло ще кілька бусурманів, залементували, як коти напровесні. Ми не тікали, завзято відбивалися, кололи, різали без розбору. А тут ударили збоку наші. Зчинилася бійка. Пішли кулачні накарпаси, у виски і в зуби стусани. Од злості всі осатаніли. Побратим мій попався в коло ворогів, мов між вовків. Я, нап'явши всі жили, кинувся рятувати його. Думаю, не сто раз умирати... Та не встиг визволити завзятого друга. Підтятий ворогами, упав він. Я люто одбивався, чув, як наші вже близько гукали. Страшна халазія пішла. Та в голові потуманіло мені від болю в нозі... упав. Був ранок, коли прокинувся, у крові весь. Не міг звестися на ноги. Підповз до побратима. Лежав він ниць. Повернув його лицем до сонця, що ледь показалося, розстебнув груди, слухаю — ще не потеряв він духу. Тяжко поранений був у голову. Що робити? Кинути напризволяще товариша не годиться. У нього ж на Донщині, казав, мати і сестра є. Почав його підіймати, та не вистачало сили. На мить моє серце наче розкисло — заплакав, а потім почав рачкувати і волочити за собою побратима через трупи, туди, де майорів наш прапор над Слободзеєю. Ліз, ліз, та не вистачило сили і опам'ятався вже в лазареті, Лежав там біля мене і побратим.
Іван Петрович, слухаючи розповідь, дещо занотовував на папері. Семен закінчив словами:
— Отаке буває з нашим братом, що шукає правди по країнах далеких.
Послухавши розповідь, Іван Петрович зачитав Семенові занотовані рядки:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат...
 
28
З того часу, як оселився Семен у будинкові Котляревського, дозвілля Івана Петровича заповнювалось не тільки музикою, а й розповідями, новими анекдотами, жартами. Сюди приносив свою втому і секретар “Приказа общественного призрения” Стеблін-Камінський.
— Прийміть до свого куреня! — звертався Стеблін, і на його добродушному обличчі зморшки складалися в усмішку, а риженькі вусики підіймалися догори.
— Просимо гостя до вітальні, — запрошував Семен. — Попробуєте сьогодні нашого борщу. Сам наварив.
— Смачний?
— З перцем! Коли облити таким борщем собаку, то забіжить під три чорти або сказиться. А нашому братові нічого. Звикли і до перцю, і до всього гіркого, як циган до хрону.
Іван Петрович у домашньому халаті виходив назустріч, вів гостя до вітальні. А Семен починав поратися біля самовара, роздмухуючи вугілля халявою свого чобота, жартуючи:
— Таке знаряддя циган ковальським міхом називає. Коли смеркалося, Семен запалював грубку. Свічки не світив, щоб не чадити в хаті. Досить було освітлення, що падало від грубки, гойдаючи велику, кудлату Семенову тінь, коли він підкидав дровинячку або ворушив жар. Спалахувало полум'я і, ніби брижі по воді, розпливалося по кімнаті світло, лягало на задумливе лице Івана Петровича. Радо розповідав про вихованців, називаючи свій заклад не інакше, як будинок для бідних, бо не любив офіційного — “Будинок для виховання бідних дворян”. З розповідей Івана Петровича Семен уже знав імена вихованців.
— А як там Мишко? — запитував він.
— Остроградський — розумний хлопчик. Дуже любить математику. Спритний, жвавий... Та от один полтавський міщанин написав скаргу на школу. Пише: “Про закон божий ніхто навіть поняття не має, або краще сказати, чого вчать їх, і самі не відають”.
— Не зважайте, — обзивався Стеблін-Камінський. — В “Приказе общественного призрения” ми всі задоволені вашою працею.
— Я вважаю, що голови юнаків не треба забивати релігійною покорою.

читати