Завантажити

попідбирали б свої животи!
— А може, й козацькі землі повернули б?..
У кожній кузні день і ніч важко гупали молоти. Кували списи і шаблі, вистругували замашні ратища. Біля штаб-квартири в Горошині завжди було людно.
Командир полку Котляревський давав різні розпорядження, оглядав ополченців, підбадьорював їх жартівливим словом.
Один приходський піп привів до штабу свого сина, що втік з бурси, просив командира записати його в полк.
— Сіє чадо, — говорив піп, — наукам не радєєт, от бурси убєгахом, акі от геєни. На базарах і ярмарках бублики в бублейниць похіщаху і сластьони множеством пожірахом. Злоречивий єсть, сіречь сквернословіт, не почитая отца і матері. Всяке сатанінске наущеніє радий творити. Толіко велебно в дудку дуднит. Дондеже не вразумяху чада, на службу порядка ради козацького записати прошу оного... Благословіть отрока на війну. Ібо і чоловік божий, рекомий Мартин Задека, похожахом по миру глаголет гласом преподобним, яко поверженная во пепел Москва взойдет на градус святого Сіона, да поклонятся перед нею язиці від сходу до заходу сонця... Свят, свят, свят. Да расточатся вразі. Амінь!
— Добре, панотче, добре, — відповів, посміхаючись, командир полку. Далі підійшов до юнака, поклав руку на плече: — Козаком хочеш бути?
— Вельми хочу! — пробасив юнак. — Настогидла мені бурса!
— Семене! — гукнув Котляревський. — Обріж йому до колін бурсацький каптан. Надягни козацьку шапку і дай кумачу підперезатися!
Швидко бурсак набув козацького вигляду.
— Що ж робитимеш у поході?
— На сурмі гратиму!
— О, сурмача нам треба! Семене! Дістань свою дудку, хай задуднить!
Семен неохоче витяг з торби сурму, благальне мовив:
— Думав, хоч сурмачем візьмуть мене до походу, а тут...
— Тобі інша робота знайдеться! — І, звертаючись до бурсака: — Ану заграй!
Юнак, набравши повні груди повітря, з великою силою заграв у сурму так, що всі присутні принишкли.
— Добрий сурмач! Нам саме такого й треба. Записуй у полк, — звернувся Котляревський до військового писаря.
Незабаром Котляревський надіслав новий рапорт на ім я Лобанова-Ростовського.
“Вельможний князю, шановний пане!
Нарешті 5-й кінний козацький полк сформований... Люди в полку дуже добрі, коні кращі за посередніх... Уклінно звертаюсь з проханням до Вашої вельможності про надіслання в 5-й козацький полк командира і про відпуск мене на мою посаду. Крім того, що я зовсім не маю підготовки ні до служби, ні до походу, вихованці залишаються і до цього часу без зимового одягу. За багатьма турботами Вашій вельможності неможливо згадати про них; полтавський приказ дуже безтурботний... Змилосердьтесь над цими сиротами, Ваша вельможність, і удостойте їх і мене взаємно Вашою увагою та прихильністю. З глибоким висо-кошануванням і душевною відданістю до особи Вашої вельможності маю за честь бути, милостивий пане, Вашої вельможності покірним слугою
Іван Котляревський
Серпня 27-го дня 1812 р. Горошин”.
Лобанов-Ростовський заводольнив прохання Котляревського, маючи на меті використати його для інших, не менш важливих доручень.
У Горошин прибув призначений для походу командир полку. Всі лагодилися в дорогу. На майдані стояла пилюка, збита кіньми й людьми, що проводжали козаків.
Когляревський, передаючи сформований полк новому командирові, наказав козакам сісти на коней, зробив огляд кінних сотень. Потім виїхав наперед на своєму вороному, промовив:
— Братове козаки! Щасти вам у далеких походах! Рубайте по-козацькому ворогів!
— Рубатимемо,батьку!
Далі покликав Семена Битого, запитав:
— Хочеш іти в похід?
— Хочу, отамане! Хоч я на одну ногу несправний, але на коні держусь добре. Рубатиму незгірш за інших!
Котляревський зліз з коня і, передаючи Семенові повід, промовив:
— З твоїх рук одержав я від задунайців цього вороного, в твої руки і передаю його. Якщо я не маю змоги бути в поході, то хай мій любий кінь іде з хоробрим козацтвом!
Ніби розуміючи розмову, вороний потряс гривою і заіржав. Семен, збентежений несподіванкою, низько кланявся:
— Батьку отамане... Рідний брате... Яка честь... Почувши команду сурмити похід, Семен сів на коня. Всі козаки були на конях. Колишній бурсак сурмив. Полк виступав у похід. Серце Івана Петровича рвалося до козацтва. В думках складалися рядки поеми:
Так вічній пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славнії полки козацькі
Лубенський, Галицький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвітуть...
З навколишніх сіл багато посходилося сивих стариків, жінок, смаглявих дівчат, дітвори. Молодиці, дівчата, ловлячи погляди своїх близьких, коханих, ронили сльози на пилом прибитий шлях. Залунала пісня. Обізвалися луною діброви і байраки. За обрієм губилися сотні вершників. Перед ними

читати