Завантажити

стелилася, ніби дівочим шитвом мережана, путь.
Нерухомо стояло повітря, заправлене кінським потом. Не сколихне його ні кигикання сполоханих чайок, ні жалібне жіноче голосіння. Червонасте сонце золотило куряву, що поволі лягала на шовкові трави та придорожні гірчаки. Пурпуром бралося небо, і в ньому разом з іржанням бойових коней тонула козацька пісня.
 
31
Вісті про фронтові події, про пожежу московську розносилися у иайвіддаленіші закутки вітчизни. В церквах відправляли молебні. На церковних майданах сходилися люди. Бажання іти в козацьке ополчення охопило широкі кола. Кріпаки сподівалися урівнення їх з козаками. В духовні консисторії поступали повідомлення приходських попів про безчинства кріпаків, серед яких ширилися чутки про царську грамоту, якою дозволялося кріпаків набирати в козацькі полки. В окремих селах кріпаки тримали в облозі попів, які ховалися в церквах. Навколо церков мужики курили люльки. А дехто навіть затягав гайдамацьку пісню.
Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський скликав нараду, а Котляревському доручив приступити до набору нового козацького полку. Але військовий міністр Аракчеєв, довідавшись, що формування козацьких полків переростає в широкий народний рух, наказав припинити набір козаків-ополченців.
Тривожила Івана Петровича думка про набраний ним 5-й козацький полк. Чи не розформують його після нових вказівок Аракчеєва? Знав, що полк було направлено в Калугу. А далі — що з ним? Доходили вісті, що відбулась деяка реорганізація козацьких полків. Окремі кіннотники приєдналися до регулярних кавалерійських частин. Довідався, що потрапив туди й завзятий у походах Семен Битий, а за ним і сурмач — попівський син.
Здавалося, полум'я московської пожежі освітлює найвіддаленіші простори, і від нього ніби прокидалася вся країна від дрімотного буття. Ширилися перекази про кривавий бій під Бородіном, гомоном обзивалися несходимі шляхи. Складалися легендарні перекази про Кутузова, про бій під Тарутіном, про втечу французів до Європи. Складалися анекдоти, як Наполеон загубив штани на Березині, утікаючи з жалюгідними залишками 600-тисячної армії.
Війна перенеслася на територію Західної Європи. Наполеон мобілізував усі резерви, намагаючись затримати на Ельбі наступ російської армії.
Саме в цей час Котляревський одержав наказ:
“Пану капітану і кавалеру Котляревському. Відправляючись до місця Височайшої Його Імператорської Величності перебування, маєте ви, прибувши в Дрезден, взяти належне путі вашій направлення, і потім, з'явившись до його сіятельства графа Олексія Андрійовича з направленим йому пакетом, донести, що чекать будете розпоряджень його особи про доручене вам на Височайше ім'я донесення; коли ж одержите відправлення, належить вам негайно вирушити назад.
Малоросійський генерал-губернатор
князь Лобанов-Ростовський
Полтава, 1 травня 1813 р.”.
“Отже, доведеться потрапити на прийом до Аракчеєва, — подумав Іван Петрович і пригадав, як він не захотів іти до нього, шукаючи посади в Петербурзі після звільнення з армії. — Що ж? Кажуть, що судженої долі пішки не обійдеш і конем не об'їдеш”.
Маючи право користуватися не тільки перекладними поштовими кіньми, а й військовим транспортом, як особа, що виконує важливе доручення, він вирушив у дорогу через Москву. Перед очима поставали все нові й нові картини. От спалена, спустошена Москва пробуджується до нового життя, всюди помітні сліди ворожої навали, боїв, шляхи вкриті кінськими, а іноді людськими кістками, над якими зграями кружляло, каркаючи, гайвороння. Ось під явором труп коня, а на високу гілку хтось на глум закинув шапку французького гусарина, а на іншій — роздерті червоні гусарські штани гойдаються поруч з воронячим гніздом.
Весь час від Москви до Варшави, а далі й до Дрездена люднішими ставали шляхи. Часом назустріч траплялися підводи з пораненими воїнами. Одні лежали на возах, інші пленталися з перев'язаними руками. Один ішов босоніж, ледве тримаючись за воза. Котляревський по шапці пізнав, що то ополченець п'ятого козацького полку. Зупинивши підводу, підійшов до пораненого, який швидко впізнав свого колишнього командира в Горошині, і радісну гукнув:
— Пане отаман!
— В якому бою поранено? — запитав.
— На Ельбі, під Дрезденом! От і цей, — показав на підводу, де лежав з забинтованою ногою бурсак, якого панотець привів до штабу в Горошин.
Біля пораненого лежала сурма. Пізнав і її Іван Петрович, запитав:
— Як же трапилося?
— Сурмив до бою, пане отаман, коли несподівано кинулись атакувати нас французи. Вони хотіли тихо пробратись доріжкою на гору, де наші отаборились відпочивати. Я помітив, звечора це було, та й давай сурмити. Французи не стріляли, щоб не дати знати про себе. Хотіли мене живим схопити. А я, коли хто підбіжить, то так стусону ногою, що й перекинеться та й покотиться вниз із гірки. Так я довго відбивався ногою, а в руці тримав сурму і кликав нею до бою, доки

читати