Завантажити

підбігли наші козаки, зчинилася бійка. Першого мене поранено кулею в ногу.
— А сурму для чого везеш з собою?
— Дома пригодиться. Звикся з нею. Добра сурма. Коли видужаю, то сурмитиму, щоб аж луна котилася по дібровах нашої Полтавщини! Хай почують і мертві, — жартував.
— Добрий з тебе вийшов сурмач! Неси ж сурмовий клич у наші надворсклянські села!
Поранений у руку козак все тупцював, переступаючи з ноги на ногу, а потім тихо запитав:
— А землі козачі тепер не забиратимуть у нас поміщики?
— Козацького завзяття ніхто не відбере...
Далі знову шляхи, зустрічі, розмови. В тих розмовах відчувалося биття великого серця народу.
Непокоїла думка про той пакет, що везе він до міністра Аракчеєва. Що написано в ньому? Чи про волю, чи про неволю? Та нехай собі як знають пишуть.
Нарешті перед очима відкрилися живописні краєвиди Саксонії, повитої весняними розливами Ельби.
Штаб-квартира була розташована під Дрезденом. Довідавшись про посланця від князя Лобанова-Ростовського, Аракчеєв негайно прийняв його. Це був енергійний, рухливий, роздратований генерал, що пройшов школу павлівської тиранії. Кругла голова на товстій шиї, хижа злість в опухлому лиці і прихована зневага до всього навколишнього. Металевими очима дивився на світ так, ніби він один має право на якесь особливе існування і більше ніхто. Вся манера тримати себе свідчила, що Аракчеєв належить до тих, хто, сп'янівши від необмеженої влади, знаходить самовтіху в жорстокостях і сваволі.
Іван Петрович знав криводушність міністра і розумів, що саме такі люди добувають кар'єру не своїм благородством і розумом, а умінням пристосовуватися. Такі бували в усі епохи. Вони діставали ордени не на полі бою, а в затишних кабінетах, де плелися інтриги.
Аракчеєв пухкими короткими пальцями розгорнув пакет, прочитавши перший лист, промовив сам до себе:
— Так... так... Це добре...
Іван Петрович зрозумів, що в тому пакеті малоросійський генерал-губернатор повідомляв про великі поставки для армії продовольства та коней. Відкладаючи пакет, Аракчеєв посміхнувся:
— Люблю малоросів за добродушну щедрість... Читаючи другий лист, генерал спохмурнів, з очей ніби сипалися стріли гніву...
— Оці малороси! Як я не люблю їх! Завжди вимагають вольності... Ми вам покажемо вольність, коли покінчимо з французами.
На столі Аракчеєва красувалися статуетки саксонського фарфору. От статуетка орла, перекинута набік, на ній видно малюнок схрещених ножів. Іван Петрович ще в столичних музеях знайомився з такими речами і знав, що то марка видатних художників саксонського фарфору. Його вразило, коли він побачив, як міністр витрусив із люльки попіл у статуетку — гніздо орлиці з орлятами.
Відклавши пакети, Аракчеєв наказав:
— Зачекайте, капітане! Доповім імператору і завтра дам відповідь князю Лобанову-Ростовському.
Виходячи з будинку, Іван Петрович ненароком зустрів земляка. То був Матвій Іванович Муравйов-Апостол.
— Така радісна зустріч! Яким чином тут? — запитав Матвій Іванович.
— Посланцем від князя Лобанова-Ростовського.
— А я посланцем від князя Рєпніна-Волконського, призначеного генерал-губернатором Саксонії.
Розмовляючи, земляки зійшли на гірку, звідки відкривалися перед зором широкі розливи Ельби, а за нею красувався древній Дрезден. Муравйов-Апостол, як завжди, лірично чулий до краси природи, почав:
— Коли я дивлюся на ці розливи, мені пригадується дитинство. Так я любив ще хлопчиком стояти і дивитися на повінь річки Хорол у рідному Хомутці. Хоч Ельбу і Хорол не зрівняти, але їх споріднює отой плин води, що навіває думи, зворушує почуття.
— І Ельба, і Хорол, — зауважив Іван Петрович, — були в давнину родичами. Це дві давні слов'янські ріки. Тут на березі стародавньої Лаби жили слов'яни-рибалки, яких потім підкорили собі німецькі феодали. Але полабські слов'яни довго зберігали свою культуру і мову. Ще й тепер ви зустрінете тут селян, що заховали в побуті і звичаях серболужицьку мову. Я зустрічався з такими ще в задунайському поході.
— Слов'янські ріки... Слов'янські ріки... — промовив Муравйов-Апостол. — Якби їм злитися у вільне, широке слов'янське море... Який простір! В ньому чується щось рідне.
— І щоб у тому морі не потонули човни вашого Хоролу і моєї Ворскли... Війна проти наполеонівської навали розбуркує дрімливі сили слов'ян. У задунайському поході я зустрічався з діячами слов'янського відродження і ще тоді зрозумів, яка сила криється у пробудженні наших народів.
— Хочеться вірити, що після війни настануть нові часи, часи пробудження від азіатського сну... Дивіться! Який чудовий краєвид Дрездена!
— Від покоління до покоління там будувалися, зберігалися пам'ятники. Королі Саксонії приходили і зникали або їх проганяли, а пам'ятники залишалися. Безсмертний той народ, що береже і шанує свої пам'ятники. Подивіться на Дрезден. Як вражають зір витончені будови в

читати