Завантажити

стилі барокко. Це жива історія народу. Шкода, якщо війна зруйнує ці пам'ятники.
— Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонії князем Рєпніним.
— З Рєпніним про це можна говорити, але не з Аракчеєвим. Треба розуміти Бетховена і Гете, щоб збагнути музику цих краєвидів.
— Ви любите великого Бетховена? — запитав Муравйов-Апостол.
— Так. Мені здається, що він доповнив би новими мотивами свою “Крейцерову сонату” та героїчну Третю симфонію і “Аврору”, якби зараз побував з нами на цій гірці.
— Та ще якби завітав у кабінет Аракчеєва, — засміявся Муравйов-Апостол.
Долинами вже лягали присмерки. Доносилися відзвуки канонади. Земляки замовкли, прислухаючись та поглядаючи на відблиски грізного бою, а прощаючись, домовилися продовжити розмову на Україні.
 
32
В цей саме час на березі Ельби, віддаля від Дрездена, розгорівся бій. Звечора французи, одержавши підкріплення, кинулися в контратаку. А на ранок, коли вони відступили, поле бою було засіяне вбитими й пораненими. На передній лінії біля пораненого коня припадав воїн:
— Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цій чужиниці? Викохував тебе за Дунаєм, а розлучаюся на Ельбі. Що повім твоєму господарю, який, може, десь з ворсклянської гори виглядає нас з походу? Батьку рідний, Іване, чи чуєш наші благання?
Губи вороного ворушилися, ніби намагався відповісти він на жалібне звертання.
Воїн гладив спітнілу прострелену шию коня, прислухався до важкого дихання, розчісував блискучу вихрясту гриву, витирав піну, що викочувалася з ніздрів, змішуючись з краплинами крові. Тускніли великі очі вороного, а з них зринали і котилися до ніздрів краплини сліз. Хотів закрити повіки тих очей, щоб вони не ронили стільки жалю на чужому полі, а думками линув і за Дунай, і до берегів завороженої піснями Ворскли.
Ніби прислухався до виття вітру вороний. Може, ввижалися йому в передсмертному мареві придунайські степи, де розпускав він по вітру свою гриву в шаленому розгоні по ковилових просторах.
А коли кінь востаннє хрипко зітхнув, козак похилив свою скуйовджену голову:
— Прощай, мій коню, єдиний мій друже на цьому смертельному полі.
Відстриг на пам'ять жмуток чорної гриви і заховав за пазуху. Глянув навколо. До трупів зліталися чорні круки, зловісне кружляючи та спускаючись все нижче й нижче.
— Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душі своїм пожадливим хрипом, не націлюйся випивати очі моєму вороному!
Червоне сонце несміливо виповзало над обрієм, розливало проміння кров'яними плямами по збентеженій землі і наче зажурено обливало багрянцем воїна, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пішов до берега Ельби.
Подув круговійно вітер, покотив баранцями хмаринки по небу — ніби вівці розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони линуть? Хотілося з ними понести свою тугу, щоб розвіяти її по рідній землі.
Та хмаринки щезали за обрієм, а за ними повзла сліпа тиша, в якій безслідно тонули благання воїна.
Напившись пригорщами води з Ельби, пішов просто на схід сонця. Ніби хиталась перед ним путь, занурюючись у невідомі хащі.
Жаль гіркий брав за серце, охмарював його. Хотілося заплакати, та сльози не підступали до запалих під острішками нахмурених брів очей.
Ой жалю мій, жалю, побратався з тобою та й не розлучуся. Краще з рідної роси воду пити, ніж з чужої повноводної ріки. Який широкий світ, а нема в ньому простору нашому брату сіромі. Доводиться або в чужих шлеях ходити, або в ярмо шию нагинати.
І линула думка за думкою в рідний край...
— Кар-кар-кар! — ніби зловтішалися над ним круки.
 
33
У березні 1814 року переможне військо вступило в столицю Франції, а в долинах Європи ще не всі трупи були загорнуті землею.
Багатьом воїнам не судилося дійти до Парижа. Не ввійшов у нього і організатор перемоги Кутузов, се'рце якого поховали в сілезькому місті Бунцлау, а тіло — у Казанському соборі.
Зате урочисто на білому коні в'їздив у столицю Франції манірний, як кокетлива дама, імператор, якого церква і Аракчеєв проголосили “Олександром благословенним”, приписуючи йому вінець перемоги. Він щедро роздавав ордени тим, хто прославляв його ім'я. Нагороджувалися ті, хто й не нюхав боїв. Така іронія долі повторювалася не раз в історії.
Попи і дяки щедро відправляли молебні за позбавлення від навали “двунадесяти язиків” та прославляли “благословенного”.
Крамарі збільшували прибутки, поміщики ще жорстокіше уярмлювали селян, а чиновники наводили “порядки” в містах і селах, у тюрмах і школах. Імператор — всеросійський самодержець — повірив у те, що він благословенний богом переможець і владика просторів землі Руської, благоденствієм повитої від краю до краю.
Впиваючись, як отрутою, самовладдям, він не чув стогону народів, що скніли у безправності під скіпетром непогрішного монарха неподільної держави.

читати