Завантажити

правду.
— Знайшов?
— Всюди живеться гірко... Ходив, хотів довідатися, який широкий світ... Вийдеш на шлях, глянеш, і здається тобі, що там десь біля дерева на обрії мерехтить його кінець. А дійдеш до того кінця, і знову мерехтить перед очима несходжена безконечність. І знову ідеш... Шукаючи правди, я заходив у церкви, де по-різному службу правлять. Жив з ченцями по монастирях, слухав їхні розповіді. І кожен з них по-своєму шукає спасіння. Хто бреше, а хто вірить тій брехні... Баламутять людей своїми баляндрасами, а правди і не питай... Пішов я самотужки шукати правду.
Задумався Семен, мовчав.
— То хоч небагато знайшов її?
— Трохи знайшов... Тому й повернувся до вашого дому, бо обіцяв прийти і розповісти, як відшукується ота колюча, як ви кажете, мужицька правда. — Ніби збираючись з думками, повів далі: — Найнявся служити до одного панка, був за кучера в нього. Панок той завзятий бити кріпаків та в карти грати. Хоч сам і плюгавенький, зате бахуруватий був. Охоче мене прийняв, бо мав небагато кріпацьких душ. Намічав і мене внести у ревізькі списки, та помилився. Ставши кучером, терпів я од нього багато кривди і образ. Мовчав і виношував свій гнів. Полюбили мене дворові люди — розповідав їм про походи, про щире побратимство. Підслухав пан мої балагури і велів катувати. “Кого катувати?! Мене, Семена Битого?!” — прорвався таки мій гнів. — “Мене, що не скорився перед катами в Турбаях! Мене, кого доля водила за Дунай і на Ельбу!” Збунтувався я і повів за собою своїх прихильних кріпаків. Наче пішли на штурм Ізмаїла! Зчинився такий заколот, що довелося тікати панові до сусіднього маєтку. Випроводжали мене бунтарі в дорогу, а самі теж лагодилися до втечі тими шляхами, якими я радив їм простувати до Дунаю. Залягала ніч, коли я вийшов уночі на простори, спалахнула пожежа в маєтку, наче освітлювала мені шлях.
— Та це, Семене, ціла життєва повість.
— Як хочете звіть, а по-нашому то зветься шуканням колючої мужицької правди, — виривалися слова, наче з глибини назбираних у житті тривог. — Чимало побратимів я зустрічав і втрачав у мандрах, починаючи од втечі з рідних Турбаїв. Багато ходив шляхами, та не дійшов ними до кінця, — скорботою повивалася розповідь.
Читав у ній Іван Петрович не тільки принесений з мандрівок Семенів невпокій, а й гнів гнаного недолями народу. Поставали вразливі картини ліро-епічного сказання, від якого пашіло достиглими придорожними гірчаками й вітрами розгойданого колосся рідних нив. Поетам належить збирати ці дарунки, щоб у слові передати для поколінь...
— Мені здається, Семене, що ти наче побував у моїх мандрівників-троянців.
— Може... Тільки ваші козаки-троянці все по морях мандрують, а я по суходолі.
— Добилися й вони вже до суходолу.
— То дай боже їм пожити без панів і не зазнавати кріпацтва, бо доведеться знову мандрувати. Так, як оце я все своє життя мандрую та шукаю правди.
— Правду шукати треба. Це так. Але є різні шляхи такого шукання... Шукали правду твої, Семене, турбаївці. Багато наробили бешкету. А справа не поліпшилась... Є шлях шукання правди через освіту, шлях добрості, людяності. Добро треба шукати добром, а не злом.
— То, мабуть, довго його доведеться шукати... А славний волоський побратим Тудор Владимиреску говорив, що добром не доб'єшся... Он як!
В цей час завітав Стеблін-Камінський. Він пізнав Семена.
— Це ти, Семене?
— Виходить, що я, коли Семеном називаєте... Вже сутінки кутали кімнату.
Семен, як і колись, підійшов до грубки, почав розпалювати вогонь.
 
36
Готувались до вистави “Ябеда”. Репетиції цієї п'єси принесли багато турбот не тільки тому, що Іван Петрович поважав її автора Капніста, а й прагнув залучити до театру якомога більше глядачів. Він вважав п'єсу однією з кращих, хоч не все в ній йому подобалося. Однак не наважувався сміливо вносити зміни та доповнення, як це робив у інших п'єсах.
Після однієї репетиції розповів Щепкіну про свої роздуми над “Ябедою”.
— В п'єсі є Добров і Кривосудов, є Хватайко і Прямиков; є тут добро і зло, правда і кривда, доброчинність і криводушність. Але нема душевної простоти, не чути аромату наших ланів, вишневих садів... Ви мене розумієте?
— Не тільки розумію, а й відчуваю душею артиста... В таких п'єсах я виконую роль, здебільшого декламуючи, проголошую устами героя високі істини. Але п'єса сковує дію, не дає простору гри... Я проголошую устами героя ідеї, закликаю до правди, до людяності, але не відчуваю у цьому життєвої простоти, правди священних почуттів. Тому я з більшою охотою граю ролі в п'єсах Лопе де Вега, Шекспіра, Мольєра. Там більше життєвої правди, оптимізму.
В роздумах актора-кріпака Іван Петрович відчував свіжий голос, в якому артистичність сполучалася з народними поняттями краси.
— Хочеться до цього ще додати... — обізвався Котляревський. — Народ, який пробуджується, не може не прагнути до правди у своїх почуттях.

читати