Завантажити

підписувати подібні контракти, — відповів князь.
— Світлий князю, — благав Штейн, — я маю з трупою переїхати в інше місто. Але без контракту не можу повезти з собою Щепкіна.
— То й добре. Залишайтеся з трупою на кілька років у Полтаві. А потім я дам відпускну Щепкіну, і він повернеться з нашої губернії вільним актором. До того ж часу я прошу поводитись з ним, як з людиною нікому не підлеглою, крім мене. Що ж до перебування вашої трупи в Полтаві, то можу запевнити — в місті вистачить роботи. Тут інтерес до театру поширюється з розвитком торгівлі, ремісництва. Тепер не та Полтава, що була двадцять літ тому.
Великодушність князя приголомшила Штейна. Тепер він не міг свавільно ставитись до актора. Більше того, — сам Штейн потрапив у залежність від Щепкіна, без участі якого в трупі не міг він мати належного успіху.
Найбільше радів з цієї події Котляревський, готуючись дати виставу “Наталки Полтавки” з участю Щепкіна.
І ось у новому приміщенні полтавського театру відбулася прем'єра “Наталки Полтавки”. Крім місцевої знаті, театр заповнили купці, ремісники, різночинська інтелігенція. В губернаторській ложі сидів Рєпнін з княгинею і одинадцятирічною княжною Варварою. Брат Сергій Волконський, що приїхав у гості, теж був тут разом з нареченою — юною красунею Раєвською. В іншій ложі сидів любитель театру відомий вельможа Дмитро Прокопович Трощинський з своїм родичем Василем Панасовичем Гоголем та його десятирічним сином Миколою Гоголем — учнем полтавського повітового училища.
В театр запросили своїх друзів Новиков і Муравйов-Апостол. На хорах купчилися простолюди...
Піднялася завіса... Зі сцени повіяло поезією рідної Надворсклянщини, України. Глядачі з сердечним завмиранням побачили прості краєвиди. Не палаци, не церкви постали перед очима, а сільська похила хата, повита вишневим садком. З неї вдійшла Наталка, несучи відра на коромислі. Прямує до криниці, ставить відра... Замислилась... Полилася пісня “Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться”. По голосу глядачі пізнають Таню Преженковську. Але тут вона не така, як в інших п'єсах. Сама роль підказувала їй інше виконання.
Постають нові й нові сцени. Викликає сміх кумедний возний Тетерваковський своєю каліченою мовою. Не один з присутніх чиновників пізнав самого себе.
Розгортається на сцені зіткнення двох сил. З одного боку — честь, гідність, повага, щирість почуттів, з другого — моральна обмеженість, крючкотворство, формальне існування людини.
Міняються картини, відкриваються двері хати Терпелихи — матері Наталки. Ллється пісня “Чого вода каламутна”, і здається, що хвиля збиває каламуть у чистій течії Ворскли.
А от почулася пісня “Дід рудий, баба руда”... Публіка завмирає. З'являється в ролі Макогоненка улюблений актор Щепкін. Він не вдається до штучних прийомів комізму. Все в ньому просте, звичайне, правдиве. Але глядачі сміються. Сміх викликає разюча правда. Саме такими невгомонними, розважливими, хитрими доводиться часто бачити сільських виборних або безжурних чумаків.
А от вражає своєю широкою, як степове роздолля, вдачею бурлака Микола. Такі й пісні його, така й мова.
Лунає зворушлива пісня “Сонце низенько” — з'являється Наталчин коханий Петро. Задушевно звучить розмова бідних юнаків Миколи і Петра, вони розуміють один одного, стають побратимами. “Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити”, — звучать щирі слова бурлаки.
Відданість, щирість, любов перемагають. Наталка після тяжкої душевної драми досягає щастя.
Заключна картина, побудована драматургом за принципом сценічного ансамблю, викликає піднесення.
Падає завіса. Глядачі просять автора вийти на сцену. З'являється Котляревський, зустрінутий бурею оплесків. Генерал-губернатор запрошує його в свою ложу. Сюди з'являється і Трощинський. Поздоровляють автора з перемогою. Капніст запрошує Котляревського і акторів прибути до нього в Обухівку.
— А від Обухівки не так далеко і мої Кибинці, — обізвався Трощинський. — Дамо виставу в моєму власному театрі...
Коли Іван Петрович вийшов з ложі генерал-губернатора, його оточили артисти. Підійшов, вітаючи, Стеблін-Камінський, а з ним молодий харківський літератор Орест Михайлович Сомов, який співробітничав у журналі “Украинский вестник”. Він передав Котляревському вітання від харківських літераторів, а від Гулака-Артемовського подарунок — примірники журналу з його байками.
Іван Петрович запросив друзів до свого дому. Але тут обізвався Щепкін:
— Пропоную прогулянку на Ворсклу!
— На Ворсклуї На Ворсклу! — залунали вигуки. Тоді подав свій голос і Семен Битий, що весь час осторонь спостерігав за Іваном Петровичем:
— Можу провести до рибальського куреня. Там добудемо і казана, і рибу!
— Це чудово! На Ворсклу! — гукнув Щепкін і рушив на шлях, а за ним інші.
Стояла тиха місячна ніч. Гомінкий гурт спускався по Панянці до Ворскли. Зупинилися коло берега,

читати