Завантажити

сюди, — зауважив Котляревський.
— Коли так, то це ще знаменніше. Пташка знайшла спасіння від яструба...
— А буває так, що пташки гуртом і яструба поскубуть та попатрають.
Розмови набували практичного змісту, масони скидали з себе дивовижні мантії і сідали в тісніше коло.
Закриваючи збори масонської ложі, Новиков говорив:
— Через наше братерство переможе дух істини...
— А в яку клітку доведеться потрапити тому духу істини?
— Ви, Іване Петровичу, невиправний гуморист.
— Я хочу конкретно уявити той дух істини, — продовжував сперечатися Котляревський.
— Поняття це визначить історія...
— Всяка буває історія і різні історики. Біблію теж можна по-різному пояснювати або й заперечувати.
— А що ви наважитесь заперечити, що вам не подобається в ній?
— Не подобається, що бог створив людину по своїй подобі. Мені здається, що без цієї подоби людина була б сміливішою, веселішою і не так би лякалася пекла...
Після зборів “вільних каменярів” Новиков, Муравйов-Апостол, Лукашевич, Котляревський мали ще окрему бесіду.
Потім він завітав до Щепкіна, розповів йому про масонське зібрання.
 
38
На другий день Щепкін запросив Івана Петровича піти разом на ярмарок. Спустилися з гори Панянки на просторий майдан, що слався аж до Ворскли. Тут юрмилася сила-силенна люду. Галас сплітався з ревінням волів та корів, свинячим кувіканням, меканням овець. Навіть монастирський басовий дзвін не міг заглушити ярмаркового гамору.
Здавалося, що під монастирською горою розпласталася багатобарвна велика жива істота. Вона ворушилася, повзла і пила з Ворскли воду. Повітря ніби колихалося сизими хвилями.
Друзі поринули в натовпі. Михайло Семенович торгувався, купуючи в'язку тарані з чумацького воза, викликав чумаків на розмови, змушував їх і лаятись, і жартувати. А купивши тараню, сказав Івану Петровичу:
— Мене цікавлять розмови, рухи, пози, звички простих людей, вираз обличчя у гніві і в гуморі. Народ — великий артист. Все справді артистичне криється в народі. Це — найкраща школа. Якщо раніше вимагали від артиста урочистих жестів та інтонацій, то життя висуває нові вимоги артистичності.
В центрі ярмаркового майдану тяглися ряди виробів ткацьких, кравецьких, чинбарських, лимарських, шевських, теслярських, ковальських. Тут були підупалі цеховики, які не витримували конкуренції зі спритними промисловцями. Тому цехмістри з довгими палицями в руках та ратмани ходили без колишнього гонору й губилися серед синьожупанного міщанства.
Зате спритно в натовпі нишпорили всілякі жевжики, хихикали веселі молодиці та пустомелі.
З явився виборний із заворсклянського села, пов'язаний рушником, а з ним, теж пов'язаний хусткою, пан возний. Обидва напідпитку. Загомоніли міщани:
— То наш пан возний заручився... Завзятий юриста, з живого і з мертвого здере.
— Та й посватав дівчину — вродливу сироту чесного роду...
Виборний з возним зупинилися біля курських богомазів, щоб купити вінчальні ікони. Продавець багато говорив, вихваляючи свій крам.
— Чи ти свого язика, чи ікони продаєш? — поспитав його виборний.
Поруч вигукував продавець квасу. До нього підійшов чумак з мазницею. Дивився-дивився на продавця, а далі запитав у виборного:
— Скажіть, добродію, що то він вигукує: “ржяной квас”?
— То таке питво, що від нього людина заірже. Тому й “іржяной квас” називається. Обізвався і возний:
— Сіреч... Теє-то як його, напій прохладительний і весьма-очень іскусно зділаний. Даже наша весьма пристойна диякониха вельми несорозмірним глеком п'є для прохлажденія обільної утроби.
— Нам таке питво не годиться. Краще б таке, щоб не іржати конем, а заревти волом. А де тут дьоготь продають?
— Дьогтю питаєш? Ха-ха-ха, — брався за боки виборний. — Тут тільки витрішки продаються.
— То торгуйте ними на здоров'я, — зауважив чумак і поціс далі свою мазницю.
Щепкін із захопленням спостерігав, прислухався до розмов.
— Підемо подивимося на лицедійство, — возний потяг виборного на кінець майдану.
Щепкін з Іваном Петровичем пішли слідом. Натрапили на різні розваги, ігрища. Співали бурсаки, танцювали цигани, водячи загнузданого ведмедя.
Увагу привернув мандрівний жебрацький хор, в якому співали чоловіки, жінки, підлітки, виконуючи псалми та народні пісні. Хор обступили колом люди. Михайло Семенович уважно прислухався.
— Чудові голоси, — кинув він Івану Петровичу, який зосереджено вловлював звуки сильного жіночого голосу, відчуваючи в ньому ніби щось знайоме. Та не міг збагнути, де чув подібний голос, і вирішив: “У кожному тужливому жіночому голосі чути щось рідне для багатьох”.
Простуючи далі, Михайло Семенович говорив:
— Тут народжується мистецтво. Треба підняти завісу, за якою проходить у всій різнобарвності життя народу, що вміє чудово співати, вразливо і гостро сміятися, пристрасно

читати