Завантажити

Петрович поніс смуток до свого дому. Довго нерухомо сидів у кріслі. У дзеркалі відбивалася його задумлива постать. Тепер видавалося обличчя змарнілим, а волосся на голові занадто посивілим. Зненацька вронив слова:
— Промайнуло мрійне моє легкокрилля, як світанкові сни...
Підійшов до вікна, дивився в сіру надвечорову імлу, що повивала схили до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сірішою, замутненою сутінками. Так замулюються і хвилювання, що не виливаються в глибокі почуття.
Перевів зір на стіну, де висів портрет Щепкіна. Скільки в цій людині задушевної простоти, щирості! А від тієї не залишилося навіть портрета. Промайне рік, і час зітре з пам'яті грайливі риси її обличчя.
Рука потяглась до скрипки. От вона — давня, незрадлива подруга почуттів. Припала вже пилом. Одна струна обірвана. Налагодив і заграв. Полилася така задушевна мелодія, що, здавалося, ніякі понурі хмари не могли зупинити її плину.
Як завжди у хвилини тяжких роздумів, коли серце надривалося й тужило кривавими слізьми, ніби в гості до поета приходили його нерозлучні герої — биті вітрами, палені сонцем, сповнені добродушного гумору троянці. Єдналася тиха печаль із теплим сміхом, набували широчини мотиви героїчного, що лилися з чистих джерел пісні й думи.
“Адже народ ридаючи сміється і тим сміхом прокладає шляхи до перемоги”, — думав поет.
Він ніби вдивлявся зблизька в свого героя і переконувався, що Еней зріс, загартувався, змужнів за останні роки, як змужніли творчі думки. Події Вітчизняної війни, діяльність перших борців за волю вітчизни поклали печать дозрілості, героїчної романтики і на думи поета, і на його героїв. Тепер здавався і сам Еней бувалішим, завзятішим. Замість безшабашного гультяйства в ньому більше виявляється рис благородства, відваги, рицарської честі. Таким подихом наснажували літературу патріоти — буревісники нових боїв за честь і право людини. Тому тепер в уяві поета Еней —
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса князь;
На нього всі баньки п ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк — не боявсь.
Здавалося, що похід очолених Енеєм троянців освітлено сучасними подіями в суспільному житті. Вітчизняна війна 1812 року, виступ на історичну арену революційної фаланги провісників волі внесли новий, живий струмінь у літературу. Тому й троянці
... були готові
І до останньой каплі крові
Свою свободу боронить...
Проривається у рядках поеми дух вольності, притаманний поетам нової генерації. Один із них, Володимир Раєв-ський, закликав:
Друзья! В пылу огней сраженья
Обет наш — пасть иль победить!
Молода плеяда письменників-романтиків підносила високі почуття любові до вітчизни, ненависті до деспотизму. Вдавання до романтичного історизму, прославлювання героя-патріота стає суттєвою ознакою естетики письменників, об'єднаних у “Вільному товаристві любителів російської словесності”, з яким спілкується Котляревський. Він веде своїх троянців на завершення перемог і закінчує вистраждану роками поему “Енеїда”...
Ранок застає його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають іскри творчого вогню.
З'явився Новиков. Він тримав у руці журнал “Соревнователь просвещения й благоденствия” за 1821 рік, номер 16-й.
— Іване Петровичу! — гукнув ще з порога. Далі розгублено наблизився, запитав: — Ви хворі?
— Ні, лише не спав цієї ночі...
— То слухайте приємну звістку. Вас прийнято почесним членом “Вільного товариства любителів російської словесності”. — Далі зачитав із журналу: — “Поважаючи відмінне знання в науках і вітчизняній словесності...” — Потім кинув читати: — Чого ж мовчите, не радієте? Це ж наші там керують! Це ж там наш друг, однодумець Федір Глінка!
— Дякую за повідомлення...
— Ви розумієте, що це означає? Розумієте, як підноситься наше полтавське товариство, яка шана мові, що нею розпочали ви літературу? — Потім тихо і багатозначно додав: — Тепер нам треба частіше зустрічатися.. Багато є діла... Ой багато, багато...
Кожна зустріч з Новиковим поволі зв'язувала Івана Петровича з діяльністю таємного товариства, хоч в його члени він не вступав.
На нараді у Києві учасників таємного товариства, керованого Пестелем, Новиков одержав завдання поширити діяльність у Полтаві. За пропозицією Пестеля тепер замість “Союзу благоденства” було створено Південне товариство з окремими управами. На чолі Тульчинської управи став Пестель, на чолі Кам'янської — Волконський і Давидов, на чолі Васильківської — Сергій Муравйов-Апостол.
Повернувшись з наради, Новиков розповідав:
— У Києві серед молоді про вас, Іване Петровичу, іде добра слава. Там знають вашу “Енеїду” і “Наталку Полтавку”. А тому і Полтаву тепер вважають містом культурного розвитку. Наше місто з “Ворсклом — річкою невеличкою” стає містом слави.
— Ми робимо в Полтаві все, що вимагається від

читати