Завантажити

— Та воно і в раю не дуже добре, — продовжував Іван.
— А чому ж?
— Орендарі в оренду забрали рай. То й праведним душам достається від них... Пани і там справляють бенкети, а мужики тільки сплять.
— Отаке... І на землі орендарі, і в раю орендарі та пани, а де ж та правда?
— Недаром у пісні співається:
Нема в світі правди,
Правди не зискати...
Спів підхопили кілька голосів. До них приєднався і деренчливий голос п'яної баби. Вогник свічки мляво коливався від співу. В густих хвилях важкого повітря ніби повисла пісня, розпростерши сірі крила над поснулими, над тими, кого не брав сон.
 
45
Цього вечора Котляревський у себе вдома зустрівся з Стебліним-Камінським, який повернувся із столиці, виконавши доручення Івана Петровича, — побачився з його давнім знайомим Орестом Сомовим і розпитав про можливість надрукування повного тексту закінченої, на шість
частин, “Енеїди”.
— Мало втішного привіз я із столиці, — розповідав Стеблін-Камінський. — Орест Сомов просив передати, що з надрукуванням поеми треба зачекати до кращих часів.
— То він має рацію... Зараз не час... Які настрої в столиці?
— Тяжка безнадія опанувала всіх, хто вірив у наближення просвітку... Ваш прихильник Орест Сомов, який жив у одному будинку з Рилєєвим і Бестужевим та мав з ними літературні зв'язки, теж зазнав тимчасового ув'язнення. Але його швидко звільнили як особу, не причетну до таємної організації... У Сомова я зустрів нашого земляка, молодого поета Миколу Маркевича.
— Чув про нього. Говорять, він дуже прихильний надіслав лист до Рилєєва, дякуючи за поему “Войнаровський” та “Исповедь Наливайки”?
— Так. Лист ходить у списках серед прихильників Рилєєва, його текст я привіз із собою. Можу познайомити вас з цим листом. Його одержав Кіндрат Федорович за кілька місяців до подій і в свою чергу написав щиру відповідь Маркевичу...
Іван Петрович з хвилюванням прочитав перепис листа Маркевича.
— Добре... Дуже добре сказав у листі Микола Андрійович... Дуже добре, — повторював Котляревський і ще вголос прочитав останні рядки: — “Примите нашу общую благодарность... Слава тому, кто прославляет величие души человеческой и кому народы целые должны воздать благодарность. “Исповедь Наливайки” врезана в сердцах наших и в моем также”.
Ще раз повторив Іван Петрович:
— “Исповедь Наливайки” врезана в сердцах наших и в моем также...”
— “Исповедь Наливайки”, — як говорив Сомов, була надрукована. Але він просив передати її текст у розповсюджених списках. Дозвольте і цю передачу вручити...
Іван Петрович був дуже схвильований, і Стеблін-Камінський сам зачитав вірш.
— Прочитай ще раз, — попросив Котляревський.
— Мені здається, що ці от рядки найбільш вражаючі:
Но вековые оскорбленья
Тиранам родины прощать
И стыд обиды оставлять
Без справедливого отмщенья —
Не в силах я...
— А мені здається, що тут є ще сильніші рядки. — Іван Петрович узяв список, зачитав:
Но где, скажи, когда была
Без жертв покуплена свобода?..
Саме в цей момент увійшов у кімнату засніжений Семен. Іван Петрович помітив занадто збентежений його вигляд. Очі в Семена були налиті тривогою.
— Що трапилося, Семене? Де барився так довго?
— Зараз обтрушу сніг і розповім усе...
За хвилину Семен сидів біля печі, розповідав про зустріч із колишнім солдатом Чернігівського полку, втікачем, про все те, що почув од нього... Особливо схвилювала Івана Петровича згадка про Сергія Муравйова-Апостола.
— Це був задушевний юнак... Його короткий вік не зрівняти з тисячами існувань...
Уже було за північ, коли Іван Петрович пішов провести Стебліна-Камінського. Поволі повертався, давши простір роздумам.
Стояла тиха зимова ніч. Ледве шорохкотіли лапаті сніжинки, пронизуючи своїм падінням густу темінь. Здавалося, що небо з засніженою землею єднали велетенські струни. Вони тремтіли, ронячи невловимі звуки, подібні до шепоту, що його розсипають, падаючи на землю, пелюстки вишневого цвіту. Той таємничий шепіт б'ється в душу, і вона насторожено розкривається, вбирає в себе трепетний подих зачарованої ночі.
Десь ударив у клепало нічний сторож, і той удар ніби на сотні верств зарипів у морозному повітрі. На той сполох сумно відгукнувся пугач, і ніч стала немовби ще темнішою.
Іван Петрович знав, що то обізвався пугач серед мурованих стін біля тюрми. Тому гук той важко вдарив у груди. Прискорив кроки. Здавалося, що йшов не один. З ним ніби переходили снігові намети ті, з ким зустрічався на несходимих життєвих шляхах, несучи і втому, і біль, і радість...
Знову тихо. Лише шорохкотять струни снігові, шепочуть хвалу пишній землі, що заснула, загортаючи своє лоно білою пеленою. Хочеться впасти в її обійми... Земле чарівна, царице світу! Багато ти пронесла на своєму лоні подій, багато ввібрала в себе сліз і

читати