Завантажити

показав його зовсім не таким придуркуватим, як заведено було тут зображати селян на зразок Романа у подібній за сюжетом п'єсі Василя Гоголя “Простак”.
— Своїм Чупруном ви засоромили мого Романа, — признався Котляревському Василь Гоголь.
— Мистецтво вимагає правди, — зауважив присутній при розмові Щепкін. — Я люблю український народ і не можу на сцені вивертати душу його представників, як вивертають часом для жартів кожух наверх вовною.
Кріпаки, довідавшись, що актор Щепкін наполовину вже звільнений від кріпацької залежності, шукали нагоди поговорити з ним, як з рідним братом. Одного разу співаки перед концертом оточили Михайла Семеновича, розпитували, звідки він та як позбувся кріпацької залежності.
— Буває щастя людям... А в нас співай пісню, хоч трісни, а їсти не проси, — обізвався один.
Тут нагодився Трощинський, суворо поглянув, і кріпаки швидко розійшлися.
— Так, друже, — кинув Щепкін до Котляревського словами “Енеїди”:
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча...
З кожним днем прибували нові гості. Біля під'їзду до палацу стояв іменний ридван лише для вельможних гостей.
Іван Петрович і Щепкін відчували незручність своєї присутності на бенкеті. Гості розташовувалися за столами в кількох залах. Ні Іван Петрович, ні Михайло Семенович не потрапляли в зал найіменитіших гостей. До того ж вони не могли зустрітися віч-на-віч з Преженковською. Та ось трапилася така нагода.
В останній вечір бенкетування було влаштовано концерт. На ньому виступила “королева” вечора Преженковська. Ніби спеціально її не випускали, тримаючи для заключного концерту.
Сам господар вивів її на сцену, тримаючи за руку. Вона була в білій шовковій сукні, рясно заквітчаній блакитними биндами. Іван Петрович заледве пізнав на сцені ту Таню, що так щиро грала раніше Наталку Полтавку. Він похилив голову. А ще більше збентежили його пісні, які вона виконувала. То були нудні романси та похабні пісеньки, дібрані на догоду старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублі нерви.
Співачка мала не урочистий, як сподівалися від “королеви” вечора, а скоріше — вигляд зляканої людини, її темні очі нервово блищали, погляд розгублено блукав, ні на кому не зупиняючись. З уст виривалися напружено-пронизливі звуки, викликаючи жаль до співачки.
Іван Петрович підвівся і швидко вийшов із зали, ніби втікаючи від якої напасті: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки. То наганяв його Щепкін.
— Друже, зачекай!
Іван Петрович зупинився, сів на стовбурі поваленого дерева, тяжко дихаючи, промовив:
— Це ганьба... Це не театр, а тортури для актора.
— Будемо боротися за справжнє мистецтво, вільне від рабських пут.
— Добудь, друже, мені скрипку, — попросив Іван Петрович.
Михайло Семенович пішов і незабаром приніс скрипку. Іван Петрович повів смичком, і полилася мелодія — “Чого вода каламутна”. Здавалося, що скрипаль вкладав усю свою душу в ці звуки. Далі він переходив на інші народні мотиви, вдавався до вільних імпровізацій. Поволі сюди почали сходитись дворові люди, слухали з пониклими головами; виривалися тяжкі зітхання. Темні силуети блідо освітлювало проміння ледве надгризеної скиби молодика... Яріння смичка синім смутком пронизувало темінь ночі.
Аж ось ніби промінь освітив пітьму — з'явилась у білому вбранні постать жінки. Вона повільно ішла на звуки скрипки. Чорні силуети слухачів розступалися перед нею. Зупинилася неподалік від скрипаля...
А він не переставав грати. Знову повернувся до мелодії “Чого вода каламутна” і грав з такою пристрастю, що зненацька обірвалися струни. На мить запанувала тиша. Жінка в білому вбранні схилила голову. Здавалося, схилились і зачаровані тополі, обірвавши шепіт сріблом облитого листя.
Темні силуети слухачів почали зникати. Жінка в білому ще зробила кілька несміливих кроків до скрипаля.
— Простіть... Мене примусив Дмитро Прокопович... Я артистка... Маю догоджати... Така наша доля, — почулося стиха.
43
В 1821 році трупа Штейна залишала Полтаву. З нею виїздив і Щепкін, добувши звільнення від кріпацтва. Коли обіймалися друзі, то в їхньому прощанні обіймалися радість із журбою: радість творчих успіхів, звільнення таланту від пут рабства і журба розлуки.
— Не заростуть наші шляхи, якими разом простували до краси людської правди. На цих шляхах ми ще зустрінемося, — говорив Щепкін, цілуючи Івана Петровича та одержуючи від нього дорогий подарунок. То була “Енеїда”.
Сердечно розпрощавшись із Михайлом Семеновичем, Котляревський мусив написати лист на ім'я поліцмейстера з проханням відібрати в Штейна рукописний текст “Наталки Полтавки” і ноти до неї, незаконно привласнені антрепренером.
Але не міг він просити, щоб затримали для полтавського театру Таню Преженковську, яку законтрактував на гастролі Штейн. Не шукав навіть нагоди попрощатися з артисткою.
Після від'їзду трупи Іван

читати